Іван багряний людина біжить над прірвою



Сторінка15/27
Дата конвертації21.01.2018
Розмір3.52 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   27

Але то було неможливо, їх гнали й гнали вперед. І здавалося, тому кінця не буде. Хтось ніби заповзявся зламати їх усіх геть на цурпалля, обернути в ганчір'я, розтіпати геть на лико. При думці згадувався Кутузов, і тоді Максим зціплював зуби, затинаючись.

Коли вже й варта здебільшого почала приставати, а до того ще завечоріло й з'явилась потреба тримати колону щільніше, щоб не розтяглася безконечно й не розгубилася, — тоді за розпорядженням начальства почали робити короткі «привали». Цебто голова зупинялась і чекала, доки підтягнеться хвіст. Зупинившись, люди падали на землю, де стояли, опановані єдиним бажанням — перепочити. Хоч мить, хоч коротку мить! І так лежали, поки підтягався хвіст. Але Максим не лягав, бо знав, як потім тяжко підводитись і що такий «відпочинок» тільки ще дужче послаблює. Через те він під час «привалів» стояв, відпочиваючи на ногах. Як тільки підтягався хвіст колони, лунала команда: «Марш!» — і колона рушала далі. Ті нещасні, що пленталися в хвості, не мали змогу бодай припасти до землі, хоч на одну мить, щоб хоч упитися ілюзією відпочинку. Підтягнувшись, вони тюпали далі, доганяючи колону, й уже знову починали відставати. Така логіка, така «діялектика» цього жорстокого світу. Слабий приречений загибати, й він загибає сам, а сильніший... сильнішого добивають!

Так колона з «привалами» сурганилася крізь імлу, крізь темряву.

В цій темряві Максим побачив раптом (і зовсім виразно!), що так сурганиться разом із ними десь цілий світ. Вдень цього не було так видно, а вночі — як на долоні. І праворуч, і ліворуч, і ззаду, й спереду — геть навколо в темряві рухалося, повзло безліч вогненних цяток і котився глухий клекіт. То йшли десь багатьма паралельними шляхами і так навпростець якісь машини — очевидно, танки, бронемашини, мотоциклі, вантажні, боєві й особові авта, тягачі з гарматами тощо. Так ніби то безліч тракторів орали в степах і скородили ніч світлом фар. Цятки сунулися, як зорі по землі, — сузір'я переганяло сузір'я, набігало на нього, минало. То, далебі, відступала армія... Але з неспокою й з одчайдушних намагань команди колони прискорити темп, з тривоги їхньої видно було, що не тільки «відступає» армія, але й «доганяє» інша армія... Світ женеться за світом. Світ доганяє світ... А між ними метається ця нещасна колона, приречена обома тими світами...

Кілька разів люди переконувалися наочно, хто ж то їде з тими вогниками: в кількох місцях колона наткнулась на машини, застряглі в болоті. З погашеними вже фарами й заглухлими моторами машини стояли, перехнябившись, посеред баюр, а біля них упадали шофери, тихо й несамовито лаючись, так як уміють лаятись шофери лише «найпередовішої країни світу»... Вони квапилися й тривожно позирали в темряву, перепитуючи щоразу в вартових колони, чи «там не видно нікого?». Вони боялися, що їх наздоженуть їм подібні, тільки в інших мундирах. Може, то вже вони їдуть он там он, ген-ген у степу, оточуючи їх із усіх боків кільцем вогників, як очима хижої вовчої зграї?..

Незважаючи на «привали» й на всі заходи, колона зовсім «здала темп» — хвіст застрявав у багні, в темряві. Може, він тепер уже й спеціяльно застрявав? Може, деякі люди й робили ставку на «нестерпну ситуацію», що зветься «оточенням», «кітлом», «кільцем», звідки інші вириваються, мов з пожежі, кидаючись напропад, усе залишаючи? Може, хто й робив на це ставку — хто мав іще віру й надію на якихось «визволителів». Але навряд чи хтось іще мав її, ту віру й надію, серед цих людей. Ні, то була тільки втома, смертельна втома...

Щоб «підбадьорити», було проголошено: хто відставатиме — буде розстріляний на місці. Але, навіть і після такого проголошення, люди цілими групами, разом із вартою, сідали на землю, дійшовши до крайньої межі втоми.

Тоді було проголошено «ночівлю». Саме підійшли до якихось будівель. То були літні бараки на бурякових плантаціях Н-ської цукроварні. Правда, вони були з повибиваними вікнами, але то нічого.

Людей загнали в два з таких бараків. Всередині було повно настеленої й перележаної, прілої соломи. Це було велике щастя — такі-от бараки й така-от солома, хоч і пріла. Мокрі й вимучені люди виповнили бараки вщерть і попадали купою на ту солому. В тім бараці, де був Максим, було особливо тісно. Але то, може, й добре, тепер ці люди мусили звикати до чимраз більшої тісноти. Зараз люди збилися так, як то буває на двірцях великих вузлових станцій, де збивається безліч транзитних пасажирів, — очевидно, на двірцях цієї «країни соціялізму», бо в іншому світі, може, й не такі двірці.

Хтось у темряві засміявся крізь сльози й, імітуючи станційного оголошувача, виголосив:

— ...Поїзд стоїть десять хвилин! Транзитним пасажирам пересадка на... гей, карнач! Куди тут нам пересадка, га?!!

Карнач не відповів, і з в'язнів ніхто не зареагував ні голосом, ні сміхом, лише від дверей почулось попередливе шипіння вартового:

— Ану тихо там! А то пересядеш ось!..

Десь там у сусідніх бараках розташувалась варта й теж, мабуть, лежала «без задніх ніг», але от знайшлися невтомні, що стали й стояли тут біля дверей і біля кожного вікна.

Чи спав хто з людей, чи не спав, чи спав Максим, чи не спав — хто зна. Тільки-но вляглося гудіння в голові від всього того гармидеру й галасу «упорядкування», тільки-но думка відокремилася від тіла й попливла в маріння, як її нагло було завернено назад. Хтось штовхав Максима під бік. Ще не очунявши, Максим крізь порваний сон чув, як десь від дверей голос старшого карнача, тобто «самого» Зайця, стурбовано гукав у барак:

— Колот!.. Колот є?.. Гей, Колот є?!.

Ніхто йому не відповідав.

— Колот!!!

Тоді саме хтось почав тихо й тривожно штовхати Максима під бік.

— Ну, що? — спитав байдуже Максим. Він спитав тихо того, хто штовхав, але відповів від дверей голос Зайця:

— Нічого. Так, значить, ти є?!.

Максим помовчав. А тоді апатично, після павзи:

— Голубе дорогий! Та чи не пішов би ж ти до чортової мами!..

Всі в бараку засміялись. Всі-бо прокинулися, розбуджені тим карначем, і були люті на нього за те, що наробив галасу й зіпсував усім сон.

Заєць нічого не відповів. Він був дуже задоволений, що «втрата» знайшлася, й пішов собі геть.

— Та-ак, — сказав хтось понуро. — Бережуть, брат, тебе, Петровичу... Бережуть...

А як люди знову почали дрімати, раптом за бараком усе зарухалось, загомоніло, забрязчало й пролунала, спочатку десь далі, а тоді вже біля дверей і біля всіх вікон, команда.

— Вихаді!! Жіва!.. Давай-давай!!.

Так люди й не виспались. Та де там і було виспатись, коли ж уся «ночівля» тривала всього лише з годину. Люди плакали, розправляючи закоцюрблені руки, ноги й спини. Перемучені кості нили, невиспані голови гули, за горло хапав кашель. Очі — мовби хто піском позасипав. Зрештою... навіщо, скажімо, такому в'язневі очі? Він міг тепер іти в такій колоні й без очей. Не помилився б. І навіщо, скажімо, голова? Багатьом вона здавалась тепер цілком зайвою, принаймні Максимові.

Навіщо, справді, стільки муки, коли, здається, наймудріше б і найлегше б лягти отак ниць і — хай стріляють. Це тривало б секунду. Ну-ну, але ж це значить... Що це значить? Це значить, що той дурний Кутузов раптом досягне мети, досягне найголовнішого — обернення тебе в ганчірку. І матиме рацію Соломон із своєю тезою про нікчемність людини... Е, ні, не зараз і не так! Ні. В цій шараді мусить бути краща розв'язка... краща!..

Голова гула, наче з похмілля, так що Максим, як і всі, ледве здавав собі справу з того, як їх поставили надворі в колону й погнали далі. Все тіло тремтіло, незважаючи на вперті намагання стримати його, що було поза людською волею.

Покинувши бараки, вони посунули в мокрий передранковий туман, перемішаний ще з темрявою.

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

На шляху, куди нарешті колона виповзла з бічних доріг і манівців, їх почала обганяти армія. Власне, це були потоки салдатів усіх родів зброї, що були розбитими частинами совєтської армії. Все те було зсаджене з машин і всієї техніки, спішене й бігло вчвал на власних ногах або на захопленій по селах іншій «техніці» — на возах, на санях і на санчатках... Точно як ті бідні італійці недавно. Танкісти, артилеристи, літуни й кавалеристи й інші — все це перло хаосом, переганяючи одне одного. Проте, навіть і втікаючи, все те, від сірого салдата до найвищого офіцера, — пишалося своїми новенькими, недавно попришиваними до старих, брудних уніформ, погонами. Було смішно дивитися на цих кумедних червоних погононосців. Їм, арештантам, було смішно.

Але «сміх» той був гіркий. Погони нагадали не тільки трагікомічну історію про те, як ще не так давно батьки й старші брати цих салдатів обривали погони всім тим, хто їх носив, разом зі шкурою, або й з головою, — виходило б, тільки для того, щоб перекласти ті самі погони на інші плечі. При тому Максимові згадалося також, як в отаких погонах білогвардійські офіцерики розстрілювали в канаві його брата, покладеного ниць в одній білизні. А тепер ось ці, може, так само розстріляють його. Тоді «білі», а тепер «червоні». Хіба не все одно?..

Та все ж це видовище червоних погононосців — зовні видавалося передусім несерйозним. Якось виходило так, що ті погони були самі собою, а салдати самі собою, — одно до одного не пасувало. В народній мові для таких випадків є геніяльне визначення: «Приший кобилі хвіст». Це, далебі, про ці погони сказано! Вони пасували до цих салдатів так, як до корови сідло, бо в усьому іншому салдати ці були такими, до яких звикло людське око за десятиліття, — «червоноармійцями». І от хтось зіпсував стиль, познущався з них тими смугастими ганчірочками.

Правда, ті прямокутні ганчірочки, мабуть-таки, якось поміняли декому з них, особливо ж офіцерам, і їхні душі. Ті новопогонні душі перли, розштовхуючи людей, наче це вони були бозна-які герої й наче це вони не втікали, пограбувавши в людей останні коні й санчатка, а щонайменше мчали до столиці ворога на трофейних золотих колісницях. Та це все їм, напевно, найменше сушило голови. Вони втікали. Бо війна й героїзм тепер, власне, й полягали, мабуть, передусім у втіканні від смерти, від сильнішого й у доганянні слабшого. І в убиванні всякого. Хто кого згріб, той того й убив. І чи не на ознаменування цього їм і видано погони?...

Крім військових, колону доганяли й переганяли ще юрби цивільних — чоловіків і хлопців з торбами, жінок і бабусь із дітками, вигнаних у білий світ, чи то пак «евакуйованих», якихось дядьків на санях і на возах — теж із дітьми і з стариками. Зрідка проїздили також машини, навантажені різними меблями й ще якимось барахлом...

Дедалі цей потік усе густішав і ставав усе інтенсивнішим. Колону раз по раз притискали до краю дороги, до тинів — якщо це було в селі, або випихали геть на сніг чи на почорнілі ріллі — якщо це було в степу. На шляху було йти тяжко, а на снігу та по ріллях ще тяжче — люди місили розквашений сніг чи глевку ріллю, тупцяючись на місці. То була не хідня, а каторга. Вони знову виходили на шлях, і знову їх спихали звідти геть.

Парадокс, але факт: люди раділи вже, коли з'являвся літак чи й кілька, — тоді їх клали на землю, варта теж залягала віддалік, і так вони лежали довго, часом і з півгодини, поки літаки кружляли над шляхом. А коли літаки зникали, тоді колона йшла далі. Надолужуючи прогаяне, варта «вилазила зі шкіри», намагаючись перти колону з усієї сили вперед, але з того мало що виходило — вище себе, як кажуть, однак не стрибнеш.

На шляху дедалі ставав більший хаос, дедалі було більше паніки, більше юрб, більше літаків угорі. Може б, колоні найкраще було порснути в усі боки — й лови... Але то так здавалося. Насамперед — куди? А потім — навіть найспритніший і зі свіжою силою ледве чи зміг би тут утекти при такій охороні. В'язні знайшли тут іншу раду — своєрідний «компроміс»: вони не тікали, але не дуже-то й ішли вперед. І млявий темп колони пояснювався вже не тільки втомою, а й цією «пасивною формою спротиву». Під прикриттям явно видимої втоми люди ледве-ледве пленталися, тупцяв лися, немовби й пориваючися «з усієї сили», але не в силі гнати вперед. І товклися на місці, з надією відстати, згубитися з очей варти, а тоді чимдуж чкурнути. Це була наївна, трагічна «хитрість» з одчаю.

Але на цім шляху не було рятунку. Начальство зрештою таки підмітило, що «відстаючі», як тільки хоч трішечки опинялись подалі від очей вартових, виявляли надзвичайну здібність рухатися назад. Тоді було вже не тільки дано рішучий наказ
р о з с т р і л ю в а т и всіх, хто відстає, але одночасно було й розстріляно двох таких, які вже не могли йти. Це був найдешевший спосіб «творити чудеса», відомий З давніх-давен. І справді, після цього сталося «чудо»: вже не було тих, що відстають. Люди дослівно «лізли зі шкіри». Бо ж таки «видима смерть страшна» З'явилася солідарність — солідарність відчаю: сильніші підтримували слабших, «брали їх на буксир», допомагали. Всі збагнули, що доля тих розстріляних — це перспектива кожного з них, і раптом вони стали триматися один за одного, триматися вкупі. Їх обхопив жах, жах смерти поодинці. Вони хотіли, якщо вже так судилося, гинути разом, бо ж так тужно й страшно гинути самому... Всіх їх було зрівняно рішуче й безповоротно, і вже нікому з них не вдасться ні по кому видряпатися вгору!.. Збагнувши це, вони побралися за руки, за плечі, за поли й так повзли, тягли один одного, спотикалися, падали, вставали... але йшли разом... разом до єдиного спільного... кінця!..

Господи! Як же це нагадувало ту колону італійців з їх розпачливим «Аванті!..» Тепер уже було ясно до болю, до крику, до розпачу, й Максим чітко відчув це: в цілому світі для них немає заступництва, немає співчуття, немає зрозуміння, нікому вони не потрібні, ніхто й ніколи їх не буде рятувати. «Не ждіть рятунку ні від кого, ні від богів, ні від царів!..» Ці рядки зринули якось ненароком. Максим згадав, що це ж пак в «Інтернаціоналі» співається, в гимні тих, що оце ведуть їх на страту, вірніше — тих, в ім'я яких їх оце ведуть на страту, — в гимні Кутузових, Соломонів та інших... Зайців!..

Кілька разів їх бомбили німецькі літаки. Причому літунам, напевно, було добре видно, що ж то за колона така повзе, але вони бомбили її завзято й очевидно з насолодою. Варта вкладала колону на землю просто на шляху, а сама залягала віддалік навколо колони, й Заєць криком попереджав, що кожен, хто встане, буде негайно обернений на решето. Люди лягали горілиць хрестом, як навчили німецькі полонені, і так лежали. Але «хрест» не допомагав; — літаки шпурляли бомби. І тільки тому, що вони їх шпурляли з дуже високого лету, бомби все лягали далеко збоку. А чи, може, тому, що колона мала окреме щастя. То дійсно було щастя, бо коли б бомби потрапляли в гущу — було б багато «череп'я», бо ж варта не дозволяла розпорошуватись, а веліла лежати «на місці».

Німецькі полонені люто потрясали кулаками вгору на своїх земляків і вибухали гістеричною лайкою, вже по-російському, почавши з того вивчення мови «великого народу». Варта ж, коли починали рватися бомби, зчиняла й собі стрілянину з автоматів понад головами лежачих, щоб ніхто не зміг схопитися й побігти. Причому стріляли й таким чином утримували лад гвардійці, не даючи розбігтися не тільки в'язням, але й міліції.

Так повторювалося кілька разів, але без жодних втрат, доводячи лише до жахливого нервового вичерпання бідолашних людей.

Та ось надвечір знову налетіли літаки. На цей раз їх було два, але вони заскочили колону на рівному, голому, ще й підвищеному місці, на великому плато перед спуском у низину. І заскочили вони саму колону. Решта, цебто весь той потік військових і цивільних, що плив увесь час, тут розірвався, зробивши велику прогалину. І в тій прогалині опинилася колона в'язнів. Вона залягла, як і раніше, просто на шляху, оточена вартою віддалік. Упала пара бомб... Гуркіт, дим, стрілянина з автоматів, довга павза... Потім команда: «Вставай!! Марш-марш!!.», бо літаки полетіли собі геть.

Люди встали, щоб плентатися далі. Встав і Максим, зробив кілька кроків і раптом наткнувся на жахливу картину... Біля великої димлячої воронки лежав навзнак із простреленою головою той рябий, подзьобаний віспою салдат «Окремої Червонопрапорної». Він ще пускав ротом рожеві бульки, хоч обличчя й руки взялися вже смертельною сіризною. А біля нього, скоцюрбившись, вклякнув німецький полонений і тримав прострелену голову рябого на своїх колінах. Він її тряс обома своїми руками, дивився в погаслі, викочені здивовано й так застиглі очі й бурмотів тихо, розгублено:

— Камерад!.. Камерад!..

Неначе хотів розбудити, бо ж уже треба було йти. Далі, далі йти їм...

Максимова рука мимоволі потяглася до шапки, він зняв її, постояв... І так з непокритою головою, з шапкою в руках пішов далі... Туди, до шерег, що ставали «по чотири». А за ним іще йшло багато. Люди йшли і йшли мимо воронки, мимо того салдата рябого й теж скидали шапки, мов по команді... А як пройшли всі, як минув уже «хвіст» колони, тоді до рябого салдата й до німецького полоненого підбіг сам Заєць і наставив автомата полоненому в груди...

Німець обережно поклав голову мертвого на землю. Встав. Провів рукою по своїх очах і, зігнувшись покірно, пішов.

А Заєць затримався хвилинку, торкнув мертвого ногою, пробуючи, чи справді мертвий, а тоді сплюнув і побіг доганяти колону.

Всі пройшли. Рябий салдат лишився лежати сам. Він уже не був підлеглий Зайцеві. Він уже зірвався в безодню й пішов десь «на волю»...

«Яка, яка іронія! Треба ж було тому рябому, тому невідомому салдатові, тому героєві пройти з боями шлях аж із-під Сталінграду, треба було пронести голову через усі бурі й вогні й треба було зберегти таке серце, щоб ось тут, отак по-дурному скласти це все до ніг... кому? Зайцеві!»

На Максима це справило тяжке, невимовне тяжке враження.

Але колону було вже вишикувано, люди зімкнулися, побралися за плечі й за руки й поповзли далі. Максим тепер опинився в першому ряду. Либонь, на місці того рябого...

Синяві сутінки здавались безконечними й прадавніми, вже невідомо було, який це був уже з черги вечір. Рахунок дням і вечорам згубився. Колона все собі повзла, та Максим її вже майже не помічав. Він ішов ніби ще власними ногами, але вже хтось його підтримував. Той «хтось» — то був Василь Легеза, якому начальство доручило спеціяльний нагляд за Максимом, наказавши стежити пильно й берегти окремо, не спускаючи з ока. Василь згубив межу між двома поняттями того самого слова — між «берегти» й берегти, а тому беріг його по-своєму, як умів. Він підтримував і вів Максима в синявих сутінках і, озираючись, щось шепотів.

Скаржився. Ні, плакав. Так, плакав. Зашкарублий, загрубілий, закурений димами й порохами всіх систем, загартований смертями, попечений вогнями Василь Легеза плакав. Він бачив власну загибель. Чув її своїм серцем і не знав, до кого ж йому тим серцем своїм зашкарублим пригорнутися — серцем, що раптом, перед образом неминучої загибелі, вгляділо страшну свою самотність... Він тихо-тихесенько журився, жалівся Максимові, що от проніс свою голову через фінляндську війну, через польську, через перші роки цієї, через полон і німецьку армію, через партизанщину, але... далі, мабуть, не витримає вже. Далі вже він загине. І його загибель — дволика; ні, їх дві загибелі — одна доганяє, йдучи по п'ятах, а друга — чигає десь там попереду.

Максим мовчав. Чим він міг потішити цю людину? Які він міг подати їй надії?.. Він сам іде вже, як по лезу меча. Ще Василь Легеза тримається твердо на ногах, іде чітким кроком, а він уже... Гай-гай. Його тримає тільки впертість.

Все життя він думав, що його сили невичерпні. А тепер побачив, що за ці дні вони вичерпались, що його вже вимотано до краю.

І найбільше вимотувало його відчуття пустки й холоду. Максим машинально кутався в ветхе своє пальто й не міг зігрітися. Не тому, що пальто було ветхе, а тому, що того холоду, який він тепер відчував, ніяким пальтом не нагрієш. «Душі холодно», — мовляв Соломон. Це було найстрашніше. Душі холодно. Хтось у ній уже гасив іскру тепла, і вона тепер уже була як мотор без іскри чи як льокомотив без пари.

Того, що він уже був хорий, що він уже мав пропасницю, Максим ще не усвідомлював. Та й то було йому байдуже. Не те його печалило.

В очах його стояв образ тієї жінки, тієї матері з іконами Спасителя й Марії — жінки, повергнутої в болото громом і блискавкою з неба. Образ тієї жінки, що так вірила в чудо. Коли зник той образ, коли згасла та сліпуча картина — настала темрява. Тепер та темрява заливала Максимові душу, топила її, зносила в прірву...

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

«Янгол»

Це сталося біля Великої Писарівки.



Услід била артилерія. Гарматні стрільна прилітали нагло звідкілясь і, закінчуючи свою параболю, репались над колоною. А вгорі кружляли, вили літаки.

Біля Великої Писарівки, на магістралі Суми — Охтирка — Грайворон — Тамарівка створилося пекло. По цій магістралі відступали зразу армія, море цивільних і велика колона їх, смертників, з Максимом серед них. Все це сунулось суцільним строкатим потоком, то втрачаючи, то знову сяк-так відновлюючи дисципліну й порядок. Але тут, біля Писарівки, все перетворилося цілком у хаос, зірвавшись із усіх уторів.

На розквашеній глеюватій дорозі той потік закипів, як лавина. Захекуючись, він лементував, стугонів, скреготав і палахкотів дикою, гістеричною лайкою. Вдираючись у заглиблену вулицю, як у пащу якоїсь потвори, наїжачену поламаними тинами й обчухраними деревами, той потік душив сам себе в конвульсійному поспіху — ніби, залазячи в цей прохід поміж тинами, сподівався тут урятуватися від смерти.

А смерть напосілась шулікою. Ота артилерія!.. Її «гостинці» прилітали зненацька зі свистом і улюлюканням над це людське стовпище, чвохкали в баюри й розривалися зі страшним гуком, здіймаючись буранами землі й заліза в небо, — туди, де літаки креслили спіралі, стаючи на крила, бокаса.

З-під тих літаків і гарматних стрілен шалено виривалися «гвардійці» й «не гвардійці», сталінградська піхота, й танкісти на санях, і цивільні люди, й жінки з немовлятами, й старенькі матусі, й «торбешники», й міліція, й командири, й представники «відновленої влади» — все це летіло впереміш, збиваючи й топчучи одне одного.

Лише не летіли вони — Максим і вся їхня колона смертників, колона приречених. У суворому порядку (єдине, що тут іще мало порядок), розбиті на відділи й батальйони, зімкнені щільно, вони лежали збоку, відтиснені від шляху, випхані з вулиці на горби й на городи, покладені там у мокрий сніг і багно та оточені, мов тином, тяжко озброєною вартою. Вони лежали й немовби «тримали параду».

Крайнім з флангу сидів на снігу Максим.

«От установа, — звучали в його вухах пригадані слова Васі-танкіста. — Поставлять тобі стілець, посадять на нього сабашника з рушницею — і вже маєш «цитаделю»!..»

Правда, вартові раді були б чкурнути хто куди. Але куди?!. Все одно нікуди. І через те вони були всі «на посту». Смертельно бліді, гістерично люті, роздратовані, вони пасли свою отару. А карнач спеціяльно пас Максима, що з нудьгою байдуже дивився просто перед собою, на шлях...

Господи! Яка злива тваринячого підлого жаху! Скільки злоби й тупої жорстокости, що й перед смертю ще сама себе жере, душить, із садистичною насолодою переступаючи через кожного іншого. Якась лавина оголеної, вже ніяким фіговим листком не прикритої, людської мізерії.

Він дивився — і не було в нього жалю ні до людей, ні до себе. «Це все закономірно, і цей ось жах Содоми і Гоморри».

Здавалось, пекло розверзлося, забираючи ввесь цей непотріб під улюлюкання всіх чортів і чортенят. І його теж ось чекало це саме пекло...

А ззаду все сильніше й сильніше напирали ті, що були ще в степу. І так само все дужче натискала артилерія. Тріщали тини, тріщали полозки й колеса. Десь горіли хати. Все тиснулось у вузьке горло греблі, насипаної через урвище, з якого зривались униз коні й гармати. Найсильніші гнали вчвал по всіх інших, як по воді. Над усім стояла, як дим, осуга несамовитої лайки.

Найсильнішими були й тому перли попереду всіх, звичайно, люди в шинелях, з погонами, з паліччям рушниць, із гранатами тощо. Вони здебільшого мчали на хурах. Гнали, як орда, прокладаючи дорогу кінськими грудьми й голоблями через юрбища. Летіли через це кипляче пекло, панічно вириваючись геть...

І ось тут раптом, як дивне видиво, з'явилась і звернула на себе увагу всіх якась дівчина. Вона виринула посеред самісінького пекла — біла-біла, в халаті сестри-жалібниці поверх військової блюзки й спідниці. Вона вибігла десь із двору насупроти Максима і, піднявши руки, закривавлені по лікті руки санітарки, перегородила шлях орді... Молоденька, сімнадцятилітня дівчина з русявим непокритим волоссям, що розвівалося на вітрі, вона була мовби той Янгол мармуровий з цвинтаря, що раптом ожив і вибіг на середину вулиці. Вона підняла руки, мов крила, й перегородила ними шлях людському потокові, а своїм дзвінким, як кришталь, юним голосом перетяла раптом хаос:



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   27

Схожі:

Іван багряний людина біжить над прірвою iconІван Багряний Людина біжить над прірвою
Прибіжище душ людських, символ могутности й святости, «неспалимої купини», непорушної сили й вічного покою, надія й підпора всіх...
Іван багряний людина біжить над прірвою iconІван Багряний Людина біжить над прірвою
Прибіжище душ людських, символ могутности й святости, «неспалимої купини», непорушної сили й вічного покою, надія й підпора всіх...
Іван багряний людина біжить над прірвою iconІван Багряний ( Іван Лозов’ягін) ( 1906 – 1963)
Павлович Багряний був членом Мистецького Українського Руху
Іван багряний людина біжить над прірвою iconРоман Дж. Д. Селінджера Над прірвою в житі
Зарубіжна І вітчизняна критика про роман Дж. Д. Селінджера «Над прірвою в житі»
Іван багряний людина біжить над прірвою iconІван Павлович Багряний Зміст
П. Багряний (Лозов’яга) поет, письменник, публіцист, громадсько-політичний діяч народився 2 жовтня 1906 року в м. Охтирці на Полтавщині...
Іван багряний людина біжить над прірвою iconТема. Іван Багряний ( Іван Лозов’ягін). Життєвий І творчий шлях. Пригодницький роман «Тигролови». Тл : пригодницький роман

Іван багряний людина біжить над прірвою iconІван Багряний (Іван Павлович Лозов’ягін)
Мета: розкрити трагічну долю письменника-емігранта, дати учням уявлення про велику популярність творів І. Багряного за кордоном;...
Іван багряний людина біжить над прірвою iconГалицька центральна районна бібліотека Іван Багряний – титан українського духу
Багряний – титан українського духу : (до 110-річчя від дня народження І. Багряного) : пам’ятка користувачу / Галицька цб; [уклад....
Іван багряний людина біжить над прірвою iconНавчальна мета
Фрагмент з календарно-тематичного планування з української літератури в 11 класі з теми «Іван Багряний»
Іван багряний людина біжить над прірвою iconВизначення нахилу до певного типу професії
«людина – людина» (групи, спілки, колективи людей), «людина – техніка» (технічні системи, механізми, матеріали), «людина – природа»...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка