Кафедра мистецьких дисциплін початкової освіти Мистецтво в сучасній школі: проблеми, пошуки. За загальною редакцією професора М. В. Вовка Випуск IV івано-Франківськ 2010



Сторінка3/6
Дата конвертації09.02.2018
Розмір1.1 Mb.
ТипПротокол
1   2   3   4   5   6

Михайло Тулайдан (1908-1987) народився в сім'ї лісоруба-різьбяра з с.Ясіня. Дуже рано почав захоплюватись художнім ремеслом. Крім батька, своїм вчителем вважав старшого брата Івана (1906-1945), який закінчив повний курс навчання деревообробної школи і проявив себе як здібний у столярстві, різьбярстві і художніх дисциплінах. Він прищепив Михайлові бачення краси в простих буденних речах, навчив шукати в мистецтві свою дорогу. У 1930 році М.Тулайдан закінчив школу "Зиманів" (неофіційна назва деревообробної школи) і працював самостійно.

Після закінчення війни в с.Ясіня створена артіль "Говерла", в якій М.Тулайдан очолював групу різьбярів. У 1963 році його зараховують кандидатом у члени Спілки художників, а згодом присвоюють звання “Заслужений майстер народної творчості”. У музеї села знаходиться макет Струківської церкви – пам'ятки де­рев'яної архітектури (1824 р.) і шкатулка його роботи, виконані на замов­лення. Михайло Ту­лай­дан проявив себе і як майстер музичних інструментів. З його рук вийшли десятки скрипок, цимбалів і сопілок, окремі з них декоровані різьбою та інкрустацією. Родина зберігає рельєфні рами до дзеркал, ві­ша­ки, ви­конані в традиціях місцевого різьбярства. З меблів родина зберігає трьох’ярусний буфет, виготовлений разом з братом Іваном, правдоподібно, за чеським каталогом, шафу з наклад­ними елементами та інші вироби.



Василь Смер­дул (1902-1992) – родом з с. Великий Бичків Рахівського району. Ще до навчання в початковій школі проявив нахили до малювання та різьбярства. У 15-річному віці став учнем деревообробної школи за директорства Густава Голешовського. У свідоцтві про закінчення В.Смердулом школи названі такі предмети: руська мова, торговельна та реміснича кореспонденція, красопис, чеська мо­ва, числення, реме­сельне числення, ка­ль­куляція, книго­вод­ство, геоме­трич­ні ри­сун­ки, проек­цій­ні нау­ки і наука про тіні, фа­хо­ве малюван­ня, де­ко­ративне малю­ван­ня, наука про художні форми, наука про конструкцію, тех­но­логія деревини, наука про деревооб­робні машини, наука про мотори, наука про гігієну, практичне різь­бяр­ство та моделю­вання.

Після закінчення навчання за відмінні успіхи В.Смердул був скерований на практику в Кутну Гору (Чехія), яку проходив у майстерні Бека. Там він передусім виконував різьбярські роботи, в основному займався реставрацією іконостасів. Молодий випускник отримав направлення на навчання до моравського міста Новий Роусі, де під керівництвом Антоніна Бенца чотири роки вдосконалює свої вміння [5, с.110]. З поверненням додому у 1937 році отримав право виконувати ремісничі і різьбярські роботи, почав виготовляти іконостаси до місцевих церков. Всього їх зведено з його участю близько восьми. Перший іконостас виконував 1937-1939 рр. до церкви у Великому Бичкові. У Малому Бичкові – до двох церков (малий у візантійському стилі (церква буд. 1895 р.) – золотив у Чехії Францішек Кенек, другий – у стилі бароко). Далі були замовлення з Косовської Поляни, Богдана, Водних Річок, Королево і Новоселиці. Небувалий успіх мала персональна виставка В.Смердула у 1946 році, на якій представлено тарелі, оздоблені в гуцульському стилі. Але справжнє визнання прийшло до нього у 1957 році, коли кваліфіковане журі ІХ виставки робіт народних художників, різьбярів високо оцінило його декоративну тарілку "Лісоруби" та декоративне панно "Зустріч визвольних військ на перевалі". Чарівну красу свого краю майстер втілив у роботах "Урожай", "Вечірня пісня" та багатьох інших. Василь Олексійович підтримував дружні стосунки з В.Свидою, М.Тулайданом та іншими закарпатськими митцями. У 1975 році йому присвоєно почесне звання "Заслужений майстер народної творчості".

При виконанні окремих робіт був задіяний М.О.Романюк (1910-1992 рр.), теж випускник Дерево­оброб­ної школи, відомий різьбяр родом з с. Ясіня. Він, за свідченням родичів, співавтор іконостасу Струківської церкви та інших, зокрема у Романівці, Крутнику, Бичкові. З його робіт зберігся інкрустований перламутром і рогом пасківник, рельєфна вішалка для одягу.

Серед учнів деревообробної школи значився Айб Іван Альбертович, 1926 р.н., який два роки навчався на різьбярському відділі. З приходом нової влади був свідком, коли два солдати угорської армії руйнували гіпсові та дерев’яні моделі. Сліди розбою видно на фотографіях. У війну приміщення школи, в які влучили бомби, згоріли.


1. Гнатюк М.В. Професійні художники і народні умільці // Гуцульщина. – Верховина. – 1996. – №2 . – С.15 -18.

2. Гнатюк М.В. Художнє дерево в інтерєрі народного житла. – Івано-Франківськ: Плай , 2000. – 145 с.

3. Гранчак І.М. Культура Закарпаття другої половини XIX– початку XX століття/ І. Гранчак, Д. Данилюк // Нариси історії Закарпаття (з найдавніших часів до 1918 року) – Ужгород: УжДУ, 1993. – Т.1 – С.399-428.

4. Василь Свида: Альбом / Упоряд. В.Мартиненко . - К.:Мистецтво, 1989. - 102 с.

5. Мільчевич С.І. Промисловий дизайн Закарпаття 40-х років XIX – 30-х років XX століття: культурологічний аспект: Дис. на здобуття наук. ступ. канд. м – ва. – Львів, 2009. – 185 с.

6. Небесник І. Розвиток художньої освіти у Закарпатті у ХХ столітті: Дис. на здобуття наук. ступ. канд. пед. наук. – Дрогобич , 2000. – 180 с.

7. Шмагало Р.Т. Мистецька освіта в Україні середини ХІХ – середини ХХ ст.: структурування, методологія, художні позиції . – Львів: Українські технології, 2005. – 528 с., 742 іл.

8. Шпара П.Е., Шпара И.П. Техническая эстетика и основы художественного конструирования. − К.׃ Вища школа, 1989. − С. 20.



УДК 784.9

ББК 85.95 Ірина Жеребецька

Теорії голосотворення

У статті йдеться про дві основні теорії голосотворення у вокалі. Перша – міоеластична – характеризує процес звукоутворення як періодичні фази, що формуються за принципом автоколивання; друга – нейрохронаксична – полягає в тому, що сила дихання дає силу звука і голосу, що виникає в голосовій щілині.

Ключові слова: голосові зв’язки, голосотворення, міоеластична теорія, голосова щілина, нейрохронаксична теорія, фонація, вокальні м’язи, дихання, сила, тембр, якість голосу.
Практично до середини XX століття основною теорією голосотворення вважалася м’язово-еластична, або міоеластична. Згідно з цією теорією, голосові зв’язки (складки) відігравали роль пружних еластичних утворень, які коливалися в повітряному просторі гортані. Вважалось, що для процесу голосотворення цілком достатньо пружної взаємодії самих складок та утворення повітряного тиску між ними при співі чи мовленні. Підзв’язковий тиск своєю силою розмикає голосові зв’язки, які після прориву певної порції повітря знову активно змикаються. Згідно з цією теорією, коливання голосових зв'язок здійснюється за допомогою двох сил: сили тиску повітря і сили пружності натягу зімкнутих зв'язок. Для утворення звуку достатньо надати голосовим зв’язкам певний тонус і зблизити їх, а саме коливання здійснюється пасивно, під впливом підзв’язкового тиску. Цикл розмикання автоматично змінюється змиканням, оскільки в момент розмикання частина повітря, яка проривається крізь зв’язки, знижує підзв’язковий тиск, що поступово знову підвищується через їх зімкнення. Отже, м’язово-еластична теорія характеризує процес звукоутворення як періодичні фази, що керуються за принципом автоколивання, коли зміна фаз регулюється в самій коливальній системі, власне, в голосовій щілині. Проте ця теорія не могла дати відповідь на деякі інші питання, пов’язані з різними техніками голосотворення (наприклад, при співі piano на верхніх звуках діапазону, коли голосові зв’язки перебувають у максимальній напрузі, що вимагає великого підзв’язкового тиску для їх розмикання), вимагала уточнення і робота голосових зв'язок у хворому стані тощо.

Серед вчених, які досліджували роботу голосотворної системи, найбільш продуктивними були дослідження французького фізіолога, математика Рауля Юссона (Сорбонський університет, Париж), який в 1951 році опублікував роботу, що виявила у коливальних рухах голосових зв'язок наявність швидкоплинних (зі звуковою частотою) імпульсів рухомого нерву гортані, так званого зворотного нерва. Це – нейрохронаксична теорія фонації. Ця теорія розглядає коливання голосових зв'язок як абсолютно самостійну функцію гортані, яка не має ніякого стосунку до функції змикання – розмикання.

Отже, коливання голосових зв'язок не можна роглядати як результат серійного змикання чи розмикання під тиском струмення повітря. Вони зумовлюються унікальними нервовими впливами, а не процесом дихання. Кора головного мозку своїми рухливими центрами посилає спеціальні імпульси до голосових м’язів, які і розкривають голосову щілину, власне, серію частих імпульсів, кожен з яких викликає їх змикання. Скільки імпульсів в секунду надходить до голосових м’язів, стільки разів і розімкнеться голосова щілина.

Вокальні м’язи, як з’ясувалося, мають здатність скорочуватися зі звуковою частотою. За своїм походженням, обміном речовин і функціональними можливостями вони не мають аналогів з іншими м’язами гортані, а вирізняються унікальною здатністю для виконання локальної функції. Роль дихання в цій теорії пов’язана тільки силою звучання голосу. Чим енергійніший момент відкриття голосової щілини, тим інтенсивнішим буде звук. Таким чином, сила дихання дає силу звуку голосу, що виникає в голосовій щілині.

Отже, обидві теорії – міоеластична і нейрохронаксична – є доповненням одна одної, вони розширюють поняття процесу голосоведення, збагачують їх наукове осмислення. Ці теорії розкривають безмежні варіативні можливості голосової щілини, її здатність до зміни характеру змикання, тривалості фази розмикання - змикання, форми і інтенсивності вібрацій, а разом із цим – сили, тембру та інших якостей голосу.


  1. Бернд Вайкль. Пение и прочее умение . М: Аграф, 2002.

  2. Павлищева О.П. Методика постановки голоса: краткое пособие для хормейстеров и преподавателей пения. Л.: Музыка; Ленингр. отд., 1964.

  3. Юцевич Ю.Е. Теорія і методика формування і розвитку співацького голосу. – К.: ІЗМН, 1998.


УДК 78.06:37.013

ББК 74.200.541.3 Ірина Івасишин

Вивчення скрипкового виконавського мистецтва

на уроках музики

У статті висвітлено історію світового скрипкового мистецтва.

Автор аналізує виникнення та розвиток національних виконавських педагогічних шкіл та процеси становлення скрипкових жанрів, знайомить нас із всесвітньовідомими скрипалями-виконавцями, які своєю творчістю розвинули скрипкове виконавське мистецтво.

Ключові слова: музичне мистецтво, творчість, скрипкові школи, скрипалі-виконавці.
Виховання художнього смаку, розуміння стилістичних особливостей творів композиторів і виконавців різних країн та епох забезпечує всебічний розвиток індивідуальності виконавця.

Протягом кількох століть музична практика виробила різні прийоми видобування звуку, спільні для усіх струнних інструментів, незважаючи на відмінність їх тембру й діапазону. Формування скрипкового інструментарію пройшло тривалий період становлення, протягом якого з'явився ряд національних скрипкових шкіл зі своєрідною манерою виконання та авторські методики викладання гри на скрипці.

Скрипка, як музичний інструмент з усіма його зовнішніми особливостями (форма, величина, кількість струн, спосіб звуковидобування) і характерними звуковими якостями, виникла на початку чи приблизно у середині ХVІ ст. у Північній Італії, яка вже в ХV ст. славилася своїми майстрами з виробництва лютень, а з кінця ХV – початку XVІ ст. – також віол. Саме в цій частині Італії утвердилися видатні школи виготовлення скрипок – брешіанська і кремонська.

Брешіанська школа в Ломбардії була заснована Гаспаро Бертолотті та Паоло Маджіні, а її розквіт припадав на ІІ половину XVI – початок XVII століття. Кремонську школу заснувала у XVI столітті ціла династія майстрів Аматі. ЇЇ патріархом був Андре Аматі (1500-1577), який разом зі своїми синами Антоніо (1540-1607) та Ієронімом (1561-1630) надали скрипці того довершеного вигляду, який майже без змін дійшов до наших часів. Інструменти, виготовлені кремонськими майстрами, мають гучний, ніжний, сріблястий голос, який нагадує своїм звучанням сопрано. Аматі свідомо намагалися наблизити звучання скрипки до людського голосу.У їхніх скрипках, окрім ніжного тембру, з'являються звучність і сила, необхідні для музикування у концертних залах. Ці якості розвинули у подальшому учні, серед яких легендарні Антоніо Страдіварі (1644-1737), Андре Гварнері Дель Джезу (1698-1744). Інструменти, створені майстрами А.Страдіварі та А.Гварнері, і сьогодні вважаються неперевершеними.

У другій половині XVII століття провідна роль серед виконавських мистецтв починає належати саме скрипковому, що було пов'язано з розквітом виконавства на струнних інструментах та успішними спробами вдосконалення самих інструментів. Для цього етапу становлення скрипкового мистецтва характерним був синкретизм виконавства: талановиті скрипалі-віртуози були одночасно й композиторами, творчість яких розкривала незнані раніше технічні можливості інструментального виконавства й утверджувала нові музичні форми.

Одним з таких був Арканджелло Кореллі (1653-1713) – композитор, виконавець-віртуоз, який започаткував «золоту добу» італійського скрипкового мистецтва. Грі на скрипці А.Кореллі навчався у Дж.Бенвенуті в Болоньї, і в 17 років уже став членом Болонської філармонічної академії. А.Кореллі по праву вважається засновником римської скрипкової школи, серед його найвизначніших учнів – Франческо Джемініані (1687-1762) і Пьєтро Локателлі (1695-1764), який був попередником Н.Паганіні в галузі скрипкової віртуозності. А.Кореллі-скрипаль зробив значний внесок у розвиток скрипкової методики, зокрема виконання подвійних нот, акордів, арпеджіо.

Упродовж XVIII ст. у скрипковому мистецтві відбувається формування класичного стилю. Значний внесок у цей процес зробила італійська скрипкова школа, зокрема її яскравий представник Антоніо Вівальді (1677-1741) – композитор, скрипаль-віртуоз та музичний діяч.

А.Вівальді збагатив інструментальну музику прекрасними зразками скрипкових концертів. Серед значної кількості різноманітних інструментальних концертів (близько 465), 27 написані для віолончелі, 16 – для флейти, 38 – для фагота, 12 – для гобоя, 49 кончерто-гроссо для оркестру, 76 сонат для різних інструментів, більша половина з яких для скрипки.

Величезна творча спадщина композитора майже сто років пролежала в бібліотеках та архівах. Тільки з середини XIX ст. в концертних залах знову зазвучали інструментальні твори А.Вівальді, зокрема чотири програмні концерти «Пори року». Навіть через століття «Пори року» вражають своєю витонченою красою та поетичністю. «Це перший в історії музики цикл творів, які пов’язані не тільки програмою, але й наскрізним симфонічним розвитком, образною драматургією. Можна сказати, що це – чотирьохактна скрипкова опера» [1, с.102]. Сьогодні інструментальні та вокальні шедеври Антоніо Вівальді виконуються на багатьох концертних сценах світу.

Іншим яскравим представником плеяди найвизначніших італійських композиторів-скрипалів XVIII століття є Джузеппе Тартіні (1692-1770) – засновник падуанської скрипкової школи. Його методичні погляди узагальнені в таких працях: «Лист до учениці», «Правила руху смичка», «Мистецтво смичка», що стали енциклопедією штрихової техніки XVIII століття.

У 1780 році народжується великий Нікколо Паганіні, який вніс значні зміни в скрипкову віртуозність, відкрив нові невідомі горизонти скрипкового виконавства. Саме своєю творчістю він, можна сказати, завершує той шлях італійського скрипкового мистецтва, який воно пройшло за два століття свого блискучого розвитку. «Його феєричне мистецтво дало творчий імпульс виконавській культурі XIX ст.» [1, с.269].

У кінці XVIII – на початку XIX ст. перед скрипковою культурою Європи виникають нові проблеми, пов’язані з виходом мистецтва у великі зали, виникненням романтичного стилю і у виконавській, і в композиторській творчості, подальшим розкриттям можливостей виконавця, інструмента, способів впливу на слухача.

Італійська скрипкова школа мала великий вплив на розвиток світового скрипкового мистецтва. Так, Ж. – Б. Люллі, Ж. – М. Лекгер, Ж. – П. Гіньйон та інші скрипалі перенесли італійські традиції у французьке скрипкове мистецтво, що було пов’язане з такими скрипалями, як Р.Крейцер, П.Роде.

Великий вклад у розвиток скрипкового мистецтва внесли також німецькі композитори Г.Гендель та І.Бах. У віденській школі тоді формувалися найбільш прогресивні риси музичного мислення, пов’язані з сонатним allegro. Скрипкова музика досягла своєї вершини у творчості Гайдна і Моцарта, пізніше – у Бетховена і Шуберта.

Серед європейський шкіл також відомою є польська скрипкова школа, яка подарувала світові Генрика Венявського (1835-1880) – видатного скрипаля, найяскравішого представника віртуозно-романтичного напрямку в скрипковому мистецтві XIX століття. Його грі було притаманне мистецтво «співу на скрипці», виразність фразування та блискуча віртуозна техніка смичка. Г.Венявский відомий також як прекрасний педагог, перший професор по класу скрипки в Петербурзькій консерваторії (1862-1868). Відомими скрипалями були також К.Якович, К.Ласонь, М.Урбаняк.

Американська скрипкова школа тісно пов'язана з російською школою, адже відомі американські скрипалі – випускники Петербурзької консерваторії.

Яша Хейфец – американський скрипаль, один з найбільших віртуозів ХХ ст. Народився у 1901р. у Вільні (нині Вільнюс, Литва). У вісім років закінчив музичну школу і став учнем Л.Ауера в Санкт-Петербурзькій консерваторії. Дебютував у Петербурзі (1911), а потім дав ряд концертів в Одесі, Києві, Берліні. У 1917 р. уперше виступив у Нью-Йорку. З 1960 р. викладав скрипкову гру в Каліфорнійському університеті. Блискуча техніка й чудова інтерпретація – характерні риси стилю Хейфеца, що зробили його одним з найвідоміших скрипалів його покоління.

Ієгуді Менухін – видатний американський скрипаль. Народився у 1916 р. у Нью-Йорку. Першими вчителями по класу скрипки були З.Анкер та Л.Персинджер, пізніше, у Європі, – А.Буш і Дж.Єнеску. У 1938 р. після дворічної перерви для вдосконалення майстерності І.Менухін повернувся до концертної діяльності уже як зрілий виконавець-музикант. У 1974 р. він був обраний почесним головою музичного факультету Каліфорнійського університету (у Лос-Анджелесі). І.Менухін – засновник декількох музичних фестивалів. Протягом декількох років він був головою Міжнародної музичної ради при ЮНЕСКО.

Ісаак Стерн – відомий американський скрипаль. Народився в Україні у м.Кременці в 1920 р. В однорічному віці переїхав з батьками до Сан-Франциско. Під час навчання в консерваторії (1928-1931) займався в Л.Персинджера й Н.Блиндера. У 1943 р. уперше виступив у Нью-Йоркському Карнегі-Холі. Записи І.Стерна є яскравим свідченням його таланту: блискучої, стильної й емоційної гри.

У 1981 р. фільм про поїздку І.Стерна в Китай «Від Мао до Моцарта» одержав премію Академії в розряді повнометражних документальних фільмів.У 1984 р.Стерн одержав премію Кеннеді-Центра.

Яскравим представником японського скрипкового мистецтва став Коіширо Харада (1945 р.н.). Вчився грі на скрипці, камерній музиці та диригуванню в Токійській музичній школі та в музичній школі «Джуліард» під керівництвом таких педагогів, як Хідео Саіто, Каціоши Акіяма, Дороті Делей та Іван Галамян.

У 1969 році К. Харада сформував славетний Токійський скрипковий квартет, у якому виступав у якості першої скрипки упродовж 12 років. Захоплення камерною музикою привело його до престижних залів, серед яких Лінкольн Центр та Вашингтон. Його талант, техніку та майстерність публіка зустрічала бурхливими оплесками. Скрипаль проводив майстер-класи по всьому світу.

Серед перших викладачів Петербурзької консерваторії відомий Леопольд Семенович Ауер – учень великого угорського скрипаля, диригента, композитора та педагога І.Іоахіма. Л.Ауер став засновником російської скрипкової школи, яка згодом зробила величезний вплив на розвиток скрипкового мистецтва в усьому світі. Всесвітньою славою користуються імена його учнів Я.Хейфеца, М.Полякіна, Е.Цимбаліста, Н.Мільштейна. Майже на всіх міжнародних конкурсах, котрі проводилися з 30-х років ХХ століття, російські скрипалі займали призові місця. У цьому велика заслуга таких відомих педагогів, як Д.М.Циганов, В.І.Шер, Ю.І.Янкелевич.

Одним з найяскравіших представників російської скрипкової школи став Гідон Кремер (1947 р.н.). Початкову освіту здобув у Ризі, закінчив Московську консерваторію по класу скрипки в Д.Ойстраха у 1969 р. Г.Кремер – лауреат конкурсу імені королеви Єлизавети в Брюсселі (1967), переможець конкурсу імені П.Чайковського (1970).

Представником нової генерації скрипалів-виконавців став М.Савченко. У 1995 році він виступив на ІІІ Міжнародному конкурсі скрипалів імені Леопольда Моцарта в Німеччині, де, крім звання лауреата, одержав «Премію публіки» і прекрасний інструмент – скрипку роботи французького майстра другої половини ХVІІІ століття. Через три роки ця скрипка звучала на конкурсі імені П. І. Чайковського, який приніс йому першу премію. Московська преса тоді відзначила його «справжній талант», «сильний характер», «справжню виконавську волю». Японська преса написала, що вперше за останні 8 років на конкурсі імені П.Чайковського з'явився видатний музикант, який звернув на себе увагу яскравим темпераментом, неповторним сприйняттям світу.

У панорамі виконавського мистецтва середини ХХ століття однією з найбільш яскравих постатей серед скрипалів-виконавців, з якого розпочалася нова ера скрипкового виконавства, є Д.Ойстрах.

Протягом усього творчого шляху виконавський стиль Д.Ойстраха змінювався. Так, у період учнівства та перших виступів інтереси скрипаля були пов'язані переважно з музикою композиторів віртуозно-романтичного напрямку – Н.Паганіні, Г.Венявського, П.Сарасате. Згодом приходить час глибокого осмислення творів Й.-С.Баха, В.-А.Моцарта, Л.Бетховена, Й.Брамса, П.Чайковського, сучасних композиторів С.Прокоф'єва та Д.Шостаковича. Підсумком роботи над творами різного стилю став історичний цикл скрипкових класичних концертів, проведених артистом у сезоні 1956-57 рр. Для Д.Ойстраха творили свої концерти Т.Хренніков, Л.Кніппер, Д.Караєв, М.Вайнберг, А.Жоліве, В.Мортаті та інші.

Надзвичайна техніка скрипаля, густий, насичений звук, що переливається всіма тембрами скрипки, масштабність виразу впізнавалися відразу як прикмети його таланту. Палітра мистецтва Д.Ойстраха була справді невичерпна: від найніжнішої лірики, поетичного роздуму до філософської глибини, мужньої героїки. Будь-який твір у виконанні цього чудового артиста одержував нове життя. «Мистецтво Ойстраха свідчить про повну гармонію його натури і духовного світу» [3, с.150].

Д.Ф.Ойстрах увійшов в історію музичної культури як один з видатних скрипалів світу. Майже півстоліття звучала зі сцени скрипка Ойстраха, її голос став знайомий слухачам усіх континентів. Виступи Ойстраха на сцені cприймалися як вільна імпровізація, здавалось, що артист на сцені оживляє музичні полотна.

Яскравим талантом позначені також педагогічна та диригентська діяльність Давида Федоровича. Професором Д.Ойстрах став у сорок років. Серед його учнів – такі блискучі музиканти, як Ігор Ойстрах, Віктор Пікайзен, Олег Криса, Гідон Кремер, Ліана Ісакадзе, Валерій Климов, Ольга Пархоменко. Чимало відомих скрипалів світу прагнули підвищувати свою майстерність саме на стажуванні у Д.Ойстраха.

З ім'ям Д.Ойстраха справедливо пов'язують розквіт вітчизняної скрипкової школи. Його грою донині насолоджуються мільйони меломанів різних континентів, адже виконавській манері цього неперевершеного скрипаля притаманні «пластичність, класична ясність і точність вислову; легкість техніки, кришталева чистота інтонації, витонченість, поєднання глибокого ліризму, простоти і задушевності з мужніми, вольовими засадами» (І.М.Ямпольський). [2, с.73]

Як знак пам'яті про видатного скрипаля на теренах незалежної України систематично відбувається Міжнародний конкурс скрипалів імені Д.Ойстраха. Вперше такий конкурс був проведений в Одесі у вересні 2004 року з ініціативи корпорації «Слов'янський базар» і благодійної організації «Міжнародний конкурс скрипалів ім. Д.Ойстраха». Географічне місце проведення й іменна присвята конкурсу обумовлені тим, що Д. Ойстрах народився в Одесі й до свого 20-річчя вчився в спеціалізованій музичній школі і музично-драматичному інституті (нині – Музична академія) у професора П.Столярського.

Крім премій, учасники конкурсу нагороджуються спеціальними призами, серед яких – «За краще виконання твору українського композитора», «За краще виконання на ІІ турі сонат С.Прокоф'єва і Д.Шостаковича, присвячених Д.Ойстраху», «Найкращому українському виконавцеві», Приз глядацьких симпатій, Приз наймолодшому учасникові, Приз найкращому акомпаніаторові. Головна ідея Конкурсу полягає у створенні періодичної акції, яка поєднує талановитих скрипалів багатьох країн світу, а метою є виявлення молодих талантів, популяризація скрипкового виконавського мистецтва.

Одним із найвідоміших українських скрипалів-віртуозів є Олег Васильович Криса – музичний педагог, професор Київської та Московської консерваторій, професор Інституту ім. Гнєсіних, професор Істменівської музичної школи (Рочестер, США) і Манхеттенської школи музики (Нью-Йорк, США). Заслужений артист УРСР.

З 1967 р. – соліст Київської філармонії, водночас він поєднує музичну діяльність з викладацькою у Київській консерваторії. З тих часів О. Криса не припиняє концертної діяльності, виступаючи як соліст багатьох симфонічних і камерних оркестрів (Москва, Київ, Берлін, Лейпціг, Дрезден, Ваймар, Варшава, Краків, Катовіце, Прага, Будапешт, Нью-Йорк, Чикаго, Вашингтон, Лондон, Монреаль, Торонто та ін.). Своєю діяльністю він вніс великий вклад у розвиток українського скрипкового мистецтва.

Отже, проведений аналіз виконавських шкіл свідчить, що кожна з них внесла свій неповторний вклад у панораму світового скрипкового мистецтва і, розвиваючи національні виконавські традиції, творила світову музичну культуру.

Історія скрипкового мистецтва, а також методика навчання гри на скрипці в наш час сформувалися як наукові та навчальні дисципліни. Тому молоде покоління, яке навчається скрипковому виконавському мистецтву, повинно внести свій вклад у розвиток скрипкової виконавської школи, а їхнє мистецтво повинно базуватися на кращих зразках світової класичної музики.


  1. Гинзбург Л., Григорьев В. История скрипичного искусства. – М.: Музыка, 1990. – 283 с.

  2. Раабен Л. Жизнь замечательных скрипачей и виолончелистов. – Л.: Музыка, 1968. – 260 с.

  3. Раабен Л. История русского и советского скрипичного искусства. – Л.: Музыка, 1979. – 198 с.



УДК 37.036



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6

Схожі:

Кафедра мистецьких дисциплін початкової освіти Мистецтво в сучасній школі: проблеми, пошуки. За загальною редакцією професора М. В. Вовка Випуск IV івано-Франківськ 2010 iconКафедра мистецьких дисциплін Мистецтво в сучасній школі: проблеми, пошуки За загальною редакцією доцента М. В. Вовка Івано-Франківськ Видавничо-дизайнерський відділ ціт 2007 р
«Актуальні проблеми мистецької освіти: історія І сучасність» (м. Івано-Франківськ, березень 2007 р.) / За заг ред доцента М. В. Вовка....
Кафедра мистецьких дисциплін початкової освіти Мистецтво в сучасній школі: проблеми, пошуки. За загальною редакцією професора М. В. Вовка Випуск IV івано-Франківськ 2010 iconМистецтво в сучасній школі: проблеми, пошуки. За загальною редакцією професора М. В. Вовка Випуск IIІ івано-Франківськ Видавничо-дизайнерський відділ ціт 2009
«Актуальні проблеми мистецької освіти: історія І сучасність» (м. Івано-Франківськ, березень 2009 р.) / За заг ред професора М. В....
Кафедра мистецьких дисциплін початкової освіти Мистецтво в сучасній школі: проблеми, пошуки. За загальною редакцією професора М. В. Вовка Випуск IV івано-Франківськ 2010 iconМистецтво в сучасній школі: проблеми, пошуки. За загальною редакцією доцента М. В. Вовка Випуск II івано-Франківськ Видавничо-дизайнерський відділ ціт 2008
«Актуальні проблеми мистецької освіти: історія І сучасність» (м. Івано-Франківськ, березень 2007 р.) / За заг ред доцента М. В. Вовка....
Кафедра мистецьких дисциплін початкової освіти Мистецтво в сучасній школі: проблеми, пошуки. За загальною редакцією професора М. В. Вовка Випуск IV івано-Франківськ 2010 iconВипуск 4 Івано-Франківськ
Методичний вісник: портфоліо як засіб підвищення якості освіти. (випуск 2) / Упорядники Л. Скальська, О. Нижник, А. Дутчак, С. Клімковська....
Кафедра мистецьких дисциплін початкової освіти Мистецтво в сучасній школі: проблеми, пошуки. За загальною редакцією професора М. В. Вовка Випуск IV івано-Франківськ 2010 iconР. В. Дудик Мистецтво в сучасній школі: проблеми, пошуки
Друкується за ухвалою вченої ради Педагогічного інституту Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника
Кафедра мистецьких дисциплін початкової освіти Мистецтво в сучасній школі: проблеми, пошуки. За загальною редакцією професора М. В. Вовка Випуск IV івано-Франківськ 2010 iconГ.Є. Стасько Мистецтво в сучасній школі: проблеми, пошуки
Друкується за ухвалою вченої ради Педагогічного інституту Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника
Кафедра мистецьких дисциплін початкової освіти Мистецтво в сучасній школі: проблеми, пошуки. За загальною редакцією професора М. В. Вовка Випуск IV івано-Франківськ 2010 iconО. Д. Шуляр Мистецтво в сучасній школі: проблеми, пошуки
Друкується за ухвалою Вченої ради Педагогічного інституту Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника
Кафедра мистецьких дисциплін початкової освіти Мистецтво в сучасній школі: проблеми, пошуки. За загальною редакцією професора М. В. Вовка Випуск IV івано-Франківськ 2010 iconПроблеми етногенезу українського народу
України (Під загальною редакцією В. А. Смолія). – К.: Альтернативи, 1997. – 416 с
Кафедра мистецьких дисциплін початкової освіти Мистецтво в сучасній школі: проблеми, пошуки. За загальною редакцією професора М. В. Вовка Випуск IV івано-Франківськ 2010 iconДепартамент освіти та науки Івано-Франківської міської ради Інформаційно-методичний центр
Слово Тараса – наша зброя І окраса (збірник сценаріїв позакласних заходів на відзначення Шевченківських свят)./ Упор.: А. Рудак,...
Кафедра мистецьких дисциплін початкової освіти Мистецтво в сучасній школі: проблеми, пошуки. За загальною редакцією професора М. В. Вовка Випуск IV івано-Франківськ 2010 iconФаховий кейс учителя української мови та літератури Бібліографічні матеріали для слухачів курсів Івано-Франківськ
Бібліотека Івано-Франківського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка