Київського славістичного університету троян Сергій Станіславович Троян Павло Сергійович отто фон бісмарк І колоніальне питання в німеччині



Сторінка9/14
Дата конвертації16.02.2018
Розмір2.99 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14
Примітки до розділу 4

170. Kardorf S. Wilhelm von Kardorff: Ein nationaler Parlamentarier in Zeitalter Bismarcks und Wilhelms II, 1820-1907 / S. Kardorf. – B., 1936. – S.140.

171. РГВИА. – Ф. Германия. – №432. – Оп.1. – Д.3075. – Л.57.

172. Там само.

173. Bueck H. Der Zentralverband deutscher Industrialler und seine dreissigjahrige Arbeit (1876-1906) / H. Bueck. – B., 1906. – S.39.

174. Правительственный вестник. – 1.11.1882.

175. Beuck H. Op. cit. – S.177, 182.

176. Ballhausen L. Bismarck-Erinnerungen des Staatsministers L.v.Ballhausem. 3.Aufl. / L. Ballhausen. – Stuttgart-B.-Gotha, 1920. – S.158.

177. Die bürgerlichen Parteien in Deutschland: In 2 Bde. – Lpz., 1970. – Bd.2. – S.775-776.

178. Bueck H. Op. cit. – S.38.

179. Sozialgeschichtliches Arbeitsbuch. – S.66.

180. РГВИА. – Ф. Германия. – №432. – Оп.1. – Д.3075. – Л.16.

181. Schippel M. Sosialdemokratisches Reichstages Handbuch: Ein Fuhrer durch die Zeit und Streitfragen der Reichgesetzgebung / M. Schippel. – B., 1902. – S.176.

182. Müller F. Deutschland – Zanzibar – Ostafrika / F.Müller. – B., 1959. – S.42.

183. Cunow G. Allgemeine Wirtschaftsgeschichte. Eine Übersicht über die Wirtschaftsentwicklung von der primitiven Semmelwirtschaft bis sum Hochkapitalismus. Bd.4. / G. Cunow. – B., 1931. – S.103.

184. Мировые экономические кризисы 1848 – 1935 гг.: В 2 т. / Под общ. ред. Е.Варга. – М., 1937. – Т.1. – Прилож.3. – Табл. 1-3.

185. Там само. – С.500-501.

186. Варга Е.С. Экономические кризисы: Избр. произв. / Е.С.Варга. – М., 1974. – С.25.

187. Империализм ФРГ. – М., 1973. – С.11.

188. Ballod C. Grundrise der Statistik enthaltung Bevölkerungswirtschafts, Finanz – und Handelstatistik / C. Ballod. – B., 1913. – S.23.

189. Енгельс Ф. – Бебелю А. 11-12.12.1884 / Ф.Енгельс // Маркс К., Енгельс Ф. Твори: У 50 т. – Т.36. – С.203.

190. Reichstag. Legislaturperiode 1891 – 1892. I.Session. Bd.5. – S.3417.

191. Wirth M. Geschichte der Handelskrisen / M. Wirth. – F.a.M., 1883. – S.468.

192. Kuszynski J. Op. cit. – S.98.

193. Idem. Geschichte der Alltage des deutschen Volkswirtschaft im neunzehnten Jahrhundert / J. Kuszynski. – Köln, 1912. – S.76.

194. Wygodsinski W. Wandlungen der deutschen Volkswirtschaft im neunzehnten Jahrhundert / W. Wygodsinski. – Köln, 1912. – S.76.

195. Мировые экономические кризисы... – Т.1. – С.228.

196. Цит. за: Schramm P.E. Op. cit. – S.7.

197. Sosialgeschichtliches Arbeitsbuch... – S.85-86.

198. Блондель Ж. Вказ. праця. – С.21.

199. Born K.E. Wirtschafts – und Sosialgeschichte des Deutschen Kaiserreichs: 1867/71-1914 / K.E. Born. – Stuttgart, 1985. – S.65.

200. Sartorius W.A. Deutsche Wirtschaftsgeschichte 1815-1914 / W.A. Sartorius. – Jena, 1920. – S.577.

201. Koschitsky M. Deutsche Kolonialgeschichte: In 2 Bde. / M. Koschitsky. – Lpz., 1888. – Bd.1. – S.119.

202. Reichstag. Bd.5. – 6.01.1885. – №132.

203. Grenzboten. – 1882. – S.260-261.

204. Сборник консульских донесений: В 56 т. – 1906. – Вып.4. – С.3-9.

205. Prager E. Die deutsche Kolonialgesellschaft 1882-1907 / E. Prager. – B., 1908. – S.21-22.

206. Reichstag. Bd.1. – 5.01.1885. – S.39, 72.

207. Ibid. – Bd.5. – 6.01.1885. – S.491-495.

208. Ibid. – Bd.1. – 6.01.1885. – S.133.

209. Енгельс Ф. Соціалізм пана Бісмарка / Ф.Енгельс // Маркс К., Енгельс Ф. Твори: У 50 т. – Т.19. – С.177.

210. Hohenlohe-Schillingsfürst Ch. Denkwürdigkeiten / Ch. Hohenlohe-Schillingsfürst. – Bd.2. – S.235.

211. Holstein F. Op. cit. – Bd.1. – S.XIX.

212. Ibid. – Bd.2. – 8.02.1884.

213. Ibid. – 14.01.1884.

214. Ibid. – Bd.1. – S.XIX-XX.

215. Ibid. Bd.2. – 1.05.1884; Bd.3. – 26.09.1884.

216. Hagen M. Op. cit. – S.82.

217. Münch H. Adolph von Hansemann / H. Münch. – B., 1932. – S.243.

218. Reichstag. Bd.3. – 4.03.1880. – S.955.

219. Ibid. – Bd.2. – 1880. – S.858 u.w.

220. Dokumente zur deutschen Verfassungsgeschichte 1851 – 1918: In 2 Bde. – Stuttgart, 1964. – Bd.1. – S.364.

221. Ратцель Фр. Человечество как жизненное явление на земле / Фр. Ратцель. – М., 1901. – С.86.

222. Hagen M. Op. cit. – S.57.

223. Sturz I.I. Der wiedergewonnene Weltteil – ein neues gemeinsames Indian / I.I. Sturz. – B., 1876; Нахтигаль Г. Судан и Сахара: Результаты шестилетнего путешествия в Африке: Пер. с нем. / Г.Нахтигаль – М., 1987.

224. Sturz I.I. Op. cit. – S. 12.

225. Kölnische Zeitung. – 8.12.1882.

226. Frantz C. Der Fеderalismus als universale Idee. Beitrage zum politischen Denken der Bismarckzeit / C. Frantz. – B.: Oswald Arnold Verl., 1948. – S. 9.

227. Frantz C. Die Philosophie der Mathematik. Zugleich ein Beitrag zur Logik und Naturphilosophie / C. Frantz. – Lpz.: H.Hartung, 1842.

228. Frantz C. Hegels Philosophie in wortlichen Auszugen. Fur Gebildete aus dessen Werken zusammengestellt und mit einer Einleitung herausgegeben / C. Frantz. – B.: Duncker u. Humblot, 1843.

229. Frantz C. Speculative Studien. H.1. Uber die Freiheit / C. Frantz. – B.: W.Hermes, 1843; Frantz C. Versuch uber die Verfassung der Familie. Ein Mittel gegen den Pauperismus / C. Frantz. – B.: W.Hermes, 1844.

230. Frantz C. Polen, Preussen und Deutschland. Ein Beitrag zur Reorganisation Europas. Faksimiledruck der Ausgabe Halberstadt 1848 / C. Frantz. – Köln, 1969. – S. 3.

231. Frantz C. Unsere Politik (anonym) / C. Frantz. – B.: F.Schneider u. Co., 1850.

232. Frantz C. Der Fеderalismus als universale Idee / C. Frantz. – S. 16.

233. Frantz C. Die Weltpolitik: In 3 Bde. / C. Frantz – Chemnitz,1883. – Bd.2. – S.286 – 294.

234. Ibid. – S. 295.

235. Frantz C. Die Naturlehre des Staates, als Grundlage aller Staatswissenschaft / C. Frantz. – Lpz.-Heidelberg: Winter, 1870. – S. 433.

236. Ibid.

237. Ibid. – S. 444.

238. Ibid. – S. 448 – 449.

239. Ibid. – S. 433.

240. Данилевский Н.Я. Россия и Европа. Взгляд на культурные и политические отношения славянского мира к германскому / Н.Я.Данилевский. – СПб.: Изд. т-ва «Обществ. польза», 1871. – C. 187 – 188.

241. Драгоманов М.П. Восточная политика Германии и обрусение / М.П.Драгоманов // Вестник Европы. – 1872. – № 2. – C. 666.

242. Бисмарк в своих и чужих воспоминаниях // Исторический вестник. – 1899. – №3. – С. 985.

243. Чубинский-Надеждин В.В. Бисмарк. Политическая биография / В.В.Чубинский-Надеждин. – С. 12.

244. Там само. – С. 17.

245. Полонский Л. История Бисмарка в связи с историей его страны / Л.Полонский // Вестник Европы. – 1872. – №6. – С. 583.

246. Бисмарк О. Мысли и воспоминания: В 3-х т. / О.Бисмарк. – М.,1940 – 1941. – Т. 2. – С. 271.

247. Там само.

248. Полонский Л. История Бисмарка / Л.Полонский. – С. 582.

249. Бисмарк О. Мысли и воспоминания / О.Бисмарк. – Т. 2. – С. 274.

250. Чубинский-Надеждин В.В. Бисмарк. Политическая биография / В.В.Чубинский-Надеждин. – С. 51.

251. Ерусалимский A.C. Бисмарк. Дипломатия и милитаризм / А.С.Ерусалимский. – М.,1968. – С. 27.

252. Борисов Ю.А. Шарль Морис Талейран / Ю.А.Борисов. – М.,1989. – С. 37.

253. Ерусалимский A.C. Бисмарк. Дипломатия и милитаризм / А.С.Ерусалимский. – С. 30.

254. Шнеерсон Л.М. На перепутье европейской политики / Л.М.Шнеерсон. – Минск, 1984. – С.12.

255. Бисмарк О. Мысли и воспоминания / О.Бисмарк. – Т. 2. – С. 72.

256. Ерусалимский A.C. Бисмарк. Дипломатия и милитаризм / А.С.Ерусалимский. – С. 34.

257. Там само. – С. 38.

258. Чубинский-Надеждин В.В. Бисмарк. Политическая биография / В.В.Чубинский-Надеждин. – С. 103.

259. Хасанов В. Furor Teutonicus, або «Бісмарк, який пережив себе, але не свою велич» / В.Хасанов // Дзеркало тижня. – № 38 (566). – 2005. – 1 – 7 жовтня.

260. Там само.

261. Там само.

262. Бебель А. Из моей жизни: Пер. с нем. / А.Бебель. – М.,1963. – С. 33.

263. Чубинский-Надеждин В.В. Бисмарк. Политическая биография / В.В.Чубинский-Надеждин. – С. 116.

264. Практическая философия XIX века (Идеи, практические взгляды Бисмарка на войну и мир и практическое применение) // Вестник Европы. – 1873. – №1. – С. 203.

265. Бисмарк О. Мысли и воспоминания / О.Бисмарк. – Т. 2. – С. 47.

266. Ерусалимский A.C. Бисмарк. Дипломатия и милитаризм / А.С.Ерусалимский. – С. 31.

267. Полонский Л. История Бисмарка / Л.Полонский. – С. 558.

268. Бисмарк О. Мысли и воспоминания / О.Бисмарк. – Т. 1. – С. 23.

269. Павленко Г.В. Бисмарк. Германская империя и уроки истории / Г.В.Павленко // Новая и новейшая история. – 1971. – №5. – С. 158.

270. Бисмарк О. Мысли и воспоминания / О.Бисмарк. – Т. 2. – С. 7.

271. Виноградов К.Б. Мировая политика 60-80-х годов XIX в.: события и люди / К.Б.Виноградов. – ЛГУ, 1991. – С. 46.

272. Fitsmaurice E. The life of Granville George 1815 – 1891: In 2 Vol. / E. Fitsmaurice. – L., 1905. – Vol2. – P.337.

273. Eckardstein H. Lebenserinnerugen und politische Denkwürdigkeiten: In 2 Bde. / H. Eckardstein. – P.-Lpz., 1920. – Bd.2. – S.102.

274. Чубинский-Надеждин В.В. Бисмарк. Политическая биография / В.В.Чубинский-Надеждин. – С.349.

275. Herrfurt K. Fürst Bismarck und die Kolonialpolitik / K. Herrfurt. – B., 1909. – S.57.

276. Ibid. – S.7.

277. Космач Г.А. Кризис германского либерализма в годы Вейсмарской республики: Идеология и политика Немецкой демократической партии в 1918-1929 гг. / Г.А.Космач. – Минск, 1989. – С.14.

278. АВП РИ. – Ф. Канцелярия. – №133. – Оп. – 470. – Д.61. – 1884. – Л. 204.

279. Treue W. Deutsche Parteiprogramme / W. Treue. – S.69.

280. Dokumente zur deutschen Verfassungsgeschichte. – Bd.2. – S.536.

281. Ibid. – S.364.

282. Treue W. Deutsche Parteiprogramme / W. Treue. – S.69.

283. РГВИА. – Ф. Германия. – №432. – Оп.1. – Д.3073. – Германия. Отдел 1. Общая статистика. – Л. 11.

284. Там само. – Д. 3075. – Л. 77.

285. Busch M. Op. cit. – Bd.2. – S.157.

286. Hagen M. Op. cit. – S.57.

287. Kölnische Zeitung. – 15.09.1882.

288. Reichstag. Bd.5. – 4.06.1881. – S.1048.

289. Oloukpona-Yinnon A.P. “...Notre place au soleil” ou l’Afrique des pangermanistes. 1878-1918 / A.P. Oloukpona-Yinnon. – P. – L. – Lome, 1985. – P.36.

290. Nussbaum M. Vom “Kolonialenthusiasmus” / M. Nussbaum. – S.41.

291. Jacob G.E. Deutsche Kolonialpolitik in Dokumenten / G.E. Jacob. – Lpz., 1938. – S.30.

292. Ibid. – S.31.

293. Reichstag. IV.Legislaturperiode. IV.Session. 1881. – Bd.IV. – S.1048.

294. Allgemeine Zeitung. – 31.06.1882; 3.07.1882.

295. Kölnische Zeitung. – 28.06.1884.

296. Дармштеттер П. Назв. праця. – С.67.

297. Die Erschliessung von Deutsch-Südwestafrika durch Adolf Lüderitz. Akten, Briefe, Denkschriften. – Oldenburg, 1945. – S.94, 105.

298. Jackel H. Die Landesgesellschaften in den deutschen Schutzgebieten / H. Jackel. – Jena, 1909. – S.29.

299. Angra-Pequena. – B., 1884. – № 4.

300. Ibid. - № 5.

301. Ibid. - № 7.

302. Dokumente der deutschen Politik und Geschichte von 1848 bis zur Gegenwart. Bd.1. – B., 1951. – S.405.

303. Taffs W. Ambassador to Bismarck / W. Taffs. – L., 1938. – P.339.

304. Bismarck O. Gesammelte Werke / O. Bismarck. – Bd.4. – S.96-97.

305. Call L. Op. cit. – S.615.

306. Allgemeine Zeitung. – 29.06.1884.



Розділ 5.

КОЛОНІАЛЬНА ПОЛІТИКА РЕЙХСКАНЦЛЕРА БІСМАРКА

І НІМЕЦЬКЕ СУСПІЛЬСТВО (1884 – 1890 рр.)
Розпочавши колоніальні загарбання значно пізніше багатьох європейських держав, Німеччина проявила при цьому велику активність і навіть агресивність. Європейські метрополії, і перш за все Великобританія, дуже швидко переконалися, який небезпечний конкурент з’явився у боротьбі за остаточний поділ світу. Успіхи німецької колоніальної експансії значною мірою пояснювалися дуже сприятливим міжнародним становищем, яке полегшило Німеччині дипломатичне закріплення здійснених загарбань. Сприятлива зовнішньополітична ситуація полягала, по-перше, у наявності тоді ще не зайнятих заокеанських земель, а, по-друге, в розвитку гострих конфліктів між Великобританією та її союзниками. Англо-російське зіткнення у 1884 – 1885 рр. на підступах до Афганістану та англо-французькі суперечності в Єгипті й Індокитаї були величезною знахідкою для німецької дипломатії. Ці події відвертали увагу Англії та Франції від Африканського континенту, де Німеччина у 1884 р. прибрала до своїх рук перші колоніальні володіння.

Німецькі політики були в цілому дуже задоволені розвитком подій. Він на деякий час послабив можливість утворення антинімецької коаліції. Німеччина одержала велику свободу дій, в тому числі і в такій небезпечній сфері політики як колоніальна. Чергуючи методи умовлянь, шантажу, погроз, філіппік у рейхстазі та офіційній пресі, німецький рейхсканцлер прагнув змусити англійців змиритися з вторгненням німців у колоніальну сферу. В результаті Англія пішла на значні поступки і 22 червня 1884 р. визнала німецький протекторат над Ангра-Пекеною. Ще через три місяці британський уряд змушений був погодитися на протекторат кайзерівської Німеччини над всією Південно-Західною Африкою від р. Оранжевої до португальських колоніальних володінь. Німці стали тіснити англійців не тільки на атлантичному побережжі Південної Африки, але й у союзі з бурами також з боку Індійського океану.

За ініціативою Німеччини в листопаді 1884 р. в Берліні відкрилася міжнародна конференція по Конго, яка, за влучним виразом німецького історика Лота, “відіграла ключову роль у майбутній колоніальній політиці” [307]. Вона була скликана “для визначення взаємного становища європейських народів, які торгували на берегах південноафриканської річки Конго, – говориться в “Записці про завдання Берлінської конференції”. – Конференція повинна була забезпечити свободу судноплавства по цій річці для всіх комерційних народів і, разом з тим, визначити умови, при дотриманні яких цивілізовані держави можуть займати щойно відкриті землі, які належать народам або племенам диким чи напівдиким” [308]. Уже згадуваний граф Капніст повідомляв, що її мета “полягала у відкритті для європейської промисловості і колонізації – між іншим і німецької, – нового збуту і нового поприща при умовах повної рівності, тобто з усуненням тієї монополії, якою користувалася у цьому відношенні до останнього часу Англія” [309]. Співвідношення сил на конференції у німецькій інтерпретації наочно показав сатиричний журнал “Kladderadatsch”. На малюнку під назвою “Поділ Західної Африки” зображений Бісмарк, який ріже великий кавун з написом “Конго”; француз, англієць і маленький португалець терпляче чекають належні їм шматки кавуна. Під малюнком підпис: “Малюк (португалець), який хотів зірвати плід, коли він ще не дозрів (англо-португальський договір від 26 лютого 1884 року), хоче й тепер, коли відбудеться розподіл, одержати найбільший шматок” [310].

У лютому 1885 року Берлінська конференція закінчилася підписанням “Заключного акту”. Басейн Конго і деякі сусідні області були оголошені областю або зоною вільної торгівлі, відкидалися претензії Великобританії і Португалії на ці території [311]. Згідно підсумкового документу конференції, за ввезення у межі зони товарів не збиралися мита. Всі учасники “Акту” зобов’язувалися “поважати нейтралітет територій”, які згідно договору складали зону вільної торгівлі і користувалися там рівними правами стосовно придбання власності та промислової діяльності. Це стосувалося і Німеччини, яка, таким чином, зуміла проникнути в цей район Африки. Була встановлена свобода судноплавства для торгових кораблів усіх націй по р. Конго та її протоках на засадах “повної рівності”. Для забезпечення виконання цих постанов передбачалося створення міжнародної комісії з представників усіх держав, які підписали “Акт”. Берлінська конференція була не тільки спробою організованого колоніального грабунку Африки, але й першою спробою використати систему міжнародних дій для мирного політичного врегулювання колоніальних конфліктів.

Берлінська конференція з Конго підтвердила той факт, що колоніальний поділ Африки між крупними капіталістичними державами вступив у завершальну стадію. Про стримкі темпи завершення розподілу Африканського континенту свідчить заява британського політичного лідера лорда Солсбері. Він говорив: “Коли я покинув Форін офіс у 1880 році, ніхто не думав про Африку. Коли я повернувся туди в 1885 р., нації Європи майже сварилися одна з одною щодо різних її шматків” [312].

У самій Німеччині, як писала російська преса, “перша несмілива спроба німців утвердити свою владу в одній з місцевостей, яка прилягала до Капської колонії в Африці, відразу вийшла в розряд першорядної події...; газети вітали цей крок з надзвичайним захопленням” [313].

Німецькі колоніальні підприємства 1884 – 1885 рр. справили вирішальний вплив на охоплення колоніальною пропагандою широких верств німецького суспільства, остаточне складання ідеології німецького колоніалізму та поклали початок становлення системи заморських колоніальних володінь кайзерівської Німеччини.
5.1. Отто фон Бісмарк і політична боротьба в Німеччині

з питань колоніальної політики в 1884 – 1885 рр.

Вступ Німеччини на шлях колоніальних загарбань і включення урядових кіл у пропаганду колоніальної політики довершили процес її теоретичного обґрунтування і практично перевели теоретичні положення і висновки в ідеологічні колоніалістські установки. Настала черга зробити ці установки способом мислення всього суспільства, наслідком чого стало зростання шовінізму в середині 80-х – 90-х роках XIX ст.

23 червня 1884 р. Бісмарк виступив у бюджетній комісії рейхстагу з офіційним проголошенням колоніальної політики імперії. На засіданні були присутні 100 депутатів, члени союзної ради і міністри. У зв’язку з цим російський оглядач відзначав: “Тільки після того, як перемога над англійцями була забезпечена й Ангра-Пекена фактично здобута, Бісмарк ознайомив рейхстаг зі своєю колоніальною програмою...” [314]. Під час виступу канцлер зробив заяву про можливості і методи колоніальної політики держави в цілому і в африканських землях зокрема. Він запевнив зібрання, що перешкоди з боку Англії в цьому питанні усунуті. Бісмарк звернув увагу на зв’язок між колоніальною політикою і проектом державного субсидування поштово-пароплавних ліній, запропонувавши розглядати цей проект з позицій колоніальних, а не вузькогосподарчих інтересів Німеччини.

Рейхсканцлер натякнув, що за Ангра-Пекеною будуть здійснені інші колоніальні здобутки, управління якими уряд передасть до рук “підприємливих співвітчизників, які плавають морями і ведуть торгівлю” [315]. Бісмарк обіцяв їм захист з боку держави. Заспокійливі нотки в промові глави німецького уряду, який прагнув зобразити колоніальну політику чисто “торговим підприємством” і заняттям переважно торгових осіб, були адресовані, з одного боку, англійцям, а, з другого, ліберальній більшості рейхстагу, яка відображала настрої частини буржуазних верств суспільства, котрі з недовір’ям поставилися до колоніальних загарбань.

Популярна колоніальна політика мала розсіяти зростаюче розчарування урядом і зміцнити його авторитет. Добре вивчивши розстановку політичних сил у Німеччині, англійський посол у Берліні Расел восени 1884 р. доповідав своєму урядові: “Бісмарк, змушений поступово зростаючою в Німеччині колоніальною манією діяти в питанні про Ангра-Пекену всупереч своїм кращим переконанням, відкрив невідоме до тих пір джерело популярності в колоніальній політиці” [316]. Сам рейхсканцлер відверто визнавав значення колоніальної політики як важливого внутрішньополітичного аргументу. В листі до німецького посла в Лондоні графа Мюнстера від 25 січня 1885 р. він писав: “Колоніальне питання хоча б з точки зору внутрішньої політики має для нас життєво важливе значення... Громадська думка останнім часом приділяє настільки велике значення колоніальній політиці, що становище уряду суттєво залежить від її успіху. Найдрібніший шматок Нової Гвінеї або західноафриканського узбережжя, навіть якщо об’єктивно він нічого не вартий, зараз для нашої політики важливіший, ніж увесь Єгипет і його майбутнє” [317].

Бісмарк розраховував, як вірно зауважив німецький історик Л.Галл, “шляхом політики колоніальної експансії зміцнити основи і дальше стимулювати політичний та економічний розвиток Німецької імперії” [318]. Крім того, посилення пропаганди колоніальних загарбань і розвиток заокеанської експансії повинні були в певній мірі сприяти усуненню соціальних суперечностей всередині Німеччини. Виступ Бісмарка і його заява у рейхстазі викликали бурхливе схвалення правлячих класів. Вони дали поштовх ще більшому розмаху шовінізму і колоніальних пристрастей. “Рідко коли, – відзначала “Allgemeine Zeitung”, – рейхсканцлер досягав більшого успіху, ніж той, який принесла йому заява про колоніальну політику спочатку в бюджетній комісії, а потім на засіданні рейхстагу” [319].

Однак з деяких питань виникли серйозні політичні розбіжності. Так, суперечності розгорілися, в першу чергу, в зв’язку з законопроектом про державне субсидування поштово-пароплавних ліній, який вперше був винесений на обговорення рейхстагу влітку 1884 р. Проти нього як одного з засобів проведення колоніальної політики виступила частина партії Вільнодумний союз в особі її депутатської групи в рейхстазі. Правда, відмова “вільнодумної” фракції, як повідомляла “Allgemeine Zeitung”, “була несхвально зустрінута в значній частині цієї партії” [320]. Проти “дріб’язкових і недалекоглядних” арифметичних викладок “вільнодумних”, з точки зору яких німецьку пошту набагато вигідніше було возити на чужих пароплавах, ополчилася “Kölnische Zeitung”. Газета прямо писала, що головне не в пошті, а в тому, що введення запроектованих пароплавних ліній в Австралію й Індокитай є однією з умов, без якої неможлива “активна заокеанська політика” [321]. Не дивлячись на це, зусиллями представників Вільнодумного союзу і лівобуржуазних партій у рейхстазі законопроект був відхилений.

Він знову обговорювався в бюджетній комісії і на пленумі заново обраного рейхстагу, починаючи з 20 листопада 1884 р. До цього законопроекту в результаті колоніальних загарбань в Африці були додані західно – та східноафриканські лінії, а розмір субсидій збільшений майже на 1,5 млн. марок і склав у сумі 5,4 млн. марок [322]. У цілому проект закону про державне субсидування поштово-пароплавних ліній тричі слухався у рейхстазі нового скликання. Його обговорення було своєрідним відображенням боротьби колоніальної і антиколоніальної лінії у німецькому суспільстві, свідчило, що ідеї колоніалізму проникли далеко не у всі його верстви. Санкт-Петербурзький “Правительственный вестник” писав: “Законопроект про призначення субсидій пароплавним товариствам, які займаються заморським сполученням, відкинутий на останній сесії німецького парламенту, зустрічає також сильну опозицію і в цю сесію. Відомо, що після першого читання він був переданий у комісію з 21 члена. Опозиція має в ній більшість”. Головними противниками виступали депутати від партії “Центру” і Вільнодумного союзу. Спочатку вони добилися, підкреслювала газета, щоб кожна лінія обговорювалася і голосувалася окремо: “Представники партії “Центру”, які засідали в комісії, запропонували виділити для східноазіатської пароплавної лінії 170 тис., австралійської – 2,3 млн., середземноморської – 400 тис. і африканської – 1 млн. марок, але при цьому заявили, що відповідний закон повинен вступити в силу одночасно з законоположеннями, які обкладуть процентними податками рухомі капітали” [323]. Потім депутати від “Центру” відмовили в субсидії африканській і австралійській лініям, погодившись на виділення коштів тільки для східноазіатської лінії. Але уряд та його прихильники у рейхстазі в особі консерваторів і націонал-лібералів не могли прийняти проект у такому вигляді. У результаті при голосуванні 30 січня 1885 р., яке прирівнювалося до другого слухання, він був відхилений.

Третє читання законопроекту про субсидії пароплавним компаніям з боку держави відбулося на засіданні рейхстагу 16 березня 1885 року і продовжувалося майже вісім годин. Під час дебатів дуже активно на користь урядового проекту висловився депутат від партії консерваторів Гельдорф. Депутат “Центру” Рінтелен пропонував обмежитися однією лише східноазіатською лінією, вважаючи, що колоніальні плани Бісмарка виходять з абсолютного нерозуміння колоніальної політики і колонії послаблять Німеччину. Проти цієї точки зору, з обґрунтуванням необхідності колоніальної експанісії виступив сам імперський канцлер, якого підтримала більшість рейхстагу. 170 голосами проти 159 була схвалена австралійська пароплавна лінія, але відхилена африканська (157 – за, 166 – проти). Рейхстаг затвердив асигнування у розмірі 4 млн. марок на австралійську та східноазіатську пароплавні лінії [324]. Однак голосування в рейхстазі також свідчило, що значна частина депутатів, які виражали інтереси і користувалися підтримкою певної частини суспільства, була настроєна нейтрально або навіть вороже до німецької заокеанської політики. Це означає, що незважаючи на колоніальні досягнення, ідеологія німецького колоніалізму проникла в основному тільки в середовище правлячих класів і деяких груп середніх верств німецького народу.

Ще однією ілюстрацією політичних розбіжностей з питань колоніальної політики служило обговорення кредиту в розмірі 150 тис. марок, який уряд запросив на витрати для дослідження Центральної Африки [325]. На першому засіданні німецького парламенту 10 січня 1885 року член консервативної партії, взявши до уваги успіхи канцлера на поприщі зовнішньої політики. Лідер “Центру” Віндтхорст заявив, що він співчуває колоніальній політиці Бісмарка, але водночас вважає передбачливу ощадливість в державних витратах обов’язковою умовою сприятливої фінансової політики. Бісмарк у своєму виступі підкреслив, що прагнення Німецької імперії до розширення своїх колоніальних володінь зустріло у всіх верствах населення співчутливий відгук (насправді це було явним перебільшенням, у чому ми переконалися з наведеного вище матеріалу і ще переконаємося пізніше). За рахунок кредиту уряд хотів заохочувати дослідження, які проводило в Африці Берлінське географічне товариство. “Якщо, – сказав на закінчення канцлер, – рейхстаг не побажає сприяти успіху підприємств, спрямованих на відкриття нових шляхів для наших торгових зносин з африканськими народами, то колоніальний рух повинен буде зупинитися, бо він може мати успіх тільки при сприянні одностайного національного пориву” [326].

Одночасно були розглянуті і деякі інші важливі питання. Бісмарк інформував депутатів про протидію з боку англійців німецькій колоніальній політиці в Камеруні і запропонував затвердити асигнування для оплати чиновників і будівництва адміністративних приміщень у Камеруні,. Того, Ангра-Пекені. Віндтхорст, “посилаючись на отримані донесення про бої між німецькими військовими загонами і туземцями в нових німецьких поселеннях, висловив побоювання, щоб колоніальна політика канцлера не втягнула Німеччину в дальші зіткнення як з туземцями, так і з іноземними націями”. У відповідь Бісмарк сказав: “Якщо Англію здивували колоніальні спроби Німеччини, то в цьому немає нічого незвичайного. Ми зв’язані з Англією давніми дружніми відносинами, які повинні намагатися підтримувати всіма засобами” [327]. На наступному засіданні рейхстагу 23 січня запрошений урядом кредит у розмірі 150 тис. марок для колоніальних цілей в Африці був затверджений [328]. Проти виступила тільки фракція партії “Центру”, підтримана депутатами-соціалістами. Однак відійшли від опозиції і перейшли на сторону урядової більшості депутати від Вільнодумного союзу. Віндтхорст навіть заявив, що подібний відступ від принципів опозиції, який дозволили собі “вільнодумні”, рівносильний зраді. Саме з причини переходу фракції Вільнодумного союзу на бік консерваторів і націонал-лібералів опозиція залишилася в меншості при голосуванні з питання про надання урядового кредиту для дослідження Центральної Африки.

Одночасно з дискусіями в рейхстазі німецькі урядові інстанції та преса вели пропагандистську війну з англійцями, які були невдоволені колоніальним завзяттям німців. Наприкінці лютого 1885 року англійський міністр закордонних справ лорд Гренвіл виступив у парламенті з особистими випадами проти Бісмарка. Він повідомив, що канцлер давно вже радив Великобританії захопити Єгипет. Бісмарк відповів на цей випад під час свого виступу в рейхстазі 2 березня. Спочатку він дав вихід своєму роздратуванню з приводу перешкод і труднощів, які створюють ліберальні депутати колоніальній політиці уряду. При цьому кілька разів з особливим наголосом підкреслив, що цю політику підтримує більшість німецького народу, що вона проводиться і буде проводитися до тих пір, поки за неї стоїть народ. Бісмарк, звичайно, перебільшував, але він не міг втратити можливість вколоти своїх ліберальних противників, протиставивши їх погляди “волі народу” [329].

Після цього рейхсканцлер перейшов до зарубіжної реакції на німецькі здобутки. Бісмарк сказав, що Гренвіл помиляється, якщо думає, що він коли-небудь радив англійцям “взяти Єгипет”. Він завжди був противником анексії Єгипту, не визнавав зацікавленості Великобританії в одержанні там забезпечених позицій, яких вона могла б домогтися шляхом угоди з турецьким султаном. На думку німецького канцлера, такий варіант не викликав би невдоволення із боку Франції. Свою поведінку Бісмарк пояснював рейхстагу постійним бажанням зберегти в Європі мир. Дуже спритно піднесені Бісмарком пояснення його позиції у єгипетському питанні і запевнення, що “скромні колоніальні спроби Німеччини” не зачіпають життєвих інтересів Англії, були підкріплені англо-німецькими переговорами в Лондоні. В результаті Гренвіл відмовився від своїх претензій, а прем’єр-міністр Гладстон публічно визнав право Німеччини на проведення колоніальної політики [330]. Однак це було короткочасне примирення і дещо пізніше колоніальні конфлікти між Німеччиною та Великобританією розгорілися з новою силою. Отже, завершальний період процесу формування ідеології німецького колоніалізму супроводжувався посиленням англо-німецького антагонізму, що на практиці вело до втілення одного з її положень – принципу антианглійської направленості німецьких колоніальних планів і проектів.

У цілому слід зазначити, що політична боротьба у зв’язку з першими колоніальними загарбаннями в Африці й Океанії, яка розгорнулася між партіями, що представляли інтереси різних соціальних груп німецького суспільства, носила не тільки принциповий, але й тактичний характер. У значній мірі вона була викликана конкретними завданнями парламентської діяльності тієї чи іншої партії або її фракції у рейхстазі. Протидія колоніальній політиці з боку Вільнодумного союзу та її лідера Ріхтера не носила класового характеру і зводилася в основному до економічних доказів “про зростаючу вартість колоній без повернення компенсації” і “про жалюгідний стан поселень білих людей у колоніальних областях” [331]. Так, іронічно висловившись з приводу “пустинної, піщаної коси у Південно-Західній Африці” [332], Ріхтер через кілька днів уточнив свої слова. “В тому випадку, якщо зараз, – сказав він, – рейхсканцлер внесе в рейхстаг доповнення до пропозиції відносно територій, які ще не мають упорядкованої державної влади, то проти цього не буде ніяких принципових заперечень” [333]. Виступаючи 10 січня 1885 р. в рейхстазі, він уточнив цю заяву. Ріхтер визнав, що його партія цілком стоїть на ґрунті програми, викладеної Бісмарком у промові 26 червня 1884 р. Вона лише не хоче допустити переходу Німецької імперії на шлях створення дорогої “французької колоніальної системи”* [334]. Другий лідер цієї партії – Ріккерт – висловився ще точніше. Він, зокрема, сказав: “У згоді з моїми товаришами по партії я повторюю, що погляди, висловлені рейхсканцлером на засіданні бюджетної комісії стосовно колоній, зустрічають наше повне схвалення” [335]. Ще раніше у доповіді на з’їзді Вільнодумного союзу цю ж думку обґрунтував Штауфенбург [336]. “Вільнодумні” всіма силами підкреслювали своє повне схвалення колоніальної політики Бісмарка і в ході передвиборчої компанії, яка розгорнулася восени 1884 р.

Також немає ніяких серйозних підстав для твердження, що проти німецької колоніальної експансії принципово виступила партія “Центру”. Її друкований орган газета “Germania” ще до офіційного проголошення Бісмарком колоніальної політики вела пропаганду на її користь. У передовій статті, присвяченій пароплавному законопроекту, автор жалкував, що “світ поділений без нас” і заявляв: “Тепер не повинно залишатися сумнівів відносно того, що наступив останній строк для розподілення придатних для колонізації областей, що залишилися, і заволодіння торговельними шляхами та ринками”. поряд із справедливою і конструктивною критикою законопроекту, “підхід до нього не повинен бути дріб’язковим, лихварським, інакше ми дуже пізно потрапимо до остаточного поділу світу” [337]. “Germania” писала, що “принципових заперечень проти законопроекту немає і не може бути” [338].

Через деякий час газета знову присвятила передову статтю колоніальній проблемі. “На питання, чи слід Німеччині прагнути до здобуття колоній, – писала вона, – ми відповідаємо стверджувально і робимо це охоче” [339]. У зв’язку з цим “Kölnische Zeitung” підкреслювала, що “ультрамонтанська газета, звичайно, не здатна пройнятися до глибини душі такою національною справою, як колоніальна політика, але вона, у крайньому випадку, досить розумна і тверезомисляча, щоб рахуватися з фактами” [340]. Вивчивши позицію газети “Germania”, можна прийти до висновку, що вона намагалася уникнути докорів з боку інших органів німецької преси у відсутності патріотичних почуттів і в цілому підтримувала колоніальні кроки уряду Бісмарка та тих груп німецького суспільства, інтереси яких він виражав. Відповідно газета відігравала свою роль у піднесенні та поширенні колоніальної пропаганди.

Виходячи з цього, критичні виступи лідерів католицької партії “Центру”, які інколи навіть містили особисті випади проти Бісмарка, пропозиції про передачу питань у комісії рейхстагу зовсім не свідчили про наявність дійсних розходжень з урядом з колоніального питання. Вони були викликані конкретними інтересами парламентської політики партії. Вона намагалася у відповідь на схвалення німецької колоніальної експансії отримати поступки в інших питаннях. При цьому в плани партії Центру“ не входив справжній опір уряду з питань ідеології і політики колоніалізму. Виступаючи в рейхстазі, її лідер Віндтхорст висловився дуже точно і недвозначно: “Панове, що стосується колоніальної політики, то рейхсканцлер, на моє велике задоволення, зробив пояснення, яке я повністю поділяю. Я твердо хочу сприяти колонізації у будь-якому вигляді і в тих межах, у яких вона є розумною” [341]. За розумну колоніальну політику лідер “Центру” ратував і з трибуни парламенту в березні 1885 р. На засіданні сесії рейхстагу він сказав: “Ми виступаємо повністю і рішуче за здорову, не авантюристичну колоніальну політику... Ми вважаємо її у вищій мірі важливою для інтересів вітчизни” [342]. Для підтвердження сказаного слід врахувати, що принципова протидія колоніальній політиці в умовах ажіотажу, який охопив правлячі кола і частину німецького суспільства, могла стати дуже небезпечною для самої партії та її ролі в політичному житті кайзерівської Німеччини.

Провідні позиції у колоніальній пропаганді німецької буржуазії та в підтримці колоніально-експансіоністської політики Бісмарка займала націонал-ліберальна партія. Її рупором і друкованим органом виступала газета “Kölnische Zeitung”. Вона завжди дуже сильно залежала від уряду Бісмарка, надаючи йому підтримку в багатьох питаннях зовнішньої, колоніальної і внутрішньої політики. У зв’язку з такою позицією “Kölnische Zeitung” Ріхтер, виступаючи з промовою у бюджетній комісії рейхстагу, прямо відніс газету до офіціозних органів. Бісмарк відповів, що, “на жаль, “Kölnische Zeitung” не має до нього ніякого відношення, але він дуже щасливий, що його в даному випадку підтримує така впливова газета” [343]. Не дивлячись на це, лідер сецесіоністів Л.Бамбергер поставив кельнську газету в один ряд з урядовою “Norddeutsche Allgemeine Zeitung”. “Kölnische Zeitung” заявила, зрозуміло, протест і підкреслила свою “незалежність” від урядових правлячих кіл.

Дуже багато уваги колоніальній політиці “Kölnische Zeitung” почала приділяти з квітня 1884 р. Майже в кожному номері вміщувалися статті й замітки з колоніальної тематики. Причому публікація такої великої кількості матеріалів на колоніальні теми почалася раніше, ніж стала відомою телеграма Бісмарка від 24 квітня 1884 р. про анексію Ангра-Пекени. Вона була опублікована в газетах тільки 27 травня [344]. Можна припустити, що “Kölnische Zeitung” задавала тон у колоніальній пропаганді. Після цього газета почала приділяти колоніальній політиці значно менше уваги. Таким чином. орган націонал-лібералів розпочав свою кампанію у той момент, коли Бісмарк вирішив використати зовнішньополітичні труднощі Англії для здійснення німецьких колоніальних намірів. Закінчила “Kölnische Zeitung” активну пропаганду як тільки уряд прийшов до висновку, що сприятливої для Німеччини ситуації в колоніальному питанні більше не існує.

На захист колоніальної політики Бісмарка енергійно виступила зв’язана з ним щотижнева націонал-ліберальна газета “Grenzboten”, яка виходила у Лейпцiгу. особливо часто вона друкувала на своїх шпальтах статті таких прихильників рейхсканцлера, як співробітник міністерства закордонних справ Бухер і редактор самого щотижневика Буш, а також відомого пропагандиста колоніальних загарбань барона Брюггена. Останній особливо запекло нападав на фракцію сецесіоністів за її опозицію колоніальній політиці [345]. Саме “Grenzboten” під час виборів у рейхстаг восени 1884 р. закликав виборців забалотувати “кліку політиканів”, що гальмувала вирішення колоніального питання, і послати на її місце у рейхстазі “добрих патріотів”, які підтримують колоніальні заходи рейхсканцлера. Урядовий офіціоз присвятив серію своїх матеріалів до 70-річчя з дня народження Бісмарка, використавши цю дату для схвалення колоніальної політики Німеччини. Націонал-ліберальні газети переконували, що без власних колоніальних володінь Німецька імперія не зможе скласти конкуренцію Великобританії на міжнародній арені.

Стосовно журналів, які відображали позицію націонал-ліберальної партії, то найбільший інтерес викликає широко відомий і впливовий щомісячник “Preussische Jahrbücher”. Його позиція визначалася уже відомими поглядами головного редактора Трейчке і численними статтями барона Брюггена. Від позиції “Grenzboten” вона відрізнялася лише ще більш яскраво вираженим шовіністичним забарвленням колоніальної пропаганди й антибританським спрямуванням більшості матеріалів, присвячених питанням зовнішньополітичної і колоніальної діяльності німецького уряду. Посилання буржуазної опозиції на економічну нерентабельність колоніальної політики “Preussische Jahrbücher” трактував як “єврейську” концепцію, згідно якій “покликанням великої нації є торгівля, а не панування” [346]. В уяві Трейчке та його однодумців “велика нація”, якою, безсумнівно, був німецький народ, перш за все повинна панувати над іншими народами. Питання престижу для неї важливіші, ніж грошові розрахунки Бамбергера.

У цьому випадку слід згадати зауваження німецького історика, послідовного захисника колоніальної експансії П.Дармштеттера. Він писав: “Серед тодішніх прихильників німецької колоніальної політики дуже часто панувала думка, ніби великим державам колонії так необхідні, як багатій людині з відомим становищем у суспільстві необхідна коляска, коні та ліврейні лакеї” [347]. Саме такого роду міркуваннями престижу користувалися автори на сторінках “Preussische Jahrbücher”.

Можна сказати, що на шпальтах своїх газет і журналів націонал-ліберали надавали великого значення пропаганді колоніальних загарбань і виступали з підтримкою колоніальної політики уряду Бісмарка. Друковані органи націонал-ліберальної партії взяли найактивнішу участь у колоніальній пропаганді, в дискусіях колоніально-політичної проблематики, відстоюючи при цьому позиції правлячих кіл і буржуазних верств суспільства.

У цілому не була ворожою колоніальній політиці позиція консервативних (консерватори і “вільні консерватори”) партій. Це підтверджують полемічні публікації в газетах, участь аристократів у заснуванні та діяльності НКС, поведінка парламентських фракцій консерваторів обох напрямків, які практично завжди підтримували колоніальні підприємства уряду. Експерт партії “вільних консерваторів” з питань колоніальної політики і німецький консул на Занзібарі О.Арендт у 1886 р. написав лист “Завдання німецької колоніальної політики”. Він констатував, що німці, як “простий народ-мислитель”, не можуть обійтися без колоніальної політики [348]. За продовження колоніальної експансії на значній території Африканського континенту і тихоокеанського регіону ратував у своїх виступах ще один лідер цієї партії В.Кардорф [349].

Але серед правого крила консерваторів була окрема група аграріїв, що не бачила дял себе ніякої користі в колоніальних авантюрах. Відомості про це можна почерпнути з журналу “Deutsche Reviu”. У січні 1885 р. він надрукував анонімну статтю однієї “державної консервативної людини”. Стаття називалася “Якої безпосередньої користі слід чекати сільському господарству від колоній?”. Давалася відповідь – “ніякої!”. Навпаки, підкреслювалося у статті, сільське господарство англійських колоній задушило сільське господарство метрополії, і в світлі такого уроку важко зрозуміти, які причини могли б змусити німецьких сільських господарів відчути особливе натхнення від неї придбання Німеччиною колоній [350]. Найвірогідніше, що ця частина консерваторів мала опору в організації юнкерів Об’єднання прихильників податкової і господарської реформи.

Позиція ще однієї політичної партії – Прогресистської – з колоніального питання добре прослідковується у результаті дослідження матеріалів газети “Vossische Zeitung”. Вона не поділяла величезного натхнення колоніальних ентузіастів, але ніколи відкрито не відмовлялася підтримати заходи, “необхідні для захисту життя і майна німців за океаном” [351]. Саме під прапором такого “захисту” діяла німецька буржуазія з перших своїх кроків на колоніальній арені.

Підтримала колоніальну політику Німеччині і найбільш ліва з буржуазних газет, орган Південнонімецької народної партії “Frankfurter Zeitung”. У 1880 р. вона закликала до відхилення Самоансього законопроекту, але тепер вважала, що прагнення колоніальних кіл заслуговують підтримки у тій мірі, у якій вони спираються на потребу “сприяти німецькому експорту і знайти відповідне національним інтересам використання наших надлишкових сил по той бік океану” [352]. Виходячи з цього, у 1884 – 1885 рр. “Frankfurter Zeitung” надала свою повну підтримку поміркованій політиці рейхсканцлера з його системою підтримки колоніальних підприємств німецьких купців.

Таку ж еволюцію здійснила і так звана безпартійна аугсбурзька (з жовтня 1882 р. мюнхенська) “Allgemeine Zeitung”. Вона була найпопулярнішою газетою в тодішній Німеччині. На неї у зв’язку з її так званою безпартійністю часто посилаються історики різних наукових шкіл і напрямків. За весь 1883 р. “Allgemeine Zeitung” опублікувала лише кілька статей і кореспонденцій на колоніальні теми. У першому кварталі 1884 р. в ній було вміщено не більше 10 таких заміток, а в другому кварталі цього ж року – понад 50. Зимою 1884 – 1885 рр. значна частина майже кожного номеру газети відводилася під публікації з колоніального питання. Змінилася і направленість матеріалів. які публікувалися в газеті. Якщо раніше вона давала можливість висловитися на своїх сторінках як прихильникам колоніальної політики, так і її противникам, то в середині 80-х рр. ХІХ ст. у ній переважає, і чим дальше, тим більше, загальний “колоніально-шовіністичний настрій німецької буржуазної преси.

Таким чином, німецька преса зіграла велику роль в ідеологічному забезпеченні та підтримці колоніальних загарбань кайзерівської Німеччини в Африці й Океанії у середині 80-х рр. ХІХ ст. Вона була виразником інтересів різноманітних політичних сил і тому дає можливість всебічно дослідити питання пропагандистського забезпечення колоніальних анексій і політичної боротьби в Німеччині навколо проблем колоніалізму. Приведені дані про позицію провідних органів буржуазної преси і періодики дають підстави вважати, що на середину 1884 р. значна частина німецької буржуазії була в тій чи іншій мірі охоплена колоніальною лихоманкою і прагненням взяти участь у грабунку заокеанських територій. Преса, з одного боку, відображала громадську думку з колоніального питання, а з іншого, формувала цю думку, намагаючись, у першу чергу, впливати на середні верстви німецького суспільства, які стали б носіями ідеології колоніалізму.

У 1884 – 1886 рр. продовжувався випуск німецької літератури з колоніальних проблем, у якій також знайшла відображення політична боротьба і позиція німецької громадськості з питань колоніальної політики. Ряд книг і брошур присвячені анексованим Німеччиною заокеанським країнам і землям. У цьому плані викликає певний інтерес брошура німецького мандрівника Рольфса про Ангра-Пекену [353], де у популярній формі описано підприємство купця Людеріца в Південно-Західній Африці. Автор намагався, хоча й дуже поверхово, охарактеризувати життя і побут туземного населення, обґрунтувати права німецьких колонізаторів на володіння цією територією.

Серед інших праць прихильників і пропагандистів колоніальної експансії слід відзначити брошуру Г.Штегемана “Колоніальна політика Німеччини”, у якій автор стверджував, що “у великій політиці не існує ніяких етичних принципів і ніяких юридичних норм”, всі питання вирішуються силою. Німцям потрібно швидше засвоїти це правило і навчитися його використовувати в своїх інтересах [354]. Перед нами яскравий приклад пропаганди рядовими колоніальними публіцистами тих ідей, які розвивав Трейчке. Великою популярністю у колоніальних колах користувалися раніше уже згадувані стаття самого Трейчке “Перші спроби німецької колоніальної політики” (надрукована в журналі “Preussische Jahrbücher”), книга Арендта “Завдання німецької колоніальної політики”, спеціальна публікація відділення військової історії німецького генерального штабу “Бранденбург Пруссія на західному узбережжі Африки 1681 – 1721 рр.”, а також опублікована у вересні 1884 р. на сторінках “Kölnische Zeitung” стаття на цю ж тему.

Найвідомішою з виданих у цей час у Німеччині книг з колоніальної тематики вважалася робота Рошера “Колонії, колоніальна політика і еміграція”. Вона була опублікована у 1885 р. третім виданням [355]. Спеціальний додатковий розділ до книги Рошера написав керівник Центрального союзу торговельної географії і директор створеного в лютому 1884 р. “Deutsch Export Bank” Яннаш. Ратуючи, як і в попередніх двох виданнях, у першу чергу за розвиток німецької зовнішньополітичної експансії на територію країн Південно-Східної Європи, автори, разом з тим, набагато більше місця відвели перспективам і можливим наслідкам заокеанської колоніальної політики. Саме цьому і був присвячений розділ, написаний Яннашем. Поворот у книзі в бік заморської політики був викликаний тим, що третє видання роботи Рошера виходило у розпал німецьких колоніальних загарбань в Африці й Океанії. Однак, незважаючи на такий промовистий факт, автори вважали, що головним завданням Німецької імперії повинно стати розширення за рахунок сусідніх територій на Євразійському континенті. Колоніальна політика за океаном має відігравати другорядну роль і чекати від неї швидких позитивних результатів не доводиться. Авторитет Рошера в той час як у Німеччині, так і за її межами був великий. Підтвердженням може служити вручення йому (а також Л.Ранке) 8 вересня 1884 року диплому почесного члена Київського університету [356]. Тому, безумовно, в урядових колах до нього прислухалися і після 1885 р. “колоніальна лихоманка” в німецькому суспільстві помітно спала.

Таким чином, у розпалювання колоніальних прагнень кайзерівської Німеччини включилися правлячі кола, пануючі класи, а також партії і преса, які виражали їхню волю. З приводу колоніального ажіотажу 1884 – 1885 рр. соціал-демократична газета писала: “До якої міри ця пристрасть носить загальний характер видно хоча б з того, що у колоніальних товариствах представлені, за винятком соціал-демократів, люди всіх партійних напрямків. Тут засідають прогресистський діяч поряд з ультраконсервативним аристократом, Леопольд Зоннеман поряд з князем фон Гогенлое” [357]. Але неправильно стверджувати тільки на цій підставі, як це робила частина німецьких істориків, що колоніальний рух того часу в Німеччині був “масовим” і “всенародним”. У дійсності, інсценуючи видимість всенародного руху, буржуазія влаштувала великий шум навколо колоніального питання. У зв’язку з цим друкований орган соціалістичної партії газета “Sozialdemokrat” іронічно зазначала, що “зараз у Німеччині про теперішні і майбутні колоніальні “здобутки” Бісмарка на всіх дахах цвірінькають горобці” [358]. Такий зневажливий тон стосувався тих колоніальних територій, які кайзерівська Німеччина захопила в першій половині 1884 р.

Рух за колоніальні загарбання в тодішній Німеччині не можна назвати масовим і тим більше всенародним. Далеко не масовими організаціями залишалися колоніальні союзи і товариства. Тому поряд з ідеологією німецького колоніалізму на завершальному етапі її формування склалися також серйозні “утопічні” або антиколоніальні ідеї. Захоплення “колоніальним психозом” не поділяли широкі верстви трудящих, соціал-демократи і деякі інші політичні течії. Внутріполітичну опозицію склала частина аграріїв, які продовжували вважати колоніальну експансію ризикованою політикою, що не тільки не дасть позитивних результатів, а ще й приведе до величезних даремних витрат матеріальних, фінансових і людських ресурсів. Проти методів проведення заокеанської політики виступила частина ліберальної буржуазії – представники партії Вільнодумний союз і невелика група сецесіоністів на чолі з Бамбергером. Газета німецьких столичних робітників “Berliner Volksblatt” писала, що народні маси відіграють по відношенню до колоніальної політики роль “досить пасивних глядачів”. Справжніми “колоніальними мрійниками” були лише ті “великі купці, судновласники, банкіри і великі промисловці, які заснували так званий Німецький колоніальний союз” [359]. Водночас соціал-демократичний журнал “Neue Zeit” зазначав, що ініціатори і керівники колоніального руху самі зберігали тверезий розум, але для досягнення своїх цілей старалися нав’язати масам нічим не виправдане натхнення колоніальною ініціативою Бісмарка [360]. Уже в середині 1884 р. на думку одного з провідних публіцистів і засновника НКС барона Брюггена настав час подумати про те, щоб колоніальний рух не вилився у “головокружіння”, “пропасницю”, “спекуляції”. Він писав на сторінках журналу “Preussische Jahrbücher”: “Я думаю, що в нас у Німеччині екіпаж колоніальної політики набрав таку швидкість, при якій обережний візник... іноді повинен випробувати гальмо і переконатися, що останнє знаходиться в повному порядку” [361].

У 80 – 90-х роках ХІХ століття найактивнішими противниками політики та ідеології колоніалізму були німецькі соціалісти. Формування антиколоніальної позиції в німецькій соціал-демократії відбувалося у ході боротьби з прихильниками колоніалізму як поза партією, так і серед її представників.

Перші спроби німецьких соціал-демократів дати безпосередній аналіз колоніальної політики відносяться до середини 80-х рр. ХІХ ст. Слід мати на увазі, що в умовах дії закону проти соціалістів особливе значення мала їхня парламентська діяльність. Користуючись тим, що за німецькими законами виборці голосували на виборах за кандидатів особисто, а не за партії, соціал-демократи продовжували після 1878 р. проводити своїх депутатів у рейхстаг. Протягом 1881 – 1890 рр. СРПН збільшила своє представництво в імперському парламенті з 12 до 35 місць і користувалася підтримкою п’ятої частини всіх виборців, які взяли участь у виборах 1880 р. [362]. За виступи у рейхстазі депутата не можна було переслідувати і такі соціалістичні парламентарії як А.Бебель, В.Лібкнехт та інші використовували кожну можливість для критики внутрішньої і зовнішньої, в тому числі колоніальної, політики німецького уряду. З 1880 року соціал-демократична фракція у рейхстазі перетворилася в “центральне представництво” партії.

Становлення позиції німецьких соціал-демократів з колоніального питання відбулося під впливом поглядів Маркса й Енгельса на проблеми колоніальної політики. Вони відкидали колоніальну експансію і вважали, що всі колонії рано чи пізно стануть самостійними. Маркс і Енгельс також заперечували “право” передових народів насильно залучати до своєї системи інші народи, а вирішальну роль у цьому прилученні відводили силі прикладу й економічним потребам. Найбільш повно і чітко ці погляди були сформульовані в листі Енгельса до одного з лідерів СРПН К.Каутського від 12 листопада 1882 р. [363].

Позиція більшості німецької соціал-демократії з колоніального питання у сер. 80 – 90-х рр. ХІХ ст. корінним чином відрізнялася від позиції юнкерсько-буржуазних партій, колоніальних об’єднань, шовіністичних кіл та уряду. Соціалістична партія була єдиною політичною силою, яка досить чітко і послідовно виступала проти колоніальної політики та грабунку колоній передовими капіталістичними державами світу. Газета “Sozialdemokrat” протиставила колоніальній лихоманці в Німеччині ряд влучних і викривальних статей. Так, у 1884 р. була опублікована стаття “Маркс про колоніальну систему”. У ній аналізувалися основні висловлювання Маркса з колоніальної проблематики, роз’яснювалася позиція соціалістичної партії з питань колоніалізму. При цьому підкреслювалося, що “буржуазія прагне мати колонії для своєї користі. З тих же причин, в силу яких вона мріє про колонії, усвідомлюючий свої інтереси пролетаріат повинен виступати проти них”. У відповідь на пропаганду переваг, які нібито одержать всі соціальні верстви суспільства від колоніальних здобутків, “Sozialdemokrat” зазначав, що колоніальна політика не покращить економічного становища робітничого класу. Вона потягне за собою гострі міжнародні конфлікти й війни, бо за своєю суттю є авантюристичною анексіоністською політикою [364].

Через кілька тижнів орган соціал-демократів надрукував передову статтю “Обман і обман без кінця!”. Вона викривала “соціальних шахраїв”, які під керівництвом свого “генерал-фельдмаршала Бісмарка” стверджували, що колоніальна політика вилікує вітчизну від двох небезпечних соціальних хвороб – перенаселення і перевиробництва. Насправді, обидва ці явища “не є самою соціальною хворобою, а тільки симптомами цієї хвороби”. Її причини автори бачили в той час у самій суті капіталізму [365]. Стаття розвивала ідеї написаної Каутським у 1883 р. роботи “Еміграція і колонізація”, де викривалися пропагандистські гасла про перевиробництво і перенаселення. Їм протиставлявся лозунг покращення становища трудящих у самій Німеччині.

Двома редакційними статтями “Маски скинуті?” і “Адвокат мільйонерів” соціал-демократичний орган відповів на промову Бісмарка на захист колоніальної політики, яку він виголосив у рейхстазі 13 березня 1885 р. канцлер захищав крупних банкірів Блейхредера і Ганземана і говорив про необхідність мати в Німеччині побільше мільйонерів. Газета вказувала, що нічого так не викриває класову природу Німецької імперії як цей виступ Бісмарка, який ратував за збагачення шляхом посилення колоніальної експансії і пограбування народів колоній [366].

Німецькі соціал-демократи засудили кровопролиття, здійснене німецькими колонізаторами в Камеруні 20 – 22 грудня 1884 р. з метою придушення повстання місцевого населення. “Урегулювати” ситуацію вдалося тільки вбивши понад 20 і поранивши кілька сотень негрів. “Sozialdemokrat” затаврував Ріхтера і Віндтхорота, які виступили з обґрунтуванням “необхідності захисту німецького прапора”. Газета писала: “здійснилося кровопролиття і німецький міщанин клюнув на приманку” [367]. Вона також викривала шовінізм “вільнодумних”, депутастька фракція яких у зв’язку з подіями в Західній Африці навіть заборонила Бамбергеру виступати на засіданні рейхстагу 10 січня 1885 р., щоб не псувати картину “патріотичного натхнення”. Газета німецьких соціал-демократів писала про недопустимість для німецьких робітників стати моральними співучасниками тих злочинів, які чиняться по відношенню до колоніальних народів “в ім’я цивілізації” [368].

Таку послідовну і принципову лінію щодо колоніальної політики проводила не вся партія соціалістів. У ній існували різні точки зору з колоніального питання. Прихильники колоніальної політики в рядах партії складали частину соціал-демократичної фракції рейхстагу. Однак вони постійно відчували тиск більшості членів партії. Умови закону 1878 р. і партійна дисципліна робили в той час неможливою відкриту дискусію з колоніальної проблематики. Але деякі дані дають можливість зробити висновок, що частина соціал-демократів мріяла про колонії і заміну класової боротьби “владою справедливості”. Вони брали на віру гасла колоніальної пропаганди, не враховували класовий характер тодішньої Німецької держави і покладали надії на її цивілізаторську місію. З закликом підтримати колоніальну експансію Німеччини звернувся до партії у 1884 р. соціал-демократ К.Хехберг [369]. Але тоді він був не в змозі суттєво вплинути на партійну точку зору в колоніальному питанні.

Ряд членів СРПН виступили у 80-х роках проти політики колоніальних загарбань з міркувань їх невигідності. хоча й не були її принциповими противниками. Їх “антиколоніальна” аргументація не враховувала інтереси колонізованих народів, не розкривала причини заокеанських загарбань і в цілому була непослідовною. Тому дуже швидко багато з них перейшли в табір прихильників колоніальної політики. Так сталося з соціал-демократом М.Шиппелем. Проти колоніальної політики була спрямована його брошура “Сучасні злидні й сучасне перенаселення. Слово проти колоній” [370]. Однак потім він відкрито скотився на позиції захисників колоніальних завоювань. За словами іншого соціаліста – М.Кайзера – на початку 80-х років він не був захисником колоніальної політики, але як і деякі інші соціал-демократи повірив доказам пропагандистів колоніальних загарбань, бо “чого тільки тоді не обіцяли” [371]. Отже, ревізіоністська течія, яка намітилася в сер. 80-х рр. ХІХ ст., поступово еволюціонувала від ліберальних позицій у колоніальному питанні до прямої підтримки діяльності на колоніальному поприщі. Така ситуація була викликана також промахами в оцінці німецької колоніальної політики, які допускали друковані соціал-демократичні органи. Помилковим, наприклад, був настійний аргумент цюріхської газети “Sozialdemokrat”, ніби робітники повинні боротися проти колоніальної політики тому, що вона може продовжити існування капіталізму в Німеччині [372].

Розмежування сил в соціал-демократичній партії відбувалося з конкретних питань німецької колоніальної політики. Яскравим прикладом внутріпартійних розходжень стало обговорення урядової пропозиції про надання державних субсидій для регулярного пароплавного сполучення з Австралією, Східною Азією й Африкою. Сам уряд визнавав, що відхилення законопроекту було б рівносильне відхиленню колоніальної політики [373]. Тому депутатам-соціалістам уже для боротьби з колоніальною політикою слід було голосувати проти нього. Вони ж запропонували компромісну і помірковану пропозицію про те, що якщо нові пароплавні лінії довести лише до Китаю і Японії, а заплановані відгалуження на Африку. Австралію і Самоа відхилити, то законопроект виявиться “очищеним від колоніальної політики” [374]. У зв’язку з цим у цілому правильний висновок зробив американський професор В.Лідтке: “Німецьке колоніальне будівництво у 1884 р. викликало кризу в німецькій соціал-демократії і виявило комплекс труднощів у визначенні позитивних моментів парламентської політики” [375]. Думається тільки, що замість слова “криза” стосовно середини 1880-х рр. правильніше буде вживати слово “конфлікт”.

У той час, як свідчать документи, 18 членів соціал-демократичної фракції рейхстагу (Ауер, Грілленберг, Блос, Гейзер, Кайзер, Ліц, Шумахер, Вімер, Пфаннкух, Зінгер, Гезенклевер, Мейстер, Сабор, Фольмар, Шток, Фірекк, Крекер, Фроме) підтримували програму державного субсидування пароплавних компаній [376]. Тільки В.Лібкнехт, А.Бебель, М.Ріднер і В.Штолле вимагали відхилення урядової пропозиції, розглядаючи схвалення субсидій як підтримку уряду та його колоніальної політики. 20 січня 1885 р. з промовою від більшості фракції виступив Гезенлевер. Він відкрив кампанію по захисту урядового рішення і висловився за колоніальну експансію, підкресливши, що “ще Лассаль був колоніальним ентузіастом” [377]. Однак більшість фракції не змогла добитися підтримки з боку рядових членів партії. Переважна частина соціал-демократів об’єдналася навколо свого друкованого органу і вимагала відхилення урядового законопроекту, непохитно відстоюючи цю позицію наприкінці 1884 – початку 1885 рр. [378].

10 січня 1885 р. німецькі соціал-демократи в Цюріху виступили з заявою проти державного субсидування пароплавних ліній як “необхідності попередньої умови колоніальної політики” [379]. Про ці збори Е.Бернштейн повідомив у листі від 13 січня 1885 р. В.Лібкнехта, а також надіслав замітку в газету “Sozialdemokrat”, де вона була надрукована 15 січня [380]. Через два з половиною тижні в кореспонденції “Ставлення партії до колоніальної політики” орган соціалістів дав оцінку колоніальної програми Бісмарка як “не позбавленої дози наївності”. Зрозуміло, газета вказала на зв’язок колоніальної політики з державним субсидуванням пароплавних товариств [381]. Позицію органу СРПН у цьому питанні високо оцінив Енгельс. Він писав: “При цьому газета “Sozialdemokrat” була чим завгодно, тільки не простим рупором фракції. Коли більшість фракції у 1885 р. схилялася до голосування за пароплавну субсидію, газета рішуче підтримала протилежну думку і відстоювала своє право на це навіть після того, як більшість фракції заборонила їй цю лінію наказом, який тепер самій більшості здається незрозумілим. Боротьба продовжувалася цілий місяць, на протязі якого редакція одержала енергійну підтримку з боку партійних товаришів у Німеччині й за кордоном. 2 квітня було оголошено заборону, а 23 квітня газета “Sozialdemokrat” надрукувала спільну заяву фракції та редакції з якої випливало, що фракція брала свій наказ назад” [382].

У результаті під тиском мас в останньому читанні законопроекту 23 березня 1885 р. більшість фракцій змушена була дещо змінити своє ставлення до урядового проекту, обумовивши голосування за нього прийняттям рейхстагом деяких пропозицій фракції. Вони були сформульовані Енгельсом ще наприкінці 1884 р. в листах Бебелю і В.Лібкнехту. він, зокрема, писав: “... При відомих обставинах і умовах може, напевно, виявитися можливим голосування за, тобто в тому випадку, якби уряд зобов’язався надати й робітникам таку ж державну допомогу, яку він тепер збирається надати буржуазії, а саме, якби він погодився на оренду державних маєтків робочими товариствами і т.д.” [383]. Тільки після того, як ці вимоги були відхилені рейхстагом, проти проекту державного субсидування поштово-пароплавних компаній голосувати всі члени соціал-демократичної фракції [384].

Німецька соціал-демократія вела також боротьбу проти работоргівлі і примусової праці в німецьких колоніях. Становище підневільних африканців на плантаціях Бебель назвав на одному з засідань рейхстагу “рабством у чистому вигляді” [385]. Bін відзначив, що в німецьких колоніях у великих розмірах існує також домашнє рабство й торгівля рабами зі всіма її страхіттями. Ще раніше з трибуни німецького парламенту Бебель також заявив, що “історія колоніальної політики написана кров’ю і сльозами” [386]. 10 лютого 1885 р. член соціалістичної партії фрау Л.Вальтер-Краузе направила членам рейхстагу листа з проханням підтримати петицію німецьких жінок про поширення на німецькі колонії постанов Берлінської конференції по Конго. В петиції висловлювався протест проти рабства та використання рабської праці в колоніях [387]. Однак інститут рабства зберігся в німецькій Східній Африці протягом всього періоду німецького господарювання.

В.Лібкнехт і А.Бебель не раз заявляли в рейхстазі про справедливість боротьби колоніальних народів. Одночасно вони виступали проти каральних експедицій, направлених для придушення повстань у колоніях. Втручання кайзерівської Німеччини в експлуатацію Східної Африки означало, що розпочате завоювання колонії військовими засобами буде фінансуватися, як висловився Бебель, “із кишені платників податків, тобто з кишені наших трудящих” [388].

Іншу позицію займали представники реформістського напрямку в німецькій соціал-демократії, які по суті заперечували право афро-азіатських народів на незалежність. Вони турбувалися тільки про те, “чи будуть зміни, які випливають з того, що майже всі держави раптово почали проводити колоніальну політику, відбуватися мирно, чи вони втягнуть нас у криваві війни” [389]. Вони відстоювали право європейців на “цивілізаторську місію” по відношенню до підкорених народів і країн. Так, Гезенклевер говорив: “Ми можемо тільки вести торгівлю з місцевими народностями, а вони дуже мало споживають. Я також бажаю, щоб наше втручання і втручання культурних народів взагалі збільшило їхні потреби. Але для нас ще довгі роки не буде ніяких переваг для промисловості й торгівлі” [390].

Підсумуємо, що у своїй більшості німецькі соціал-демократи оцінювали колоніальну політику свого уряду з класових позицій, прагнучи захистити при цьому інтереси робітників і викрити агресивні наміри промисловців і фінансистів. Соціалісти вважали, що заокеанська експансія і пограбування колоній не вилікують соціальні хвороби всередині Німеччини, а тільки приведуть до додаткових витрат, які новим тягарем ляжуть на трудящих. Водночас діяльність німців-колонізаторів викличе погіршення становища народів колоній. Європейці не рахуються з місцевими традиціями, культурними здобутками і для досягнення своєї мети у справі “залучення чорної людини до благ цивілізації” не зупиняться ні перед чим, навіть перед воєнним розбоєм. Такий стан справ не могла виправити також діяльність ряду гуманістично налаштованих і співчуваючих колонізованим народам місіонерів, мандрівників, учених. Ця антиколоніальна лінія хоча й спиралася на підтримку значної частини соціалістів і деяких груп трудящих, але практично не перешкоджала формуванню ідейних засад і принципів німецького колоніалізму. Щоправда іноді, і в більшості випадків під час обговорень колоніальних питань у рейхстазі, правлячі кола при плануванні та здійсненні своїх колоніальних проектів змушені були рахуватися з думкою і критикою радикального крила соціал-демократичної партії.

Водночас, не всі соціалісти займали таку антиколоніальну позицію. Частина з них повірила пропагандистам колоніальних загарбань, що без колоній неможливий розвиток Німеччини як сильної держави, або заперечувала колоніальну політику не в принципі, а тільки з точки зору її невигідності для Німеччини в кінці ХІХ ст. Особливо користувалися підтримкою цього крила німецької соціал-демократії плани, які нібито прямо й не були зв’язані з колоніально-політичними завданнями. Так, більшість соціалістичної фракції рейхстагу довгий час підтримувала програму державного субсидування заокеанських пароплавних ліній. Безумовно, позиція цієї групи соціал-демократів сприяла проникненню колоніальних ідей у свідомість рядових представників і середніх верств німецького суспільства. Реформістська частина німецьких соціалістів об’єктивно своєю діяльністю допомагала посиленню впливу та зміцненню позицій ідеології німецького колоніалізму, яка була породженням мислительної діяльності людей, що виражали інтереси правлячих груп.

Разом з тим, ідеологія колоніалізму наштовхувалася всередині соціал-демократичної партії і частині німецьких суспільних сил на протидію у вигляді наявної там антиколоніальної лінії. Ця лінія в тих умовах по відношенню до ідеології колоніалізму більше була соціальною утопією, спрямованою на заперечення і знищення існуючих у німецькому суспільстві відносин, його колоніально-шовіністичних засад і принципів.

Отже, перехід до колоніальних загарбань на території Африки й Океанії в сер. 80-х рр. ХІХ ст. відбувався в обстановці колоніального ажіотажу, який охопив в основному буржуазно-юнкерські верстви німецького суспільства. Не дивлячись на численні, дуже часто гострі й напружені дискусії, які точилися з колоніальних питань, усі політичні партії, що виражали інтереси правлячих класів, та їх депутатські фракції все ж підтримали урядову колоніальну політику. Велику роль в ідеологічному забезпеченні колоніальних загарбань відіграла німецька преса, особливо газети “Allgemeine Zeitung”, “Germania”, “Kölnische Zeiung”. Активізація колоніальної пропаганди супроводжувалася посиленням діяльності як уже функціонуючих, так і новостворених колоніальних організацій*. Особливо німецькі анексії в Африці та на Тихому океані сприяли піднесенню діяльності Німецького колоніального союзу і Товариства німецької колонізації Карла Петерса.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14

Схожі:

Київського славістичного університету троян Сергій Станіславович Троян Павло Сергійович отто фон бісмарк І колоніальне питання в німеччині iconТроян с. С., доктор історичних наук, професор кафедри зовнішньої політики І дипломатії Дипломатичної академії України при мзс україни
Троян Сергей Станиславович. Доктор исторических наук, профессор. Профессор кафедры внешней политики и дипломатической академии Украины...
Київського славістичного університету троян Сергій Станіславович Троян Павло Сергійович отто фон бісмарк І колоніальне питання в німеччині iconСалата сергій Анатолійович
Астрономічного музею Астрономічної обсерваторії Київського національного університету
Київського славістичного університету троян Сергій Станіславович Троян Павло Сергійович отто фон бісмарк І колоніальне питання в німеччині iconКомплексне країнознавство
Будз М. Д., Мартинюк В. О., Постоловський Р. М, Троян С. С. Комплексне країнознавство (основні поняття, категорії, країни, персоналії):...
Київського славістичного університету троян Сергій Станіславович Троян Павло Сергійович отто фон бісмарк І колоніальне питання в німеччині iconМиколаївський будівельний коледж Київського національного університету будівництва І архітектури
Миколаївського будівельного коледжу Київського національного університету будівництва І архітектури
Київського славістичного університету троян Сергій Станіславович Троян Павло Сергійович отто фон бісмарк І колоніальне питання в німеччині iconМиколаївський будівельний коледж Київського національного університету будівництва І архітектури
Миколаївського будівельного коледжу Київського національного університету будівництва І архітектури
Київського славістичного університету троян Сергій Станіславович Троян Павло Сергійович отто фон бісмарк І колоніальне питання в німеччині iconЮстус фон Лібіх Підготував: Красовський Сергій, учень 10-бх класу Наукова діяльність
Титану, Плюмбуму, Хрому, Марганцю та ін,; вивчав склад складних мінералів, відкрив сучасний метод отримання хлорного вапна
Київського славістичного університету троян Сергій Станіславович Троян Павло Сергійович отто фон бісмарк І колоніальне питання в німеччині iconКонтекстуально-інформаційна модель Київського національного університету імені Тараса Шевченка
Упродовж 2000 року в рамках ндр "Моніторинг та інформаційне моделювання змі" (керівник проф. Різун В. В.) здійснювалося дослідження...
Київського славістичного університету троян Сергій Станіславович Троян Павло Сергійович отто фон бісмарк І колоніальне питання в німеччині iconПерсональний склад Вченої ради Військового інституту Київського національного університету імені Тараса Шевченка За посадою
Військового інституту Київського національного університету імені Тараса Шевченка
Київського славістичного університету троян Сергій Станіславович Троян Павло Сергійович отто фон бісмарк І колоніальне питання в німеччині iconПрограма творчих конкурсів київського національного університету театру, кіно І телебачення імені І. К. Карпенка-Карого
Київського національного університету театру, кіно І телебачення імені І. К. Карпенка-Карого
Київського славістичного університету троян Сергій Станіславович Троян Павло Сергійович отто фон бісмарк І колоніальне питання в німеччині iconДжон фон Нейман (англ. John von Neumann), Нейман Янош Лайош
Він став засновником теорії ігор разом із Оскаром Моргенстерном у 1944 році. Розробив архітектуру (так звану «архітектуру фон Неймана»),...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка