Ключові слова



Скачати 172.83 Kb.
Дата конвертації16.03.2018
Розмір172.83 Kb.

2) Чуткий А.І. Невідомий ректор: реконструкція біографії О.О. Карпеки // Література та культура Полісся. – Ніжин, 2009. – Вип. 49. – С. 44 – 55.

Анотація: В статті робиться реконструкція загальних тенденцій зміни традицій в системі вищої світи в радянській Україні в 20 – 30-х роках XX ст. на прикладі реконструкції професійної кар’єри О.О. Карпеки. Останній здобув вищу освіту в 1914 р. і розпочав свою викладацьку діяльність в дореволюційний період. В 1920-х рр. він був керівником низки вузів в Україні. Проте у 1930-х роках Карпеко мусив виїхати вглиб СРСР аби уникнути репресій; завдяки чому зберіг життя і в повоєнний період повернувся до викладацької діяльності, а згодом – переїхав до України, де і помер. Доводиться докорінна зміна традицій та самої структури вищої освіти в Україні в перші ж десятиліття існування радянської влади.

The reconstruction of general trends in changes of the Higher Education traditions in Soviet Ukraine in the 20 - 30 years of XX century is shown in this article for example of O.O. Karpeko’s professional career reconstruction. He received higher education in 1914 and began teaching practice in pre-revolutionary period. In the 1920's he was a director of a number of universities in Ukraine. However, in the 1930's Karpeko had to go in the deep Soviet Union to escape repression, due to he saved his life and returned to teaching in post-war period, and later he moved to Ukraine, where he died. The fundamentally changing of traditions and the very structure of higher education in Ukraine is proved in the first decade of Soviet power.



Ключові слова: ректорський корпус, О.О. Карпеко, Київський інститут народного господарства.
Вітчизняні науковці останнім часом оминають своєю увагою вивчення історії розвитку освіти в Україні, зокрема і в такий складний та неоднозначний період вітчизняної історії як 20 – 30-ті роки минулого століття. Натомість це був досить цікавий період, в якому поєднались традиції класичної (сформованої впродовж всього XIX ст.) освіти та нової (радянської). Поєднання різних керівних та викладацьких кадрів, кардинальної зміни студентської аудиторії, ставлення держави до освіти та політики у освітній сфері тощо.

Тож я спробував поглянути на дану проблему крізь інформацію, пов’язану із постаттю людини, якій судилось на власній долі відчути поєднання всіх цих старих та нових тенденцій в освіті, рівно як і пройти шлях від гімназиста та студента до професора і ректора вузу (точніше – кількох вузів). При цьому ця постать була забута, що дозволяє, вивчаючи інформацію, пов’язану із її професійною кар’єрою, краще зрозуміти тенденції в тогочасній системі освіти в Україні і водночас реконструювати її власну біографію.

Олександр Олександрович Карпеко був справді цікавою особистістю: протягом 1922 – 1927 рр. він зміг покерувати трьома з шести найстаріших вузів Наддніпрянської України. Звичайно, що призначення О.О. Карпеко на ці посади вирішувалось у вищих державних інстанціях, але це обрання залежало від проявлених ним здібностей. Це було засвідчено і характером його роботи на керівних посадах у вузах радянської України: Ніжинському інституті народної освіти (колишньому Історико-філологічному інституті ім. князя Безбородько, нині – Ніжинському державному університеті ім. М. Гоголя), Київському інституті народної освіти (колишньому Університеті Св. Володимира, нині – Київському національному університеті ім. Т. Шевченка) та Київському інституті народного господарства (колишньому Київському комерційному інституті, нинішньому Київському національному економічному університеті ім. В. Гетьмана). І в усіх цих вузах його робота характеризувалась сприянням українізації освітнього процесу, самовідданою працею на користь відновлення матеріальної бази та оптимізації освітнього процесу в них. Тож особа О.О. Карпеко справді заслуговує на докладне вивчення та популяризацію інформації про нього.

Ким же він був? Завдяки наявним архівним матеріалам можна досить чітко й вичерпно відповісти на це питання. Олександр Олександрович Карпеко народився 3 (16 – за новим стилем) листопада 1891 р. у м. Кролевець на Чернігівщині. В автобіографіях Карпеко зазначав, що за національністю він українець, а за соціальним походженням – інтелігент [1]. Батько О.О. Карпеко мав нижчу домашню освіту і працював листоношею на Кролевецькій пошті. Мати також мала початкову освіту, займалась домашнім господарством. Зазначимо, що прізвище Карпеко було поширеним у регіоні. Зокрема, в КІНГу в 1920-х рр. працювало ще два викладачі з прізвищем Карпеко, що також походили з цього регіону Чернігівщини, О.Д. Карпеко (1894 р. народження, дворянин) [2] та В.В. Карпеко (1877 р. народження, з сім’ї службовців) [3]. Обидва також називали себе в особових справах українцями. Тож українська приналежність О.О. Карпеко має додаткове підкріплення.

Та повернімось до особи Олександра Карпеко. У 1892 р. його батько був переведений на службу до поштового відділення с. Блинні Кучі Рославського повіту на Смоленщині, де працював до 1899 р. Сюди ж, відповідно, переїхала і його сім’я і саме тут розпочав свою освіту О.О. Карпеко: в сільській школі письменства. Проте початкову освіту Олександру довелось закінчувати у школі с. Холм Більського повіту Смоленської губернії (куди 1899 р. на роботу було переведено батька), яку він і скінчив у 1901 р. У 1902 р. батька було переведено на роботу до повітового міста Біле Смоленської губернії, де Олександр поступив до гімназії, в якій навчався 4 роки. У 1906 р. батькові ампутували ногу, в силу чого він залишив роботу, вийшов на пенсію і сім’я переїхала до м. Новгород-Сіверського. Як згадував О.О. Карпеко: «Тут я почав займатися приватними уроками, аби на ті гроші підтримувати сім’ю, яка в ті часи складалася з 13 осіб» [4]. Водночас Олександр продовжив навчальний курс у місцевій гімназії, яку закінчив у 1910 р. і цього ж року вступив до Ніжинського історико-філологічного інституту ім. князя О. Безбородько, на відділення класичної філології. Тут він прослухав курси лекцій з богослов’я, філософії, педагогіки, грецької, римської та російської словесності, всесвітньої та російської історії, а також вивчав нові мови (німецьку та французьку). Ніжинський інститут на той час готував викладачів для середніх навчальних закладів з класичних мов та історії. Причому Карпеко, як особа не багата, змушений був займатись викладацькою діяльністю (репетиторством) також і в студентські роки. Як він згадував згодом: «Увесь час перебування в Інституті я продовжував займатися приватними уроками» [5]. Тож його матеріальне становище було не блискучим, хоча й не злиденним – студенти Інституту забезпечувались харчуванням, обмундируванням та безкоштовним проживанням у студентському гуртожитку. А бібліотека, що діяла при Ніжинському історико-філологічному інституті, давала змогу отримати ґрунтовні знання з багатьох дисциплін.

Однак в студентські роки Карпеко займався не лише освітою та підробітками. Як слідує зі спогадів О.О. Карпеко, саме в цей період відбулось його ознайомлення з суспільно-політичним життям та включенням до нього. Вже у рік вступу до інституту він бере участь у вшануванні пам’яті померлого Л.М. Толстого, що в принципі було незаконною акцією (влада та керівництво вузу на це дозволу не давали). Як згадував О. Карпеко про ці події: «У великій скорботі схиляємо свої голови … і обіцяємо не зупинятися ні перед чим у боротьбі з мракобіссям та бузувірством» [6]. Зазначимо, що в Ніжинському інституті, як і в інших вузах Російської імперії, на той час відбулась чергова активізація студентського руху [7]. Цьому сприяв і більш демократичний склад студентів Ніжинського інституту порівняно з іншими вузами імперії [8].

У 1914 р. Карпеко мав закінчити Ніжинський історико-філологічний інститут. Як випускник класичного відділення він мав написати дипломну роботу з грецької або римської словесності [9]. Карпеко обрав тему: «К вопросу о характере и происхождении греческой сатирической драмы», по якій він виконав роботу, що була успішно захищена та стала його першою опублікованою науковою працею [10]. Як здібному студентові О.О. Карпеко було запропоновано зайнятись підготовкою до професорського звання в інституті і, зокрема, затверджено відрядження до Лейпцигу на 2 роки з науковою метою. Проте скористатись цією пропозицією О.О. Карпеко не зміг – у 1914 р. почалась Перша світова війна. Російська імперія воювала з Німеччиною, а тому поїздка до німецького Лейпцигу стала неможливою. Тож Карпеко з 1 липня 1914 р., було призначено вчителем класичних мов та історії до Острогозької чоловічої гімназії Воронізької губернії, де він пропрацював до 1 січня 1918 р. В цей час він продовжував і наукову діяльність, видавши 1916 р. розвідку «Античные мотивы (Опыт исследования античных мифов)», яка, засвідчила продовження дослідження ним теми давньогрецької культурної спадщини, початок вивчення якої відбувся ще у студентські роки.

Він також брав активну участь й у тих політичних подіях, що потрясали Російську імперію: у 1917 р. вступив до КП(б)У та до профспілки працівників освіти (РОБОС) [11]. Попри це до кінця 1918 р. він продовжував викладацьку діяльність в Острогожзькій гімназії (яку було перетворено на трудову школу), будучи при цьому також головою її педагогічної ради. Паралельно із цим до 20 грудня 1919 р., як член партії та профспілки, О. Карпеко обіймав низку керівних посад в радянській системі освіти Вороніжщини (завідувач шкільного підвідділу народної освіти, член повітової та губернської рад по народній освіті, голова учительської профспілки). Загалом, з цього часу Карпеко паралельно працював по кільком напрямкам: освітня та наукова сфера, профспілкова, партійна діяльність та робота в радянських органах влади (така «різноплановість» праці дозволяла йому компенсувати можливість кар’єрного росту, яку він втратив внаслідок початку Першої світової війни). Орієнтовно в цей час він також мав одружитись. Принаймні в особовій справі, складеній у 1927 р. Карпеко зазначав, що у нього на утриманні перебуває дружина 30-ти років (тобто 1897 р. народження) та 8-річна донька (тобто народилась у 1919 р.) [12].

З 21 грудня 1919 р. по 5 вересня 1920 р. (тобто одразу ж після звільнення Донбасу від військ Денікіна) був переведений до цього регіону і працював в м. Константинівськ Донецької губернії (членом ревкому, завідувачем виконкому народної освіти, членом міськради, викладачем у 1-ій семеричній школі).

З 5 вересня 1920 р. по 1 травня 1921 р. Карпеко працював на партійній та викладацькій роботі у м. Бахмут (викладач у 2-ій семеричній школі та на курсах підготовки працівників дитбудинків). При цьому, у 1920 – 1921 рр. «брав участь у комуністичних загонах по боротьбі з бандитизмом в Донбасі» [13].

З 1 травня по 13 жовтня 1921 р. – знов у м. Константинівськ (працює секретарем районного осередку КП(б)У та знову викладає у 1-ій семеричній школі, а також є головою правління спілки працівників освіти).

Майже паралельно О.О. Карпеко починає працювати також у місті своїх студентських років – Ніжині. Тут він з 13 січня 1921 р. по 1 вересня 1922 р. – політкомісар та викладач Ніжинського інституту народної освіти – скорочено – Ніжинський ІНО (колишній Історико-філологічний інститут кн. Безбородько). А з 1 вересня 1922 р. (в автобіографії також фігурує й інша дата – 19 вересня 1921 р.) [14] був призначений ректором Ніжинського ІНО. На цій посаді О.О. Карпеко перебував до 23 червня 1924 р. [15] і при цьому зберіг за собою посаду політкомісара та викладача, а також поповнив перелік посад, що їх обіймав, посадою керівника семінару підвищеного типу по марксизму. 23 березня 1923 р. його було також затверджено науковим співробітником історичної секції науково-дослідної кафедри історії культури та мови у м. Ніжин. Водночас Карпеко був членом Ніжинського окрпарткому. Не полишав і профспілкової роботи: з листопада 1921 по 1 липня 1924 р. був головою правління Ніжинського окружного відділу РОБОСу. З осені 1923 по 1 липня 1924 р. –також член Ніжинської міськради.

В Ніжинському ІНО Карпеко початково обіймав посаду декана факультету соціального виховання, але після затвердження на посаді ректора залишив її, ставши завідувачем кафедри суспільствознавства та викладав курси історичного матеріалізму, політекономії та історії РКП [16]. При чому з 1922 р. Карпеко здійснював викладання українською мовою [17] – з цього часу в Україні офіційно відбувся перехід до політики українізації, тож важко визначити – вчинив він в цьому випадку свідомо, чи виконував партійну вказівку.

Зазначимо, що 1922 рік став свого роду етапним у житті О.О. Карпеко. Він на тривалий період поринув у роботу в системі вищої освіти України, рівно як і у наукову діяльність (хоча остання і мала значне політичне забарвлення). Зокрема, з 1922 р. Карпеко перейшов до секції наукових робітників РОБОСу. З матеріалів Всеукраїнського комітету допомоги вченим також слідує, що з 1923 р. Карпеко значився як науковий працівник.

Та повернімось до діяльності О.О. Карпеко на посаді ректора Ніжинського ІНО. Інститут дістався йому у вкрай занедбаному стані. Але Карпеко, попри нетривалий термін свого ректорства у цьому вузі, завдяки своїй кипучій енергії зміг зробити чимало для виправлення становища. Вдалось відремонтувати частину приміщень та умеблювати їх. Кількість студентів перевищила 200 осіб. Почалось викладання нових дисциплін (природничого та фізико-математичного циклів). Було відновлено предметні кафедри, причому цей процес почався з факультету соціального виховання, яким перед цим керував Карпеко [18]. Незважаючи на те, що Карпеко обіймав цілу низку партійних та ін. посад і вів активну партійну діяльність, він зберіг толерантне ставлення до інших та виважену політику в період керування Ніжинським ІНО. Зокрема, він не переслідував дореволюційних професорів Інституту, багатьох з яких знав особисто та поважав, а також посприяв зосередженню в Ніжині плеяди талановитих науковців, які спричинились до піднесення ролі Ніжинської вищої школи у науковому житті України й СРСР. Велику увагу Карпеко також приділив впровадженню рішення про українізацію: сам одним із перших перейшов на викладання українською мовою та спонукав до цього інших. В Ніжинському ІНО спеціально для контролю за проведенням українізації було створено студентську комісію з українізації, яка мала також популяризувати українську мову та культуру загалом серед студентів [19]. Зазначимо, що з 281 студента, які на той час навчались в Ніжинському ІНО українською мовою володіли 225 осіб. Ще гіршою була справа серед викладацького складу: з 25 викладачів її знали всього 7 осіб.

Проте продовжити роботу в Ніжині надалі Карпеко не зміг, оскільки 23 червня 1924 р. рішенням влади був переведений на роботу до Києва. На посаді ректора Ніжинського ІНО його змінив М.Г. Куїс, особа, що не займалась науковою діяльністю і не розуміла її особливостей. Як наслідок, багато із зроблено Карпеко для Ніжинської вищої школи було втрачено. В житті ж Карпеко почався новий період, пов’язаний із Києвом.

До Києва Карпеко був переведений 23 червня 1924 р. Він оселився по вул. Горовиця 3, в кв. № 18. В Києві Карпеко знов поєднував викладацьку роботу з працею в партійних структурах та державних органах влади: з кінця червня 1923 р. був членом губвиконкому; з 24 жовтня 1924 р. – членом Київської міськради; з 1 грудня 1925 р. – членом Київського окружного комітету КП(б)У; а з 1 січня 1926 р. завідував відділом агітації та пропаганди в Київському окрпарткомі (по 17 лютого 1927 р.).

Не був Карпеко на другорядних посадах і в освітній сфері. З 23 червня (за іншими даними – з 1 липня) 1924 р. по 27 листопада 1925 р (за іншими даними – по 1 січня 1926 р.) він ректор Київського Інституту народної освіти (скорочено – КІНО), в якому також викладав «історію революційного руху на Україні й в Росії» (з 23 червня 1925 р. вже як професор 2-го розряду по кафедрі історії революційного руху в Україні та Росії) КІНО. При цьому залишався науковим співробітником науково-дослідної кафедри історії культури та мови Ніжинського ІНО [20]. «За розпорядженням Наркомату освіти від 27 листопада 1925 р. за № 41504 звільнений з посади ректора КІНО в зв’язку із переходом на партроботу, але був залишений професором КІНО по кафедрі історії революційного руху на Україні й Росії» [21]. З вересня 1926 р. Карпеко також став науковим співробітником науково-дослідної кафедри марксизму-ленінізму (у Києві), а з 5 лютого 1927 р. – уповноваженим наукового відділу Наркомату освіти у Києві (центральні державні відомства, до яких належав і наркомат освіти, в той період розміщувались у Харкові – столиці України до 1934 р.).

В Києві не припинилась і наукова творчість Олександра Карпеко, хоча тематично вона і змінилась, відображаючи кон’юнктуру того часу. Так, у 1925 р. він опублікував дослідження «З матеріалів до обліку студентської праці» та «З історії студентського руху 1905 р. на Київщині». В автобіографії, складеній навесні 1927 р. Карпеко також зазначав, що: «За останні часи, крім вище зазначених двох праць … в різних часописах вмістив декілька статей з історії ревруху в Росії та на Україні, зробив 11 наукових докладів, керував марксистсько-ленінським семінаром та його історичною секцією в Ніжині у 1923 – 1924 році. Керував підвищеним семінаром з історії ревруху в Росії та на Україні при Київському ІНО – з 1924 – 1926 року» [22]. Окрім цього, Карпеко брав участь у республіканських нарадах з проблем освіти. Властиво, цю діяльність він розпочав ще працюючи на Донбасі. Так, відомо про його участь на Губернському педагогічному з’їзді Донбасу (м. Бахмут, 1921 р.), на І Всеукраїнській конференції по педагогічній освіті (Харків, 1922 р.), на VI Всеукраїнському з’їзді рад (Харків, 1922 р.), на ІІ Всеукраїнській конференції по педагогічній освіті (Харків, 1923 р.), на ІІ Всеукраїнській сесії науково-педагогічного комітету (Харків, 1924 р.), на ІІІ Всеукраїнській конференції по педагогічній освіті (Харків, 1924 р.), на з’їзді підготовчих комітетів по скликанню всеукраїнського з’їзду археології та історії, на ІІ-му Всеукраїнському з’їзді наукових робітників (Харків, 1927 р.) [23].

15 лютого 1926 р. Наркомат освіти УСРР прийняв «Положення про порядок заміщення посад керівників та викладачів в освітніх установах УСРР» [24], яким закріпив за собою практику призначення керівників вузів республіки. За розпорядженням народного комісаріату освіти від 16 лютого 1927 р. (№ 8962) О.О. Карпеко був призначений ректором Київського інституту народного господарства ім. Є. Бош (далі – КІНГ) замість С.С. Кагана, який був ректором цього вузу з 1 вересня 1926 р., але в останній період свого ректорства часто хворів і тому не міг виконувати своїх обов’язків [25]. Про призначення Карпеко ректором з Харкова було направлено телеграму до КІНГ за підписом заступника народного комісара освіти УССР Приходько [26]. Після отримання цієї телеграми в КІНГ, в.о. обов’язки ректора інституту проректор навчальної частини проф. А.Є. Кристер 17 лютого 1927 р. звернувся з листом до О.О. Карпеко з повідомленням про його призначення ректором КІНГу і пропозицією «прибути до Інституту для прийому справ і майна й для вступу на посаду» [27].

Негайно прийнявши посаду, О.О. Карпеко вже 19 лютого видав розпорядження (за № 127) по Інституту, в якому інформував, що: «Цього числа, згідно з телеграмним розпорядженням Наркомосвіти з 16 ц.м. № 9906, я прийняв всі справи й майно інституту й вступив на посаду ректора» [28]. Про це Карпеко повідомив (телеграмою) й Народний комісаріат освіти [29]. Цього ж дня Карпеко (в якості ректора) провів і перше засідання Правління КІНГу, на якому було заслухано та схвалено телеграму Наркомату освіти щодо його призначення ректором, а також розглянуто стан на кожному факультеті та питання, пов’язані з виданням «Наукових записок КІНГу» [30].

Як і на попередніх місцях роботи в системі вищої освіти (тобто в Ніжинському ІНО та Київському ІНО), Карпеко розгорнув діяльність, спрямовану на розвиток ввіреного йому навчального закладу. КІНГ на той час переживав досить складний період своєї історії. Після евакуації до Саратова та подальших революційних часів, колишній Київський комерційний інститут (перейменований 1920 р. на КІНГ) так і не зміг вповні відновити свою матеріальну та навальну базу. Було втрачено більшість бібліотеки, в часи зміни влади у Києві розграбовано музей товарознавства, обладнання методичних кабінетів та лабораторій. Значної шкоди було заподіяно приміщенням Інституту, в яких тривалий час розміщувалися військові та урядові установи. Зменшився викладацький та студентський склад. Тож починати тут доводилось майже з того, що й у Ніжині. Завдяки ентузіазму та наполегливості нового ректора активізувались ремонтні роботи; була зміцнена видавнича база (прийнято рішення про підготовку публікацій з нагоди ювілею інституту) та збільшено асигнування на придбання літератури (за 1927 – 1928 навчальний рік кількість книг в інститутській бібліотеці зросла на 2132 одиниць, з них третина – україномовні) [31]. Налагоджена робота навчально-методичних кабінетів. Так, до початку 1928 р. було налагоджено роботу кабінетів: планового господарства, статистичного, економічної географії, страхування, місцевого господарства, хімічного, товарознавства, геологічного, економічного, історико-соціологічного, приватного права, публічного права; лабораторій: фізико-методичного випробування товарів, аналітичної хімії, технологічної, сільськогосподарської, біологічної, текстильного товарознавства; а також юридичної клініки та музею товарознавства [32].

Відповідно до урядових постанов кількість факультетів було скорочено до трьох: економічний, юридичний та робітничий (робітфак). Проте збільшилась кількість відділень, що сприяло поглибленню спеціалізації. При юридичному факультеті з 1927 р. почала роботу юридична консультація [33]. Для підвищення рівня підготовки майбутніх фахівців з осені 1927 р. відбулось збільшення терміну навчання студентів до чотирьох років (за винятком робітфаку) [34]. Правда, дещо зменшилась кількість викладачів: на грудень 1927 р. їх в Інституті було 86 та 10 викладачів військової справи [35]. Проте збільшилась чисельність студентів: у 1927 – 1928 навчальному році в Інституті навчався 1681 студент, при чому 750 з них отримували стипендії [36] (зазначу, що вища освіта на той час була платною). За факультетами студенти поділялись наступним чином: 505 навчались на економічному факультеті, 309 – на юридичному, решта (867) – на робітфаку [37]. В соціальному відношенні серед студентів переважали вихідці з службовців (які становили близько половини всіх студентів), а за національною приналежністю – євреї (на економічному факультеті та робітфаку вони становили близько 48 %) та українці (понад 35 %), решта – росіяни, поляки та ін. [38]. Для покращення житлових та матеріальних умов іногородніх та найбільш соціально незахищених студентів по бульвару Шевченка в буд. № 12 був обладнаний гуртожиток для студентів. І хоча його площа була незначною (259 кв. сажень), але він знаходився недалеко від навчального корпусу КІНГу (розташованого на тому ж бульвару Шевченка в буд. № 22/24) [39], що було досить зручно для студентів.

З 1 жовтня 1927 р., згідно постанови Правління КІНГу, Карпеко також розпочав викладання в інституті курсу «Економічно-соціальної історії Росії та України XIX та XX століття» [40]. Водночас Карпеко залишався професором КІНО, а також – членом Київського окрпарткому, окрвиконкому та міськради [41].

Проте, в силу залежності від волі вищої республіканської влади, Карпеко не зміг довго залишатись на посаді ректора КІНГу і вже наприкінці 1927 р. мусив перейти на нове місце роботи, залишивши таким чином посаду ректора КІНГу. 5 грудня 1927 р. в.о. обов’язки ректора КІНГу М. Мітіліно було видано наказ № 43 по інституту згідно § 1 якого «Вважати за вибулого зі складу педперсоналу Інституту ректора – проф. Карпеко О.О. через від’їзд його з Києва на працю до іншого міста» [42].

Зазначу, що після ректорства у КІНГ О.О. Карпеко на деякий час полишив працю у навчальних закладах і продовжив роботу як тоді казали «по партійній лінії» та на державних посадах. Так, у 1930 – 1931 рр. він був заступником завідувача відділу агітації та пропаганди ЦК КП(б)У; у 1932 – 1933 рр. – першим заступником народного комісара освіти УСРР (тобто, вживаючи сучасної термінології – першим заступником міністра освіти); у 1933 – 1934 рр. – головою Радіокомітету при РНК УСРР.

У 1934 р. столицю УСРР було перенесено з Харкова до Києва. Цей процес було використано для посилення репресій. Карпеко, який вже тривалий час перебував на керівних партійних та державних посадах (до того ж був пов’язаний із роботою на радіо, яке активно висвітлювало політичні репресії), добре знав про проведення політичних чисток і зрозумів, що вони рано чи пізно можуть зачепити також і його. Тому як і чимало інших українських діячів того часу він вирішив виїхати подалі від України, де б його не знали і продовжити там свою роботу. Саме тому він переїздить на Урал, де впродовж 1935 – 1937 рр. керував культурно-масовою роботою.

Зменшення масштабів репресій дозволило переїхати ближче до України. З 1937 р. і до початку Великої вітчизняної війни він працював на керівних посадах в системі народного господарства Кубані. В роки війни тут же брав участь в партизанському русі, зокрема керував одним із партизанських загонів.

Після війни постала гостра потреба у викладацьких та керівних кадрах в системі освіти. Тож Карпеко повернувся до роботи у системі вищої освіти. У 1945 – 1950 рр. був директором Краснодарського педагогічного інституту. У 1950 – 1956 рр. – деканом факультету іноземних мов Воронізького педагогічного інституту.

З 1956 р. вийшов на пенсію. Останні роки він проживав на Чернігівщині, де і помер 1969 р. В цей час зайнявся написанням спогадів, що збереглись і є цінним джерелом з історії вищої освіти й історії України 20 – 30-х років XX ст. загалом.

Опублікована наукова спадщина О.О. Карпеко становить понад сто праць, що присвячені переважно питанням класичної філології, організації системи освіти, педагогіці і т.п.

Щодо освітньої діяльності О.О. Карпеко, то вона також була багатогранною. Серед дисциплін, які він викладав, були: класичні мови, економічно-соціальна історія Росії та України XIX – XX ст., історія РКП та КП(б)У, політекономія, історія матеріалізму, суспільствознавство, історія революційного руху в Росії та на Україні. При цьому він вільно володів російською та українською, а також читав українською, російською, французькою, німецькою, грецькою та латинською. Тож, хоч його робота в освітній сфері припала на радянський період, а проте за рівнем своєї освітньої підготовки він належав до когорти вихованців старої, класичної системи вищої освіти, а тому стояв на голову вище за багатьох тогочасних керівників вузів України, що й дало йому право посісти керівні посади у трьох з них. Водночас його доля цілковито залежала від пануючої суспільно-політичної моделі, що штовхала до роботи у чітко визначених ідеологічних рамках, підкорення волі партійного керівництва та пристосуванню до обставин, що і дозволило йому пережити епоху репресій, хоча й перекрило шлях до свобідної наукової діяльності. Така доля в той час спіткала багатьох діячів наукової та освітянської ниви, що задля виживання вирішили за краще не йти на конфлікт із владою.



Посилання:

1. Державний архів м. Києва (далі – ДАК). Ф. 871, оп. 2, спр. 204, арк. 1 зв., 18.

2. Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського НАН України. Ф. 240, спр. 2, арк. 1.

3. ДАК. Ф. 871, оп. 2, спр. 187.

4. Там само, спр. 204, арк. 4.

5. Там само.

6. Карпеко О.О. Там, де вчився Гоголь. Спогади 1963 р. (Рукопис. Музей історії Ніжинської вищої школи). – С. 202 – 213.

7. Самойленко Г.В., Самойленко О.Г. Ніжинська вища школа: сторінки історії. – Ніжин: видавництво НДУ ім. М. Гоголя; ТОВ «Аспект-Поліграф», 2005. – С. 173 – 176, 180 – 181; Киевский университет. Документы и материалы (1834 - 1984). – К.: Вища школа, 1984. – 190 с.; Історія Київського університету (1834 - 1959). – К.: Видавництво Київського університету, 1959. – 629 с.; Иванов А.Е. Высшая школа России в конце XIX – начале XX в. – М.: Институт истории АН СССР, 1991. – 392 с.; Полянская Л.И. Документы к истории высшего образования в России // Исторический архив. – 1958. – № 1. – С. 222 – 227; Яковлев В.П. Самодержавие и российские университеты в годы реакции // Вестник Ленинградского университета. – Л., 1972. – № 8. – Вып. 2. – С. 42 – 49.

8. Самойленко Г.В., Самойленко О.Г. Ніжинська вища школа: сторінки історії. – Ніжин: видавництво НДУ ім. М. Гоголя; ТОВ «Аспект-Поліграф», 2005. –С. 164 – 165.

9. Там само. – С. 167.

10. ДАК. Ф. 871, оп. 2, спр. 204, арк. 4.

11. Там само, арк. 1 зв.

12. Там само.

13. Там само.

14. Там само, арк. 57 зв.

15. Там само, арк. 19 зв.; Відділ Чернігівського обласного архіву у м. Ніжин (далі – ВЧОАН). Ф. 6121, оп. 2, спр. 3199, арк. 1 – 60.

16. Самойленко Г.В., Самойленко О.Г. Ніжинська вища школа: сторінки історії. – Ніжин: видавництво НДУ ім. М. Гоголя; ТОВ «Аспект-Поліграф», 2005. – С. 209.

17. ДАК. Ф. 871, оп. 2, спр. 204, арк. 1 зв.

18. Самойленко Г.В., Самойленко О.Г. Ніжинська вища школа: сторінки історії. – Ніжин: видавництво НДУ ім. М. Гоголя; ТОВ «Аспект-Поліграф», 2005. – С. 216.

19. ВЧОАН. Ф. 6121, оп. 1, спр. 289, арк. 1.

20. ДАК. Ф. 871, оп. 2, спр. 204, арк. 19 зв.

21. Там само.

22. Там само, арк. 57 зв.

23. Там само, арк. 19, 21.

24. ДАК. Ф. 871, оп. 1, спр. 149, арк. 11.

25. ДАК. Ф. 871, оп. 2, спр. 15, арк. 33.

26. ДАК. Ф. 871, оп. 2, спр. 204, арк. 7.

27. Там само, арк. 6.

28. Там само, арк. 8.

29. Там само, арк. 15.

30. ДАК. Ф. 871, оп. 1, спр. 215.

31. ДАК. Ф. 871, оп. 1, спр. 258, арк. 3.

32. ДАК. Ф. 871, оп. 1, спр. 235, арк. 15.

33. Відроджений заново: Юридичний факультет КНЕУ. – К.: Оріони, 2003. – С. 42.

34. ДАК. Ф. 871, оп. 1, спр. 258, арк. 1 зв. – 2.

35. ДАК. Ф. 871, оп. 3, спр. 113, арк. 3.

36. ДАК. Ф. 871, оп. 1, спр. 235, арк. 11.

37. Там само, арк. 23.

38. ДАК. Ф. 871, оп. 1, спр. 215, арк. 52, 78 зв., 101.

39. ДАК. Ф. 871, оп. 1, спр. 152, арк. 82.

40. ДАК. Ф. 871, оп. 2, спр. 204, арк. 49.

41. Там само, арк. 3 зв., 20 зв.



42. Там само, арк. 56.

Поділіться з Вашими друзьями:

Схожі:

Ключові слова iconКлючові слова

Ключові слова iconЗбірник наукових праць. 012. Випуск
Ключові слова: науково-технічний прогрес, наукоємність, наукоємні технології, нейрочип, генна інженерія
Ключові слова iconГаврілова Людмила Гаврилівна
Ключові слова: дистанційна освіта; дистанційний курс; історія музичного мистецтва; майбутні вчителі музики; методи дистанційного...
Ключові слова iconЛук’янчук А. А. Вчитель зарубіжної літератури нвк «зош І – ІІІ ст., гімназія» №5, м. Славута Явище ескапізму в літературі
Ключові слова: ескапізм, втеча від реальної дійсності, філософсько – методологічна концепція, маргінальний, маргіналізм
Ключові слова iconКлючові слова: радянська література, дитяча література, дидактика. Resume
...
Ключові слова iconВільгельм дільтай та його поняття «geisteswissenschaften»: проблема інтерпретації
В. Дільтаєм. Розкрито його витоки й дискусію навколо нього, з огляду на тривалі спроби визначити сферу знань про людину, її духовність...
Ключові слова iconОсобливості вивчення основ терії ймовірностей у 6-му класі за новим державним стандартом
Ключові слова: методика навчання математики, індивідуальне навчання, випробування І події; неможливі, достовірні та випадкові події,...
Ключові слова iconАнотація. Стаття розкриває художні особливості поетики літературного процесу ХХ століття, колорит епохи Срібного століття, можливості вивчення поезії акмеїзму, футуризму, символізму на уроках зарубіжної літератури. Ключові слова
Севастянова О. А. Інтеграція культурологічного, філологічного аспектів у вивченні поетичного тексту на уроках літератури / О. А....
Ключові слова iconМіфопоетичні тенденції доби у творчості німецьких драматургів XIX століття ф. Геббеля та р. Вагнера ключові слова
Міфопоетичні тенденції доби у творчості німецьких драматургів XIX століття ф. Геббеля та р. Вагнера
Ключові слова icon2-а клас Математика
Англійська мова: вивчити назви числівників від 11 до 20. Повторити слова теми. Виписати в словник нові слова с. 78. Читати та перекладати...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка