Ключові слова: радянська література, дитяча література, дидактика. Resume



Скачати 122,7 Kb.
Дата конвертації30.03.2018
Розмір122,7 Kb.

Глотов О.Л.

Анотація

Радянська література виконувала функцію виховання нової спільноти - радянських людей. Письменники наслідували культові виховні тексти.



Ключові слова: радянська література, дитяча література, дидактика.

Resume

Soviet literature performed the task of education new community - the Soviet people. Writers imitated religious educational texts



Key words: Soviet literature, children's literature, pedagogy
ДИДАКТИЧНО-ВИХОВНА ФУНКЦІЯ РАДЯНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Однією з основних принципових відмінностей релігії від будь-яких форм світського буття є те, що в християнстві чоловік ніколи не стає творцем. Творець в релігійній свідомості єдиний – Бог. І будь-яка спроба відчути себе творцем є безумовний гріх. Тоді як в будь-якій з форм нерелігійного існування – науці, мистецтві, ремеслі, аж до спорту – людина природно проходить стадію учнівства, наслідування, послуху, з тим, щоб, зрозумівши принципи діяльності, освоївши навики і вибравши власну дорогу розвитку, далі вже творити самостійно, творити, щось робити своїми руками, своїм розумом, своїм тілом.

У християнстві особа знаходиться в раз і назавжди певній позиції – позиції сприйняття. І ніколи – відтворення. У науці можлива поява нової теорії, що навіть заперечує попередні. У мистецтві лише нове і цінується. Будь-яке ремесло живе виключно прогресом. Без поліпшення результатів неможливий жоден спорт: вище, далі, сильніше. Але історія християнства, з тих пір, як Третій Вселенський собор в Карфагені в 397 році встановив канонічний звід Святого Письма, не знає випадку, щоб з'явився і був прийнятий якою-небудь з християнських конфесій релігійний текст, визнаний богонатхненним. Тобто, спроби такі, зрозуміло, були. Лев Толстой, наприклад, спробував було написати свій варіант Євангелія. У відповідь отримав відлучення від церкви і анафему.

Певну свободу маневру мають в своєму розпорядженні священнослужителі. Але і їх вчительська функція зводиться лише до переказу того, що будь-яка грамотна людина може самостійно прочитати в Біблії. Бо сказано: „Не мудрувати більше того, що написано” (1-е Корінфянам 4:6). У всіх випадках, коли в Святому Писанні звучить пряме і безпосереднє Слово Боже, Бог, виходячи на контакт з людством, перш за все повчав, наставляв, виховував свої безрозсудні створіння. Адам і Єва, Аврам, Ісак, Мойсей і шістсот тисяч тих, що йдуть з ним з полону євреїв, Христові апостоли – всі біблейські персонажі всього лише слухняні або недбайливі учні, яких, незалежно від їх віку і життєвого досвіду, треба постійно виховувати.

Тому Слово Боже знає лише одну граматичну форму – наказовий спосіб:„не убивай”,„не кради”, „не перелюбствуй”. І Христос як виразник Слова Божого діяв так само, чим викликав в необізнаних чималий подив: „І дивувалися ученню Його, бо слово Його було з властю”(Луки 4:32). Апостол Павло продовжував естафету, заклинаючи: „Тому благаю вас: наслідуйте мені, як я Христу” (1-е Корінфянам 4:16). Сучасні православні теологи, модернізувавши лексику, зберігають в чистоті саме ідею: „Постановка душі, отримання правильного устрою духу і передача досвіду цього надбання ним є призначення Церкви... „Навчання очей”: встань, як я, сюди і дивися”1. З цього виходить, що практично єдиною, вичерпною, самодостатньою функцією релігії є функція виховна. Людина, входячи в лоно християнства, отримує статус вічного учня.

Марксистська філософія настільки ж категорично наполягає на тенденційності, прямій виховній засаді літературної творчості, відкидаючи позитивістську установку на літературний текст як на об'єктивне дзеркало, що рухається по дорозі життя і відображає все, що бачить на ній. Ні, стверджують Енгельс, Ленін і все подальші марксоїдні теологи, нам потрібна література яка виховує, що формує в читача необхідну нам свідомість. „З просуванням нашого суспільства по шляху комуністичного будівництва, – напористо стверджував один з найбільш „довгограючих” вождів, - зростає роль літератури і мистецтва у формуванні світогляду радянської людини, його етичних переконань, духовної культури”2 . Не може бути „мистецтва для мистецтва”, спочатку – вміст, а потім – форма. А радянське мистецтво – це мистецтво „соціалістичне за змістом” і лише „національне формою”. Лише так і ніяк інакше.

Як на практиці здійснювалася виховна функція Слова Божого? Природно, стосовно образного людського мислення – на життєво переконливих прикладах. Ось історія з Авелем і Каїном. Каїн не послухався Господа – і був покараний. А ось прямо протилежний зразок: сюжет з Йосифом і його братами. Йосиф поступав законопокірно і у винагороду за це володарював над всім Єгиптом, а принагідно йому було дано загалом простеньке задоволення потріпати нерви своїм заскнілим в гріху братам. І таких нехитрих історій з прямою мораллю у фіналі – велика кількість в Святому Письмі. Вже як не старався Сатана, по домовленості зі Всевишнім, відвернути від благочестя Іова, обдерши його як липку, але нічого в лукавого не вийшло. Твердий виявився Іов, за що і був винагороджений сторицею. І так далі, і так далі.

А коли апостоли по простоті душевній запитали у Христа: „Чому притчами говориш їм?”, Ісус точно виклав, з яким ставленням до людей, створених за образом і подобою божою, зійшов він з небес: „Бо огрубіло серце цього народу, і вухами туго чують, і очі свої вони заплющили, щоб не побачити очима і не почути вухами, і не зрозуміти серцем” (Матв. 13:10, 15). Сумна картина: гранично тупий рід людський, несмисленний і слабо розвинутий. Тому лише виховувати, виховувати і виховувати, не чекаючи яких-небудь продуманих самостійних дій. І єдиний образ, що виникає у Ісуса з приводу розумних істот, які населяють Землю – овече стадо: „І вони почують голос Мій, і буде одне стадо і один Пастир” (Іоанна 10:16). При такому розставлянні сил абсолютно природна основоположна і вичерпна функція Слова Божого – постійне навіювання, безперервний виховний процес.

Аналогічно представляли своє завдання теоретики і практики радянської літератури. Темним, хоч і революційним є пролетаріат. Забито „свинцевими мерзенностями” та „ідіотизмом сільського життя” селянство. Просочена помилковими ліберальними ідеями буржуазна „гнила” інтелігенція. Непочатий край виховної роботи. І вона почалася по всьому фронту. Якою бачилася мета? Із самого початку і аж до періоду розвиненого соціалізму – класовою: „Допомогти кожному... усвідомити себе часткою „великої армії праці”, що будує комунізм своїми руками для щастя всіх трудящих, виховати солідарність з пролетаріатом, що бореться за своє соціальне звільнення, викликати ненависть і відразу до приватновласницької капіталістичної системи, до буржуазної ідеології, що намагається розпалити націоналізм, індивідуалізм, жагу до наживи, кар'єризм, моральну розбещеність, прищепити нетерпимість до всіх видів зради: ідеологічної еміграції, нейтралізму, дворушництву, снобізму, що естетствує, – благородне завдання літератури”3 .

Перш за все була створена спеціальна література, в якої було єдине завдання, – виховувати. Їй не обов'язково було створювати естетичні цінності, заглиблюватися в психологію героїв і тому подібне . Вона повинна була прямо і відверто говорити, перш за все – нашим радянським дітям, „що таке добре, а що таке – погано” (В.Маяковський). У ХIХ столітті в російській літературі, та і в нинішньому столітті в світовій, несоціалістичній, літературі – теж, не було такого масового явища – дитячий письменник. Так, були казкарі брати Грімм і Андерсен, був Л’юіс Керолл, але казка – це просто жанр, однаково призначений як для дорослих, так і для дітей.

Радянська ж література сформувала бойовий загін дитячих письменників, які були на всі жанри майстри. Корній Чуковський, Самуїл Маршак, Сергій Міхалков, Агнія Барто, Радій Погодін і багато інших створили цілий материк, де герої, пройшовши найнеймовірніші перешкоди, осягали висічені в бронзі премудрощі типа: „Треба, треба умиватися вранці і ввечері”. Спосіб життя радянського піонера і школяра був викладений в гранично доступній формі (наприклад, „Вітя Малєєв в школі і удома” В.Носова). Неповнолітнім читачам залишалося лише в точності брати приклад з літературного героя, який, втім, міг мучитися і певними етичними дилемами, але за допомогою якоїсь доброї чарівної сили ставав на дорогу моральної досконалості (”Старий Хоттабич” Л. Лагіна, „Цветік-семіцветік” В. Катаєва, „Баранкін, будь людиною!” В. Медведева і тому подібне).

Як скеля височіє тут ідеальний зразок свідомої радянської дитини – Тімур з повести Аркадія Гайдаря „Тимур і його команда”. Це соціалістичний лицар без страху і докору. Він не лише сам по собі бездоганний хлопчик, але він ще і зразковий організатор згуртованого колективу, який і стареньким допомагає рубати дрова, і хуліганів зі всією рішучістю ставить на місце. Причому все це робиться з романтичним присмаком: члени команди дотримуються конспірації, успадкованої від революційних батьків і дідів, виконують свої ритуали в обрамленні знаків і символів. Етичні акценти розставлені гранично виразно. Тимур і його команда – хороші, Квакін і його банда викрадачів яблук з чужих садів – погані. Хороші карають поганих. Кінець веселої книжки.

Цікаво зіставити Тимура з Томом Сойєром з книги Марка Твена. Якщо судити за радянськими параметрами, то Том Сойєр, а вже тим більше – Гекльберрі Фінн, програє за всіма показниками: погано вчиться, обманює старших, шахраює з ровесниками, його забави приводять в трепет родичів. І все-таки Том Сойєр – це живий характер, а Тимур – мертва схема. І не тому, що Марк Твен талановитіший, ніж Аркадій Гайдар. По-своєму Гайдар є надзвичайно обдарованим. І не тому, що Марк Твен володіє почуттям гумору, а Гайдар ні. Ні в якому разі, у Гайдара і в цій повести, і в інших – маса смішних місць. Просто Гайдар виконував абсолютно конкретне соціальне замовлення, де іншого і не вимагалося.

Не знаю, чи таким був в житті Тимур Аркадійович Гайдар, згодом адмірал, але літературний Тимур абсолютно безбарвний і навіть дещо безтілесний. Він абсолютно безпристрасно виконує функції командира – і поготів. І в цьому була його, як не дивно, позитивна риса. Тому що згодом, коли мільйонам радянських школярів довелося, у вигляді громадського навантаження, виконувати роль „тимурівців”,блукаючи по дворах у пошуках безпорадних стареньких, їм було б дуже обтяжливо в точності дотримувати гайдарівський рецепт, якби зразковий Тимур мав би, для більшої художньої переконливості, якісь недоліки.

Ну насправді, як бути „тимурівцем”, якби Тимур в повісті Гайдара у процесі становлення свого характеру, припустимо, грав би в карти або мав слабкість смикати дівчати за кіски. Етичний рецепт на те й рецепт, щоб бути бездомішковим, в чистому вигляді. Тимур – це не художній образ, це виховна притча. Сам задум притчі, де діє колектив на чолі з авторитетним лідером (”одне стадо і один Пастир”), був в радянській дитячій літературі досить популярним. Серед відомих можна назвати книгу В.Осєєвої „Васьок Трубачов і його товариші”.

Якщо Тимур виконував функцію виховання зразково-показового радянського громадянина, то Мальчиш-Кибальчиш з повести того ж Гайдара „Військова таємниця” ідеологічно стоїть рангом вище. Це вже зразок самовідданого служіння соціалістичній Батьківщині. Тут чітко названі політичні сили. Мальчиш-Кибальчиш, хоча це і романтична казка, належить до Червоної Армії, якій протистоїть „буржуїнське” військо. Волею казкових обставин Кибальчиш, не зважаючи на свій ніжний вік, після того, як „буржуїнськими” силами були убиті батьки й старші брати, пішов на захист Батьківщини. Разом з іншими „мальчишами” (командою) він героїчно б'ється, але й тут є свій Іуда – Мальчиш-Плохиш, який за печиво і варення (тридцять срібників) продався буржуїнам. Кибальчиш потрапляє у полон, його катують (Голгофа), але він, вмираючи, не видав військової таємниці. А буржуїни, зрозуміло, були розбиті. Кристальної чистоти виховний ефект. Я своїми очима бачив сльози на обличчях у юних слухачів цієї казки.

Показово ще й те, як, на перший погляд, випадкова приставка – Кибальчиш, перекликається з прізвищем відомого російського революціонера, „первомартовца”, що винайшов в тюремній камері напередодні страти ракетний двигун, – Кибальчич. Та й сам по собі Аркадій Гайдар (Голіков) був особою, легендарною по виховній силі біографії. Написано декілька життєписів Гайдара, що змагаються по цікавості з його книгами. Юний революціонер, який в шістнадцять років командував полком, герой громадянської війни на Тамбовщині і в Сибіру, орденоносець, письменник, улюбленець радянської дітвори, доброволець Великої Вітчизняної, який загинув в перші ж дні війни – ідеальний приклад надихаючої сили Радянської влади.

Веніамін Каверін, що без особливого успіху трудився в „дорослій” літературі, добився визнання книгою для юнацтва – „Два капітани”. Досить сумбурний сюжет і дещо розхристані персонажі сповна, з точки зору виховної функції, викупаються етичною формулою, якою керується в житті каверінський герой: „Боротися й шукати, знайти й не здаватися!”. Дуже радянське гасло, яке згодом нещадно експлуатували публіцисти, які пасуться на ниві молодіжної моралі.

Одним з найбільш могутніх по виховній силі фрагментів Святого Писання є приклад того, як ярий ворог християнської віри фарисей Савл, що довгий час щиро переслідував прибічників Ісуса, зустрічається з Христом, що з'явився в небі, і навертається під впливом цієї зустрічі в дійсну віру, ставши апостолом Павлом, найбільшим вождем християнства, автором теоретичних робіт, що увійшли до канону. Особливо вражає те, що Павло своїм благочестям як би спростував самого Ісуса Христа, який був настільки упереджений проти фарисеїв, що одного дня в гніві вигукнув: „Істинно говорю вам, що митарі і блудниці вперед вас йдуть в Царство Боже” (Матв. 21:31).

Лев Толстой художницьким чуттям відчував заразливу потужність цього сюжету, але не придумав нічого іншого, як повторити його на відомому йому світському матеріалі. Зробив він це як мінімум двічі: у розповіді „Отець Сергій” і в романі „Воскресіння”. Пролетарська культура, що сповідує принцип колективності, не надала настільки ж яскравого прецеденту індивідуального перетворення духу, проте рясніє прикладами колективного, масового революційного перевиховання. Особливо помітну роль зіграли такі книги, як „Педагогічна поема”, написана практиком-реалізатором ідеї перелому духу Антоном Макаренко, і „Республіка ШКІД”, створена Григорієм Білих і Леонідом Пантелєєвим, піддослідними, які пройшли через цей експеримент. Характерний однозначний ентузіазм з приводу результатів педагогічної вівісекції з обох боків: як тих, що проводили досвід, так і підданих обробці.

Малолітні правопорушники, безпритульники, злодії і грабіжники, жертви революції, що промайнула над країною, і громадянської війни, потрапляють в дитячі колонії тюремного режиму, де під впливом подвижницької діяльності педагогів-новаторів Макаренка і Вікниксора (Віктора Миколайовича Сорокіна), перетворюються на найлютіших апостолів комуністичної віри. Герої „Республіки ШКІД” потай від начальства вивчають комуністичну літературу, борються за право стати піонерами і комсомольцями, страждають, коли їм в цьому праві відмовляють. Якщо зіставити ці книги з „Нарисами бурси” М.Г. Помяловського, то виявиться щось, що не піддається поясненню. І в Помяловського, і у радянських авторів показаний, і показаний досить натуралістично, без прикрас, загалом дикий побут закритої чоловічої виховної установи. За великим рахунком атмосфера беззаконня панує як в дореволюційній бурсі, так і в радянській колонії. Проте в Помяловського в результаті, на виході отримуємо лицемірних пристосованців, що шукають вигідну парафію, а зовсім не благородних пастирів духу. А у наших авторів... А ось з нашими авторами треба розібратися.

Власне ці юні апостоли комуністичної віри саме через своє малолітство мусили символізувати собою гарантію світлого плідного майбутнього, що цілком співвідноситься з євангельськими сценами, де Христос набагато доброзичливіший до дітей, що туляться до нього, ніж до нетямущих рибалок, яких Провидіння дало йому в безпосередні продовжувачі справи. „Пустіть дітей приходити до мене, – наполягав він навіть дещо роздратовано, – і не забороняйте їм, бо таких є Царство Боже” (Луки 18:16). А та обставина, що вони в більшості своїй – сироти, а матір і батька їм замінила соціалістична батьківщина, геть ампутувало у них природні людські почуття прихильності і любові до рідних і близьких (зрозуміло, не без допомоги затятих вихователів). Такої теми взагалі немає у цих творах,. Тема „батьків і дітей” раз і назавжди була вирішена в знаменитій історії з Павликом Морозовим, відображеній в однойменній поемі Степана Щипачова. Ради ідеї соціалізму вищезазначений Павлик (знову Павло!) зрадив власного батька. Принаймні, так це представили засоби масової інформації. Батька посадили, за що дід, який розлютився і не встиг залучитися до нових віянь, цілком по-старосвітськи вчинив екзекуцію над внуком. Павлик увійшов до канону радянських великомучеників.

В принципі, така постановка питання не була чимось особливо новим. Аврам, як відомо з книги Буття, ані секунди не вагався і не відчував страждань, коли Бог наказав йому зарізати і спалити власного сина Ісака. Та й Ісус Христос абсолютно ясно висловлювався неодноразово на тему кровної спорідненості:„Хто виконуватиме волю Батька Мого Небесного, той Мені брат і сестра і мати” (Матв. 12:50). Тобто, людські взаємини самі по собі нічого не означають без ідеологічного наповнення. Немає братів і сестер, немає дружин і чоловіків (”Неодружений піклується, як догодити Господу, а одружений – як догодити дружині”, - нагадував апостол Павло в 1-му Посланні до Корінфян), є лише соратники по боротьбі.

Саме на такій позиції стояли і більшовики. І випускники комуністичних колоній, виховані не батьком з матір'ю, а державою, які відточили собі зуби в битвах з сусідами по камері, які не відчувають до своїх побратимів (не братів) по комуністичному гуртожитку жодних сентиментів – ці люди були золотим фондом суспільства. Вони були готові на все, тому що їм нічого було втрачати, не було за чим шкодувати, нічого було згадувати. З-під асфальтового казана вони попали до колоністської годівниці, ідеалом якої була пряма зрівнялівка. Вони за своєю людською природою уперто з нею боролися (про це – всі конфлікти в обох книгах), але були героїчно переможені і прийняли ідею як свою. Автори підносять цей результат як перемогу комуністичного світобачення над горезвісним „приватновласницьким індивідуалізмом”, як тріумф принципів комуністичного виховання. Формування стадного рефлексу, підпорядкування гаслу „роби як я”, „один за всіх, все за одного” – ось що було метою і ідеалом виховної системи.

Показовий в цьому плані роман ще одного дитячого і юнацького письменника Льва Кассиля – „Воротар республіки”. Антон Кандідов, герой роману, володіє вродженою абсолютною реакцією. Завдяки своїм здібностям стає геніальним футбольним воротарем, „сухим” воротарем, якому ніхто не може забити гол. Така спортивна казка. Проте потрібний конфлікт, щоб була мораль, щоб був виховний ефект. І конфлікт виникає. Спорт в Радянському Союзі, як відомо, був любительським, всі спортсмени десь ще значилися, десь отримували зарплату. Ось вам і конфлікт. Кандідов, віддавши всього себе спорту, знайшовши себе в спорті, по наївності вирішив, що це і є справа його життя. А все інше – мішура.

Та ба, товариші по команді, вихованці, до речі, дитячих будинків, швиденько нагадали йому, що будь він хоч десять разів генієм, а у нас в країні – всі рівні. І навалилися усім колективом, успішно розтоптали його спортивну амбіцію, не пощадивши попутно і людської гідності. Що і було представлено Львом Кассилем як безперечне досягнення радянського способу життя і перевага комунальної системи виховання.



1 Кураев А. Традиция. Церковь. Человек// Православие и культура. 1994, № 1. – С. 1-23. – С.5,7.

2  Материалы ХХ1У съезда КПСС. – М., 1971. – С.87.

3 Повышение воспитательной роли литературы. – К., 1972. – С.4

Каталог: wp-content -> uploads -> 2015
2015 -> Зарубіжна література
2015 -> Тест №1 микола вороний. Олександр олесь. Павло тичина. Максим рильський. Богдан ігор антонич. Володимир сосюра
2015 -> Озповідає про своє життя Рим 1996 Генеральний Дім Дочок Милосердя Каносіянок Via Stazione Ottavia, 70 00135 Roma Назва оригіналу
2015 -> Ю. О. Матвієнко, С. В. Матвієнко еміль крепелін. До 160-річчя з дня народження
2015 -> FHI-25.docx [александър абт биография фигурист]
2015 -> Навчальний посібник За загальною редакцією ректора Національної академії Служби безпеки України
2015 -> Програма всеукраїнської наукової конференції " історія степової україни XVII хх століття"


Поділіться з Вашими друзьями:

Схожі:

Ключові слова: радянська література, дитяча література, дидактика. Resume iconДитяча література Галузь знань 01 Освіта Спеціальність 012 «Дошкільна освіта»
...
Ключові слова: радянська література, дитяча література, дидактика. Resume iconЛітература
Українська дитяча література : наук допоміж бібліогр покаж. 013 р. Вип. / Нац б-ка України для дітей; авт уклад. Н. В. Загайна. —...
Ключові слова: радянська література, дитяча література, дидактика. Resume iconМіністерство культури України Державний заклад «Національна бібліотека України для дітей» Сучасна дитяча література ближнього зарубіжжя
Сучасна дитяча література ближнього зарубіжжя : метод поради / Держ закл. «Нац б-ка України для дітей»; уклад. І. В. Слободянюк....
Ключові слова: радянська література, дитяча література, дидактика. Resume iconПрограма вступних випробувань «дитяча література»
...
Ключові слова: радянська література, дитяча література, дидактика. Resume iconТарасинська І. З., кандидат філологічних наук
Дитяча література – це передусім література, яка є частиною культурної традиції І повинна розглядатися у межах загальних теоретико-літературних...
Ключові слова: радянська література, дитяча література, дидактика. Resume iconПрограма навчальної дисципліни «дитяча література з основами літературознавства»
Дитяча література з основами літературознавства. Програма навчальної дисципліни. – Полтава, 2009. – С
Ключові слова: радянська література, дитяча література, дидактика. Resume iconТема. Світова література скарбниця духовних багатств людства. Література як мистецтво слова. Роль книги в житті людин
Обладнання: виставка книг дитячих зарубіжнних письменників, кращих читацьких щоденників І зошитів учнів попереднього року навчання,...
Ключові слова: радянська література, дитяча література, дидактика. Resume iconУрок №1 Тема. Художня література як мистецтво слова, її місце серед інших видів мистецтва
Мистецтво – це найбільш концентричне І цілісне відображення життя. Завдячуючи цьому художня література – сховище духовного І соціального...
Ключові слова: радянська література, дитяча література, дидактика. Resume iconТема. Світова література скарбниця духовних багатств людства. Література як мистецтво слова. Роль книги в житті людини І чужому научайтесь
Обладнання: виставка книг дитячих зарубіжнних письменників, кращих читацьких щоденників І зошитів учнів попереднього року навчання,...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка