Каланчацьке примор'я



Скачати 480,15 Kb.
Сторінка1/2
Дата конвертації23.05.2017
Розмір480,15 Kb.
  1   2

Від автора

Аби з своїм виникненням людство знало, що хтось-колись побажає відтворити його історію і поцікавиться достоменністю тих подій, воно б обов’язково вело хронологію свого розвитку. Таким чином можна було абсолютно уникнути великих домислів, здогадок, а тим більше політичного окрасу, аби потомки дізналися правди. Історія порту Хорли відкидає нас у минуле трішки більше як на 100 років, але й за цей короткий час тут сталося стільки подій, що важко навіть збагнути.

Село пережило царський режим, громадянську війну, Велику Вітчизняну війну, становлення соціалізму і нарешті, вдихнуло свіже повітря незалежності. Звичайно, кожен з цих етапів розвитку наклав свій політичний, економічний і моральний відбиток, але історію в новому Ті розумінні не можна змінити, вона не терпить перекручень, тим більше пристосувань до владних перемін. Історія, насамперед, - це правдиве відображення всього того, що сталося в минулому. Інтерес до вивчення порту Хорли проявився у мене у шістдесятих роках минулого століття, коли зародилася ідея написати багатотомник «Історія міст і сіл У РСР». Я входив до складу редколегії і приймав активну участь в збиранні матеріалів. Мене до глибини душі захоплювало новаторство, титанічна працелюбність і людяність баронеси Софії Богданівни Фальц-Фейн, любов до Батьківщини в роки лихоліть героїв - земляків, нарешті, невтомна праця селян. Минали роки і в записниках зібралося чимало цікавого матеріалу стосовно порту Хорли. Досить багато згадок про нього є в обласному краєзнавчому музеї, облдержархіві, в державних установах Криму та Росії, а також в довідниках і різноманітних виданнях.

Маючи такий величезний фактаж, і знаючи, що село йде до свого ювілею -110 років заснування населеного пункту, з'явилося бажання узагальнити матеріал, написати історичний нарис і подарувати його Хорлівчанам.



Каланчацьке примор'я

Каланчацьке примор'я - це 35 кіло­метрів пляжів уздовж добре про­грітих сонцем пологих мілин Джарилгацькоі та Каркінітської заток. Це лікувальні грязі, застосування яких дедалі збільшується при лікуванні артритів, тромбіозів, ревматизму, ради­куліту та інших хвороб; потужні джерела мінеральної води, що дуже корис­на при лікуванні хвороб печінки, ендокринних залоз, шлунку та сечовідних шляхів.

Каланчацьке примор'я - це багаті м'ясом і рибою, фруктами, овочами, бахчевими та кавунами місця. Це мальовничі селища, що мають свою не­звичайну і романтичну історію, від яких рукою подати до всесвітньовідомих «Асканія — Нова» і Перекопу.

Каланчацьке примор'я - це курорт, про який поки що відомо далеко не всім. Приїжджайте! ї вам обов'язково захочеться побувати тут знову.

«Я видел Хорлы только на фотографиях и тоже хотел бы в них жить... Хорлы напомнили мне тот мир, в каком, наверное, жили ро­мантики и бродяги ослепительной гриновской мечты. Внешне город был похож на оранжерею среди прудов и экзотических клумб вдоль широких улочек белели односемейные дома, утопавшие в цветении фруктовых садов; здесь, как в романах А. Грина, жители говорили на многих языках, неведая розни и не хватало разве что легконогой Ассоли, ждущей с моря корабль под алыми парусами...» Валентин ПИКУЛЬ.
Ці слова можна віднести до всього Каланчацького примор'я, що має романтичну і повчальну новітню Істрію. Ту, що й сьогодні продовжує про­мовляти десятками і сотнями голосів на різних мовах, звертаючись до нашої свідомості з нагальним проханням жити у мирі і злагоді.

У приморському степу немало монументальних свідчень давнини. Близько 180 скіфських курганів, що лишилися тут ще з VІІІ тисячоліть до нашої ери, а також понад десяток пам'ятників культури та ратних подій. Таких як, наприклад, пам'ятник першим поселенцям (1794р.) у Каланчаку, пам'ят­ник учасникам розвідувально-диверсійної операції (1943р.) по визволен­ню Криму у Приморському та ряд інших.

Та головна особливість історії цього краю полягає в тому, що вона не відсторонилася від буття, перебуваючи на гребені свого творення. Тут є безліч вражаючих живих свідчень несамовитого прагнення людини обла­городити приморські степи, зробити їх більш зручними для існування і більш щедрими. У цьому контексті самі Хорли є явищем унікальним. Місто-казка, зведене упродовж десяти років наприкінці минулого століття, з пор­том, потужним промисловим блоком, з садибами, що планувались і забу­довувались у вишуканій манері, вже стало безсмертним, незалежно як саме складеться його доля у подальші роки. Воно стало надзвичайно цікавим для всього цивілізованого світу. І таким, що спонукає до роздумів усіх без винятку, якщо не викидати з контексту трагічну смерть засновниці Хорлів, його матері-хранительниці Софії Богданівни Фальц- Фейн.

У тутешніх степах багато чого траплялося. Проте доля була і лишається милостивою до цього сонячного, овіяного морськими бризами шматка землі. Могутній дендропарк у селі Роздольному з віковими деревами, оазис з білим палацом у центрі Преображенки, мисливські угіддя поблизу При­вілля, Гаврилівни, Ставків - навіть за найгірших часів кризи в Україні, ці куточки не втратили своєї чарівності. Там де їх торкнулися роботящі руки, вони засяяли подвійною красою.


ХОРЛИ - Ворота в Європу

Хорли - село, центр сільської ради, розташоване на одному півострові, що омивається Чорним морем. Відстань від районного центру - 22 км, від найближньої залізничної станції Каланчак - 27 км. Населення в 2005 році становило 1,1 тис. чоловік. Про найдавніші сліди перебування тут людини свідчить курган, що височить поблизу півострова Хорли.

Село засноване в 1897 році відомою поміщецею Фальц-Фейн. Пер­шими поселенцями Хорлів стали знедолені люди, що прийшли сюди в по­шуках кращої долі.

Маючи на меті створення на півострові морського порту для вивезення за кордон продукції з своїх та інших поміщицьких маєтків Дніпровського повіту, Софія Фальц-Фейн підпорядкувала цьому діяльність всього насе­лення Хорлів. Для майбутнього порту було необхідно налагодження швид­кого засобу зв'язку, а тому вже 22 вересня 1898 року в Хорлах відкри­лась телеграфна лінія, що з'єднала селище з Перекопом.

Минув невеликий час, і 27 вересня 1903 року стала діяти морська пристань. Починаючи з 10 квітня до кінця року тут побували 6 торгових суден з Англії, що прийшли в Хорли з Нірея, Кардіфа та інших портів. З цього часу селище одержало офіційну назву порт Хорли.

Основним вантажем, що експортувався через Хорли, був хліб. Він мав широкий попит за кордоном, а тому торгові операції Хорлівського порту швидко зростали. В 1907 році, наприклад, з Хорлів на 29 суднах було вивезено в Англію, Грецію, Німеччину, Італію і Голандію 2,2 млн. пудів вантажів.

У зв'язку з широкою популярністю порту тут відкрилося відділення Ро­сійського для зовнішньої торгівлі банку, почала діяти таможня. З ме­тою збільшення притоку вантажів до порту виник проект побудови заліз­ничної колії, яка б з'єднала Хорли з державною залізничною мережою. Але цей план не здійснився.

Експортні операції Хорлівського порту не були рівномірними. В окремі роки вони збільшувалися або зменшувалися. Це залежало від розміру попиту, від врожайності і в значній мірі від конкуренції Одеського, Хер­сонського, Скадовського й Генічеського портів. Так, у 1908 році з Хорл­івського порту за кордон було відвантажено більш як 1 мли. пудів зерна.

Зростало портове господарство. Для зберігання зерна в Хорлах було споруджено цегляні амбари, звідси хліб у вагонетках по рейках подавався до пароплавів. Що ж до вантажників, то крім місцевого населення, в літній сезон тут використовувалась праця батраків, які приходили з центральних українських губерній в Таврію на заробітки. Щорічно в Хорлівському порту на вантажних роботах було в середньому зайнято до 300 батраків. Місцеві робітники працювали також в судноремонтному доку.

Хорлівський порт широко рекламував свої експортні операції. У що­тижневому органі міністерства фінансів - «Вестнике финансов, промышлености и торговли», який видавався у Петербурзі , систематично вміщува­лися докладні повідомлення про вивезення вантажів з Хорлів за кордон.

Протягом 1909-1911 років список держав, що одержали вантажі з Хорлівського порту, значно розширився. В нього увійшли Англія, Франція, Німеччина, Італія, Норвегія, Данія, Голандія, Бельгія, Швеція, Греція, Ав­стро-Угорщина. В ці країни вивозилася озима пшениця (головним чином).
ЖИТО И ЯЧМІНЬ.

Напередодні першої світової війни найбільш результативним по експорту зерна став 1911 рік, коли порт Хорли відвантажив на іноземні пароплави 6,2 млн. пудів.

Хорли були також перевалочним пунктом, звідси йшло перевезення най­різноманітніших товарів до портів і пристаней Чорноморського басейну. Каботажні перевезення йшли звідси до Одеси, Херсона, Севастополя, Миколаєва, Скадовська, містечка Станіслава Херсонського повіту та інших пунктів. Ці перевезення велися в порівняно невиликих розмірах, асорти­мент вантажів не був сталим. Через Хорли йшло зерно й овочі, фрукти й будівельні матеріали, залізо й готовий одяг, птиця й скляна тара, сільськогосподарські тварини й музичні інструменти.
Як то все починалося

2 березня 1828 р. був виданий «Височайший указ» про створення в Росії нової німецької колонії. На вічні часи з правом наслідства герцог Ангальтський отримав у Таврійському степу біля 50000 десятин з всім, що знаходилось на землі і в п надрах, колонія займала площу в 600 квадратних кілометрів. Колоністи звільнялись від рекругетва, мали право займатися виноробством, ремеслами та торгівлею, Транс-порт, що прямував сюди, звільнявся від таможнях зборів.

Вимоги, що висував цар, були невеликими. Землі знову перейдуть до казни, якщо після десяти років там не буде знаходитися біля 20000 голів овець та достатньої кількості німецьких переселенців для догляду за ними.

Дарований степ був дійсно царським подарунком. За європейськими мірка­ми це було ціле феодальне володіння, що простяглося на сорок і ширину мало 15 кілометрів.

Через територію колонії пролягав великий соляний шлях, що сприяв торгівлі.

Фальц-Фейн купив село Преображенку у 1845 році у статської радниці Наришкіної, а також 12000 десятин прилеглих земель. Назву село отри­мало, згідно архівних даних Каховського музею, від дати свого заснуван­ня, яка співпала з святом Святе Преображення Господнє (Спас) у серпні. Першим власником і засновником села був поміщик, полковник Дмитро Матвійович Куликовський, який придбав землі у 1791 році, а потім пізніше воно перейшло до Наришкіних.

Господарство дісталося новому господарю в занедбаному стані. Та це не налякало, а навпаки додавало сил і енергії. Фальц-Фейн був від природи людиною, яка без праці не уявляла свого життя.

Нащадок Фальц-Фейнів барон Едуард Фальц-Фейн, який нині живий, писав:

«... Мої предки не дивилися на Місяць. Намагалися, якомога більше створити в своєму житті. У Росії, в голому степу, створили рай земний. Цар приїздив побачити на власні очі знамениту «Асканію-Нову».

Відберіть у мене все, що я маю, і поселіть мене на безлюдний острів. На слідуючий ранок я буду знати, що робити. Почну працювати, садити квіти».

Не було в окрузі більш вдячливої людини, ніж він. У сусідів не вистачає води, а він знайшов і збудував у себе артезіанські колодязі, спорудив вовномийку. Він один продавав чисту вовну, а решта, навіть герцог Ангаль­тський, поставляв немиту. Клопотів менше, але й ціну вдвічі меншу за неї дають.

Фальц-Фейн був людиною віруючою знав, що послане зверху випробо­вування необхідно витримати, руки опускати гріх.

У 1831 році страшенна посуха розвалила господарство. На протязі 21 місяця не було дощів. Сонце безпощадно випалило все... Дика пустеля. Загинули отари мериносних овець, а також голландські і швейцарські бики. А взимку 13000 кущів виноградної лози, завезеної з Крим, знищив мороз. Надокучила сарана, гуляла холера.

Три покоління Фальц-Фейнів, що володіли Асканія-Нова, за п’ятдесят років створили світову славу. Довго ще мешканці тих місць згадували герцогів Ангальтських і сміялися над ними, дивуючись, чому вони за 27 років не змогли нічого зробити. Розорилися. А Фальц-Фейни - жили і процвітали.

І засухи припинилися, побудувавши великий ставок Чаплі. В посушливі роки долина рятувала буйними сінокосами. До пів мільйона мериносів го­дував «голий» степ. В озерах водилася риба, плавали лебеді.

Справа батьків з роками переходила до рук дітей і слава Фальц-Фейнів, аж ніяк не згасала, а навпаки, набирала ще більших розмахов, дивувала світ. Після смерті батька частина помістя дісталася дочці Софії. Внедовзі вона вийшла заміж за герцога Едуарда і продовжувала родинні традиції. Але дружню сім'ю спіткало горе - пішов з життя Едуард. Софія поспішно виходить заміж за Густава. Але в 1890 році у віці 45 років раптово поми­рає і Густав. На плечі Софії лягає подвійний тягар. Але вона не розгуб­люється і береться за діло з новою силою, керує залишеним в спадок величезним господарством.

Софія була єдиною в Густава жінкою, і аби не втручання діда Фрідріха, могло б набагато краще скластися їх спільне життя. Завдяки шлюбним союзам з рідними братами, в руках Софії Богданівни сконцентрувалася подвійна частка наслідства. Клан Фальц-Фейнів став ще більш могутнім і вперше на чолі його з'явилася жінка.

Мериноси були основним багатством С.Б. Фальц-Фейн. Ні про яку конкуренцію з іншими поміщиками не було й мови. У неї були найчисленніші отари, кращі барани- виробники, новітні вовномийні машини прямо на березі Дніпра, найкраща пряжа. Стрижка однієї вівці давала 12 фунтів вовни, а в інших господарствах не більше шести.

Продавали її за цінами, що встановлювалися на лондонському ринку.

Софія Богданівна добре розуміла, що треба міняти тактику у відповід­ності з духом часу. І вона, добре розуміючись в ринковій коньюктурі, вирішила поступово перевести всі галузі свого господарства на промислові рейки. Розпочалося будівництво фабрик, заводів, пошти, телеграфу, залізних і шосейних доріг. Через кілька років грандіозного будівництва вона володі­ла кондитерською фабрикою в Дофіно, винним заводом в Преображенці, спорудила гігантські корпуси по виробництву м'ясних і рибних консервів в Одесі.

Близькість моря давно хвилювала її неспокійний розум і сміливу уяву. Для своєї бібліотеки в Преображенці вона передплачувала всі книги, по­в'язані з заселенням чорноморського побережжя. У Геродота, вперше опи­савшого цей благодатний край, знайшло пояснення, чому її губернія зветь­ся Таврійською, а уїзд Херсонським. Виявляється, древні поселенці тут були таври. Пізніше, через віки тут поселилися елінни, які по всьому побе­режжі заснували торгові міста з центром Херсонес. У Страбона Софія Богданівна вичитала рядки, що подіяли на неї так, як історія Трої на Шлімана.

Страбон писав, що в Каркінітській затоці була гавань херсонесців . «А чому б мені тут же, - подумала вона, - на Хорлівській косі не пошукати місце для порту, який би став російським «Кордіораром». І в 1911 році Софія Богданівна мала вже своє особисте пароплавство: пасажирські, тор­гові пароплави і баржі. В сильні морози мертвими ставали всі чорноморські порти: замерзали Одеса, Херсон, Миколаїв. Іноземні кораблі надовго ли­шалися прикутими біля причалів. Софія Богданівна знайшла теплу бухту в глибині Каркінітської затоки, біля Перекопу, всього три милі від Преображенки. Природне гаряче джерело підігрівало воду моря. І закипіло тут торгове життя. Всі російські порти замерзали взимку, а Хорли протягом року приймав кораблі під прапорами Германії, Австрії, Італії, Греції. Порт Хорли отримав назву від тюркського «хар» або «хор», що означає «Сніжний». Населений пункт Хорли було засновано у 1897 році. Через шість років він одержав статус порту, коли сюди пришвартувався перший пароплав. Всього тоді, тобто у 1903 році, в гавані стояло шість кораблів.

З всією Європою йшла торгівля. Вивозилося золоте руно, пшениця, забита птиця, різні продукти моря, консерви, на яких стояла торгова марка Софії Фальц-Фейн: золота рибка на велосипеді. Сто гектарів виноград­ників давали достатньо вина для продажу - совіньон, рислінг, рожеві сортапіно, знаменитий кримський мускат, каберне.

Порт Хорли швидко перетворився в квітуче містечко, яке зростало з кожним роком, бо цього вимагало розвинуте виробництво. Місту потрібні були робочі руки для складів, хлібних елеваторів, таможні, готелей для моряків, а також збудованої фабрики морських делікатесів,

Софію Богданівну називали місцевою Катериною Великою. Катерина теж була російською німкенею, прагнула вона до російського впливу на Чорно­му морі. За життя також ходили про неї анекдоти та легенди. Своєю зов­нішністю, своїми справами Софія Богданівна дійсно була жінкою винятко­вою. Її таврійське царство було державою в державі. Абсолютно все тут було власним, як галузі економіки, так і соціальне життя. Зразкове сільське господарство, промисловість, торгівля, транспорт...

Власна метеостанція, млин і водонапірна башта, хор і оркестр. Навіть монетний двір, так, як в середині володіння набагато вигідніше було вико­ристовувати власні гроші. Мільйонні прибутки, які мала Софія Богданівна, йшли на будівництво та благоустрій нового міста І карбованців вже не вис­тачало. Весь достаток досягався вільною працею. І всі бажали найнятися на роботу до Фальц-Фейнів,

Валентин Пікуль був в стані потрясіння, коли, розбираючи архіви, на­ткнувся на таку унікальну особу, гідну історичного роману. Він задумав був вже написати книгу про Софію Богданівну Фальц-Фейн. Почав зби­рати матеріали про створення нею міста Хорли, що втілювало мрію люд­ства про рай на землі. Але раптова смерть зупинила намір, він встиг напи­сати лише невеликий нарис, в якому ось так пояснював захоплення харак­тером Софії Богданівни: «До революції Росія займала перше місце в світі по приватному виробництву, побиваючи рекорди навіть американських бізнесменів, яким аж ніяк не відмовиш в умінні робити гроші. Серед бага­тьох фінансових олігархів, серед іменитих «королів» ртуті і чаю, самоварів, ситцю, швачних голок і золотого мережива для еполетів зустрічається немало ідеалістів, які свої прибутки направляли б на користь держави і народу. Імена таких людей до цього часу поважають в нашій державі.

Варто пригадати імена купців Латкіних, Сидорова, Мамонтова, Третья­кова, Морозова, Бахрушина і Станіславського - Олексієва. Однак абсо­лютно забута Софія Богданівна Фальц-Фейн, про яку так багато писали та говорили на початку віку. Ця красива імпозантна жінка могла стати ге­роїнею джек-лондонських романів. До послуг- хорлівчан Софія Богданівна відкрила училище І готелі, ресторани і бальний зал, а вечорами над темним парком загорялися вогні «илюзиона». Телефон з'єднував місто з портом. Софія Богданівна телефонува­ла навіть в Асканію-Нову, де господарювали ЇЇ сини:

«Привітайте свою матусю - у мене в місті тепер 2 тисячі родин, ніякої поліції, ніяких сварок, а я споруджую друкарню, аби випускати власну га­зету...» В.Пікуль. В ногайських степах .Журнал «Росіяни», 1991, №7. В останніх своїх днів життя Софія Богданівна з ранку й до вечора, навіть і тоді, коли їй було за вісімдесят, працювала в конторі порту Хорли. На власних пароплавах «Софія» і «Лідія» досить часто плавала в Одесу в справах і поспішала вернутися додому.
На заробітки у Таврію

Пригадує Євдокія Опанасівна Хмара, доля яку закинула на острів Сахалін, про свою ста­реньку матір.

Навесні 1895 року моя мама, родом з Пол­тавщини, сімнадцятирічною дівчиною з бідної селянської родини, рано втративши батька, по­їхала на заробітки «у срок» в далеку Таврію. З гуртом хлопців та дівчат на човнах Дніпром спус­тилися вони до Каховки, а потім пішли курними шляхами хто куди - до Асканії - Нової, Преображенки, Хорлів, за переказами односельців, котрі бували на заробітках в різних місцях. Особливо сподобалося їм в однієї багатої поміщиці - німкені Софії Фальц-Фейн. Ходили чутки, що праця там добре оплачується, що найманих добре і безкоштовно годують й умо­ви були кращі ніж деінде.

У маєтку Софії Богданівни маму спочатку направили на панську «білу» кухню. Старанність і чесність сільської дівчини було помічено вже за кілька тижнів. їй довіряли готувати й прикрашати салати, інші страви. Навчили її сервірувати стіл і для ділових зустрічей, обслуговувати на зустрічах і саму господиню.

Не все спочатку ладилося у мами. І руки не могла тримати як годиться, і голову. Та й особливі жести, хода, міміка потрібні були. Але вона наполегливо училася. У відповідному акуратному вбранні 18-19 річною була вона легка й струнка, невеликого зросту, мала східний розріз очей, тугу, нижче пояса косу, маленькі руки, пухленькі пальчики-подушечки (такими, пам'я­таю, лишилися вони до глибокої старості).

Кого тільки не доводилося бачити на прийомах та ділових зустрічах Софії Фальц-Фейн! Тут сяяли погони й еполети генералів Колчака, Денікіна, Петлюри і Краснова. Бували купці з Англії, Туречини, Франції та Німеч­чини. Поруч з господинею на прийомах завжди сиділи її сини зі своїми дружинами -красунями, інколи й онуки.

Заїжджав до маєтку письменник A.M.Толстой, його кращим другом був один з онуків Софії Богданівни, а з Федором Достоєвським вона була у родинних стосунках. Здається він був її сватом. Частим гостем був і художник Іван Айвазовський.

Син Софії Богданівни Олександр у першому шлюбі був одружений з донькою генерала Зюгановського, мав з нею сина, теж Олександра. А від другого шлюбу уже з донькою генерала Епанчина, народився нині живий барон Едуард фон Фальц-Фейн.

Трагічною була доля першого сина Олександра. Після закінчення відпо­відного навчання він працював разом з авіаконструктором Тупольовим. На гроші батька сам збудував літак і прилетів на ньому зустрічати приїзд царя Миколи II.

В Асканії він збудував арку, крізь яку хотів пролетіти на своєму літаку у присутності царя. Та не розрахував траєкторію польоту, розбив літак й арку, а сам потрапив до лікарні. Батько хотів, щоб син займався, як усі Фальц-Фейни, сільським господарством, та юнак добровільно пішов на австрійсь­кий фронт у першу світову війну 1914-1918 pp. Як льотчик, був нагород­жений найвищою на той час нагородою, був повним Георгієвським кавале­ром. Але його збили, потрапив до полону. Там, коли тримали його у вогко­му приміщенні, на воді і хлібі, захворів туберкульозом. Навіть коли його чудом вдалося обміняти на одного полоненого австрійського офіцера і він повернувся в Асканію, життя вже було недовгим. Тут і поховали його, біля церкви, збудованої бабусею Софією Богданівною. На жаль, церкву в Ас-каніі-Нова давно знесли, зрівняли й могилу Олександра, і лише у 1989 році барон Едуард Фальц-Фейн поставив пам'ятник своєму зведеному старшому братові, який уже 80 років лежить у рідній землі ніким не виз­наний.

Донька Софії Богданівни, Лідія, була хрещеницею царя Миколи II . Чоловіком її був брат російського письменника-емігранта Набокова. На конкурсі краси у Європі Лідія дістала перший приз (так розповідала нам мама).

Наймолодший син Софії Богданівни, Вальдемар, був дуже простим. Ра­зом з хлопцями й дівчатами танцював і гарно співав. Запрошуючи дівчат до танцю, старався обдаровувати їх грошима. Тож усі чепурилися, аби па­нич запросив їх. А назавтра Вольдемар працював разом з усіма: чи то орав, чи сіяв, збирав і молотив збіжжя. Він навіть був закоханий в одну просту дівчину, та не одержав дозволу від титулованої дворянської сім'ї на шлюб з нею. Тоді з розпачу виїхав за кордон (здається до Парижу), і звідти повернувся з цією ж дівчиною, але тепер уже дружиною. Довелося усім змиритися з «простолюдинкою». Вона ж виправдала це довір'я не лише природною красою, умінням одягатися, а й своїми манерами, поведі­нкою і знанням мов.

Ще один син Фрідріх, не зважаючи на те, що мав вищу освіту, володів кількома мовами і був уже відомим вченим, при закладанні заповідника Асканія-Нова працював нарівні з робітниками. Поливав та ставив захисні щити від гарячих суховіїв біля саджанців дерев, привезених ним з різних країн, сам прибивав дошки до вольєрів, у яких утримувалися екзотичні звірі. Нарівні з чабанами пас, стриг і доїв овець; з овечого молока робив бринзу. Варив кулеші для чабанів і їв з ними з одного казанка.

Бувало, що й тижнями не виходив зі свого кабінету, щось писав і читав, вів спостереження за деревами та звірами. У його кабінеті було дуже бага­то книг. Стільки, що часом і самого Фрідріха не було видно серед них.

Після лютневої революції 1917 року Фрідріху Фальц-Фейну не знайш­лося більше місця на його батьківщині, в Асканії-Нова. Восени він поїхав до Москви, там невдовзі переніс інсульт і потрапив до Бутирської в'язниці. Визволили його звідти друзі. Більше він не став випробовувати свою долю й емігрував до Німечини. Тут дізнався, що його матір вбили солдати-дизертири з партизанського загону.

Влітку, коли наїжджали до Софії Богданівни гості, чи то донька Лідія, чи сини зі своїми дітьми, а той просте родичі, знайомі, будинок сповнювався дитячими голосами. І, взагалі, клопотів було більше. Дітям не терпілося швидше зануритися у теплі морські хвилі. Тоді прислузі діставалося спов­на. А коли гості роз'їжджалися, відпочивши і засмагнувши, їх малі чада ще не навтішалися морем. Вони бігли до нього і прямо в одязі кидалися у хвилі. Доводилося усім ловити втікачів, сушити, перевдягати й повертати до карет.

У цей час прислугу щедро обдаровували батьки малих бунтівників, а це для людей робочих як-не-як була прибавка, а вони неодмінно висилали її родичам, бо там завжди потребували допомоги.

По від'їзду усе стихало. У будинку прибирали, чистили, вдягали чохли на меблі. І знову в кожного життя пливло по-своєму.

Наставали в маєтку жнива. У Софії Богданівни відновлювалися ділові зустрічі, поїздки до губернії, де мала фабрику для відмивання овечої вов­ни, їздила на відпочинок у Миколаїв, Одесу, Ялту, Очаків. Укладала всякі угоди, зокрема, на продаж зерна, вовни, м'яса, овець, устриць.

Мала господиня маєтку власну яхту «Софія». Вона відвідувала різні порти. У цих поїздках її часто супроводжувала мама. Збереглися навіть знімки з цих поїздок. Я передала їх до музею в Асканія - Нова, залишив­ши для себе копії.

До порту Хорли заходили пароплави з інших країн: з Італії і Франції, Іспанії. До їхніх трюмів вантажили зерно, вовну і м'ясо, овець і устриць. До речі, з Англії з самого Лондону, двічі на тиждень припливав пароплав за зерном.

Одним словом, продавалося все те, що росло, вироблялося й виготовля­лося у маєтку, багато було добра, воно текло рікою. Люди працювали важко і дуже багато, але були завжди ситі й одягнені. Праця найманих робітників оплачувалася добре і своєчасно. За всім цим слідкувала Софія Богданівна.

В приймальні Софії Богданівни кожного дня було багато людей — ко­мерсантів, банкірів, генералів, чиновників різних рангів, священиків. В за­гальній черзі чекали іноземці-капітани, торгівельники і фінансисти. Більшість просили грошей на богоугідні заклади. Суми пожертвувань були нечувані. Тут же підписувалися папери, розпорядження, а пізно ввечері по гладкому шляху, на білих конях, запряжених не російською трійкою, а римською квадригою, летіла у Преображенку, де вона виступала в ролі турботливої господині.

Її біломармуровий палац на Чорному морі завжди був переповнений го­стями. Більшість, кого Софія Богданівна особливо любила і поважала, жили довго, по місяцю, а то й більше. В Преображенці приваблював райсь­кий клімат, щедрий стіл, повна свобода. Збиралися всі у визначений час і лише за вечерею. Мелодія домашнього оркестру слугувала запрошенням до трапези. Причепурившись, з витонченою зачіскою Софія приймала го­стей.

В палаці було 60 кімнат і прислуга дбала, аби у великій залі і решті кімнат завжди було охайно, затишно і були квіти. Столи гнулись від фруктів-соковитих абрикосів і персиків, груш і тірольських яблук, жовтих і синіх слив. Зі своїх баштанів збирали кавуни та дині. Навіть на картинах старих євро­пейських майстрів не знайдеш таких.... Букетів і натюрмортів, які прикра­шали палац. Особливо розкішними були корзини з виноградом — рожевий «Мускат», ніжний «Педро», «Кардинал», «Чауш». В повітрі висів дух­мяний аромат.

Айвазовський був не просто гостем, але й близьким товаришем родини Фальц-Фейнів. Другий чоловік Софії Богданівни Густав одного разу по­знайомився з художником у Феодосії і запросив у Преображенку. З того часу він знав сюди дорогу. Його маєток був у Криму, по сусідські, і кож­ного літа, повертаючись з Петербурга, він приїздив поділитися новинами. Айвазовський тут мав свою кімнату, обладнану під майстерню. В Преображенці він написав чимало своїх пейзажів, пов'язаних з морем.

Софія Богданівна поклонялася перед талантом і мала цілу галерею кар­тин Айвазовського. «Буря на морі», «Місячна ніч в Криму» він писав по кілька разів і давав можливість вибрати краще на думку Софії Богданівни полотнище, собі грошей ніколи не брав, дорого цінив дружбу.

Завдячуючи своїм дітям, Олександру і Лідії, Софія Богданівна порідни­лась з Достоєвським і Набоковим. Родини їх часто в літку приїздили з дітьми до неї погостити.

Софія Богданівна довго лишалася повновладною господинею і намагала­ся не помічати, що її шестеро синів і дочка стомлювалися від її материнсь­кої опіки. Найстарший Фрідріх, яком)" було за тридцять літ, управляв Асканією-Новою.

Влітку 1919 року Віра Миколаївна - жінка Олександра Єдуардовича повезла дітей на природу, на берег Ельби під Дрезденом, а чоловік став шукати квартиру в Берліні. Там він і отримав звістку про тяжку загибель своєї матері. Софія Богданівна, не зважаючи на тяжкі часи, відмовилася виїздити з Росії «Хто мене, стареньку, торкне. Я людям робила тільки добро. Вони не дадуть мене в обіду».

Вона навідріз не побажала їхати з Лідією та Володимиром, які наполя­гали на переїзд.

Софії Богданівні було 84 роки. Бандити, що назвалися революціонера­ми, заарештували господарку Преображенки і під конвоєм доставили на «суд» в порт Хорли. Там її було розстріляно з кулемета. Білогвардійці взяли порт через кілька годин після її смерті.

Ця звістка приголомшила Олександра Едуардовича, серце його не вит­римало, він раптово помер 9 вересня 1919 р. в Берліні. Віра Миколаївна приїхала, коли чоловік лежав в гробу, серед червоних троянд в чужій меб­льованій квартирі.

Невдовзі від серцевого нападу помер його старший брат Фрідріх, прямо на порозі готелю в Бад-Киссінтене, розраховуючись з візником, що доста­вив.


Каталог: files -> doc
doc -> Куп’янська гімназія №1 Куп’янської міської ради Харківської області мій рідний край – моя земля
doc -> Інтернет шлях розвитку української музичної індустрії Інтернет новий інструмент для таланта
doc -> Методична комісія класних керівників Житомирського професійного політехнічного ліцею
doc -> Концепція удосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейськи Х
doc -> Програма факультативного курсу «Літературна мозаїка»
doc -> Молодих учених
doc -> Тернопільський міськрайонний суд тернопільської області
doc -> Зміст навчального матеріалу Кількість годин


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка