Іван Лучук позичена дримба



Сторінка4/8
Дата конвертації14.04.2017
Розмір2.31 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8

ПЕРЕД ГРОЮ

Зажмурить око

У власні сховається закутки

Побачить ні цвяхів нема ні злодіїв

Ані яєць зозулиних
Зажмурить і друге

Присяде і раптом підскочить

Підскочить високо високо високо

Вище самого себе


Звідти паде усією вагою

Падає днями глибоко глибоко глибоко

На дно провалля свого
Хто в друзки не розіб’ється

Хто залишиться цілим і встане

Той буде грати

У ЦВЯХА
Один буде цвяхом кліщами другий

А решта майстрами
Кліщі цвяха за голову

Зубами руками хапають

І тягнуть і тягнуть

Обривають як правило голову

Йде туго з підлоги цвях
Тоді майстри кажуть

Кліщі нездалі

Виламують руки щелепи

І шпурх у вікно


Потім іншому бути цвяхом

Іншому кліщами

Решті майстрами

У ХОВАНКИ


Сховається хтось від когось

Просто йому під язик

Той нишпорить під землею
Забереться на голову

Той нишпорить у небі


Сховається в забуття

Той нишпорить у траві


Шукає шукає

Де тільки можна

В тих пошуках губить себе

У ЗВАБНИКА


Один гладить бік табуретки

Поки та не кивне ногою

Давши прозорий натяк
Другий цілує замкову щілину

Як тільки її цілував би

Поки цілунка діждеться
Третій стовбичить збоку

Вибалушує очі на них

І крутить головою
Поки вона відпаде

У ВЕСІЛЛЯ


Кожен скидає шкіру

Оголює власне сузір’я

Що ніколи не бачило ночі
Шкіру наб’є камінням

І веде у танок

Освітлений власними зорями
Хто до світанку не спиниться

Не моргне не спіткнеться

Той відіграє шкіру
(Такої гри ще нечасте грище)

У КРАДІЇВ РУЖ


Хтось буде кущем

Інші дочками вітру

І крадіями руж
Крадії підбираються до куща

Хтось один краде ружу

І заховає в серці
З’являються вітрові дочки

Помітять украдену ружу

І кинуться за крадіями
Розпанахують їхні груди

У когось знаходять серце

А в когось їй богу ні
Розпанахують та розпанахують

Поки в одному серці

Не знайдуть украдену ружу

МІЖ ІГРАМИ


Ніхто тут не відпочиває
Цей переставляє очі

Ставить на спину

І мимоволі задом іде наперед

Ставить на п’яти

І повертається сторч головою
А той став суцільним вухом

Все чує що годі й почути

Але йому набридло

Хоче знову собою стати

Але без очей він не бачить як
А той всі обличчя свої

Пожбурив одне за другим

Останнє бацнув під ноги

І схопився за голову


А той аж виструнив погляд

Між простягнутими руками

І ходить по ньому ходить

Спочатку поволі потім хутчіш

Все хутчіш і хутчіш
А той головою бавиться

Вгору запустить

І ловить на палець

Або й не ловить


Ніхто тут не відпочиває

У НАВЗДОГОНИ


Одні відкушують іншим

Руку чи ногу абощо


З відкушеним у зубах

Тікають чимдуж

Щоб закопати в землю
Інші порозбігавшись

Нюхають скрізь шукають

Геть перериють землю
Знайде щасливець руку

Чи ногу свою абощо

Тоді його черга кусати
Грище проходить жваво
Поки є руки

Поки є ноги

Поки є хоч абищо

У НАСІННЯ


Хтось посіє когось

Посіє в своїй голові

Землю добре втрамбує
Чекає на сходи
Насіння голову занапастить

Перетворить у мишачу нірку

Миші з’їдять насіння
Стануть відразу мертвими
У порожнечі поселиться вітер

Барвистих плодитиме вітриків

У ЗДОХЛУ КОБИЛУ
Один одному будуть як камінь на серці

Завбільшки з будинок

Щоб ані не ворухнутись
І перший і другий програє

Підніми тільки палець

Тільки прицмокни чи вухом рухни

Або моргни


Щоб ані не ворухнутись
І перший і другий програють

Зморяться й зморено вснуть

І в сні стане дибом волосся
(Це довготривала гра)

У ЛОВЦЯ
Хтось увійде без стуку

У вухо комусь увійде

І через друге вийде


Увійде як сірник

Спалахнулий сірник

Станцює в його голові
Головує
Хтось увійде без стуку

У вухо комусь увійде

І через друге не вийде
Попечеться

У ПОПІЛ
Одні ночами інші зірками


Кожна ніч засвічує власну зірку

І танцює чорний танок круг неї

Поки зірка не згасне
Потім ночі поділяться між собою

Стануть зірками одні

Інші ночами залишаться
Знов кожна ніч засвічує зірку

І танцює чорний танок круг неї

Поки зірка не згасне
Ніч остання буде вже й зіркою

Засвітить саму себе

Сама круг себе станцює чорний танок

ПІСЛЯ ГРИ


Врешті руки хапаються за живіт

Щоб живіт од сміху не луснув

Аж там нема живота
Одна рука ледь ледь піднімається

Щоб стерти піт із чола

Та немає чола
Друга рука на серці

Щоб серце з грудей не вискочило

Немає і серця
Опускаються руки

Безпорадні падуть на коліна

Та нема і колін
На праву долоню падає дощ

Із другої проростає трава

Отак воно
січень-травень 1986


ОРЛЕЦЬ
ОРЛЕЦЬ
Безголовий безрукий безногий

З’являється

Збудженим пульсом випадку

Шелестить

Безсоромною часу ходою

Охоплює все

E внутрішніх своїх

Обіймах пристрасних


Біле гладеньке невинне тільце

Бровою місяця посміхається

СЕРЦЕ ОРЛЕЦЯ
Гралися орлецем

Камінь як камінь

Грався із ними так ніби серця не має
Розізлилися на орлеця

Розбили його у траві

І розгубились побачивши серце його
Відкрили серце орлецю

У серці змія

Сонний клубок без снів
Розбудили змію

Змія піднялася увись

Розбіглись далеко
Дивилися здалеку

Змія обвила горизонт

Як яйце його проковтнула
Повернулись на грище

Ніде ні змії ні трави ні орлецевих уламків

Ніде нічого далеко навкруг
Усміхнено переглянулись

І переморгнулись усі

СОН ОРЛЕЦЯ
Рука з’явилася з-під землі

У повітря орлець пожбурила


Де орлець

На землю не повернувся

І не піднявся на небо
Що з орлецем

Чи його високості ковтнули

Чи у птаху він перекинувся
Ось він орлець

Залишився впертий в собі

Ні на небі ні на землі
Самого себе наслухає

Світ між світами

ЛЮБОВ ОРЛЕЦЯ
Задивився на гарну

Округлу блакитнооку

Легкодумну безмежність
У білок її ока

Весь перекинувся


Лише вона його розуміє

Лише її обійми

Відповідають його бажанням

Німим і бездонним


Усі її тіні

Взяв у полон


Закоханий сліпо

І будь-яку іншу красу

Крім тієї яку він любить

І яка його рано чи пізно зведе

Не бачить

ВИБРИК ОРЛЕЦЯ


Обридло йому коло

Досконале коло круг нього

Зупинився
Тягар його заважкий

Власний тягар у ньому

Скинув його
Камінь його затвердий

Камінь з якого він створений

Кинув його
Затісно йому в собі

У рідному тілі

Вийшов
Сховався бід себе

Сховався у власну тінь

ТАЄМНИЦЯ ОРЛЕЦЯ
Наповнив себе собою

Щоб не об’їстися свого м’яса твердого

Щоб не стало зле
Спитай не бійся

Він хліба за це не просить


Скам’янілий в блаженних корчах

Чи не вагітний він часом

Чи не розродиться каменем

Або звіром або блискавицею


Питай скільки влізе

На відповідь не сподівайся


Сподівайся лише на ґулю

Або на другий ніс або на третє око

Або на хто зна що

ДВА ОРЛЕЦІ


Дивляться тупо один на одного

Дивляться два орлеці


Два цукерки вчора

На язиці вічності

Дві кам’яні сльозинки сьогодні

На вії невідомості


Дві піщинки завтра

У вухах глухоти

Дві ямочки веселі завтра

На щоках дня


Дві жертви дрібного жарту

Плаского жарту без жартуна


Дивляться тупо один на одного

Дивляться холодними тулубцями

Говорять черевом

Говорять на вітер


січень-травень 1986


КІСТЬ КОСТІ
І. НА ПОЧАТКУ
Зараз нам легко

Врятувалися від м’яса


Зараз будемо але що

Скажи щось


Чи хочеш бути

Хребтом блискавиці


Скажи ще щось
Ну що тобі сказати

Тазова кість грози


Скажи щось друге
Більше нічого не знаю

Ребра небес


Ми не є нічиї кості

Скажи щось третє

ІІ. ПІСЛЯ ПОЧАТКУ
А що робитимемо зараз
І справді що ж таки

Зараз мозком повечеряємо


Таж ми його з’їли на обід

Тепер у мені порожнеча


Тоді будемо свистіти

Ми любимо свист


А що буде з нами як пси надійдуть

Вони люблять кості


Тоді застрягнемо їм у горлі

І солодко умліватимемо

ІІІ. НА СОНЦІ
Чудно засмагати голою

Я ніколи не терпіла м’яса


Та й мене те лахміття не спокусило

Шаленію за тобою голою як зараз


Не дай щоб тебе сонце голубило

Краще любімося ми обоє


Лише не тут лише не на сонці

Тут бо все видно кісточко люба

IV. ПІД ЗЕМЛЕЮ
М’яз темряви м’яз м’яса

Там же пристає до тебе


То що ж робитимемо зараз
Покличемо усіх костей усіх часів

Піднімемось на сонце


І що ж тоді
Тоді ростимемо чисті

Ростимемо далі як схочемо


І що ж потім
Нічого йтимемо туди сюди

Будемо вічні створіння з кості


Почекай лишень хай земля позіхне

V. ПІД МІСЯЧНИМ СЯЙВОМ


Що ж це таке

Ніби м’ясо якесь білосніжне

Пристає до мене
Не знаю що таке

І крізь мене ніби мозок тече

Якийсь холодний мозок
Сама не знаю

Ніби спочатку все починається

Якимось страшнішим початком
Знаєш що

А чи вмієш ти гавкати

VI. ПЕРЕД КІНЦЕМ
Куди ж нам зараз
Куди ж нам нікуди

Куди нам справді двом кісткам


Що нам там
Там нас вже віддавна

Там нас палко чекає

Ніхто і жінка його ніхтова
А що ж ми для них
Вони постаріли вони без костей

Будемо їм як дочки рідні

VII. ВКІНЦІ
Кість я кість ти

Чому ж ти мене проковтнула

Більше мене не видно
Що ж я тобі такого

Ти мене проковтнула

І я себе вже не бачу
Де ж я зараз
Зараз вже не відомо

Ні хто є де ні хто є хто

Все страшний сон пилюги
Чи чуєш ти мене
Чую тебе і себе

Кукурікає з нас кукуріку


січень-травень 1986


ВЕРНИ МЕНІ МОЇ ШМАТОЧКИ

Лише прийдеш мені до голови


Як думки мої твій вид роздряпають
Вийдеш лишень перед мене
Як очі мої загарчать на тебе
Лише відкриєш уста
Як мовчання моє щелепи тобі розірве
Лише нагадаєш про себе
Як пам’ять моя розверзе під тобою землю
Ось до чого між нами дійшло

1
Верни мені мої шматочки


Мої шматочки зі світлої мрії
З шовкового усміху зі смугастого передчуття
З моєї мережаної тканини
Мої шматочки з крапчастої надії
З палкого бажання з барвистих зорів
З моєї цери
Верни мені мої шматочки
Верни поки я добрий

2
Слухай ти чудо


Скинь ту хустину білу
Ми ж бо знайомі
З тобою змалечку
З одної миски сьорбали
В одній постелі спали
З тобою врічний ноже
Облудним світом блукали
З тобою зміюко на грудях
Чуєш ти удавальнице
Скинь ту хустину білу
Навіщо нам лукавити

3
Не візьму тебе на плечі


Не віднесу там де кажеш
Ані підкований золотом
Ані в колісницю вітру запряжений
Ані райдугою загнузданий
Не займай і не наймай
Не буду ані з ногами в кишені
Ані просилений у голку ані зав’язаний у вузол
Ані просто будучи патиком
Не лякай мене
Не буду ні печеним ні перепеченим
Ні прісним ні солодким
Не буду ні в сні
Не забріхуйся
Все одно то нічого не дасть

4
Геть із мого замурованого безмежжя


Із зоряного кола навкруг мого серця
Із мого кавалка сонця
Геть із смішного моря моєї крові
Із мого припливу і відпливу
Геть із мого мовчання на суші
Геть я сказав геть
Геть із мого живого провалля
Із голого батьківського стебла в мені
Геть доки я маю кричати геть
Геть із моєї голови що от-от розколеться
Геть лише геть

5
До тебе прийдуть ляльки


А я їх у крові своїй купаю
У шматочки своєї шкіри вдягаю
Гойдалки їм зі свого волосся роблю
Візочки зі своїх хребців
Крилаті створіння з брів
Перетворюю посмішки на метеликів
І зуби свої на дичину
Щоби полювали щоб якось вбивали час
Ну чи не гарна забава для мене

6
Корінь тобі і кров і крону


І все в житті
Спраглі тобі картини у мозку
І жар оченят на вершечках пальців
І кожну кожну стопу
У три казани капризи води
У три печі знак вогню
У три ями без імені й без молока
Холодний подих тобі до горла
До каменя зліва у грудях
До птахи бритви у тому камені
Невідь де у лігвище порожнечі
У голодні ножиці початку й початку
В небесну утробу чи відаю що то таке
Насіння тобі і сік і сяйво
І темряву і крапку в кінці мого життя
І все на світі

7
Що з моїми шматочками


Не повернеш їх ні
Спалю тобі брови
Не будеш невидимою довіку
Змішаю день і ніч тобі у голові
Лупитимеш чолом об мої дверцята
Обріжу тобі розспівані нігті
Щоб ти не дряпала по мозку
Нацькую твої тумани з костей
Щоб спили зілля з язика
Будеш бачити на що я здатен

8
І ти хочеш щоб ми любилися


Можеш створити мене з мого попелу
З уламків мого гуркоту
З моєї забутої міцно нудьги
Можеш красуне
Можеш схопити мене за прядь забуття
Щоб ніч обіймати мою у порожній сорочці
Щоб моє цілувати відлуння
Та ж ти не вмієш любитися

9
Тікай чудо


Кусаються наші сліди
За нами в пилюці кусаються
Ми одне одному не підходимо
Міцний холодний дивлюся крізь тебе
Крізь тебе проходжу з кінця в кінець
Це не подібне на гру
Де ми шматочки змішали
Верни їх мені нащо вони тобі здалися
Дурно на плечах бліднуть
Верни їх мені у безвість свою тікай
Тікай чудо від чуда
Де очі твої
І там є чудо

10
Чорний твій язик чорний полудень чорна надія


Все в тебе чорне тільки дрож моя біла
Мій тобі вовк під горло
Гроза тобі постіль
Страх мій узголів’я
Широке тобі лихо-поле
Полум’яні твої кавалки і зуби з воску
А ти собі жуй ненажеро
Скільки завгодно жуй
Німий твій вітер німа вода німі квіти
Все у тебе німе тільки скрегіт мій голосний
Мій тобі яструб на серце
Менше тебе у матері жаху

11
Стер твоє обличчя зі свого обличчя


Здер твою тінь зі своєї тіні
Вирівняв гори в тобі
На рівнинах твоїх понатворював гір
Розсварив твої пори року
Всі сторони світу відбив від тебе
Обвив свій життєвий шлях круг тебе
Свій несходимий світ неможливий
А ти виглядай зустрічай мене

12
Досить красномовного сухоцвіту досить солодких нісенітниць


Нічого чути не хочу нічого не хочу знати
Досить досить всього
Скажу востаннє досить
Наповню рот землею
Стисну зуби
Щоб перерізати сухочереп
Щоб перерубати раз і назавжди
Стану таким як є
Без кореня без гілки без крони
Обіпруся на себе
На свої великі вузли
Буду глодовим кілком у тобі
Єдине чим можу бути
У тобі нездала невміла потворо
Не повернулася

13
Не жартуй чудо


Ти сховало ніж під хустку
Переступило межу підставило ніжку
Попсувало гру
Нехай мені перевернеться небо
Хай сонце мені розіб’є голову
Шматочки мої хай розбредуться
Не жартуй чудо з чудом
Верни мені мої шматочки
А я тобі твої верну
січень-травень 1986

Міодраг Павлович


СОН ПРО СОН
Сон прийшов до мене

наче доведений:

хоче переночувати

на правильному місці

в помилковий час.

Недоладність у тому

що його не зустрічає

те Я


яке його снить

лише хтось інший

якийсь немова

виходить до дверей

і обіймає його ніжно

з навпаки




ПЕРЕД ДЗЕРКАЛОМ
Ось і я

перед дзеркалом

у колишній квартирі
Негоже

з'явитися невбраним

у своєму старому краї
Мені здається що лежу

на якійсь велетовій

долоні
І знову ж хоче мене скинути

доки чекаю на їжу


Але я вбираюся

переодягаюся

в те що знайшов

у шафі
А голизну свою

неп'янку

залишаю збоку




ПРО РЕЧІ ГОЛОВНІ
Про речі головні всі знаємо те ж саме

Навряд чи потрібно щоб нас підучував

батько чи наставник хтось у переході

або ясновидець який стукає у двері

рівноправна в кожному з нас сутність

одне на інше схожі наші буття

і повторюється голос що з дерева нас спокушає

у тому ж просторі дихає людина

і змій яким вона гидує

лишень невідомо якою була первісність

і тому на нас спадає темнота тьмуща
Як було в раю?

Можливо вже там почалося вигнання

питається людина дивлячись увись

на Те що сидить чи стоїть

і мружиться доки слова вислуховує наші


ОДА ПРОФАНА
Найкраща зі всіх вістей є зараз між нами:

не мусово більше вдягатися у святкове вбрання!

Ані не зобов'язаний ніхто пертися постійно вгору.

Святкування були тимчасовими,

вкінці виливається воля якогось іншого Розуму.

Не наше стриміння обвитися посвяченням.

Добра є рівнина, а на ній один стілець.

На стільці нехай хтось одинцем сидить,

чинячи все що треба, щоб час собою жертвував.

І всім тим, що у часі було б корисне.

Нам зараз корисне лише невміння.
08.02.2011

Мілорад Павич


ВІРШІ З РОМАНУ «ХОЗАРСЬКИЙ СЛОВНИК»
***

Після обітниць моїх покаянних я помолився

світові мертвих, тоді вівцю й барана над проваллям

я заколов; чорна кров потекла, і зісподу

стали з Еребу здійматися душі померлих:

хлопці, дівки, молодиці, а з ними згорьовані старці,

ніжні дівиці, усі по печальних скорботах.
***

Тут появлятися стали побиті мечами й списами,

зброя кривава блищала, як в січах смертельних;

з ревом і криком обсіли провалля довкола,

зблід я відразу, і дрож охопила від страху…

З піхов я вихопив свого меча харалужного,

сів над проваллям і жодної тіні порожньої

не пропускав, щоб напилася крові, аж поки пророки…


***

Залицяюсь до жінок, абіссінцям серце в’яне,

Терпнуть також греки, турки, гури і слов’яне…
***

Дурно ти шлеш мні люстерко свого щастя,

Кгди у нім зовсім нема твого причастя;

Замість твоєго іскомого привіта

Свій там знайдуєм лик з літа і до літа.

Дар твій тобі шлю назад, бо сну не маю:

Образ не свій, а твій видіти там чаю.
***

Осінь є намистом для моєї пані,

А зима пасочком на твоєму стані,

Сукнею на тебе вже весна спадає,

Літо чобітками ніжки вже взуває;

Кожен рік на тебе щось нове надягне,

Під вагою шатів до землі вже тягне,

Скинь всю одіж з себе, скинь всі пори року,

Щоб мій жар сердечний не загас нівроку.
1998


ВІРШІ З РОМАНУ «ОСТАННЯ ЛЮБОВ У ЦАРГОРОДІ»
ІЛІАДА
Є за морями, край Трої, джерела гіркої водиці,

що для пиття непридатна. І там о порі водопою

купчаться спраглі тварини, та пити не можуть, аж поки

єдиноріг не прибуде спрагу свою вгамувати.

Ріг у нього цілющий – лиш тільки голову схилить

випити вволю водиці, рогом він враз скаламутить

воду і вмить перетворить її у питну і солодку.

Разом із ним звірина теж спрагу свою погамує.

П’є досхочу, а напившись, свій ріг із води витягає –

знову вода, як раніше, гіркою стає, непитною.

Доки він рогом своїм каламутить довколишню воду,

зором своїм очищає воду ще далі довкола.

В чистій-пречистій водиці під час водопою чудного

видно усенького світу майбутнє, немов на долоні.

Часто приходив туди до водиці й зі звірами разом

вкупі чекав однорога мій брат Приямужевич Олень.

Якось, коли усі решта водицю хлистали лакомо,

глянув на місце, де воду очистив своїми очима

єдиноріг нещодавно. Й тоді перед ним, боягузом

і ледацюгою, раптом відкрилось й полинуло в безвість

безліч побачених явно всіляких таких нісенітниць.

Далі та й далі вдивлявся крізь дні, що котились, мов хвилі,

і повідав безперервно про те, що з’являлось на очі.

Бачив суботню борідку, зарослу завчасу в неділю,

так що не міг ухопити її і як слід розчесати.

Бачив рясні суходоли, рослини майбутні шуміли

в нього у вухах, каміння смак відчував піднебінням.

Лічачи сонячні роки, вогненне яблуко бачив

Євине або ж Адамове, що в Трою до нас мандрувало.

Бачив мене – свого брата Пастиревича Паріса,

званого теж Александром, як я, вже старіший, ніж зараз,

крізь капелюха встромляю кия чабанського свого,

перезуваю шкарпетки й рушаю до Спарти, щоб пальцем,

змоченим густо вином, там на столі написати

власне зізнання в коханні жінці на ймення Єлена,

жінці чужій і вродливій. Ще бачив потому, як нишком

я викрадаю ту жінку, наче вівцю, і додому

в Трою приводжу її, а після того приймає

Троя вогненне яблуко й ціла згоряє дощенту…

Бачив ще далі, ще глибше мій брат Приямужевич Олень

в часі всілякі безглуздя, не в змозі й на мить зупинитись,

тонучи крізь власні очі і чисту водицю у часі,

в котрому ні тих очей, ні тієї водиці не буде,

наче старої панчохи. Дізнавшись від пальм, що стояння

є найболючішим, все ж таки далі стояв незворушно

він у вікні свого скону між власними вухами й бачив

він хрестоносців 1204 року

в Царгороді, як вантажать на венеційські галери

коней четвірко дебелих; і зляканих Палеологів;

взутих в багнюку слов’ян, що встромляють списи в царгородські

брами, і гине імперія. І бачив, як Рим переходить

в Царгород, бачив Рим у Москві й корабель Індікоплова

Косми, а також Колумба судно край світу Нового,

бачив і турків під Віднем, французів в Венеції бачив,

як чотирьох царгордських коней скидали з собору

Марка Святого, і знову гинула певна імперія…

Галлів узрів в Білорусії, напханих м’ясом конячим,

битву під Ляйпціґом, й Наполеона на двох островах…

Бачив притьмом мій юродивий брат Приямужевич Олень

Шлімана з мурів троянських, червоні жовтневі сніги

у Росії, і бачив бліцкріґ, на жидів полювання,

четверо в Ялті, і Сталіна 194-

8-го року, і зляканий власних гріхів пеленою,

бачив він Єрусалим, і Стіну голосінь, і арабів,

нафту, що знову зі Сходу текла, й англосаксів аж десь на

Місяці, й русів совєтських у всесвіті, сербів напоказ

перед обличчям усенького світу і хтозна ще доки

й що він ще бачив, черпавши з джерел зорооких пророчих…

Та маячня з викрутасами справді мені вже набридла, –

врешті встромив в капелюха свого чабанського кия

і перезувши шкарпетки, рушив до Спарти, щоб пальцем,

змоченим густо вином, там на столі написати

власне зізнання в коханні жінці вродливій Єлені,

тій Василевсі Єлені. Хай бачене врешті почнеться!

***

Молюся до Тебе, Богородице Владичице,



Не зглянься на неї, на любов мою.

І не почуй молінь її,

І не згадай її у молитвах своїх!

Непомітно пролинь душею своєю

Понад усім, що вчинить вона.

Бо все, що чинить моя любов –

Страшним є настільки, що не наважусь

Мисленно осягнути – що ж то воно таке.

Якщо ж під покровом Твоїм буде моя любов,

Взнаєш про неї все, чого я взнати не смів.

Якщо молитви Твої – за неї з її гріхами,

Я повинен знати про них, молільник смиренний Твій.

Молюся до Тебе, Богородице Владичице,

Не зглянься на неї, на любов мою!

***

Простір у прощах здолав,



скорботами гнаний.

І ніде мені прихилитися,

ніде подітися.

Бути самому між сербами – жереб

тяжкий і поганий.

Перстень співучий дарую тобі,

а ти не бажаєш й дивитися.

Твого піснепівця вік

юний зрілим не цвів,

Зі сну мене пробудили

твої страховинні марища,

На серці твоєму я бачив

рани нічні, наче згарища,

Зникли вони і зник

варварський піснеспів…
1999


ВІРШІ ЗІ ЗБІРКИ «ПАЛІМПСЕСТИ» (1967)
СИМПОСІОН*
Гостина переді мною. Над дахом осінь

у вогнищі листя та гнізда.

Як мовили так і вчинили:

відчинимо двері карети у двері твоєї кімнати

Із немитих глиняних мисок

їстимемо місячне сяйво

І молоді вітри що наповнюють

свої босі тіні вишнями та листям.


Гарні брудні руки наточать нам

келих заячої крові повної чужого сонця.

Як мовили так і вчинили, та я не взяв нічого

крім виноградини та павичевого пера.

У моєму серці цвинтар

і річка витікає з-під його хрестів

Уста мої повні попелу бо хліб

свій умочав у вогонь


І вуха повні сліз зі снів

лише птахи що п’ють їх знають їхній смак

Страшний дзвін кохання відбиває намарно

роки у грудях моїх:

Не чую що звук той вже тисячу весен

убиває летючих лелек і гасить свічки

На піщаній підлозі храмів де росте святе дерево.

На сонце вийшли святі

Та деспоти в пурпурі. Страшні бо

виходять із мороку по багатьох роках

Лакомі та спраглі трапези моєї.

А я беру виноградину та павичеве перо.

*Симпосіон (гр.) – бенкет.


ІКАР
Позичаю всім мертвим свою мову

доки вивчені від своїх праматерів

Птахи виспівують імена страшних вітрів

відлетілих із Землі.

Притишені тепер упізнаю їх тут

за іменами вивченими від птахів

Доки виходжу вдруге

зі страшного яблука народження між зорі.


Біля мене течуть два часи воднораз

як два обручі музики нової

І лише моя пуповина їх єднає

і я двічі народжений

Крізь покоління моїх матерів із плоті й землі

повертаю свій погляд назад

І бачу де линуть із гір потоки голосів

і звуки стікаються в долині


І лише одна ріка тиші

звивається по середині Землі

Як дим що проходить під мостом

хоч корабель вже відплив.

І лякаються птахи глухого диму

і виспівують імена страшних вітрів Сонця

Та ріка тиші вливається в небо

і поборює їхні голоси.

І я її чую крізь обидва мої народження

і я єдиний який у ріці тиші

Купає своє слово

і позичає всім мертвим свою мову.




ЛЕТЮЧИЙ ХРАМ
Перемотай бороду тричі поясом і в ярузі

розпали піч щоб нам підігріти вино

Бо перед нами роздоріжжя

і як чорного поштового голуба

Ще лише ліси тримають цю ніч. Під капелюх

бджола приводить рій і зернину маку

Під язиком садить.

Храми з очима не побачать


Куди нас відвезуть золоті віслюки

та рогаті коні як олені.

Коли серце вибльовує солодкі слова:

Любо птахам над водою витати

Усі стежки втечуть і назад

не повернуться. Але ти повісь

Кульчик слухання з коштовним камінцем сардоніксом

і сплети гарапу з волосся.
У хлібі ніж неси:

буде нам небо пташне та води рибні

Залишені вірші промовимо

мушлям і складемо мозаїку на піску

Бо глянь як тіні та прохолоди

покидають мертві стовбури й летять

На кону лицедії-звіздарі

колядники й сопілкарі

Виходять із часу свого життя

без смутку. Там ляжемо й ми

Де могилки на цвинтарях не лежать

на тій же утрені


Під плиту летючої церкви пустивши одне одному

по голубові під голову.




КУПІДОН
Без Купідона сад

бо сад у Купідоні моєму

Він не має мармурової шиї, лише спогади

що гаснуть із призахідними сонцями

І лише весна скаже

які місця трав’яні з вересом і левкоєм

І де стебла зійдуть і в новому серці

куди стежки потечуть.


Але чи я той садівник

що саджанці плекає

Збираючи голоси птахів що злетяться на дерева

коли мій вік пролине?

Чи саджу навіки музику

садячи памолодь

Заслуханий у пісню ще ненароджених зграй

із часового мису?


Чи саджу любов як пісню

щоб визріла у Купідоновому саду

Щоб міг мені її повернути

колись тоді вже без мене

Так як сади землі

співають для свого насіння?

Чи птахи і стовбури не стрінуться ніколи

і він не помітить

У хорі пісень нових ту

яку я посадив свого часу

І певності нема що наші голоси

в загальній музиці звучатимуть і після скону?




ПАМ’ЯТНИК НЕВІДОМОМУ ПОЕТОВІ
Очі мої повні вина та крові

як ліпнина на храмах Афону

Та моє серце ще бачить на морській поверхні

чайку що купається в піні

Вуха мої є сховком відзвуків

і слухають лише себе

Та моє серце ще чує як далекі ріки

несуть птахів потоплених вітром


Мій язик тричі скинув сорочку років

і три мови забув у мені

Та моє серце ще впізнає

мову забутих літургій

Ноги мої втомлені від вибирання

незломних патериць

Та серце моє ще вирушає в походи

твоїми спаленими словами


Бо глухий пантрую за вигнаннями

де ще гавкають хвилі які ти наслухав

Бо сліпий пантрую за островами

які давали червоні картини твоїм очам

Бо перед піснею якоїсь птахи

завжди існує ім’я якогось вітру.

Мій язик тричі скинув сорочку років

і три мови забув у мені

Та моє серце покуштувало камінь твоєї батьківщини

і знайшло у ньому смак вогню

Хоча я був учнем поета якого не існує

поета без віршів.




ДОКІР СЛОВА АБО ВХОДЖЕННЯ В ЯБЛУКО
Васкові Попі
Який монах приходить перший, той багряне яблуко бере,

відриває ім’я від стовбура

І в його руці залишається зранене слово.

І так починається входження в яблуко.

Бо пробує другий стовбура плодові вернути,

щоб той хто має мав усе

І сім небесних перснів

хотів увіткнути в яблуко.


Третій хоче чути в ньому відшумілі моря

що приносять сіль і цукор

Четвертий увись його кинув

і послав за ним у небо очі

П’ятий під язик йому зійшов і по виссаному сокові

обплив власне серце

Шостий як птах безногий що спить у вітрі

і звиває гніздо на воді


Він сходить на дно яблука

щоб знайти яйце для чужих гнізд і морів.

І тоді його як просфору до церкви вносять

і ділять в уста людському хорові

Щоб шукав що знайшли і сховали

під сімома небесними перснями в яблуці

Щоб шукав і не знав що в яблуці

залишилась одна єдина смуга –

Сідловина для мови хору, а решту шість

забрали монахи зі собою

Повертаючись у час і темінь.

І кожен на язику мав по персню.




МОВА ЗВІРІВ
Дві мови в роті моєму лижуться і бридяться.

Мову звірів

Я зачинив у коморі

і дерев’яний ключ забрав у роті.

Стежка моя потекла вздовж ріки на полонину

у високе колосся і я чув

Як трави мерехтять мені біля ніг

наче зблискують зорі


Журавлі на криницях мені наче вітру вклонилися

і з ночі в ранок витягнули воду

З моїм обличчям на дні.

На версі мене ліс зустрів і ріка обійшла

Стрімчасті ниви й левади вижав і викосив

мої покоси та снопи у річку впали,

Гора переді мною розступилась

могили відкрила і розсипала


І стежка моя увігналась у сарматський цвинтар.

Очі мої стали мудрими й гарними

І смак каменю я в роті відчув.

Хотів закричати

Коли не знайшов дерев’яної комори:

за два кільця на санях

Коням до хвостів її прив’язали і по траві

розтягнули на два боки

Мова у траві залишилась а риби

і птахи з коморою у лісі зникли;

Лише звірі у сон мій приходять і ключ дерев’яний

у роті шукають.




СІЯЧ СОЛІ
Я, тезко ліні і брат гріха, під коліном

ношу дзвіночок і на голові келих вина.

За любов тобі чіпляю на соснах високі гойдалки у лісі.

Хай хитаються після мене.

Бо знаю, що так закінчується шлях:

насправді не одразу і не в одному місці,

Смерть виросла зі мною

і постійно зі всіх речей вертається до мене


І зі мною річниці святкує.

Пораховано, скільки разів торкнуся Землі рукою.

Якесь ковадло під язиком моїм

росте як у могилі

І обіцяю переселення милі

моїм словам у інші, коли незнайомці моторні

Моїм коням підрізають гриви

і з хвостів роблять китиці чорні.


Сліз моїх на ниви незнищенну я засіяв сіль

з таємним розсудливим звуком

І кожен майбутній сніг і дощ їм даватиме

нові водяні шкіри

І мої сльози переймуть мурахи та гриби

і птахи і трави в темряві


І вділю жменю душевної ночі

кожному хто її купити зможе

Привчити б їх до вогняної солі

із дна людського страху під знаком

Братерства людей і змій і птахів і квітів,

ув’язнених у зародках усіх на світі


Із сімені з посварених зірок

впалого до спільної могильної ями.




ПАЛІМПСЕСТ
Чи я наче птаха

мав замість імені тінь для підпису

Морок як епітафію і ніч не з ночі

а з егейських вод щось родить?

Підпишіть мене світлячки на вітрі

і маслини тінню на воді

Бо я той із багатьма вихорами на капелюсі

той із ложкою дощу


На вказівному пальці підсвічник

на мізинці кільце з дверей ношу!

Як безграмотний початківець в афонські звуки

в тінь вмурований, в ім’я,

Що старіється зі мною щоб із Дунаю звірі

упізнали мене під ним

І тоді коли уві сні відчую себе босоногим

щоб речі передягнули тіні.


То будівничий часу їх імена пожирає

і мене в них як у сітях

То предків моїх сонця у тіні моїй заходять,

то як Аллаха кличуть мене

Із душ русалій

що порубали тіні зі стовбурами

ув’язнені мої імена.
І мої древні смерті моляться в мені

як старі гайдуки на лікарські кольори

Потираючи фресками очі.

Та ніщо не стерлося

і коли лишень у мені тіні лоскоче

Та піднімає зоряний вихор, нове ім’я тріпоче

у затінку в якому я лежу
І замуровані тіні церкви мені вертають і джерела

в мені знову хворіють життям.




ВІРШІ ЗІ ЗБІРКИ «МІСЯЦІВ КАМІНЬ» (1971)

SINGIDUNUM*
Під колесами відчуваю відлунюють два шляхи

під верхнім як тінь римських леґіонів гостинець

На перехресті гашу дальнє світло

бо якесь інше сяйво пливе понад ніччю

із якого виїжджаю швидко вздовж тьмяних стовбурів

з верхами у завтрьому.


Але це не світання.

Згубивши один із шляхів

прокидаюся в якійсь варварській радості

з волоссям схожим на біле пір’я

штурмую знову табір IV леґіону Флавія.

*Singidunum – латинська назва поселення на місці сучасного Белграда.




РОМАН ПРО ТРОЮ
1.
Єрусалимознавець і стовпник

Єленуш Преямушевич*

Засадив очі святими лаврами

Шерстю опоясаний

Задушений у рачиному вчорашньому сяйві

Бачить вершечки фінікових пальм у завтрашньому дні

Фінікові пальми та смоківницю

А молодого оленятка й оленичку-отроковицю

Оберігають шматочки їжі в його горлі

І не може дотягнутися до своєї суботньої бороди

Вирослої в неділю наче то борода отця Авраама.

2.
Нагодований п’яним хлібом він юродивий брат

Із троянського муру пташині кондаки наслухає

Лічить сонячні роки і в імлі бачить крізь світ

Як у Трою вселяється вогненне яблуко

Євине й Адамове

А я кир Париж Пастиревич**

У вінки зі соломи вплітаю барвистий квіт

Буйволицям запацьканим із якоїсь країни чужої

І людська порода ламає за годиною годину

Ще один день таким чином верстаючи.

3.
А він ледацюга чує голос піфагорейця пророка й кініка

Але вчиться у фінікової пальми що стояння найболючіше

І бачить свою смерть і крізь неї наче крізь вікно:

У Константинополі Рим і Рим у Москві

І чує пташині прологи: «святая святим суть!»

І за варварським намулом чує намул

Де заплюскують царський град і Палеологів

І як над сербською головою

У вінець перетворюється стефанос

І в блискавки б’ють молнії

Востаннє вже востаннє б’ють.

4.
І дозвільний дяк Єленуш

Із дна своїх пророчих очес

Читає й читає й не може видобути всього

Як із глибокого колодязя як із божественних книг

Він бачить Колумбів корабель

І корабель Індикоплова Косми

Він бачить п’яний він бачить наче в русі

Василіска під Віднем і галлів у Білорусі

Напханих кінським м’ясом і червоні сніги Жовтня

І Україну бачить і бліцкріґ

І четвірку в Ялті і Сталіна

Тисяча дев’ятсот сорок восьмого.

5.
І перестрашений роздерши імлу гріховиння свого

Єрусалим бачить і Стіну плачу й арабів

І місяців камінь що дощами у Дунай несеться

І англосаксів на Місяці бачить із хрестом

У всесвіті де совіцькі руси

І хтозна-що ще доки марно

Черпає криницю що очима зветься...

Тоді я Париж Пастиревич

Встромляю чабанського кия в капелюха

І перезувши постоли

Вирушаю до Спарти щоб пальцем

Змоченим у вині написати слово лобови

Одній гарній жінці: Єлені василевсі
Хай бачене колись вже почнеться.

*Єленуш Преямушевич – у давній сербській літературі («Роман про Трою») син троянського царя Пріама. За легендою, він розумів мову птахів і міг передбачувати майбутнє. Урікшеш Лаертешич (Одіссей) викрав його з троянської вежі, щоб вибити з нього пророцтво про результат троянської війни.

**Париж Пастиревич – у давній сербській літературі другий син троянського царя Пріама, брат Єленуша. Через пророцтво, що з його вини згорить Троя, був відданий на виховання до пастухів на горі Іда. За сприяння Венуші (Афродіти) йому вдалося викрасти Менелаєву дружину Єлену, через що й почалася троянська війна.


АНАХОРЕТ У НЬЮ-ЙОРКУ
І
Чи я кровоточивий сяйвом, а не тілом,

Коли мене, Благословенна, подяка Господеві,

На П’яту авеню послали сміло?

Чи я кровоточивий сяйвом, а не тілом,

Коли зі співом виплив вміло

З Афону-потру сюди, де якориться U.S. Navy.

Я знаю, у безмов’я тимчасово ми опущені,

Готові запалити смолоскип,

В безмов’ї ми сидіти змушені,

Загас ключа в замкові скрип.

А ти іди й шукай в безмов’ї,

Проси, щоб з мови, як із кінських віжок,

Тебе пустили, хоч ім’я перевдягнули.

Брехня в безмов’ї повіває свіжо,

Ми осягнути правду не збагнули.

Хотів би я тебе любити,

Як і колись, Благочестива,

Хотів би я тебе молити,

Щоб у мені ще нуртувала сила.

Та страх мене не відпускає,

Слова любови поглинає.

Боротися з буттям не варто,

Не відаю, чи в мороці воно густому

Мене з тобою поєднає.

ІІ
У безмов’ї завжди з нами

Той палець на устах.

Хто знову переміг народ наш побіжденний?

With Russia? Далеко звідсіля Василь Блаженний!

Ніхто в безмов’ї нашими словами

Не пікне навіть. Знати,

В безмов’я вигнало мене минуле

(Із дня потопленого хто не скочить,

Щоб у мерзоті цій не потопати?),

В безмов’я, приспане й заснуле;

Дзвіночки замість кульчиків у вухах треба мати.
Тут ліктями серця штовхають.

Навчи, Чистосердечна, як знов мені любити.

У спраглому житті нічого не змінилось?

Змінились плечі? Прут? Молю тебе за речі,

Які в мені ніколи не згасають.

ІІІ
Бо ми перебуваємо в безмов’ї,

Страшні болячки чинять нам наруги,

В безмов’ї ми, а від вина тверезі,

Заплакані та п’яні ми від туги.

Хто поспішає, той у морок ступить,

В безмов’ї скачемо з години у годину,

Із нашого безмов’я виходу шукаєм;

З одного боку нас болгари б’ють,

А з іншого нас грецький ворог лупить,

Хтось інший програє, а ми причину

Шукаємо – ключа, що з мови на свободу відпускає!


Чи я кровоточивий сяйвом, а не тілом,

Коли я нареченим став для тебе, Неосяжна?

Під поглядом важким твоїм втомився,

Нової мови батько так розуміти й не навчився,

Як тяжко є возводити без каменю та стяжок

Любов, що успадкована, а не примара.

Змією посох мій стає,

І страх у ній, не яблуко і кара.




ВІРШІ ЗІ ЗБІРКИ «ДУШІ КУПАЮТЬСЯ ВОСТАННЄ» (1982)

ЛИПОВИЙ ЧАЙ
Мені знову сниться, наче я той,

Що біжить у трьох капцях.

Із кожного боку вздовж лип

Течуть стрічки смерті.

Визуваю середнього капця, взуваю правого

І притискаю газ до дошки.

На згині кола перевертаються

І я провалююсь крізь землю,

Б’юся головою об корінь липи

І прокидаюсь у власному ліжку

Із книжкою на обличчі, наче в шатрі.

Щасливий, що не мертвий,

Взуваю капці та йду мочитися.

Там із мене дзюрить чистий липовий чай.




СЛІПА ВУЛИЦЯ
Переді мною «Вісник на середу» й огірки,

А мені все якось ні по чім.

Сиджу й долонями міряю,

Чи не важчий я, ніж учора.

Перекладаю вираз сліпа вулиця

Різними мовами,

Чи бува не знайду

Десь у міжзначеннях вихід.

Надаремно. Спекота і мухи в волоссі.

Все менше місця між ногами,

А стопи все далі й далі.

Чую тепер тільки вчорашні кроки.




КОХАННЯ СТОЯЧИ
Знаєш, скільки їх заночувало

Під цим волоссям? Не знаєш?

І я сама не знаю.

Та річ не в тім.

Ти й сам забудеш скоро.

Але, дивись, вже падає сніг.

Коли буде кінець і ти вислизнеш із кохання,

Побачиш, як ти наповнишся моєю спекою

І як на тобі будуть танути сніжинки.

Таке не забувається.




НАМАЦУВАННЯ
Як кухоль на столі та шматок п’яного хліба

Стоїть переді мною мій завтрашній день,

Можу простягнути руку, щоб взяти його,

Щоб на просвіт оцінити його колір,

Щоб його вкусити і напитися ним наперед.

Як стовбури холодних і спекотних запахів

У сонячному лісі

Виглядають години мого завтрашнього дня,

Я можу їх звідси полічити, як ребра.

Досить лише простягнути руку і вставити палець у його рану.


Замість того беру сіті та знаряддя,

Висуваю язика, щоб побачити, чи падає дощ,

Ступаю під швидку тінь однієї хмари,

Сідаю у своє серце і ловлю

Замість свого чужий завтрашній день.

Мій настрій такий –

Краще синиця в небі, ніж журавель у руці.


ЛЕКЦІЯ ЧИТАННЯ ПОЕЗІЇ
Ще не йди звідси.

Моїх вже нема, зле вночі;

Засунь мені палець до вуха, щоб я знав, що ти тут

І тоді, коли я засну. Більше я не керую

Виразом власних очей. Кому ж вони,

Відколи так сталося, покоряються? Слухай!

Серце у мороці вистукує сукупність чиїхось років,

Що у нас накопичуються.

Зупинений годинник знову проходить

Крізь час і точну годину... Або

Обернемо лампу отак:

Скільки вже разів могли лягти,

Як тепер, ти і я, але не лягали.

Чи це часом не та мить,

Що пропадає намарно? Якому богові

Приносимо ту жертву? Втому?

Таж нам ніколи нігті не виростали на веслах

І сіль хвилі змивала сіль поту.

Нумо, навчу тебе читати вірші.

Увійди. Так, тепер замружся і простягни руки.

Отже? Ти ковтаєш? Підборіддя

Вище і вперед. Не переборюй струменю,

Уважна будь до течії;

Та вода завиграшки утопиться в тобі.

Речі поціляють у свої тіні,

А тоді зникають і кажуть:

«Приходь будь-куди, але будь точна!»

Важко, хіба ні? Ми найближчі, коли не маємо спокою.


А тепер клади пасмо волосся між сторінки.

Завтра, можливо, знайдеш два,

Наче посадила щось, що родить

У міжчасі. Якщо ти повернешся.

Бо завтра прокинешся, а тобі ще й не сниться,

Хто тобі вже дав ляпаса.




ПРОГУЛЯНКА
Ескалатор під Теразіями*

Обліпили рекламою засобів для гоління,

Точно знаю, як то було б:

Сідаєш на великий жилет

І ковзаєш вниз, гальмуючи пальцем.

На Кнез-Михайловій** бачив одну фіфу

Із двома серцями на джинсовій дупці з написом:

Налітай, чувак! І точно знаю,

Як би текла її слина в мої уста.

На Калемегдані*** бачив у траві кавалок дроту

І точно відчував, як би то було,

Коли б його у вигляді петлі

Натягнули мені на язика і стягнули.

На вітрині Академії наук бачив одну книжку

І точно знаю, якою вона буде за п’ять років.

Коло себе бачив одного волоцюгу

І точно знаю, що йому сниться

І що йому дозволено у сні те,

Що нікому б і на гадку не спало дозволити.

А тоді собі подумав: чого ж ти гуляєш?

Той постійно хтозна-де,

А ти маєш тільки одяг,

Наче порожню мушлю устриці,

Яку викинули перед споживанням.

А його, а його, можливо, вже з’їли.

*Теразії – проспект у центрі Белграда.

**Кнез-Михайлова – вулиця в пішохідній зоні сербської столиці.

***Калемегдан – парк із фортецею на усті Сави в Дунай.




ПОТЯГ О 10.10
Яка проста і зручна їзда!

Нема ні колії, ні диму й коліс.

Вистачає пагорба, опоясаного лісом,

І він перенесе на інший бік ночі

Криницю, хату й могилу на своєму горбі,

Наче верблюд, оброслий ялівцем.

І все це прибуде на наступну станцію вже зранку.

А я, не встигнувши на той потяг о 10.10,

Ставлю лікоть у долоню, наче в чашу,

У долоню того ліктя схиляю голову й чекаю,

Чи не перенесе її рука крізь ніч на інший бік.

Коли не встигну на той потяг, запитую себе – де ж я заночую?




КОРАБЛЕТРОЩА
Схилив голову на вухо і заплющив очі

(На вухо яке співає)

Дві сльози підняли повіки

І нишком вилізли назовні

Подумав – може то бджоли

Відлетять на бороду збирати мед.

Але – то були мурахи

Одна несла погляд зі сну

Друга погляд чування.

Дві сльози замість мене

Дивляться зараз з обличчя у ніч.

Два колишні погляди в них

Мають різний тягар

Один із них перевантажений.

І я уві сні нахиляюся як корабель

Який має потонути

Перевертаюся насправді й тону на дно.

На вусі яке співає більше немає нікого.




ПАЛАВЕСТРА, ЛАЛИЧ, ХРИСТИЧ & Я

У КОРЧМІ «BUFFALO» В БЕРЛІНІ 1968*
Голодновухі на спраглих півнях

Ми в’їхали в Берлін

На гальбу капустяної слини та птицю на жару.

У «Buffalo», West Germania,

Оперуємо тій птиці чиряка на повітряному мості

І відкриваємо у ній (цілком чудодійно)

Малу берлінську стіну.

Чути з неї сюрчання цикад,

То м’ясо південного вітру,

Що зварене не годує очей, лише підганяє

Гикати на сонце в пилюці

Та незавіяні дерева.

Замість чорних фіалок

У «Buffalo» в Берліні

Ми зустріли Ґюнтера Ґрасса,

Але краще синиця в руці,

Ніж Франкфурт на Майні.

*Предраг Палавестра, Іван В. Лалич, Йован Христич – сербські письменники, сучасники Павича.


22-23.04.2008

Михайло Шашкевич


ПІСНЯ ЛЕСБІЇ
Лесбіє проминальна,

Вічне твоє проминання.

Лесбіє, ти є тишею,

Тишею говіркою.

Лесбіє, переможена,

Переможена переможице.

Лесбіє, ув ув’язненні

Полягає твоя свобода.

Лесбіє вмиротворена

Тихим своїм неспокоєм.

Лесбіє, ти є світлом,

Сяйвом безмежного всесвіту.

Місяцем будеш срібним,

Сонцем із білого льоду,

Сонцем отут і онтам,

Лісом затемненим, зноченим.

Лесбіє, ти – долина,

Пристрасті простір сонячний.

Тіло твоє – палаюче,

Звивається і хвилюється.

Лесбіє, даре божественний,

Лесбіє, даре божистий,

Дару такого богове

Дати таки не дадуть.


16.03.1997

Томислав Мійович


***
Віє вітер тернового цвіту

Якого викликають

Який не відгукується
А в небі

сива хмара сивий яструб

сива туга спостережника
А під ними сива скриня

ув обіймах зелені

виламана окрадена спустошена

Але повна і преповна

коштовних залишків

відібраного і знищеного

зниклого і передчутого

привидів і припущень


І все це ясно видно

і відомо що з тієї скрині

постійно лише виносять і відносять

А потім начебто нічого й не бракує

все ще й далі у ній

***
Звойоване зруйноване й порожнє місто

Розкрилилося наче метелик

який не може вже полетіти


Але диви-но як з його крилець

долетілих і впалих

із великого дня і великої ночі

сяє сяєво сну і порох сну


Світ є тим порохом

і світить

і зсередини тебе осяває

і возносить


08.02.2011

Джьоко Стоїчич


ЛАСТОВИНЕ ГНІЗДО НА ФРЕСЦІ ХІЛАНДАРУ
Невже я нарешті потрапив до осідку мрії,

До краю, де тиша й слова суголосні?

Пізнав таїну про закохані трави гірськії

Та про навіки утрачені радості млосні.

Каміння і роси новими хрещу іменами,

Щедротного серця отримавши дар з високості.

Усе це могло б залишатись для мене незнаним!

Новим олтарем відтепер нарікаю цей простір!

Помилуй, Всевишній, мене на своєму помості,

У цьому гнізді є і друзка святцевої кості!


Ластовине гніздо є на фресці у Хіландарі!

Зорі та іскри вогненні стрічаються посеред дому!

Пишу на долоні ім’я та життя будівничого, в парі

Із ранішнім променем, що розсікає нічну паполому.

Сюди мандрував я ночами крізь довгі століття,

Снив я захмарними вежами та чудоцвітом.

Тепер для пташок споглядаю поліття,

Яке їх заумним приманює світом.

Всевишній, прости велемудро мене на своєму помості,

У цьому гнізді є і друзка святцевої кості!


Стократ безутішно я плакав над чудами світу,


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8

Схожі:

Іван Лучук позичена дримба iconОлена Апанович гетьмани україни
Михайло Ханенко, правобережний гетьман (1669-1674); Іван Самойлович (1672-1687); Іван Мазепа (1687-1709); Іван Скоропадський (1708-1722);...
Іван Лучук позичена дримба iconПереднє слово українець з доби відродження
Михайло Ханенко, правобережний гетьман (1669-1674); Іван Самойлович (1672-1687); Іван Мазепа (1687-1709); Іван Скоропадський (1708-1722);...
Іван Лучук позичена дримба iconІван Рябенко Біобібліографічний покажчик Суми – 2012 Передмова Біобібліографічний покажчик «Іван Рябенко»
Біобібліографічний покажчик «Іван Рябенко» має на меті вперше зібрати інформацію про публікації відомого краєзнавця Сумщини, голови...
Іван Лучук позичена дримба iconІван Багряний ( Іван Лозов’ягін) ( 1906 – 1963)
Павлович Багряний був членом Мистецького Українського Руху
Іван Лучук позичена дримба iconІван Максимович Піддубний (1871-1949)
Видатний український спортсмен, борець. Іван Піддубний 25 років поспіль залишався непереможним борцем у світі. Його називали «чемпіон...
Іван Лучук позичена дримба iconІван Якович Франко
Вихований у твердій школі, я відмалку засвоїв собі дві заповіді. Перша, то було власне почуття того обов’язку, а друга, то потреба...
Іван Лучук позичена дримба iconТема. Іван Багряний ( Іван Лозов’ягін). Життєвий І творчий шлях. Пригодницький роман «Тигролови». Тл : пригодницький роман

Іван Лучук позичена дримба iconІван Багмут До 100-річчя від дня народження
В 30-ті роки животворні традиції досвідчених митців слова підхоплюють І примножують молоді письменники. Серед них відомий український...
Іван Лучук позичена дримба iconЛинниченко іван Андрійович
Линниченко іван Андрійович (12. 10. 1857, Київ – 06. 1926, Сімферополь) – доктор російської історії (1894 р.), член-кореспондент...
Іван Лучук позичена дримба iconІван Багряний (Іван Павлович Лозов’ягін)
Мета: розкрити трагічну долю письменника-емігранта, дати учням уявлення про велику популярність творів І. Багряного за кордоном;...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка