Іван Лучук позичена дримба



Сторінка5/8
Дата конвертації14.04.2017
Розмір2.31 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8

Шукав те правдиве слівце, щоб для власної крові відкрити


Невимовну таїн таїну. Але все без відвіту –

Звукобарва чувального сну ще не здатна мене роздробити.

Чи були ми такими, якими належиться бути?

І хіба каяття – запорука лиш наша прощальна,

Чи було до снаги нам із чаші дурману ковтнути,

Що манив нас, немовби безодня провальна.

Помилуй, Всевишній, мене на своєму помості,

У цьому гнізді є і друзка святцевої кості!


Утратити царство в бою – не вартує нічого!

Вартісним є полиск сльози на лиці у дитятка,

Обрис коханої в місячнім плесі джерельця нічного,

Вартісно – бачити фреску, на ній – ластів’ятка!

Тільки жага незборима спроможна таке сотворити диво

Любови, сну і яви. Калатає дзвін, дзеленькоче дзвіночок

На цілий-цілісінький світ. Сяйво блистить мерехтливо –

Охоплює цей неспалимого всесвіту дивний куточок.

Всевишній, прости велемудро мене на своєму помості,

У цьому гнізді є і друзка святцевої кості!


Ластовине гніздо є на фресці у Хіландарі!

Чи є то відгадка глибин дня і ночі,

Що злились у жаркій і вогнистій примарі,

Чи є то рука рятівна для жертв корабельної трощі?

А десь у нічому, в безмірних безкраїх безмежжях

Хтось кожен ударчик нашого серця рахує,

І наші тривають слова у вселенських хрипких безбережжях,

І причина гнізда ластовиного десь та й існує.

Помилуй, Всевишній, мене на своєму помості,

У цьому гнізді є і друзка святцевої кості!


Закликаю світло – світити серед життя,

У супряжі зла і любові, світити й мені многогрішному,

Допоки Голготу трояндами ще обсипає буття,

Мені, мандрівцю в позачассі й щасливцю невтішному.

Бачу Бога, дивують його злодіяння дітей його дорогих,

Бачу засліплену братію, що сходить у сяєвний жах,

Цілу процесію подорожніх убогих, царів і святих,

Мандрують вони під сонцем по кривавих шляхах і стежках.

Всевишній, прости велемудро мене на своєму помості,

У цьому гнізді є і друзка святцевої кості!


Ластовине гніздо є на фресці у Хіландарі!

Воно і гімну гідне, й золотої достойне слави!

Найдальший куточок землі не вдасться покрити хмарі,

Бо сяйво Христового німбу розганяє небесні купави.

Спасибі тобі за острів спасенний, за зірку провідну,

За сузір’я надії, за тепло, що лине з-під стріх.

Напишу неспалимий літопис про долю рідну

І пізнаю істинну правду про добро і гріх.

Помилуй, Всевишній, мене на своєму помості,

У цьому гнізді є і друзка святцевої кості!


серпень-вересень 2003

Міодраг Сібінович


ПОЕЗІЯ
сонце не всюди проникне

але куди сягне

то

вибухне вогняне



там нуртування велике
розворохобить природу

і посіє життя

бо

набубнявить чуття



слово вселенського роду
насінням стріляє буття


ТРАДИЦІЯ
блукання

порожніми нивами

вдень і крізь темінь ночей

на спеці і по дощі

в ім’я стяга й герба
скидання

різкими поривами

ноші каміння з плечей

і вантажів із душі

із палахкого горба
живчик часу й добра


СПРАВДІ
вже не дощ ще не спека

лити вода перестала

висохли врешті крила

але ж і хата зігнила

вити гроза перестала

та ниви порозмивала

зла година настала

вже підвести несила

зламані наші крила
десь мерехтить лелека

щоб доля нас відродила


12.01.2008

Александар Петров


ВОГНЕВИК
Гора йменована

чудесним деревом.

Удень сосна зелена,

а вночі


леґінь золотий.

І доля в нього така.

На сонці горить,

у мороці світиться.

Друга,

сусідня,


носить ім'я ремісника.

Він гартує золото

у чистому джерелі

вогню.


Коли немає золота,

руки свої золоті

кладе

на грань від ватри.



Стає вогневиком.

На мапах


тієї третьої гори

нема.


Ані того слова

у словниках.




ЗЛИЙ ГНОМ
Дивляться зі стіни

дрібні,


пронизливі очі.
Хто той чоловічок

у золотій рамі?


Я не чоловічок.

Гном!
Злий гном?

Киває головою.
Я тут її охороняю

від злих людей.

Та злоба людська

більша й сильніша від моєї.




П'ЯТА СТОРОНА СВІТУ
Усі ці Балкани,

каже,


то п'ята сторона світу.

А ми її


будь-куди відійшлі,

під будь-чиїм прапором вижилі.




ПОПІЛ
Узяв себе

золотоволосого малюка на руки.

Вдивляється пильно

в сиве моє волосся.

Питає мене – що це?

Відповідаю – попіл.


08.02.2011

Драган Драгойлович


УПИСАНЕ ТВОЄ ІМ'Я
Уписане твоє ім'я

там, де життя ховало таємниці,

де його ніхто не може стерти.
Уписане по моєму тілі,

по радості,

на краплинах дощу, на вітрі,

якого осідлаю, як найкращого коня,

коли вирушу туди, де є твої

сади.
Уписане в моїх очах,

на день і ніч,

на грані сну, щоб незабудь

його оновлювала і плекала.
Уписане в моєму серці,

тут і смерть над ним не владна,

його удари тут оновлюють

і з вічністю поєднують.




КОЛИ ЖИТТЯ ПОЧНЕ НАС ЛАМАТИ
Коли життя почне нас ламати,

коли світ почне скидатися на те,

чим він є насправді,

а не на те, що ми собі вимріювали,


коли на нашій вежі розтрощаться

заслони


і своїми уламками завалять

надію,


я твоє ім'я випишу

на оманливому небі,


де бачитиму його

і заплющивши очі.




ВИМОВЛЯННЯ ТВОГО ІМЕНІ
На розмову щасливого з тишею

скидається вимовляння твого імені

і молитов, це шепотіння

однойменних гімнів


із надією, що якесь безіменне

божество


з невидимої близини приведе

тебе,


щоб утішити в моєму серці,

аби ти могла чути мій голос,


тут, де звуки твого імені

будують сходинки до неба,

по яких спускається молодий місяць,

коли постукають спогади

у двері, крізь які відходить

час із наших рук

до вічності.
Туди, де я колись знайду

і подарую тобі картини

оманливого життя.


НЕВИДИМА ПРИСУТНІСТЬ
Ти, що окрилила моє

життя


і невидимою присутністю

наповнила всі порожнини,

й заволоділа порожньою надією,

снами без відступів,

чи знаєш, який подорожній

ще не дійшов до свого дому,

хоч і давно згасла перша зоря,
чи знаєш, як горить море, коли

сонце, заходячи, опускається

на його гнучке тіло,

по якому хитаються дари хвиль

без віддарунків,

у чиїх садах плодяться водорості

й солона папороть,

а піна, що хвилі любить,

своєї любові не має.
Чи зумієш поновити своє ім'я,

коли камінь впаде в джерело,

коли загублений голос не матиме де

озирнутися,

бо твої очі звернуті туди,

де ти мене вперше зустріла,

де ревуть молоді олені,

толочачи копитами землю й траву.


08.02.2011

Мілутин Петрович


РОЗКАЯННЯ
Чи я, простягаючи руку з плодом, як самітник,

тут, щоб знати знак і символи, щоб визначити значення

уваги, вимовляючи у собі зі свого кутка, якби я

діяв переступаючи кордон, недосяжну глибину,

чи я згодився мати дно, яким не є,

навпаки, вичерпуюся, у несправжніх злетах,

не сходжу, лише уявляю пейзаж, не осуджую вже,

мрію вже зачинив, був близнюком іншого тіла,

через яке відходжу, знищив ти мене, вишарпни мене з

ницості, починай роздвоєння.


Браніслав Прелевич


ГОРА
Переді мною гора,

та, про яку ніколи не думав,

прикритий таїною.

Можливо, я лише мріяв

її перейти,

насправді – не перейшов ніколи.

Питав у лісорубів – що мені робити.

Нічого, відповіли мені.

У ній злі духи,

і ніхто з неї не може повернутися.

Казав їм, що моя дорога веде якраз через неї.

Мовили мені, щоб забув її.

Але я не можу змиритися.

Відчиняю двері – і гора розвалюється,

а за нею зникають обриси порога й дороги.

Що ти зробив, чоловіче, спитали мене.

Не міг стриматися,

і тоді зрозумів, що мушу в інший бік.

Але й там загородила дорогу та сама гора,

та, про яку ніколи не думав,

прикрита таїною.

Вирішив нікого ні про що не питати

і рушив гірською стежиною.

Хтось десь тієї миті

відчинив двері…

Більше нічого не пам'ятаю.


Радомир Андрич


ІЗ ЦИКЛУ "НАРИС ТРИВКОГО ДОНКІХОТИЗМУ"
1.

Не знаю як але пролажу

крізь вушко голки зі своїм

ліричним Росінантом справді

із вірою у те що раз хоча б

я зможу осягнути порожнечу

у погляді своєму загадковому

3.

Не знаю як але невидимо



існую одночасно в різних

місцях освітлених присвятами

ув'язнений незнаним братом

і так ніколи і не взнаю

родина ми чи ні чи свояки

15.


Перед світанням насненим

попід вікном імлистим

у просторі фантасмагорії

соловейко з яйцями крицевими

співає про цвіт і мороз

у всесвіту безоднях

24.

Не знаю як але вдивляюсь



у пагорб що повився млою

відомою з історії старої

хурделиця несе мене увись

я не жахаюсь що згублю

ключі магічні від безмов'я
08.02.2011

Срба Ігнятович


МЕРТВА СТОРОЖА
Поетам не бракує слів ніколи.

Весь час слова у них на язику.

Тому Публій Овідій Назон

завжди на мертвій сторожі стоїть –


скам'янілий, край Понту.

***
Наче у краплині води

перебуваю в слові ваговитому.

То є мій новий погляд

на річку та старця Геракліта.
Кидаю камінчик

наче себе кидаю

з берега на берег
уклякнувши перед невинністю

зизоокої дитини.




СПАДОК, ОПИС
Спадкове слово

прадіднє. Троїсте.

Ти син його, одинак.
Батько – затвердле слово.

Мати, стіна плачу і

кремінь-камінь.
Ми є дітьми

тієї пливкої Книги.

Ракова неміч,

діти й старі.


Говорить дикий внук.
08.02.2011

Мирослав Максимович


ЛИСТОК
Вся його сила – бути незгірш

стислого крику.

Походження тиші – на стику

думки листка. Стих вірш.


Кров бліда у тоненьких жилах

згодована на землі силах,

світові вітри переборе.

Славу смішну в неозоре


зелень шле. Він безборонний

перед крайнім смислом; самотний

листок сухий. Думка. Висить уявно.

Тихо вміє на спільній гілці рости,

бути ніжно сильним. Це довести

може, що жив він явно.


Симон Симонович


СВЯТІ
Коли поділили все, що було,

Навіть наперед і те, чого не було?

Ні чесно не розперезалися,

Ні черевики не визули, ні мертвих не поховали,

Хоч би оплакали, але спустошили

Те, що було і що могло бути.

Чого ще не захопили і сором

Заробили? І ріки, і гори, і хати,

І блискавки, і громовиці, і дітей, і дорослих,

І сльози, і місяць, і хмари, і честь,

І лжесвідків, і велике беззаконня.

Один горить від іншого, все-таки з душею

Розділені, наче відібрали

І останній гріш, помолімося сьогодні:

Що було їхнє, щоб не було більше.

Мирослав Тодорович


ДРЕВНЯ ЛІРИКА
До зірок розпорошених лист

Як у краю батьківському вирощую малини

Викликують мене з міської дикості

Щоб я був ближчим до неба де думки гостріші

Де буяє древня лірика запаху землі

Ще чутно живчик Поезії

Краєвидів і зоряного неба липневої ночі

А згори сяють освітлені місячним сяйвом

Розмаїті творива без слів цьогоземних
Світає і на світ займається

Відкривається книга світу

Старозавітно блискочуть вершечки гір

Це Ars poetica на світанні

Книгу землі осяває

Лірика світла повість нічну

Дописує тінями кольору дійсності
Слухаю древню лірику у подувах вітру

Вгорі на пагорку між темних тіней сосен

Вихори істин проминулих тисячоліть

Здалеку про те зі сну і вірш

Пишеться до зірок розпорошених


ДОКИ ЧИТАЮ ВІРШІ ДРЕВНЬОГО ПОЕТА
Доки читаю вірші древнього поета

Квітневого раннього ранку під співи пташині

Наче з часів того поета

Після стількох років умить відкривається смисл

Поезіє Життя і нестримного потоку часу

Зайві питання чому як навіщо

Листочок що тріпоче

Зернинка що прокидається в землі

І вік твій освітлює

Ясна є відповідь яку я пізнаю

У весняному запаху землі у випарах історії

Які підтверджує і поезія древнього поета


Пише про читача своїх віршів після стількох віків

Який у батьківських краях вдихає його поезію

І перетворюється при тому в древнього поета

Не знає вже ніколи не взнає

Чи то він вірші читає

Чи можливо той древній поет сидить у тіні ялівцю

Дивиться на зеленіючі пагорби світло крайнеба

Наслухає подуви вітру як музику часу


У сутінках що гуснуть між родимими пагорбами

Вірші темніючого дня лише йому відсвічують


08.02.2011

Стеван Тонтич


КОРДОН
Не ступивши десь поза хатній поріг,

не відриваючись ні на п’ядь від жінчиного подолу,

прокинувся я у новій державі, –

каже мені знайомий.


Кордон пролягає

посеред серця.


Розум почав сприймати і виправдовувати,

шалене серце калатає і заперечує.


Я хилитаюся:

ні випростаний, щоб крок новий ступити,

ні повалений, щоб у землю злягти.


ЗАПАХИ
Кажуть що ми мали якийсь

смердючий мир


Тому й затіяли цю

запахущу війну


Якою ж то таїною пахне

крівця твоя, брате Авелю?




КАРТИНИ
І.

Синіють серби в потоці.

Позеленілі хорвати на випаленій галявині.

Чорніє запечена кров мусульман у класі середньої школи.

Затемнення Сонця і Місяця у фіалкове полудне.

Природа побілена весняним квітом, у засліплюючій навалі цвітіння.

Білію від сорому, і від страждання.

ІІ.


Ув оці вивернутому з очниці імла космічного подиху.

Із персня на відрубаній лівій руці мить кохання.

Із перетятих голосових зв’язок білого священика

капають склади імені Аллаха.

ІІІ.

Очі вискочили в пилюку.



Розтрощений череп на розтрощеній бруківці.

Руки й ноги лежать довкола, самодостатні,

незалежні, відрубані від колишньої єдиної істоти,

яка тішилась ім’ям “людина”.

Червоні кров’яні тільця відділені від білих.

Акуратно поскладані думки в мозку громадянина розсипались

по хіднику кольору сталі.

Шматки шкіри майорять наче прапорці.

Компактна маса спин пахтить могутньою присутністю.

Із барвистих клаптів плеври

пухирці кисню повертаються у палати

Бога Творця.




ОБЛИЧЧЯ
Єдині уцілілі двері

в понищеній квартирі

прилаштував до єдиного ще

не розбитого вікна:

там спить наймиліша моя,

моя дівчинка.


Мені страшно,

щоб скло не обсипалось

на її пресвітле обличчя

і не спотворило таку

небесну красу,

заради якої, гадаю, і сонце сходить.




ПОЛАМАНА КІШКА
Кожного дня сумна пані

йде вигулювати свою кішку,

сумнющу свою кицю зі зломленими

задніми лапами.


Доки пані задню частину тіла

тримає піднятою на мотузку,

доти кішка гуляє,

а попустить лишень – травою повзе

напівкішка, напівзмія

повзе, гірко скиглячи.


Тим часом з кимось із сусідів

пані мізкує про одне

й те саме: як би то своїй улюблениці

зробити справжній

ортопедичний візок,

помічний прилад – бодай доки війна не скінчиться.


А потім,

потім, можливо, вистачило б сили,

щоб убити її.


ОХ, РИСЕ
Ох, рисе,

доле світлосяйна,

Безкрайого Розуму кришталю,

кинутий перед завмерлі уста,

щастячко моє!
Глибока думко,

випурхнула з торби Лао Цзи,

щоб на моєму язиці сяяти,

захоплюєш мене і п’яниш.


Я твій китаєць, моя єдина,

прославляю тебе, як Рільке троянду,

трояндо надмогильна.
Чи я через тебе досягну спасіння,

чи мене з тебе вб’є Азія,

мене, пестунчика долі?


ПОЕТОВА ОБОРОНА
Відколи я взнав, – каже знайомий поет, –

що для мене оті там, оті “мої”,

призначили кулю,

я стрепенувся

і вирвався

з довготривалої й страшної депресії.


Мене просто руки сверблять,

пишу як ніколи.


Коню ти, – кажу собі, –

ні дня без рядка!


І яким же ж я був надірваним

у ранніх писаннях!

А зараз – кожне третє речення

вилітає, наче куля.

То через те, що я не нападаю –

від чого гину, тим і боронюся.




ПОЇЗДКА В ПАРИЖ
Ми, декілька так званих митців,

так званих інтелектуалів,

із так званої Боснії і Герцеґовини,

з міста в серці пекла цієї так званої громадянської війни,

отримали одного так званого, цілком фантастичного, дня

запрошення так званого Європейського громадянського форуму

прибути на певне важливе зібрання

у так звану Францію.


Відлучитися звідси в Париж

для мене було рівнозначно відходові у безсмертя,

мандрівці в рай.
Після семиденного очікування, у зборі,

і тяганини з так званими миротворчими силами ООН

і так званими державними властями,

нам було повідомлено, що від нашої поїздки

до так званої Європи

нічого не залишилось.


Через те, що я так довго вибирався з дому,

моя дружина прийняла мене так, ніби я повернувся

зі справжньої, далекої мандрівки,

вона – єдина не-так-звана,

а перед сусідами я майже осоромився,

що так швидко, легковажачи ним, покинув Париж,

повернувшись у місце неминучої загибелі.


СПОВІДЬ ВИГНАНЦЯ
Хоча не знаю ні як, ні чому

волочуся світом, дихаю, дивлюся,

про мир ще бурмочу і просторікую

посеред суцільного смертовбивства –


помилково живий, свідок – хто ж то таке пробачає?

З ворогом за стіл сідаю?!

Буду проклятий до сьомого коліна.

І вижити і віддати життя –

все пахне дарами підлості.


ТВІЙ ГОЛОС
для С.

Кожен третій чи бодай сьомий день

хвилина твого голосу

з белградського нічного телефону –

тоді моє берлінське вікно зблискує,

повітря здригається, хвилюється!

І дзвони чую. Вранішні дзвони!
(Праска мені сама підморгує –

вже б сорочку прасувала!)


Кожен третій чи бодай сьомий день

уривок твого сміху, плачу –

і все життя вже чисте, як сльоза,

долею гнаних осяяне.




НІЖ
Кожного разу після обіду

як слід його мию,

протираю алкоголем,

загортаю в лляну шматку,

потім у сріблясту фольгу

і кладу для глибокого заморожування.


Хочу, щоб він був чистим і льодяним,

коли я раптом схоплю його і встромлю

в цей темний серця мур.
15-19.03.2000

Йован Зівлак


ВИНАХІД
таборів не існувало.

не існував ні кат. ні мучитель.

наші рани оманливі.

крики несправжні. до неба ніхто не взивав

ніхто не відійшов у путь без вороття.

сестри


матері

оманлива спорідненість.

наші страждання омана. осторога зайвина.

на місцях страти обличчя з оповідей

питання є прастарими байками

скрізь лише тіні змін

які не відбулися

і подій які не розпочнуться.

вбивці нема. ні слідчого

ні обміну між життям і смертю

ні янгола ні його темного брата

ні батька ні сина

ні сестриного покривала під руїнами

ні молитов під дубом і плачу на воді

ні хрипу на камені.

ні мороку в болоті.

нема ні заручника ні свідка

ні дитятка розіп'ятого в кошмарній порожнечі

не тече вода ні сонце не сяє

не існують слова які нас звільнять від смерті

ні перетворювач який пам'ятає винахід

ні вигнанець який ганить вигнанство.

о янголи мовчання

о спадкоємцю мір

якщо нічого не існувало якщо ніщо не відбулося

чому твоє серце товче лезо нічого

чому озираєшся за тінями у цій чорній вічності

і кому подякуєш за те що й далі живий.


Слободан Зубанович


УРОК АРХЕОЛОГІЇ
Копаючи фундамент для розкішної вілли,

робітники знайшли картину на стіні

скам'янілу – пара любовна – навіки

застигли у відкритому стиді німі.


Відклали інструменти; прораб

з них землю витер; штудерний,

наче вчений або традиційний поет,

перед яким постав вірш модерний.


Після короткої тиші почались коментарі.

Стримані сперш, перейшли на сороміцьку прозу,

викрикували про вигляд коханців,

їхню наготу, пристрасть і гарну позу.


Лише один із них піднявся раптом,

пішов у тінь; думаючи, що одним махом

побачив, до того від усіх скрите,

обличчя, що давно вже стало прахом.


Раша Лівада


КАПІТАНСЬКА БУДІВЛЯ
Плавання більше не схожі на наші долі

Кораблі перевозять лише свої дими Лише

– зброю – тютюн

– паладій А капітани стали

бездоганними гвинтиками моторів
І це було б усе про широку будівлю

капітанії міста Врана

з відсіченими ногами і сильним серцем

що це місто вписало у карти світу


І це було б усе якби не було

її важкої тіні у якій ховаюсь

Існують люди які живуть там

де інші дубіють від гнилих

стрічок про смерть іспанського чи китайського

царя Лише великі вмирають

грабують руки або смисл

і заглиблююсь у щось визначальніше

для мого життя

У місячне сяйво

що тече з крила на крило нічних птахів

як пиво вниз по сходах


У мої

синуси – легені – селезінку

І там

розкривають віяло прастарого світла



Але забутим є слово яке може

описати ті обійми без рук


Поцілунок без уст
А Лівада каже
Якщо ти з дня: Йди у день;

якщо ти з ночі: Йди у ніч.


Душко Новакович


ЧЕРЕЗ ТИХ У ПОРЯДКУ
Дехто здобуває звання Laureatus honores

Здобувають його за те що мило співають

Малим народам на вухо як з верховини

Їхньої величі, саду-миски

З розмаїтими земними дарами

А хода жінок дзигоподібно магічна

Як прозоре колихання драглів…
Не є як ми – чорні хустки жалоби, не

Рухаються між некрологи – душі терну

І полину і не питаються жалібно

Звідки та оманлива потреба жадати сумному і сліпому

Найдальших Плеяд. І не вагаються

Щодо кісти з зупи: взяти її чи ні

Як славу, через тих у порядку

Де всі: дитя, жінка, старець, міняють на неї

Частинку свого серця, єдину залишену частинку.

Владімір Копіцл


SEX ANGELS
Стать є сяєвом і відбитком глибини,

свіжим ранком, сутінками, без страху блідою ніччю,

де тане увага і будиться дика ніжність,

розлита в пам'яті й лавині вічній.

Бог нами грається, тягне притягнуте,

осипає мене вогнем, якого веде за руку,

бо не знає чи люблю його, чи справді існує,

бо є слабкий, наркотизований, похитнутого духу.

Чи добре мене відчуваєш, чи випиваєш душу,

тепле напруження і наліт, що у стежку подиху сплітається:

небо є таким тяжким, серце здригається тупо,

ошляхетнене проваллям, що корчиться і стискається.

Тіло твоє зливається з обрисами землі,

де скриті ключі всіх незнаних брам

під вологим знаком місяця, ще неторкнуті сонцем:

молоко дрижить у мороці, охоплене вогнем.

Де рівнини імен, де вислизає ночі тінь

і танцює з доторками спільно,

що зливаються у хвилі й відголоски,

у повний пульс часів, в епідермальну тьму вільну.

Вимов урвище й провалля, не вживай відомого:

пристрасті збуваються за божистими словами.

Все є легким і безкраїм, чистий ритм і тривання,

гарячий ерос, сп'яніння, янголи гнучкі і гарні з нами.


Радміла Лазич


ЗАВЕРШЕНІ КАРТИНИ
Більше нема здивування.

Живемо від великих картин,

Від навантаженої пам'яті,

Від колишньої близькості.


Смерть мешкає по сусідству

І може будь-коли нагрянути.

Зжували ми всі розповіді

Про царство небесне

І зараз у нас спокій

Розстелений наче килим

По якому топчемось

Не помічаючи збудження орнаментів.


Вже днями падає сніг.

Час віє, час сиплеться

Як цукор із пробитої торбинки.

Чи сніжинки летять як конфетті.


Відсвіти під вуличними ліхтарями

Як риб'яча луска,

Як срібні блискітки

З новорічної сукні красуні.


Із цього боку вікна

Все спить: одяг на фотелях,

Залишки вечері на столі,

Обгризені слова розсипані навколо.

Лише Мнемозіна в'яже теплі шкарпетки.
Коли перекинеш руку через мене уві сні

Я ще деякий час не можу заснути,

Повторюю про себе:
Чи та яка лежить тут

Далека наче морська пучина,

Чи вона полем гасає

З оберемком квітів у руках,

Чи вона до тебе

Біжить назустріч все швидше й швидше.


Щоб я знала зранку якої з нас бракує.

Мілан Младенович Лужицький


НІЧЕНЬКА
Українсько-сербський вірш
Для Олександри Сенкевич

на честь Шевченка та Радичевича
Добро ютро добрий ранок

Кращий нічки лиш світанок

Розпрозорюється сванок

Це по-нашому світанок

(А коли прийде світання

Зорі вибрунькують зрання)


Дабар дан вам і добридень

День чуває нічка виє

Най полудне добре буде

Син Сварога вік пребуде

(Як небесна злине птиця

Звізди верне нам зірниця)


Добрий вечір добро вече

Для дорослих і малечі

До зорі трива чування

Місяця лунке співання

(Як співати перестануть

У глибини сонні кануть)


На добраніч лаку ноч

Втішний ранок напророч

Легка буде нічка сербська

Відпочине ніччю серце

(Ранок вечір перебув

День прожив і знов заснув)


07.05.2008

Новіца Тадич


МУМІЯ
Поглянь: народжую тебе як і ти мене

народжуєш. Тварини кам'яніють й опускаються

під землю. Птахи є пернатими рукавицями,

крилатою сіллю, знаками. Сніг падає у горах.

Суша є балконом відкритим до моря.

Ти тут з'являєшся і свистиш, безодне.

Твій поцілунок то сьома печать, закон над

законами. Ніщо поруч нічого, прах єсмо

над пустелею. На першому ж розі нас

як сувеніри продадуть. Мумія підніметься

щоб нас благословити. Останній буде мати

білі, перевернуті очі. Застогне й посивіє

раптово. На парканах висить худоба, з неба

капають отрути. Мучитель вже поспішає, жінки

склоокі.

Радівой Шайтінац


ДОТОРКНИСЬ
якби те гілля було хворим у цій "картині пам'яті"

якби роздерло хмарний пташиний намір щоб

захопити небесні уламки

у час коли мені привиджуєшся

засерйозно замком крутив би біля ключа

прихилився б до стіни, в обійми схопив би

тяжкі двері

і вирішив би полетіти


але

зовні не можу


зовні Бог крокує понад усяким лукавством

все Йому виходить з Мукою і спокуси

грозові й несподівані
хто мені подарує, ще раз, ті крихкі речі

(кінцівки, очі, вуха, уста і цю крону капілярів)

кущі, терни і краплини

з яких, деколи, лише вбоге слово

осяє несовітлені нутрощі

Зоран М. Мандич


РОБОТИ НА ДОРОЗІ
Факти обходять наоколо

їдко доводять своє здоров'я

текстуальними валками валкують світ

по поверхні

Ніхто не сходить донизу

щоб побачити зблизька

місце з якого не втікають

точку з якої починаються піраміди

і пісок у якому найобдарованіші

записують долі


Братіслав Міланович


СОТВОРІННЯ СВІТУ
Привели мене на незнайоме місце

добрі боги – тихі люди:

змили з тіла весь бруд:

витерли небезпечну пам'ять.


Подарували мені хату: батьків

показали: камінь де стану

з рукою на грудях.
Лише про душу не говорили:

про потаємні кімнати в яких ув'язнений

росте розум.
Тицьнули тобі яблуко в руку

любко: до моїх дверей штовхнули:

шепнули мені зміїно: кажи що ти щасливий:

не скаржся дурно: не жартуй.


Івана Міланкова


ЯК ЗАКІНЧУЮТЬСЯ ЯНГОЛИ
Янголи, Янголи,

мої білі покривала.

Пройшли ваші віки.

Тепер ви статеві у водах,

на дну як риби.

А й це все з Богом

лише помилка.
Мій вхід у вітри

буде зовсім несподіваним.

Збурю порох і павуків

зваготілих від Єгипту.

Обряди мене не здійснять.

Я заважка для того

справді я бачила

як закінчуються Янголи.

Була у процесіях

у тінях,


у внутрішності їхнього повітря.

Жила


у Гренландії, у дзеркалах.

Пережила


ексцентричність ірису,

ваготу троянди.


Кажу, все це з Богом

лише помилка.

Вже сусідній Всесвіт

створений зі скла.


Небойша Васович


СУМАТРА
Одного дня прокинуся й не

знатиму більше тієї мови, мови

якою засмагав на Адріатиці

і брудно лаявся на Балканах.


Одного дня прокинуся й не

знатиму куди рухатися, то лише

черешні розцвіли у моїй квартирі

бо вмію й те, наче в'яну.


Затримаю в пам'яті лише звичайні

слова що можуть переноситися через

воду: затримаю уздечку й волів,

і світлу борозну, кукурудзу з солі,

що проростає з піни, вселюблячи.
Перепливу човном ваше море,

я котрий замішаний на поросі,

і причастя прийму лише коли

пристану до берега, де ніщо

не моє: ні вино, ні Суматра.

Мілован Марчетич


ЗУСТРІЧ ВИГНАНИХ
Звідки ви прийшли, люди з густими бровами,

з вінками часнику

і цибулі на грудях і поясах,

чому ви прийшли коли й наша частина пекла

переповнена

і на вході предовго чекають?


І тут річкові чайки трупами харчуються

і в будівлях пацюки владарюють,

а пісню що нас

у небо підіймала

забули всі,

ніхто її більше не співає.


Чи знаєте це:

як у рідних краях ваших,

і тут свинець з неба падає,

весні не дає прийти,

ні польовому макові вирости.
Добре, поділимо наш хліб із вами,

біля холодної печі сядемо,

слово якесь вимовимо,

і мовчатимемо довго, без подиху майже,

дивлячись із вами крізь вікно

як сонце блідне, як морок падає.


Мілан Джьорджевич


НАМУЛ І ПАМ'ЯТЬ
Знаю ваші дитинства на березі ріки,

розмови про мутніння осінніх грон,

дитячі нічні страхи, що віддалеки,

наче час зривання сніжних лавин.


Все знаю і від вас беру, що мені треба.

Кольори неба, імена й запахи зел і звірів,

пори року, смак ожини, молока і хліба.

Їв і я червоні згустки морви зрілі.


На дитинства не лише ви маєте права.

Кора акації здирала шкіру й мені,

долонями я місив болото, коли трава

пахла, наче водорості на мілині.


Біг через високу траву, регочучи,

і замовкав у розкішних корчах

хлопця, що ворону ловить, щоб їй вибрати очі.

Моя пам'ять – то холодна поляроїдна фотка.


Пам'ятаю – перед очима та невидима рана.

Всі в дитинстві зачаровані місцевості,

горища, пивниці, темні звечора і зрана,

місця відкривання звірячої невинної чуттєвості.


Та невинність – ще теплий намул, минуле.

Намул треба розгрібати, докладно пам'ятати,

як мамутову кість шукати забуле,

щоб відшукати морок, який буде тебе оберігати.


Душан Радівоєвич


СТАНЕШ НА БІЛОМУ ПОЛІ
Станеш на білому полі, покритому снігом,

і зовсім рівно зупиниш погляд на горизонті,

відділиш тонкою лінією: чорне від білого,

гарне від потворного,

мертве від живого, блискуче від мутного, тяжке від легкого,

і поперемінно підносячи й опускаючи погляд,

береш участь у двосторонній, незмінній

і невичерпній білизні.


Мілош Комадіна


ТАЄМНІ МІСЦЯ
У місті існують таємні місця,

про які ніхто не знає.

Пісні. Запилюжені. Світлі.
На одному горищі є

декілька пляшок і картин,

покритих пилюкою.
Ти єдиний знаєш про це.

Приходиш деколи подивитися на

гарні й запорошені речі;

і нічого руками не чіпаєш.


Світло тебе огортає.

Буваєш дивно врівноваженим.

Як монах. Мовчиш.

Мовчиш…


Чи молишся?

Йован Ніколич


ГІСТЬ НІЗВІДКИ
Я певен що ще хтось у

Нашому будинку живе


П'є з моєї чашки

Гасить нам вогонь і

Вивертає навиворіт сни
Відчуваю і зараз його подих

Визирає мені з-за плеча

І диктує мені вірш.
Звідки булькотить вода у стінах

Звідки пір'я

Під моїм ліжком?
Кожного дня страх

Від несподіваного гостя

Розглядає себе в мені перед дзеркалом
І переростає у вигляд…


МОЯ БАТЬКІВЩИНА
Моя батьківщина

Волога кімната

Ліжко

Килим і умивальник


Холодно

Блимає жарівка

І сни

І незакінчений вірш


У моїй батьківщині

На столі


Залишки хліба

І сиру
Лягаю

Мовчу і курю

Вмикаю радіо


Щоб грало…


КІМНАТА І КОЛЕСО
Чи казав що твоїй кімнаті бракує коліс?
Доки розмова відганяє привидів

Й тіла у розпалі тремтять

Доки в пупку підгризає

Нас сон


Кімнатка хай їздить до кінця ночі.
Задумай світання

У самісінькій середині

Неймовірного:
Опоясавши навколо Землі коло

Вернулися туди

Звідки пішли.


ТО Є ВСЕ
Моє життя мешкає біля твого

Прокидається йде і приходить

І то є все
У тебе на руках дитя, прядка плачу

Навколишній світ згоряє в нас

Швидко і тривало.
Деколи розсунеш фіранки

Деколи сухими вустами

Відсутньо шепочеш
Доки мене не знала

Була ти веселою

І любила життя…
08.02.2011

Гордана Чирянич


ЧУЖОЮ МОВОЮ
Чужою мовою

їм хліб. Тортілью.

Вина й відповідальність

або в найгіршому разі моя подяка

падає винятково на видовженого ентузіаста,

якому сонце, в перекладі, випило мозок.

І блукає.

На того, що його вигадав покалічений вояк,

о, як він мене заманив у свою мову,

яку тепер лише офіційно згадує,

часто, але і без тіні ентузіазму.
Чужою мовою

кохаюся. Коли кохаю.

Te quero. Te amo. Te adoro.

Лише за віршами, біологічно занадто швидко,

вивчаю вагомі слова,

як то душа, небо, птахи,

щоб їх вимовляти без уїдливих посилань на свідомість.

Так, душа може підняти крила

і дозволено їй передчувати падіння птахи,

називати незабутньою батьківщиною небо,

дозволено шепотіти про душу

над подряпаним тілом.


За невимовлене, з рукою на серці,

ні мова, ні моя свідомість не винні.

Відкрились ми у хибний час,

у піднебессі, де все, таки все

підпадало під насмішки,

де невинність була найбільшим гріхом.


Чужою мовою дитині

життя подарувала.

Штовхай, тягни, постарайся, qué guapa!

Містичну термінологію найніжнішого досвіду

своєю мовою і не знаю. Хоча,

як лікарняний гріх перші звернені до неї слова

були нашими таємними:

"Мусиш терпіти".


Чужою мовою

смерть пізнаю.

Підсувалася, шепотіла,

цілованими устами

марила зі свого праху, чужою мовою.

Машинами її відганяли,

чужою мовою паніку

своїх обмежень вибріхували,

вірні пси

мої найгіркіші сльози злизували.

Чужою мовою ніжила

тіло у боротьбі, поза лексикою – душу.

Чужою мовою підбадьорювала, мовчала

і Богові пробачила.


Чужою мовою лихі вісті

про дім приймаю:

про піднесення ненависті до неба,

про обпльоване сонце,

про міста перетворені на гори брухту,

про співвітчизників своїх, які панічно втікають

одні від інших, падають

у сірчаному пейзажі безглуздої війни.

Чужою мовою

безперестанку мене втішають.

Чужою мовою читаю,

можливо і мрію,

чужою мовою

і далі бадьоро утримую

і будую знову безпредметний світ.
Тільки ще не вмію чужою мовою

пам'ятати.

Бо відколи почала жити

чужою мовою,

час втратив глибину.

Ні кроки, ні дні чужою мовою

не залишають слідів.

Скільки пар зношених туфель

без вітання,

без співучасницького усміху і трему

викинула на сміття.

Чужою мовою все тепер

і цих років

чужою мовою,

якою їм хліб,

неначе й не було ніколи.

Вибрала довгі пляжі

і старе шляхетне місто.

Передзвін чарівних смеркань і казкових світань.

Чужа мова стала свідком

і співучасником щоденного

і невідчутного вмирання.


Єлена Ленголд


ПАРАНОЯ НА ОСТАННЬОМУ ПОВЕРСІ
Там дме, господи, жорсткий вітер.

Не повірила б, якби сама не чула

як входить у замкову щілину й відчиняє двері,

насмішливі ліфти подзвонюють біля стіни,

зумисне зупиняються

і тоді кроки, господи, рішучі й визначені,

а шухляди й шафи, як у телерекламі,

самі відчиняються і кидають нам на коліна

родинні альбоми, сумні перші пелюшки,

що ще пахнуть дітьми й молоком;

даремно гасимо світло –

місяць, який колись був нашим спільником,

освітлює тарілку, наповнену тістечками,

які я ніколи не вміла готувати.


Хтось був тут, у кухні, і плакав,

того не можеш заперечити, бо якраз той плач

приспав нас потім

не верху хмарочоса, там, під зорями.


Драган Йованович Данілов


МИ Є ГОЛІ Й ЧИСТІ
Ізабелла принесла в долоньках пилок світу,

із-за сутінків: океан шовку й херувимський подих,

ще до Сапфо у голубінь плавала в китицях цвіту,

груди над головою дитяти сонетної надихались природи.


Орли дрімливі летіли нечутно з нами,

давні мої самотності зникали,

шепіт із мушель розмовляв з прибережними пісками,

а квітень бузком білив приміські квартали.


О, доню моя, щойно народжена, ти є книга,

у якій зимують зі мною птахи променисті,

у хутрі звірів хтось коштовний нам годить,
нехай нічного моря нас лоскоче легкота застигла,

як піниста хвиля край скелі нехай будуть голі й чисті

на світанні – святі й богове, та й годі.

Неманя Мітрович


РОЗРУШАЮТЬСЯ СТОЛИЦІ
Розрушаються столиці з фундаментами у лавинах і я

божеволію, бачу уві сні розпаленими очима. Світ є порожнім престолом,

в його обіймах смерть. Далеко від мене, хтось великий, із тілом

із отар і безмежних роїв у русі, стогне і плаває у

смертельному храпі, до дна заливає. Щоб відпочити й

умерти на нічній піщаній мілині. Одне далеке божество, вид

пристрасті, втомлено з далини, яка їх розділяє, воскрешає йому

крила, щоб труп повернути на батьківщину.


Радівой Станівук


НАСТАНОВА
Запам'ятай, сину: ці слова, які записуєш моїм попелом,

якогось дня стануть полум'ям твого багаття.

Ні перстені, ні коштовне каміння, ні намисто бісерне і срібне

не замінять гідного полум'я душі.

Ні полум'яні небеса, ні світлоокі світанки,

ні великі води моря, ні конвалії

не замінять настанови, що її прийняв:

"Назад, у себе, і тільки назад! У світле нутро, звідки сяє,

зі свого найглибшого поштовху, найсяючіша премудрість і вірність".

Найгарніші мушлі з перлами знаходимо у найглибших водах.

Найсвітліші коштовні метали є у найглибшій землі.

Так колися написав Святий, а я лише додав:

"Ні золото, ні рубіни, на смарагди, ні сапфіри,

лише тільки зефіри, тільки зефіри нехай тобі вкажуть,

наскільки тебе любила мова материнська".

Запам'ятай, сину, мову: лише тут тебе все любило.

А в житті: боліло, боліло, боліло

усвідомлення, що ти сам самісінький, у похмурій епосі,

яка замість древніх істин і новостворених вартостей

підносила золото й фальшиве намисто,

гралася в ігри скляними перлами, замість у дитячі ігри,

грала "Великі діамантові вальси" замість "Гімнів душі"

Святого Йоана Дамаскина, і наших, наших!

Тобі якось випаде вся честь і слава, лише не шукай їх!

Бо і в тебе колись увійде твоя найглибша істина:

"Назад, у себе, і тільки назад! У світле нутро, звідки сяє,

зі свого найглибшого поштовху, найсяючіша премудрість і вірність".

Татяна Чупич


БАРСЕЛОНА
Усі прикраси цього світу

зроблять із тебе полум'я

і станеш вогнем

який горить до глибин істоти

неуникний плач за собою

Твоїми світлами

будуть місячні тіні

перелиті поміж слідів

у мірилі буття

Як дорога до щасливого моря

полюбиш довге чування

і вічну гру вогню і крові

Будеш і тоді

коли тебе нема

як заміна вигляду

й ознака мети

Ти – слід мого рішення

і храм святих родин

вчиниш так

що ці слова затремтять тобою

як усвідомлення таїни початку

як дари з гори Тібідабо

які є опорою мого розп'яття.

Воїслав Каранович


РИТМ
Надходить хвиля. Мене захлиснули звуки,

Голоси дітей з вулиці, запах їжі,

Що готується, спалений бензин. Свідомість

Повністю охопить дрібнозерниста білість

Хмар. Навіть білизна, що сохне

На терасі через дорогу, приймає риси

Якогось радісного надлишку, розкоші,

Яка не так легко вичерпується. І немає спраги,

Здається, яка могла б це випити.

Світло є для всього! І забагато! Але хвиля

Починає відступати, подув вітру по обличчю

Починає заважати, як пестощі

Проти волі. Доки не заболить як ляпас.

І смак їжі, яку споживаю,

Більше для мене нічого не означає. І втома,

Яка щойно здавалася знаком милості,

Тепер стає схожою на нирця, який

Не бажає випірнати. Дивна порожнеча.

Пустка, аж до грані, де рухи сковані.

Але тоді надходить інша хвиля, і ніч

Здається близькою і живою. Прислухайся:

Чути потріскування кровообігу грому.

Поглянь угору: побачиш, що блискавка

Є пасмом волосся того, хто все це розуміє

І знає, чому трясе головою у гніві.

Для якого і ти щось означаєш.

Опустися, хоча тебе той ритм і залишає без подиху.

Бо світла завжди буде більше, його

Надлишок далеко нас перевершуватиме.

А ми завжди думатимемо, що ми щось

Пропустили, забули чи переочили.

Матимемо болісне відчуття, що ми наповнені

Недостатньо, що ми порожні.

Марія Кнежевич


НЕ ДОЗВОЛЬ СЕБЕ ЗНЕСИЛИТИ
Не дозволь себе знесилити

одному за другим

сухотним дням,

як цей,


переможений думками про тебе.

Сонце з'явиться потім:

не встидайся старої арифметики.
Люби цей день.

Молися дню, будь спокійним.

Залишся з ним сам

і не дозволь, щоб тебе посвяченого

заскочили питанням про Небо.
Бо той, хто питає – все сказав;

а той, то відповість – скаже забагато.


Саша Єленкович


СМЕРТЬ Є ЧИСТОЮ РАДІСТЮ
Наче глобус, наче кістка в горлі всесвіту,

наче незваний гість: у запорошених черевиках,

у картонній валізі ховаючи записи

на мішечку для борошна, повертаюся,


переміщаюся з кімнати в кухню,

де на купі розпарованого взуття спить

принцеса парадоксу, доки в себе вирушає

зіпсуте яйце на розставленому столі,


за яким сидить усміхнений янгол,

з волоссям зав'язаним на тім'ї, і каже:

смерть є чистою радістю, коли вдарить ложечкою
по шкаралупці яйця і скаже: я лише перехожий,

якого треба нагодувати, бо це не чудовий день,

щоб зварити перстень, щоб завершити коло.

Зоран Богнар


ПРОТОКЛЕПСИДРА ІІ
Кажу: час є єдиним простором за який

варто боротися; гордий Біг-Бен у грудях

паломника. І кажу: час є простір

у нас, розростається мізерність, нічия

земля, відповідь на питання без слів…

Тінь знає, час вирівнює кордони,

відмикає сутінки; в утробі Верховного

Годинника зберігає зниклі міста:

Вавилон, Тір, Карфаген… Ось, у цю

мить Венеція перетворюється

на акваріум. Її древні фундаменти

пожирають всечасові риби і Площа

Святого Марка, погризена сіллю гордих

секунд, стає тисячолітнім парадоксом.

Лише час, погибельний, житиме на

тій порожній площі: хвилини стануть

фараонами того кола звірами які набувають

характеру вічності так ніби більше ніщо

на мусить відбуватися у тому світі

односпрямованого протікання. То ніби

життя звелося до вишуканої подачі

тортури годин? Чи година, яка розкриває

що небо міняючи колір є лише провісником ночі,

передує пожежі невидимого

буття. Хіба показувати ярмо цього

бар'єру життя піднесеного перед

бар'єром бісових стрілок означає

лише ще краще розуміти яка є

підготовка до рабства цього всечасового

ув'язнення? Притиснені повільністю

його протікання, наче голова звіра

у пастці, дні стали естетськи

клоновані… так ніби ніщо не могло

уникнути тієї калькованої метаморфози.

Кожну нову думку знищили ті

самовдоволені горці: спалахнуло

невмолиме приниження Гомініса

придушеного власною долею.

Тінь знає, час вирівнює кордони,

відмикає сутінки; в утробі Верховного

Годинника зберігає зниклі міста.

Скальдична


Браґі Старий Боддасон


СТРОФА З «ДРАПИ РАҐНАРА»
Ґевйон відняла в Ґюльви

злото земель, зманлива,

пара бичача, як хмара –

виріс Данії приріст;

несли на спинах бики

вісім зір, напрозір

здобутків, поперед набутків

улову – чотири голови.


22.06.2007

Сіґват Тордарсон


ВІСА

(дротткветт)
Бігом, втьоки лугом,

вроки років – докір,

суд за ляк і за стид,

буде – і відбудем.

Як ми потерпаєм,

коли з виднокола

владне зникнуть ладне,

до біди добігти.


22.06.2007

Словенська


Алеш Штеґер



10 ПРОХАНЬ НА ДОБРАНІЧ
1. Прошу в Тебе світла, великого вранішнього світла, щоб мені не було звечора страшно йти спати в темряві.

2. Прошу в Тебе повного холодильника, як були повними комори моїх предків, щоб мені не треба було роздмухувати жар в моєму животі і гризти пипки моєї дружини.

3. Прошу в Тебе тихої вістки і холодної віри, що світ є рівною і гладкою площиною чи кулею і що мені ніколи не треба ступати на гору, коли не видно верху, запливати в море, коли не видно дна.

4. Прошу в Тебе великого білого кадилака, щоб мене своєю ангельською присутністю обороняв перед усіма негараздами цього життя і щоб я чистив та гладив його боки на Твої свята.

5. Прошу в Тебе дещо, про що вже частково просив: успіху, постійного незмінного успіху, щоб я легко в ті дні, коли б Ти за мене забув, сам піклувався про себе і свою родину, наповнював холодильник і резервуар.

6. Прошу в Тебе багатьох запланованих дітей, які б росли із землі, як гриби після дощу, я б їх зрілих збирав і носив у своїх обіймах.

7. Прошу в Тебе за когось, хто б лежав у моїй постелі, коли я після довгого дня повертаюся змучений, і замерзав під шатром простирадел.

8. Прошу Тебе дати мені кожного дня знак повноти, невеликий, чистого маленького знамення прошу в Тебе, наприклад, дірку в кишені, крізь яку мені не випаде динар на дорогу або в підкладку моїх штанів, щоб я легко і тихо вважав і мав непохитну віру в Тебе.

9. Прошу в Тебе сміху в дні моєї хвороби і гучного реготу, коли настане моя смерть.

10. Прошу Тебе, щоб я залишився без роздумів, швидко і вдало, щоб легко врешті заплющив очі і заснув.




ГОРІХ
Ти залишився з порожніми руками і в руках маєш горіх.

Спочатку стискаєш його і ховаєш, наче щось чарівне,

Але потім стискає всього тебе і знаєш, що мусиш

Відповісти і тим убити чарівника, щоб самому вижити.

Всередині горіха є серцевина, але тебе те зерня не хвилює,

Сприймаєш напис на внутрішній стороні шкаралупки.

Стискання занадто жорстоке, тому стискаєш порожню долоню

і роздушуєш його.

Горіх замовкає, принишклі знаки стають незрозумілими

І відповідь сфінксова, а крізь тріщини прошмигнеш всередину

І з’їси зерня. Так ти видобваєш простір, так ти станеш зерням.

І зерня стане тобою. Принишкне і чекатиме,

Щоб лушпина навколо нього заросла. Як якийсь ембріон

Чапить і чекає, і в горіхові все менше світла,

І все менше ран. Поволі почне відбирати твої ознаки,

І ознаки стають все цілішими.

Відбирає твій голос, а коли дійде майже до кінця,

Лушпина заросте і навколо тебе настане ніч. Огорнений пітьмою,

ти слухай,

Як із циліндра вискочить білий заєць з убивчими різцями,

Стане перед горіхом і на нього безперервно дивитиметься.


ЗА ОГОРОЖЕЮ ПЛЯЖУ
Я чекав, що ти прийдеш.
Я тебе також, хоча я була завжди біля тебе,

А твоє чекання ходило між нами,

Як шибка. Коли я була одночасно по обидва боки,

Тебе не було на жодному з них, і коли я

Ступила на один, щоб роздягнутися,

Твої долоні й уста прилипли з іншого боку

І розлізлися в безмежно спотворених картинах.
Нічого крім оригінальної метафори, та шибка.
Вчора, коли ти мене так сильно жадав,

Я заночувала, щоб ти легко бачив лише

Мерехтіння зірок на моїх персах

І був тим безсилим, тим малесеньким

Курчам у грилі під жарівкою,

Яке тулиться до іншого, подібного до себе,

Щоб відчув перестрашене тріпотіння

Таких самотніх маленьких сердечок, як і твоє,

І знав, що існують теж інші самотності,

Приречені на смерть.

Вчора твій сумнів скидався на сумнів хлопчака,

Який стоїть за огорожею пляжу і, тому що не доступиться до моря,

Заплющує очі й каже, що моря не існує,

І море тоді справді для нього перестає існувати,

Лише він не перестає існувати для моря,

Яке приходить, несподівано, по нього приходить,

В магазині, або в школі, або серед сварки батьків,

Або пізніше, серед полохливих поцілунків, в яких нема кохання,

Приходить море, любов, згори, лине з неба,

Щоб, коли він підніме голову, бачив себе, голого,

Витаючого над грайливим сміхом хвиль.

Гм, та пісня мені не…

Хіба думаєш, що в тому місці тієї пісні пісень вже ти?

Ранок, відчиниш вікно. Зовні цілком світло,

Все в сяйві і здалеку

Можливо вдихати запахи морської солі.

Але все, чому ти дозволив стати тобою,

Тебе зараз поборює.

Нічні привиди поховалися в тобі,

Й ангели заякорились твердо між рибами і хмарами.

Не маєш мене і, що найважливіше,

Уперше в житті ти спокійний, хоча мене не маєш,

Хтозна, кажеш собі, може навіть легко жити без,

Може навіть легко плавати без, кажеш собі,

І заплющуєш очі, як хлопчик їх заплющуєш,

Як курча притиснешся до віконної шибки,

Хтозна, і обернешся і глянеш на жінку, яка ще спить,

І озирнешся знову на море,

І почуєш, як у темному куті за

Тобою наче паща акули відкривається холодильник,

В якому стоїть білий павич, який поволі

Розпускає свого холодного, зоряного хвоста.


КОЛИСКОВА
Ще лише п’ять хвилин тобі залишається,

Доки не вимкну світла.

Бо пісні, яку ти цілий день чекав,

Не було, вважай накінець просто, що вона є.

Отже: на столі лежать змучені книги,

Рослини, що вже згорнули своє листя і сплять,

Телевізор шумить і на столі тріпочеться нетля,

До смерті закохана в світло.

Ще лише хвилину маєш. Тридцять секунд.

Сідай тут голий у постелі. Чую тебе:

Десять, дев’ять, відтак – але чи я чогось не забув? –

Шість, так, п’ять, забув про чотири,

Три, тоді вже два і вже також для того

Запізно. Легко так, але міцно стисну обійми

І надіюсь, що мене нічим не розбудиш.


МЕТЕОРОЛОГИ ТОБІ НЕ СКАЖУТЬ
Метеорологи тобі не скажуть,

Що засніжило ліси.

Але вогонь у глиняній печі нагадає;

Я обіймав його кору,

Коли буки ще стояли.

Спиляні й зрубані, поскладані колодами –

Ще востаннє ти спробувала мене затягнути

В рану, яка засльозилась між

Твоїми ногами. Ти відчула, що я

Згодився на рубання. Рука суне кочергу

В піч, і вогонь знає, що кований прут

Не залишить жодних слідів

На його полум’ї.

Ти і я: кожен дотик свідомо залишається

В долоні. Тривало то багато років, доки я тебе

Остаточно спалив. Аж до сьогодні, коли серед

Хати снігом мело. І ніхто, навіть

Панове, які стурбовано посміхаються перед

Картами циклонів, не знали, що сказати,

Про те, що також посеред найлютішої зими

Трапляються опіки.


ТІНЬ СТАРОГО РОСІЙСЬКОГО АВТОБУСА
Тінь старого російського автобуса

Лізе по випаленій траві.

Тракія 1998. Майже осінь.

Гектари чорних соняхів. Канави.

Замість думок запліднюється попіл.

Мандруємо як голубінь між хмарами.

Перегнали ми вантажівку виголоднілих свиней

І виконали норму.

Ворог у нас ще не знає:

Коли їх західний вітер заколисує,

Похилені голови на полях

Кивають так,

А думають ні.


ПРИЙДИ, ТУМІ
Прийди, Тумі,

Прийди крізь великі пампаси

В моїх очах,

Пусти мене лягти під темними хмарами.


Як сперму, Тумі,

Як сперму спопелиш тих,

Котрі дивляться на тебе, я то знаю,

Бачив тебе, Тумі, крізь

Тріснуте вікно швидкого поїзда

Бачив тебе, зблизька,

Все більшим ти ставав на схилі

Без жодних дерев,

Все могутнішим.
Я вигукнув: Прийди!
Потім,

Лами втекли крізь небо

І туман ступив до туману,

Коли ти їх постирав, Тумі,

Постирав як чорний сніг,

Що зблискує під лускою

Гадюки, на пуминій морді,

Між кістьми кондорових крил.


Чорний сніг.
У стратосфері, вирвах, підземеллях.

Тумі,


Твій позолочений палець,

Твій холодний палець, Тумі,

Зі словами лижу його, смокчу

З іменами

Все ближче і ближче до тебе.

Ще трохи, на міліметр більше завтра,

Потім, так,

Потім, якщо раніше не піднімешся наді мною,

Я є тут, Тумі,

Якщо раніше не занесеш свого меча-головосіка,

Якщо мене пустиш, а його не

Випустиш зі своїх темних засніжених гір,

До яких мене жене,

Потім, Тумі,

Потім, прошу тебе, Тумі,

Пусти мене, Тумі,

Відійди Ту

мі
березень-квітень 2000


Старослов’янська


[Костянтин Солунський – св. Кирило]





Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8

Схожі:

Іван Лучук позичена дримба iconОлена Апанович гетьмани україни
Михайло Ханенко, правобережний гетьман (1669-1674); Іван Самойлович (1672-1687); Іван Мазепа (1687-1709); Іван Скоропадський (1708-1722);...
Іван Лучук позичена дримба iconПереднє слово українець з доби відродження
Михайло Ханенко, правобережний гетьман (1669-1674); Іван Самойлович (1672-1687); Іван Мазепа (1687-1709); Іван Скоропадський (1708-1722);...
Іван Лучук позичена дримба iconІван Рябенко Біобібліографічний покажчик Суми – 2012 Передмова Біобібліографічний покажчик «Іван Рябенко»
Біобібліографічний покажчик «Іван Рябенко» має на меті вперше зібрати інформацію про публікації відомого краєзнавця Сумщини, голови...
Іван Лучук позичена дримба iconІван Багряний ( Іван Лозов’ягін) ( 1906 – 1963)
Павлович Багряний був членом Мистецького Українського Руху
Іван Лучук позичена дримба iconІван Максимович Піддубний (1871-1949)
Видатний український спортсмен, борець. Іван Піддубний 25 років поспіль залишався непереможним борцем у світі. Його називали «чемпіон...
Іван Лучук позичена дримба iconІван Якович Франко
Вихований у твердій школі, я відмалку засвоїв собі дві заповіді. Перша, то було власне почуття того обов’язку, а друга, то потреба...
Іван Лучук позичена дримба iconТема. Іван Багряний ( Іван Лозов’ягін). Життєвий І творчий шлях. Пригодницький роман «Тигролови». Тл : пригодницький роман

Іван Лучук позичена дримба iconІван Багмут До 100-річчя від дня народження
В 30-ті роки животворні традиції досвідчених митців слова підхоплюють І примножують молоді письменники. Серед них відомий український...
Іван Лучук позичена дримба iconЛинниченко іван Андрійович
Линниченко іван Андрійович (12. 10. 1857, Київ – 06. 1926, Сімферополь) – доктор російської історії (1894 р.), член-кореспондент...
Іван Лучук позичена дримба iconІван Багряний (Іван Павлович Лозов’ягін)
Мета: розкрити трагічну долю письменника-емігранта, дати учням уявлення про велику популярність творів І. Багряного за кордоном;...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка