Київського славістичного університету троян Сергій Станіславович Троян Павло Сергійович отто фон бісмарк І колоніальне питання в німеччині



Сторінка11/14
Дата конвертації16.02.2018
Розмір2.99 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14

5.3. Гельголанд-Занзібарський договір 1890 р.:

від колоніальної політики Отто фон Бісмарка

до «нової ери» Лео фон Капріві

У березні 1890 р. пішов у відставку канцлер Отто фон Бісмарк. Новий уряд очолив керівник військово-морського відомства генерал Лео фон Капріві. Обов’язки міністра закордонних справ від Г.Бісмарка перейшли до Маршалла фон Біберштейна. Цікаво, що сам князь Бісмарк в одній із розмов з кореспондентами німецьких газет так охарактеризував канцлера Капріві: “Капріві я ціную більше, ніж кого-небудь: він гарний, навіть кращий з наших генералів, жаль тільки, що йому доводиться знайомитися з політикою. Він, втім, не може багато змінити в даному мною політиці напрямку. Колії вибиті такі глибокі, що політична колісниця повинна слідувати ними” [446].

Однак уже на перших порах зміна співвідношення сил у правлячому таборі кайзерівської Німеччини внесла деякі суттєві корективи у її зовнішньополітичний курс. Впливові англійські політики й економісти підкреслювали, що “Капріві займає більш лояльну позицію стосовно Британської імперії” [447]. Щодо колоній Капріві відкрито признавався, що, на його думку, “гірше, що могло б статися для Німеччини, це якби їй подарували Африку”. У записці рейхстагу він оголошував “період підняття німецького прапора в безгосподарних заокеанських територіях і укладення договорів з туземними вождями і князьками” закінченим, для того щоб можна було переварити здобуте [448].

Капріві вважав, що назріла необхідність невідкладного розв’язання англо-німецьких суперечностей на сході Африки. Обидві сторони прагнули знайти такий шлях урегулювання конфлікту, який задовольнив би як Великобританію, так і Німеччину, і водночас мінімально зачіпав інтереси колоніальних кіл. При цьому англійський прем’єр-міністр лорд Солсбері використав, з одного боку, погіршення російсько-німецьких відносин і, з другого, зазіхання Німеччини на о.Гельголанд у Північному морі*. 13 травня 1890 р. він запропонував Німеччині цей острів взамін за поступки у Східній Африці.

Слід зауважити, що ще у 1884 р. прибрати до своїх рук Гельголанд хотів Бісмарк. Він направив відповідний проект англійському уряду. Але пропозиція рейхсканцлера не зустріла ніякої позитивної реакції у Лондоні. Всю відповідальність за провал проекту Бісмарк постарався перекласти на Англію і німецького посла в Лондоні графа Мюнстера. Останнього він звинувачував у нерішучому веденні переговорів з англійським урядом [449]. Значення о.Гельголанд особливо зросло для Німеччини після початку будівництва Кільського каналу в 1887 р. (закінчене у 1895 р.). Канал мав з’єднати Північне і Балтійське моря і тому Гельголанду як важливому опорному пункту відводилася особлива роль у німецьких військово-морських планах. Так, статс-секретар закордонних справ Маршалл писав послу в Лондоні Гетцфельду: “З військової точки зору володіння Гельголандом у Північному морі в зв’язку з кільським каналом становить величезну цінність” [450].

На початку 1890 р. деякі придворні кола в Англії, Данії, Німеччині навіть надіялися шляхом потрійного обміну викликати зближення між Берліном і Копенгагеном. Англія передавала би Данії острів Гельголанд взамін дрібних островів Антільського архіпелагу, які належали датчанам. Данія, у свою чергу, обмінювала б Гельголанд на датські райони північної частини Шлезвіг-Гольштейнської землі. Але новий німецький імператор Вільгельм ІІ Гогенцоллерн заявив, що Німеччина може розпоряджатися своїми африканськими володіннями як їй тільки забажається, але вона не має права віддавати жодної п’яді землі, яка скроплена німецькою кров’ю [451].

Німецькому уряду сподобалася пропозиція лорда Солсбері і він пішов на складні переговори про поділ і розмежування територій у Східній Африці. В Європі, як видно з донесень російських дипломатів, навіть стали побоюватися можливого зближення між Німеччиною та Великобританією. “Тепер Європі доводиться рахуватися з фактом спільних дій в Африці двох колишніх суперників – Німеччини й Англії” [452], – повідомляв 7 травня 1890 р. в Санкт-Петербург посол в Лондоні Стааль.

1 липня 1890 р. в Берліні обидві сторони підписали договір, який в історичній літературі одержав назву Гельголанд–Занзібарського пакту. Німеччина віддавала Англії значну частину своїх колоніальних володінь на східноафриканському узбережжі та о.Занзібар в обмін на о.Гельголанд [453].

До Великобританії відійшли колишні німецькі володіння:


  1. Віту, який мав статус султанату;

  2. райони, розташовані в міжріччі Тана – Джуба, а також південніше до кордонів Єгипту і на схід від західного водорозділу Верхнього Нілу;

  3. території, що лежали на захід від оз.Вікторія (Буганда) та у верхів’ях Нілу (Ваделай);

  4. Ньясаленд і північно-східні райони Північної Родезії.

Німеччина також визнавала англійський протекторат над Занзібаром. У загальному підсумку за Гельголанд-Занзібарським договором територія Британської колоніальної імперії збільшувалася на 1 млн. кв. миль.

Німеччина за договором одержала:



  1. о. Гельголанд у Північному морі;

  2. смугу східноафриканського узбережжя (з виплатою компенсації султану);

  3. о. Мафія біля Занзібара;

  4. смугу території шириною 20 миль, яка давала Німецькій Південно-Західній Африці вихід до р. Замбезі.

Німецькі колонізатори також добилися дуже вигідного прирощення територій до Камеруну і Того, які були їхніми колоніями. Окрім того, німецькі східноафриканські володіння одержували міжнародне визнання. Всього Німеччина придбала 400 тис. кв. миль територій [454]. “Русский вестник” відзначав, що цей факт для неї рівносильний “зреченню від суперництва з Великобританією на поприщі колоніальної політики, яка ще недавно проголошувалася настійною потребою і національним завданням Німецької імперії” [455].

Гельголанд-Занзібарський договір був доповнений угодою з Францією від 17 листопада 1890 р. Згідно неї Німеччина одержувала володіння занзібарського султана на материку й о.Мафія (султан Занзібару відмовлявся від своїх претензій). Підписання цієї угоди було обумовлено приєднанням Німеччини до гарантійного договору відносно Занзібару, укладеного між Францією та Англією ще 10 березня 1862 р. [456].

Гельголанд-Занзібарський договір не допоміг німецькому уряду вирішити двох важливих зовнішньополітичних завдань:

по-перше, кабінету Капріві не вдалося суттєво покращити англо-німецькі відносини;

по-друге, не виправдалися надії дипломатів з Вільгельмштрассе примусити Великобританію вступити до Троїстого союзу, хоча на деякий час вона й “стала настільки близькою до Троїстого союзу, наскільки це можливо для держави, яка в ньому не бере участі” [457].

До того ж Гельголанд-Занзібарська угода об’єктивно стала ще одним стимулом для початку конкретних переговорів про союз між Францією та Росією. Такої думки дотримувався, зокрема, барон Гольштейн [458]. Якщо додати до цього значні територіальні втрати Німеччини в Східній Африці, то не дивлячись на здобуття о.Гельголанд і міжнародне визнання німецьких східноафриканських володінь, які залишилися, договір був настільки нерівноцінний, що викликав великий громадський і політичний резонанс у країні. Оцінюючи англо-німецьку угоду та ситуацію в Німеччині, газета “Московские ведомости” писала: “Теперішнє становище краще всього характеризується тим, що в суспільстві і зовсім не таємно, а відкрито говориться: при Бісмарку нічого подібного не могло б статися” [459].

Найбільше договором 1890 р. були невдоволені колоніальні і шовіністичні кола німецького суспільства. Різко негативно відреагував на укладення Гельголанд-Занзібарського пакту Петерс. Його прагнення до безмежних завоювань в Африці можна було уподібнити до снів одного географа, якому після того, як на протязі дня розглядав нову карту Африки, приснилося, нібито на ньому лежить величезна географічна карта, причому річки текли прямо по його тілу [460]. Дізнавшись, що Німеччина підписала договір про поділ Східної Африки, Петерс “настільки вийшов з себе, що змушений був провести дві години зачиненим, щоб відновити рівновагу”. Коментуючи англо-німецьку угоду, він заявив, що Німеччина “обміняла три королівства – Віту, Буганду й Занзібар – на ванну в Північному морі” [461]. Тому, не втрачаючи часу, доктор вирішив згрупувати навколо себе опозиціонерів. Вони називали Гельголанд-Занзібарський пакт “договором про відмову” і на мітингах протесту вимагали його відміни.

У Лейпцігу керівники Колоніального тoвариства влаштували збори. На них вони заявили, що імперський уряд поступився інтересами Німеччини в Африці і приніс у жертву англійцям надбання німецького народу. Один з ораторів стверджував, що “націонал-ліберали виявили відсутність всякої енергії, бо прямий обов’язок наказував їм захистити інтереси німецького народу”. Опозиціонери навіть сформували комітет, який опублікував адресований “чесним німцям” заклик зробити свої пожертвування у створений “фонд Петерса” [462]. Члени німецького колоніального гуртка в Цюріху вирішили від імені німецьких патріотів скласти петицію проти англо-німецької угоди і звернутися в рейхстаг з проханням, щоб договір з Великобританією був визнаний недійсним [463]. На зборах Колоніального товариства в Кельні 1 липня 1890 р. виступив імперський комісар у Східній Африці капітан Ліберт. Він заявив, що завжди був “фанатичним прихильником” колоніальної політики Німеччини і тому вкрай невдоволений підсумком англо-німецьких переговорів, які завершилися “непростими поступками на користь англійців” [464].

Невдоволені підписанням Гельголанд-Занзібарського пакту, на загальних зборах Колоніального товариства в Берліні його учасники прийняли наступну резолюцію з трьох пунктів:


  1. висловити урядові подяку “за енергійне сприяння справі припинення торгівлі невільниками і розвитку культури в Африці”;

  2. не розуміючи мотивів, якими керувався уряд при підписанні договору з Англією про поділ Східної Африки, “товариство все-таки дозволяє собі констатувати, що судячи з враження, яке справила ця угода на громадську думку, вона здійснена на шкоду німецьким колоніальним проектам в Африці”. Товариство жалкує, що таким чином “завдано відчутного удару колоніальному руху, який зробився вже важливим фактором суспільного життя Німеччини”;

  3. товариство бажає, щоб у майбутньому уряд не робив ніяких колоніальних поступок [465].

Все це дало поштовх різкому піднесенню чергової хвилі шовінізму в німецькій пресі, яка висувала ура-патріотичні лозунги. За повідомленнями газет, німецькі екстремісти вимагали від уряду перегляду договору, а “патріотів” закликали розпочати боротьбу за “свої” права в Східній Африці [466].

Проти Гельголанд-Занзібарського пакту різко виступила “Kölnische Zeitung”. Газета писала: “Хто розуміє і співчуває колоніальним прагненням Німеччини, той прочитає угоду з Англією не інакше як з жахом” [467]. Мюнхенська “Allgemeine Zeitung”, яка не була органом жодної політичної партії, порівнювала Гельголанд з грудочкою цукру, якою Англія підсолодила призначену нею для Німеччини гірку пілюлю. Газета питала: “Невже становище Німеччини настільки хитке, що заради дружби з Англією необхідні такі великі жертви?” [468]. Вона не бачила підстав для того, щоб на догоду конкурентам в особі англійських підприємців компрометувати позицію Німеччини відносно Росії та Франції, а також відкидати в сторону німецькі колоніальні зазіхання. Газета навіть надрукувала кілька статей, у яких виражала занепокоєння з приводу відсутності свідомої твердості і єдності в діях та намірах уряду з часу відставки князя Бісмарка. “... На місце випробуваних практичних правил неминуче з’являється схильність до експериментів, до втрати зайнятих позицій для збуджування симпатій” [469], – з жалем констатувала “Allgemeine Zeitung”. Під втратою “міцних позицій” у внутрішній і зовнішній політиці газета мала на увазі, по-перше, передачу англійцям африканських земель, на які німці нібито мали переважаюче право, а, по-друге, відмову від антисоціалістичного закону 1878 р. Навіть орган ліберально-буржуазної партії прогресистів газета “Vossische Zeitung” незадовго до підписання Гельголанд-Занзібарського договору застерігала, що “хоча острів Гельголанд має значення для Німеччини, але все ж, навіть у морських колах, це значення не вважається надзвичайно важливим і здобуття його не компенсувало би інтересів Німеччини в області африканських озер” [470]. Приблизно в такому ж тоні невдоволення договором 1890 р. були витримані виступи друкованих органів консервативних партій і партії “Центру” (“Neue Preussische Zeitung”, “Post”, “Kreuzzeitung”, “Germania”).

Серед вищих німецьких воєнних чинів також були незадоволені Гельголанд-Занзібарським договором. Їх настрої певною мірою висловив тодішній начальник німецького генерального штабу граф Вальдерзее. Він вважав, що кайзер на догоду своєму давньому бажанню заволодіти островом Гельголанд “зрадив” колоніальні інтереси Німеччини [471]. Але його критика була опублікована в пресі лише після Першої світової війни, коли німці за умовами Версальського мирного договору змушені були знищити всі військові споруди на острові. Проти англо-німецького договору висловилися також капітан Ліберт і призначений заступником керівника Колоніального відділу міністерства закордонних справ майор Вісман. Щоправда, розуміючи збудження колоніальних кіл, останній допускав, що Гельголанд-Занзібарська угода – це тільки політичний маневр німецького уряду.

Проти пакту з Великобританією і втрати частини східноафриканських територій висловився князь Бісмарк. Він скористався настроями громадської думки в країні і різко критикував цю угоду. Ще під час переговорів між Англією і Німеччиною Бісмарк заявив, що дуже велика ціна, яку британський уряд запросив за передачу німцям острова Гельголанд. Екс-канцлер через свою газету “Hamburger Nachrichten” викривав байдужість Капріві до імперських інтересів Німеччини [472]. При цьому орган Бісмарка використовував у боротьбі проти прихильників Гельголанд-Занзібарського договору найбрудніші прийоми, діючи в інтересах антианглійських колоніальних кіл і прагнучи підлити масла у вогонь шовіністичних настроїв. Характерна в цьому плані справа Ліберта.

“Hamburger Nachrichten” опублікувала заяву, зроблену редакції газети нібито майором німецького генерального штабу Лібертом, який щойно повернувся з Занзібару. Майор начебто заявив, що під час перебування у Східній Африці він всюди спостерігав різке замасковане невдоволення місцевого населення англійцями, в той час як німецькі піддані користувалися повагою і навіть любов’ю туземців. Посилаючись на Ліберта, газета публікувала вкрай образливі думки про англійські колоніальні власті і націю в цілому. Однак дуже швидко з’ясувалося. що подібних заяв німецький майор ніколи не робив. Він поставив перед газетою вимогу публічно вибачитися за наклеп. У результаті “Hamburger Nachrichten” змушена була не тільки помістити спростування на своє “інтерв’ю” з Лібертом, але й вибачитися перед ним. Цей приклад показує, що розпалювання колоніальних шовіністичних настроїв. у першу чергу пресою, супроводжувалося в Німеччині спалахом антианглійських настроїв, що характерно для ідейних засад німецького колоніалізму.

Дуже неоднозначною була оцінка Гельголанд-Занзібарського договору німецькими соціал-демократами. В цілому соціал-демократична партія засудила цей пакт. Однак її лідери не зуміли викрити останній як договір, що суперечить інтересам німецького суспільства і спрямований на поневолення народів Східної Африки. Так, виступаючи від імені соціалістичної фракції рейхстагу, Фольмар в оцінці англо-німецької угоди виходив не з інтересів колоніальних народів та їх права на самовизначення і навіть не згадував про це. Позиція Фольмара не була переважаючою в партії. Про це свідчать передові статті в “Sozialdemokrat” і “Berliner Volksblatt”, виступ у рейхстазі соціал-демократа Штадтхагена. У них договір характеризувався як угода колонізаторів. Штадтхаген, зокрема, зазначив: “Виникає думка, що тих, кому належить земля, поділена між двома європейськими державами, зовсім не питали” [473]. Така позиція означала осуд будь-якої колоніальної політики: і тієї, яку проводила держава, і тієї, яку здійснювали самостійно колоніальні товариства. У той період рішуче засудження колоніальної політики соціал-демократичною партією виражало непримириме ставлення до колоніалізму переважної більшості членів партії, виховувало робітників, інші соціальні групи німецького суспільства в дусі протидії заокеанській політиці німецької буржуазії.

Проти англо-німецької угоди 1890 р. виступили жителі о.Гельголанд. Англійський кореспондент зібрав відомості у найрізнорідніших його мешканців і прийшов до переконання, що немає і 5 % всього населення, які співчували б приєднанню до Німеччини. Його повідомлення надрукувала російська преса: “Я знайшов, що острів’яни сильно збентежені і приголомшені несподіваною передачею їх острова Німеччині. Вони всі проти передачі і зовсім не приховують свого обурення проти цієї угоди” [474]. Про це ж писав Енгельс у листі до В.Лібкнехта 19 червня 1890 року: “Отже, Гельголанд повинен стати німецьким. Я наперед радію, уявляючи, як лементуватимуть браві гельголандці, що відбиватимуться обома руками від приєднання до великої вітчизни-казарми. І вони цілком праві: відразу ж після приєднання їх острів буде перетворений у велику фортецю, що домінуватиме над розташованою на північний схід від нього якірною стоянкою; бідолах виселять так само, коли б вони були звичайними ірландськими орендарями або шотландськими вівцями, які поступаються місцем перед оленями” [475].

Цікаво, що в самій Німеччині група молоді висловила незадоволення щодо цієї спроби германізації. Справа в тому, що на Гельголанді знаходилася церва, де вінчалися без всяких паперів. Німецька молодь, яка бажала одружитися без дозволу батьків, відправлялася туди і за які-небудь 50 марок оправляла весілля. У 1889 р. було зареєстровано 93 подібних шлюби. Зрозуміло, що з введенням на острові німецьких порядків припинялася його слава німецького Гретна-Гріна, і німецька молодь уже наперед оплакувала неможливість одружитися так легко і зручно [476].

Щоб позбавитися від різкої критики німецької громадськості та колоніальних кіл, кабінет Капріві опублікував офіційний меморандум на підтримку Гельголанд-Занзібарського договору. Згідно заяви уряду, завдяки здобутій у результаті англо-німецької угоди “дружби” з Великобританією, Німеччина зміцнила своє становище в Європі. В урядовому меморандумі також відзначалося, що німецькі колонії у Східній Африці не могли компенсувати витрати і збитки, з якими Німеччина зіткнулася би у випадку війни з Англією. Виходячи з заяви кабінету Капріві, Гельголанд становив для Німеччини набагато більшу цінність, ніж віддалені від Великобританії східноафриканські райони. Територій, які імперія зберегла за собою у Східній Африці, достатньо для одержання прибутку при умові, що німецькі піддані припинять “піднімати прапори” і почнуть обробляти землю [477]. Саме на основі аналізу змісту цього меморандуму німецько-американський учений Г.Хальгартен резонно відзначив, що “з точки зору політичних ідеалів тодішнього німецького уряду укладення договору було великим політичним успіхом” [478]. Вершиною вшанування німецьких творців Гельголанд-Занзібарського пакту стали знаки “монаршої милості” щодо його головних авторів: посла в Лондоні графа Гатцфельда нагородили орденом Чорного орла, а керівник зовнішньополітичного відомства Маршалл одержав чин таємного радника.

Водночас, розвиток подій після 1 липня 1890 р. показав, що німецькі колоніальні кола не склали зброї. Вони прагнули будь-якими засобами повернути назад втрачені території. Особливо наочно це проявилося на прикладі східноафриканського султанату Віту. Німецькі колонізатори організували бурхливу кампанію протесту проти його передачі Англії. Однією з антибританських акцій став галас навколо так званої справи Кінцеля. Цей німецький торговець лісом у 1887 р. придбав солідну ділянку землі в районі Віту, а в 1889 р. заснував там німецьку станцію.

Кінцель дуже негативно зустрів звістку про укладення Гельголанд-Занзібарської угоди. Всупереч договору, він на чолі групи німецьких підприємців влітку 1890 р. прибув у Віту з наміром розпочати будівництво лісопилки. 15 вересня 1880 р. сталося зіткнення з африканцями, внаслідок чого всі німці були вбиті. Німецька шовіністична преса заявила, що винуватцем різні є не німецька колоніальна адміністрація та її політика в Східній Африці, а дії англійців, які настроюють місцеве населення проти підданих німецької імперії і провокують подібні зіткнення [479]. Під тиском німецьких колоніальних кіл відомство закордонних справ поставило вимогу, щоб англійський уряд покарав африканців, причетних до вбивства Кінцеля та його компаньйонів. Це повністю влаштовувало британські власті, бо давало можливість відкрито розправитися з небажаним правителем Віту і, одночасно, нібито проявити почуття поваги до Німеччини. Але не дивлячись на те, що уряд Англії виконав вимогу німецького керівництва, колонізатори і шовіністи в Німеччині не заспокоїлися. Вони тільки перейшли до інших форм боротьби з метою реалізації своїх зовнішньополітичних прагнень.

Про зміну у ставленні німецького уряду до питань колоніальної політики свідчили переміни у системі підпорядкування та управління колоніями. Ще навесні 1890 р. уряд Капріві прийшов до компромісу з Німецькою Східноафриканською компанією. За підтримку останньою Гельголанд-Занзібарського договору він погоджувався взяти на себе управління Східною Африкою і здійснити оздоровлення компанії, щоб урятувати її від банкрутства і зробити прибутковою. 20 листопада 1890 р. НСАК підписала договір з імперським урядом про передачу йому прав суверенітету, якими компанія володіла у відповідності з “охоронною грамотою”. Договір підписали рейхсканцлер Капріві і чотири представники компанії, у тому числі її голова банкір К.Хейдт. Уряд одержував усі права на колоніальні володіння у Східній Африці.

Отже, необхідні відзначити, що Гельголанд-Занзібарський договір 1890 р. став для німецької громадськості першою ознакою того, що курс зовнішньої політики уряду змінився. Навіть Гольштейн у березні 1891 року змушений був констатувати: “Східноафриканська угода показала, що ми ставимо наші європейські відносини вище наших колоніальних інтересів” [480]. Критика англо-німецького договору означала спробу політичних течій, колоніальних кіл і громадськості взагалі показати своє ставлення до повороту в німецькій зовнішній політиці. Прийшовши до висновку, що поодинці неможливо змусити уряд активізувати курс на захоплення нових колоній, німецькі колоніально-шовіністичні кола вирішили об’єднатися. таке об’єднання повинно було здійснитися на основі ідеологічних принципів створення “Великої Німеччини” шляхом проведення активної і успішної експансії в Європі, яка доповнювалась би новими заокеанськими колоніальними загарбаннями.

Таким чином, у 80-х рр. ХІХ ст. Німеччина здійснила низку офіційних колоніальних загарбань. Її заокеанські територіальні володіння одержали міжнародне визнання, там склалася специфічна система військово-адміністративного управління. Колоніально-шовіністичними ідеями прониклися і пропагували їх могутні організаційно-пропагандистські центри на території Німеччини в особі Німецького колоніального союзу, Товариства німецької колонізації, Німецького колоніального товариства, Німецької Східноафрикнаської компанії. У цей час ідеологія німецького колоніалізму спиралася на пасивне, споглядальне і навіть сприятливо-схвальне ставлення до колоніальних здобутків Німеччини, форм і методів її колоніального проникнення в Африку й Океанію, тим самим активно допомагаючи встановленню там влади німецьких колонізаторів. У цілому можна виділити наступні основні риси, які сутнісно визначили охарактеризований період колоніальної політики кайзерівської Німеччини та викликаних нею політичних дискусій і навіть політичної боротьби в рейхстазі й суспільстві.

Перехід до заокеанських загарбань у середині 80-х років відбувався в обстановці колоніального ажіотажу, який охопив практично всі юнкерсько-буржуазні верстви та групи німецького суспільства. Не дивлячись на численні, іноді досить гострі й напружені дискусії з різноманітних питань колоніальної політики, всі політичні партії, які виражали інтереси правлячих соціальних сил, в кінцевому підсумку підтримали німецьку колоніальну експансію.

Велику роль у теоретичному обґрунтуванні колоніальних загарбань відіграла німецька преса. Їй відводилося помітне місце у формуванні та відображенні громадської думки з питань колоніальної політики Німеччини на території Африки і тихоокеанського регіону. На перших ролях тут були такі провідні органи як газети “Kölnische Zeitung”, “Allgemeine Zeitung”, “Germania”, журнал “Preussische Jahrbücher”. Усі вони заявили про свою підтримку теорії та практики німецького колоніалізму, сприяли піднесенню колоніально-шовіністичних настроїв у німецькому суспільстві.

Активному поширенню колоніальних ідей сприяла також діяльність різноманітних колоніальних об’єднань, серед яких особливо виділялися Німецький колоніальний союз, Товариство німецької колонізації Карла Петерса, Німецьке колоніальне товариство, Німецька Східноафриканська компанія. Їхня пропаганда була спрямована перш за все на середні верстви з метою заразити їх шовінізмом і таким чином підпорядкувати ідеологічному впливу економічно потужних груп, урядових і колоніальних кіл.

Для переважної більшості офіційних представників і пропагандистів німецького колоніалізму типовим було високомірне і зневажливе ставлення до колонізованих народів, які характеризувалися як “культурно відсталі”, “нездатні до прогресу”, “ліниві й брехливі”. З цього виводилося моральне і навіть історичне виправдання колоніальної політики. Часто воно було пов’язане із критикою і навіть осудом політики англійських колонізаторів. Яскраво виражена антибританська спрямованість, яка базувалася перш за все на заздрощах німців до колоніальних успіхів англійських конкурентів, стала характерною рисою ідеології німецького колоніалізму. На хвилі боротьби проти Гельголанд-Занзібарського договору, підписаного між Німеччиною та Великобританією у 1890 р., відбулася консолідація німецьких колоніальних і шовіністичних кіл. Зростання шовінізму й експансіоністських тенденцій у німецькому суспільстві, їхнього впливу на ідеологічні та політичні засади колоніалізму визначальним чином характеризували внутрішньополітичну ситуацію в обставинах визрівання умов та переходу кайзерівської Німеччини до “світової політики” у 90-х роках ХІХ століття.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14

Схожі:

Київського славістичного університету троян Сергій Станіславович Троян Павло Сергійович отто фон бісмарк І колоніальне питання в німеччині iconТроян с. С., доктор історичних наук, професор кафедри зовнішньої політики І дипломатії Дипломатичної академії України при мзс україни
Троян Сергей Станиславович. Доктор исторических наук, профессор. Профессор кафедры внешней политики и дипломатической академии Украины...
Київського славістичного університету троян Сергій Станіславович Троян Павло Сергійович отто фон бісмарк І колоніальне питання в німеччині iconСалата сергій Анатолійович
Астрономічного музею Астрономічної обсерваторії Київського національного університету
Київського славістичного університету троян Сергій Станіславович Троян Павло Сергійович отто фон бісмарк І колоніальне питання в німеччині iconКомплексне країнознавство
Будз М. Д., Мартинюк В. О., Постоловський Р. М, Троян С. С. Комплексне країнознавство (основні поняття, категорії, країни, персоналії):...
Київського славістичного університету троян Сергій Станіславович Троян Павло Сергійович отто фон бісмарк І колоніальне питання в німеччині iconМиколаївський будівельний коледж Київського національного університету будівництва І архітектури
Миколаївського будівельного коледжу Київського національного університету будівництва І архітектури
Київського славістичного університету троян Сергій Станіславович Троян Павло Сергійович отто фон бісмарк І колоніальне питання в німеччині iconМиколаївський будівельний коледж Київського національного університету будівництва І архітектури
Миколаївського будівельного коледжу Київського національного університету будівництва І архітектури
Київського славістичного університету троян Сергій Станіславович Троян Павло Сергійович отто фон бісмарк І колоніальне питання в німеччині iconЮстус фон Лібіх Підготував: Красовський Сергій, учень 10-бх класу Наукова діяльність
Титану, Плюмбуму, Хрому, Марганцю та ін,; вивчав склад складних мінералів, відкрив сучасний метод отримання хлорного вапна
Київського славістичного університету троян Сергій Станіславович Троян Павло Сергійович отто фон бісмарк І колоніальне питання в німеччині iconКонтекстуально-інформаційна модель Київського національного університету імені Тараса Шевченка
Упродовж 2000 року в рамках ндр "Моніторинг та інформаційне моделювання змі" (керівник проф. Різун В. В.) здійснювалося дослідження...
Київського славістичного університету троян Сергій Станіславович Троян Павло Сергійович отто фон бісмарк І колоніальне питання в німеччині iconПерсональний склад Вченої ради Військового інституту Київського національного університету імені Тараса Шевченка За посадою
Військового інституту Київського національного університету імені Тараса Шевченка
Київського славістичного університету троян Сергій Станіславович Троян Павло Сергійович отто фон бісмарк І колоніальне питання в німеччині iconПрограма творчих конкурсів київського національного університету театру, кіно І телебачення імені І. К. Карпенка-Карого
Київського національного університету театру, кіно І телебачення імені І. К. Карпенка-Карого
Київського славістичного університету троян Сергій Станіславович Троян Павло Сергійович отто фон бісмарк І колоніальне питання в німеччині iconДжон фон Нейман (англ. John von Neumann), Нейман Янош Лайош
Він став засновником теорії ігор разом із Оскаром Моргенстерном у 1944 році. Розробив архітектуру (так звану «архітектуру фон Неймана»),...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка