Київського славістичного університету троян Сергій Станіславович Троян Павло Сергійович отто фон бісмарк І колоніальне питання в німеччині



Сторінка8/14
Дата конвертації16.02.2018
Розмір2.99 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   14

4.2. Погляди представників влади на колоніальну політику

Напередодні та під час завершення процесу об’єднання німецьких земель в єдину державу, а також у період становлення та зміцнення Німецької імперії з’явилася низка ідей і положень, спрямованих на обґрунтування основ її зовнішньої та колоніальної політики, які належали представникам політикуму. Серед них були депутати рейхстагу, лідери політичних партій, відставні та діючі дипломати.

Частина авторів подібних проектів виступала за створення сильної континентальної держави, негайно доповненої великими німецькими колоніальними володіннями в Африці, Азії, Океанії. На їх думку, в цьому випадку Німеччина швидко б похитнула й ліквідувала морську та колоніальну гегемонію Англії й сама ввійшла до групи великих світових держав.

Так, активними захисниками й пропагандистами колоніального питання виступали німецькі дипломати І.Штурц і Г.Нахтігаль [223]. Тоді у розпал колоніальної пропаганди в Німеччині їхні праці слугували піднесенню прагнень у суспільстві до здійснення успішної заокеанської політики. Сферами такої політики вони вважали насамперед території Африканського континенту, в тому числі складні для освоєння європейцями землі в районі Центральної Африки, Судану й Великих Африканських озер. Саме тут мала бути створена «Нова Індія» [224] – фактично величезна залежна від Німеччини колонія.

Подібне бачення колоніального питання та його розв’язання притаманне й лідеру націонал-лібералів М.Мікелю. Він говорив про “захист національної праці”, для якого нібито потрібна колоніальна політика. Мікель пропонував об’єднатися довкола закликів до колоніальної експансії всіх німців незалежно від їх партійно-політичних поглядів і підтримати орієнтацію на загарбання тропічних африканських країн [225]. Однак такі плани та перспективи вирішення колоніального питання наштовхувалися на серйозний опір.

Значна частина політиків, дипломатів, парламентарів не могли не бачити всіх труднощів і проблем, з якими б на перших порах зіткнулася молода Німецька імперія у випадку негайного втілення в життя такого зовнішньополітичного курсу. Серед них відзначимо лідерів партії «Католицький центр» Л.Віндтхорста, Вільнодумного союзу Л.Бамбергера й Німецької прогресивної партії О.Ріхтера. Вони віддавали перевагу здійсненню насамперед успішної континентальної політики й перетворенню Німеччини в могутню державу шляхом підпорядкування собі в першу чергу серединноєвропейського простору та створення так званої Великої Німеччини на континенті або Міттельєвропи (від нім. – Mitteleuropa). Це в майбутньому могло створити ґрунт для рішучого “стрибка за океан” і завоювання колоній.

Була ще одна група німецьких політиків і учених, які мали своє особливе бачення міжнародного становища кайзерівської Німеччини та її місця в серединноєвропейському просторі. Вони висловлювали замасковану чи відверту незгоду з зовнішньою політикою Бісмарка, а ядро майбутньої німецької Міттельєвропи вбачали в імперії Габсбургів. Саме на таких позиціях базувалася й зовнішньополітична концепція відомого німецького політика, дипломата та публіциста Константіна Франтца. Щоправда, у більш пізніх своїх працях він загалом уже не заперечував провідної ролі в серединноєвропейському територіальному утворенні за династією Гогенцоллернів. Специфіка бачення ним колоніального питання ґрунтувалася на кількох основоположних принципах:

по-перше, колоніальна політика має бути підпорядкована зовнішній або європейській (континентальній) політиці;

по-друге, Німеччина ще не готова до проведення широкомасштабної заокеанської експансії, а отже повинна займатися насамперед зміцненням свого внутрішнього становища й позицій на Євразійському континенті;

по-третє, вповні логічно, що колоніальна політика мала здійснюватися в першу чергу в формі внутрішньої (євразійської) колонізації на території Балканського півострова, Малої Азії, Близького та Середнього Сходу.

З метою кращого розуміння політичних поглядів К.Франтца, які справили суттєвий вплив на становлення німецьких імперських зовнішньополітичних і колоніальних концепцій, звернемося насамперед до розгляду його біографічних характеристик. Франтц народився 12 вересня 1817 р. в старому містечку Бістум поблизу Гальберштадта у північно-східному відгалуженні Гарцу. Константін був восьмою дитиною в сім’ї пастора Кламера Вільгельма Франтца. Батьківський будинок знаходився в особливій культурно-історичній частині Німеччини, яка за Вестфальським миром 1648 р. відійшла до Бранденбургу, а в наполеонівський час ще раз змушена була поміняти територіальну приналежність, ставши складовою частиною королівства Вестфалія. У цій місцевості переплелися одні з одними древні роди нижніх і східних саксів. Недалеко від цих місць починалася старовинна область розселення слов’янських народів. Пізніше Франтц підкреслював, що у нього завжди проявлялися дві сутності характеру, які ніби протистояли одна одній: нижньосаксонська впертість, коли один раз усвідомлене міцно утримувалося в голові, і верхньосаксонська рухливість і прагнення нових відчуттів [226].

Освітній шлях майбутнього політика був подібним до шляхів інших дітей священиків. Спочатку батько сам навчав сина, а потім він пішов до гімназії, закінчив школу при соборі, далі три роки навчався в Галле, а четвертий – у Берліні. Юний Константін був сучасником Гете, ріс романтиком і як студент перебував під сильним впливом німецького ідеалізму. Він опинився у вирі дискусії між прихильниками реставраційних тенденцій і революційних прагнень у справі об’єднання Німеччини. Своїм фахом Франтц обрав математику, природничі науки та філософію. Як свідчать його пізніші праці, він мав також велику схильність до логіки й етики. Підтвердженням може служити одне з перших його досліджень, яке називалося “Філософія математики. Одночасний вклад до логіки та натурфілософії” [227]. Особливо глибоко і детально Франтц аналізував праці свого співвітчизника філософа Г.В.Гегеля. Наслідком такої напруженої і копіткої праці стало присудження йому в 1841 р. (Франтцу тоді виповнилося всього 24 роки) вченого ступеня доктора філософії, а через два роки він видав у Берліні об’ємний том дослівних виписок з творів Гегеля з власними коментарями [228]. Така фундаментальна філософська база в майбутньому наклала відбиток на загальнотеоретичні підходи Франтца практично до всіх наукових і загальнополітичних питань, далеко не останнє місце серед яких займали проблеми зовнішньої політики Німеччини і створення серединноєвропейського об’єднання.

Після завершення навчання Франтц короткий час працював учителем. Саме тоді він написав низку праць, які знаходилися на межі філософії та політики [229]. Ці праці та особистість їх автора викликали зацікавлення у прусського міністра культури фон Ейхгорна, з яким Франтц іноді зустрічався на зібраннях у численних гуртках берлінської інтелігенції. У 1844 році 27-літній юнак як літературний референт став співпрацювати з міністерством культури.

Це були його перші практичні кроки на ниві державної діяльності. На перших порах Франтцу не вистачало для плідної роботи конкретного знання обстановки в інших країнах. Тому в 1847 р. йому дали можливість здійснити поїздку по Східній Європі. Впродовж майже року він перебував у власне австрійських землях, Чехії, Угорщині, Польщі, на Балканах. Особливо схвилювала Франтца внутрішньополітична ситуація в Польщі. Він вивчив польську мову і почав виступати проти чужоземної політики Пруссії і особливо царської Росії в польських землях (це надалі стало характерним для його поглядів з даного питання). Франтц вважав, що Пруссія повинна змінити свою політику і завоювати довір’я поляків. Цьому він присвятив у 1848 р. спеціальний меморандум “Польща, Пруссія і Німеччина. Внесок до реорганізації Європи”. На його сторінках він, зокрема, писав: “Пруссія уже об’єднана з Німеччиною і відтепер є лише членом великої німецької імперії. Але Польща мусить знову вступити в союз з Пруссією; союз, в якому її оберігатиме особлива національна конституція й адміністрація, але з Пруссією матиме спільний центр суспільного авторитету; в якому одному тільки королю присягатимуть на вірність, а він почергово перебуватиме в резиденції в Берліні й Варшаві” [230].

Однак після чергових реорганізацій у прусському міністерстві культури разом з своїм шефом втратив місце і Франтц. Кілька років йому довелося займатися приватною роботою. Але саме в цей час, на початку 50-х рр. ХІХ ст. він почав відкрито виступати з критикою союзної політики Пруссії, про що свідчила анонімна публікація праці “Наша політика” [231] (вона була опублікована також на французькій мові під назвою “Політика Пруссії”). Пізніше це позначилося на одному з головних серединноєвропейських постулатів Франтца: він вважав, що Міттельєвропа повинна утворитися під зверхністю династії Габсбургів. Саме даним фактом пояснюється критичне ставлення Франтца до політики Отто фон Бісмарка, з одного боку, і відповідне ставлення рейхсканцлера до політика, ученого та публіциста, з другого. А перша зустріч між ними відбулася в 1851 р., коли до серйозних ідейно-політичних розходжень було ще далеко. Тоді Бісмарк на прохання Франтца рекомендував його прусському міністр-президенту фон Мантейфелю і недавній працівник “культурного фронту” став таємним радником у міністерстві закордонних справ.

Франтц у цей час здійснив кілька поїздок в інші країни, побував у Франції й Австрії. У Відні, зокрема, він зустрічався з Меттерніхом і познайомився з російським посланцем бароном фон Мейєндорфом. Невимушені бесіди дали йому можливість, відкинувши необхідні дипломатичні формальності, глибше розібратися в мотивах і цілях великої політики. Справедливо також, що “контакти з австрійцями крім того дали змогу прусському протестанту відкрити для себе щось у католицькому менталітеті” [232].

У 1853 р. Франтца перевели до прусського генерального консульства по Іспанії та Португалії. Спочатку він півроку займався своєю роботою у Барселоні, а потім наступних два роки – в Кадісі. Але в цілому його не задовольняла робота за кордоном у консульському управлінні і він самовільно повернувся назад до Пруссії. Це не могло не викликати конфлікту між ним і міністерським керівництвом. Зростання відчуження до Мантейфеля у кінцевому підсумку привело до того, що у 1858 р. Франтц покинув міністерство закордонних справ. Надалі він все активніше виступав з оцінками та критикою прусських суспільних і духовних проблем. Тому “дебют” під керівництвом нового міністра фон Шлейнітца був коротким: він став для Франтца “останнім актом” його в цілому блискучої політичної кар’єри. Щоправда, коли в 1862 р. Бісмарк став міністр-президентом, то він знайшов Франтца і запропонував йому місце в своєму апараті. З одного боку, це був великий шанс для опального відставного політика, а, з другого, пробний камінь для його характеру. Франтц відхилив прохання Бісмарка, так як розглядав політичні цілі майбутнього творця Німецької імперії як несумісні з своїми ідеями та принципами. Погодити їх було неможливо. Після цього Франтц до кінця своїх днів – він помер 2 травня 1891 р. – практично був виключений з активного політичного життя, до якого його підштовхували власні здібності, любов до батьківщини та честолюбство. Однак він залишився відомим публіцистом, чиї праці у той час проливали світло на багато питань. Саме на 60-80-і роки ХІХ ст. припадають головні наукові та публіцистичні твори Франтца, у яких він виклав своє розуміння й аналіз проблем федералізму, внутрішнього життя і зовнішньої політики Німеччини, а також бачення перспектив створення Серединної Європи.

Зовнішньополітична концепція Франтца базується на засадах обґрунтування необхідності континентального розширення Німеччини й Австрії і створення навколо них і під егідою династії Габсбургів (у більш пізніх своїх працях 80-х рр. ХІХ ст. німецький учений і публіцист в цілому вже не заперечував провідної ролі в “серединноєвропейському тандемі” за династією Гогенцоллернів) великого серединноєвропейського союзу держав, до складу якого ввійшли б також Голландія, Бельгія, Швейцарія. Водночас, на відміну від економістів Ф.Ліста та В.Рошера й історика Г.Трейчке, Франтц як ортодоксальний прихильник планів німецького континентального розширення рішуче заперечував потребу в заокеанській колоніальній політиці. Він не тільки закликав до розширення “німецької області” в Європі, але у відповідності з своєю схемою “світової політики” Німеччини наполегливо прагнув спростувати аргументацію “колоніальних ентузіастів”. Франтц стверджував, що, по-перше, колоніальна політика не по силах Німеччині, не підходить їй за географічними та іншими умовами; по-друге, колонії за океаном не тільки не збагатять Німеччину, але й принесуть їй матеріальні та моральні збитки; по-третє, потрібно рішуче і назавжди відмовитися від думки про загарбання голландських колоній; по-четверте, німецька колонізація островів Тихого океану була би грою, яка не варта свічок [233]. Він закликав німців зайнятися краще поверненням “втрачених” ними старовинних і багатих сусідніх країн, таких як прибалтійські провінції Росії. Володіння Лівонією, на думку Франтца, для Німеччини у всіх відношеннях важливіше, ніж володіння дюжиною архіпелагів Самоа [234]. Ціною відмови від колоніальної політики публіцист пропонував забезпечити нейтралітет Великобританії, що допомогло б зміцненню позицій Німеччини у випадку виникнення франко-російського союзу (передбачення такого союзу справдилося вже на початку 90-х рр. ХІХ ст.). Фактично такі континентальні плани означали спрямування німецької експансії у бік Росії і Балкан.

У своїй праці про природу держави Франтц пропонував відтіснити Росію за Двіну і Дністер. Він вважав, що Росія може домінувати в Північній і Середній Азії і навіть у Китаї, але в жодному випадку не повинна переходити Гімалаї або просуватися в західному напрямку. Німецький дослідник писав: “Цивілізувати або хоча б приборкати монгольський світ – покликання Росії, яке необхідно визнати, протидіючи при цьому всякому її руху на захід” [235]. Стримати Росію можуть лише Пруссія і Австрія у союзі між собою і на чолі всього західного світу. “Тільки з’єднаний Захід, – зазначав автор, – може утворити перешкоду Росії і притому з того боку, з якого вона найбільш уразлива, тобто з західного. Нехай витіснять Росію за Двіну і Дністер і покажуть їй силу, щохвилинно готову до нападу, – і Росія буде так само мало думати про перехід через Гімалаї, як і через Балкани” [236].

Саме Пруссія і Австрія, на думку німецького екс-політика повинні бути прикордонними вартовими європейської цивілізації. “Якщо, на жаль, вони не такі, – писав Франтц, – то ми можемо у майбутньому дожити до того, що Росія буде панувати так само у Празі, як і у Варшаві, до чого уже готується довгорукий панславізм” [237]. Виходячи з перспективи такого “жахливого” для цивілізації майбутнього Франтц бачив у політиці Європи 50-60-х рр. ХІХ ст. тільки низку помилок. Він зауважував: “Коли Кримська війна була європейським заходом для обмеження Росії, то через три роки після Паризького конгресу не мало бути італійської війни, яка наскільки послабила Австрію, настільки посилила Росію. Це означало власними руками руйнувати те, що було щойно створено. Що ще залишалося з здобутків Кримської війни, було втрачено подіями 1866 р., які відкрили Росії двері до втручання у справи Німеччини” [238].

Франтц вважав великою помилкою те, що західноєвропейські держави допустили у своє середовище Росію. З тих пір, як “геніальний напівварвар” Петро викрав імператорський титул і подобу європейської монархії, Росія, на його думку, стала втручатися у всі європейські справи, хоча морально не була зацікавлена в жодній з них. Тому в результаті цього Європа завжди зазнавала збитків, а Росія отримувала перемогу. Отже, Росію “в інтересах цивілізації” слід було швидше зруйнувати або, в гіршому випадку, відкинути на схід, ніж приймати в сім’ю європейських народів [239]. Німецький публіцист настоював на небезпеці для основ європейського ладу з боку Росії та слов’янства і вважав утворення європейської федерації проти них на чолі з Австрією та Німеччиною, фактично німецької Серединної Європи, історичною та політичною необхідністю. Тим самим Франтц, як і багато його сучасників (П.Лагард, Г.Даніель, Г.Трейчке, В.Рошер, А.Шуман, Л.Росс) активно сприяв формуванню громадської думки на підтримку континентальних планів розширення Німеччини, німецької колонізації на землях Старого світу, створення тут сильного серединноєвропейського економічного та політичного об’єднання, ядро якого складе тісний союз Австрійської монархії і Німецької імперії.

Зрозуміло, пропаганда подібних німецьких планів, а також тенденції у розвитку німецької зовнішньої політики й експансіоністської ідеології, які вони відображали, вже тоді викликали відповідну реакцію з боку сусідніх держав, насамперед Росії. Характерна у зв’язку з цим точка зору відомого російського публіциста М.Я.Данилевського, викладена ним у 1871 р. в праці “Росія і Європа. Погляд на культурні та політичні відносини слов’янського світу до германського”. Автор відзначав, що слов’янські народи впродовж століть відчували на собі славнозвісний німецький “Drang nach Osten”, який був проявом такої характерної для германського етнографічного типу риси як насильство. Данилевський мав на увазі під насиллям “надмірно розвинуте почуття особистості, індивідуальності, згідно якому людина, що ним володіє, ставить свій спосіб думок, свій інтерес так високо, що будь-який інший характер думок, інший інтерес обов’язково повинен йому поступатися як нерівноправний” [240]. Публіцист підкреслював, що німцям таке нав’язування свого способу мислення іншим здається природним підпорядкуванням нижчого вищому, певним чином навіть як благодіяння цьому нижчому. Вважаючи німецький експансіонізм проявом насилля, Данилевський був переконаний, що слов’янство зобов’язане вчинити йому опір і захистити себе від його негативного впливу.

Положення, спрямовані як проти русифікаторської політики царизму, так і германізаторських планів Пруссько-Німецької держави обґрунтував відомий український учений і публіцист М.Драгоманов у праці “Східна політика Німеччини і обрусіння”, надрукованій у російському ліберальному журналі “Вестник Европы” за 1872 р. Вона стала підсумком його трьохрічного наукового відрядження до Західної Європи, під час якого він відвідав Берлін, Варшаву, Познань і став свідком русифікації та германізації. Розглядаючи природу та прояви німецького експансіонізму, Драгоманов зупинився на аналізі низки праць німецьких авторів. З приводу Франтца він писав, що справедливі зауваження у нього перемішані з дуже вільним трактуванням багатьох положень, “усі думки отруєні китаїзмом і заздрісним бурчанням проти всього не німецького” [241]. Оцінка Драгоманова досить влучно відображає психологічний фон, на якому побудована вся зовнішньополітична концепція Франтца.

В цілому вона ґрунтувалася на позиціях зміцнення континентального становища Німеччини, яка мала відмовитися від заокеанської колоніальної політики, а взамін одержати нейтралітет Англії і послабити вплив Російської імперії у Європі. Кайзерівська Німеччина у союзі з монархією Габсбургів повинні були скласти ядро майбутнього серединноєвропейського об’єднання – німецької Міттельєвропи – доповненої за рахунок польських, українських і прибалтійських земель, а також територій від розширення німецької колонізації у південно-східному напрямку. Передбачалося, що до такого союзу приєднаються Швейцарія, Бельгія і Голландія. Зрозуміло, що з одного боку він був спрямований проти Росії і слов’янського світу взагалі, а з другого – проти Великобританії. Дуже швидко такі плани Франтца в умовах загострення міжнародної обстановки в Європі наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. одержали свій розвиток з боку як німецьких, так і австрійських пангерманців, фінансово-промислових і урядових кіл Австрії і Німеччини. Це, разом з іншими важливими факторами зовнішньо- і внутрішньополітичного характеру, неминуче посилювало військове і політичне протистояння між різними блоками держав – Троїстим союзом (Німеччина, Австрія, Італія) і Антантою (Росія, Англія, Франція) – та штовхало їх до війни.

Насамкінець потрібно відзначити, що на 60-80-і роки ХІХ ст. припадають головні наукові та публіцистичні твори Франтца, у яких він виклав своє розуміння й аналіз проблем федералізму, внутрішнього життя та зовнішньої політики Німеччини, а також бачення перспектив створення Серединної Європи. Зовнішньополітична концепція Франтца ґрунтувалася на засадах визнання необхідності континентального розширення Німеччини й Австрії й створення навколо них і під егідою династії Габсбургів (у більш пізніх своїх працях 80-х рр. ХІХ ст. Константін Франтц загалом уже не заперечував провідної ролі в серединноєвропейському територіальному утворенні за династією Гогенцоллернів) великого серединноєвропейського союзу держав. До його складу мали ввійти також Голландія, Бельгія, Швейцарія. Водночас Франтц виступав проти активної та широкомасштабної колоніальної політики в цей час. Він вважав за першочергове завдання зміцнення „континентальних” позицій Німецької імперії, її внутрішньополітичну та господарську консолідацію. Тільки після цього колоніальне питання стане актуальним для Німеччини в повному обсязі. Тобто, можна буде вести мову про побудову могутньої Нової Німеччини, яка б об’єднала як колонізовані німцями території Південно-Східної Європи та Малої Азії, так і їх заокеанські колоніальні володіння.
4.3. «Зсув парадигми» у ставленні Отто фон Бісмарка

до колоніальної політики

Однак на перших порах після утворення імперії німецький уряд досить холодно і навіть негативно ставився до ідеї завоювання Німеччиною власних заокеанських колоній. Найяскравіше ця позиція відбилася у поглядах на колоніальне питання самого рейхсканцлера Отто фон Бісмарка.

Більше того, як талановитий політик і дипломат Бісмарк справляв вирішальний вплив на становлення та розвиток системи європейських міжнародних відносин другої половини XIX – початку XX ст. Його активна діяльність на державній і дипломатичній ниві відіграла головну роль у визначенні основних напрямків німецької зовнішньої політики та становленні військово-політичних угрупувань великих європейських держав. Завдяки своєму таланту, здібностям і нестримній енергії перший німецький канцлер майже три десятиліття залишався центральною фігурою у політичному житті Німеччини та в європейській зовнішній політиці. Тому феномен Бісмарка як політика, дипломата та державного діяча, який стояв біля витоків становлення міжнародної системи союзів і нової системи міжнародних відносин, де чільне місце займали питання колоніальної та «світової» політики, дає нам підстави детальніше зупинитися на його неординарній особистості.

Політичні та дипломатичні здібності Бісмарка виявилися не зразу, хоча мати ще в дитинстві визначила для нього саме цю кар’єрну лінію та й сам князь особливо не заперечував. На шляху до політичної та дипломатичної кар’єри, про яку він мріяв дуже рано, існував ряд перешкод. У сім’ї Бісмарка не було ніяких традицій дипломатичної служби. Його батько, Фердінанд Бісмарк, був типовим юнкером, який нічим не виділявся серед представників свого класу. Дипломатичні пости в Німеччині займали переважно іноземці, а прусським дворянам доводилося задовольнятися громадянською або провінційною службою [242]. Найбільше цінувалося знання французької мови, і пізніше Бісмарк писав, що володіння цією мовою хоча б на рівні знань оберкельнера давало значні переваги при просуванні на дипломатичній службі.

Сімейні традиції швидше могли підштовхнути молодого Бісмарка до думки про військову кар’єру. Протягом трьох століть предки Бісмарка брали участь у війнах проти Франції. Його батько разом з шістьма іншими родичами відзначився у боях з Наполеоном. Пізніше Бісмарк неодноразово шкодував, що не вибрав військової кар’єри. Він звинувачував у цьому свою маму, яка вийшла з чиновницько-професорської сім’ї. Вона не поділяла військових нахилів молодого юнкера і віддавала перевагу успіхам свого сина на дипломатичній арені.

Ще однією несподіваною перешкодою у виборі дипломатичного шляху могла стати лінькуватість молодого Отто. Вона яскраво проявилася ще під час навчання у Геттінгенському університеті: про свої знання він не дуже піклувався, а лекції відвідував від випадку до випадку. Коли ж звернувся з проханням про рекомендацію до одного відомого ученого-юриста, той написав, що ніколи не бачив цього студента на лекціях [243]. Один із потсдамських чиновників, де майбутній рейхсканцлер нетривалий час служив у місцевому управлінні, сказав: «Якщо фон Бісмарку вдасться перебороти свою особисту лінь, то він буде здібний до всіх високих державних посад» [244].

У якості представника поміщицького класу, Бісмарк потрапив у 1847 p. до прусського сейму замість хворого депутата Брауміга. За його словами, він дотримувався ліберальних ідей, одержаних у спадщину від діда по материнській лінії, який був міністром. Бісмарк вважав своїм ідеалом монархію під контролем парламенту та преси. Але вже на початку парламентської кар’єри він на практиці зовсім не дотримувався того, що було, як він запевняв, його ідеалом. Російський публіцист Л.Полонський так характеризував Бісмарка на початковому етапі його становлення як політика: «Ця людина спочатку говорила просто різким, навіть неприємним голосом, а часом заїкаючись, зупиняючись, відшукуючи підходящий вираз, причому в голосі його вчувалося щось подібне до ридання» [245]. Ці особливості можна було приписати сором’язливості Бісмарка, його невмінню говорити публічно. Досвіду публічних виступів і справді не було, але не було також сором’язливості. Головною рисою його викладу була точність, яка доходила до різкості, самовпевненості й оригінальності не думки, а вираження її. У відповідь на бурхливу обструкцію, влаштовану опозицією під час першого виступу в Ландтазі, він спокійно кинув в обличчя своїм противникам знищувальну репліку: «У нечленороздільних звуках я не бачу аргументів» [246]. Після цього Бісмарк змушений був покинути трибуну. Пізніше у своїх мемуарах він згадував: «Я хотів сказати більше, але внутрішнє хвилювання не дозволило ме­ні продовжувати, я гірко заплакав і змушений був піти з трибуни» [247].

Уже в період революції 1848 p. в Бісмарка повною мірою виявилися ті риси, які в подальшому були характерними для його діяльності: впевненість у своїх силах, ненависть до демократичного руху, презирство до «парламентського базікання», уміння досить точно оцінити сили противника. У Бісмарка було достатньо сміливості, йому, як писав Л.Полонський, «не вистачало тільки терпіння. Він не міг сидіти нерухомо там, де відбувалася боротьба» [248]. У революційні місяці народився новий Бісмарк. Цей Бісмарк не просто дотримувався певних поглядів – він доводив їх до логічного завершення і висловлював з такою відвертістю, яка шокувала навіть його однодумців. Це свідчило про появу в майбутньому діяча великого масштабу, вільного від паралізуючих волю коливань і нерішучості.

У лютому 1849 p. відбулися вибори обох палат ландтагу, на яких була висунута з поміж інших і кандидатура Бісмарка. Виступаючи на зборах виборців, він так виклав свою платформу: «Хто чесно ставиться до своєї вітчизни, той повинен тепер надати підтримку уряду на обраному ним шляху для того, щоб побороти революцію, яка загрожуй нам усім» [249]. При цьому він віддавав перевагу відкритій боротьбі перед компромісом. Бісмарк відчув смак у політиці. Подальша його доля була вже немислима без політичного життя, де він зайняв певне, чітко визначене місце і проявив себе, за влучною оцінкою В.Чубинського, «завзятим і твердолобим консерватором» [250].

У липні 1851 p. Бісмарк був призначений представником Пруссії у Союзному сеймі. Очевидно вважали, що ця «сильна людина» буде енергійно відстоювати у сеймі консервативні прусські інтереси. Виходячи з власного щоденного досвіду та безпосередньо зіткнувшись із складним переплетінням відносин між окремими німецькими державами, Бісмарк зумів створити політичну концепцію, якій завжди залишався вірним, і яку поклав в основу всієї своєї діяльності. Він краще за всіх політиків і дипломатів свого часу зрозумів об’єктивні завдання, які висувалися ходом історичного розвитку, і, перш за все, неминучість об’єднання Німеччини. Спираючись на армію і на всю систему прусського мілітаризму, Бісмарк приступив до справи. Він вважав, що у ході боротьби за гегемонію над німецькими державами військове зіткнення між Пруссією і Австрією неминуче. Зрозумівши це, Бісмарк став наполегливо і послідовно готуватися до війни, яка повинна була знаменувати один із суттєвих етапів на шляху об’єднання Німеччини на юнкерсько-династичній основі, під егідою Пруссії.

Поставивши перед собою це завдання, Бісмарк разом з тим зрозумів, яке значення для його вирішення має зовнішньополітична обстановка. На створення найсприятливіших міжнародних умов і була направлена його діяльність як політика і дипломата. Це був період, коли склалися і повністю розкрилися основні риси бісмарківської дипломатії. Як дипломат Бісмарк пройшов хорошу школу. Протягом восьмирічного перебування у Франкфурті, у цій, за його словами, «лисячій норі союзного сейму», він мав можливість старанно вивчати «всі ходи і виходи», всі складні дипломатичні хитросплетіння, які виникли з суперечливих інтересів окремих німецьких держав [251]. Пізніше, отримавши призначення на пост посланця в Петербург, Бісмарк вивчив і досвід російської дипломатії. У сфері політики та дипломатії у нього був ще один зразок – Наполеон III. На посаді прусського посланця у Парижі в 1862 p. Бісмарк зміг багато чого запозичити з арсеналу французького бонапартизму. Тим більше, що методи Наполеона III імпонували прусському юнкеру, який поставив перед собою мету: задовольнити національні інтереси буржуазії і юнкерства, підпорядкувавши німецькі держави інтересам мілітаристської Пруссії.

Бісмарка часто порівнювали також з французьким дипломатом початку XIX ст. Ш.-М.Талейраном. Обом сприяв успіх, вони добре вміли маскувати свої думки, використовувати у своїх інтересах суперечності в таборі своїх противників. Але вони все ж належали до людей різного типу. Основними рисами характеру Талейрана були зовнішня стриманість і вміння приховувати думки [252]. Талейран перш за все був продажний, особистий успіх для нього мав вирішальне значення. Бісмарк був непідкупний. Вирішуючи основні політичні питання в інтересах юнкерсько-буржуазної держави, Бісмарк був доступний впливу окремих фінансових груп. Його характерною рисою, на що звертають увагу дослідники, була велика сила волі, якою він паралізував своїх партнерів. З одними він був підкреслено чемним, з другими – прямолінійним та грубим [253]. Бісмарк міг для досягнення своєї мети пристосуватися до кожного, у залежності від того, яке враження хотів залишити у партнерів. Але він завжди знаходився у стані боротьби і готовності до вирішального удару. Як Талейран, так і Бісмарк відзначалися хитрістю. Бісмарк водночас був енергійною і діяльною натурою, яка буквально не знала спокою. Його мозок безперервно і невтомно працював у пошуках все нових дипломатичних комбінацій. Бісмарк майже завжди чітко знав, чого він хоче, і вмів спрямувати всю свою силу волі для досягнення мети. Йшов він до неї інколи напролом, але частіше складними, часом заплутаними і темними, завжди різноманітними і тривожними шляхами. Бісмарк у якості політика, державника, дипломата віддавав перевагу самостійній творчості, уникаючи порад. Інколи він тиснув своєю наполегливістю, використовував шантаж, погрози, але в необхідних випадках міг бути дуже приємним, навіть захопити і зачарувати свого співрозмовника. Він володів виключними здібностями, і це зближувало його з Талейраном, у будь-якій ситуації завойовувати союзників. З ким би він не вів боротьбу, противник завжди опинявся в ізоляції [254].

Головним аргументом для Бісмарка була сила, в якій він бачив альфу й омегу великого політичного та дипломатичного успіху. Трохи пізніше він заявив: «Німецьке питання не може бути вирішене в парламентах, а тільки дипломатією і на полі битви, і все, що ми до цих пір базікаємо і вирішуємо, коштує не набагато більше місячних мрій «сентиментального юнака» [255]. Силою волі Бісмарк часом паралізував своїх партнерів. Але головною ареною, де він міг у повній мірі проявити її, були політика стосовно правлячих класів, які бачили в ньому свого кумира, а ще більше дипломатія, яка спиралася на мілітаризм і мала забезпечити найсприятливіші умови на випадок війни. Тут сила волі ніколи не покидала Бісмарка, хоч у разі потреби він міг обмежити свої зазіхання. І навпаки, досягнувши своєї мети дипломатичним шляхом, він вважав за потрібне закріпити її силою волі.

Бісмарк умів нав’язувати свою волю міністрам, статс-секретарям, а особливо своїм співробітникам по відомству закордонних справ, незалежно від їх становища і рангу. Дипломатичні представники за кордоном, на його думку, ніколи не повинні були знати про справжні наміри більше, ніж їм призначалось, а їх надмірну активність, якщо вона виходила за рамки його політики, він розцінював як «консульську хворобу», яка може принести тільки шкоду. Але інколи він мирився з цією хворобою і навіть посилював її прояви, якщо вважав вигідним використати симптоми і наслідки у своїх внутрішньополітичних і дипломатичних цілях. Бісмарк завжди зміцнював свої зв’язки з керівними колами – з вищим генералітетом, військовим міністерством і Великим генеральним штабом Пруссії. Він почувався у цих колах своєю людиною, хоча й не мав змоги брати участі при вирішенні деяких конкретних питань, які мали військове та політичне значення.

Уміючи поєднувати спритність з погрозами, Бісмарк завжди знаходив засоби, щоб нав’язати свою волю прусському ландтагу. Опозицію він ненавидів і терпів лише у тій мірі, в якій вважав, що вона йому не заважає. Взагалі-то Бісмарк боровся проти неї, з яких би елементів вона не складалась: консервативно-юнкерських, ліберально-буржуазних чи католицьких. Своїми несподіваними ударами, політичними або просто поліцейськими, а з другого боку економічними поступками окремим групам правлячих класів чи просто великими подачками у державному масштабі, як відзначав А.Єрусалимський, він не раз вносив паніку в ряди опозиції, розколював її або привертав на свій бік одну частину, залишаючи іншу в стані ізоляції [256].

У своїй політичній і дипломатичній діяльності Бісмарк досить уміло спирався на пресу. Він не любив і навіть ненавидів пресу, називаючи газету великим листком паперу, забрудненим типографською фарбою [257], але завжди використовував її у своїх цілях. Він знав, що преса продажна, безпринципна і брехлива. Разом з тим Бісмарк розумів її роль і тому намагався вплинути на неї в потрібному напрямку, вміло використовував друковане слово у своїх інтересах. Бісмарк мріяв про той золотий час, коли всі газети Німеччини будуть писати тільки те, що йому забагнеться.

Доленосними для Бісмарка, Пруссії та Німеччини стали 1861 – 1863 рр. У липні 1861 p., коли він виклав королю свої думки про Німецький союз, в уряді відбулися переміщення. Бісмарк тоді не отримав посади ні міністра закордонних, ні внутрішніх справ, тому що, за словами короля, «не вистачає тільки людини, яка б усе перевернула» [258]. Та, не дивлячись ні на що, внутрішньополітичні обставини наблизили його зоряний час.

Цьому сприяла і його дипломатична діяльність у Росії та Франції впродовж 1859 – 1862 рр. Хоча туди Бісмарка, який на той час досконало вивчив усі хитросплетення дипломатичної науки, навчився приховувати думки і говорити ні про що, вигострив дотепність, навіть навчився гарно танцювати, відправили за незгоду з новим прусським королем Вільгельмом. «Охолонути на берегах Неви. Там, мовляв, снігу багато, холодно і дрова дорогі...» [259], – влучно зауважує В.Хасанов.

Незважаючи на морози, в Петербурзі Бісмарка зустріли з надзвичайною теплотою. Він не лише був прийнятий при дворі, а навіть перебував у дружніх стосунках із багатьма членами царської родини. Запросто обідав у палаці, міг вільно викурити одну-дві сигари в компанії самого імператора. Відомо, що Олександр II наполегливо запрошував Бісмарка на службу, але той виявився справжнім патріотом-юнкером – обов’язок перед Батьківщиною узяв гору над поштивістю потомственого дворянина, а далека Пруссія тримала його в лейтенантах. Огляди, паради, прийоми – усі навколо генерали, а він – лейтенант. Прикро, але зате, на думку В.Хасанова, це давало Бісмарку імпульс до кипучої діяльності; уже чого, а молодецького запалу і вогню йому не бракувало. Бісмарк багато подорожує Російською імперією, знайомиться з визначними пам’ятками, жваво цікавиться культурою, вивчає мову, захоплюється прислів’ями і приказками, бачачи в цьому істинну суть народу. Завдяки своїм здібностям і працьовитості перебування в Росії йому пішло на користь: багато чого навчився, багато що зрозумів, зробив для себе і своєї Батьківщини корисні висновки, серйозно, говорячи сучасною мовою, підвищив свої професійні якості. Йому вдалося оцінити внутрішньогерманські проблеми немов збоку, з висоти становища великої держави.

Особливі взаємини пов’язували посла з геніальним керманичем російської дипломатії, найближчим радником царя Олександром Горчаковим. Досить сказати, що Горчаков показував Бісмарку депеші російських послів із позначками та резолюціями імператора, – таким високим був ступінь довіри між цими людьми. Можна припустити, звісно, що мудрий Олександр Михайлович робив це з певною метою, продиктованою державною необхідністю, але форма такої доцільності виходила за межі узвичаєних норм. Є й документальні підтвердження їхніх добрих взаємин: після закінчення строку повноважень посла Прусського королівства Горчаков пише йому про кандидатуру наступника: «Ніхто не зуміє Вас замінити, хоч яким би був вибір, вкладіть у нього стільки від Бісмарка, скільки зможете» [260]. Сам Бісмарк твердив згодом, що він цінний для Горчакова як найкращий учень, що, по суті, було правдою, але не слід при цьому забувати про головне: в політиці друзів не буває й особисті стосунки справа другорядна. Недаремно динаміка їхнього спілкування нагадує температурний графік хворого на пропасницю: симпатія – дружба – ворожість – терпіння – ворожнеча. Причини того різні, так само, як різнилися і політичні цілі російської та німецької дипломатії. Достовірно одне: Бісмарк не лише багато навчився у Горчакова, але й прекрасно засвоїв основні механізми здійснення і напрямки зовнішньої політики Росії.

У 1861 р. принц-регент стає прусським королем Вільгельмом I. Бісмарк по-своєму готувався до майбутньої коронації. Він підготував меморандум про перенесення прикордонних стовпів, щоб назавжди покласти край роздробленості нації. Ні мало ні багато – «перехрестити» Пруссію на Німеччину. Можна лише припустити, який переполох викликав у Берліні меморандум, але його все ж дослухалися, належно визнаючи авторитет і політичний досвід Бісмарка. Переляканий Вільгельм I знову не включив його до складу нового кабінету, твердячи на кожному кроці: «Цього тільки бракувало: людину, яка б усе перекинула!» [261]. Але, схоже, час політичних потрясінь настав, а отже, час Бісмарка, у якому він почував себе, як риба у воді, також.

Наприкінці квітня 1862 року князь покинув Петербург. Він віз із Росії відчуття значущості, готовність до здійснення великих справ, орден Олександра Невського, повне нерозуміння значення російських слів «ничего», «ладно» і «авось», а також повне неприйняття методів відомого лікаря Пирогова, котрий, як радикальний хірург-практик, мав намір відтяти йому пошкоджену на полюванні ногу. Тільки одного разу Бісмарк повернувся в Росію – уже в якості рейхсканцлера він у 1873 р. супроводжував імператора Вільгельма І під час його офіційного візиту.

Влітку ж 1862 року Бісмарк вручає вірчі грамоти зарозумілому французькому імператору Наполеону III. Однак у Парижі, незважаючи на розвиток мексиканської експедиції Максиміліана Габсбурга під французькою егідою, якраз був «мертвий сезон», і Бісмарк розумів, що його дипломатична посада тимчасова. Він залишив новий пост і подався до Лондона на Всесвітню виставку, де у властивій йому манері ошелешив місцевий політичний істеблішмент заявами про швидке призначення його прем’єр-міністром, реорганізацію армії, оголошення війни Австрійській імперії й об’єднання Німеччини. Можна лише гадати, що спонукало тоді Бісмарка на такі заяви, але впродовж наступних кількох років все здійснилося мов за помахом чарівної палички.

Разом з тим уже через півтора місяця – 8 жовтня 1862 p. Бісмарк був офіційно призначений державним міністром і виконуючим обов’язки міністра-президента Пруссії. Німецький соціаліст А.Бебель у своїх спогадах з цього приводу писав: «Конфлікт все більше загострився і король, не знаючи що робити, покликав у вересні 1862 року пана фон Бісмарка, який відомий як дуже енергійна і нещадна людина» [262].

Пам’ятаючи про репутацію, яка давно і міцно закріпилася за Бісмарком, не важко уявити собі реакцію на його призначення у колах, причетних до політики. Навіть найближчим родичам, у першу чергу дружині та сину, а також своїм помічникам король вимушений був пояснити несподіваний і небачений для них вибір як результат безвихідного становища, в якому він опинився. У пресі і відгуках політичних діячів переважали не стільки вигуки обурення, скільки зневажливі насмішки над «авантюристом», «посередністю», «безумцем», у чиї руки віддано управління країною [263].

Але якщо хтось ще сумнівався в тому, що Бісмарк ризикне оголосити війну палаті депутатів, то він постарався негайно розвіяти ці сумніви. Це, звичайно, не заважало йому постійно повторювати про своє небажання загострювати конфлікт. Бісмарк роками мріяв про самостійну діяльність, про можливість впливати на політику своєї країни. Він довгі місяці чекав призначення на міністерський пост, чудово розуміючи складність обставин, які склалися в Пруссії, і знаючи як він буде в цій обстановці діяти. Бісмарк, безсумнівно, розумів, що в іншій, спокійнішій ситуації йому ніколи не бути міністром-президентом, а можливо не бути і просто міністром. У перші місяці перебування при владі Бісмарк міг протиставити королю і його оточенню лише свою цілеспрямованість, рішучість, твердість, сміливість в управлінні бурхливою країною. Але так як саме цих якостей не вистачало правлячій верхівці, вона виявилися для Бісмарка міцною опорою.

Призначення Бісмарка головою прусського уряду поклало початок його більш як чвертьвіковому співробітництву з королем Вільгельмом І. Смерть короля (тоді вже імператора) у 1888 p. по суті зумовила кінець блискавичної кар’єри «залізного канцлера», хоча він деякий час продовжував займати свій пост. Немає нічого дивного, що психологічні екскурси на тему «Бісмарк і Вільгельм І» завжди займали багато місця у працях біографів обох державників.

Союз короля (імператора) і міністра-президента (канцлера) спирався в кінцевому підсумку на ідейну близькість. Вільгельма І спочатку відлякувала крайня реакційність Бісмарка. Це пояснювалось не зовсім правильним розумінням його прагнень, односторонньою оцінкою як «шаленого юнкера», частково просто політичною боязню короля, невмінням і небажанням зробити всі логічні висновки, продиктовані власною позицією, небезпекою революції та загрозою загибелі династії. Насправді «картечний принц» не був ліберальнішим або прогресивнішим, ніж «шалений юнкер». Швидше навпаки. Недаремно у внутрішньополітичних поразках, які привели Бісмарка до влади, йому доводилося головним чином протистояти легкодухості та нерішучості короля без всякого зазіхання на його монархічні переконання. За довгі роки перебування на посту міністра-президента Пруссії і канцлера Німецької імперії Бісмарк не раз вступав у гострі конфлікти з монархом з питань внутрішньої, а особливо зовнішньої та військової політики. У ряді випадків Вільгельм І не розумів змісту, методів і цілей бісмарківської політики, яка часом здавалася йому хитрою і мудрою. Але Бісмарк мало рахувався з цим. Як правило, він ставив короля-імператора перед фактом, який вже відбувся, а потім намагався знайти цьому факту виправдання, щоб добитися кінцевої санкції монарха. Якщо він і досягав успіху, то подавав прохання про відставку. Такий маневр Бісмарк повторював десятки раз і завжди досягав своєї мети. Вільгельм І звик до подібного роду погроз, інколи ставився до них іронічно, частіше лякався і в кінці кінців поступався.

Немає сумніву, що на зміну ставлення Вільгельма І до Бісмарка вплинули сенсаційні успіхи політики «заліза і крові» в середині 60-х років. Оглядач російського ліберального журналу «Вестник Европы» зауважував, що як у внутрішньому, так і в зовнішньому плані Бісмарк був вище свого сюзерена, чудово його розумів і прекрасно використовував сильні та слабкі сторони монарха [264]. Коли потрібно було, Бісмарк вміло грав і на прусському патріотизмі короля, і на почутті офіцерської честі, і на вірі у божественне походження монархічної влади, і на високому уявленні про королівський обов’язок, який змушував Вільгельма І старанно заглиблюватися у всі справи. При цьому він завжди виставляв напоказ свою монархічну лояльність і відданість. За характером людина відверта і різка, Бісмарк іноді дозволяв собі у розмовах з третіми особами насміхатися над королем або натякати на те, як важко йому з ним. Доводиться досягати поставленої мети будь-якою ціною – за допомогою дипломатичних інтриг, династичних війн, підлості та віроломства. «Великі питання часу вирішуються не промовами і парламентськими резолюціями, а залізом і кров’ю» [265], – заявив Бісмарк.

Плануючи ті чи інші військові або дипломатичні дії, Бісмарк намагався одержати максимум відомостей про потенціал і фінансове становище інших держав. Одного разу Бісмарк сказав, що вважає добродушність дорогоцінною рисою дипломата. Але він зовсім так не думав і сам не мав такої якості, хоча на початку своєї дипломатичної кар’єри ще володів витримкою, яка у поєднанні з великою енергією дивувала всіх, хто стикався з ним. Він також зовсім не був холоднокровним, скоріше гарячим і запальним. Німецький генерал і дипломат граф Швейниць, який багато років знав Бісмарка, вважав, що у його характері поєднуються такі риси: суверенне і при всьому цьому життєрадісне свавілля, брутальна нещадність і обережне лукавство [266]. Деякі його риси дивні і навіть наївні можуть представляти його несерйозною людиною. Наприклад, це постійна поява дипломата Бісмарка у військовому мундирі, хоча він перебував у ландвері, тобто був цивільним [267]. Насправді ж він вважав себе військовим за духом і покликанням і навіть відкрито гордився цим. «У моїх грудях, – сказав Бісмарк одного разу, – я ношу серце прусського офіцера, і це краще у мені» [268].

Перші шістнадцять місяців на посту міністра-президента Пруссії були критичним періодом його діяльності. Приступити в повному обсязі до здійснення своєї програми він ще не міг. Сам підсумок цих шістнадцяти місяців був невизначеним, як невизначеними були особисті перспективи Бісмарка. Між тим, все, що принесли з собою наступні роки та десятиліття, закладалося наприкінці 1862 і протягом 1863 рр.: всі напрямки зовнішньої та внутрішньої політики, методи керівництва державою, підхід до суті проблем і вибір дипломатичних кроків з метою їх вирішення.

Князь Отто фон Бісмарк за значенням своєї діяльності та за масштабами політичних і дипломатичних обдаровань займає видне місце в історії ХІХ століття. Талановитий дипломат і державний діяч майже три десятиліття залишався центральною фігурою як у політичному житті Німеччини, так і в європейській і світовій зовнішній політиці. «Звичайно, – відзначав український дослідник Г.В.Павленко, – було б невірно не бачити великих прорахунків та помилок у його політиці. Деякі дипломатичні та політичні комбінації Бісмарка, направлені на встановлення німецької гегемонії в Європі, потерпіли у кінцевому підсумку фіаско і мали негативне значення для дальшої долі німецького народу» [269].

На схилі віку сам Бісмарк сказав: «Важко і кепсько у мене на душі. За все життя я нікого не зробив щасливим, ні друзів, ні сім'ю, ні навіть себе. А зла заподіяв дуже багато. Я був причиною трьох війн, з моєї ласки вбиті тисячі невинних людей, за якими плачуть матері і жінки у різних країнах. У всьому цьому я дам звіт на небесах, але зате не маю радості життя... І якщо я напишу мемуари, нехай їх надрукують після моєї смерті, а читачі, закривши книжку, скажуть: «Ух, який був мерзотник» [270].

Не раз виступав Бісмарк і проти тих, хто хотів би прискорити біг часу, перевівши стрілку годинника вперед. Однак не слід приймати на віру його власні «скромні» слова про безсилля людини перед обличчям історії. Німецький державник чудово відчував динаміку подій і сам намагався підштовхнути історію вперед. Але від інших прусських керівників тих часів він, безумовно, відрізняється неабиякою державною волею, умінням досконально зважити весь комплекс факторів, які відзначають міжнародну обстановку, і приступити до вирішальних операцій у найсприятливіший момент. За невеликий проміжок часу Бісмарк перетворився у «національного героя». У громадській думці утвердився новий образ Бісмарка як політика не тільки зухвалого і талановитого, але й геніального. Недаремно ще у 1864 p. французький письменник П.Меріме сказав: «На жаль на кожне століття припадає по одній великій людині. Для нашого – Бісмарк» [271]. Очевидно він сам проймався вірою в те, що завжди знайде вихід з найзаплутанішого становища. До цього часу історики розбираються у хитросплетіннях бісмарківської зовнішньої, колоніальної та внутрішньої політики, переймаються його дипломатичними кроками, які сформувалися ще на початку державницької діяльності першого канцлера Німецької імперії.

Тоді ж рейхсканцлеру довелося визначати своє ставлення до колоніального питання та заокеанської політики. Відразу після завершення франко-прусської війни він рішуче відхилив усі пропозиції про передачу Німеччині французьких колоніальних територій в Азії. “На його думку, – доповідав англійський посол О.Расел з Берліна у 1873 р., – колонії були б лише джерелом слабкості, тому що вони могли охоронятися тільки сильним флотом, тоді як географічне становище Німеччини зовсім не вимагає, щоб вона стала першокласною морською державою. Йому було уже запропоновано немало колоній, але він відхилив усі і тільки хотів мати вугільні станції за згодою з іншими державами” [272].

Бісмарк дійсно не без підстав побоювався, що вступ Німеччини на шлях колоніальних загарбань неминуче викличе сутички з Великобританією. Водночас, у сер. 70-х рр. ХІХ ст. він не виключав можливості при висуненні поміркованих претензій добитися згоди Англії на здійснення німецьких колоніальних анексій як на території Африканського континенту, так і в басейні Тихого океану. Тим більше, що уже тоді він вів підготовку до реалізації на практиці таких радикальних планів. Це проявлялося в урядовій політиці підписання нерівноправних договорів з королями островів Тонга і Самоа, здобутті вугільних баз, каральних діях німецького флоту проти населення островів Океанії та в інших районах в інтересах німецьких колоніальних кіл. Уже з 1875 р. німецький військовий корабель постійно знаходився в Океанії, “захищав” там німецьку торгівлю і силою зброї здійснював німецький вплив. Так, у 1878 р. кайзерівські кораблі, ввійшовши в порт Салуафата, який був розташований поблизу Апіа – головного міста Самоа, і встановивши свій контроль над портом, зуміли перешкодити встановленню протекторату США над Самоа. У грудні 1879 р. корабель “Бісмарк” здійснив військові дії проти ворожої Німеччині партії “Гаймуа”. Після цього туземні вожді на борту “Бісмарка” підписали угоду, яка визнавала владу німецького ставленика Малієтова над Самоа. Такі рішучі дії на колоніальному поприщі у 70-х рр. ХІХ ст. були не характерні для німецьких урядових кіл. Бісмарк віддавав перевагу тактиці компромісів і очікування.

Саме для реалізації таких намірів у 1875 р. в Лондон було послано Л.Бухера – довірену особу Бісмарка – з метою запропонувати Великобританії німецьке сприяння у російсько-турецькому конфлікті, що назрівав на Балканах, в обмін на компенсацію у колоніальному питанні. За свідченням німецького політика Г.Еккардштейна, Бухер намагався добитися англійської підтримки для здійснення розрахованої на перспективу колоніальної програми, яка передбачала здобуття німцями колоній на півдні і на сході Африки [273]. Але обидві пропозиції були відхилені англійським урядом, що стало однією з причин негативного ставлення Бісмарка у сер. 70-х рр. ХІХ ст. до негайної німецької заокеанської колоніальної експансії. Російський історик В.Чубинський у зв’язку з такою позицією рейхсканцлера писав: “Колонії займали його лише у тій мірі, у якій допомагали вирішенню європейських проблем: підштовхнути Англію на експансію в Єгипті, щоб посварити її з Францією, підтримувати Францію у її претензіях на Туніс, щоб відвернути її думки і сили від ідеї реваншу і т.п.” [274]. Слід зауважити, що така політика принесла Німеччині успіх, і на час її вступу на шлях колоніальних загарбань у 1884 р. Великобританія була зв’язана по руках серйозним конфліктом з Францією в Єгипті і з Росією на Середньому Сході, а Франція вирішувала свої власні колоніальні справи на території Північної і Західної Африки та Індокитаю і їй було не до німецьких колоніальних анексій.

Бісмарк рішуче відхилив різні колоніальні проекти, які стосувалися Камеруну, Занзібару, Трансваалю, Північного Борнео і Нової Гвінеї. Він навіть висловив думку, що кожний німецький солдат, відправлений у Трансвааль, обійшовся би, як мінімум, у 10 тисяч талерів [275]. При цьому навряд чи можна допускати у канцлера яке-небудь принципово негативне відношення до колоній. Так, в одній з бесід у зв’язку з колоніальним проектом мандрівника Вебера, яка відбулася в 1876 р., він сказав, що “така велика нація як німецька не може довго існувати без колоній. Але умови для початку колоніальної експансії ще не склалися. Через 8 – 9 років питання може вважатися дозрілим” [276]. Дійсно, Бісмарк виявився передбачливим політиком. Саме через такий проміжок часу Німецька імперія офіційно вступила на шлях колоніальної експансії і здобула перші свої колоніальні володіння у Південно-Західній і Східній Африці та в районі тихоокеанських островів.

Визначаючи сприятливим для початку німецьких колоніальних анексій час, який би припав приблизно на сер. 80-х рр. ХІХ ст., Бісмарк, напевно, дотримувався тієї точки зору, що кайзерівська Німеччина повинна спочатку внутрішньо зміцнитися, а вже потім приступити до реалізації колоніально-політичних планів. Отже, його негативне ставлення до колоніальних загарбань у 70-х роках пояснювалося перш за все міркуваннями їх небажаності у той час, а також слабкою організацією прихильників колоніальної експансії*. Крім того, Бісмарк побоювався, що активне включення Німеччини у боротьбу за колонії приведе до складання союзу колоніальних держав проти неї. Тому попередньо він намагався, вибравши зручну розстановку політичних сил на міжнародній арені, загострити колоніальні протиріччя між Великобританією і Францією, а потім заручитися підтримкою однієї з них і таким чином уникнути можливої політичної ізоляції при вступі на шлях колоніальних загарбань.

Пояснюючи причини негативного ставлення Бісмарка і німецького уряду в цілому до проведення колоніальної експансії відразу після завершення об’єднання країни, слід враховувати такий дуже важливий внутрішньополітичний момент як позиція основних політичних сил. Однак при цьому не можна випускати з поля зору особливостей розвитку партійно-політичної системи і парламентаризму в Німеччині. Партійна система склалася в країні тільки у другій пол. ХІХ століття. Буржуазні партії, які виникли в умовах об’єднання Німеччини під керівництвом Пруссії, не мали реальної політичної влади. Вони пристосувалися до юнкерсько-буржуазної держави, яка традиційно (за Гегелем) вважалася надпартійною. Ці партії розглядалися як виразники партикуляристських інтересів, у них вбачали противагу армії, чиновництву і бюрократії, які вважалися представниками держави.

У Німеччині на 70-і роки ХІХ століття ще не склався корпус політичних діячів, які б володіли всією повнотою державної влади і у своїй діяльності спиралися на загальноімперський парламент. Навіть набагато пізніше імператор Вільгельм ІІ з презирством ставився до рейхстагу, називаючи його депутатів “бандою мавп” [277]. Вирішальна роль у рейхстазі і рейхсраті належала представникам юнкерства, які підтримували антидемократичну трьохступеневу виборчу систему. До того ж консервативні сили часто використовували у своїх інтересах наявність великої кількості маловпливових партій, що утворилися в результаті наявності в німецькому суспільстві гострих соціальних, конфесійних і регіональних суперечностей. Соціально-економічний розвиток Німеччини і співвідношення класових сил, що склалося після 1871 р., виявилися такими, що в країні не було умов для виникнення самостійної буржуазно-демократичної партії як опозиції існуючому режиму.

На крайньому правому фланзі політичного життя знаходилася консервативна партія, яка захищала інтереси прусських юнкерів, військових, верхівки бюрократії і лютеранського духовенства. Консерватори прагнули зберегти пережитки феодалізму і старого політичного устрою в країні. Їх політика була проникнута духом шовінізму та мілітаризму і спрямована на підтримку експансіоністських планів Німеччини. Партія вільних консерваторів, перейменована у 1871 р. в німецьку імперську партію, була результатом об’єднання крупних капіталістів з частиною промислової аристократії і верхівкою чиновництва. Вона одержала назву “партії дипломатів”. Бісмарк, який втілював союз капіталу з землеволодінням, особливо політично близько стояв саме до цієї партії.

Найсильнішою у рейхстазі після 1871 р. була націонал-ліберальна партія. Її очолювали старі керівники лібералізму Р.Беннігсен, Е.Ласкер, І.Мікель та інші. Націонал-ліберали найбільш виразно відображали компромісну позицію ліберальної буржуазії, її нездатність самостійно звільнитися від юнкерівського впливу. Вони представляли праве крило у ліберальному русі. Ідеалом якого була перш за все сильна національна держава, здатна проводити агресивну зовнішню політику. Класовим інтересом буржуазії більше відповідала створена у 1861 р. прогресивна партія, найвідомішими представниками і лідерами якої були М.Форкенбек та О.Ріхтер. У вимогах цієї партії, яка спиралася на середньо- та дрібнобуржуазні кола й інтелігенцію, чітко проглядалося прагнення до створення буржуазно-демократичної держави. Однак партії прогресистів був властивий характерний недолік німецької буржуазії – нерішучість і непослідовність. У результаті від неї відійшла частина дрібної буржуазії, яку не задовольняв компроміс з консерваторами. Це також негативно позначилося на розвитку німецького лібералізму і зумовило відсутність у Німеччині крупної ліволіберальної політичної партії.

Політика Бісмарка, в тому числі й колоніальна, питання про ставлення буржуазно-ліберального руху до соціалістичної робітничої партії Німеччини, нові явища у соціально-економічному житті країни на рубежі століть, ідеологічні розходження стали причинами частих організаційних розколів та перегрупувань у середовищі ліберальних партій. У серпні 1880 р. з націонал-ліберальної партії виділилася група сецесіоністів. Її соціальну базу склала та частина крупної буржуазії, яка була проти радикальної протекціоністської політики Бісмарка. У травні 1884 р. сецесіоністи об’єдналися з прогресивною партією під загальною назвою німецька вільнодумна партія або Вільнодумний союз (“вільнодумні”) і прийняли єдину програму [278].

Після утворення Німецької імперії провідні політичні позиції зайняла партія “Католицький центр”. Вона спиралася на строкату масу прихильників, серед яких було багато селян і особливо робітників. Партія користувалася впливом у Західній і Південній Німеччині, де переважало католицьке населення. Але не тільки релігійною приналежністю народу пояснювався авторитет партії “Католицького центру” в цих районах. Дані території здавна були об’єктом експансії Пруссії і тому католицьке населення традиційно ставилося до неї з недовірою, а інколи навіть вороже. У зв’язку з наведеною обставиною сила політичного католицизму полягала не стільки у католицькій релігії, скільки в тому, що він виражав неприязнь народних мас до прусської системи управління, яка стала пануючою на території всієї кайзерівської Німеччини. Хоча у своїй програмній заяві в лютому 1871 року партія “Католицького центру” виходила з “безумовного визнання влади Німецької імперії у її нинішніх правових кордонах” [279], але в ідеології «центристів» політичні мотиви перепліталися з антипрусськими настроями і соціальною демагогією, вимогою покінчити з конфліктом між працею і капіталом. Цим пояснюється і боротьба Бісмарка з католицизмом протягом 1870-х років (Kulturkampf). Вона переслідувала мету нанести удар партикуляристським настроям і відвернути увагу трудящих від соціальних питань. Однак політика “культуркампфу” не принесла успіху німецькому уряду. Із зростанням робітничого руху, в якому Бісмарк вбачав велику небезпеку для монархії, боротьба з церквою і політичним католицизмом була припинена, багато антиклерикальних реформ відмінено. Партія “Католицького центру” займала, як правило, проміжну позицію, маневруючи між партіями, які підтримували уряд, і лівими опозиційними фракціями рейхстагу. Нечітко проглядалося позиція цієї впливової партії, коли справа стосувалася питань зовнішньої політики Німеччини. На нашу думку, це, зокрема, пояснюється тим, що на чолі партії “Католицького центру” стояли Л.Віндтхорст і Г.Маллінкродт, які самі займалися активною політичною діяльністю і не хотіли псувати відносин як з офіційною владою, так і з впливовими промислово-фінансовими колами.

Інтереси німецьких трудящих, і перш за все робітників, найповніше виражала соціалістична робітнича партія Німеччини (СРПН), яка утворилася у травні 1875 р. на Готському з’їзді внаслідок об’єднання соціал-демократичної робітничої партії (ейзенахців) і Загального німецького робітничого союзу (лассальянців). Цю партію характеризувало принципово негативне ставлення до бісмарковської революції “зверху” і створеного нею політичного режиму в Німеччині. У результаті створення СРПН соціалістичний і робітничий рух дістав нові імпульси і швидко зростав. Цей розвиток ішов у трьох, взаємно зв’язаних, основних напрямах.

По-перше, зміцнювалися політичні, професійні та інші масові організації робітничого класу.

По-друге, швидко зростав вплив СРПН серед робітників і в політичному житті країни. З 1875 по 1878 рр. чисельність партії зросла з 25 по 40 тис. членів. У 1876 р. вона видавала, крім центрального органу “Vorwärts”, 41 місцеву робітничу газету, кількість передплатників яких перевалила за 100 тис. чол. Барометром зростання соціально-політичного впливу партії стали вибори 1877 р. до німецького рейхстагу. СРПН висунула своїх кандидатів у 157 виборчих округах і завоювала 493 тис. голосів, що на 40% більше, ніж на виборах 1874 р., і становило понад 9% голосів усіх, хто взяв участь у виборах [280].

По-третє, в соціалістичному русі розгорнулася гостра ідейно-політична боротьба між представниками різних течій. Вона велася не тільки навколо питань внутрішнього розвитку Німеччини, але й викликалася різним ставленням соціалістів до проблем міжнародного життя.

Успіхи робітничого руху і зростання сил німецької соціал-демократії дуже хвилювали урядові кола. Скориставшись замахами, вчиненими на кайзера Вільгельма і виключеними колись із рядів СРПН Е.Годелем і К.Нобілінгом, рейхстаг за ініціативою Бісмарка прийняв у жовтні 1878 р. “Закон проти небезпечних для суспільства прагнень соціал-демократії”, відомий під назвою “виняткового закону” проти соціалістів. У ньому було сказано: “Союзи, які переслідують соціал-демократичні, соціалістичні або комуністичні цілі, направлені на скинення існуючого державного або суспільного порядку, забороняються. Ці положення поширюються і на союзи, в яких спостерігаються соціал-демократичні, соціалістичні або комуністичні тенденції, направлені на скинення існуючого державного або суспільного ладу, і ці тенденції проявляються у формі, небезпечній для суспільного спокою, особливо якщо вони підривають угоду суспільних класів” [281]. Поліцейські власті одержали право забороняти робітничі союзи, збори, контролювати пресу. Водночас Бісмарк здійснив ряд заходів, які покращили становище населення – страхування у зв’язку з хворобою, виробничим травматизмом, старістю й інвалідністю. Це було перше законодавство такого роду в капіталістичному світі.

Однак, не дивлячись на дію закону проти соціалістів (зберігав свою силу до 1890 р.), робітничий і соціалістичний рух продовжував набирати силу. Соціал-демократи, користуючись тим, що при виборах у рейхстаг можна було висувати кандидатури не від партій, а особисто, зберегли і зміцнили своє становище у парламенті. Їхня депутатська фракція, не дивлячись на наявність у ній різних груп, була найпослідовнішим борцем проти урядової зовнішньої експансіоністської і колоніальної політики. Щоправда, загрозу колоніальних загарбань соціалісти помітили фактично тільки у 1884 р., коли Німеччина вже стала на шлях завоювання заокеанських територій. Нічого дивного у цьому не було.

Уряд і політичні партії, виражаючи інтереси різноманітних класів і соціальних груп німецького суспільства, у 70-х рр. ХІХ століття ще не бачили нагальної потреби у колоніальних загарбаннях. Жодна з партій і їх фракцій у рейхстазі ще не ставили у той час питання про вступ Німеччини на шлях заокеанської експансії і створення колоніальної імперії. Однак підтримка консерваторами, лібералами, частково “католиками” активної зовнішньої політики Бісмарка створювала важливі передумови для усвідомлення ними необхідності здійснення Німеччиною колоніальних загарбань. У кінці 70-х – на поч. 80-х рр. ХІХ ст. таке положення було введено до програм ряду політичних партій. Хоча на перших порах воно проявилося тільки у несміливих формуваннях вимоги підтримки заокеанської торгівлі, судноплавства, створення факторій і опорних баз для німецької торгівлі та капіталу в різних районах Азії, Африки, Америки. Так, у програмі націонал-ліберальної партії 1881 р. і її програмній заяві 1884 р. підкреслено, що члени цієї партії “виступають за підтримки сильної воєнної могутності Німеччини і... розділяють зі всією нацією задоволення зовнішньою політикою Німецької імперії” [282]. Цікаво, що російські дипломати ще раніше звертали увагу на той факт, що згідно імперської Конституції 1871 року законодавча влада має турбуватися “про забезпечення німецької закордонної торгівлі, судноплавства” [283].

Тому зміна поглядів Бісмарка на колоніальну політику, яка відбулася на рубежі 70 – 80-х рр. ХІХ ст., пов’язана із значним зміцненням позицій великого капіталу в Німеччині, зміною розстановки політичних сил на внутрішній арені і, що дуже важливо, у рейхстазі. Більшість місць там займали консерватори, націонал-ліберали, прогресисти і депутати “Центру” [284]. Поворот Бісмарка й урядового кабінету до сприяння активній колоніальній політиці на початку 80-х років був прямо пов’язаний з тим, що вони склали у парламенті своєрідний політичний картель, який відігравав роль впливової сили у вирішенні питань економічного, суспільного і зовнішньополітичного життя і з цією метою чинив відповідний тиск на німецький уряд.

У результаті в 1879 р. у Німеччині виник “чорно-блакитний блок” консерваторів, вільних консерваторів, націонал-лібералів і “католиків”, який відсунув буржуазних лібералів на другорядні позиції і надовго прибрав до рук державну владу. Саме цей політичний альянс вимагав від уряду проведення активної заокеанської колоніальної політики, що привело до посилення руху на користь колоніальних загарбань. Недаремно 1879 р. став відправною точкою у різкому піднесенні колоніальної пропаганди в Німеччині й остаточному проникненні ідеологічних установок колоніалізму в масову свідомість. На рубежі 70 – 80-х рр. ХІХ ст. відбувся також поворот у поглядах Бісмарка і німецького уряду на колоніальне питання, у їхньому ставленні до необхідності і можливості вступу Німеччини на шлях відкритих колоніальних засвоювань.

Особливо помітним це й процес став у близьких до уряду суспільних і політичних колах. За свідченням Буша, Бісмарк пізніше писав: “Я принципово – людина не колоніальна; у мене були серйозні сумніви у зв’язку з колоніальною політикою, і лише тиск громадської думки, тиск більшості змусив мене капітулювати і підкоритися. Я був проти заснування колоній і лише підкорився більшості моїх співвітчизників, більшості у рейхстазі” [285]. Посилання Бісмарка на громадську думку і рейхстаг хоча й були перебільшенням (про це свідчив, наприклад, провал Самоанського законопроекту в 1880 р.), але мали під собою і серйозні підстави. Так, дискусії в рейхстазі навколо того ж Самоанського законопроекту свідчили про наявність там значного числа прихильників заокеанської колоніальної політики. Ще одним рупором “громадської думки” були колоніальні організації або близькі до них товариства. Членами цих об’єднань були представники фінансово-промислових кіл, юнкерства, наукової інтелігенції. Представники цих груп населення і були тією громадською думкою, на яку посилався рейхсканцлер Бісмарк.

У цих умовах свідченням зростання колоніальних претензій німецьких правлячих кіл стала позитивна відповідь Бісмарка на послання Прусської народногосподарської ради, у якому пропонувалося захоплення Німеччиною колоній і щорічне виділення з державного імперського бюджету 10 млн. марок на потреби колоніальної експансії [286]. Орган націонал-лібералів газета “Kölnische Zeitung” у вересні 1882 р. писала, що “колоніальне питання викликає надзвичайно велику увагу. На його важливість вказується у програмах політичних партій і в пресі. Значно зросла кількість літератури, яка присвячена цьому питанню, і думка про необхідність здобуття колоній навряд чи має противників” [287]. Виступаючи у рейхстазі 4 червня 1881 р., Бісмарк заявив: “Коли ми вирішуємо за прикладом інших держав приступити до територіальних завоювань, то нам залишається тільки надавати по можливості більш сильну підтримку нашій торгівлі, щоб наша зацікавленість у ній заважала чужій енергійній анексіоністській політиці” [288]. Фактично у той час формула колоніальної політики Бісмарка зводилася до відомого гасла: “Торгівля піднімає прапори” [289].

Бісмарк і німецький уряд підтримали також рішучі практичні кроки торгового капіталу з метою заволодіння колоніями. Перш за все слід зупинитися на наполегливих зусиллях Блейхредера і Ганземана по здійсненню своїх задумів відносно Океанії. Після провалу Самоанського законопроекту вони інформували про свої плани Бісмарка і надалі вели з ним постійну переписку з цього питання. Рейхсканцлер, який ще не наважувався на енергійну державну підтримку цих проектів, все ж схвально поставився до їх здійснення. 7 травня 1880 р. він писав Ганземану і Блейхредеру: “Підтримуючи існуючі підприємства, ви робите послугу інтересам вітчизни, яка заслуговує подяки” [290]. Фірма Годефруа була перетворена у Німецьке торгово-плантаційне товариство, яке викупило і вдвоє розширило закладені в банку Бармінга плантації. 9 вересня Ганземан звернувся до Бісмарка з доповідною запискою, де вказує на великі можливості району Океанії стосовно “виробництва колоніальних продуктів, торгівлі і судноплавства”. Банкір запропонував “завоювання якої-небудь території у цьому районі, придатної для того, щоб за допомогою німецької старанності поставляти метрополії велику частину її потреб у колоніальних продуктах і крім того брати участь своєю продукцією у світовій торгівлі” [291]. Через два місяці у другому листі Ганземан уже конкретно говорив про завоювання Нової Гвінеї і прилеглих до неї островів, а також про відкриття субсидованого державою пароплавства [292].

Відповіддю Ганземану був лист в.о. міністра закордонних справ Штіума і двічі повторена у 1881 р. у посланнях Бісмарка до рейхстагу пропозиція про запровадження субсидованої урядом пароплавної лінії в Тихий океан. Якщо в листі Штіума роз’яснювалося, що уряд не може вдаватися до анексії в районі Океанії, інші слова говорилося про фінансову сторону плану Ганземана, то в своїх посланнях рейхстагу Бісмарк робив спробу її здійснити [293]. Одночасно, як видно з статті професора Шауса “Рейси військового флоту в 1880 – 1881 рр.” [294], активізувалася каральна діяльність німецьких кораблів в Океанії. Її зв’язок із задумами Блейхредера і Ганземана не заперечувала пізніше навіть “Кельніше Цайтунг”, яка писала про “негідну роль уряду в експедиції на Нову Гвінею” [295]. Цю експедицію, завданням якої мало стати захоплення Нової Гвінеї та інших островів Океанії, банкіри готували давно. Але реалізована вона була разом з бісмарківськими планами державного субсидування пароплавної лінії в Тихоокеанський регіон вже у 1884 – 1885 рр.

Бісмарк також підтримав бременського торговця Людеріца, який у 1882 р. вирішив заснувати колонію у Південно-Західній Африці в районі бухти Ангра-Пекена, ще не зайнятому жодною європейською державою. Щоб уникнути небезпеки з боку Великобританії, яка володіла Капською колонією, Людеріц 16 листопада 1882 р. надіслав у міністерство закордонних справ заяву. В ній він просив надати підтримку з боку Німецької імперії у створенні запланованій ним колонії [296]. Людеріц був запрошений у Берлін для особистих переговорів. Вони відбулися 12 січня 1883 р. і німецький купець більш детально виклав свої плани. Можливо уже тоді стало ясно, що Людеріцу потрібна була не земля для поселення німецьких колоністів з середніх верств, а він надіявся знайти в Південно-Західній Африці багаті поклади корисних копалин, у першу чергу алмазів, золота, срібла. Людеріц писав: “Мені б було радісно, якби вся земля (йшлося про район Ангра-Пекени – авт.) складалася з покладів руди і завдяки видобутку руд перетворилась би в гігантську дірку” [297]. Однак Людеріц, як вважає німецький економіст Г.Якель, мав на увазі зовсім не розробку мідних руд: “Уже тоді внаслідок близькості Трансваалю повинні були мріяти про Ангра-Пекену як про країну золота й алмазів. Тільки так слід розуміти дорогі експедиції компанії Людеріца. Що вони шукали не багаті мідні поклади, видно з тодішнього низького рівня цін на мідь і з того, що попередні спроби такого роду, навіть у кращі часи, були безуспішними по причині високих транспортних затрат у країні” [298].

Рейхсканцлер 4 лютого 1883 р. доручив німецькому послу в Лондоні графу Г.Бісмарку запитати, чи не планує британський уряд поширити свій суверенітет або захист на область Південно-Західної Африки. У своїй відповіді від 23 лютого 1883 р. британський уряд відзначав, що Капська колонія дійсно володіє кількома поселеннями на південно-західному березі Африки, але потрібне точне місцезнаходження проектованого німецького поселення, щоб англійські власті могли відповісти, чи зможуть у випадку потреби надати захист. Тому Лондон попрохав точніших вказівок [299]. Берлін тоді ще не мав наміру розглядати Ангро-Пекену як колонію Німецької імперії. Тому Бісмарк вважав доречною велику обережність відносно Англії. 18 серпня 1883 р. німецький представник у Лондоні фон Плессен був уповноважений неофіційно вияснити, чи не заявляє Великобританія претензій на бухту Ангра-Пекена і що думає її уряд про підприємство Людеріца*. Англійське міністерство закордонних справ передало запит у міністерство колоній і таким чином затримало відповідь.

12 листопада 1883 р. Бісмарк доручив послу в Лондоні зробити вже офіційний запит, чи є з боку Великобританії які-небудь зазіхання на область Ангра-Пекени і в випадку, якщо такі є, то які на це підстави [300]. Англійська відповідь була одержана 21 листопада і вказувала, що хоча суверенітет Великобританії не поширюється на Ангра-Пекену, але британський уряд дотримується думки, що прагнення іншої держави висловити свої претензії на суверенітет або юрисдикцію над цією областю були б вторгненням у законні права Англії [301].

Бісмарк побачив в англійській ноті необґрунтовану претензію на можливе проголошення верховенства Великобританії над усіма поки що “безгосподарними” країнами світу. Це могло поховати будь-які колоніальні наміри німецького уряду. Тому, напевне не без враження від цієї англійської заяви, Бісмарк прийняв рішення взяти Ангра-Пекену як тільки випаде зручна можливість під німецький захист. Така можливість трапилася дуже швидко. Прагнучи не допустити переходу Ангра-Пекени під контроль Капської колонії, канцлер 24 квітня 1884 р. направив телеграму німецькому консулу в Капштадті, в якій доручив йому офіційно заявити, що Людеріц і його колоніальні поселення знаходяться під захистом імперії [302]. Кайзерівська Німеччина заволоділа першою колонією і офіційно стала на шлях колоніальної політики.

Популярна колоніальна політика мала розсіяти зростаюче розчарування урядом і зміцнити його авторитет. Добре вивчивши розстановку політичних сил у Німеччині, англійський посол у Берліні Расел восени 1884 р. доповідав своєму урядові: “Бісмарк, змушений поступово зростаючою в Німеччині колоніальною манією діяти в питанні про Ангра-Пекену всупереч своїм кращим переконанням, відкрив невідоме до тих пір джерело популярності в колоніальній політиці” [303]. Сам рейхсканцлер відверто визнавав значення колоніальної політики як важливого внутріполітичного аргументу. В листі до німецького посла в Лондоні графа Мюнстера від 25 січня 1885 р. він писав: “Колоніальне питання хоча б з точки зору внутрішньої політики має для нас життєво важливе значення... Громадська думка останнім часом приділяє настільки велике значення колоніальній політиці, що становище уряду суттєво залежить від її успіху. Найдрібніший шматок Нової Гвінеї або західноафриканського узбережжя, навіть якщо об’єктивно він нічого не вартий, зараз для нашої політики важливіший, ніж увесь Єгипет і його майбутнє” [304].

Бісмарк розраховував, як вірно зауважив німецький історик Л.Галл, “шляхом політики колоніальної експансії зміцнити основи і дальше стимулювати політичний та економічний розвиток Німецької імперії” [305]. Крім того, посилення пропаганди колоніальних загарбань і розвиток заокеанської експансії повинні були в певній мірі сприяти усуненню соціальних суперечностей всередині Німеччини. Вступ Бісмарка і його заява у рейхстазі викликали бурхливе схвалення правлячих класів. Вони дали поштовх ще більшому розмаху шовінізму і колоніальних пристрастей. “Рідко коли, – відзначала “Allgemeine Zeitung”, – рейхсканцлер досягав більшого успіху, ніж той, який принесла йому заява про колоніальну політику спочатку в бюджетній комісії, а потім на засіданні рейхстагу” [306].

Таким чином, з кінця 70-х рр. XIX ст. колоніальний рух очолили наймогутніші соціальні сили Німеччини. Їхні зростаючі колоніальні прагнення все більше поділялися імперським урядом на чолі з рейхсканцлером Бісмарком. Виступаючи на перших порах після завершення об’єднання країни проти будь-яких заморських колоніальних проектів, урядовий кабінет уже на початку 80-х років проявив активність у цілому ряді колоніальних питань. Бісмарк підтримав кроки Ганземана й Блейхредера з метою захоплення Нової Гвінеї та інших тихоокеанських островів, а також колоніальне підприємство представника бременського торгового капіталу Людеріца в Південно-Західній Африці.

Сприяючи не тільки теоретичному розвитку, але й практичному втіленню колоніальних ідей, Бісмарк і німецький уряд прагнули також до економії коштів на здобуття й управляння колоніями. Виходячи з девізу “прапор йде за торгівлею”, рейхсканцлер хотів підпорядкувати німецькому впливу території, на які не претендувала жодна з європейських колоніальних держав. “Королівські купці”, як старомодно називав цей тип капіталістичних підприємців Бісмарк, повинні були одержати патенти на манер англійських “королівських хартій” для самостійного управління “своїми” колоніями. Однак окремі колоніальні ділки й торгові компанії, які отримали від кайзера “охоронні грамоти”, постаралися якомога швидше повернути назад державі даровані їм права на управління колоніями. Орієнтація на “королівських купців” базувалася на нерозумінні або небажанні визнати факти значного подорожчання й ускладнення колоніальної політики в останній чверті XIX ст. Якщо в домонополістичну епоху торговельно-промислові кола прагнули господарювати в колоніях без допомоги державної машини метрополії, то в нових умовах вони хотіли втягнути державу в економічне освоєння колоній, передати їй адміністративно-політичні функції. При цьому колоніальний капітал намагався отримати доступ до свого роду системи «державного кормління» й таким шляхом користуватися додатковими джерелами збагачення за рахунок не тільки народів колоній, але й трудящих мас метрополії. Особливо прагнула цього німецька буржуазія, оскільки їй могли дістатися порівняно бідні, не здатні до викачування надприбутків колонії. Англійці, які мали набагато більший досвід у колоніальних справах, з самого початку передбачали, що німецький уряд дуже швидко перейде від системи “охоронних грамот” до військово-бюрократичних методів управління колоніями.

Зростання інтересу Бісмарка та німецького уряду до колоніального питання, підтримка планів і дій німецького капіталу на колоніальній арені свідчили, на наш погляд, що ідеологія німецького колоніалізму все більше набувала офіційного характеру урядової державної політичної доктрини. В її основі знаходився підтриманий імперським урядом принцип про необхідність і доцільність для зміцнення внутрішніх і міжнародних позицій кайзерівської Німеччини здобуття нею колоніальних володінь. Одержавши підтримку з боку уряду, цей принцип активно впроваджувався в масову свідомість німецького народу, особливо його середніх бюргерсько-буржуазних соціальних верств. Остаточно цьому допомогла підтримана урядом і найвпливовішими економічними і політичними силами активна колоніальна пропаганда в Німеччині напередодні перших заокеанських загарбань 1884 – 1885 рр. Колоніально-пропагандистські ідеї неухильно й швидко переплавлялися в офіційну теорію, стали невід’ємними елементами ідеології німецького колоніалізму. Вони безпосередньо сприяли вступу Німеччини в середині 80-х рр. XIХ ст. на шлях офіційних колоніальних анексій. Відповідно, колоніальне питання на цей час остаточно перемістилося із сфери теоретичної в площину практичної колоніальної політики, яка спиралася на підтримку держави та найвпливовіших економічних і політичних сил.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   14

Схожі:

Київського славістичного університету троян Сергій Станіславович Троян Павло Сергійович отто фон бісмарк І колоніальне питання в німеччині iconТроян с. С., доктор історичних наук, професор кафедри зовнішньої політики І дипломатії Дипломатичної академії України при мзс україни
Троян Сергей Станиславович. Доктор исторических наук, профессор. Профессор кафедры внешней политики и дипломатической академии Украины...
Київського славістичного університету троян Сергій Станіславович Троян Павло Сергійович отто фон бісмарк І колоніальне питання в німеччині iconСалата сергій Анатолійович
Астрономічного музею Астрономічної обсерваторії Київського національного університету
Київського славістичного університету троян Сергій Станіславович Троян Павло Сергійович отто фон бісмарк І колоніальне питання в німеччині iconКомплексне країнознавство
Будз М. Д., Мартинюк В. О., Постоловський Р. М, Троян С. С. Комплексне країнознавство (основні поняття, категорії, країни, персоналії):...
Київського славістичного університету троян Сергій Станіславович Троян Павло Сергійович отто фон бісмарк І колоніальне питання в німеччині iconМиколаївський будівельний коледж Київського національного університету будівництва І архітектури
Миколаївського будівельного коледжу Київського національного університету будівництва І архітектури
Київського славістичного університету троян Сергій Станіславович Троян Павло Сергійович отто фон бісмарк І колоніальне питання в німеччині iconМиколаївський будівельний коледж Київського національного університету будівництва І архітектури
Миколаївського будівельного коледжу Київського національного університету будівництва І архітектури
Київського славістичного університету троян Сергій Станіславович Троян Павло Сергійович отто фон бісмарк І колоніальне питання в німеччині iconЮстус фон Лібіх Підготував: Красовський Сергій, учень 10-бх класу Наукова діяльність
Титану, Плюмбуму, Хрому, Марганцю та ін,; вивчав склад складних мінералів, відкрив сучасний метод отримання хлорного вапна
Київського славістичного університету троян Сергій Станіславович Троян Павло Сергійович отто фон бісмарк І колоніальне питання в німеччині iconКонтекстуально-інформаційна модель Київського національного університету імені Тараса Шевченка
Упродовж 2000 року в рамках ндр "Моніторинг та інформаційне моделювання змі" (керівник проф. Різун В. В.) здійснювалося дослідження...
Київського славістичного університету троян Сергій Станіславович Троян Павло Сергійович отто фон бісмарк І колоніальне питання в німеччині iconПерсональний склад Вченої ради Військового інституту Київського національного університету імені Тараса Шевченка За посадою
Військового інституту Київського національного університету імені Тараса Шевченка
Київського славістичного університету троян Сергій Станіславович Троян Павло Сергійович отто фон бісмарк І колоніальне питання в німеччині iconПрограма творчих конкурсів київського національного університету театру, кіно І телебачення імені І. К. Карпенка-Карого
Київського національного університету театру, кіно І телебачення імені І. К. Карпенка-Карого
Київського славістичного університету троян Сергій Станіславович Троян Павло Сергійович отто фон бісмарк І колоніальне питання в німеччині iconДжон фон Нейман (англ. John von Neumann), Нейман Янош Лайош
Він став засновником теорії ігор разом із Оскаром Моргенстерном у 1944 році. Розробив архітектуру (так звану «архітектуру фон Неймана»),...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка