Київського славістичного університету троян Сергій Станіславович Троян Павло Сергійович отто фон бісмарк І колоніальне питання в німеччині



Сторінка10/14
Дата конвертації16.02.2018
Розмір2.99 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14

5.2. Отто фон Бісмарк і діяльність

німецьких колоніальних товариств

Діяльність численних колоніальних обєднань і особливо найвпливовіших з них – Німецького колоніального союзу (НКС) і Товариства німецької колонізації (ТНК) – користувалася сприянням з боку державних органів влади. Підтримував їх і особисто рейхсканцлер Бісмарк. Їхня активна колоніально-політична пропаганда була спрямована, перш за все, на середні прошарки німецького суспільства з метою поширення там ідей колоніалізму. Колоніальні союзи і товариства відігравали головну роль в організаційному та ідейному згуртуванні колоніального руху Німеччини, безпосередньо впливали на оформлення принципів німецької колоніалістської ідеології.

НКС на час вступу Німеччини на шлях заокеанських загарбань небезпідставно вважався наймасовішою і найвпливовішою з колоніальних організацій. Він докладав максимальні зусилля з метою колоніально-пропагандистського впливу на німецьке суспільство. Щоправда, з точки зору найбільш нетерплячих “колоніальних ентузіастів” діяльність НКС була невдалою, тому що він не зміг узяти безпосередньої участі у заснуванні німецьких колоній за океаном і отримати необхідні для цього капітали промисловців і фінансистів. Надходження до каси НКС за весь 1884 р. не перевищували 50 тис. марок і складалися в основному з членських внесків [392]. На ці кошти організувати будь-які значні колоніальні заходи було неможливо. Однак їх цілком вистачало для того, щоб, спираючись на активних прибічників колоніальної експансії, союз міг широко розгорнути свою пропагандистську діяльність і вербувати нових членів. На кінець 1884 р. їх кількість досягла 9 тис., з яких приблизно 300 чоловік проживали за кордоном, а решта в Німеччині. На території Німецької імперії члени союзу були більш як у 1000 населених пунктах. причому в 39 містах налічувалося не менше як по 50 членів союзу в кожному [393]. 22 лютого 1885 р. відбулися другі збори НКС. На цей час він нараховував уже 10275 чол. [394], а до середини цього ж року в його рядах перебувало понад 12 тис. членів [395].

НКС підтримував усі колоніальні підприємства німецького уряду. він проводив широку агітаційну роботу, розсилав відповідні телеграми і резолюції на ім’я рейхсканцлера, уряду й рейхстагу. Прикладом можуть служити “надзвичайні загальні збори” членів союзу 21 вересня 1884 р. в м. Ейзенах. Збори ухвалили резолюцію, де вітали анексію Камеруну, Того й Ангра-Пекени, а також запевняли Бісмарка, що в своїй подальшій діяльності на колоніальному поприщі уряд “може розраховувати на повну підтримку нації”. Ті самі збори прийняли ще одну резолюцію про схвалення і підтримку зусиль уряду добитися державних субсидій поштово-пароплавним лініям [396].

Із газетних звітів та повідомлень видно, що протягом 1884 – 1885 років продовжували свою діяльність або були створені десятки місцевих організацій НКС, які діяли на правах його секцій. Серед них можна назвати організовану в квітні 1884 р. берлінську секцію, сілезьку секцію в Бреславлі, південнонімецьку і західнонімецьку секції у Дрездені, Хемніці, Вюрцбурзі, Штутгарті, Пфорцгеймі, Карлсруе, Мангеймі, Дарштадті, Вісбадені, Марбурзі, Бонні, Дюрені, Кельні, Гельзенкірхені, Білефельді, Гетінгені, Ганновері й Бремені [397]. Цей неповний перелік не слід сприймати у тому розумінні, що у Північній і Північно-Східній Німеччині не було організацій НКС. Вони були й там, зокрема в Мекленбурзі. Але безсумнівним фактом є переважне зосередження діяльності НКС у містах Південної і особливо Західної Німеччини. Лідер націонал-лібералів у рейхстазі й один з очільників союзу Гамахер зазначав на загальних зборах 22 лютого 1885 p., що, “на жаль, північ і схід Німеччини ще мало представлені в Колоніальному союзі” [398].

До середини 1884 р. НКС все ще називався “Франкфуртським”, ніби підкреслюючи цим, що він не може претендувати на загальнонімецьке значення, бо паралельно з ним існують ряд інших однотипних організацій. Та швидко після цього НКС вийшов на передові позиції у колоніальній пропаганді, відтіснивши своїх конкурентів. Це знайшло зовнішнє відображення у перенесенні з 1 травня 1885 р. резиденції правління союзу з Франкфурта-на-Майні в Берлін.

На той час до НКС вступили і брали активну участь у його діяльності представники торгового капіталу ганзейських міст в особі Бермана, Тормелена, Янтцена, Людеріца та інших. Усі вони були активними учасниками підготовки та здійснення анексії африканських територій. Зростання авторитету союзу виразилося і в тому, що до нього ввійшов і надав допомогу в організації берлінської секції відомий географ Яннаш, який до того намагався об’єднати прибічників колоніальної експансії навколо очолюваного ним Центрального союзу торгової географії [399].

До НКС вступило багато представників аристократії і військових, у тому числі фельдмаршал Мольтке, такі учені як єгиптолог Бругш і географ Швейнфурт, деякі представники крупної буржуазії, зокрема Крупп [400]. Особливо слід відзначити роль майбутнього “вугільного короля” Німеччини Е.Кірдорфа. Він часто друкував статті в журналі “Deutsche Reviu”. Кірдорф був організатором і головою секції союзу в Гельзенкірхені і членом правління Західнонімецького союзу колонізації та експорту, який на правах автономної організації входив у НКС. При активному сприянні Кірдорфа, Круппа та інших промисловців було підготовлено створення секції НКС у таких промислових центрах Рурської області як Ессен, Гладбах, Ельберфельд і Крефельд. З ініціативи правління Союзу промисловців урядового округу Кельн виникла кельнська секція. Її члени були тісно пов’язані з правлінням Західнонімецького союзу колонізації та експорту.

Отже НКС зосередив у своїх руках могутні засоби пропагандистського впливу на народні маси, всі верстви і групи німецького населення. Великі промисловці й банкіри, які входили до союзу, були зацікавлені у здійсненні широкомасштабних колоніальних загарбань. Розробляючи експансіоністські плани і субсидуючи їх здійснення, вони водночас створили для себе “опорні пункти” в націонал-ліберальній та імперській партіях, у колах вищої аристократії. Колоніально-експансіоністський рух у Німеччині в особі НКС мав організаційний та ідеологічний центр, що свідчило про його відповідний розмах і силу. До складу НКС поступово вливалися члени інших колоніальних організацій і товариств і до 1885 р. він уже не мав серйозних суперників на ниві колоніальної пропаганди в Німеччині.

Результатом усіх цих процесів стала консолідація сил колоніально-політичного табору і в грудні 1887 р. був створений новий союз – Німецьке колоніальне товариство (НКТ), яке налічувало 15 тисяч чоловік. До Першої світової війни його чисельність зросла втричі і на 1914 р. становила 45 тис. членів [401]. Для ведення пропаганди Колоніальне товариство видавало газету “Deutsche Kolonialzeitung”, різноманітні брошури та інші матеріали, а також широко використовувало пресу провідних буржуазних партій, зокрема націонал-ліберальну “Kölnische Zeitung”. Як організація великої буржуазії і юнкерства НКТ поряд з іншими подібними організаціями справляло суттєвий вплив на внутрішню і зовнішню політику кайзерівської Німеччини.

Разом з НКС великий внесок у практичну реалізацію колоніальних задумів і дальший розвиток засад та принципів ідеології колоніалізму здійснило Товариство німецької колонізації. З його діяльністю були пов’язані успіхи німецької колоніальної політики на сході Африканського континенту. Очолював товариство Карл Петерс, якого російський історик Єрусалимський влучно характеризував як “історика за освітою, садиста за натурою і авантюриста за покликанням” [402].

У 1876 – 1879 рр. Петерс вивчав історію та географію у Геттінгенському, Тюбінгенському, а також і Берлінському університетах. У 1881 р. на запрошення дядька він прибув у Лондон. Під час проживання в Англії він прийшов до висновку, що при певних обставинах значна частина буржуазії та інших верств суспільства може збагатитися за рахунок колоніальних народів. За свідченням самого Петерса, він усе життя не міг позбутися впливу британського прикладу, постійного об’єкту його “ненависті – любові” [403]. Цей піонер-колонізатор ще у першій половині 80-х років побував у Східній Африці. Діючи на власний страх і ризик, Петерс досягнув землі Машона, де знайшов золото і намагався створити колонію. Були навіть відомості, що за велику винагороду він хотів передати її до рук Англії. Але ця спроба закінчилася повним крахом і наприкінці 1883 р. Петерс повернувся в Німеччину без копійки в кишені, але з великими й масштабними планами захоплення обширної території у районі річки Замбезі.

Однак сумнівні й небезпечні колоніальні плани Петерса не знайшли ні політичної підтримки уряду, ні фінансової допомоги з боку капіталістичних кіл. Проект загарбання Машона відхилив спочатку Бісмарк, а потім і промисловий магнат Крупп, від якого Петерс сподівався отримати хоча б 20-30 тис. марок. Йому відмовив у допомозі та співробітництві навіть НКС [404]. Тоді підприємливий і невгамовний колоніальний діяч вирішив створити співтовариство на зразок англійських компаній авантюристів епохи королеви Єлизавети. Учасників цієї організації мала об’єднати і згуртувати перспектива легкої і багатої здобичі в заморських країнах. При цьому Петерс прагнув використати поділ Африки, щоб, як він пізніше сформулював свою думку, “створювати власну імперію за власним зразком” [405]. Володіння компанії Петерса та його однодумців повинні були охопити територію Східної і Центральної Африки. Така відкрито грабіжницька ідея зацікавила різнорідні соціальні кола Німецької імперії. До їх складу входили аристократи й офіцери, які групувалися навколо консервативного клубу в Берліні на чолі з крупним померанським поміщиком і кайзерівським камергером графом Ф.Бер-Банделіном, а також дрібна буржуазія, що включала невдах-інтелігентів, відставних лейтенантів, частину чиновників і юнкерських синків. Саме ці кола вважали, що безпосередня й активна участь у колоніальному пограбуванні відкриває перед ними широкі перспективи в плані завоювання земель, багатства, слави, а також престижних і добре сплачуваних постів на державній службі.

28 березня 1884 р. вони створили Товариство німецької колонізації (ТНК). У зверненні, яке було прийнято на установчих зборах, говорилося: “Німецька нація при розподілі територій, з кінця XV ст. і до наших днів, залишилась ні з чим. Всі інші розвинуті народи Європи володіють за межами нашого континенту місцями, де їх мова і рід пустили міцний корінь і можуть розвиватися. Німецький емігрант, тільки-но залишився позаду межі імперії, стає чужинцем на іноземній території. Німецька імперія, велика і сильна, завдяки кров’ю здобутій єдності, є провідною силою на Європейському континенті: її сини на чужині мусять всюди звикатись з націями, які або байдуже, або відкрито вороже ставляться до них. великий потік німецької еміграції занурився на протязі століть у чужі раси, щоб розчинитися в них. Німці поза Європою постійно піддаються національному занепаду.

В цьому болючому для національної гордості факті полягають причини величезних господарських втрат нашого народу... При всіх обставинах нашій промисловості бракує ринків збуту, тому що нашому народу бракує колоній ... Товариства німецької колонізації хоче взяти в свої руки виконання найрішучішим і найрадикальнішим способом ретельно зваженого проекту колонізації” [406]. Метою товариства було накопичення коштів для заснування першої німецької землеробської колонії і направлення туди еміграційного потоку з Німеччини. Сам по собі такий план був покликаний до життя і пояснювався турботою про збереження національної самобутності німців за кордоном, встановлення їх зв’язків з батьківщиною. В умовах після створення єдиної Німецької держави така національна ідея була зрозуміла. Але за програмними заявами ТНК, поряд з цим ідеологічним положенням, стояли вкрай неприйнятні колонізаторські методи його реалізації, які виходили вже з іншої установки ідеології німецького колоніалізму – німці вище всіх, їхнє право на “цивілізаторську місію” щодо африканців єдино вірне і здійснити його треба будь-яким способом. Тому в зверненні також містився такий заклик: “Кожен німець, у якого серце не байдуже до величі й слави нашої нації, повинен вступити в наше товариство. Вважається, що втрачене раз виправляється на протязі століть; треба довести світові, що німецький народ разом з імперською величчю успадкував також старий німецький національний дух батьків” [407].

До осені 1884 р. чисельний склад ТНК зріс до 400 чоловік, переважно за рахунок офіцерів і дрібних чиновників [408]. Його ідеологом став Ланге – видавець газети “Tägliche Rundschau”, який здобув популярність своїми демагогічними і навіть відверто расистськими заявами. У пошуках соціальної бази для більш широкого впливу Ланге розгорнув свою діяльність серед деякої частини робітників. Він намагався переконати їх у тому, що з моменту відчуття себе справжніми арійцями вони відразу перестануть бути пролетарями. “Жовта небезпека може навіть соціал-демократів перетворити в расову аристократію” [409], – говорив Ланге. Така цинічна суміш соціальної і расової демагогії, підкріплена ідеями націоналізму і шовінізму, стала офіційною ідеологією ТНК. У першу чергу саме цим воно відрізнялося від НКС та інших колоніальних організацій 80-х рр. XIX ст.

Всі члени ТНК на чолі з Петерсом з властивою дрібним і невезучим суперникам неприязню ставилися до НКС. Компаньйони Петерса голосніше за всіх кричали про “національні завдання” німецької колоніальної політики. Правда, всі вони ставали більш стриманими як тільки мова заходила про особисті грошові внески на благо цієї політики. “Колоніальне питання є грошове питання” [410], – заявив Петерс, відкриваючи кампанію збору коштів, яких товариству явно не вистачало. У керівну групу ТНК поступово ввійшли найбагатші юнкери, які зробили внески по 5 тис. марок. Справа в тому, що з метою отримання капіталів Петерс продавав документи вартістю від 50 марок до 5 тис. марок на земельну власність у ще не завойовані колонії [411]. Таким чином колоніальні ентузіасти за дуже короткий час одержали 65 тис. марок. Петерс також зумів установити контакт з фон Куссеровим, який у міністерстві закордонних справ представляв інтереси “фінансового туза” Ганземана і його банку “Diskontogesellschaft”.

Напевно за допомогою фон Куссерова Петерс дізнався, що на східноафриканські території націлюється рейхсканцлер Бісмарк, який діє в інтересах німецьких торгових факторій, котрі вже давно вели плідну діяльність на території Занзібарського султанату. Німецький колонізатор-авантюрист вирішив, що треба поспішати і під чужим іменем у таємничій обстановці відправився на Занзібар. Під егідою створеного ним товариства саме звідти він хотів приступити до будівництва німецької колоніальної імперії у Східній Африці, яка повинна була стати “джерелом багатства і слави, противагою Британській Індії” [412].

Бісмарк дійсно проводив активну політику щодо Занзібару. Уже в 1880 р. там було створено німецьке консульство. На листі уже згадуваного референта з колоніальних питань у міністерстві закордонних справ фон Куссерова, який стосувався занзібарського питання, Бісмарк зробив таке цікаве зауваження: “... Використання султанату в німецьких інтересах завжди було моєю метою, заважали підняття прапорів та ігри Кортеса” [413]. Бісмарк здійснив ряд дипломатичних кроків для здобуття Занзібарського султанату: заручився підтримкою Франції і посилив тиск на Великобританію з метою її ізоляції, поспішно направив консулом у султанат мандрівника і відставного офіцера Г.Рольфса. Наприкінці серпня 1884 року Рольфс висловився за те, щоб оголосити німецький протекторат над Занзібаром, а заодно присвоїти території на африканському узбережжі та у внутрішніх областях Східної і Центральної Африки, зокрема район Сомалі. У своєму посланні до канцлера німецький консул пропонував:


  1. Завдання німецького представника в Занзібарі, незважаючи на його інші обов’язки, має бути направлене на те, щоб султан цієї країни поступово вступив з Німеччиною у зв’язки...

  2. Німецькі фірми можуть створити на занзібарському узбережжі факторії, замість того щоб обмежитись лише комерційною діяльністю на островах. І потім одержати землі від туземних вождів.

  3. Слід так скоро, як тільки це можливо, здобути весь незалежний острів Абд ель Кері.

  4. Потрібно спокійно взяти на замітку ще сомалійське узбережжя як повністю незалежне. Можливо можна рекомендувати передусім спорядити сюди наукову експедицію. Однак треба за всіх обставин триматись того, щоб залишена на узбережжі експедиція служила базою [414].

Цю пропозицію схильний був підтримати Бісмарк. У результаті Петерс одержав попередження, що він не повинен розраховувати на підтримку уряду, і якщо його товариство хоче зайнятися територіальними загарбаннями, то воно має розраховувати тільки на власні можливості.

Це не справило великого враження на Петерса. У листі з Занзібару, відправленому 6 листопада 1884 р. в міністерство закордонних справ, він повідомляв: “Я маю честь повідомити Вашу світлість про те, що ми вже давно усвідомлюємо, що ще на початку наших справ ми діяли на свій страх і ризик і ми усвідомлюємо весь обсяг нашої відповідальності у різних напрямках... В області султана Занзібару ми не будемо здобувати земель, якщо ми їх не зможемо отримати від самого султана... Узагара по місцевих повідомленнях відповідає нашій меті. Вона, поза всякими сумнівами, незалежна і має дуже сприятливий гірський клімат. Ми завтра або післязавтра вирушаємо туди і будемо на місці приймати рішення згідно з нашими спостереженнями. Всі наміри ми поки тримаємо в таємниці, якщо нам не вдасться прийти до певної угоди з султаном ... Я повинен з честю відзначити, якщо б дозволили їх Величність, через деякий час доповісти про результати наших прагнень і зробити доповідь [415].

За короткий час за допомогою підкупу, споювання, хитрощів і грубого насилля Петерс зумів заключити з вождями місцевих племен 12 договорів, на основі яких ТНК отримало право на володіння територією площею 150 тис. км. кв. Спритності Петерса позаздрив навіть Бісмарк, який зауважив, що “здобувати території в Східній Африці дуже легко; за декілька рушниць можна одержати папір, під яким стоять хрестики негрів” [416]. Петерс мав велику кількість подібних паперів, але йому потрібен був ще один – той, який давав гарантію німецького уряду.

27 лютого 1885 р. німецький імператор надав ТНК “охоронну грамоту”. Її дія поширювалася на всі здобуті Петерсом території, які були поставлені під “імперську охорону” [417]. Визначити їхні точні кордони не міг ніхто. Говорячи у цей час про значення колоніальної політики для Німеччини і німців, Петерс відзначив: “Ми, німці, пізно вийшли на арену колоніальної політики. Тим більше я вважаю своїм обов’язком показати іншим народам світу, що ми сповнені рішучості всіма силами розпочати проведення великої і сповненої гідності колоніальної політики, оволодіти все ще не зайнятою землею у Східній Африці. У цьому я бачив останній засіб, щоб розбудити дрімаюче у нас почуття національної гордості... Так у лютому 1885 р. почалася та сама “політика поспіху”, як її називали мої противники. Вона була необхідна, бо ми повинні були випередити там наших суперників з усіх пунктів, якщо хотіли добитися того, щоб Німеччина домінувала від Нілу до Замбезі” [418].

Ставлення імператора і рейхсканцлера до самочинної діяльності Петерса на сході Африки змінилося тому, що визнавши зайняті ним території, Німеччина розширювала свої колоніальні володіння і при цьому не дуже ризикувала одержати опір з боку Великобританії. Крім того, значна частина правлячих кіл виступала за нові колоніальні загарбання. Особливо помітною була зацікавленість у Східній Африці. Про це свідчить, зокрема, анонімний допис на адресу Бісмарка з Нью-Йорку віл 6 жовтня 1884 р. Там говорилося: “Досягнуті великі успіхи німецької колоніальної політики віталися тут з великою радістю, всі німці закордону висловлюють Вашій світлості глибоку подяку. Ми слідкуємо за станом справ. Що нас тут турбує, так це те, що узбережжя на сході Африки між екватором і 10 градусом південної широти, безпосередньо на південь і на північ на територіях від Занзібару, може потрапити в руки іншої влади. Там не лише найгарніша гірська країна Африки, але й по обидві сторони від озера Танганьїки – ще безгосподарні землі з чудовим кліматом і врожайністю. Невже Німеччина віддасть африканську Швейцарію ... в руки супернику?” [419].

Великобританія, яка мала свої інтереси на сході Африканського континенту, дала зрозуміти, що вона не буде заперечувати проти збереження за Німеччиною захоплених Петерсом територій, якщо тільки німці залишать у спокої Занзібар і не будуть займати нові землі. Англійці остерігалися подальшого розширення німецьких східноафриканських колоніальних володінь. Недаремно британський віце-консул у Момбаса Сміт застерігав африканських вождів від підписання будь-яких договорів з німцями. Цей документ, який ілюструє всю внутрішню напругу колоніального англо-німецького протистояння, показує психологічні прояви сутички двох колоніальних ідеологій, вартий, щоб процитувати його повністю. Британський дипломат попереджав: “Я тобі повідомив уже раніше в моєму попередньому листі, що деякі християни-німці, без сумніву, прийдуть до тебе з наміром встановити з тобою переписку, будуть говорити тобі багато приємних речей, запевняти, що прийшли в твоїх же власних інтересах.

Я сподіваюсь, що ти від Бога наділений тільки хорошим, проте будь розумним: німці прийдуть до тебе заради власної вигоди. Отже, будь пильним.

Далі говорю я тобі, будь обережним, будь обережним, коли вони тобі мовитимуть: “Ось візьми цей олівець і пиши”, та не підписуй, а коли будеш підписувати, то не пиши “Я це приймаю”, а пиши “Я з цими пропозиціями не згоден”. Будь обережним, будь обережним. Це ми пишемо тобі як дружнє застереження. найкраще буде, якщо ти ніколи їм слів “Я це приймаю” не напишеш. Це буде найкраще від усього. Будь обережним, будь обережним! І ще раз: обережно! І хай допоможе тобі Бог!” [420].

Для врегулювання всіх спірних питань у Східній Африці була створена англо-франко-німецька розмежувальна комісія. Результатом її роботи стало підписання 1 листопада 1886 р. договору, згідно якого Великобританія одержала 400, а Німеччина 600 кв. миль східноафриканських земель. Причому німці фактично могли контролювати англійську зону з півночі і півдня [421]. Так Петерс і його однодумці з ТНК при підтримці уряду Бісмарка одержали перемогу. Після цього німецькі колонізатори приступили до господарського освоєння східноафриканських територій. Про їхні колоніально-господарські перспективи повідомляв 25 вересня 1885 р. лейтенант Клітцинг. Він писав: “У Східній Америці можна буде думати про ту ж колонізацію, якщо для швидкого і зручного сполучення з узбережжям побудувати залізницю.

Плантаційне господарство у великих масштабах відкидає роботу за допомогою лопат, воно має бути машинним, якщо хоче бути продуктивним і вигідним, і використовувати трактори або в’ючних тварин для обробки землі. Цього не можна було б зробити на головах і плечах носильників. Спроба, яку здійснювали англійці, доставляючи товари і продукти в Танганьїку волами, закінчилося плачевно...

Поки тут машини не будуть дешевими і зручними, до тих пір плантаційне господарство не буде ефективним ...

Земля в низинах у більшості випадків відмінна й тому в основному розібрана неграми. На цій чорній, багатій гумусом землі буде рости все, що росте в тропіках...

Про розведення худоби у великих масштабах поки що не може бути мови, оскільки у даний момент важка і клопітка справа утримувати те невелике число худоби, яке знайдеш; поки не буде великих плантацій з гарною кормовою травою, неможливо тримати великі стада худоби” [422].

Німці розпочали експлуатацію африканського населення, але наштовхнулися на нерозуміння й опір. Африканці зовсім не хотіли працювати на європейців, вкладаючи в слово “робота” зовсім інший зміст. Тому з’явився ряд пропозицій щодо того, як найефективніше вийти з такого становища. Один з членів ТНК, який з симпатією ставився до колоніальних шовіністів, пропонував: “Можна давати дітей на виховання європейцям, даруючи їх батькам подарунки, і передавати малих найкраще в дворічному віці в наші сирітські будинки. Обов’язково потрібно, щоб діти, які виховуються, не вступали в контакт з місцевими жителями, бо приклад ледачої людини дуже згубний... Виявиться хороший матеріал особливо тоді, коли стримувати спілкування з старими місцевими жителями” [423].

Однак уже тоді стало ясно, що ТНК не здатне встановити економічне домінування над колоніальними володіннями в Східній Африці. Тому після повернення в Німеччину Петерс зайнявся пошуками капіталів. З цією метою він реорганізував ТНК, вигнав з нього “патріотів без грошей” і створив Німецьку Східноафриканську компанію Карла Петерса і його товаришів (НСАК) [424]. Німецький великий капітал спочатку з недовір’ям поставився до нової організації Петерса. Це було викликано численнями повідомленнями про зухвалі й аморальні методи поведінки її фундаторів і членів. Так, гамбурзький комерсант на Занзібарі О’Свальд писав: “Представники ТНК з перших кроків вели себе негідним чином. Доктор Петерс, доктор Юльке та інші, які претендували на роль справжніх представників німецького народу, сильно підірвали повагу, яку туземці мали до білих, своїми п’янками, бійками та іншими діями; зокрема ці двоє робили все, щоб зіпсувати встановлені відносини” [425].

Однак Петерс продовжував наполегливу діяльність з метою пошуку і залучення капіталів для розвитку свого підприємства. Нарешті йому вдалося заручитися фінансовою підтримкою банкіра фон Гейдта, а потім Круппа. Гейдт у листі до колоніального референта Крауеля від 28 жовтня 1885 р. з приводу фінансування організації Петерса заявив: “Для східноафриканського товариства потрібно вкласти 3 мільйони 800 тисяч марок, які піднімуть авторитет держави, що створений завдяки морській торгівлі” [426]. Це свідчило про те, що політичні акції НСАК поступово зростали. Навіть прусський представник банку “Seehandlung” при активному сприянні з боку Бісмарка і деяких придворних осіб вирішив субсидувати для колоніальних справ компанії свою частку в розмірі 500 тис. марок. Тоді тільки дуже вузьке коло осіб знало, що ця фінансова угода прикривала капіталовкладення самого імператора Вільгельма І [427].

Операція “Seehandlung” докорінно змінила ставлення у “вищому світі” до діяльності Петерса. Ряд представників аристократичних кіл, великі промисловці й банкіри, у тому числі Блейхредер та Ганземан, також вирішили підтримати НСАК. Своє ставлення до Петерса і його діяльності змінив Бісмарк. Він охоче підтримував версії Петерса про його боротьбу проти работоргівлі. Канцлер вважав, що їх пропаганда користується великим успіхом у рейхстазі та серед громадської думки і її потрібно використовувати з політичною метою. У ці дні Бісмарк писав: “Зараз громадська думка надає колоніальній політиці таке велике значення, що становище уряду в країні суттєво залежить від її успіху” [428]. Рейхсканцлер став на сторону Петерса, під час його суперечки ще з одними східноафриканськими німецькими колонізаторами – братами Денхардтами. Тому влітку й восени 1886 р., користуючись такою обстановкою, Петерс і його однодумці захопили ціле узбережжя Східної Африки від Могадішо до Віту, а також розташовані за ним внутрішні райони.

У цей час Петерс і його організація спиралися у своїй діяльності у Східній Африці на християнські місії. За ініціативою НСАК було створено у 1886 р. Білефельдське місіонерське товариство або Віфлeємська місія. У статуті цього товариства відзначалося, що місіонери повинні активно співробітничати “із службовцями Німецького Східноафриканського товариства у всіх мирських і державних справах, а також у справах, які стосуються заходів церковних громад” [429]. На початку свого існування нове місіонерське товариство фактично було складовою частиною НСАК. Члени їхніх правлінь мали спільні фінансові інтереси, а до складу правління Білефельдського товариства навіть входили Петерс, Юльке, Лойе і граф Бер-Банделін.

З Петерсом співробітничали також католицькі місіонерські кола Німеччини. У 1885 р. він уклав угоду з патером Амрайном про майбутню діяльність у Східній Африці місіонерського братства Св. Бенедикта. На колоніальному поприщі НСАК користувалася також підтримкою католицьких місіонерських конгрегацій монахів домініканського ордену (“чорні батьки”) і членів ордену, заснованого у 1868 р. французьким єпископом Лавіженрі спеціально для місіонерської діяльності в Африці (“білі батьки”). Сам Петерс дуже високо оцінював діяльність католицької місіонерської станції “чорних батьків” у Багаймо, яка довгий час служила місцем зупинки і відпочинку для європейців, що направлялися у внутрішні частини країни. Він дуже влучно назвав станції цього ордену “свого роду свердлами, за допомогою яких біла раса проникає у цю багату область неприступного Чорного материка” [430]. Така оцінка, на нашу думку, справедлива для діяльності більшості німецьких місіонерів, які стали однією з опор і провідниками німецької колоніальної експансії на території Африки.

Водночас християнські місії відігравали важливу роль у поширенні мови суахілі всередині країни. Перший словник суахілі склав, а також вперше зробив частковий переклад Біблії на цю мову німецький місіонер Й.Крапф. Цікаво, що в Берлінському університеті під керівництвом лютеранського місіонера Г.Бютнера у 1887 р. була створена кафедра суахілі. Піднесення цієї мови мало також своїм наслідком результат, якого не чекали місіонери. Ним стало поширення ісламу. Наприклад, на узбережжі Німецької Східної Африки мусульмани мали свої “школи Корану”, в яких учні навчалися читати й писати на суахілі арабським шрифтом. Безумовно, колоніальна адміністрація розуміла, що деяких африканців треба навчати суахілі з латинським шрифтом і арифметиці, щоб вони могли стати клерками у місцевих державних закладах, на залізницях і плантаціях. Однак і тут на перших ролях перебували місіонери. У 1900 р. у школах протестантських місій нараховувалося 900 учнів, у школах було всього 1600 учнів [431]. Крім того християнські місії навчали своїх вихованців ремеслам, впроваджували нові сільськогосподарські культури, займалися медициною. Ряд місіонерів займалися науковою роботою і зробили значний внесок у розвиток лінгвістики, етнографії, метеорології, краєзнавства, історії.

У цілому діяльність християнських місій сприяла зростанню німецького впливу в Східній Африці, підготовці місцевих кадрів для колоніальної адміністрації, розширенню німецького експорту і незалежно від прагнень тих чи інших місіонерів об’єктивно відповідала експансіоністським цілям німецького колоніалізму на території Африканського континенту. У взаємовідносинах з місцевим населенням місії завжди виступали на боці колоніальної адміністрації, а в критичних ситуаціях навіть підтримували каральні операції німецьких колоніальних військ.

Але скоро зміна міжнародного становища привела до того, що з 1887 р. офіційна колоніальна політика німецького уряду змушена була враховувати позицію Великобританії і ситуацію на Європейському континенті. Намагаючись підпорядкувати колоніальну експансію своїм завданням в Європі та уникнути гострих конфліктів з Англією. Бісмарк у грудні 1888 р. демонстративно проголосив: “Моя карта Африки знаходиться в Європі” [432]. Рейхсканцлер заявив, що проповідь нових колоніальних загарбань у Східній Африці продиктована амбіціями окремих осіб і не відповідає національним інтересам країни. У значній мірі така позиція німецького уряду в східноафриканських справах носила показний характер. Це підтверджує промова Бісмарка у рейхстазі 26 січня 1889 р. Імперський канцлер розхвалював і захищав німецьку колоніальну політику, яка нібито несе африканським народам “християнську культуру і зв’язок з цивілізацією” [433]. Це добре підмітив Петерс: “Одне було ясно уже наприкінці минулого століття. Політика Союзу трьох імператорів або у крайньому випадку союзу з Росією стала би природним тиловим прикриттям німецької колоніальної політики” [434].

Однак у той час, коли Бісмарк виступав за “поміркованішу” політику анексій, Петерс захоплював нові території на сході Африки. Рейхсканцлер уміло скористався цим для того, щоб позбавити “піонера німецької колоніальної політики” усякої можливості діяти самочинно. Нагода трапилася в зв’язку з так званою експедицією врятування Емін-паші. приводом до цієї експедиції стало прагнення звільнити австрійського лікаря і колоніального шукача пригод Едуарда Шнітцера (Емін-паша – ім’я, яке він узяв собі після вступу на службу до турецького султана). Після різних махінацій він став турецьким губернатором у найпівденнішій османській провінції – Уганді. Блокований махдистами, які повстали проти англійських колонізаторів і єгипетських рабовласників, паша запросив допомоги у європейських держав. Як писав оглядач “Вестника Европы”, “доля Еміна була піднесена до ступеня питання першочергового значення” [435].

Англійською експедицією керував відомий мандрівник і колоніальний діяч Г.Стенлі. Німецькі колонізатори були занепокоєні тим, що Великобританія під цим приводом розширить свої володіння у Східній Африці. В червні 1888 р. вони створили німецький Комітет врятування Еміна (далі – Комітет), до якого ввійшли депутати рейхстагу і ландтагів, фінансові магнати і колоніальні ділки типу Петерса. Комітет отримав 50 тис. марок з фондів промисловця Круппа [436]. Німецьким колоніальним колам адресувалося послання, де вказувалося, що метою запланованої експедиції є захоплення територій у районі оз. Альберт. Що стосується офіційної заяви, то Комітет протиставляв своє нібито патріотичне завдання – “врятування” підданого Німеччини – “комерційній концепції” англійців. Керівником німецької експедиції був призначений Петерс. Лондонська “Times” висміювала його як “рятівника уже врятованого”*. Газета вважала, що Німеччина керувалася не патріотичними почуттями, а користолюбством і заздрістю до успіхів Великобританії [437].

Прибувши в Східну Африку, Петерс всюди діяв як жорстокий завойовник. Головними знаряддями його “культуртрегерської місії” у колоніях були батіг з крокодилячої шкури і шибениця. Там, де з’являвся Петерс, біля його дому перш за все споруджувалася шибениця. Жителям поселень, які зустрічалися на його шляху в Уганду, він показував, “хто такі німці”. “Після третьої години я рушив у нові села на півдні, – описував Петерс один із своїх численних актів насилля. – Всюди одна і та ж картина: після короткого опору племена вагого розсіяні. Ми підпалюємо хатини. У хід ідуть сокири, щоб зруйнувати те, що не стало здобиччю вогню. До половини п’ятої було зруйновано 12 поселень... Багого намагалися швидко відігнати свої стада, але нам удалося захопити 200-300 голів худоби. Пастухів, які не встигли втекти, ми вбили” [438].

Жорсткість Петерса мала з позиції колонізаторів свою логіку. Він у певній мірі слідував викладеним в одному з приватних листів ще 13 травня 1886 р. рекомендаціям німецького генерального консула на Занзібарі Арендта: “Найбільші труднощі рейх буде мати при колонізації небезпечних областей Східної Африки та її суспільства. В даній ситуації повинні ми прислухатись до порад спокійних і розумних людей, які знають Африку, інакше наше становище в Індійському океані похитнеться. Без військової окупації неможливо буде завоювати владу в цій країні” [439]. Але нові завоювання Петерса на північ від німецької колонії не були санкціоновані урядом. “Експедиція врятування Емін-паші*, – на думку самого Карла Петерса, – зазнала невдачі через помірковану анексіоністську політику Бісмарка” [440].

Це викликало обурення німецьких колоніальних кіл. 18 серпня 1889 р. в Берліні відбувся мітинг прихильників активної колоніальної політики. Ситуація настільки загострилася, що канцлер змушений був відкрито підтримати своє гасло: “Збереження добрих англо-німецьких відносин у кінцевому результаті найважливіше” [441]. У зверненні до рейхстагу Бісмарк виразив цю думку в ще більш загальній і категоричній формі: “Я розглядаю Англію як стару традиційну союзницю, з якою у нас немає ніяких спірних питань. Термін “союзниця” не слід сприймати тільки в дипломатичному розумінні, бо у нас немає з нею ніяких договорів; але я хочу зберегти також і в колоніальних питаннях той контакт з Англією, який у нас з нею був по крайній мірі впродовж півтораста років” [442].

Глава німецького уряду був зацікавлений у тому, щоб не розпалювати пристрасті навколо Петерса і його діяльності у Східній Африці ще з однієї важливої причини. Якраз у той час у зв’язку з жорстокістю німецьких колонізаторів стосовно африканського населення, зневажання традицій туземців розпочалося повстання у східно-африканських землях. Німці робили все, щоб за допомогою військової сили придушити його. Все це могло підірвати позиції кайзерівської Німеччини в цьому регіоні. Тому реакція Бісмарка на ці події була наступною: “Можливість військових дій, на мій погляд, абсолютно виключена. І я краще б відмовився від усіх східноафриканських намірів, ніж схвалив військові дії Рейху на суші. Щоб зберегти мирні відносини, ... ми повинні змусити служити нам з користю, в першу чергу, наявну невелику державну машину султана” [443].

Пристрасті вляглися лише після офіційного повідомлення про врятування Емін-паші експедицією Стенлі. Сам Стенлі під час вручення йому в Географічному товаристві принцом Валлійським золотої медалі сказав, “що він пишається виконанням офіційного доручення і звільненням свого друга Еміна, якому він дав можливість вступити на службу дружньої держави” [444]. Але спроби в майбутньому використати Еміна на німецькій службі успіху не мали. Що стосується Петерса, то за самочинні дії він у 1889 р. був звільнений з директорату НСАК і після цього серйозного впливу на німецьку колоніальну політику в Східній Африці не мав.

Неодноразово давали оцінку і виражали своє ставлення до колоніальної політики кайзерівської Німеччини на сході Африканського континенту німецькі соціалісти. У своєму виступі на засіданні рейхстагу 26 січня 1889 р. Бебель дав дуже влучну характеристику НСАК, німецькій колоніальній політиці взагалі й розкрив позицію соціал-демократів з цього питання. Він сказав: “Що ж це за Східноафриканське товариство? Маленька купка крупних капіталістів, банкірів, комерсантів і фабрикантів, тобто купка багатіїв, чиї інтереси не мають нічого спільного з інтересами німецького народу і чия колоніальна політика служить тільки приватним інтересам і переслідує тільки одну мету, – спираючись на матеріальні переваги, всіма можливими засобами збагачуватися за рахунок беззахисного населення. Цій колоніальній політиці ми ніколи не дамо нашого схвалення. По суті кажучи, всяка колоніальна політика – це нещадна експлуатація місцевого населення. Де б ми не розкрили історію колоніальної політики за останні три століття, всюди зустрічаємо насилля і пригнічення корінних народностей, що нерідко закінчується їх повним винищенням. А пануючий мотив – золото, золото і ще раз золото. І щоб забезпечити безперешкодну експлуатацію африканського населення у якомога більшому масштабі, тратяться мільйони з державної кишені, з кишень платників податків, гарантуючи експлуататорську діяльність товариства, підтримуючи його за рахунок імперського бюджету. Зрозуміло, що ми, з наших позицій противників всякого пригноблення, не прикладемо до цього руку. Я піду далі й скажу, що навіть у випадку обробки східноафриканської землі яким-небудь європейським або німецьким колоніальним товариством це не принесе ніякої користі жителям відповідної країни” [445].

Таким чином, ТНК, а потім НСАК проводили активну колоніально-пропагандистську і практичну діяльність на території Східної Африки по втіленню в життя принципів ідеології колоніалізму. З одного боку, це було викликано прагненням підпорядкувати колоніальну політику вирішенню німецької національної ідеї про об’єднання всіх німців як у самій Німеччині, так і за її межами. Цьому мала сприяти добре продумана колонізаційна політика по створенню німецьких землеробських колоній у Східній та Центральній Африці й спрямуванню туди еміграційного потоку, внаслідок чого поселенці-колоністи не поривали б зв’язків з батьківщиною. Згідно основних положень свого звернення, саме такою роботою мала зайнятися компанія Петерса. Однак, з другого боку, Петерс та його однодумці з товариства всією практичною діяльністю на східноафриканських територіях упродовж 1884 – 1889 років у знaчній мірі скомпрометували цю ідею. Як жорстокі колонізатори. вони зневажливо ставилися до історичних та культурних здобутків африканців, їхніх традицій і побуту, права самостійно вирішувати питання вибору шляхів розвитку, здійснювали каральні експедиції проти туземного населення, змушували африканських вождів за допомогою обману, підкупу, споювання підписувати нерівноправні договори. Наслідком цього став перехід значних територій на сході Африки до рук німців.

Ідеологію Німецького колоніального союзу, Товариства німецької колонізації, Німецької Східноафриканської компанії, Німецького колоніального товариства, їхнього керівництва і тих політичних, фінансово-промислових, юнкерських та “різночинних” сил, на які вони спиралися, підживлювали переконання у справедливості й правильності своїх дій щодо колонізованих народів, у своєму виключному праві впливати і навіть розпоряджатися долями інших людей. Тому вся їхня колоніальна пропаганда була спрямована на розпалювання проколоніальних шовіністичних настроїв у німецькому суспільстві. У результаті ідеологія шовінізму, одержавши організаційно-пропагандистський центр спочатку в особі Німецького колоніального союзу і Товариства німецької колонізації, а потім Німецької Східноафриканської компанії і Німецького колоніального товариства, з середини 80-х років ХІХ ст. остаточно перетворюється в складову частину ідеології німецького колоніалізму. Подальший ріст шовінізму в Німеччині був пов’язаний зі спробою врегулювання англо-німецьких колоніальних суперечностей у Східній Африці та підписанням у 1890 р. Гельголанд-Занзібарського договору, створенням і діяльністю Пангерманського союзу.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14

Схожі:

Київського славістичного університету троян Сергій Станіславович Троян Павло Сергійович отто фон бісмарк І колоніальне питання в німеччині iconТроян с. С., доктор історичних наук, професор кафедри зовнішньої політики І дипломатії Дипломатичної академії України при мзс україни
Троян Сергей Станиславович. Доктор исторических наук, профессор. Профессор кафедры внешней политики и дипломатической академии Украины...
Київського славістичного університету троян Сергій Станіславович Троян Павло Сергійович отто фон бісмарк І колоніальне питання в німеччині iconСалата сергій Анатолійович
Астрономічного музею Астрономічної обсерваторії Київського національного університету
Київського славістичного університету троян Сергій Станіславович Троян Павло Сергійович отто фон бісмарк І колоніальне питання в німеччині iconКомплексне країнознавство
Будз М. Д., Мартинюк В. О., Постоловський Р. М, Троян С. С. Комплексне країнознавство (основні поняття, категорії, країни, персоналії):...
Київського славістичного університету троян Сергій Станіславович Троян Павло Сергійович отто фон бісмарк І колоніальне питання в німеччині iconМиколаївський будівельний коледж Київського національного університету будівництва І архітектури
Миколаївського будівельного коледжу Київського національного університету будівництва І архітектури
Київського славістичного університету троян Сергій Станіславович Троян Павло Сергійович отто фон бісмарк І колоніальне питання в німеччині iconМиколаївський будівельний коледж Київського національного університету будівництва І архітектури
Миколаївського будівельного коледжу Київського національного університету будівництва І архітектури
Київського славістичного університету троян Сергій Станіславович Троян Павло Сергійович отто фон бісмарк І колоніальне питання в німеччині iconЮстус фон Лібіх Підготував: Красовський Сергій, учень 10-бх класу Наукова діяльність
Титану, Плюмбуму, Хрому, Марганцю та ін,; вивчав склад складних мінералів, відкрив сучасний метод отримання хлорного вапна
Київського славістичного університету троян Сергій Станіславович Троян Павло Сергійович отто фон бісмарк І колоніальне питання в німеччині iconКонтекстуально-інформаційна модель Київського національного університету імені Тараса Шевченка
Упродовж 2000 року в рамках ндр "Моніторинг та інформаційне моделювання змі" (керівник проф. Різун В. В.) здійснювалося дослідження...
Київського славістичного університету троян Сергій Станіславович Троян Павло Сергійович отто фон бісмарк І колоніальне питання в німеччині iconПерсональний склад Вченої ради Військового інституту Київського національного університету імені Тараса Шевченка За посадою
Військового інституту Київського національного університету імені Тараса Шевченка
Київського славістичного університету троян Сергій Станіславович Троян Павло Сергійович отто фон бісмарк І колоніальне питання в німеччині iconПрограма творчих конкурсів київського національного університету театру, кіно І телебачення імені І. К. Карпенка-Карого
Київського національного університету театру, кіно І телебачення імені І. К. Карпенка-Карого
Київського славістичного університету троян Сергій Станіславович Троян Павло Сергійович отто фон бісмарк І колоніальне питання в німеччині iconДжон фон Нейман (англ. John von Neumann), Нейман Янош Лайош
Він став засновником теорії ігор разом із Оскаром Моргенстерном у 1944 році. Розробив архітектуру (так звану «архітектуру фон Неймана»),...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка