Київського славістичного університету троян Сергій Станіславович Троян Павло Сергійович отто фон бісмарк І колоніальне питання в німеччині



Сторінка6/14
Дата конвертації16.02.2018
Розмір2.99 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

2.2. Німецькі історики й орієнталісти

та колоніальна проблематика

Напередодні завершення об’єднання Німеччини помітну роль у концептуальному становленні колоніального питання відіграли представники історичної науки й політики. На цей час припадає початок діяльності історика й публіциста Г. фон Трейчке. За підтримку політики Бісмарка він одержав цілком заслужену кличку “пророк третього рейху”. Його заклики до національного об’єднання Німеччини, боротьби з феодалізмом, сепаратистами та юнкерством відіграли на початку діяльності прогресивну роль. Але в умовах формування буржуазно-націоналістичних концепцій у ході боротьби за об’єднання Німеччини “зверху”, під домінуванням Пруссії, Трейчке також успішно відродив і використав традиції старої феодальної політики “Drang nach Osten”, доповнивши їх ідеями заокеанської колоніальної експансії. Такий підхід був покладений в основу його постановки колоніального питання. При цьому він відкрито спирався на власне розуміння принципу партійності історичної науки, підкреслюючи, що стоїть на прусських і національно-ліберальних традиціях. Трейчке писав: “З тих пір, як існує світ, у бурхливі періоди його буття історик завжди називався безпартійним тільки в одному випадку: коли він лежав у могилі” [95].

У 1862 р. Трейчке написав брошуру “Німецька Орденська країна – Пруссія”, яка присвячена історії винищення племені прусів і державі німецьких рицарів, що утворилася на їхніх землях. Про германізацію литовських і слов’янських народів, злодіяння тевтонських і лівонських рицарів Трейчке писав як “про величезну, переможну справу пізнього середньовіччя, про нестримне устремління німецького духу на північ і на Схід, про грандіозні творіння нашого (німецького – авт.) народу, як приборкувача, учителя, вихователя наших сусідів” [96]. Історик підкреслив, що “на тісному просторі” Пруссії, Латвії й Естонії німці використали ефективність обох методів колонізації, які англійці й іспанці з подібним успіхом застосували “на величезних просторах Америки”. Він мав на увазі політику Великобританії стосовно корінного населення у своїх північноамериканських колоніях і колоніальне управління іспанської корони на південно- і центральноамериканських землях. При цьому Трейчке схвально поставився до англійського методу колонізації шляхом винищення індійців і висловився проти іспанського як такого, що призвів у результаті до змішування переможців і переможених.

Німецький історик стверджував, що “при фатальному зіткненні смертельно ворогуючих рас кривава дикість швидкої війни на знищення більш гуманна й менш обурлива, ніж та фальшива м’якість повільності, яка перетворює поневолених у тваринний стан, а переможців або робить ще жорстокішими, або опускає до туподумства переможених” [97]. Таким чином, вважаючи себе лібералом, Трейчке не тільки був повністю підготовлений до майбутнього німецького колоніального розбою за англо-американським зразком, але й закладав ідейні основи такого радикального методу колонізації, загарбання і поневолення колоній і проживаючого там тубільного населення.

Говорячи про ідейні постулати Трейчке у сенсі обґрунтування ним колоніального питання, слід завжди добре пам’ятати, що він передбачав і орієнтувався на погіршення відносин між Німеччиною та Британською імперією й сам багато сприяв цьому погіршенню своєю активною антианглійською діяльністю. Уже з кінця 60-х – поч. 70-х рр. XIX ст. він відчував гарячу антипатію до Англії та бачив у її особі найбільш упертого противника посилення Німеччини, її небезпечного конкурента на колоніальній і зовнішньополітичній арені. На думку Трейчке, на зайняте Великобританією місце великої держави, своєрідної “майстерні світу”, може претендувати лише держава з чисельно більшою й сильнішою сухопутною армією. Він мріяв про “співчутливий європейський конгрес, який проголосить нейтралітет острівної імперії … і цим дасть королеві морів можливість розпродати на аукціоні її військово-морський флот, який перетворився у непотрібну іграшку” [98].

У відверто антианглійському дусі висловлювався Трейчке у листопаді 1884 р. на сторінках редагованого ним журналу “Preussische Jahrbücher” у статті “Перші спроби німецької колоніальної політики”. Він, зокрема, писав: “Англія служить зосередженням варварства у міжнародному праві, тільки завдяки їй одній морська війна й нині носить характер морського розбою. Англійська зверхність і знущання над іншими народами такі, що термін “шовінізм” для їх характеристики надзвичайно м’який. Британська імперія повинна загинути” [99]. Така антианглійська спрямованість і пропаганда пізніше відіграли свою роль у розпалюванні англо-німецького антагонізму, зокрема, загостренні протиріч на півдні Африканського континенту в середині 90-х років XIX ст. На поч. XX ст. цілий комплекс серйозних суперечностей між Британською імперією та Німеччиною призвів до розв’язання кровопролитної світової війни 1914 – 1918 рр.

Можна констатувати, що саме від Трейчке йдуть дві протилежні і, водночас, взаємодоповнюючі одна одну лінії, властиві постановці, обґрунтуванню й практичній реалізації німецького колоніального питання. З одного боку – неприязнь німецьких торгово-промислових і фінансових груп до Великобританії, до її колоніальної могутності, а, з іншого, – проповідь і практичне використання у заокеанській колоніальній політиці відверто жорстоких і антигуманних методів англійського колоніального розбою. Це особливо рельєфно проявилося у діяльності “піонера” німецьких колоніальних завоювань К.Петерса на території Східної Африки у 80-х роках XIX ст., політиці німецьких колонізаторів у Південно-Західній Африці, спрямованій проти племен гереро й нама на початку XX ст., участі німецьких військ у придушенні повстання іхетуанів у Китаї.

Зауважимо, що на формування наукового світогляду Трейчке великий вплив справили ідеї “німецької історичної школи” Л. фон Ранке. Позитивний вклад професора Берлінського університету Ранке та його школи в історичну науку полягав в тому, що він почав систематично й цілеспрямовано застосовувати до вивчення джерел критичний метод, намагаючись шляхом точного відтворення фактів показати те, що в дійсності відбувалося*. Він вимагав відмовитися від їх інтерпретації та оцінок. Але не можна забувати, що процес історичного пізнання не замикається на джерелах, яким би великим не було їх значення. За допомогою збору фактів, порівняльного аналізу джерел без їх інтерпретації можна отримати хоча й реальне, але все ж одностороннє відтворення дійсності.

Від Ранке також бере початок стара теоретична догма німецької буржуазної історіографії та соціології XIX ст. про примат зовнішньої політики над внутрішньою. Ранке розглядав зовнішньополітичну функцію держави як головну й визначальну. Вона повинна була сприяти утвердженню пруссько-німецької держави як реалізації “божественної думки”. Це здавалося можливим тільки внаслідок здійснення відверто експансіоністських прагнень німецького мілітаризму й шовіністично налаштованих індустріально-фінансових груп. Звідси бере походження новітня концепція про завоювання Німеччиною провідних позицій у Європі, а потім досягнення також світової гегемонії.

Такі позиції поділяли й інші представники німецької історичної науки, вважаючи, що «обраний Богом» німецький народ знаходиться в центрі Європи, щоб «спокійно насолоджуватися» й керувати всіма іншими народами Землі. Уже в цій думці, найповніше сформульованій Геффтером у 1847 р., була закладена ідея завоювання передових позицій у світі й колоніального підкорення Німеччиною інших народів, її майбутнього світового панування [100]. У першу чергу саме ця ідея дістала своє втілення та подальший розвиток у працях Трейчке, який до того ж був офіційним історіографом Німецької держави, тим самим справляючи безпосередній вплив на формування німецьких зовнішньополітичних доктрин і концепцій, розробку й обґрунтування колоніального питання в Німеччині.

Вплив на концептуальне оформлення німецьких зовнішньополітичних і колоніальних ідей справили також погляди історика-публіциста А.Шумана. Напередодні й під час франко-прусської війни 1870 – 1871 рр. він виклав їх у двох брошурах про майбутнє Німеччини. Шуман писав: “І якщо є всі умови, щоб зробити щоб зробити швидше Пруссію світовою державою (Weltreich), – то вона з необхідністю нею й стане” [101]. Він розглядав германізацію Європи як майбутню програму прусської політики, хоча на практиці Пруссія проводила її раніше. Говорячи словами Трейчке, “Пруссія кожен день відсуває німецький прикордонний стовп на одну п’ядь на схід”. Тому кожен день слов’янське населення в Пруссії зменшується, а німецьке прибуває. Шуман зробив висновок, що тільки тоді, коли Пруссія встигне германізувати Європу, стане світовою монархією, коли з Європи зроблять одну державу, навряд чи встановиться “вічний мир”, але війни стануть рідшими, коротшими, будуть менш кривавими і варварськими. Засіб, який зробить війну рідкістю, повинен бути і є сама війна [102].

Шуман розвивав ті ж ідеї, які висловлювали Трейчке, Рошер, Зібель, Бек й інші вчені, які напередодні створення Німецької імперії в 1871 р. доклали чималих зусиль в обґрунтуванні її зовнішньополітичних і колоніальних програм діяльності. Австрія, за його словами, повинна бути германізована, а Росія може сподіватися на згоду Німеччини не заважати її планам у східному питанні лише за однієї умови: щоб вона віддала Німеччині Остзейські провінції і, можливо, частину Польщі. Така точка зору повністю збігалася з переконанням директора статистичного управління Берліна та професора статистики населення Берлінського університету Р.Бека. Він вважав, що захист німцями поляків від російської загрози зводиться до двох моментів:



  1. витіснення росіян у їх мовні кордони;

  2. приєднання до Німеччини всієї польської області на таких же умовах, на яких приєднана Познань [103].

У 1870 р. в Бранденбурзі вийшла маленька, але дуже цікава брошура “Європа у світлі минулого, теперішнього й майбутнього. Політичний огляд і заклик-нагадування прусського консерватора”. Там у наївній формі були викладені політичні погляди бранденбурзького службовця-дворянина, його симпатій і антипатії. Звертаючись до всіх держав і народів Європи, автор патетично вигукував: “Росія – країна соболів і діамантів, ти не європейська земля! … Тобі не вдалося вступити у володіння Туреччиною. Франція й Англія, за допомогою зради Австрії, змусили тебе покинути горді твої плани. Але часи помсти прийдуть і для тебе! Австрія – держава, яка не має ніякої життєздатності. На століття знищена, як німецька держава, слов’янською вона бути не може. Що ж відповідає природі, як не те, щоб німецькі землі повернулися до їх племені, а останні дісталися Росії? І північна частина Туреччини, і Чорне море належать тобі, Росія! Але південна ні. І Балтійське море тобі не належить! Твої німецькі провінції стогнуть під батогом. Обрусити їх ти не можеш, тому що ніяка німецька земля не втрачає свого старогерманського типу, – а тому віддай нам німецьких дітей!” [104]. Фактично перед нами не що інше, як план поділу Європи між Росією та Німеччиною, включення до складу останньої великих європейських територій. При цьому автор пропонував посадити на трон у Польщі, Угорщині й Трансільванії румунського короля Карла з династії Гогенцоллернів і “з’єднати корону Польщі й голову Гогенцоллерна”. Книга закінчується словами: “Пруссія – ти серце Європи, ти будеш панувати в Європі й цвісти під Гогенцоллернами, як сильна християнсько-монархічна держава на славу Богові” [105].

Проблеми німецької континентальної й заокеанської політики займали важливе місце у поглядах орієнталістів Л.Росса і П.Лагарда. Вони відіграли помітну роль у німецькій колоніальній пропаганді середини XIX ст. У 1850 р. була опублікована книга відомого археолога і знавця класичної філології Росса “Мала Азія й Німеччина” з рядом статей автора, у яких він пропонував направити німецьку еміграцію в південно-західну частину Малої Азії [106]. Учений-орієнталіст доводив, що тут у майбутньому німецькі колоністи могли б з успіхом займатися різними видами господарської діяльності, не втрачаючи при цьому зв’язків із батьківщиною. У перспективі Німеччину з цією територією з’єднають торгові шляхи, які сприятимуть подальшій німецькій колонізації. Водночас Росс дотримувався думки, що це для Німеччини набагато вигідніше, ніж колонізаційні підприємства в Америці й на островах Тихого океану.

Німецькому проникненню на Схід і в заокеанські землі відводилося важливе значення в поглядах професора теології й сходознавця П.Лагарда-Беттіхера, якого пангерманці вважали своїм духовним батьком. У 1853 р. він проголосив плани германізації обширних слов’янських територій основою німецького панування. На думку Лагарда, Австрія була нежиттєздатна уже в зв’язку з своєю етнічною строкатістю. Він писав: “Людині надана лише певна міра духовних сил. Якщо вона змушена втрачати ці сили на вивчення численних мов Австро-Угорщини, то вона уже не здатна ні на що більш суттєве. Вона здатна на шести мовах замовити собі шніцель і пиво, але вона не в змозі творити історію” [107]. Австрійці, стверджував Лагард, можуть врятуватися від слов’яно-угорського засилля тільки об’єднанням з Німеччиною, тоді як для останньої, у свою чергу, порятунок від “робітничого питання”, від пауперизму й інших внутрішніх негараздів полягає у колонізації сусідніх територій. Тобто, інтереси обох країн диктують їм необхідність об’єднання (мова йшла практично про те, що пізніше отримало назву “аншлюсу Австрії”). “Для Австрії, – писав Лагард, – не існує ніякого іншого призначення, окрім як стати колоніальною державою Німеччини… При цьому Австрія повинна перетворитися у форпост германізму й служити авангардом для боротьби німецької Європи з Росією” [108]. Ця колонізація дасть можливість проявитися “кращим рисам німецького характеру. Здійснювати її важко, але необхідно, якщо Німецька імперія хоче продовжити своє існування” [109].

Лагард радив німецькому уряду добиватися злиття обох імперій у формі підписання між ними вічного оборонного та наступального союзу й домовленості, що у випадку припинення лінії Гогенцоллернів або Габсбургів династія, яка залишиться, стане на чолі всієї об’єднаної імперії. При цьому австрійський імператор мав дати зобов’язання негайно позбавити всіх своїх підданих “ненімецької національності” будь-яких “політичних і комунальних прав” у німецьких частинах дуалістичної монархії. Лагард також передбачав поголовне вигнання євреїв у Палестину чи ще куди-небудь. Подальше завдання об’єднаної імперії Лагард вбачав не тільки у захопленні всіх балканських країн, але й у поширенні її панування на Малу Азію [110].

Поряд з цим Лагард активно підтримував колоніальні загарбання за океаном. Він стверджував, що німці взагалі володіють виключним колонізаційним талантом, якого, на його думку, цілком позбавлені французи, іспанці, італійці та багато інших народів. В особі А.Вермана, А.Людеріца, О’Свальда і подібних їм “колоніальних діячів” Лагард бачив “кращих представників німецького народу, народжених керувати, істинних князів з більш королівським способом мислення, ніж у багатьох представників титулованої знаті, яка потонула у світських розвагах” [111].

З точки зору колоніального питання Лагард вважав, що колонії в Малій Азії та за океаном мають доповнити й посилити могутню німецьку державу в Європі. Тут Лагард проповідував створення такої Німеччини “від Емса до гирла Дунаю, від Мемеля до Трієста, від Метца приблизно до лінії р. Буг”, яка була б здатна в будь-який час і без особливого напруження силами своєї постійної армії розбити як Францію, так і Росію окремо взяті, а при умові мобілізації запасу першої черги – розгромити обидві ці держави в умовах війни на два фронти. Він вважав створену в 1871 р. Німецьку імперію тільки проміжним етапом між Північно-Німецьким союзом і майбутньою Великою Німеччиною в окреслених вище кордонах і доповненою значними колоніальними володіннями.

Таким чином, напередодні завершення довгого історичного процесу об’єднання німецьких земель в одну державу історики й орієнталісти також відігравали велику роль у становленні зовнішньополітичних і колоніальних концепцій і формуванні світоглядних позицій німців. Представники історичної науки 40 – 60-х рр. XIX ст. дотримувалися думки, що німецька колоніальна політика є складовою й невід’ємною частиною діяльності на міжнародній арені. Однак ряд прагматично мислячих представників німецької інтелігенції скептично ставилися й навіть заперечували практичне значення колоніальної політики для Німеччини. Найяскравіше ця точка зору на той час була виражена в працях Франтца. Щоправда, антиколоніальна спрямованість у нього носила обмежений характер. Заперечуючи німецьку заокеанську експансію допоки не буде забезпечено міцних позицій у Європі, Франтц активно сприяв формуванню громадської думки на підтримку континентальних планів розширення Німеччини, німецької колонізації в Східній і Південній Європі. Водночас багато відомих і впливових німецьких учених не тільки виступали за активне проведення широкомасштабної німецької континентальної й заокеанської колонізації, але й закликала не боятися можливих конкурентів на цьому поприщі, перш за все, Великобританії. Тим самим Трейчке, інші історики й орієнталісти сприяли формуванню антибританської спрямованості колоніального питання в Німеччині. Разом з тим, завдяки їх науковій і пропагандистській діяльності це питання з точки зору його постановки набрало яскраво вираженого наступального й подекуди навіть войовничого характеру. Воно базувалася на ідейно-теоретичному положенні про те, що німецький народ своєю багатовіковою “героїчною” історією заслужив право зайняти гідне “місце під сонцем”, і ніхто йому не може в цьому перешкодити. Такий підхід, на думку Трейчке та його однодумців, мав сприяти вихованню й піднесенню “німецького духу”, усвідомлення німцями своєї “цивілізаторської” історичної місії.
Примітки до розділу 2

65. Витте С.Ю. Избр. воспоминания. 1849-1911 гг. / С.Ю.Витте – М., 1991. – С.247.

66. List F. Gesammelte Werke. Bd. VI. Das national System der politischen Ökonomie / F. List. – B., 1930. – S.54-55, 210-211.

67. Ibid. – S.402.

68. Цит. за: Блондель Ж. Торгово-промышленный подъем в Германии Пер. с франц. / Ж.Блондель. – СПб., 1900. – С.94.

69. List F. Gesammelte Werke. Bd.VI. / F. List. – S.415.

70. Ibid. – S.413-414.

71. Ibid. – S.425.

72. List F. Gesammelte Werke. Bd.V. Die Ackerverfassung, die Zwergwirtschaft und die Auswanderung. / F. List. – B., 1928. – S.499-500.

73. Ibid . – S.502.

74. Ibid.

75. Див.: Российский государственный военно-исторический архив (далі – РГВИА). – Ф. Германия. – №432. – Оп.І. – Д.3075. – Л.16.

76. Das Aufbau der Kolonialreiche. – S.427.

77. Ibid. – S.427-428.

78. Підрахов. за: Энциклоп. словарь Ефрона-Брокгауза. – СПб.,1895. – Т.80. – С.742.

79. List F. Gesammelte Werke. Bd.VI. / F. List. – S.198, 289-290.

80. Ibid. – S.415.

81. Архив внешней политики Российской империи Архивно-Дипломатического департамента МИД Российской Федерации (далі – АВП РИ). – Ф. Канцелярия. – № 133. – Оп.470. – Д.17. – 1885. – Л.36.

82. Там само. – Д.24. – 1884. – Л.230.

83. List F. Das national System der politischen Ökonomie. 7. Aufl. / F. List.

84. Neumayer F. Ein Vorkumphez für Deutschlands Grosse zur See und für die koloniale Entwicklung in der ersten Halfte des XIX. Jahrhunderts / F. Neumayer. – Hamburg, 1900; Kaupmann K. Friedrich List als Prophet des neuen Deutschland / K. Kaupmann. – Tübingen, 1915; Stern R. “Mirreleuropa”. Von Leibnitz bis Naumann über List und Frantz, Plank und Lagarde / R. Stern, C. Jacques // Der deutsche Krieg. – Stuttgart, 1917. – N.22; Kaindl R.F. Fr. List als Bahmbrecher Grossdeutschlands / R.F. Kaindl. – München, 1922.

85. Енгельс Ф. До критики політичної економії / К.Маркс, Ф.Енгельс // Твори: У 50 т. – Т.13. – С.460.

86. Kuszynski J. Die Bewegung der deutschen Wirtschaft von 1800 bis 1946. 16 Vorlesungen / J. Kuszynski. – B. – Lpz., 1946. – S.8.

87. Шпорлюк Р.Комунізм і націоналізм. Карл Маркс проти Фрідріха Ліста / Пер. з англ. Г.Касьянов / Р.Шпорлюк. – К., 1998.

88. Сказкин С.Д. Конец австро-русско-германского союза. Т.1. / С.Д.Сказкин. – М., 1928. – С.23.

89. Плеханов Г.В. Избранные философские произведения: В 5 т. / Г.В.Плеханов. – М., 1956. – Т.2. – С.238.

90. Kladderadatsch. Humoristisch-satirisches Wochenblatt. – 18.05.1884. – N. 22-23. – S.89.

91. Roscher W. Op. cit. – S.4-28.

92. Ibid. – S.141-142.

93. Ibid. – S.358-359.

94. Rosher W., Jannasch R. Op. cit. – S.35.

95. Schiemann Th. Heinrich von Treitschke. Lehr – und Wanderjahre / Th. Schiemann. – München, 1896. – S.226.

96. Treitschke H. Historische und politische Aufsatze: In 3 Bde. / H. Treitschke. – Lpz., 1913. – Bd.2. – S.3.

97. Ibid. – S.22.

98. Treitschke H. Zehn Jahre deutsche Kämfe / H. Treitschke. – B., 1913. – S.281.

99. Preussische Jahrbücher. – B., 1884. – Bd.54. – S. 564-565.

100. Славяно-германские исследования: Сб. статей. – М., 1963. – С. 66.

101. Драгоманов М.П. Восточная политика Германии и обрусение / М.П.Драгоманов // Вестник Европы. – 1872. – № 2. – С.664.

102. Там само. – С.665.

103. Boeckh R. Der deutschen Volkssahl und Sprachgebiet in den europäischen Staaten / R. Boeckh. – B., 1869. – S.102.

104. Драгоманов М.П. Вказ. праця / М.П.Драгоманов. – С.657-658.

105. Там само. – С.658.

106. Ross L. Kleinasien und Deutschland. Reisebriefe und Aufsatse mit Bezugnahme auf die Möglichkeit Deutscher Niederlassungen in Kleinasien / L. Ross. – Halle, 1850.

107. Lagard P. Deutsche Schriften / P. Lagard. – Göttingen, 1892. – S.112.

108. Ibid. – S.110-111.

109. Ibid. – S.109.

110. Ibid. – S.391, 411.

111. Ibid. – S.361.



Розділ 3.

КОЛОНІАЛЬНА ПОЛІТИКА ЯК ПРЕДМЕТ

АКТИВНОЇ КОЛОНІАЛЬНОЇ ПРОПАГАНДИ В НІМЕЧЧИНІ

(1871 – 1884 рр.)
Готуючись до свого дебюту в галузі колоніальної політики, німецькі фінансово-банківські й індустріальні кола розгорнули активну пропаганду колоніальних загарбань, в яку були втягнуті різні групи суспільства. Щоб створити сприятливу громадську думку, правлячі класи кайзерівської Німеччини використовували весь арсенал засобів: від трибуни рейхстагу до друкованої продукції, а також передвиборні баталії. Однак у 1871 – 1878 рр. колоніальна пропаганда ще не набрала широкого розмаху. Вона обмежувалася виступами прихильників різних колоніальних заокеанських проектів і планів, не справивши тоді надто серйозного впливу навіть на буржуазію, не говорячи про широкі верстви німецького суспільства.
3.1. Колоніальні ідеї періоду німецької колоніальної пропаганди

У цей час з’явилася низка ідей і положень, які сприяли подальшому оформленню й розвитку колоніального питання в Німеччині та були підняті на щит під час колоніального буму кінця 70-х – першої половини 80-х років.

Одним з активних прихильників заокеанських колоніальних загарбань у 70-х роках XIX ст. виступав німецький мандрівник Е.Вебер. Починаючи з 1872 р., він вимагав створення німецьких колоніальних володінь у Південній Африці. У 1875 р. Вебер направив кайзеру Вільгельму I і рейхсканцлеру Бісмарку лист з пропозицією не тільки захопити бухту Делагоа на південно-східному африканському узбережжі, але й задовольнити „дуже сильне бажання бурів” до проголошення німецького протекторату над Трансваалем [112]. Але 13 червня 1876 р. кайзер відповів відмовою, що не охолодила колоніального пориву Вебера: наприкінці 1870-х років він знову виступив з колоніальними проектами стосовно заморських територій.

До колоніальних загарбань на території Центральної Африки закликав колишній пруcський генеральний консул у Бразилії І.Штурц. Він вважав, що Німеччина, на відміну від Англії, створена для проведення активної колоніальної політики в Африці й повинна вміло скористатися своїми перевагами [113]. В основі поглядів Штурца була думка, що наступний період у розвитку світової економіки буде періодом великих підприємств у Центральній Африці, де є значний резерв дешевої робочої сили. За його переконанням, там треба негайно починати зі створення інфраструктури: прокладання пароплавних ліній на озерах і спорудження залізниць. Ця країна має бути однаково доступна для підприємницької діяльності всіх цивілізованих народів. Німеччина повинна домовитися про це з іншими державами, бо інакше через кілька років Англія накладе свою руку на „Нову Індію”, яку ще можна було зробити „Спільною Індією” всіх європейських держав [114]. Штурц навіть закликав позбавити жителів Африканського континенту жахів рабства, виступаючи при цьому за збереження експлуатації народів, які населяли область Великих африканських озер. Він пропонував як робочу силу використовувати не тільки місцевих жителів, але й організовувати туди переселення „китайців або інших азіатів” [115].

У проекті Штурца вперше було поставлено також питання про здобуття колоній з метою отримання джерел сировини для імперії. До цього більше писали й говорили (зокрема, німецькі економісти Ліст і Рошер, археолог-сходознавець Росс) про значення колоній для прийняття потоку емігрантів з території Німеччини. План Штурца виходив у цілому з негативного ставлення німецьких індустріальних і фінансових груп до зростання німецької господарської еміграції за океан, при якій емігрант практично втрачав зв’язки з батьківщиною. Це, з точки зору молодого й підприємливого німецького капіталу, негативно відбивалося на економічному розвитку імперії після завершення об’єднання країни у 1871 р. Тому Штурц передбачав створення такого колоніального підприємства, яке буде спиратися на підтримку держави й щорічно одержувати від рейхстагу субсидію у розмірі 600 тис. марок [116].

Німецькі спеціалісти в галузі колоніальної політики зустріли проект Штурца неоднозначно. Його критикували навіть прихильники колоніальної експансії. Так, наприклад, Фр.Гере в захищеній у 1877 році в Лейпцигу дисертації на тему „Про європейську колонізацію в південній частині Тропічної Африки” писав про несприятливість там кліматичних умов для європейців. А, значить, практична реалізація плану Штурца призведе тільки до величезних затрат сил і ресурсів, зовсім не принісши ніяких економічних прибутків і фінансового зиску [117].

Водночас, Штурца підтримав Фр.Мольденгауер, який звернув увагу на необхідність негайного захоплення області Конго й Бенуе [118]. На його думку, німецькі колонії повинні, насамперед, прийняти надлишок населення з Німеччини й полегшити складність її економічного становища у зв’язку з так званим відносним перенаселенням країни. З іншого боку, вони також можуть служити полем діяльності для неспокійних і невдоволених елементів, які на батьківщині не могли знайти застосування внаслідок переповнення ринку робочої сили й поповнювали ряди соціал-демократії. Однак ідея Штурца про створення імперських колоній як джерел сировини не одержала в Мольденгауера належної оцінки і не була розвинута у його праці в контексті постановки колоніального питання.

Німецькі колоніальні плани у цей час доповнювалися також ідеями встановлення гегемонії німецтва в Європі. У цьому сенсі викликають інтерес погляди німецького філософа, прихильника панпсихізму* Е.Гартмана. Як послідовник Шопенгауера, він у праці „Філософія несвідомого” обґрунтував думку про те, що основою всього сущого є світова воля. Гартман також розробив концепцію песимізму. Водночас він виступав палким захисником німецької буржуазно-юнкерської держави, реалізації її зовнішньополітичних амбіцій.

Починаючи з 1877 року, Гартман опублікував низку статей у берлінському журналі „Gegenwart”. Зокрема, у роботі „Два десятиріччя німецької політики і міжнародне становище” викладені міркування про необхідність зміни кордонів на Європейському континенті. Гартман вважав, і це основна думка його статей, що Росію необхідно розчленувати. По-перше, від неї слід відторгнути Бессарабію і приєднати до Румунії; по-друге, у басейнах річок Прута та Дніпра створити Київське королівство, до складу якого мала ввійти частина західноукраїнських земель. Київське королівство разом з Румунією перебувало б у васальній залежності від Австрії; по-третє, Польща була б поділена між Німеччиною й Австрією, у результаті чого 1,8 млн. західних українців і білорусів відходили до підданства останньої [119]. Цей проект перекликався не тільки з пропозиціями німецьких консерваторів посадити на трон у Польщі, Угорщині та Трансільванії румунського короля Карла з династії Гогенцоллернів, але й з планами німецького уряду. Зокрема, рейхсканцлер Бісмарк також пильно приглядався до України, й саме від нього виходив проект створення там королівства Київського, яке б перебувало у сфері контролю та постійного впливу Німеччини [120].

Континентальні й заокеанські прагнення пропагандистів німецького колоніалізму та експансіонізму, територіально-політичне вираження колоніального питання у їхньому розумінні відображав проект створення „Великої Німеччини”, який належить невідомому німецькому автору й датується другою половиною 70-х років XIX ст. [121] В основу плану були покладені ідеї про перевагу німців над іншими народами, їх особливу місію в історії людського суспільства. Через деякий час саме ці положення взяли на озброєння пангерманці, які на початку 90-х років створили свою організацію – Пангерманський союз.

Автор проекту вважав, що „Велика Німеччина” повинна виникнути в результаті підписання Німецькою імперією договорів з Францією, Великобританією, Росією та передачі їй ряду територій в Європі й колоніальних володінь цих держав. Зокрема, Німеччина одержала б англійські, французькі, бельгійські й португальські колонії в Африці – Того, Камерун, Конго, область оз. Чад, Східну Африку, Анголу, землю Людеріца, Мадагаскар, Коморські о-ви, острови. Реюньон, Обок, Зеленого Мису, Сан-Томе й Принсіпі – загальною площею 8,9 млн. кв. км і з населенням 44,2 млн. чол. Окрім того, колоніями Німеччини мали стати іспанські Каролінські острови, ряд територій, які належали Англії й Франції та знаходилися в Азії й Океанії. Загальна площа територій німецьких колоній і протекторатів дорівнювала би приблизно 23 млн. кв. км, а населення – 136,5 млн. жителів [122]. Невідомий автор вважав, що згідно статті 13 запропонованого ним проекту договору між Англією та Німеччиною, вони б розділили між собою Південну Америку. В Європі найбільшим завоюванням кайзера були б Голландія й Бельгія, згоду на входження яких до рейху, згідно Брюссельському мирному договору, давала Франція [123].

Автор проекту прийшов до висновку, що шляхом „вищеописаної боротьби й державних договорів німецький народ досягне потрібного йому „місця під сонцем”, заслуженого ним своїми військовими звитягами, своїм значенням у світовій торгівлі й своєю загальною культурою”. Автор з гордістю підсумовував, що після цього німецький народ „вступить у володіння чотирма світовими областями: Середньою Африкою, Середньою Азією, Південно-Східною Азією та Південною Америкою” [124]. Як відомо, згодом значна частина названих територій Африки й Океанії дійсно увійшла до складу колоніальних володінь кайзерівської Німеччини. Це ще раз підтверджує зв’язок ряду колоніально-пропагандистських планів та теоретичних положень колоніального питання в Німеччині з практичною колоніальною діяльністю німців.

Після утворення Німецької імперії на першому етапі розвитку колоніальної пропаганди також особливої уваги заслуговують погляди на колоніальне питання французького економіста П.Леруа-Больє. Він вважав себе учнем Рошера та з великою повагою ставився до його праці „Колонії, колоніальна політика й еміграція”. Зовнішньополітичні й колоніальні ідеї Леруа-Больє завоювали велику популярність у німецьких „колоніальних ентузіастів”. Справа в тому, що розгортання колоніальної пропаганди в Німеччині збіглося у часі й мало деякі спільні риси з аналогічними явищами у Франції, хоча остання стала колоніальною державою та створила свою колоніальну імперію набагато раніше – ще у XVIII ст. Соціал-демократична преса відзначала подібність аргументації пропагандистів колоніальної експансії у Німеччині та Франції й писала, що там навколо гасел колоніальної політики групується реакція, тоді як демократичні елементи в обох країнах виступають проти цих гасел [125]. Тому погляди французького вченого-економіста були використані пропагандистами активної та широкомасштабної колоніальної політики в Німеччині. Їм дуже сподобалася його головна ідея: „Народ, який більше всього колонізує, є першим народом; якщо він не став першим уже сьогодні, то він буде першим завтра” [126]. Цей висновок мав привести читача до думки, що тільки ставши на шлях заснування колоній, вони створять фундамент своєї майбутньої величності й реальної переваги над іншими народами. Зрозуміло, сам по собі заклик до колонізації не треба оцінювати негативно. Але при реалізації на практиці він разом з культурно-господарським піднесенням колонізованих територій супроводжувався дуже часто насильним прилученням туземних народів до „благ цивілізації”, їх жорстокою експлуатацією та винищенням.

Саме з таких позицій у колоніальному питанні, що особливо подобалося німцям, виступав з гаслом колонізації Леруа-Больє. Він був справжнім поборником ідеї про те, що уряду необхідно взяти на себе ініціативу колоніального руху й усіляко сприяти йому. Тільки при такій постановці справи колонізація буде приносити користь державі, яку щорічно покидають емігранти-колоністи. Французький економіст вважав цілком природним і навіть справедливим витіснення так званих диких племен і нижчих рас європейськими колонізаторами. Для підтвердження своєї позиції Леруа-Больє писав: „Не можна визнати ні природним, ні справедливим, щоб цивілізовані народи Заходу тіснилися й задихалися на вузьких просторах, які були їх початковими місцями проживання, та накопичували б тут чудеса науки, мистецтва, цивілізації, залишаючи, можливо, половину земної кулі в розпорядженні розсіяних на обширних просторах маленьких груп людей, недалеких, безсильних, подібних до безпомічних дітей, або ж у володінні безпомічних народностей, позбавлених енергії, подібних на стариганів, не здатних ні на яке зусилля, ні на яку більш чи менш складну діяльність” [127].

На думку Леруа-Больє, у результаті еміграції та колонізації через три-чотири століття земною кулею будуть володіти англосакси, росіяни й китайці. У центрі Європи ще залишиться 200 млн. німців, а французи, італійці й інші романські народи будуть зведені до рівня румунів і греків. Щоб така „страшна” перспектива не стала реальністю, французи повинні дуже серйозно зайнятися колоніальною політикою. Їм треба пам’ятати, що „до цього часу (тобто до 70-х років XIX ст. – авт.) всі перемоги Франції в Європі приносили їй одночасно поразки на морі й у колоніях, тобто були зв’язані з послабленням її позицій у цілому” [128]. Зрозуміло, що така концепція повинна була зустріти співчутливе ставлення з боку німецьких шовіністів. Вона не тільки підкріплювала їхню колоніальну пропаганду, але й переносила увагу французів з франко-німецького кордону за океан, висувала на перше місце англо-французькі колоніальні серйозні суперечності.

Всі ці виступи колоніальних пропагандистів та ідеологів активізації колоніального питання в політичному житті кайзерівської Німеччини разом із зацікавленістю у практичному втіленні заокеанських проектів, яку все більше проявляли німецькі промислові та фінансові кола, привели на рубежі 70 – 80-х рр. XIX ст. до нової постановки колоніального питання. З теоретико-пропагандистської площини в 1871 – 1878 рр. воно все більше стало пересуватися в сферу реальної політики. З точки зору теоретиків колоніалізму, будь-які затягування у вирішенні цього питання були вже недопустимі. Автори багатьох публіцистичних праць, присвячених проблемам колоніалізму, все голосніше вимагали конкретних дій, спрямованих на завоювання кайзерівською Німеччиною власних колоній.

Так, дослідник Африки Г.Рольфс закликав: „Будемо діяти швидко, поки не пізно” [129]. Його енергійно підтримував директор „Würtemburgische Fereinsbank” Г.Колін, який звинувачував уряд у бездіяльності [130]. Різко зріс потік різноманітної колоніально-пропагандистської літератури, яка заполонила країну. Тільки в 1880 – 1882 рр. у Німеччині, за підрахунками професора Лейпцігського університету Е.Хассе, вийшло в світ 40 книг і брошур із питань колоніальної експансії [131]. В наступні два роки ця кількість продовжувала зростати. До 1885 р. накопичилося 30 томів, які містили найрізноманітніші колоніальні проекти [132].

Поштовх до активізації та піднесення колоніальної пропаганди дали опубліковані в 1878 – 1883 рр. праці вже згадуваних мандрівників Вебера, Рольфса, Мальтцана, дослідника Центральної Африки Г.Нахтігаля, виступи та доповіді німецьких купців Вермана, Тормелена й Людеріца та багато колективних відозв і закликів до проведення колоніальної політики. Наукові та популярні виклади й описи мандрівок заокеанськими землями та країнами, які містили багато цікавих і свого роду унікальних матеріалів про життя, побут, традиції племен і народів, що там проживали, одержали поширення та популярність у Німеччині. Треба мати на увазі, що німецькі дослідники, місіонери й підприємці добре бачили ті численні труднощі, з якими доведеться зустрітися європейцям при колонізації та освоєнні нових земель.

Так, Рольфс, вивчивши арабську мову й постулати ісламу, на протязі 1855 – 1879 років здійснив кілька подорожей по Африці й дослідив території ряду країн. У своїх доповідях з вивчення та дослідження Африки він детально зупинився на внеску в цю справу, який зробили німці в 1870 – 1875 роках [133]. Мандрівник зазначив, що європейці мають відігравати суттєву роль у майбутній історії африканських народів. Важливе місце він відводив Німеччині, яка для того, щоб зайняти провідні позиції в Європі та світі, повинна заволодіти колоніями на ще не зайнятій території Африканського континенту.

Цікаві спостереження політичної, господарської та культурної ситуації в країнах Центрального Судану (басейн оз. Чад) напередодні колоніального поділу Африки здійснив під час своїх експедиції в 1969 – 1879 рр. і виклав у книзі „Судан і Сахара” Г.Нахтігаль. Результати шестирічної подорожі дослідника слід оцінити досить високо. Нахтігаль побував у країнах, розташованих на південний захід і північний схід від оз. Чад, а в 1872 р. першим з європейців відвідав Багірмі в пониззі р. Шарі. Він також вперше познайомив Європу з величезним районом Африки, де зосереджувалися важливі торговельні шляхи, що вели на північ – до Середземного моря й на південь – до дельти р. Нігер. Німецький мандрівник намалював яскраву й правдиву картину становища народів Центрального Судану в період, який безпосередньо передував завершенню колоніального поділу Африки. На думку Нахтігаля, знайомство африканців з європейською цивілізацією та її здобутками не повинно порушувати природного ходу справ і характерного для них внутрішнього розвитку [134].

Після повернення з африканської експедиції, Нахтігаль був обраний головою Берлінського африканського товариства, яке організаційно оформилося в 1878 р. Йому передувало створене 1873 р. Товариство дослідження Екваторіальної Африки. Головним завданням очолюваної Нахтігалем організації була наукова підготовка майбутньої німецької колоніальної експансії. У 1882 р. мандрівник одержав призначення на пост німецького консула в Тунісі, а в 1884 р. став імперським комісаром у Верхній Гвінеї. Саме Нахтігаль проголосив протекторат кайзерівської Німеччини над Того та Камеруном, ставши першим губернатором цих колоніальних володінь. Його діяльність – яскрава ілюстрація злиття теоретико-політичної та практичної площин у колоніальному питанні.

У 1878 р. ще один німецький мандрівник Вебер на основі своєї подорожі африканськими територіями в 1871 – 1875 рр. видав двотомну роботу „Чотири роки в Африці”. Розкидані на сторінках цього твору роздуми про колоніальну політику дослідник звів воєдино в 1879 році в брошурі „Розширення німецької господарської сфери”. Вона була написана на основі зробленої ним доповіді в Берлінському союзі торгової географії 29 квітня 1879 року, яку Вебер присвятив детальному й аргументованому обґрунтуванню теоретичних засад і способів практичної реалізації німецької колоніальної експансії.

Центральне місце в поглядах Вебера займає питання про території для заснування „Нової Німеччини”. Розвиваючи свої думки, викладені рейхсканцлеру Бісмарку ще в 1875 р., автор другою батьківщиною німецьких емігрантів назвав, насамперед, Південну Африку. Він вважав її однією з найбагатших країн земної кулі ще до масового відкриття та промислової розробки золота й алмазів. У книзі „Чотири роки в Африці” Вебер змалював природу й багатства Трансваалю, вдавшись до суттєвих і очевидних перебільшень. Він писав, що за своєю родючістю тамтешні землі „не поступаються ні дельті Нілу, ні преріям американського Заходу, ні чорноземним районам центральної й південної Росії”. Їх клімат є одним з кращих у світі, мінеральні багатства невичерпні, а за покладами металевих руд і, особливо, золота з ними не може зрівнятися жодна інша країна [135]. Стосовно останнього, Вебер ніскільки не перебільшував, і в його правоті дуже швидко переконалися всі. Основою майбутнього процвітання Трансваалю, де проживають „брати по крові” – бури, повинно стати, як аргументовано зауважував німецький мандрівник, поселення там німців-емігрантів. Наступним кроком мав стати аншлюс бурів Німеччиною і на цій основі виникла би величезна імперія – „Нова Німеччина”. Шляхом „мирного приєднання” та „купівлі” територій у туземців, вона швидко змогла би розширити свої кордони за рахунок португальських володінь (тобто Анголи й Мозамбіку), Мадагаскару тощо й перетворилася б у країну мільйонерів [136].

Вебер добре розумів, що на шляху здійснення розроблюваних ним планів стоїть Англія. Він порівнював Британську імперію з „жирним бульдогом”, який „ситий і задоволений сидить перед наповненою шматками м’яса мискою, не маючи змоги зжерти все сам, однак не хоче підпустити до м’яса жодну з голодних і худих дворняг, які бродять навколо”. Друге порівняння Вебера носить більш поетичний характер. Він писав, що „Англія подібно біблейському ангелу з вогняним мечем* стоїть перед воротами південноафриканського раю й ревниво відганяє всіх, хто намагається туди проникнути” [137]. Тому, коли у 1877 році англійці окупували Трансвааль, Вебер визнав ілюзійність і нездійсненність своїх планів. Але боротьба бурів за незалежність, їх перемога над англійськими військами біля г. Маджуба знову відродили його надії й Вебер з новими силами став закликати до створення „Нової Німеччини” у Південній Африці [138].

Якщо південноафриканські проекти Вебера в контексті його бачення шляхів вирішення колоніального питання були спрямовані проти Великобританії, то його плани стосовно Південної Америки, у випадку намагання їх здійснити, зустріли б різку відсіч з боку США. Вебер пропонував, щоб німецький уряд з метою відхилення потоку німецької еміграції в Південну Америку уклав з урядами південноамериканських держав низку договорів про надання особливо сприятливих умов для німців, які там поселяються**. Про характер цього втручання Німеччини в справи суверенних держав Південної Америки досить ясно говорить наступне зауваження Вебера: „При цьому треба буде тримати напоготові німецький військово-морський флот” [139]. На його думку, величезні, але малонаселені простори Аргентини, Уругваю, Парагваю, Болівії (публіцист Н.Грюневаль пізніше також пропонував об’єктом німецької колонізації вибрати Еквадор) повинні поступово повністю перейти в німецькі руки. Завершенням цього процесу стало би створення Сполучених Німецьких Штатів Південної Америки [140]. Зрозуміло, ці дещо навіть фантастичні проекти Вебера, як і план створення „Великої Німеччини” анонімного автора, не могли на той час отримати схвалення з боку рейхсканцлера Бісмарка, який у першу чергу був континентальним політиком-прагматиком. Вони лише свідчили про справедливість зауважень німецького історика першої третини XX ст. М.Гагена, який розглядав подібні плани як доказ втрати німцями почуття реального у результаті створення партикуляристського минулого їх країни [141].

Крім обіцянки різних благ у результаті заокеанської колонізації, Вебер для залякування противників колоніальних загарбань також широко використовував тезу про важке становище трудящих мас у самій Німеччині. Він підкреслював, що тільки шляхом державного регулювання еміграції* можна домогтися, щоб емігрували саме знедолені елементи, тобто позбавити Німеччину від пауперизму й загрози соціальної революції [142]. Мандрівник стверджував, що якщо не будуть прийняті рекомендовані ним заходи, то з „математичною точністю” можна буде передбачити, що „кривава революція” неминуча. „Ми живемо, – писав Вебер, у повному розумінні цього слова, на вулкані, всередині якого все кипить і клекоче. Закон проти соціалістів зробив хвилювання менш помітним на поверхні життя країни, але тим інтенсивніше воно йде у прихованих від ока глибинах” [143]. Водночас, як палкий прихильник німецьких заокеанських колоніальних здобутків, Вебер різко протестував проти континентальної експансії. При цьому він вказував на такі головні причини, які роблять її небажаною:



  1. Німецька нація розділена на дві частини, причому в Австро-Угорщині вона складає меншість, якій не під силу вирішувати завдання, поставлені Лістом і Рошером;

  2. На Балканах уже утвердилася Росія, яка дуже сильна, а тому з нею краще не зв’язуватися. Ця його думка небезпідставно ґрунтувалася на власних спостереженнях, оскільки Вебер під час однієї з подорожей відвідав Росію. Тим самим він залишав за кайзерівською Німеччиною право й можливість розширюватися тільки в заокеанському колоніальному напрямку. Саме цей вектор імперської політики він розглядав як основний у контексті практичної реалізації колоніального питання, необхідність вирішення якого назріла на рубежі 70 – 80-х років ХІХ ст.

Діяльною колоніальною пропагандою наприкінці 1870-х років зайнявся В.Хюббе-Шлейден. Спочатку він був адвокатом у Гамбурзі, потім служив у німецькому генеральному консульстві в Лондоні, а в 1875 – 1877 рр. жив на західному узбережжі Екваторіальної Африки, де заснував власну торгову фірму. У своїх поглядах, які пропагувалися у низці праць Хюббе-Шлейдена, він обґрунтував необхідність німецьких колоніальних загарбань на Африканському континенті. На його думку, „справжня нація” не може процвітати без успішної колоніальної політики. Це, зокрема, підтверджує історія Англії та США, приклад Ганзи, яку він назвав „найзнаменитішою торговою державою Середньовіччя” [144]. Особливо вигідною для німецького народу Хюббе-Шлейден вважав заокеанську політику в формі „культивації”, тобто заснування колоній на базі використання праці шляхом експлуатації туземного населення. Тільки така колоніальна політика може забезпечити Німеччині „гідне місце” серед великих європейських і світових держав [145].

Шляхом узагальнень, певної статистичної еквілібристики й навіть не завжди правдоподібних висновків Хюббе-Шлейден сформулював свою тезу про „вигідність” і „необхідність” заокеанської колоніальної політики у вигляді наступних чотирьох законів:



  1. Кількісний обсяг торгового обігу („вартість обігу”) кожної нації зростає пропорційно розширенню її заокеанської політики. Показником цього розширення є торговий обіг країни з заокеанськими територіями.

  2. Якість торгового обігу („рентабельність господарських підприємств”) будь-якої нації зростає пропорційно силі й мистецтву, з якими проводиться ця політика. Показником „сили” є чисельність населення заокеанських об’єктів країни, а під „мистецтвом” мається на увазі той фактор, який, на думку Хюббе-Шлейдена повинен пояснити випадки, коли все інше суперечить відкритим автором законам.

  3. Енергійно здійснювана й доцільно направлена заокеанська політика культурно могутньої нації підвищує її добробут у геометричній прогресії до зусиль і витрат, які необхідні для такої інтенсивної культивації.

  4. У різних націй, які однаково сильні та спроможні в галузі внутрішнього розвитку культури, добробут зростає в різній мірі, тобто в геометричній прогресії до різних розширень і сили їх здобутків у сфері внутрішнього розвитку культури [146].

Ці висновки і міркування Хюббе-Шлейдена мали на меті довести, що зростання добробуту, підвищення життєвого рівня німецького народу слід добиватися не стільки шляхом вирішення завдань внутрішнього розвитку самої Німеччини („внутрішній розвиток культури” або „інтенсивна культивація”, за термінологією німецького дослідника), як цього вимагали противники колоніальних загарбань, а шляхом участі у „вигідній справі” залучення до культури відсталих заокеанських країн і народів („зовнішній розвиток культури” або „екстенсивна культивація”). Він вважав, що чим більша різниця в культурному розвитку двох народів, які торгують один з одним, тим рентабельніша торгівля для передової індустріальної нації [147]. У поглядах Хюббе-Шлейдена немає очевидної неприязні й повної нетерпимості до Англії, як, наприклад, у Трейчке. Він вважав, що заокеанська політика Німеччини не може бути спрямована проти Великобританії й звертав увагу на виховання в німців таких самих „національних почуттів”, які уже властиві англійцям. Під ними він розумів, перш за все, прагнення до експлуатації чужих народів, гегемонії над ними при одночасному задоволенні основних матеріальних і духовних потреб туземців і частковому окультуренні колонізованих територій.

Підводячи підсумки, можна констатувати, що формування та розвиток колоніального питання в Німеччині й підготовка до колоніальних загарбань супроводжувалися активізацією колоніальної пропаганди. У своєму розвитку вона пройшла два етапи, пов’язані з подальшою еволюцією колоніального питання.

Перший (1871 – 1878 рр.), коли ідеї колоніальної експансії лише почали здобувати своїх прихильників у масах німецького народу. Колоніальна пропаганда в цей час ще не набула широкого розмаху й на загал обмежувалася розрізненими виступами окремих осіб. Незважаючи навіть на свою впливовість, вони однак не могли переконати правлячі кола щойно створеної Німецької імперії у необхідності колоніальних здобутків. Противники заокеанської експансії користувалися підтримкою уряду Бісмарка, який вважав, що час для колоніальних загарбань ще не настав: держава повинна внутрішньо зміцнитися й утвердити свої позиції в Європі, перш ніж будувати колоніально-експансіоністські плани. Така точка зору знайшла відображення у відхиленні урядом і рейхстагом усіх пропозицій, автори яких хотіли використати перемогу над Францією у війні 1870 – 1871 років для захоплення її заокеанських володінь. Бісмарк відкинув ці пропозиції, вважаючи, що сприятливі умови для заокеанської колоніальної політики складуться пізніше.

Другий (1879 – 1884 рр.), коли позиція німецьких правлячих кіл з колоніального питання докорінно змінилася. Важливою передумовою активізації пропаганди колоніальної експансії та формування ідеології колоніалізму, головними носіями якої були торгово-фінансові й індустріальні групи великого капіталу, став надзвичайно інтенсивний розвиток німецького капіталізму після завершення політичного об’єднання країни. У зв’язку з потребами розвитку промисловості, введенням політики протекціонізму, зростанням впливу торгового банківського капіталу з’явилася об’єктивна необхідність у придбанні Німеччиною власних колоній. Успіхи в галузі колоніальної політики повинні були зміцнити міжнародний авторитет кайзерівської Німеччини, сприяти вирішенню складних внутрішніх соціально-економічних проблем.

Поштовх до різкого піднесення колоніальної пропаганди й переходу колоніального питання у сферу реальної державної політики дала публікація в 1879 році книги Ф.Фабрі “Чи потрібні Німеччині колонії?” Наступні п’ять років, за свідченням “Kölnische Zeitung”, були періодом посиленої й безперервної колоніальної пропаганди [148]. Крім вимоги невідкладності, нове, що відрізняло колоніальну публіцистику, зводилося до наступного: якщо колоніальні пропагандисти 1870-х років вважали, що колонії в основному повинні бути торговими та переселенськими, то у 1880-х роках йшлося про використання сировинних джерел і резервів людських ресурсів у колоніях, про можливість вивозу капіталів разом з вивозом товарів. Там, де викладалися конкретні плани експлуатації колоній, вони передбачали створення потужних колоніальних товариств, які володіли б значними капіталами. Сприяння експорту німецьких товарів і капіталів, а також німецькій колонізації мало допомогти у розв’язанні внутрішніх соціальних протиріч, а також зміцнити зовнішньоекономічні та політичні позиції кайзерівської Німеччини на міжнародній арені.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

Схожі:

Київського славістичного університету троян Сергій Станіславович Троян Павло Сергійович отто фон бісмарк І колоніальне питання в німеччині iconТроян с. С., доктор історичних наук, професор кафедри зовнішньої політики І дипломатії Дипломатичної академії України при мзс україни
Троян Сергей Станиславович. Доктор исторических наук, профессор. Профессор кафедры внешней политики и дипломатической академии Украины...
Київського славістичного університету троян Сергій Станіславович Троян Павло Сергійович отто фон бісмарк І колоніальне питання в німеччині iconСалата сергій Анатолійович
Астрономічного музею Астрономічної обсерваторії Київського національного університету
Київського славістичного університету троян Сергій Станіславович Троян Павло Сергійович отто фон бісмарк І колоніальне питання в німеччині iconКомплексне країнознавство
Будз М. Д., Мартинюк В. О., Постоловський Р. М, Троян С. С. Комплексне країнознавство (основні поняття, категорії, країни, персоналії):...
Київського славістичного університету троян Сергій Станіславович Троян Павло Сергійович отто фон бісмарк І колоніальне питання в німеччині iconМиколаївський будівельний коледж Київського національного університету будівництва І архітектури
Миколаївського будівельного коледжу Київського національного університету будівництва І архітектури
Київського славістичного університету троян Сергій Станіславович Троян Павло Сергійович отто фон бісмарк І колоніальне питання в німеччині iconМиколаївський будівельний коледж Київського національного університету будівництва І архітектури
Миколаївського будівельного коледжу Київського національного університету будівництва І архітектури
Київського славістичного університету троян Сергій Станіславович Троян Павло Сергійович отто фон бісмарк І колоніальне питання в німеччині iconЮстус фон Лібіх Підготував: Красовський Сергій, учень 10-бх класу Наукова діяльність
Титану, Плюмбуму, Хрому, Марганцю та ін,; вивчав склад складних мінералів, відкрив сучасний метод отримання хлорного вапна
Київського славістичного університету троян Сергій Станіславович Троян Павло Сергійович отто фон бісмарк І колоніальне питання в німеччині iconКонтекстуально-інформаційна модель Київського національного університету імені Тараса Шевченка
Упродовж 2000 року в рамках ндр "Моніторинг та інформаційне моделювання змі" (керівник проф. Різун В. В.) здійснювалося дослідження...
Київського славістичного університету троян Сергій Станіславович Троян Павло Сергійович отто фон бісмарк І колоніальне питання в німеччині iconПерсональний склад Вченої ради Військового інституту Київського національного університету імені Тараса Шевченка За посадою
Військового інституту Київського національного університету імені Тараса Шевченка
Київського славістичного університету троян Сергій Станіславович Троян Павло Сергійович отто фон бісмарк І колоніальне питання в німеччині iconПрограма творчих конкурсів київського національного університету театру, кіно І телебачення імені І. К. Карпенка-Карого
Київського національного університету театру, кіно І телебачення імені І. К. Карпенка-Карого
Київського славістичного університету троян Сергій Станіславович Троян Павло Сергійович отто фон бісмарк І колоніальне питання в німеччині iconДжон фон Нейман (англ. John von Neumann), Нейман Янош Лайош
Він став засновником теорії ігор разом із Оскаром Моргенстерном у 1944 році. Розробив архітектуру (так звану «архітектуру фон Неймана»),...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка