Іван багряний людина біжить над прірвою



Сторінка10/27
Дата конвертації21.01.2018
Розмір3.52 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   27

«Аж на море вусом звисла,

Звисла і шумить...»

Ці слова Тичини деклямував Микола, коли малював цю феєрію. Це була завіса. В театрі. Грандіозна завіса-панно, 10 метрів на 10 метрів.

Сліпуча, приголомшуюча симфонія. Сонце зійшло, але воно ще чекає. Чекає чогось. І те чекання чогось відчувається на всьому. Чекання великого початку, воскресіння, чи великої бурі, що все оновлює, а чи великої катастрофи, що все похоронить.

Внизу під сонцем, під морем і під землею, на широкій смузі — кобзарі вряд, як військо. Вони сидять над бандурами в єдиному напруженні. Але вони не грають. Сліпі й довговусі, вони чекають, тримаючи мозолясті руки на струнах. Задумалися, слухають, чекають. Чекають на гасло... Ось-ось — ударять літаври! І тоді...

Це сліпуче сонце його, Максимової, Вітчизни, загрожене чорною-чорною смертю на грані великого Воскресіння. Сонце їхньої Вітчизни — його й Миколиної! Це вони вдвох поставили там те сонце, ту сліпучу феєрію. І один уже заплатив за те життям... Це вони піднесли ту страшну правду перед очима всіх, що схвильовані й приголомшені оглядали її, дивуючись безумству хоробрих...

А вони з Миколою робили її, ту завісу, справді як фанатики. В холоді, в голоді, без достатніх матер'ялів, надолужуючи брак їх вогнем власного серця. Раніше на тому місці в театрі була колосальна брудно-сіра пляма погано зафарбованого матер'ялу, якоїсь ряднини розміром 10 X 10 метрів. На неї подивився Микола й загорівся шаленим бажанням «вставити в неї душу». Про цю ідею Микола нічого не сказав ані в управі міста, ані в комендатурі, коли брався, вірніше — запропонував зробити «пристійну» завісу в театрі, та коли складав договір — зробити це за... чотири літри рапсової олії, такими фарбами, які знайдуться в місті. В місті знайшлися тільки звичайні олійні та емалеві фарби, якими фарбують паркани та стіни будівель. Та Миколі було байдуже до фарб, бо він мав до них ще щось інше, важливіше, що знайшлося в цьому місті — це вогонь його й Максимового сердець. І от фарбами, якими фарбують будівлі, вирішив відтворити на завісі те, що горіло в їхніх серцях. Тому, що сам він був дуже простолінійний і гарячий, від чого часом терпить чіткість та виразність, він звернувся до Максима — не лише як до свого друга й побратима, але і як до архітекта, щоб він убрав його палку, вогняну ідею в строгий проект.

— Збудуй її, друже! Ти ж розумієш — її треба не намалювати, а збудувати. Так, як будують будівлі, храми, держави. Ти архітект. Організуй же всі елементи й спроектуй. То має бути справжня будівля — монументальна, суворо-велична й пориваюча воднораз і з твердою душею, з нашою душею!

І Максим спроектував. Проект було схвалено, бо ті, що вершили долю всіх, навіть не поцікавилися ним як слід, бо не надавали мистецтву взагалі ніякого значення, — вони воювали тільки гарматами й бомбами, вони воювали тільки залізом і піроксиліном, тільки самою матерією.

І от у холоді, в голоді, шаленими темпами, в перерві між двома виставами, що тривала всього три дні, вони вдвох зробили її, цю приголомшуючу феєрію. Вони робили її олійними й емалевими фарбами, роблячи недопустиму з погляду технології комбінацію матеріялів, але на ділі ця комбінація виявилась дуже вдячною, бо фарба швидко сохла й давала повноцінний, соковитий тон.

А при роботі Микола й Максим висловили низку думок, що розшифровували зміст цієї феєрії. При цьому також хтось із них, у відповідь на висловлений сторонньою особою жаль з приводу того, що, мовляв, дуже дешево за роботу взято (чотири літри олії!), кинув зауваження, що — «то нічого, бо автори можуть ще й доплатити та навіть віддати й частку свого життя, щоб тільки цю завісу почепити!»

При розмові їх було троє. Третім був один «європеєць» — фанатик «Нової Европи» Ірчук: незрівняний «патріот» із «колишніх», а службове — завідувач «відділу освіти» при німцях.

Завісу було почеплено... Глядачі, що на попередній виставі бачили сцену заслоненою брудно-сірою рядниною, раптом, прийшовши на наступну виставу, ахнули. І заля заревла гураганом... Завирувала, заклекотіла душею, вражена, захоплена поривом у височінь... Люди зрозуміли. Все зрозуміли...

Потім Миколу було повішено. За цю ж завісу, за цю феєрію... І цікаво, що формула обвинувачення містила цілком точний переказ слів, сказаних тоді при роботі. Лише всі ті слова й думки були приписані самому Миколі, бо донощик, здається, не знав, що автором проекту був Максим. А може, донощик, той «європеєць» Ірчук, розраховував, що другого спільника видасть сам Микола, тим знищивши сам себе ще й морально?..

Та Микола дотримав слова. Дотримав слова дружби й слова про готовість нести відповідальність за свою відвагу. Він віддав не тільки «частку», а й усе своє життя за те, щоб почепити цю вогненну деклярацію...

Того ж вечора взяли Костика на допит. Коли по нього прийшли, він забився в найбільшу гущу серед людей і тремтів дрібно, не хотів іти. Не хотів іти сам — просив, щоб його забирали разом із усіма. Варта загрожувала винести Костика на кулаках або на автоматах. Тоді Максим нагадав Костикові про мужність. Заспокоїв його й висловив свою глибоку віру, що з ним нічого не станеться, бо ж він іще дитина. Може ж, казав йому Максим, це його беруть, щоб випустити або на побачення з рідними, а тому — нема чого робити катавасію. Та й взагалі — не треба впадати в гістерію, а треба йти проти всього з відкритим чолом, навіть проти найстрашнішого. Навряд чи всі ці аргументи вплинули на переляканого Костика, але спокійний Максимів тон і підбадьорлива усмішка вплинули. Костик пішов.

А через годину чи дві повернувся. Він не плакав і не тремтів. Тяжко опустився на солому й широко відкритими очима дивився просто себе, в стіну. На всі розпитування нічого не міг розповісти до діла. Лише все повторював пошепки, що на нього кричали. Страшно кричали. І лаялись. Ой, як лаялись! Лаяли його, й матір, і сестер, і батька, і всю рідню. Аж у нього геть уся душа перевернулася від тієї лайки. І нарешті обіцяли його розстріляти, якщо до ранку не подасть «точний список усієї організації, до якої належить». Костик хрускав пальцями й метався душею в розпачі — «що ж робити?!». І благальне дивився на Максима...

Максим усміхнувся до нього на той погляд кричущий і, вкладаючи його на солому, щоб спав, промовив тихо:

— Будь мужній, Костику... То все дурне, що вони хочуть... Головне — витримати й не датись обернути себе на ганчірку... Добре?

Що ж він міг іще сказати цьому хлоп'яті? Чим потішити, що порадити?..

— Добре... — прошепотів Костик, уже переплакавши й тепер тільки схлипуючи тихо, без сліз. Він ухопив Максима за руку й не випускав. І так лежав мовчки, аж поки не заснув...

Опівночі покликано Максима.

Конвой із двох гвардійців повів його поміж стінами, через двір, через засніжену вуличку впоперек — до якогось іншого двору. Нарешті зупинились у темних сінях і постукали в якісь двері.

— Так! — почулося звідти, як із могили. Вартові відчинили двері до того «так» і впхнули туди Максима.

Це була маленька кімната в будиночку міщанського типу. Просто навпроти дверей під стіною — стіл. Над столом на стіні — ряд якихось фотографій і гасова лямпка. На столі — пляшка, чарка, револьвер і купа паперів. А над паперами сиділа, зігнувшись, бліда людина в шинелі наопашки й курила.

Максимів погляд сковзнув по всьому в кімнаті й зупинився на тому, що відразу найбільше кинулося йому в вічі. Це було розкуйовджене ліжко з купою безладно розкиданих подушок і зім'ятою периною, серед яких, млосно розметавшись, лежала... напівоголена дівчина — в такій позі, в якій її було залишено, мабуть, після запаморочливо-пристрастних обіймів, доведену до забуття чи до сну...

«Цікаво, — майнула іронична думка в Максимовій голові, — чи це також належить до засобів психічного впливу на нашого брата?..»

Але ця картина в статиці тривала всього лише коротку мить. Потім дівчина підвелася, солодко потяглася й, опустивши голі ноги з ліжка, встала. Ще мить стояла в самій лише короткій сорочині перед Максимом, зовсім його не помічаючи. Потім, не кваплячись, іще раз потяглася, як кішка, й повільно, не помічаючи й далі Максима, мовби його тут зовсім і не було, вийшла в сумежну кімнату...

Людина за столом, здавалось, також зовсім не зауважила присутности Максима, — навіть не підвела голови, навіть не поворухнулась, навіть і не глянула — кого ж привели. Лише згодом промовила — байдуже й безвиразно:

— Сідайте...

Й читала собі далі якісь папери.

Максим сів на стілець насупроти й дивився на людину в шинелі наопашки. Судячи зі знаків на ковнірі френча, це був майор військ НКВД. Блідий, виснажений, неголений, із слідами страшної перевтоми, сидів він над паперами з таким виглядом, ніби він не читав їх, а марив над ними, впершися в них бездумними очима.

«Слідчий», — подумав Максим.

— Я начальник окремої групи при слідчій частині ОСО армії, — промовив нарешті майор, не підводячи голови, — не то відрекомендувавшись так., не то заперечивши цим Максимові думки, що їх він, здавалось, прочитав.

«Ого! Таку інтуіцію має ця людина! — здивувався Максим. — Добре натасканий вовк».

А майор, буркнувши ту фразу, сидів собі далі в тій же позі. Час від часу він заплющував очі і з хвилину не розплющував їх. А розплющивши — знову дивився в папери, не моргаючи. Так тривало кілька довгих хвилин. Потім майор простяг руку до пляшки, що стояла на столі, намацав, — не дивлячись на неї, потрусив її в руках і, не почувши плюскоту, глянув на неї, зітхнув і поставив її геть під стіл. А тоді повернувся лицем до Максима. Спочатку дивився мовчки. Потім одкинувся на спинку стільця й, опустивши очі, затарабанив пальцями по столу, так само мовчки. А коли знову підвів очі на Максима, тихо спитав:

— Ну, і що ж ви скажете?

Голос його був такий же блідий, і втомлений, і просякнутий такою ж смертельною нудьгою чи тугою, як і його обличчя, як і вся його фігура — неохайно вбрана, заяложена, занедбана, опущена.

— Нічого особливого... — мляво відповів Максим, теж із нудьгою в голосі. — Нема чого казати.

— Так... — протяг майор. — Нема чого. Маєте рацію. — І зітхнув... — Усе, брат! Кінці зійшлися... (Помовчав)... А шкода...

В останньому слові блиснула нотка якоїсь трагічної щирости й жалю. «Що, що?!» Такого ще Максим не чув ніколи від слідчого. «Чи, може, він грає?»

А майор, здається, зовсім не грав. Він провів, бринькнув пальцем по стосу паперів, ніби хотів сказати: «Ось, дивись, яка купа, брат!» — і відіпхнув ту всю купу геть, поморщившись.

«Понаписували! Стільки понаписували! І коли вони встигли?» — думав Максим, але не жахався всієї тієї купи поназбираного й понаписуваного «добрими людьми» на нього. Він-бо знав, що суть не в тому, що там понаписувано, а в іншому — в тому «або — або», що його так чудово сформулював той «Кутузов». А вся ця писанина — це лише гра в «законність», формальне виправдання беззаконня.

Так понуро думав собі Максим. А що думав майор — невідомо. Він тільки дивився на Максима туманним зором, ворушив бровами, морщив лоба й щось думав. Притому хмурнів усе дужче й дужче, обертаючи якусь тяжку думу в голові чи якесь прикре почуття в душі. І раптом ударив кулаком по столі й випалив з якимсь незрозумілим злісним докором:

— Ех!.. На чорта ж!.. На чорта ви себе виявили?!.

— Як? — здивувався Максим. — Перед ким?!.

— Та перед оцим ось... — майор глянув у папери. — Перед оцим... Ірчуком?.. Так, Ірчуком...

Максим знизав плечима, не розуміючи, що мав на увазі майор.

Тоді майор вийняв якийсь грубий папір із папки на столі й простяг його Максимові:

— Це ваше?.. Це ви робили?

Ескіз! Так, це був ескіз завіси. Кольорова феєрія вдарила в очі, а разом з нею вдарила й кров в обличчя Максимові.

— Так, це я... Слухайте... — прохрипів Максим тремтячим від гніву голосом. — За цю ж річ уже повішено одного... Мого друга...

— Знаю, — промовив майор тихо й ніби зітхнувши. — Знаю... Але — то була «помилка».

По хвилі майор розгорнув теку, а в ній розгорнув якийсь папір і прочитав... Він прочитав абзац із формули обвинувачення. Це було майже слово в слово все те, що було інкриміновано Миколі німцями, лише тут ім'я Миколи було замінене ім'ям Максима, а замість мови про заперечення ним фашистської «Нової Европи» мова йшла про заперечення комуністичного «нового світу» в формі старої й чужої «родіни». Прочитавши, майор промимрив, пояснюючи:

— Це от... із формули вашого обвинувачення. Але це ще не все. Хоч це — головне, суть.

— Дякую, — промовив Максим уже байдужим голосом.

Мовчанка. Майор зітхнув, закрив теку, знову подивився Максимові в очі, а тоді ще раз узяв ескіз до рук, довго й уважно його розглядаючи. Дивився на нього заглиблено. Нарешті сказав, ніби роблячи підсумок:

— Отже, тут сформульовано повністю ваше кредо й ваші позиції... — Це він сказав невиразно, не то запитуючи, не то стверджуючи, але подивився на Максима запитливо.

— Так, — відповів Максим просто.

— Я вас про це не питаю, голубе, — перебив майор. — Мені це не потрібно. Що ж до цього ось (труснув ескізом), то мені здається — тут також ніякі коментарі не потрібні. Все вичерпно ясно.

Але, на диво, в його голосі не було ні злорадства, ні погроз, ні єхидства чи намагання «впіймати». То був голос не слідчого, як його Максим завжди звик чути в своєму багатому на досвід із слідчими житті. То був звичайний собі, простий, безпосередній людський голос. І він щось хотів йому поміж словами сказати... І раптом Максим відчув себе на самісінькій грані, за якою на нього вже чигає порожнеча. Може, ще цієї ночі, а може, через ніч — і те, що є неминучим, станеться. Щось уже непоправно вирішено, й ця ось людина в шинелі наопашки сама дивиться на те здивованими очима, але вже не може нічим тому запобігти, нічого зарадити. Не може — це ясно. А головне — його, мабуть, самого вражає та безодня ницости й занепаду сумління людського, втіленням чого є тут ось такі-от стоси паперу, нагромаджені заради підлого, спекулятивного, шахрайського торгу, порядком чийогось боягузливого перед кимось самовиправдання. Так подумав Максим. І йому раптом, на цій-от грані, схотілось перед цією людиною висловитись. До краю. Щоб він, цей післанець безглуздя, бодай хоч знав, що є люди, які не визнають щурячих компромісів і торгів із сумлінням.

— Вам це не потрібно, але я все-таки хочу вам сказати, що це так, — звернувся він до майора. — Більше того, я хочу вам сказати, що та формула обвинувачення — ідіотична, бо зроблена мерзотником. Вона мене не лякає, а лише ображає. Не лякає мене й вирок. У суті своїй, звичайно, формула обвинувачення правильна, а значить, і вирок — логічний. Добре. А тепер-от я хочу поставити в тій формулі крапки над «і», щоб вам не треба було вдаватися до допомоги мерзотників. Хочу поставити крапки так, як може поставити той, хто не боїться свого ворога й зневажає його. Завтра на мені «чортополох поросте», мовляв Вишинський. Добре. Моя доля вже вирішена. Отже, уявіть собі, що мене вже немає і це я вже говорю з могили...

Павза. Майор слухав мовчки, застигло. Максим:

— Отже... Ви от нас — мене й безліч нас — називаєте «зрадниками вітчизни», «ворогами народу». Смішні ви. Таж якшо в усьому цьому дурноплясі, в цьому океані підлого рабства, зради й мерзоти ще є патріоти своєї землі й свого народу, то це, власне, — МИ. Бо ж ми єдині стали проти обох розпинателів своєї вітчизни, проти обох ворогів, що розіп'яли наш народ удвох на спілку, й поставили їм обом опір — чим і як змогли. Так. І зрадники зовсім не там; де ви всі показуєте, як той злодій, що, втікаючи, кричить «тримайте злодія!».

— Чи ви знаєте, хто найбільший зрадник вітчизни й найжорстокіший ворог народу? От ви пройшли кривавий шлях на схід, а тепер ідете на захід, — шлях вимощений кістьми наших матерів, сестер, батьків, малесеньких дітей, стареньких бабусь — усіх тих безборонних і безневинних, що їх ви, втікаючи, кинули напризволяще... ви, що тримали меч, роблений для вас народом десятиліттями, коштом величезних народніх жертв і самопосвяти... Ви пройшли шлях, залитий їхньою кров'ю... Та ви й самі — так, і ви також — залиті їхньою кров'ю, хоч і не всі з власної волі. З чиєї волі? Ви це знаєте. Ви знаєте, як то все було, ви свідок... Будьте ж правдивим свідком, подивіться у власне серце, у власну душу й самі собі скажіть нелукаве: хто ж є найбільший зрадник вітчизни, зрадник усього народу, зрадник отих усіх розчавлених, розтоптаних, повішених, замордованих безневинних дітей, матерів, стариків? Нарешті — зрадник і таких-от, як ви?.. І коли ви будете нелукаві,, ви побачите відважну й правдиву відповідь у власному серці. І відповідь та буде...

Максим на мить зупинився, а майор, що слухав тепер напружено, ще більше бліднучи, підняв брови в чеканні відповіді.

«Ну й хто ж?» — спитав самими тими бровами.

— Все він же, «батько народів»...

— Хто, хто? Повторіть!

— Йосип Кривавий — Джугашвілі!..

— Як, як? — перепитав іще раз майор жвавіше; явно збуджений звучанням цього імени.

— Джугашвілі! — повторив Максим твердо, ще й додав: — Сталін!

— Ого!.. Прикажете це записати?

— Як хочете.

— І ви підпишете?

— Певно.

Майор задумався, але, здається, над чимось зовсім іншим. Поворушив губами беззвучно, безвиразно, а далі вернувся думкою до теми й зітхнув:

— Ні, цього... записувати... не потрібно вже. І без того досить там... — махнув рукою на купу паперів. Подумав хвилинку, а потім: — Ну і?.. І що ж далі?..

Без сумніву, його зацікавила ця розмова. Він, можливо, ще й не чув ніколи нічого подібного своєю одвертістю, хоч у той же час він, звичайно, не чув тут і нічого для себе нового Він чув те, що в його оточенні люди відважувалися носити лише в глибині душі. Те, що, може, й сам тисячу разів думав, ховаючись від усього світу й навіть сам від себе. Та йога вражало те, що такі речі можуть говоритися вголос і що хтось говорить про це відважно й прямо, та ще й ось тут — у такому становищі!..

А Максим продовжував. Він говорив із гіркотою й клекотом у горлі — клекотом гніву й сарказму — про зраджених, експлуатованих, ошукуваних, тероризованих і мордованих в ім'я «вітчизни», а потім — покинених напризволяще, як непотріб. Говорив про жертви мільйонів, про чверть сторіччя мук тих мільйонів в ім'я обіцяного раю на землі в «усесвітньому маштабі». Про фантастичний цинізм, безпардонну брехню й глум. Про загиджені й потоптані скрижалі, за які вмирали сотні тисяч у великій революції, про її святий вогонь, про наругу над тим вогнем потім та над поляглими за нього... Про оприччину... Про жертви в ім'я фікції, — ні, для задоволення примх безчесних славолюбців і кар'єристів, бездарних «вождів» і «рятівників людства», а насправді — безприкладних хамів і злочинців з покликання... Про їхнє намагання звихнути всім душі й мізки, стягаючи людину вниз до їх власного мерзенного рівня... Про марність усіх чвертьсторічних жертв мільйонів, що виявилася в цій війні, коли після їхньої втечі мільйони нарешті, бодай на хвильку, дихнули вільніше й хотіли розправити плечі, й про люту помсту над ними. Про помсту над прозрілими людьми — і то помсту не тільки власними, але й чужими руками; надто ж про помсту руками свого недавнього «союзника», що вдерся на землю «вітчизни», де йому було вже очищене місце для безкарного мордування беззахисних прозрілих мільйонів...

І про людину, яка несе за все те історичну відповідальність. Власне не про саму цю людину як особу, а про неї як прапор, про неї як втілення панівної сили зла, як «генія епохи», за яким стали інші — легіон виконавців, що з іменем того свого «генія» на прапорах доконували й доконують нечувані злочини...

Довго Максим говорив, а майор слухав, усе нижче схиляючи голову.

Нарешті Максим скінчив. Він закінчив словами:

— І от тепер — на нас поросте «чортополох». Але він поросте й на вас. Цебто на всіх тих, в імені кого ви дієте. На всіх тих Вишінських і Джугашвілі й на їхніх поплічниках та опричниках. Але між тим «чортополохом» буде різниця. На нас поросте він, бо його посіють Джугашвілі й Вишінські. На них же той «чортополох» поросте сам. Його посіють вітри історії. Та над нами потім, після «чортополоху», виросте щось інше і той «чортополох» виглушить. А над ними нічого, крім чортополоху, ніколи, ніколи, ніколи вже не виросте. Бо нічого не може вирости на землі, залитій прокляттями й солоними сльозами мільйонів за облуду й за Юдину зраду.

О с ь ц е — м о я ф о р м у л а о б в и н у в а ч е н н я !

Скінчивши, Максим почувався вичерпаним. А майор, після того, як Максим скінчив, сидів довго мовчки, нерухомо. Потім почав торсати чуба й, бажаючи запалити цигарку, заходився клацати запальничкою. Довго клацав і черкав нею і, так і не змігши запалити, кинув цигарку й запальничку на стіл…

Максим сподівався, що майор раптом вибухне страшною люттю або тріюмфуючим сарказмом, як то логічно мусило б бути. Але, замість цього, майор якось розгублено, аби тільки щось сказати, промимрив — запитав:

— Вам, може, цікаво знати зміст вашого вироку?..

Павза. Мовчанка. Майор:

— Але не раджу вам тим цікавитись. — І раптом знову, як уже раз перед тим, випалив: — Е-ех!.. І на якого ж ви чорта (трам-тарарам!) отак себе виявили?!! — Із досадою турнув геть від себе купу паперів. — А тепер-от... Тепер... Кришка, брат! Усе скінчено... І нічого вже, нічого вже тепер не допоможе-Дивився на Максима втомленими, понурими очима, що теж говорили: «Кришка, брат. Нічого вже не допоможе...»

Максим заглянув у ті очі, повні втоми й безнадії, й спитав іронично:

— То ви для того тільки мене й покликали, щоб оце сказати? Щоб отаке «відкриття» мені зробити?..

— Так. Я покликав вас тільки для того, щоб оце сказати... — луною повторив майор, промовивши це зовсім тихо.

Павза. Довга, гнітюча. Майор думав щось своє понуро, зігнувшись під якимсь внутрішнім тягарем. Вставився очима десь у нікуди й сидів так, здавалося, забувши зовсім, що тут є ще хтось присутній. Але ні, він не забув...

— Ти... віриш у... людину?! — раптом спитав майор усторч — хоч і тихо, але якось гістерично й на «ти». І, не чекаючи відповіді, бо слухав, мабуть, тільки сам себе, своє внутрішнє єство, промовив:

— А я, брат, ні в що... ні в що, ні в що вже не вірю... Так, ні в що... Ти понімаєш, брат?.. — Останні слова він прошепотів ледве чутно, схилився й посірів... Але після цього враз, мовби опритомнівши, поторсав знову чуба й промовив уже, хоч і також тихим, але якимсь іншим, суворо-нещадним голосом:

— Ні, я покликав вас для того, щоб сказати... що я не завідую вашим життям. Ви зрозуміли?

Мовчанка.

— Ви зрозуміли? — перепитав майор.

— Так... Цебто ви, як той Пілат, «умиваєте руки»?.. Чи так я вас зрозумів?

— Як хочете, — знизав плечима майор і додав: — Але ви про це мусите знати...

— Чи це так важливо? (Іронія).

— Так... Це важливо... — захвилювався чомусь майор. — Це для мене важливо. Так-то, брат... — Останнє майор промовив уже сам до себе, кутаючись у шинелю.

А тоді постукав кулаком у стіну позад себе тричі й устав.

Увійшов вартовий.

— Одведіть! — буркнув, не дивлячись ні на кого, майор.

На прощання майор нічого не сказав Максимові. Лише в останню мить подивився йому в очі пильно-пильно, а тоді взяв зі столу його ескіз, перевернув його в руках двічі й поклав у течку.

Ніч принесла тільки ще тяжче почуття пригноблености. Максим не сподівався від Ірчуків і подібних звитяжців «Нової Европи» особливої лицарськости, але ж і такого не сподівався! Такої-от особливої, такої безсоромної підлоти й такого ні з чим не зрівняного падіння.

А втім... Хіба ж усе це не «нормально»? Та й хіба в них суть? Вони вже для нього зникли, як і все з ними, перекреслені геть і скинені з рахунку.

По всьому лишилося тільки відчуття, що все вже нарешті скінчено. Внесено в усе ясність. І не залишено ніяких щілин, ніяких підстав для надій, що ні-ні та й намагалися було зринати «контрабандою». Тепер же навіть і для цієї контрабанди не залишилось ходів. Підведено риску. І...

В серці теж підведено риску. Не залишилось не тільки ніяких надій, але й ніяких познак жалю чи каяття. Холод. І вже, здавалось, ніщо не могло зрушити той холод ні на одну риску вгору, лише вниз. Униз...



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   27

Схожі:

Іван багряний людина біжить над прірвою iconІван Багряний Людина біжить над прірвою
Прибіжище душ людських, символ могутности й святости, «неспалимої купини», непорушної сили й вічного покою, надія й підпора всіх...
Іван багряний людина біжить над прірвою iconІван Багряний Людина біжить над прірвою
Прибіжище душ людських, символ могутности й святости, «неспалимої купини», непорушної сили й вічного покою, надія й підпора всіх...
Іван багряний людина біжить над прірвою iconІван Багряний ( Іван Лозов’ягін) ( 1906 – 1963)
Павлович Багряний був членом Мистецького Українського Руху
Іван багряний людина біжить над прірвою iconРоман Дж. Д. Селінджера Над прірвою в житі
Зарубіжна І вітчизняна критика про роман Дж. Д. Селінджера «Над прірвою в житі»
Іван багряний людина біжить над прірвою iconІван Павлович Багряний Зміст
П. Багряний (Лозов’яга) поет, письменник, публіцист, громадсько-політичний діяч народився 2 жовтня 1906 року в м. Охтирці на Полтавщині...
Іван багряний людина біжить над прірвою iconТема. Іван Багряний ( Іван Лозов’ягін). Життєвий І творчий шлях. Пригодницький роман «Тигролови». Тл : пригодницький роман

Іван багряний людина біжить над прірвою iconІван Багряний (Іван Павлович Лозов’ягін)
Мета: розкрити трагічну долю письменника-емігранта, дати учням уявлення про велику популярність творів І. Багряного за кордоном;...
Іван багряний людина біжить над прірвою iconГалицька центральна районна бібліотека Іван Багряний – титан українського духу
Багряний – титан українського духу : (до 110-річчя від дня народження І. Багряного) : пам’ятка користувачу / Галицька цб; [уклад....
Іван багряний людина біжить над прірвою iconНавчальна мета
Фрагмент з календарно-тематичного планування з української літератури в 11 класі з теми «Іван Багряний»
Іван багряний людина біжить над прірвою iconВизначення нахилу до певного типу професії
«людина – людина» (групи, спілки, колективи людей), «людина – техніка» (технічні системи, механізми, матеріали), «людина – природа»...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка