Іван багряний людина біжить над прірвою



Сторінка14/27
Дата конвертації21.01.2018
Розмір3.52 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   27

На цвинтарі сосни гудуть... Як прекрасно гудуть оті сосни! Таємниче, загадково, чисто й вічно, як прибій морський. Неначе то душі розмовляють між собою мовою вічности про все і про всіх покинутих, колись люблених, омріяних, втрачених. Душі, у велич і вічність яких Максим так завжди вірив. Вірив безмежно, до болю, до сліз!.. Людські душі...

І от... Людина вже не може злетіти душею вгору — вгору, до божеських висот!.. Не може... Невже ж не може?..

А вранці відбулася сцена, що струсонула Максимом, як гураган билиною. Ця сцена відбулася в крихітному коридорчику, де стояли ті три німці біля «параші». Проспавши ніч стоячи, вони похитувалися на ногах і трималися один за одного, та все ж стояли вперто. А навпроти них, біля вікна, стояв якийсь командир червоної армії — теж арештант. У шинелі наопашки, без паска, в шапці, насуненій на очі, він водив щелепами, аж йому понадималися моргулі на скивицях, і все курив — лютий-прелютий. Сам низенький і вугластий. Обличчя його, подовбане віспою й перетяте шрамами, й теж вугласте, щелепате, заросле рудою щетиною, мало в собі щось звіряче. Коли Максим глянув на це обличчя, в нього пішов холодок поза шкірою: «Ось де суть формули — ш т у ч н е


в і д в і я л о с ь , л и ш и л о с я в а г о м е ! ! . Ось тут вона — сама ця формула!» Напевно, ця людина скупана в крові від п'ят аж до маківки. Вона, напевно, бабралася в тій крові з насолодою. Це був фронтовик. Гострі й понурі його очі все дивилися й дивилися крізь хмару махоркового диму на німецьких салдатів.

Наглядач саме роздав хліб, і вся камера жувала. Не жували тільки німецькі салдати, тремтливо кутаючися в коци та поглядаючи тужно й тривожно на рябого командира.

Докуривши цигарку, рябий командир сплюнув, кинув окурок геть і ступнув до дверей. Постукав. Мовчанка. Командир постукав дужче, так що двері аж задеренчали. Гуркнув засув, і в прочинені двері зазирнув Заєць:

— Хто стукає?!. В чом дєло?!

— Дай л ю д я м х л і б ! — промовив командир спокійно, понуро.

— Яким людям? Усім же дано!..

— Дай л ю д я м х л і б ! ! — підвищив командир голос і показав пальцем через плече на німецьких салдатів.

— А-а... — зареготався Заєць — Фріцам?!. Ха-ха-ха!.. Пашол!.. — і хряпнув дверима, загримів засувом.

Командир розмахнувся й так загримав у двері, що з них посипалися тріски. Він бив у них кулаком і кованим чоботом, збиваючи половинку з петель і гукаючи суворо громовим голосом:

— Ану одкрий!!.

Заєць відкрив і став на дверях із автоматом. Проти нього став рябий командир у шинелі наопашки, зміряв Зайця оком з ніг до голови і раптом вибухнув, заклекотів дико, несамовито, задихаючись і тупаючи осатаніло ногами:

— Я — салдат... Окремої Червонопрапорної... Я тобі... прриказую, хаме!.. Дай людям хліб!!! Чуєш?!. Тилова ти криса! Мерзотник!! Хам!! Скотина!! Дай х л і б!!! Це люди!.. Ти розумієш??! Це люди!.. Люди!.. Люди!.. Мерзотник ти!..

Вся тюрма схопилася на ноги. А на командира страшно було дивитися.

— Це люди!.. Люди!.. Люди!.. Мерзотник ти!

Заєць поблід і, зачинивши двері, побіг десь. За хвилину він приніс хліб — три пайки. Нічого не кажучи, він тремтячими руками віддав той хліб німцям і зник за дверима.

Німці взяли хліб. А командир вернувся на своє місце, закурив і, відвернувшись до вікна, стояв там у хмарах махоркового смердючого диму. Дивився понуро й з нудьгою десь на латку сірого неба.

Треба було бачити тих бідолашних «людей», загорнутих у коци. Їх ніби оглушило. Вони недовірливо й жадно дивилися на хліб, не ймучи віри, бо не бачили того хліба, мабуть, уже кілька днів, дивилися один на одного, переводили очі на рябого командира й знову на хліб... Потім двоє з них уп'ялися в хліб зубами, кусаючи його великими шматками, а третій... Третій не витримав, — одвернувшись до стіни, він уперся в ту стіну головою, й плечі йому нестримно затремтіли, заходили ходором...

Ось ця сцена й струснула Максимом, як гураган билиною.

«А тепер скажи, Соломоне, що є вагоме?! Що є вагоме й реальне в людині?!. І чи й
о ц е теж пісок пустель?!. Га?.. »

Поза тим і цей день нічого нового не приніс. Ніч також. Лише переповнення тюрми та загострення тривоги чекання. Всі чекали Трибуналу.

А тим часом події десь розвивалися шаленим темпом, велетенськими й зовсім несподіваними стрибками. І ніби в самому повітрі відчувалося, що щось особливе мало сьогодні статися. Хоч для Максима воно вже сталося й навіть вивело його зі стану душевної анабіози. Щось стряслося грандіозне, що не давалося так просто схопити розумом. Під його враженням Максим стояв приголомшений посеред хаосу. Той хаос крутив ним, топтався по ньому, а він ухопився зором і душею за того рябого, подзьобаного віспою, і єдине, що виразно відчув раптом, гостро, з щемлячою нудьгою, — це те, що йому вже не хотілося вмирати. Ще півгодини тому було байдуже, а тепер... Тепер йому не хотілося вмирати так просто. Ні!

Максим визирав у вікно, в надії побачити дружину. Побачити хоч здалеку, хоч на одну коротюсіньку мить…

Там, на вулиці з'явилося багато жінок і дітей. З вузликами, з пляшками молока, з торбиночками, вони сходилися, стояли попід парканами й попід дімочками віддалік і дивилися в вікна тюрми. В'язні теж хлинули до вікон, тиснулися до них зсередини, висували в розбиті шиби руки й голови, крутили розчепіреними пальцями, щось кричали. Але все те марно. Охорона не дозволяла близько підходити, ані не приймала передач. У перевалочку попід парканами стояв тихий плач.

Жінки й діти все прибували. Не одному в'язневі, що бачив це, душа завмирала: «Щось неспроста так багато тих жінок іде, мов плав пливе!» В тюрмі вщухав уже крик і лемент і припинилась озвіріла гризня. Відчувши раптом гостро неминучість розлуки, всі посмутніли, поробилися тихі. Дивилися в вікна на жінок і дітей, пізнавали їх, і багато-багато з них плакало нишком, одвертаючись, щоб ніхто не бачив...

Максимової дружини не було. Мабуть, не знала, де він, здезорієнтувавшись за ці дні. Чи, може, що сталось? А тут же зовсім близько — палицею можна докинути до його хати. Отак - от через вулицю, через городи, раз і вдруге — і просто до хати можна втрапити. Он-он видно вершечок клена — то клен біля його вікна...

Але дружини не було. І взагалі нікого з роду.

«Прийдуть... Вони ще прийдуть!»

Годині о десяти відчинилися двері й на порозі став карнач, цибатий чолов'яга в галіфе. Він довго дивився злими очима в гущу, але ніяк не міг знайти того, кого шукав.

— Ей, которий тут архітект, Колот? — нарешті сказав він злісно в ту гущу. Максим відгукнувся.

— Давай вихаді!

Максим довго «виходив» — ліз через людей, тиснувся, дерся, лишаючи решту ґудзиків з одежі й дориваючи її там, де вона була ще ціла, — нарешті вийшов. Білий, неначе мірошник, у крейді зі стін, він став посеред вулиці, обтрушуючись, а перед ним стояла варта й якийсь гвардійський офіцер.

— Слухайте, — сказав офіцер сухо. — Ви, кажуть, архітектор?

— Так.

— Добре, тоді пішли зі мною. Пішли кілька кроків по перевалочку.



— Проектувати можете? — запитав офіцер.

— Гм... Дивлячись що.

— Тюрму, скажімо! — бовкнув зумисне грубо офіцер.

— Н-не пробував... — протяг Максим, заскочений. Подивився на жінок з вузликами, зітхнув і вже хотів сказати «ні!».

— Нічого, — посміхнувся іронично офіцер, здогадавшись, які думки прийшли Максимові в голову. — Буває... Отже?

Максим не квапився, затягаючи відповідь. Він вирішив побавитись у «великого архітекта», щоб тим часом подихати свіжим повітрям.

— Отже, не пробував... Це спішно?

— Спішно.

— Тут будуватиметься?

— Ні, в Харкові...

— А-а...

Максим задумався. Він думав зовсім не про те, на що чекав офіцер, він думав про різне. В голові приємно шуміло від чистого, п'янкого повітря. І, між іншим, у голову лізла згадка про будівничого харківської тюрми ОГПУ, який (будівничий) сидів разом із ним, Максимом, в одній камері — в тій же таки, ним самим збудованій тюрмі — і рвав на собі волосся, кажучи, що коли б знав, то перед проектуванням узяв би й задушився мотузкою... Потішав його Максим тим, що, мовляв, — «не ти, так хтось інший, однак цю тюрму вибудував би, таки вибудував би неодмінно, і все одно в тій тюрмі довелося б сидіти, так само, як і в цій; так що немає зовсім причин рвати на собі волосся».

Максим посміхнувся й зітхнув.

— Ні, — сказав він іронично до офіцера. — Мабуть, я не зумію... Це потребує спеціяльного хисту.

— А ви спробуйте! Ви тільки спробуйте.

— Хіба що спробувати...

Максим подумав знову якийсь час, а тоді спитав меланхолійно:

— А як не вийде нічого? Тоді що?

— Гм... Тоді ми вас розстріляємо, — спробував нібито пожартувати офіцер, але це йому не вдалося, й він поспішив поправити свою несподівану щирість:

— Не ламайтесь, містер! Нам рекомендували вас як відомого архітектора. Отже — он у тім домі ви будете працювати. Вас туди приводитимуть і відводитимуть. Там ви будете як вдома. Що вам потрібне?

«Вдома. Гм». — Максим зітхнув. «Вдома» нагадало йому про дім, про родину.

— А матер'яли є? — запитав, уже цілком у полоні своєї думки.

— Скажете, що вам буде потрібне, все дістануть. Максимові прийшла в голову думка: «А що, коли справді використати це як нагоду побувати вдома? 'І то сьогодні ж. А там буде видно, як воно з тим «проектом» буде».

Що тут була нагода й вискочити з петлі — про це Максим у цю мить не думав. Мабуть, тому, що не приходила й думка в його вперту голову справді проектувати тюрму.

— Слухайте, — сказав він до офіцера. — Таж інструменти й матеріяли є в мене вдома. — Сказав неправду, бо він майже все продав частками за харчі, рятуючись із родиною від голоду. — А мій дім ось тут близько...

— Гаразд! — підхопив офіцер. — Ми вам дамо «бойца», і ви сходите з ним. А тим часом... — Він покликав варту й передав їй Максима.

Повертаючись до камери, Максим посміхався при думці, що от, може, він і справді за якийсь час відвідає своїх вдома. Це було б щось нечуване в історії й практиці НКВД — щоб арештант ходив на побачення до своєї власної хати...

Але не судилося тому здійснитись. Не встиг Максим іще влізти до камери й проповзти на своє старе місце до Костика, як у тюрмі створився якийсь переполох.

З чого саме почалось — невідомо. Але всі раптом помітили, що вуличкою швидким темпом пройшов відділ озброєних гвардійців із регулярних військ НКВД й увігнався на тюремне подвір'я. Все, що було там, біля тюрми, раптом заметушилося, забігало. Звідкілясь уже мчали вуличкою карнач, і Заєць, і начальник міліції, і вся їхня «свита». Все те поприбігало на подвір'я тяжко озброєне, клацаючи й брязкаючи тією зброєю. Так само, брязкаючи зброєю, позбігалась на подвір'я вся варта, повилазивши й повискакувавши з усіх шпарин та прибудівель. Вони на бігу прищіпали паси, чіпляли до автоматів диски, чіпляли гранати, ладували набійниці. Здавалося, все було охоплене панікою. Брязнули, хряпнули двері.

— Вихаді!!. Стройся-а-а!!. — загримів Заєць.

Так само охоплені панікою, виливалися лавиною з будинку в'язні. Паніка покотилась перевалком, охопивши його, наповнивши його від краю до краю. Заридали, закричали жінки й діти. Але — дивно: багато жінок і дітей підбігало до вартових і, ридаючи та цілуючи хапливо й розпучливо, тикали їм вузлики, згорточки, торбинки. То були жінки, матері й діти вартових!.. Усі ж інші, жінки, матері й діти в'язнів, стояли віддалік і лише простягали руки та плакали, не маючи права підбігати...

Варта вишикувалася в дві густі подвійні шпалери — один ряд у цивільному, другий — у військовому. Між ті шпалери вганяли в'язнів, ставлячи їх по чотири. Довжелезна колона зайняла все подвір'я й простяглася навгород, а з будинку ще виливалася й виливалася сіра маса. Господи! Звідки стільки людей? Як вони могли в такому будиночку вміститися?..

Карнач кричав, гарячився, підганяв усіх, а карнача підганяв командир військового гвардійського відділу.

Нарешті вийшли всі. Наостанку привели звідкілясь групу жінок-в'язнів, печальних «жінок-мироносиць», — і поставили в кінці колони. Довжелезна колона стояла готова, «зформована», біліючи плечима, спинами та колінами, — люди винесли на собі всю крейду зі стін тюремних, усе вапно й порох цегли та весь бруд із підлоги. Але обтрушуватись нікому навіть і на думку не спадало. Люди дивилися безтямним зором навколо, на білий світ, на людей, на жінок, навряд чи щось із того до пуття бачачи й розуміючи... Відділ військової варти переформувався — вийшов із шпалери, розділився надвоє, половина стала спереду колони, половина — ззаду. З боків лишилася двома суцільними парканами міліція.

— Кроком!..

— Швидко! Бистро!.. Давай!!

— Маррш-ш!!.

Заголосили нестримно, затужили жінки. Загукали щось діти. Біля міліціонерів тюпали їхні жінки, матері й сестри, припадаючи, а арештантські матері, жінки й сестри бігли віддалік, збоку...

Колона повернула не до цвинтаря! Всупереч сподіванням, вона повернула зовсім в інший бік — на ту саму дорогу, якою прийшла вчора.

Коли колона витягнулася з двору в перевалок, а з перевалка на широку вулицю, її було зупинено знаком з переду. Там стояли — начальник міліції, командир відділу гвардійців, Заєць та інші. Командир гвардійців підняв руку й суворо звелів усім жінкам і дітям іти геть, бо інакше, сказав, він змушений буде стріляти — тобто що він розстріляє їхніх чоловіків і синів тут на місці. Жінкам міліціонерів теж було наказано йти геть.

Жінки завагалися.

Тоді командир дав знак і три автоматники пустили три черги вгору, понад головами. Жінки розсіялися.

— Марш!!.

І колона пішла. Вона пішла в бік, зовсім протилежний тому, де стояв печальний і ніжний янгол мармуровий, оберігаючи й оплакуючи душі замучених і вбитих, охороняючи їхнє останнє тихе пристановище...

Варта квапила шалено, немов чимдуж утікаючи геть від того мармурового янгола.

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

Дивно!

Нікого... Вони знову не зустріли нікого з людей. Вони перетяли місто навскіс, але ніхто не вийшов і не вибіг їм назустріч, ані не виглянув через паркан. Тільки й помітив Максим, що, коли вони проходили вулицями, де-не-де людські очі визирали крізь щілини й дірки від сучечків у парканах — нишком, обережно. А може, то йому так тільки здалося? Взагалі ж навколо була пустка. Лише вони, колона смертників, бігли серед тієї пустки, бігли по мертвому, вбитому в землю, втоптаному геть у болото місту, — колона блідих істот, виваляних у смітті, в крейді, в глині. Та ще високо-високо в небі кружляли стрижі... Ген там, над собором...



Але ні, то були не стрижі. І не над собором. То лише в тому напрямку, де був колись собор, над хреста

ми якого колись було все кружляли в блакитному зеніті стрижі, — там десь геть-геть далеко кружляли зграєю літаки. А коло них раз по раз з'являлись кудлаті баранці вибухів.

А коли вже колона пробігла всі вулиці й звернула на останню — до них таки вибігла людина. Це було на вулиці Широкій. На тій самій Широкій, магістральній вулиці, яка вела вже геть із міста на схід і на якій була та розбомблена «тюрма». Колона поминула ливарний завод, що стояв край великої площі, де починалася Широка, й звернула в вулицю по розквашеній, по коліна розмішаній грязюці. Варта притискала колону до парканів, панічно тиснучись до тих парканів сама перед літаками, що вже кружляли низько над містом, виючи.

На шосе не було нікого. Лише на пішоході, відокремленому від шосе глибокою канавою, рухалася ця колона, притиснена до парканів і гнана вчвал, виривалась із-під вогню.

І тут до них вибігла людина. Невідомо звідки вона взялася. В колоні почулись навіть здивовані вигуки, і всі в колоні почали повертатись обличчями ліворуч. Там, на шосе, паралельно колоні бігла жінка. По коліна в грязюці, боса, простоволоса, розхристана — вона бігла боком і тримала в руках дві ікони, дві почорнілі дошки — Спасителя й Марії з дитям. Вона піднімала їх високо над головою і хрестила ними колону... Бігла боком, і хрестила, й хрестила... Очі її були божевільне витріщені, вона безумно щось кричала без слів і... без звуку... Груди — сухі груди матері, що викормила ціле покоління дітей, були розхристані й оголені, але вона того не бачила... Волосся її розвівалося на вітрі... Вгорі ревли літаки, але вона не чула, вона хапала ротом повітря а чи беззвучно щось кричала... Бігла боком, і хрестила, й хрестила всіх, всіх, всіх...

Враження було приголомшуюче. Варта відвертала очі й квапилася дужче. В'язні блідли, спотикалися й бігли... бігли...

А Максим дивився на розхристану, збожеволілу від великого-великого відчаю матір і відчував своїм серцем справжній трагічний зміст усього цього. «Але кого вона хрестить?.. І навіщо вона хрестить?! Навіщо вона цю колону хрестить? І за що?..»

«А-а!.. Це вона хрестить, мабуть, того рябого, подзьобаного віспою салдата!.. Того офіцера з Окремої Червоно-прапорної!.. «Дай людям хліб!»

А жінка задихалася. Вона хрестила не когось одного, вона хрестила всіх, всіх. Вона вже відставала, безсиліла, але не хотіла відстати. Так ніби це вона хоронила єдину й останню свою надію й не хотіла хоронити, хотіла її вирятувати. Вирятувати!..

І здавалось, що вона кричала без слів тим криком відчаю, що ним кричали колись її предки й предки всіх тих, що бігли в колоні, коли ті предки прагнули вирятувати свого повергнутого в безодню земного бога, волаючи: «Видибай!.. Видибай, боже!..»

Хтось поруч Максима плюнув і по-босяцькому розсипався похабною лайкою. Тоді другий х т о с ь , схлипуючи спазматичне, на ходу з усієї сили вдарив того першого в вухо. Вдарив понуро, страшно здоровенним своїм п'ястуком, як довбнею. Вдарений полетів сторч головою в глибоку канаву, повну води... Колона бігла мимо, варта теж... Ніхто й не думав зупинитись, ніхто й не думав витягати.

Бігла колона, і бігла жінка. Вона зовсім не бачила, що там трапилось, бо вона взагалі нічого не бачила. Вона лише бачила суцільну сіру масу людей, десь ведених на страту, і не хотіла з ними розлучитися, мов це вели останніх людей, що були ще на цьому світі.

Та помалу жінка відставала. Грязюка була надто глибока, сили надто слабі. Вона відставала помалу, але все ще бігла і все хрестила, хрестила...

Коли вибухла десь позаду бомба, Максим саме в ту мить озирнувся. І бачив, як у відсвіті спалаху жінка високо змахнула руками, мов крилами, ікони полетіли геть, а вона з усього маху розпласталась у грязюці... Ця картина мигнула й погасла. Промерехтіла, як при світлі магнію чи при спалахові блискавки, після чого стало темно. Світло денне померкло від сажі й диму. Чи, може, від туману в очах?..

Це був останній кадр із рідного міста. І це була остання людина, остання жінка, остання мати, що вийшла їх проводжати.

Ніхто не знав, що сталося, куди їх так гнали, в чому справа... Спереду колони невідомо звідки з'явились підводи, і на них посідало «начальство». І от наявність тих підвід із усім начальством спереду збивала з пантелику. Збивав з пантелику й такий темп, і те, що колона рухалася на схід, і така кількість комбінованого конвою — військового й цивільного... Люди питали один одного поглядами, питали й пошепки, але ніхто нічого не знав. Потім поповзли дві чутки — одна тривожна, друга єхидна: тривожна — що їх ведуть на великий показовий «суд» і на розправу десь у Грайророн чи навіть у Харків; єхидна — «відступають!.. вириваються!.. втікають!..»

Але друга не виключала першої. Власне, тільки підтверджувала: тут не можуть зробити над ними «суду», бо відступають, а тому зроблять це десь в іншому місті. А зроблять... якщо раніше не вистріляють без ніякого «суду». Але взагалі ця чутка щодо «суду» — це був, либонь, лише здогад. Проте «точніша» інформація, що поповзла по колоні пізніше, саме це підтверджувала, — «в зв'язку з тим, що фронт коливається, їх ведуть у тил і там судитимуть, а не тут». А ще пізніше — «Відступають!!. Панічно!!. По всьому фронту!!» Але ніхто з чутки про відступ не радів, нікого це не тішило, бо ніхто не бачив для себе в тому ніякого рятунку. Взагалі для них, здається, не було вже рятунку — чи «відступають», чи «наступають», чи «доганяють», чи «утікають», чи «ці», чи «інші»... Цілковите безвихіддя...

За містом темп трохи зменшився. А надто як звернули з великого шляху на вузеньку дорогу й підійшли нею попід ліс. Тут начальство й варта прийшли трохи до пам'яти. Вони зупинилися самі й зупинили колону. Швиденько впорядкували ту колону по новому. Розбили її на три «батальйони», кожен батальйон — на відділи, кожен відділ — на підвідділи. Кожен батальйон мав свого карнача, а найстаршим карначем на всю колону був Заєць. До підвідділів, відділів і батальйонів припасували варту. Вийшло так, що кожен найменший відділ мав «свою власну» варту, своє начальство. Ба, навіть кожен в'язень мав свого вартового, бо варти виявилося... більше, ніж в'язнів. Це зовсім унеможливлювало втечу. Спробуй утекти тут!

Та про втечу мало хто й думав. Куди? — от питання.

Так «упорядкувавши» колону, погнали її знову шаленим темпом. «Вперед! Марш-марш!»

Максим потрапив у перший (чільний) батальйон і в перший (чільний) відділ. Він снував очима по колоні. Він хотів побачити того рябого, того салдата й командира з «Окремої Червонопрапорної». Онде він!

Схиливши голову, рябий салдат, і він же командир недавній, ішов у першому ряду, темний, як ніч, з негарним вугластим своїм обличчям, посірілим і безвиразним.

Серед вартових було кілька дуже знайомих Максимові облич. Але вони не впізнавали його чи вдавали, що не впізнавали, відверталися. А то ще й спеціяльно були грубі й брутальні, щоб підкреслити свою чужість. Смішні. Та Аллах з ними! Не можна ж на людину складати ще й тягар героїзму, — їй і так тяжко-Тільки Василь Легеза — колишній Максимів сусід і друг дитинства, герой фінляндської війни, потім танкіст у цій війні, потім полонений, згодом салдат у німецькій армії, а тепер-от міліціонер — дивився сумними очима просто Максимові в лице, ворушив губами й зітхав мовчки. Ніби він хотів щось сказати та й не міг.

Був він — Василь Легеза — начальником варти того відділу, що йшов зразу за Максимом. Мавши змогу відходити набік, Василь доганяв останню шерегу, в якій був Максим, і йшов мовчки якийсь час поруч. Потім зітхав ні до кого й відставав собі.

Вони йшли цілісінький день. Спочатку колона була компактна, всі батальйони, відділи й підвідділи трималися досить щільно купи. Та потім колона дедалі все більше розтягувалась. Скоро вона розтяглася на добрий кілометр. То її розтягувала так утома й виснаження.

Вже надвечір у колоні були такі, що цілком вибилися з сил. Вибилися з сил і дівчата та жінки — ті печальні «жони-мироносиці», що йшли по грязюці, по розчавученому, заболоченому снігу в легких черевичках і взагалі не були призвичаєні до тяжкої ходи. Така дорога була їм понад силу взагалі, надто ж після кількох діб тюрми, після голоду, жаху, безсоння, крайнього нервового напруження, сліз, відчаю...

Варта була сильніша, бо не виснажена, нагодована, і через те, мавши енергію, бігла вперед чимдуж і підганяла в'язнів, не шкодуючи ані язиків, ані рук. Але надвечір і варта почала приставати. Начальство ж, що їхало попереду саньми, квапило — «давай, давай!». Те начальство розстаралося в селах, через які переходили, ще пару підвід і вмостилось досить вигідно.

Люди, вибиваючись із сил, спливали потом, а деякі й сльозами безсилої люті та відчаю. До втоми приєднались голод і спрага. Хто мав які харчі, поїв на ходу, а годувати їх організовано ніхто, мабуть, і не думав. Напитись теж не було де. Лише сніг, брудний сніг. Але люди хапали навіть брудний сніг і їли. Дехто ж лягав просто на землю й швиденько пив із калюжок, що траплялися на дорозі.

Максим не відчував голоду. Ті шматочки хліба, що їх мав при собі, він повіддавав по одному Костикові, а сам навіть і не думав про їжу. Не переймався тим. Він і нічим не переймався, йшов собі так-от, як автомат, байдуже, занурюючись ногами в болото й сніг, і лише часом спотикався. Він не дивився ані собі під ноги, ані навіть навколо себе, — він дивився сам у себе, в свою душу, розв'язуючи в ній велику, болючу й складну шараду, трагічну шараду, якої не міг розв'язати... Тим часом сили танули. Бурки порвалися вже зовсім, і ноги в ступні були босі, лише халявки від бурок прикривали ноги вище кісточок. Та він якось навіть і не помічав, що ноги були вже зовсім босі. Надвечір відчувалася лише всепожираюча, все затьмарююча втома й бажання лягти й геть про все, про все забути.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   27

Схожі:

Іван багряний людина біжить над прірвою iconІван Багряний Людина біжить над прірвою
Прибіжище душ людських, символ могутности й святости, «неспалимої купини», непорушної сили й вічного покою, надія й підпора всіх...
Іван багряний людина біжить над прірвою iconІван Багряний Людина біжить над прірвою
Прибіжище душ людських, символ могутности й святости, «неспалимої купини», непорушної сили й вічного покою, надія й підпора всіх...
Іван багряний людина біжить над прірвою iconІван Багряний ( Іван Лозов’ягін) ( 1906 – 1963)
Павлович Багряний був членом Мистецького Українського Руху
Іван багряний людина біжить над прірвою iconРоман Дж. Д. Селінджера Над прірвою в житі
Зарубіжна І вітчизняна критика про роман Дж. Д. Селінджера «Над прірвою в житі»
Іван багряний людина біжить над прірвою iconІван Павлович Багряний Зміст
П. Багряний (Лозов’яга) поет, письменник, публіцист, громадсько-політичний діяч народився 2 жовтня 1906 року в м. Охтирці на Полтавщині...
Іван багряний людина біжить над прірвою iconТема. Іван Багряний ( Іван Лозов’ягін). Життєвий І творчий шлях. Пригодницький роман «Тигролови». Тл : пригодницький роман

Іван багряний людина біжить над прірвою iconІван Багряний (Іван Павлович Лозов’ягін)
Мета: розкрити трагічну долю письменника-емігранта, дати учням уявлення про велику популярність творів І. Багряного за кордоном;...
Іван багряний людина біжить над прірвою iconГалицька центральна районна бібліотека Іван Багряний – титан українського духу
Багряний – титан українського духу : (до 110-річчя від дня народження І. Багряного) : пам’ятка користувачу / Галицька цб; [уклад....
Іван багряний людина біжить над прірвою iconНавчальна мета
Фрагмент з календарно-тематичного планування з української літератури в 11 класі з теми «Іван Багряний»
Іван багряний людина біжить над прірвою iconВизначення нахилу до певного типу професії
«людина – людина» (групи, спілки, колективи людей), «людина – техніка» (технічні системи, механізми, матеріали), «людина – природа»...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка