Київського славістичного університету троян Сергій Станіславович Троян Павло Сергійович отто фон бісмарк І колоніальне питання в німеччині



Сторінка7/14
Дата конвертації16.02.2018
Розмір2.99 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   14

3.2. Ф.Фабрі й піднесення колоніальної пропаганди в Німеччині

Справжньою епохою та водорозділом у розвитку колоніальної пропаганди в контексті еволюції колоніального питання в Німеччині стало знайомство німецької громадськості з колоніальною теорією керівника Рейнського місіонерського товариства у Вупперталі Ф.Фабрі. Він виклав її в опублікованій у 1879 році книзі „Чи потрібні Німеччині колонії?” Книжка Фабрі була видана в переломний момент історії Німецької імперії. Тільки що був прийнятий закон проти соціалістів, почав здійснюватися перехід до протекціонізму й, водночас, німецькі підприємці та фінансисти вперше почали серйозно думати про колоніальну політику. Тому погляди Фабрі були підняті на щит і стали свого роду програмою німецького колоніального руху, його проникнення за океан. Книга місіонера набула великої популярності й активно пропагувалася. За нею зۥявилися десятки інших аналогічних творів, автори яких виступали в підтримку колоніальної політики та зміцнення міжнародних позицій Німецької імперії завдяки завоюванню власних колоніальних володінь у різних частинах світу. Західні історики навіть називають Фабрі „агітатором епохи раннього імперіалізму в Німеччині” [149] й „батьком німецького колоніального руху” [150].



Фабрі вважав, що попередні роки були періодом, коли колоніальне питання в Німеччині „майже не обговорювалося”. У нього, як у людини, тісно пов’язаної з заокеанськими справами (він був інспектором протестантської місії у Південно-Західній Африці), уже давно склалися певні погляди на це питання. Але тільки тепер прийшов час їх викласти, бо, за словами місіонера, „мало сказати правильно, а ще й треба сказати вчасно”. Тому спочатку Фабрі вказав на загальні причини необхідності для німців зайнятися колоніальною політикою в мовах, коли вже існувала об’єднана Німецька імперія. Він заявив, що хоча „національний добробут” німців за останні десятиріччя значно зріс, але він все ж складає „величезний дисонанс” з „повнотою” здобутої ними політичної могутності [151]. Звідси напрошувався висновок про „бажаність” ліквідувати найближчим часом цю невідповідність. На думку Фабрі, такі надзвичайно важливі безпосередні фактори ставили колоніальне питання на порядок денний:

  1. Тривала економічна криза, яка тяжко відбилася на становищі значної частини населення в Німеччині, викликаючи соціальне невдоволення та внутрішньополітичну напругу.

  2. Перехід ряду держав до протекціонізму. Домінуюче раніше манчестерство (вільна торгівля або фритредерство) заважало постановці в Німеччині питання про колоніальні загарбання. Свобода торгівлі, на думку Фабрі, добра справа, але лише тоді, коли її дотримуються всі партнери. Тепер Німеччина прийшла до думки про необхідність введення протекційних мит. Однак німецька промисловість, зауважував Фабрі, продовжує страждати від відсутності в неї власних ринків збуту. Щоб забезпечити „захист національної праці”, дати населенню гарантовану й оплачувану роботу, Німеччина повинна мати колонії. Він висловився за мита на промислові вироби, але проти мита на продовольство, яке ввозиться [152]. У цілому ж хвиля протекціонізму боляче вдарила по німецькій економіці. Німецьким товарам фактично закритий доступ на ринки США. Англія також витісняє їх із своїх колоній, компенсуючи цим для себе втрату американського ринку. Звідси й випливала необхідність і потреба для Німеччини у власних заморських колоніях у різних регіонах світу.

  3. Потреба тримати за океаном німецький військово-морський флот. Німеччина недостатньо багата, щоб прагнути до створення військово-морського флоту, здатного конкурувати з англійським. Але на всіх морях і океанах необхідно захистити зростаючий торговий німецький капітал. Тому військовий флот кайзерівської Німеччини повинен бути готовий „до демонстрації та, якщо це буде необхідно, до швидких акцій невеликого масштабу”. Це не вимагає створення могутнього броненосного флоту. До того ж і розвиток військово-морської техніки йде в напрямку зростання значення швидкохідності суден, а не їх броні, калібру гармат, маневреності. Однак навіть утримання невеликих, але маневреності й швидкохідних військово-морських кораблів вимагає значних витрат. Щоб вони стали продуктивними, необхідно за океаном поряд з військово-морськими суднами мати власні колонії, які будуть служити базами для флоту й покривати витрати на його утримання.

  4. Вимога розвитку географічної науки [153].

Отже, практично нічого нового в цьому „обґрунтуванні” колоніальної експансії не було, якщо не рахувати досить оригінального міркування про рентабельність військово-морського флоту. Фабрі на двадцять років випередив події, аргументувавши можливість, бажаність і необхідність програми розвитку могутнього військово-морського флоту Німеччини під керівництвом адмірала А. фон Тірпіца, яка була прийнята і почала втілюватися в життя кайзером Вільгельмом II у 1898 році.

Аналізуючи питання про „перенаселення” Німеччини, про зростання в зв’язку з цим соціальних труднощів і пауперизму, про „невигідну” еміграцію в Північну Америку, Фабрі, услід за Вебером, приходить до висновку про необхідність посилення еміграції, а не боротьби з нею, і спрямування її потоку до власних колоній Німеччини. Він стверджував, що переселенська політика стане головною силою й джерелом майбутньої німецької експансії в заморські землі. Створення населених німцями „землеробських колоній” – одне з головних завдань колоніальної політики Німеччини. Тільки невіглас або ж виключно упереджена людина може заперечувати, як вважав Фабрі, що „землеробські колонії настійно необхідні новій Німецькій імперії” [154].

Але Німеччині не менш необхідні також „торгові колонії”. Під останніми Фабрі розумів не тільки торгові факторії, але й плантаційні колонії, тобто всі колонії у районі тропіків, крім виділених в особливу категорію для злочинців. В умовах тропічного клімату, констатував Фабрі, європеєць не здатний власними руками обробляти землю. Там для цього є туземці, з якими не варто особливо церемонитися. По-перше, говорив Фабрі, тропічні колонії абсолютно нездатні до самовизначення. Вони „невіддільні від європейського домінування в них”. Жителі їх „сонні, безтурботні й ліниві та надані в розпорядження самі собі, неминуче деградують”, тоді як „під керівництвом європейців” виявляють зовсім інші якості. По-друге, вести туземців шляхом прогресу та цивілізації надзвичайно вигідно – тропічні колонії приносять тим, хто ними володіє, колосальні прибутки. Потрібно тільки вміти управляти ними. Англія все більше оволодіває цим мистецтвом і треба в неї вчитися [155].

Щодо питання про колонії для злочинців, то Фабрі звернув увагу на те, що у всіх країнах тогочасної Європи зростала кількість соціально небезпечних людей і, зокрема, з точки зору посилення загрози основам існуючого ладу. „Якщо в Німеччині коли-небудь повторяться події Паризької комуни, то куди вона подіне німецьких комунарів, не маючи своєї Нової Каледонії?” [156], – запитував Фабрі. Але уряд відкинув цю точку зору, хоч зовсім не з гуманних мотивів, а тому, що утримання колоній для злочинців вважалося дуже дорогою справою. Противники колоніальної політики говорили, що „дешевше побудувати для каторжників першокласні готелі в Європі, ніж засновувати й утримувати заокеанські колонії для злочинців” [157].

Очевидно, що в сенсі аналізу колоніального питання з точки зору ролі різних видів колоній для майбутньої заокеанської політики кайзерівської Німеччини Фабрі практично стояв на позиціях колонізаційної теорії Рошера. Це може слугувати ще одним підтвердженням того, як у теоретичній і практичній площинах здійснювалася своєрідна «змичка» поглядів, ідей і планів впливових представників німецької науки й тих, хто мав реальний досвід у здійсненні колоніальних проектів у середині й другій половині ХІХ століття. Така позиція Фабрі й подібність його положень до популярних у колоніальних колах положень рошеровської теорії сприяли в нових історичних умовах піднесенню значення брошури «Чи потрібні Німеччині колонії?» до рівня своєрідного колоніального програмного маніфесту. Він не лише мав зміцнити сили колоніального руху в Німеччині, але й завоювати нових його прихильників, насамперед у найвищих урядових і парламентських політичних колах.

Фабрі, що цілком зрозуміло, піднімав питання про ставлення уряду Бісмарка до заокеанських колоніальних загарбань. З приводу негативної позиції рейхсканцлера в цьому питанні він писав: „Ми майже можемо сказати: тим краще! Саме тому, що колоніальне питання дуже серйозне й важливе, його не можна вирішувати відразу. Необхідна тривала й серйозна підготовка громадської думки. У Німеччині це нелегко зробити: вона звикла довіряти генію Бісмарка. Але найгеніальніша людина не може охопити всього розмаїття сучасної дійсності. Тому потрібно все ж і німецькому народу мати свою точку зору й допомагати уряду вирішувати завдання, які стоять перед країною” [158]. Фабрі також натякав, що „ні!” Бісмарка означало „ще ні!” (ми в цьому переконаємося далі), а не абсолютне і принципове відхилення заокеанської колоніальної політики. Тим самим німецький ідеолог колоніалізму сприяв піднесенню необхідного потужним і впливом німецьким індустріальним, фінансовим і банківським групам суспільного руху за колонії. Фактично він був переконаним, що в кінцевому підсумку – і це станеться дуже швидко – підтримка уряду гарантована.

Потім Фабрі висловив своє ставлення до побоювань противників колоніальної політики, що вступ Німеччини на цей шлях викличе невдоволення інших держав. „Звичайно, – вважав він, – такий крок не зустріне овацій не тільки в кузенів по той бік Ла-Маншу, але й у братів у пониззі Рейну й Маасу, та й в інших сусідів. Але хіба велика національна справа може ставитися в залежність від схвалення інших націй? Хіба справи 1866 і 1870 років викликали схвалення Європи?” [159] Щодо Англії, то вона має найменше право заважати німецьким колоніальним здобуткам, бо сама володіє значно більшими колоніальними територіями, ніж здатна освоїти. Її нинішні колоніальні анексії, на думку Фабрі, є лише „політичними превентивними заходами”, які переслідують тактичну й стратегічну мету не допустити утвердження в тому чи іншому місці якої-небудь іншої держави. Однак Німеччина не може вважати себе залежною від думки англійців, які дотримуються точки зору, нібито весь заокеанський світ є тільки їхнім доменом [160].

У теорії німецького місіонера висловлювалися й обґрунтовувалися також цікаві міркування щодо найкращих і найвигідніших територій з метою заснування німецьких землеробських колоній. Фабрі визнавав, що знайти місце під такі колонії надзвичайно важко: всі країни помірного кліматичного поясу вже поділені, а колонізаційні можливості Трансваалю дуже сильно перебільшені. Тому він пропонував вивчити питання про використання німцями якихось „ще не окупованих” ділянок узбережжя Австралії та Нової Зеландії, а також розгорнути колоніальну політику в Південній Америці. Приблизно так само, як і Вебер, Фабрі пропонував створити там сприятливі умови для німців шляхом укладання спеціальних конвенцій з місцевими урядами й прямо проголосив „право на втручання” Німеччини у справи південноамериканських держав. „Якщо буде потрібно, – писав він, – то в силу того, що колоніальне питання все більше стає для нас питанням існування, ми зобов’язані будемо вжити не тільки всю повноту свого впливу, але й силу” [161]. Першим практичним кроком у вказаному напрямку повинно стати створення „Імперського відомства для організації і керівництва німецькою еміграцією” (Reichamtes für Organisation und Leitung der deutschen Auswanderung), яке в майбутньому повинно перерости в „Імперське колоніальне відомство” (Kaiserliches Kolonialamt). Фактично це була практична порада урядовим колам і реалії німецької колоніальної політики змусили їх до відповідної реакції. Вже після німецьких колоніальних загарбань 1884 – 1885 років був створений колоніальний відділ міністерства закордонних справ, але тільки в 1907 р. – імперське міністерство колоній (Reichskolonialamt) [162].

Розглядаючи різні варіанти можливих місць для заснування німецьких колоній, Фабрі зазначав, що треба поспішати. Інакше все захопить Великобританія. Перш за все необхідно заволодіти о. Самоа – єдиною територією на Тихому океані, де діяльність гамбурзької фірми братів Годефруа вже створила необхідні умови для заснування там торгової колонії. Далі мають бути зайняті Нова Гвінея, Мадагаскар, Індокитай, північна частина Борнео, Формоза (Тайвань). Мова може йти також про купівлю частини Антильських островів. Але найважливіше для Німеччини – взяти участь у колоніальній експлуатації Центральної Африки. Фабрі закликав торгову буржуазію ганзейських міст проявляти ініціативу в захопленні колоній у тропіках: „Якщо торговий стан буде діяти досить енергійно, то можна бути впевненим в успішному результаті”. Фабрі також був переконаним, що в цьому випадку в колоніальному питанні від купецтва не відстане й уряд [163].

Розвиваючи ідеї освоєння Центральної Африки й будівництва залізниці з заходу на схід Чорного континенту, Фабрі визнавав велику роль у цій справі місіонерів. Він відзначав, що для масового виробництва в цій „Новій Індії” потрібних Європі сільськогосподарських продуктів „дуже цінними тут були б у першу чергу місіонерські підприємства практично-педагогічного характеру, тобто такі, що привчають до праці; після них і разом з ними для плантацій і великих торгових підприємств необхідні капітал і люди. Без цієї попередньої роботи справа з рентабельністю центральноафриканської залізниці буде в плачевному стані... Однак радує те, що правильно знайдений вихідний пункт для дій у Центральній Африці, коли першопрохідці культури, місіонери уже ведуть свою роботу як зі сходу, так і з заходу”. Фабрі писав, що місіонерські підприємства часто недостатньо цінувалися. Але вони „все ж щось значили, бо ... у всякому випадку можуть бути дуже корисними, при відомих обставинах навіть незамінними для нації, яка зважилася направитися за море й бажає займатися колоніальною політикою” [164]. Фабрі також зауважив, що „перший поштовх значним східноафриканським відкриттям був, по суті, зроблений двома німецькими місіонерами (Крапфом і Ребманом)” [165].

Хоча Фабрі обґрунтовував перш за все ідеї заокеанської колоніальної політики, він віддавав також данину континентальній експансії. Однак, на відміну від Вебера, Фабрі її не заперечував. На його думку, Османська імперія вступила в стадію розпаду, першим етапом якого є рішення Берлінського конгресу 1878 р.* Німеччина не може бути відсторонена від одержання своєї частки турецької спадщини, після чого не виключена можливість великої масової еміграції німців у Малу Азію та Сирію [166]. Це дасть змогу доповнити заокеанську колонізацію континентальною, тобто євразійською, що дуже важливо для кайзерівської Німеччини, яка прагне стати могутньою державою. Така точка зору Фабрі пояснювалася просто: він під впливом колонізаційної теорії Леруа-Больє вважав колонізацію вирішальною ознакою великої нації.

З питаннями, які розглядав і аналізував Фабрі в своїй книзі, ми зустрічаємося протягом всієї наступної історії німецької колоніальної пропаганди та розвитку ідеології німецького колоніалізму. Його програма виходила з „необхідності” використати силу кайзерівської Німеччини для встановлення німецького господарювання та домінування як у заокеанських, так і континентальних землях і країнах. Найважливішою спонукальною причиною колоніальних загарбань визначалася економічна криза. Головним „виграшним” пунктом програми, з точки зору впливу на широкі маси німецького народу, було проголошення активного проникнення Німеччини в Південну Америку з метою нібито вирішення еміграційного питання. Найсерйознішим пунктом колоніального проекту Фабрі з позицій практичної реалізації колоніального питання була ідея про загарбання колоній у тропіках. Одночасно „резервувалося право на агресію” Німеччини в напрямку Південно-Східної Європи та Близького Сходу. Зовнішньополітичний аспект програми характеризувався закликом не тільки не зупинятися перед протидією Великобританії, але й учитися в неї правильно та вигідно вести колоніальні справи.

Можна сказати, що погляди Фабрі виражали прагнення експансіоністські налаштованих правлячих політичних кіл і тих груп населення, які мріяли про швидкий вступ Німеччини на шлях колоніальних загарбань. Сформульовані ним заклики й ідеї з обґрунтуванням необхідності, можливостей і перспектив колоніальної політики сприяли формуванню ідеології колоніалізму та наповнення колоніального питання практичним змістом. Вони мали вплинути на середні верстви німецького народу, бюргерство, щоб заручитися їхньою підтримкою широкомасштабних колоніальних проектів, для яких потрібні були великі кошти. Підтримка значної частини населення Німеччини мала стати головним козирем пропагандистів і прихильників колоніальної політики при постановці перед урядом і рейхстагом питання про державне фінансування колоніальних підприємств. На Фабрі посилалися В.Фрей в опублікованій у 1881 р. своїй шовіністичній брошурі „Дайте нам колонії! Соціально-політичне попередження від імені німецької молоді” та лейтенант А.Вісман у своїй доповіді про результати подорожі в Африку, зробленій у 1883 р. в присутності кайзера Вільгельма І [167]. Слідом за Фабрі розглядав о. Самоа як ядро майбутніх німецьких володінь у тихоокеанському басейні професор географії університету м. Галле, відомий пропагандист колоніальних загарбань А.Кіркгоф [168].

Тому не дивно, що колоніально-політична теорія Фабрі, популяризація його ідей і різке піднесення колоніальної пропаганди в кайзерівській Німеччині наприкінці 70-х – поч. 80-х років XIX ст. також активно сприяли тому, що саме в цей час імперські правлячі кола остаточно взяли на озброєння й у майбутньому вміло використовували на практиці тезу колоніального пропагандиста Е.Декерта. Вона зводилася до такого принципового положення: „Німецький орел” повинен діяти поряд з „британським левом”, а не слідувати за ним і підбирати об’їдки” [169].

Насамкінець, підсумовуючи контекст колоніального питання в Німеччині на пропагандистському зрізі, відзначимо, що в формуванні колоніалістських поглядів і переконань про назрілу необхідність заокеанської політики для кайзерівської Німеччини брали участь різноманітні колоніальні товариства, місіонерські організації, торговельні союзи й об’єднання. Серед них роль справжнього організаційного центру колоніально-пропагандистського руху став відігравати з 1882 р. Німецький колоніальний союз, який спирався на підтримку найвпливовіших суспільних сил і німецького уряду. В результаті на середину 80-х років ХІХ ст. країна була охоплена справжньою “колоніальною лихоманкою” й стояла на порозі вступу на шлях офіційної колоніальної політики.
Примітки до розділу 3

112. Weber E. Vier Jahre in Afrika: In 2 Bde. / E. Weber. – Lpz., 1878. – Bd.2. – S.543.

113. Sturz I.I. Der wiedergewonnene Weltteil – ein neues gemeinsames Indian / I.I. Sturz. – B., 1876. – S.3.

114. Ibid. – S.12.

115. Ibid. – S.43.

116. Ibid. – S.59.

117. Gehre F.M. Über die europäische Kolonisation in der südlichen Halfte des tropischen Afrika: Inaug. – Diss. / F.M. Gehre. – Lpz., 1877. – S.37.

118. Moldenhauer Fr.H. Erörterungen über Kolonial– und Auswanderungswesen / Fr.H. Moldenhauer. – F.a.M., 1878.

119. Кулінич І.М. Україна в загарбницьких планах німецького імперіалізму (1900 – 1914 рр.) / І.М.Кулінич. – К., 1960. – С.33 – 34.

120. Див.: Липа Ю. Короліство Київське по проекту Бісмарка / Ю.Липа. – Одеса, 1917.

121. АВПРИ. – Ф. 2-я газетная экспедиция. – №139. – Оп. 476. – Д. 270. – Прибл. 1875 – 1880 гг. – Л. 1-23.

122. Там само. – Л. 18.

123. Там само. – Л. 1, 10-11.

124. Там само. – Л. 19.

125. Vorwärts. Berliner Volksblatt. – 2.10.1884.

126. Leroy-Beaulien P. Op. cit. – P.606.

127. Ibid. – P.5.

128. Ibid. – P.237.

129. Unsere Zeit. – 1882. – Bd.2. – № 9. – S.364.

130. Kölnische Zeitung. – 15.09.1882.

131. Ibid. – 9.09.1883.

132. Мун П.Т. Империализм и мировая политика: Пер. с англ. / П.Т.Мун. – М.-Л.,1925.

133. Rohlfs G. Neue Beitrage zur Entdeckung und Erforschung Afrika’s / G. Rohlfs. – Lpz., 1876 (Cassel, 1881).

134. Нахтигаль Г. Судан и Сахара: Результаты шестилетнего путешествия в Африке: Пер. с нем. / Г.Нахтигаль – М., 1987. – С.6.

135. Weber E. Vier Jahre in Afrika. Bd.2. / E. Weber. – S.332 u.w.

136. Ibid. – S.345-351.

137. Ibid. – S.338.

138. Idem. Die Erweiterung des deutschen Wirtschaftsgebiets / E. Weber. – Lpz., 1879. – S.38-39.

139. Idem. Vier Jahre in Afrika. Bd.2. / E. Weber. – S.557.

140. Ibid.

141. Hagen M. Op. cit. – S.31-32.

142. Weber E. Vier Jahre in Afrika. Bd.2. / E. Weber. – S.559-560.

143. Idem. Die Erweiterung... – S.59-60.

144. Hübbe-Schleiden W. Überseeische Politik: In 2 Bde. / W. Hübbe-Schleiden. – Hamburg, 1881. – Bd.1. – S.5-6.

145. Idem. Aephiopien-Studie über Westafrika / W. Hübbe-Schleiden. – Hamburg, 1879. – S.21.

146. Idem. Überseeische Politik. Bd.1. / W. Hübbe-Schleiden. – S.62.

147. Ibid. – S.79.

148. Kölnische Zeitung. – 9.09.1883.

149. Mommsen W.J. Imperialiamus / W.J. Mommsen. – S.110.

150. Bade K.J. Imperialismus und Kolonialmission / K.J. Bade. – S.104.

151. Fabri F. Op. cit. – S.2.

152. Ibid. – S.22, 43-44.

153. Ibid. – S.8-11.

154. Ibid. – S.26, 32.

155. Ibid. – S.37-38.

156. Ibid. – S.49-50.

157. Bericht über die Verhandlungen des 19. Kongresses deutscher Volkswirte in Berlin, 21-23. Oktober 1880. – B., 1880. – S.135.

158. Fabri F. Op. cit. – S.53-54.

159. Ibid. – S.55-56.

160. Ibid. – S.59.

161. Ibid. – S.77.

162. Ibid. – S.86.

163. Ibid. – S.90.

164. Ibid. – S.98, 102.

165. Ibid. – S.103.

166. Ibid. – S.105.

167. Frey W. Gebt uns Kolonien! Ein socialpolitischer Mahnruf aus der deutschen Jugend / W. Frey. – Chemnitz, 1881; Kölnische Zeitung. – 2.11.1883.

168. Kirchhoff A. Die Südseeinseln und der deutsche Südseehandel / A. Kirchhoff. – Heidelberg, 1880.

169. Deckert E. Die Kolonialreiche und Kolonisationsobjekte der Gegenwart / E. Deckert. – Lpz., 1884. – S.206.

Розділ 4.

ВЛАДНА ЕЛІТА НІМЕЦЬКОЇ ІМПЕРІЇ

ТА КОЛОНІАЛЬНА ПОЛІТИКА
Остаточний поштовх до наповнення колоніального питання в Німеччині практичною направленістю стала підтримка колоніальних ідей і планів з боку різних груп владної еліти – фінансово-промислової, політичної й, нарешті, урядової, насамперед канцлера Отто фон Бісмарка. Саме такий інтерес до придбання заокеанських володінь створив політичні й економічні засади переходу кайзерівської Німеччини до активної офіційної колоніальної політики.
4.1. Участь економічної еліти в колоніальних проектах

Представники впливових груп індустріального та банківського капіталу після завершення процесу об’єднання німецьких земель в одну державу на чолі з династією Гогенцоллернів прагнули до швидкого збагачення та зміцнення своїх позицій як всередині країни, так і на міжнародній арені. В галузі зовнішньоекономічної діяльності вагоме сприяння цьому могла надати активізація діяльності в колоніальній сфері. Тому німецький капітал після 1871 року почав усе пильніше приглядатися до можливостей і перспектив практичних кроків у галузі колоніальної політики в різних регіонах світу. Для кращого розуміння причин зростання зацікавленості різних німецьких промислових, фінансових і банківських груп в колоніальному питанні вважаємо за доречне насамперед розглянути особливості й риси перебігу економічних і соціальних процесів у Німецькій імперії впродовж перших 10 – 15 років після її утворення.

В першу чергу необхідно відзначити прискорення темпів господарського розвитку й перетворень у банківсько-фінансовій сфері. Недаремно Німецька імперія дуже швидко почала наздоганяти Англію й Францію за основними промисловими показниками. Що ж стосується становлення та зміцнення нових форм різноманітних утворень у фінансово-економічній галузі, то недаремно перші роки після обۥєднання держави називали періодом «картелізації» Німеччини.

Швидкому розвитку індустріального суспільства в Німеччині сприяло проведення специфічної протекціоністської політики. Вона полягала у захисті національної економіки від іноземної конкуренції шляхом фінансового сприяння вітчизняній промисловості, стимулювання експорту й обмеження імпорту. Бісмарк розпочав цю кампанію наприкінці 1878 р., а переконався у її необхідності набагато раніше. У березні 1878 р. він зізнався одному з лідерів партії вільних консерваторів впливовому промисловцю В.Кардорфу: „Раніше я сам був прихильником вільної торгівлі, просто як поміщик, але тепер я суттєво змінив характер думок... Я тепер повністю дотримуюся вашої думки: помірковані протекційні і фінансові мита для імперії” [170].

Протекціоністська реформа 1879 р. і ряд перетворень, які до і після того доповнили її, були проведені в інтересах великих промисловців, що уже були готові до монополістичного розвитку своїх галузей. Особливо велике значення мала залізнична реформа 1880 р., яка не тільки дала новий поштовх будівництву залізниць, але й скасувала існуючі на німецьких дорогах пільгові залізничні тарифи для іноземних вантажів. Залізнична сітка Німеччини за період з 1871 по 1885 рр. зросла у два рази [171]. Крім того, специфіка розвитку німецьких залізниць полягала в їх одержавленні: на рубежі 70 – 80-х років у власність держави перейшли майже всі залізниці. Якщо у 1871 р. довжина державних залізниць становила 9627 км, а приватних – 11855 км, то у 1885 р. ці цифри були відповідно 32190 і 5382 км [172].

У ході здійснення політики протекціонізму колишні вільні ганзейські міста Гамбург (1882 р.) і Бремен (1884 р.) були включені в німецьку митну область з метою перетворення їх з центрів міжнародної торгівлі у великі та впливові канали німецького експорту. За свідченням представника рейнсько-вестфальської металургійної промисловості Г.Буєка, включення Гамбурга і Бремена в митну область відбулося „при могутній посередницькі діяльності делегації Центрального союзу німецьких промисловців” [173]. Хоча слід зазначити , що в цілому цей процес був складним і вимагав великих витрат. Так, на 1882 рік тільки по м. Гамбургу вони обчислювалися сумою 123 млн. марок і, не дивлячись на урядову субсидію у розмірі 40 млн. марок, ця цифра лякала навіть багатьох прихильників включення міста в Німецький митний союз [174].

Можна сказати, що протекціонізм 1879 р. являв собою торгову політику, характерну для монополістичної буржуазії, яка формувалася. Про це свідчить не тільки її роль у здійсненні реформ, але й створення власних організацій. Так, у 1876 р. представники великого капіталу організували Центральний союз німецьких промисловців. Як повідомляв один з керуючих справами цього об’єднання Буєк, на перших його конгресах, які відбулися у 1877 – 1878 рр., були присутні всі великі та впливові промисловці імперії [175]. Центральний союз німецьких промисловців своє офіційне завдання вбачав у захисті різноманітних капіталістичних об’єднань і з цією метою створили особливе відділення свого правління.

Разом з тим, великий торговий і фінансово-промисловий капітал був не єдиною соціальною силою, яка добивалася протекціонізму. Одночасно з промисловцями юнкери створили своє Об’єднання прихильників податкової та господарської реформи, яке поставило за мету боротьбу за аграрний протекціонізм. Ці інтереси юнкерства були особливо близькі правлячим колам Німеччини і особливо князю Бісмарку [176]. Починаючи з 1876 р., Об’єднання прихильників податкової та господарської реформи щорічно регулярно у лютому збиралося в Берліні на свої загальні збори. На установчих зборах при участі приблизно 500 делегатів головою організації був обраний великий поміщик і впливовий політик граф Штольберг-Вернігероде, а в 1879 р. його замінив граф Мірбах-Зорквіттен [177]. У політичному відношенні Об’єднання прихильників податкової та господарської реформи було опорою консервативної партії. Його інтереси виражав друкований орган цієї партії „Neue Preussische Zeitung”.

Але в питаннях протекціонізму при наявності схожих поглядів завдання промисловців і юнкерів розходилися в одному суттєвому моменті: прагненням перших суперечили аграрні мита, а інтересам других – промислові. Однак, не дивлячись на гострі суперечності, які виникали через це, буржуазія та юнкерство все ж мали дуже важливі спільні політичні цілі. Вони полягали у прагненні підтримувати стабільну, економічно сприятливу ситуацію всередині країни, не допускати розростання соціалістичного та робітничого руху, а на міжнародній арені проводити активну політику по зміцненню престижу та розширенню впливу кайзерівської Німеччини.

Крім того, успіх протекціоністських реформ залежав тільки від спільних зусиль їхніх прихильників як у промисловості, так і в аграрному секторі. До єдності закликав Буєк у своєму виступі на конгресі Об’єднання прихильників податкової та господарської реформи у лютому 1879 р. За його словами, „ніколи не слід забувати, що тільки завдяки цьому, викликаному усвідомленням солідарності союзу між промисловістю та сільським господарством, стало можливим досягнення зміни господарської та торгової політики імперії” [178]. Однак повністю ліквідувати суперечності між промисловцями та юнкерством не вдалося. Тому внутрішньополітичний розвиток імперії у 70 – 80-х рр. XIX ст. відбувався часом у досить гострій боротьбі, яку вели правлячі соціальні групи та їхні партії. Об’єднані в партію консерваторів юнкери час від часу чинили опір курсу Бісмарка на підтримку капіталістичного розвитку країни. Щоправда, в сфері зовнішньої політики буржуазія та юнкерство найчастіше були єдині в підтримці урядового курсу на посилення міжнародних позицій Німеччини.

Таким чином, об’єктивний хід розвитку капіталістичних ринкових відносин спричинив перегляд основної економічної доктрини, яка відповідала умовам капіталізму вільної конкуренції, – принципу економічного лібералізму або вільної торгівлі (фритредерства). Бісмарк наполегливо ламав попередню систему економічних відносин, зміцнював політичні основи держави, що проявилися у трьох основних моментах:


    • по-перше, відбулася рішуча заміна економічного лібералізму системою протекційних мит, запровадженою для заохочення розвитку великої промисловості та оберігання її інтересів від іноземної конкуренції на внутрішньому, національному ринку. Цим було покладено край старому принципу невтручання держави в економічне життя країни;

    • по-друге, була проведена націоналізація державою залізниць у Пруссії, введено монополію на тютюнові та спиртові вироби, а також здійснено кроки у сфері державного соціального забезпечення. Зокрема, вперше вводилася часткова виплата пенсій і страхування від нещасних випадків. Всі ці заходи мали позитивне значення, давали в руки імперського уряду потужні економічні важелі й навіть увійшли в історію під загальною назвою „державного соціалізму”;

    • по-третє, у 70-х роках німецький рейхстаг прийняв численні закони, спрямовані на зміцнення єдності імперії та посилення загальноімперського державного апарату. У 1871 – 1873 рр. було введено єдину золоту валюту, яка замінила всі колишні фінансові системи окремих німецьких держав. Наступного року було створено загальноімперську пошту, а наприкінці 1875 року прийнято єдині для всієї країни цивільний і кримінальний кодекси, які почали діяти з 1879 року. Все це були важливі кроки в практичному формуванні в Німеччині соціальних відносин на новому, суто капіталістичному ґрунті.

Такі перетворення неминуче вели до значного посилення впливу великого капіталу в політичному та господарському житті країни, зміцнення його союзу з юнкерством. Це позначилося на розвитку економічних і політичних концепцій правлячих класів, на підходах держави у ставленні до колоніального питання. Як відомо, широке втручання держави в економіку має місце звичайно там, де правлячі суспільні верстви почувають себе не досить впевнено і де існує пряма загроза їхньому господарюванню. Таке почуття невпевненості у міцності свого становища, зокрема на міжнародній арені, було в 70 – 90-х рр. XIX ст. у німецької буржуазії та юнкерства.

Німецький капітал включився на останньому етапі в поділ світу і тепер прагнув надолужити втрачене, завоювати славнозвісне „місце під сонцем”. Він хотів добитися цього шляхом створення, зокрема, своєї власної колоніальної імперії, розуміючи, що йому тут загрожує значно більша небезпека, ніж старим капіталістичним державам-метрополіям. Ця суміш потреби в експансії та невпевненості у своїх силах самостійно успішно здійснити її підштовхнула правлячі страти Німеччини до політики, яка вимагала посиленого втручання та підтримки з боку держави. У цих умовах принцип протекціонізму відіграв важливу роль в активізації прагнень певних груп торговельно-промислового капіталу до заокеанської колоніальної експансії кайзерівської Німеччини впродовж 70-х – першої половини 80-х років XIX ст., сприяв прискоренню процесу формування ідеології німецького колоніалізму та її остаточного становлення.

Ще однією причиною, яка забезпечила високі темпи розвитку капіталізму в Німеччині, був форсований ріст важкої промисловості та посилення розшарування робітничого класу. Це супроводжувалося, з одного боку, швидким збільшенням маси кваліфікованих робітників з високою заробітною платою, а, з другого, погіршенням становища працівників у домашній промисловості, де у 80-х рр. XIX ст. було зайнято приблизно 1,7 млн. чол., що складало 10% трудящих [179]. Продукція домашньої промисловості становила значну частину німецького експорту і відзначалася помітною дешевизною на зовнішніх ринках. Тому перспектива заволодіння новими величезними сферами збуту для виробів німецької домашньої промисловості, особливо після економічної кризи 1873 р., яка жорстоко вдарила по ній, мала зайняти не останнє місце у колоніальній пропаганді німецької буржуазії. Ця ж перспектива використовувалася для розпалювання колонізаційних почуттів у німецьких ремісників, які продовжували справляти певний вплив на господарське життя країни.

Слід також враховувати, що в 70 – 80-х роках XIX ст. внаслідок посиленої пролетаризації дрібного селянства та ремісників Німеччина гостро страждала від властивого їй у той час відносного перенаселення. Воно не тільки створювало резервну армію праці, але й змушувало кожний рік емігрувати за океан десятки і навіть сотні тисяч німців. Причиною різкого зростання числа переселенців були також важкі наслідки економічних криз 1873, 1882 і 1890 рр. Не дивно, що впродовж 1871 – 1883 рр. кількість німецьких емігрантів значно збільшилася і коливалася приблизно від 22 до 222 тис. чол. щорічно. У першій половині 80-х років кількість переселенців досягала 235-463 чол. на 100 тис. жителів Німецької імперії щороку [180]. В основному вони виїжджали насамперед у Сполучені Штати Америки: від 18 до 206 тис. на рік [181]. Особливе місце у німецькій колонізації займав також Африканський континент. За 1870 – 1885 рр. в Африку переселилося понад 600 тис. німців, у тому числі 1200 державних службовців, із загальної кількості 1 млн. 468 тис. емігрантів за ці роки [182].

Колонізація оголошувалася мало не єдиним засобом лікування такої соціальної хвороби, як відносне перенаселення.

У наявності було ще кілька причин, які сприяли високим темпам індустріалізації в Німеччині:

1) відсутність застарілої техніки і відсталих методів виробництва, що дозволило будувати економічну політику після 1871 р. на основі створення нових галузей промисловості. Виникали і швидко розвивалися галузі індустрії, тісно пов’язані з виробництвом машин, суднобудуванням, електротехнікою, хімією. Це вело до зміни всієї структури промисловості, важка індустрія переважала в економіці і домінувала над рештою галузей у ній;

2) високий рівень розвитку тодішньої німецької науки. Завершення промислового перевороту збіглося з великими науково-технічними відкриттями і широким впровадженням у виробництво прогресивних технологічних процесів. Застосування бесемерівського методу, введення процесів Томаса та Сіменса-Мартена в металургію революціонізували процес виробництва сталі, що сприяло широкому впровадженню спеціалізації у машинному виробництві. Нові винаходи і технології впроваджувалися в техніку зв’язку, електротехніку, лакофарбову промисловість, органічну хімію;

3) багаті природні ресурси, наявність ряду річок (Рейн, Ельба, Одер), які здавна служили торговими шляхами з Центральної Європи до моря, а також великих портових міст Бремена, Гамбурга, Любека, Шверіна, що займали провідні позиції у міжнародній торгівлі. Крім того, економічний потенціал німецького ринкового господарства в рамках розвитку індустріального суспільства суттєво посилився із загарбанням Ельзас-Лотарингії з її багатими залізними рудниками;

4) одержана з переможеної у війні 1870 – 1871 рр. Франції контрибуція у розмірі 5 млрд. франків. Завдяки їй Німеччина швидко розв’язала проблему нагромадження капіталу і тим самим сприяла успішному економічному піднесенню. Для здійснення майбутніх колоніальних загарбань німецький капіталізм у 70-х – на початку 80-х років XIX ст. провів ряд військово-економічних і військово-організаційних заходів по створенню мілітаризованої економіки, армії та військово-морського флоту. Безпосередньо на ці цілі було направлено 437 млн. марок за рахунок коштів з французької контрибуції [183].

У результаті сукупної дії охарактеризованих вище факторів у Німеччині напередодні переходу до активної колоніальної експансії капіталістичний розвиток йшов швидкими темпами. Якщо промислове виробництво Англії на протязі 1870 – 1880 рр. зросло на 41%, а Франції – на 55%, то виробництво промислової продукції в Німеччині за цей же час збільшилося на 131% [184]. За 15 років існування єдиної держави видобуток кам’яного вугілля зріс у 2 рази, виплавка чавуну – у 2,4 рази, споживання бавовни – майже на 50% [185]. Німеччина швидко випередила за деякими показниками промислового розвитку не тільки Францію, але й Англію, а в галузі електричної та хімічної індустрії фактично забезпечила собі світову монополію до 1914 р. В результаті за своєю часткою в світовому промисловому виробництві у 80-х роках країна вийшла на третє місце, залишивши позаду Францію і впритул наблизившись до Англії, а з деяких важливих економічних показників навіть до США [186]. Німецький капіталізм відрізнявся більш високим рівнем централізації й організації у порівнянні з англійським і французьким. У результаті наприкінці XIX ст. Німеччина посилювалася у три-чотири рази швидше, ніж Англія та Франція [187].

Швидкий капіталістичний розвиток німецької економіки наочно характеризується і тим, що на час заснування імперії у 1871 р. майже 64% населення проживало у селах і тільки трохи більше 36% – у містах. У 1895 р. сільське населення складало уже лише 49,8%, тоді як міське збільшилося до 50,2% [188]. 11 грудня 1884 р. Ф.Енгельс під враженням кардинальних перемін в економіці у листі до лідера німецьких соціалістів А.Бебеля писав, що промислова революція у нас у повному розпалі” [189]. Все це створювало сприятливий ґрунт для розвитку ідей заокеанського та континентального німецького розширення. Виражаючи точку зору багатьох представників великого німецького капіталу, націонал-ліберал Г.Меллер з трибуни рейхстагу заявив: „Німеччина повинна відіграти таку ж роль, як Пруссія у Митному союзі: вона повинна сприяти торгово-політичному об’єднанню Центральної Європи для протидії впливу країн Сходу і Крайнього Заходу” [190].

У досліджуваний період кількісно зросла і зміцніла німецька промислова буржуазія. Вона уклала тісний союз з великими банкірами, рахуючись з посиленням ролі банків у німецькій економіці після завершення політичного об’єднання країни. У другій пол. XIX ст. в Німеччині з’явилися такі могутні банки, як „Diskontogesellschaft” (1851), „Darmstädter Bank” (1853), „Berliner Handelsgesellschaft” (1856), „Deutsche Bank” (1870), „Komerz und Diskontobank” (1870), „Dresdner Bank” (1872) та інші. Капітал 49 прусських банків і кредитних інститутів у 1872 р. становив 345,6 млн. марок [191]. Період банківського заснування у 1870 – 1872 рр. німецький економіст Ю.Кучинський назвав „матір’ю трестів і монополій” [192]. Дійсно, монополія стала підсумковим результатом у розвитку банківської справи. Можна сказати, що монополія виросла із банків і вони перетворилися зі скромних посередницьких підприємств у монополістів фінансового капіталу. Перший період розвитку монополій припав на 1870 – 1890 рр. Головною формою монополістичних об’єднань в Німеччині у цей час були картелі. У 1870 р. їх нараховувалось 6, у 1885 – 90, а до кінця 1890 р. – 210 [193]. Причому концентрація капіталу йшла по шляху створення акціонерних товариств, життєво необхідних для капіталістичного розвитку. У дев’яти акціонерних товариствах промисловий характер інвестиційного капіталу складав (у млн. марок): 1861 – 1870 рр. – 851, 1871 – 1880 рр. – 1479, 1881 – 1890 рр. – 1953 [194].

Одночасно дуже важливо врахувати, що монополія виросла також з колоніальної політики. До численних „старих” мотивів колоніальної політики фінансовий капітал додав боротьбу за джерела сировини, за вивіз капіталів, за „сфери впливу” – тобто сфери вигідних угод, концесій, монополістичних прибутків і, в кінцевому підсумку, за господарську територію взагалі. Вкладений за кордоном німецький капітал дорівнював 5 млрд. марок у 1885 році [195]. При цьому слід мати на увазі, що капіталісти ділять світ не із-за своєї особливої агресивності, ворожості, а тому, що досягнутий ступінь концентрації змушує ставати на цей шлях для одержання прибутку. Німецький фінансовий капітал, який швидко ріс і зміцнювався, вимагав від уряду включитися у боротьбу за поділ світу, розпочати колоніальні загарбання. Цю характерну рису в розвитку передових капіталістичних країн відзначив французький політичний і державний діяч 70 – 80-х рр. XIX ст. К.Феррі. Він писав: „Колоніальна політика є законною дочкою політики індустріальної” [196].

У Німеччині поряд із промисловим розвивався також торговий капітал. На поч. 80-х років німецькі товари, порівняно з товарами інших країн, відзначалися більш високою якістю при доступній ціні. На протязі 1880 – 1890 рр. німецький імпорт зріс з 2,3 до 4,1 млрд. марок, а експорт – з 2,9 до 3,3 млрд. марок (у 1882 – 1883 рр. він дорівнював 3,2 млрд. марок) [197]. При цьому, успішно конкуруючи на світовому ринку, долаючи високі митні бар’єри, проникаючи за допомогою демпінгу зі своїми товарами в колонії головного суперника – Великобританії, Німеччина постійно і хворобливо відчувала відсутність власних заокеанських колоніальних володінь. У 70 – 80-х роках питання про здобуття ринків сировини і збуту товарів відігравало важливу роль для німецької буржуазії. Це неминуче штовхало її на шлях колоніальної експансії, у чому не було нічого дивного. Адже чим вищий розвиток капіталізму, чим сильніше відчувається нестача сировини, чим гостріша конкуренція і погоня за джерелами сировини у всьому світі, тим відчайдушніша боротьба за колоніальні території розгортається між крупними капіталістичними державами.

Саме торговий капітал був безпосередньо пов’язаний з завоюванням і експлуатацією колоній. Посилення торгових контактів Німеччини з найвіддаленішими країнами світу полегшувалося наявністю у неї швидко зростаючого власного торгового флоту. Його розвиток був зумовлений тим, що 2/3 всієї зовнішньої торгівлі Німеччини припадало на долю морської торгівлі [198]. Якщо у 1871 р. Німеччина мала 175 кораблів, то у 1890 р. уже 896 [199]. Зростанню торгівлі з заморськими країнами сприяв також розвиток поштово-пасажирських пароплавних ліній, яким відводилася велика роль у майбутній колоніальній політиці Німеччини. Такі лінії мали зв’язати імперію регулярними рейсами з Азією, Африкою, Австралією та Океанією. Німецький морський флот займав все помітніше місце у розширенні зовнішньополітичних зв’язків країни також завдяки посиленню своєї технічної оснащеності. Головну роль у цьому процесі відігравали парові машини, які широко використовувалися при будівництві кораблів. До 1886 р. пароплавний парк у порівнянні з 1871 р. зріс майже у 5 разів і становив 664 пароплави (у 1871 р. їх було 147) з загальним тоннажем 420605 т [200].

Дещо своєрідну позицію з колоніального питання довгий час займала ганзейська торгова буржуазія Гамбурга та Бремена. Як мінімум до 1883 р. вона перебувала в опозиції до колоніальних прагнень німецької буржуазії в цілому і негативно ставилася до колоніальних законопроектів уряду. На перший погляд це викликає здивування, бо до 1884 р. тільки в Африці нараховувалося 20 німецьких фірм, з них 14 гамбурзьких, 1 швейцарська за підданством і гамбурзька по суті, 1 вюртемберзька і 4 бременські [201]. Позиція ганзейської буржуазії пояснюється двома обставинами. По-перше, економічною відокремленістю Гамбурга і Бремена від Німецької митної області. По-друге, суперечностями між торговими ганзейськими колоніальними фірмами і крупним німецьким капіталом, який прагнув проникнути в колонії і заволодіти колоніальними ринками. По-третє, орієнтацією Гамбурга і Бремена, перш за все, на світову торгівлю. Комерційні операції їхнього купецтва на 70-75% здійснювалися товарами ненімецького походження [202]. „Гамбург, – писав офіціоз Бісмарка „Grenzboten”, – є портом для імпорту в Німеччину та інші країни, а не для німецького експорту. У цьому полягає все” [203].

У колоніальній сфері ганзейська буржуазія володіла фактично монополією, від якої не хотіла відмовлятися. Ще в 1853 р. з’явилися перші німецькі факторії і фірми на західному узбережжі Африки. У 1883 р. було встановлено регулярне торгове сполучення між Гамбургом і Західною та Південною Африкою [204]. Німецька буржуазія знаходилася майже у повній залежності від торгового посередництва ганзейської буржуазії і все енергійніше виступала проти збереження такого становища. Про це відверто говорив лідер націонал-ліберальної партії І.Мікель: „Час безсилля і політичного індиферентизму Німеччини минув. Ганзейські міста не повинні вважати своїм привілеєм заснування торгових поселень. Колоніальне питання не повинно залишатися питанням, яким можуть цікавитися тільки ганзейські міста. Віднині воно повинно стати питанням, за яким стоїть вся нація” [205].

Не дивлячись на впертий опір, поступово буржуазія Гамбурга і Бремена все більше підкорялася урядовим колоніальним планам. Як уже вище зазначалося, навесні 1882 р. була підписана угода між Гамбургом та імперією, згідно якої невелика частина території міста зберігалася у вигляді вільного торгового порту, а більша частина її з 1883 р. підлягала включенню у загальнонімецьку митну область [206]. У червні 1884 р. така ж угода була підписана між імперією та Бременом [207].

Ганзейська буржуазія потроху відмовлялася від негативного ставлення до планів здобуття Німеччиною колоній. Показово, що Гамбург і Бремен навіть підтримали у 1884 р. раніше відкинуте ними державне субсидування поштово-пароплавних ліній [208]. У цілому причини переходу ганзейської буржуазії до табору прихильників німецьких колоніальних загарбань полягали, з одного боку, в загрозі колоніальній торгівлі Гамбурга і Бремена у результаті стрімкого „розкрадання незайнятих заморських територій”, а, з другого, у втягненні ганзейської буржуазії у сферу інтересів молодої німецької монополістичної буржуазії і в організовані останньою колоніальні підприємства. Це відбувалося внаслідок змін, які сталися в розвитку німецького капіталізму в останній третині XIX ст.

Значний особистий вплив на уряд, а через нього на основні тенденції економічного і політичного розвитку Німеччини, формування її зовнішньополітичних доктрин уже в перші півтора десятиріччя після об’єднання чинили окремі представники крупної фінансової буржуазії. Великим авторитетом у Бісмарка користувався банкір Г.Блейхредер, якого Енгельс влучно назвав „фактотумом пана Бісмарка у фінансових справах” [209]. „Здається Блейхредер, – записав 15 червня 1878 р. в своєму щоденнику князь Х.Гогенлое, – справляє вплив на Бісмарка в питаннях торгової політики. Всупереч своїм смиренним запевненням, він робить все так, ніби сам є співправителем” [210].

Ця оцінка Блейхредера повністю підтверджується ще однією впливовою особою в області німецької зовнішньої політики кінця XIX ст. бароном Ф.Гольштейном. У своїх щоденниках „сірий кардинал”, який вороже ставився до Блейхредера, все ж приділяє йому дуже багато уваги. На думку видавців записок німецького політика, „у щоденниках Блейхредер фігурує після Бісмарка як друга головна особа” [211]. Гольштейн називав банкіра „закадичним другом рейхсканцлера”, вплив якого, однак, „не можна недооцінювати” [212]. Він говорив, що „Бісмарк прив’язаний до нього з вдячності, звички та інтересу” [213]. Видавці секретних паперів Гольштейна стверджують, що Блейхредер „постійно відав справами Бісмарка, був його багаторічним інтимним співрозмовником, виступав перед ним ініціатором різноманітних проектів, постачав його агентурними повідомленнями, які Блейхредер отримував внаслідок його чудових стосунків з державними діячами всієї Європи. У свою чергу Бісмарк довіряв йому важливі, дуже секретні повідомлення” [214]. Судячи із записів щоденників Гогенлое і Гольштейна, можна зробити висновок, що вплив Блейхредера простягався аж до вирішення питання про важливі призначення у самому міністерстві закордонних справ та інших урядових установах [215].

Велику роль у господарському і політичному житті Німеччини відігравав ще один типовий представник фінансового капіталу – директор банку „Diskontogesellschaft” А.Ганземан. Він був другом Бухера – найдовіренішої людини Бісмарка в міністерстві закордонних справ. Зять Ганземана, референт цього ж міністерства Г.Куссеров, займався питаннями колоніальної політики. Колоніальні інтереси свого тестя в Океанії він захищав з таким завзяттям, що в зовнішньополітичному відомстві цей район стали називати „Куссеровією” [216]. Ганземан, Блейхредер та їх однодумці всіма силами прагнули закріпитися в Новій Гвінеї. Характерний у зв’язку з цим вираз Г.Мюнха, біографа Ганземана: „Ранком, перш ніж відправитися в банк, Адольф Ганземан управляв Новою Гвінеєю” [217].

Тому не дивно, що впливові німецькі фінансисти взяли безпосередню участь у подіях, пов’язаних з Самоанським законопроектом 1880 р., які стали першим серйозним випробовуванням колоніальних амбіцій молодої німецької торгово-промислової буржуазії. У 1880 р. гамбурзька фірма Годефруа, яка мала плантації і великий вплив на островах Самоа в Тихому океані, потрапила у важке становище і змушена була закласти свої плантації в англійському банку Бармінга. Наближався повний крах фірми, і він загрожував переходу важливих комерційних позицій Німеччини у басейні Тихого океану в британські руки [218]. Для запобігання цьому німецькі капіталісти на чолі з Блейхредером і Ганземаном створили Німецьке товариство морської торгівлі. Воно мало отримати від уряду 300 тис. марок субсидій і гарантію 4,5% прибутку на вкладений капітал. Бісмарк вніс відповідну пропозицію, яка одержала назву Самоанського законопроекту, в рейхстаг, де вона 28 квітня 1880 р. була відхилена більшістю голосів (128 проти 112) [219]. У той час в рейхстазі ще не було проколоніально налаштованої більшості і противники німецьких колоніальних підприємств зуміли домогтися від парламенту негативного ставлення до Самоанського законопроекту. Не дивлячись на це, він свідчив про виникнення нових тенденцій у ставленні до колоніального питання в Німеччині. Голосування у рейхстазі підтверджувало наявність там уже значного числа прихильників проведення активної заокеанської колоніальної політики.

Колоніальне питання мало для німецької буржуазії і соціальну сторону. За допомогою успішної заокеанської експансії вона прагнула зміцнити існуючий у країні устрій і зняти соціальну напругу. Цьому мали сприяти колоніальні надприбутки, частину яких можна було направити на покращення становища робітничого класу і деяких інших верств населення. У Німеччині така політика капіталістичних кіл доповнювала дію введеного 21 жовтня 1878 р. „Закону проти суспільно небезпечних спрямувань соціал-демократії”. Згідно з ним, заборонялися всі організації, які „мали на меті за допомогою соціал-демократичних, соціалістичних або комуністичних спрямувань скинути існуючий державний або суспільний лад” [220]. Фактично заборонялася всяка усна і друкована соціалістична агітація. Тим самим ставилася мета раз і назавжди знищити соціал-демократичний рух. Рейхстаг чотири рази продовжував термін дії цього закону і відмінив його тільки у 1890 р. Страх буржуазії перед сильним робітничим рухом у Німеччині в значній мірі сприяв оформленню тісного союзу капіталістів, юнкерства і монархії. Отже, в колоніальних загарбаннях і антисоціалістичному законодавстві юнкерсько-буржуазні кола вбачали також засіб для запобігання соціального вибуху.

Далеко не останню роль відігравали також міркування ідеологічного порядку. Поневолення відсталих країн сприяло поширенню расистської та шовіністичної пропаганди, що за задумом німецьких політиків і капіталістичних ділків, повинно було відвернути увагу широких верств німецького народу від соціалістичних ідей. На жаль, така пропаганда в основному повністю заглушувала буржуазно-ліберальні прагнення до більш розумної взаємодії з народами колоній. При цьому для шовіністичних кіл і фінансового капіталу характерним було бажання створити свого роду „надкласову” ідеологію, яка б задовольнила інтереси різних груп суспільства. Її характеризували спотворені уявлення про співвідношення політичних і військових методів при проведенні колоніальної політики, шовіністичні ідеї про виключність німецької нації і „неповноцінність” інших народів, про необхідність виправити „історичну несправедливість” і вивести Німеччину на перше місце у світі.

З’явилися нові теорії, які обґрунтовували необхідність розширення Німецької імперії за рахунок територій сусідів і захоплення колоній інших європейських держав. Однією з провідних серед них була концепція німецької геополітики, при допомозі якої крупний капітал прагнув обґрунтувати необхідність проведення своєї агресивної політики на міжнародній арені і пропагував завойовницькі війни. Основоположником цієї теорії був німецький географ Ф.Ратцель, який вважав, що географічні характеристики держав є головними і визначають не тільки їх розвиток, але й весь хід світової історії. Він прагнув довести, що головною метою Німеччини є „встановлення відповідності між територією і зростаючою кількістю людей” [221]. Водночас ідеологи німецького колоніалізму використовували також деякі положення філософії Ф.Ніцше про „велику німецьку Надлюдину” і обов’язок німецької раси завоювати світ.

Таким чином, на ґрунті швидкого господарського розвитку в Німеччині після завершення процесу об’єднання країни йшло формування промислової та торгової буржуазії зі своїми чітко вираженими економічними й політичними інтересами. Для неї була характерна готовність до рішучих дій на міжнародній арені. Кайзерівська Німеччина мала велику військову силу й викликала тривогу в своїх сусідів. Розвиток капіталізму дозволив Німеччині утвердитися в союзі європейських держав і вимагати свою долю у поділі світу. Він створив матеріальні умови для прискорення та завершення процесу формування колоніального питання в Німеччині, його еволюції в сферу реальної політики й переходу до практики заокеанських колоніальних загарбань. Оскільки боротьба за остаточний поділ, а потім переділ світу велася з економічно передовими державами, то кайзерівська Німеччина мобілізувала величезні господарські, військові й людські ресурси. Тому правлячі соціальні групи змушені були також докласти величезні зусилля, щоб ідеологічно підготувати народ до колоніальних загарбань, експансії й навіть війни. Недаремно Прусська народногосподарська рада, проголосивши у 1881 р. невідкладність колоніальних анексій, назвала їх „необхідним продовженням протекціонізму”, здатним звільнити Німеччину від сплати іншим країнам мільярда марок за колоніальну сировину [222]. Дух колоніалізму став оволодівати німецькими торговельними, фінансовими та промисловими колами, які все сильніше прагнула заручитися в колоніальних справах офіційною підтримкою з боку партійних і парламентських політиків, а також уряду на чолі з рейхсканцлером Отто фон Бісмарком.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   14

Схожі:

Київського славістичного університету троян Сергій Станіславович Троян Павло Сергійович отто фон бісмарк І колоніальне питання в німеччині iconТроян с. С., доктор історичних наук, професор кафедри зовнішньої політики І дипломатії Дипломатичної академії України при мзс україни
Троян Сергей Станиславович. Доктор исторических наук, профессор. Профессор кафедры внешней политики и дипломатической академии Украины...
Київського славістичного університету троян Сергій Станіславович Троян Павло Сергійович отто фон бісмарк І колоніальне питання в німеччині iconСалата сергій Анатолійович
Астрономічного музею Астрономічної обсерваторії Київського національного університету
Київського славістичного університету троян Сергій Станіславович Троян Павло Сергійович отто фон бісмарк І колоніальне питання в німеччині iconКомплексне країнознавство
Будз М. Д., Мартинюк В. О., Постоловський Р. М, Троян С. С. Комплексне країнознавство (основні поняття, категорії, країни, персоналії):...
Київського славістичного університету троян Сергій Станіславович Троян Павло Сергійович отто фон бісмарк І колоніальне питання в німеччині iconМиколаївський будівельний коледж Київського національного університету будівництва І архітектури
Миколаївського будівельного коледжу Київського національного університету будівництва І архітектури
Київського славістичного університету троян Сергій Станіславович Троян Павло Сергійович отто фон бісмарк І колоніальне питання в німеччині iconМиколаївський будівельний коледж Київського національного університету будівництва І архітектури
Миколаївського будівельного коледжу Київського національного університету будівництва І архітектури
Київського славістичного університету троян Сергій Станіславович Троян Павло Сергійович отто фон бісмарк І колоніальне питання в німеччині iconЮстус фон Лібіх Підготував: Красовський Сергій, учень 10-бх класу Наукова діяльність
Титану, Плюмбуму, Хрому, Марганцю та ін,; вивчав склад складних мінералів, відкрив сучасний метод отримання хлорного вапна
Київського славістичного університету троян Сергій Станіславович Троян Павло Сергійович отто фон бісмарк І колоніальне питання в німеччині iconКонтекстуально-інформаційна модель Київського національного університету імені Тараса Шевченка
Упродовж 2000 року в рамках ндр "Моніторинг та інформаційне моделювання змі" (керівник проф. Різун В. В.) здійснювалося дослідження...
Київського славістичного університету троян Сергій Станіславович Троян Павло Сергійович отто фон бісмарк І колоніальне питання в німеччині iconПерсональний склад Вченої ради Військового інституту Київського національного університету імені Тараса Шевченка За посадою
Військового інституту Київського національного університету імені Тараса Шевченка
Київського славістичного університету троян Сергій Станіславович Троян Павло Сергійович отто фон бісмарк І колоніальне питання в німеччині iconПрограма творчих конкурсів київського національного університету театру, кіно І телебачення імені І. К. Карпенка-Карого
Київського національного університету театру, кіно І телебачення імені І. К. Карпенка-Карого
Київського славістичного університету троян Сергій Станіславович Троян Павло Сергійович отто фон бісмарк І колоніальне питання в німеччині iconДжон фон Нейман (англ. John von Neumann), Нейман Янош Лайош
Він став засновником теорії ігор разом із Оскаром Моргенстерном у 1944 році. Розробив архітектуру (так звану «архітектуру фон Неймана»),...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка