Іван багряний людина біжить над прірвою



Сторінка24/27
Дата конвертації21.01.2018
Розмір3.52 Mb.
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   27

Холодний вітер, і колюча земля під порепаними, побитими ногами, і тривога, і все геть лишилося десь там... Одійшло... Нема. І люди теж... Нема.

Тіло огорнулось приємним-приємним теплом від самого ж таки тіла. Розливалась приємна втома, від якої паморочилась голова. Так хотілося покласти її комусь на груди чи на плече. Товаришеві... Другові... Братові... Але нікого. Лише пустеля й вогненні віхоли в ній. «Вогненні віхоли? Це все з одного манюнького сірничка! Це добре!..»

Віхоли. А серед них хтось, тріюмфуючи, саркастично проказував знову те саме, що колись уже говорив, і тим самим голосом:

«Що ж сказав Сократ, Кант, Маркс, Ніцше... й інші, й інші — добрі й злі генії?!. Ти їх читав, ти їх вивчав. Ха!.. Все, що вони сказали, таки абсолютно не має ніякого значення і нічого не варте. Ні! Не варте! Бо не може... ні не може — і не може — таки не може врятувати одну маленьку людину... Людину... А згубити?.. Згубити може!..»

«То чи ти ж віриш у людину?!» — питає здалеку-здалеку той змученим, у шинелі наопашки і з розчахнутим навпіл серцем, майор, кутаючи те серце в свою сіру шинелю.

— Вірю... — шепоче Максим уперто, затято, крізь сльози відчаю, боячись ту віру розгубити.

— Вірю!!.

Помалу віхоли втихли. Втихли. Світла погасли. Лишився темний, млосний морок — так, як, мабуть, у дитячій колисці в перші дні після появи на цей світ. Морок і гойдалка — Сон. Це навалився волохатим, глибокий-глибокий сон. Лагідний і хороший. Сон...

— Н-ні!!.

Максим через силу зринає з тієї волохатої пітьми. Н-ні!!. Не тепер і не тут! Він умре. Так, умре, але не тут. Не біля щурів. Не тут і не тепер. Вдома! Він умре вдома, переступивши поріг. Хоч на три сантиметри, але переступивши поріг…

Максим розплющив очі.

Навколо було сіро. Либонь, розвиднялося. Спереду бовваніли ще якісь хати. Там, мабуть, теж були люди. Але швидше від ось оцих і від тих людей! І від цього, такого брачкого, нахабного, волохатого, страшного сну. Швидше!

Вітер віяв так само, але вже трусив і кружляв сніжок. Потепліло.

Максим виліз із барлога і тільки тепер раптом усвідомив собі, що той лютий вітер, якого він так лаяв у степу, насправді тоді дбав за нього, за Максима! Таж це він його рятував, атож! Заморозивши йому одяг, він обернув його в панцер і тим панцером захищав Максимове тіло, зберігаючи під ним крихітку власного тепла й затишок. А тепер от, коли той панцер розтав, Максим раптом відчув, ставши на вітрі, справжній холод, що пробирав до самих кісток. Так пробирав, аж мізок у тих кістках судомило. Але нічого не вдієш. Він мусить іти. Мусить! Вій не виспався, але все ж таки трішки перепочив і тепер мусить іти. А виспатись — він уже потім за одним заходом виспиться, як переступить поріг свій. Ой, і виспиться ж!.. Лише не тут.

За коротку мить вітер знову зробив Максимові ту саму прислугу — обернув йому одяг на панцер. Благословенний вітер! Такий же благословенний і чудесний, як і ті весняні голубливі вітерці його дитинства.

Це було невеличке село, з кількох хат, що всі стояли ось тут купкою понад дорогою. Підійшовши до тієї купки, Максим зупинився. Чи не спробувати йому щастя ще раз? Повагавшись, Максим підійшов до однієї хати з високим ґанком, зійшов на той ґанок і постукав. Мовчанка. Постукав ще раз... І, зітхнувши, зійшов униз, вийшов насеред дороги. Ба! Не тільки люди, навіть собаки до нього ні звідки не озвалися. Нікого ніде не було чути. Худоби теж. Ну, худобу люди зжерли, це ясно! А решта, де ж решта?.. Решта, мабуть, поховалась, прищулила вуха, прикинулась, що її нема. Таж, Боже! Все це так ясно...

І в Максима вже не було жалю до людей, — жалю на те, що вони такі нікчемні, здрібнілі й немилосердні, злобно ощирені... Таж вони перелякані! Смертельно й навіки перелякані. Занадто великий жах обступив їх, щоб вони пам'ятали ще про когось, крім самих себе. Жах від усього. Жах від чужих і жах від своїх. Жах від червоних і жах від брунатних, чи яких там. Жах від «героїв» і жах від звичайних злодіїв, душогубів. І... жах від «добрих людей». Перші всі карають. Другі ж лише «визволяють», але за ними слідом приходить теж кара. Всі приносять лише біду. Люди бояться всіх і самі себе. І все чекають... Від чужих — кари, від своїх — зради, від лихих — помсти, від «добрих» — не знати чого, від ще «добріших» — доносу й мотузки. А від самих себе — підлого страху, батька всіх мерзот...

І через те вони черстві, холодні, жорстокі, без віри й довіри, загнані в шпарини, де вони нашорошено огризаються проти всіх, повернуті хвостом до стіни й ощирені зубами наперед. Максим посміхнувся від такого образу, що зринув чітко перед очима, — образу людини в такій-от «божественній» позі.

«А ви кажете — гуманізм, християнство, братолюбство... Ще й «комуністичні ідеали»...» — гірко промовив Максим у думці, невідомо до кого, та й пішов у мряку.

Шлях за сільцем ішов у степ — у рябий степ, укритий мерзлою чорною ріллею й латками снігу. Максим не пішов туди. Він звернув на бічну доріжку, що вела в чисту снігову пустелю лугу, за яким маячіла темним обрисом стіна лісу, .й пішов тією доріжкою.

«Попід гаєм шлях-доріженька,

Широкая та й убитая.

Широкая та й убитая,

Слізоньками перелитая...»

Це так у пісні співається. А в дійсності це була така-от собі звичайна доріжка. І тільки тому, що вона крутилася попід гаєм, пісня зринула та й снувалася в Максимовій голові. Снувалася журно й зовсім недоречно. Але зовсім-ніби й правильно. Щодо «слізоньок», то це якраз і було недоречно, бо саме це відганяв від себе геть Максим. Йому пригадалися тюремна камера й друг Микола — на Холодній Горі. Там вони сиділи й співали багато пісень. А серед тих пісень була одна, ще ліпша, ніж ця, Миколина улюблена — «Забіліли сніжки, забіліли білі»... Це чи не найтрагічніша з усіх пісень. Вона, мабуть, найбільше підходяща була б от тепер. Але тільки тому, що вона така безмежно трагічна, від якої ридати хочеться, Максим гнав і її з думки геть. Геть! Усі ці тужливі пісні добре співати за чаркою горілки, в рідному колі, щоб було з ким разом сумувати й мріяти розчулено, а то й поплакати та пожаліти себе взаємно. Або ж співати з товариством у такому стані, коли ще докладно не відомо, як з тими «сніжками» буде. Але коли от перед тобою вже справді, та ще так-от, забіліли сніжки і вже тобі побіліло в очах і на губах, а біля тебе нікого нема — не то, щоб слухати, а бодай щоб хоч колись посвідчити, де ж ти дівся, — то тоді таку добру й правдиву пісню може співати тільки якийсь безнадійний скиглій, що навіки вже втратив почуття гумору.

Тому Максим із усього їхнього з Миколою тюремного репертуару вибрав іншу пісню — саме ось оцю, про доріжку, що йде попід гаєм. Власне, він і не вибрав її, вона сама вибралася — зринула та й бриніла собі. Максим тільки не заперечував, бо вона була до серця.

Доріженька петляла, а пісня линула рівно — сувора пісня рішених на все.

«Підем, братця, у вишневий садок,

Та й наріжем черешневих гілок,

Та й будемо вимірятися,

Котрому в салдати вибиратися».

Це мужня пісня. Не весела, але й не слізна. Сувора. І могутня в своєму ритмі. Це тобі не «забіліли сніжки...». От поміряємось на тих палицях із черешневих гілок, і тоді вже не нарікай, брате. Зціплюй зуби й смали просто в салдати. «Бачили очі, що купували». Отож — чеши навпростець. Переможеш — житимеш. Не переможеш — трупом ляжеш...

Так, це пісня тих, що ходять тяжкою ходою вперед і ніколи вже не вертаються назад.

Це, може, пісня й про нього...

Але Максим не співав її. Навіть і не мугикав. Він собі йшов, а пісня теж ішла поруч. Пісня сама собою, а він сам собою. То, либонь, співав пісню Микола, друг його вірний, відважний і завжди до кінця рішений. Під цю пісню Миколину Максим і йшов собі далі, як вела його «доріженька попід гаєм».

Але йшов він зовсім не попід гаєм, а лише дивився на гай, що сизів ген там за лугом. Тим часом навколо були самі верболози, очерети, попрострілювані одинокі берези, порозкидувані й поламані рибальські верші біля старих ополонок... Ось натрапив на забутий і подертий невід, розвішаний на латах та стовпах... Потім — якесь череп'я... Далі — недогризений собаками дохлий кінь... Ще далі — свіжа ополонка... Раптом — тин. І нарешті раптом — хата! Максим аж здригнув, — хата виступила несподівано з-за густого очерету та кущів верб і переступила дорогу.

З якої речі хата? Ага. Лівий берег тут нагло висунувся далеко в луг мисом і перетяв дорогу Максимові. А скраєчку того мису приліпилось село, і крайня хата з того села, відбігши від усіх, зійшла от униз і стала аж біля ополонки.

Двері в хаті були відчинені навстіж у сіни, а з димаря йшов димок.

Максим пильно озирнувся навколо, по всіх сумежних городах і на луг — чи немає ніде нікого? А переконавшись, що ніде не було жадної живої душі, швидко попростував у сіни. З сіней відчинив двері в хату.

— Добридень...

— Добридень.

І більше ні слова у відповідь. І Максим ні слова. Сів собі на лаві, блаженно простяг ноги і, нічого більше не бажаючи, тільки отак сидіти, дивився просто себе, в розтоплену піч...

Помалу пошукав очима, хто ж то сказав йому «добридень». Посеред хати сидів чоловік і крутив однією рукою жорна. Друга рука була на перев'язі. Він був молодий, нахмурений, у військових штанях. Крім нього, в хаті не було більше ніякої живої істоти. Чоловік крутив собі жорна — і ні пари з уст. Потім зупинився й подивився запитливо на гостя.

— Трішечки б води... — попросив хрипко Максим, аби подати бодай якусь «причину», чого ж це він забрів сюди. Тим часом очима блукав по хаті. Безсмертна українська хата! Зворушливо-трагічна «національна святиня», гордощі всіх «пророків» і «апостолів» його бідолашної нації!.. Чорна й перекошена, з манюсінькими запотілими віконечками, з мокрою слизькою глиняною долівкою, з купами сміття й лахміття в закутках, холодна, вогка, ще й з смердючою помийницею біля дверей... Апотеоза злиднів!

Але все ж таки як у ній гарно. І сумно, і гарно.

Господар подав води. Поки Максим пив, він пильно-пильно дивився на нього, на його репані закривавлені губи, на босі й теж репані ноги, чорні від синців, закипілої крови й бруду, дивився на його вогке лахміття... Потім зітхнув тяжко і проговорив з тривогою й безмежним співчуттям:

— Я теж учора тільки прийшов. Отак... — І враз із притиском і з щирим попередженням:

— Слухай, чоловіче добрий!.. (Озирнувся). Вчора німці в цьому селі ось наловили чоловіка з сорок нетутешніх ...отаких от... нашого брата все... І всіх розстріляли!.. Як партизан... Чи ясно?

— Ясно... — прохрипів Максим. Помовчав. — Яке ж це село? — спитав, щоб коч зорієнтуватися, де ж саме він. Щодо події, про яку почув, то він вірив цьому чоловікові і відразу зробив належні для себе висновки. А господар чисто по-вояцькому, по-товариському дивився Максимові в очі діловито й ніби питав: «Що ж тут робити, га?»

— Нічого, — сказав Максим. — Дякую, брате. Я вже піду... Скажіть тільки, чи лугом є дорога?

— А навіщо вам дорога? Ви смаліть навпростець. Хоч дорога теж є... Ворсклою, льодом...

Та, глянувши на Максимові ноги, аж скрутнув головою. І кинувся по хаті. Понишпорив під полом, а тоді облишив і зашарудів по столі.

— А підождіть трішки...

Він щось шукав на столі, в миснику й аж захвилювався:

— Ти скажи!.. Ані шматочка. Оце мелю, бачиш... Почухавши розгублено потилицю, облишив стіл з мисником і кинувся знову шукати під полом, під припічком та

по всіх кутках. Бурмотів:

— Господи! Хоч би ж хоч якісь старі шкарбани!.. От ти біда!..

Шукав, шукав, але й тут даремно — нічого не знайшлося, крім самих дитячих шкарбанців та якогось дрантя. Нарешті випростався й, витерши піт із чола, ніяково розвів своєю єдиною рукою:

— От, брат, яка єрунда...

— Нічого, — сказав Максим. — Не турбуйтеся... Прощавайте...

— Прощавайте...

Максим вийшов з хати й пішов.

Та не встиг Максим зайти й за очерет, як його догнав господар з якимсь лантухом і з мотузкою в руці.

— Нате потримайте, — подав він мотузочок Максимові. А тоді наступив на лантух ногою й одним махом роздер його надвоє.

— Ось, на хоч онучі, чоловіче!.. Обмотаєш ноги. Це замість чобіт. І мотузочком оцим обв'яжеш...

З тими словами подав роздертий лантух Максимові, додавши з судною посмішкою:

— Чим багатий, брат, тим... — і, не договоривши, махнув рукою.

Максим узяв онучі й не знав, що йому й сказати... А як підвів голову — господаря вже не було: зник за очеретами.

Та й хіба можна те, що хотів висловити Максим, сказати словами, пустими й зітертими, як мідні шаги, словами?

Максим узяв онучі й мотузок під пахву й швидко пішов через луг. Пішов швидко головне тому, що боявся, щоб, бува, не заплатити господареві за добро злом. А це могло статися, коли б його тут ось із оцими онучами схопили німці чи інші «добрі люди».

За короткий час Максим вийшов на річку. Тут льодом вилась напіврозтала дорога. І от тією річкою, тією піврозталою дорогою він прийшов до гаю. Це, власне, був зовсім не гай, а справжній ліс, що вкривав правий гористий берег Ворскли. Він був нещадно понищений, поторощений гарматними набоями та бомбами, але все ж був ще досить густий і буйний. Річка підходила крутим берегом під самісінький ліс і далі вже так і йшла, петляючи близько попід лісом. А по ній петляла дорога. Та Максим покинув цю дорогу тут, йому більше припадала до серця та доріжка, що вилась по березі, через пеньки й через пагорбки рудого вапняку та піщанику. Вона була затишна й майже схована від стороннього людського ока, хоч у той же час ішла все понад Ворсклою, близько при березі.

Опинившись у лісі, Максим із полегкістю й радісно зітхнув, неначе виграв приз, поставивши рекорд бігу до призначеної точки одним духом. Тут він сів на пеньочку, блаженно простяг ноги й довго відсапувався. Сидів, відтягаючи момент насолоди, яка його тут ось чекала. Точнісінько так, як то часто з ним бувало, коли він, одержавши листа, не квапився навмисне його розпечатувати, відволікаючи ту приємну й хвилюючу мить. Нарешті він розпечатав його, чи то пак — розгорнув його, той подарунок, той лантух, роздертий надвоє. Спершу розгорнув одну половину... Розчепірив її й довго тримав перед собою, все розглядаючи її, неначе бозна й що. Потім поклав її на коліна й узяв другу... Потім знову першу...

«На ж тобі, чоловіче, хоч оці онучі!»

Як божественний вірш! Як прекрасна пісня!

«На ж тобі, чоловіче... чоловіче!..»

Лантух здавався особливо теплим і м'яким, навіть ніжним. Такою теплою, такою м'якою й такою ніжною не могла бути жодна інша одежина в світі.

Натішившись очима й серцем, Максим почав обгортати тим лантухом свої ноги.

То була тяжка процедура. Хоч лантух і був досить м'який, але, як Максим не обмотував ноги, все було якось мулько. І Максим перемотував наново. Розглядав свої ноги, — що ж там муляє? Всі ноги були пухлі, але особливо жахливо виглядали підошви. Мало того що вони попухли, вони ще збрижились, і в тих збрижах, в заглибинах зморщок, позакипала кров. Так само поміж усіма пальцями порепалося, порозколювалося тіло, і в тих розколинах теж позапікалась кров. За весь час дороги Максим це вперше побачив свої ноги. Такими вони ще ніколи не були за все життя.

Максимові все хотілося так обмотати ноги, щоб ані муляло, ані пекло. Але нічого з того не виходило. А втім, насправді він тим особливо й не переймався. Йому було добре вже й так. А тут ще виглянуло сонце. Воно видерлося з-за муру хмар і туману, підгортаючи той туман і ті хмари геть під себе, й заіскрилось, засміялось, замерехтіло на всьому навколо. Вітер давно вщух. Мов на знак чарівної палички, погода змінилася різко й відразу — з зимової на весняну. Стало так веселкове навколо, як було веселкове Максимові в душі. Облизуючи репані губи, Максим підставив обличчя під сонце й так само підставив під сонце ноги, покинувши їх обмотувати, й сидів собі. Сперся спиною об дубок і мружив очі, заплющував і розплющував їх, зробивши при тій нагоді відкриття: чи заплющені очі, чи розплющені — однаковісінько був усе той же самий сліпучий, вогненний спектр. Рухливий, буйний, несамовитий спектр, неначе кольорова каруселя.

Непомітно він задрімав. Не було вже сили ні рухатися, ні думати, ні навіть чогось хотіти. Сон... Гарячковий, бездонний, жаднючий сон підкрадався на м'яких лапах, мов барс, хижо й зловісно муркочучи.

Але знайомий внутрішній, недрімливий голос не дав йому заснути.

«Йди!»


З мукою роздерши повіки, перемагаючи пропасницю, Максим очуняв. Тоді поволі обмотав онучами ноги, поперев'язував мотузкою й рушив. Але яка ж то була мука — рушити! Він звівся й ледве відірвав ноги з місця, видаючи з себе стогін болю. Суглоби в стегнах, у колінах, у кісточках тріщали. Але все ж таки якось рушив. Потім виявилося, що в онучах іти — особлива мука. Спершу було ніби нічого, а потім почало божевільне пекти. Максим сідав, перемотував і рушав знову. І знову сідав і перемотував... Аж поки не збагнув, у чому справа. А справа була в тому, що в підошвах ніг почало божевільне пекти саме від того, що вони зігрілися й одійшли. Тоді Максим скинув зовсім онучі геть, повісив їх сушитися, а сам сів на колоді над калюжею, що стояла на кризі, й поставив у ту калюжу ноги. Ноги почали дубіти, й біль зник.

Он воно що! То ж він не відчував цього скаженого пекучого болю раніше тому, що ноги були вже весь час задубілі від холоду. Згорнувши онучі, Максим сховав їх за пазуху й більше не пробував використовувати. Захолодив ноги в крижаній калюжі й пішов так. Одначе тепер уже й це його не дуже рятувало від того скаженого болю. Легше було лише кілька хвилин. Чи тому, що він зігрівався від сонця й що повітря було тепле, а чи тому, що тим ногам вийшов уже такий реченець, вони йому немилосердно пекли. Дедалі все більше. Що то була за хідня! Максим не йшов, а шарпався, мовби йшов по цвяхах або по розпеченому залізу. Коли мука була вже зовсім нестерпна, він шукав очима латки снігу чи калюжі з водою, ставив туди ноги й чекав, поки вони задубіють. Кілька хвилин по тому він мав спокій. Уставав і знову йшов. Та що далі, то все менше допомагали вже й сніг і вода, ноги пекло безперервно.

— Господи! Хоч би мороз, абощо!

Але мороз утікав безвісти. Сонце гналося за ним із вогненними мечами, розтоплювало сніг і лід, обертаючи їх у бурхливі потоки.

Зціпивши зуби, Максим змушував себе стоїчно переносити біль.

Так він ішов до обіду. Йому не хотілося ні їсти, ні пити. Він тільки дивився запаленим зором уперед, хапав порепаними губами повітря й мав тільки одне пекельне бажання — дійти до порога. Дійти. І щойно тоді скінчиться його мука. Вона скінчиться там, де скінчиться його шлях. Лише там. Ген-ген там, за синіми, серпанково-голубими контурами борів і лісів, що бовваніли далеко на обрії!..

В післяобідню пору він опинився біля якоїсь хатки, обгородженої новеньким сосновим парканом. Ліс, що тягся по горі, давно скінчився, сама гора змаліла, а тепер починався бір, і та хатка стояла під бором, на крутому березі Ворскли. Тут Максимові треба було вже переходити Ворсклу й іти по той бік у степ і вже там іти далі степом до самого дому. Бо ж це була вже Литовка, значить, тепер треба було завертати вліво...

Максим сів біля хатки під парканом на лавочці й дивився туди, в степ. Між тим степом і ним текла Ворскла. Вже текла!!. Лід посередині річки наїжачився, надувся, став хребтом, а обабіч того хребта, між ним і берегами, вже текла вода. Ще трохи — й той лід геть зірве, і річка розіллється нестримно, затоплюючи береги.

По той бік річки в степу видно було село. І видно було також, як по селу вештались салдати. Може, німці, а може... а може, й не німці, однаково. «Кожної хвилини вони можуть обстріляти цей берег!» — алярмувала думка, а друга відповідала апатично — глузливо: «Ну й чорт з ними, з дурнями!!»

Однак йому треба переходити на той бік. Так чи так — до чорта в зуби. Тут йому треба переходити в степ, через Ворсклу й через ті салдатські застави. Правда, можна б іти й на обмин, але це знову зайвих п'ятдесят кілометрів, яких він уже не витримає. Ні, не витримає! А як отак навпростець — усього двадцять. Лише двадцять кілометрів! Господи! Якщоб добре побігти, то можна б за пару годин і добігти, одним духом. Близько ж як!..

І серце в ньому тремтіло. Але сили вже зовсім-зовсім не було. Заплющивши очі, він сперся спиною на паркан і так сидів.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ

«Мати»

Дотик...



Чиясь рука лягла йому на чоло уві сні, в марінні. Ніжна жіноча рука. Прокинувшись, із заплющеними очима, Максим відчув, що рука не зникала, лежала на чолі. Дивно. Сон не хотів зникати. Максим так сидів, не розплющуючи очей, щоб не сполохати візію, яка забарилася зникнути й перейшла в реальність. Він сидів у тій самій позі, в якій сів зразу на цій лавці: голова задерта горілиць, підставлена чолом під сонце, а потилицею зіперта на паркан. Він відчував ребрасту дошку під потилицею, а в руці, що лежала на колінах, відчував шапку так, як він був узяв її з самого початку. Руці було тепло, бо шапка була вже гаряча від сонця. Жіноча рука на чолі поворушилась, пальчик-мізинець торкнув ненароком брову, а журний голос після глибокого зітхання промовив:

— Боже, Боже... Таж він уже й не при пам'яті... Максим посміхнувся, повів бровами заперечливо й розплющив очі.

Перед ним стояла жінка. Вона прийняла руку з чола й, підпершись нею традиційно в підборіддя, дивилась на Максима трохи збентежено й зрадівши водночас. З непокритою головою, в старовинній селянській корсетці поверх полотняної, з рясно вишитими рукавами, сорочки, вона стояла так, як вийшла щойно з двору, зі своєї хати. Не стара з обличчя, лише надміру змучена турботами й горем, що промовляли самі за себе з її зажурених очей.

— О! — промовила жінка, оговтавшись. — Що з вами? — й розсердилась сама на себе. — Дурне питаю!.. Скажи ліпше, чоловіче добрий, хто ти й звідки?.. Ні-ні, не йдеш звідки (звісно звідки тепер люди йдуть!), а родом звідки?

Максим подивився на неї якусь мить мовчки, слухаючи тембр її голосу — приємний, лагідний і... знайомий. Так-так, знайомий, бо материнський! (У кожній жінці зберігається щось величне, найкраще в світі: Мати! Це він давно вже помітив). Подивився... А тоді коротко сказав, хто він і звідки. І вже після першої фрази по очах побачив, що на жінку зробила найбільше враження його мова. Жінка навіть не дослухала до кінця, а захапалася, заметушилася біля Максима:

— Та це ж ви, мабуть, учитель!.. Та чого ж ви тут сидите! Ходіть же до хати... Та ви ж голодні... А я й бачу, що щось не те... Воно, бач, помітно, хоч і в дьоготь людину обмаж... Я вас не знаю, не чула такого прізвища, але ви, мабуть, учитель або ж якийсь український інженер наш... Ну так, я ж бо по мові чую й бачу. О, я бачу!.. А я вийшла з двору та й дивлюся — чужий? Так ніби й не чужий. Ніби ж наш... Господи! Та йдіть же, йдіть у двір... Бо ж тут і небезпечно — бач, сновигає скрізь та погань.

І, гомонячи, жінка потягла Максима в двір, а з двору до хати. Даремно Максим у дворі, глянувши на ту хату, гарну й чистеньку, як лялечка, впирався, благав залишити його тут на колодках під парканом у затишку. Бо ж як поглянув на свої бруднющі ноги, на свій жахливий одяг, то йому стало аж страшно йти до чистої хати, до затишного людського житла. А з вікон, завішених гаптованими фіранками, видно було, що в тій хаті, мабуть, було ідеально чисто й затишно. Але відмовлятися було неможливо, бо жінка гнівалась.

І вже мала образитись, — чого ж це він, мовляв, такий гонористий? Чи, може, з таких великих панів, що до бідної матері не хоче зайти, незважаючи на добре слово?..

Нарешті Максим таки почалапав до хати слідом за жінкою.

А в хаті вона посадовила його на покуті, як дорогого гостя, а тоді, обливаючись буйними сльозами, почала розпитувати, а чи не бачив же він і її сина молоденького та й її чоловіка старенького десь там?.. Отакі от вони й отакі... Вигнано їх із торбами «часть свою доганяти», погибель свою шукати... і вони пішли десь, як у тую неволю злую турецькую... З тими... Бодай їм... Чи не бачив же він, га?.. Вона вже всі очі продивилась-видивилась, виглядаючи. Хто не їде, хто не йде — всіх питає-розпитує... А йдуть, ідуть люди! Багато отак пройшло вже. Чимало й умирає по дорозі, а німці та «свої бандити» ще їх і розстрілюють. Та вони крізь вогонь і крізь смерть, спотикаючися, біжать... Которі сильніші — доходять... А її син — орел хлопець! Як дуб кремезний. Та й старенький її, нівроку, ще кремезний, трижильний, — на каторзі совєтські й був і не загинув! А тепер от — нема...



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   27

Схожі:

Іван багряний людина біжить над прірвою iconІван Багряний Людина біжить над прірвою
Прибіжище душ людських, символ могутности й святости, «неспалимої купини», непорушної сили й вічного покою, надія й підпора всіх...
Іван багряний людина біжить над прірвою iconІван Багряний Людина біжить над прірвою
Прибіжище душ людських, символ могутности й святости, «неспалимої купини», непорушної сили й вічного покою, надія й підпора всіх...
Іван багряний людина біжить над прірвою iconІван Багряний ( Іван Лозов’ягін) ( 1906 – 1963)
Павлович Багряний був членом Мистецького Українського Руху
Іван багряний людина біжить над прірвою iconРоман Дж. Д. Селінджера Над прірвою в житі
Зарубіжна І вітчизняна критика про роман Дж. Д. Селінджера «Над прірвою в житі»
Іван багряний людина біжить над прірвою iconІван Павлович Багряний Зміст
П. Багряний (Лозов’яга) поет, письменник, публіцист, громадсько-політичний діяч народився 2 жовтня 1906 року в м. Охтирці на Полтавщині...
Іван багряний людина біжить над прірвою iconТема. Іван Багряний ( Іван Лозов’ягін). Життєвий І творчий шлях. Пригодницький роман «Тигролови». Тл : пригодницький роман

Іван багряний людина біжить над прірвою iconІван Багряний (Іван Павлович Лозов’ягін)
Мета: розкрити трагічну долю письменника-емігранта, дати учням уявлення про велику популярність творів І. Багряного за кордоном;...
Іван багряний людина біжить над прірвою iconГалицька центральна районна бібліотека Іван Багряний – титан українського духу
Багряний – титан українського духу : (до 110-річчя від дня народження І. Багряного) : пам’ятка користувачу / Галицька цб; [уклад....
Іван багряний людина біжить над прірвою iconНавчальна мета
Фрагмент з календарно-тематичного планування з української літератури в 11 класі з теми «Іван Багряний»
Іван багряний людина біжить над прірвою iconВизначення нахилу до певного типу професії
«людина – людина» (групи, спілки, колективи людей), «людина – техніка» (технічні системи, механізми, матеріали), «людина – природа»...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка