Книга дорогоцінних скарбів



Сторінка5/11
Дата конвертації13.04.2017
Розмір1.8 Mb.
ТипКнига
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

10. СЛОВО РЕЧЕНОГО ХРИСТОЛЮБЦЕМ, РЕВНИТЕЛЯ ПО ПРАВІ ВІРІ (ймовірно, кінець ХІІ ст.)

Повна назва твору: «Се же ізложено от многословесних книг ніким Христолюбцем, ревнителем по Правій Вірі, на раздрушение льсти неприязнині, на укор творящим таковая, на поучение правовірним і на причастьє будущаго віка, послушащим Книг сих Святих і творящих ділом повеленія в оставленіє гріхов». Автором цього «Слова…», Христолюбцем, міг бути хтось із середовища чорного чи білого духовенства.

«Слово…» – це історично-літературна пам'ятка, яка дійшла до нас у Паїсієвому збірнику XIV ст., відома також і за редакцією XV ст. Але написана вона була, на думку російського історика церкви Є. Голубинського, ще у домонгольські часи, тобто нарикінці ХІІ або на початку ХІІІ століття. Відомий славіст Ватрослав Ягич також твердив, що перелік богів, наведений в «Словах» Григорія та Христолюбця залежить від літописного, наведеного в «Повісті минулих літ», а значить вони не могли бути укладені раніше ХІІ століття. Спрямована проти язичницьких вірувань і звичаїв пам’ятка має чітко виявлений християнський апологетичний зміст. На думку Є. Аничкова, початкова редакція цього «Слова» була написана тільки проти пирів (бенкетів), гри, забав та пісень, а трохи пізніше в ньому появилися нові вставки вже проти паганства та двовір’я. Це ще одне «Слово», спрямоване на викриття елементів язичництва в умовах боротьби християнської церкви з двовір’ям.

Уривки публікуються за виданням: Історія релігії в Україні: У 10 т. – К.: Український центр духовної культури, 1996. – Т. 1: Дохристиянські вірування. Прийняття християнства / За ред.

Б. Лобовика. – 384 с.
Текст

Як Ілля Фезвитянин,1 який заколов триста ідольських ієреїв та жерців, і рече: […] Так і цей не може терпіти християн, що живуть у двовір’ї. І вірують в Перуна, і в Хорса, і в Сима, і в Регла,2 і в Мокошу, і в віли,3 їх же число тридесять сестриниць, – називають окаянні невігласи і вважають [їх] богинями, і так кладуть їм треби і короваї їм молять, курей ріжуть; і вогню моляться, називаючи його сварожичем,4 і чесновиток5 богом же творять, коли ж буде у кого бенкет, то кладуть їх у відра і чаші і п’ють, веселячись біля кумирів своїх.

І коли в кого з них буде шлюб, грають у бубни й сопілки з багатьма чудесами бісівськими... Не личить християнам – на бенкетах і на весіллях – у бісівські ігри грати, бо то не шлюб називається, а ідолослужба як є танок, гульба, пісні мирські – сопілки, бубни – і вся жертва ідольська, коли моляться вогневі під стодолою,6 вілам, Мокоші, Симу, Реглу, Перуну, Велесу, богу худоби, Хорсу, роду, рожаницям і всім клятим богам їхнім. [...]

Не лише невіданням зло творимо, але й змішуємо деякі чисті молитви з проклятим молінням ідольським – трисвяту Богородицю з рожаницями, – якщо ставлять лише кутю, інші трапези законного обіду, бо називається беззаконною трапеза, що приноситься роду й рожаницям на прогнівання Бога.7

С. 327.

Пер. з давньоруськ. Б. Лобовика.



Коментар

1 Ілля Фезвитянин, тобто біблійний Ілля-пророк. Христолюбець тут хоче сказати, що так, як Ілля-пророк, ревно слугуючи Богу, заколов до трьохсот ієреїв та жерців ідольських, так і він не може терпіти християн, що живуть двовірно. Ілля не міг терпіти служителів Ваала, і Христолюбець також не може терпіти християнських попів, що збочують православне вчення, спричиняючись цим до ідолослужіння серед пастви.

2 Тобто в Симаргла. Розділ єдиного бога Симаргла на двох Сима і Регла – це справа рук пізніших переписувачів.

3 Віли (самовіли) – південнослов’янські жіночі духи, що уявлялись чарівними дівчатами з розпущеним волоссям, з крилами та з козинячими чи кінськими ногами, що їх прикривало чарівне плаття. Хто забирав у них це плаття, тому вони підкорялися. Згадка про віл у цьому та попередньому текстах свідчить, що зміст «Слів» пов’язаний із південнослов’янським впливом. У східних слов’ян аналогами віл були мавки (навки) та русалки.

4 У зв’язку з вогнем-сварожичем по-новому висвітлюється й проблема існування бога Сварога. Як уже наголошувалось, ім’я Сварога ніде, крім одного місця, в Іпатіївському літописі не трапляється, тому деякі вчені й говорять про штучний характер цього бога, тобто, що в реальному язичництві слов’ян його не було, а ім’я його було вигадане давньоруським книжиком. За М. Зубовим, хід думок давньоруського книжника при цьому міг бути таким: існує вогонь-сварожич, що тлумачиться як ім’я власне, тобто як бог Сварожич. Але закінчення в слові -ич вказує, що він є чиїмось сином. Отже, ім’я бога-батька тоді повинно було звучати як Сварог. Як видно із цього місця літопису (див. вище «Повість минулих літ», с. 34 – 35) сином вогню-Гефеста виступає Сонце-Даждьбог. Тоді «двох зазначених слів – Даждьбог і сварожич – книжникові вистачило б, аби навести свої паралелі до хроніки Малали, мало цікавлячись тим, що було в реальному язичництві насправді…» [59, с. 228]. Але при такому ставленні питання залишається все-таки незрозумілим, що означає назва сварожич, застосована до вогню.

5 Мова йде про часник, якому поклонялись давні слов’яни.

6 Вогневі-сварожичу моляться під стодолою (клунею), мабуть, тому, що тут він виконує важливу функцію – підсушує в снопах хліб нового урожаю.

7 У цьому останньому абзаці також ідеться про заборону ставити трапези Богородиці як земній жінці, тобто рожаниці та плоду її – роду, тобто Ісусу. Але в період двовір’я, коли християнство ще остаточно не перемогло залишків язичництва, у напівхристиянській свідомості давніх слов’ян Богородиця вважалася захисницею плодючості полів та людей і їй присвячували рожаничні жертвопринесення (в основному хлібом та сиром). При такому сприйнятті Богородиця під час трапези прирівнювалася до паганського ідола. Та сам християнський автор, коли говорить про «змішування трисвятої Богородиці з рожаницями», розуміє під ними все-таки мабуть якихось слов’янських відповідників язичницьким богиням-рожаницям середземноморського культурного ареалу.

11. ПИТАННЯ КИРИКА (ХІІ ст.)
Кирик Новгородець (1110 – не раніше 1156/58 рр.) – один із найяскравіших давньоруських письменників. Він увійшов в історію давньоруської культури як видатний книжник, учений-математик, богослов.

Повна назва твору, з якого взятий уривок, називається: «Се єсть впрошаніє Кириково, єже впроша єпископа ноугородського Нифонта і іних». Цей пам’ятник зберігся в рукописі XIII століття. «Впрошаніє» включає в себе спантеличені питання відносно релігійних обрядів та відповіді на них, що даються архієпископом Нифонтом та іншими.

Уривок подається за виданням: Мансикка В.Й. Религия восточных славян. – М.: ИМЛИ им. А.М. Горького РАН, 2005. – 368 с.
Текст

33. Тим, хто роду й рожаниці крають хліб, сир і дають мед, строго-настрого заборонив це робити1. «Десь, – сказав він, – написано: «Горе тим, хто влаштовує бенкети рожаниці».2

С. 189.

Пер. з давньоруськ. упорядника.


Коментар

1 Мова йде про Новгородського архієпископа Нифонта (1130 – 1156 рр.), до якого й звернені питання Кирика.

2 На думку М. Зубова, «род» і «рожаниця» в цьому випадку – не якісь демонічні істоти, яким приносять жертви і які мають відношення до культу померлих, являючись заміною домашніх «батьків» (для порівняння, рос. «родителей»), як видавалося на початку деяким дослідникам. Насправді, у «Питаннях» фіксується все та ж вимога заборони ставити трапезу Богородиці, що знижено в такому випадку буде сприйматися як людинородиця. Подібна трапеза є також образою для Рода, тобто християнського Бога-сина, який уявляється при цьому як народжена людина. Рожаничну трапезу ставили під час Різдва Богородиці. На наступний день, тобто 9 вересня, як уже говорилося, ставилася друга рожанична трапеза. «Питання Кирика» фіксують початок боротьби православної церкви проти рожаничних трапез. Хоча тоді, звичайно, трапезу слов’яни-напів’язичники могли ставити і в чистому вигляді – роду і рожаницям.

Таким чином, розглянувши три вищенаведені уривки («Слово св. Григорія Богослова», «Слово Христолюбця» та «Питання Кирика»), що є зразками давньоруської церковно-повчальної літератури, можна зробити такі висновки. «Род» як процес народження дітей чи як той, хто народжується, та рожаниці як ті, хто народжує могли набути рис персоніфікованості та імені власного (Род) лише у свідомості, насамперед, православних книжників, коли богословські рожаницькі суперечки, пов’язані з Богородицею, вже призабулися, тобто у ранньомодерну добу (XIV – XVI ст.). Оскільки, крім повчальної літератури, ні в одному з інших джерел ім’я ні рода, ні рожаниць не згадується, то з великою часткою вірогідності можна сказати, що самі слов’яни-язичники такого бога чи демона, як Род, не знали і вшановувати не могли, найбільше, що могло бути, так це вшанування всього роду-колективу, тобто поколінь померлих предків (батьків-«родителей») та тих, що живуть тепер. Це якраз той випадок, коли інтерпретація пізнішими християнськими авторами свідчень про давньослов’янські вірування не просто відображає деякі реальні свідчення, а й творить нових богів та духів. Справді, культ предків як захисників і оберігачів роду, від яких залежала доля потомків, серед всіх слов’ян був широко розповсюдженим. Талан-доля людини знаходяться в залежності від батька-матері, акту народження та справ предків. Таким чином, долю людині давав і весь рід, і мати-рожаниця (породілля). Звідсіля вже у часи християнства можливим стало перетворення й роду та рожаниць у демонічних істот, що мали людиноподібний вигляд і відали долею (на зразок грецьких мойр). Цю думку відстоював свого часу філолог О.М. Веселовський (1838 – 1906). У цілому проблема, що вирішується вченими у зв’язку з родом та рожаницями, у своїх крайніх виявах може бути сформована так: що відобразили у своїх вставках до повчальних слів руські книжники-інтерпретатори – реалії середземноморського паганства та боротьбу з ними раннього християнства і потім вже спробували їх «накинути» на реалії слов’янського язичництва чи все-таки у давніх слов’ян існували свої подібні культи, які руські книжники відобразили поряд (чи завдяки) із критикою богів та богинь, роду й рожаниць давньогрецького паганства?



12. СЛОВО О ПОЛКУ ІГОРЕВІМ

(ймовірно, кінець ХІІ ст.)
«Слово о полку Ігоревім» – це героїчна поема кінця ХІІ ст. (або початку ХІІІ ст., як вважає Омелян Пріцак), поетичний твір невідомого автора княжої доби. Ориґінал твору відкрив граф

О. Мусін-Пушкін, відкупивши його в архімандрита Спасо-Ярославського монастиря Йоіля 1791 року, і видав друком у Петербурзі 1800 року, при співпраці знавців палеографії

М. Малиновського та М. Бантиша-Каменського. Сам рукопис і більшість друкованих примірників «Слова» згоріли під час московської пожежі 1812 року. Брак ориґінального списку викликав уже на поч. ХІХ ст. появу скептиків, які вважали «Слово» пізнішим фальсифікатом. Абсолютна більшість сучасних дослідників визнає автентичність цієї давньоруської пам’ятки. «Слово» написане в епоху двовір’я і тому зберігає багато язичницьких уявлень.

Уривки подаються за виданням: Слово о полку Ігоревім

/ Вступна стаття й примітки М. К. Гудзія. Упорядник тексту

В. Л. Микитась. – К.: Радянський письменник, 1955. – С. 47 – 69.


Текст

О Бояне,1 соловію часу давнього!

Аби ти оці полки ощебетав,

скачучи, соловію, помислом по древу,

літаючи умом під хмарами,

звиваючи славу обаполи часу нашого,

біжучи тропою Трояна2 через поля на гори!
[…] А чи так заспівати було б,

віщий Бояне, Велесів внуче3


[…] Див4 кличе з верху дерева –

велить прислухатись землі незнаємій:

Волзі, і Поморію, і Посуллю,

і Сурожу, і Корсуню,

і тобі, тмутороканський ідол!
[…] Ось вітри, Стрибожі внуки,5

віють з моря стрілами на хоробрі полки Ігореві.


[…] Були віки Трояна,6

минули літа Ярослава.


[…] Гинуло добро Даждьбожого внука.7
[…] Встала обида в силах Даждьбожого внука,

ступила дівою на землю Трояна.8


[…] О, далеко зайшов сокіл, птиць б’ючи, – к морю!

А Ігоря хороброго полку — не воскресити!

За ним кликнули Карна9 і Жля,10

поскакали по Руській землі,

вогонь людям мечучи в полум’янім розі.
[…] Всеслав князь людям суд чинив,

князям городи рядив,

а сам вночі вовком бігав:

із Києва добігав до півнів у Тмуторокань,

великому Хорсові11 вовком путь перебігав.

Пер. Л. Махновця.


Коментар

1 Боян – давньоруський поет, творець пісень.

2 Хто цей Троян – думки дослідників «Слова» розходяться. Існує кілька версій: 1) Трояном названо римського імператора Марка Ульпія Траяна (98 –

117 рр. н.е.); 2) язичницького бога з функціями сонячного, місячного, бога зими і т. п.; 3) поєднання імператора Трояна та пізніших міфічних оповідей про нього;

4) руського обожненого князя. Інколи слово Троян пов’язується із гомерівською Троєю. Так, ще литовський історик Михалон Литвин (1550 р.) озвучив легенду, за якою Троя знаходилась на київській території [Михалон Литвин. О нравах татар, литовцев и москвитян / Пер. с лат. В. И. Матузовой. – М.: Изд-во МГУ, 1994. – С. 100]. Цікавою видається точка зору російського філолога Дмитра Лихачова (1906 – 1999): Троян – це слов’янський язичницький бог. Тоді «тропа Трояна» є божими шляхами, якими рискає співець-чарівник Боян. Троян у «Слові» згадується чотири рази.

3 Називання співця Бояна «Велесовим внуком», тобто потомком бога, є, мабуть, лише художньою прикрасою.

4 Див – якийсь демонічний персонаж. Слово «див» пов’язане зі словом «диво» в розумінні «чудо». В іранській міфології споріднене слово перетворилося на позначення негативного персонажу – дева.

5 Стрибог – ймовірно злий, руйнівний бог, що протистоїть світлому Даждьбогу. Вітри-внуки, що керуються цим богом, дідом вітрів, несуть смертоносні стріли на полки Ігореві. Хоча є й інші думки. Так, В. Топоров зближує функції Стрибога та Даждьбога як давачів-розповсюджувачів долі й блага [93, с. 529 – 530]. Та далі, після називання вітрів Стрибожими внуками, в «Слові» говориться таке:

Земля гуде.

Ріки мутно течуть.

Порохи поля покривають.

Стяги говорять:

половці ідуть від Дону,

і від моря,

і з усіх сторін руські полки обступили.

Діти бісові кликом поля перегородили,

а хоробрі русичі перегородили черленими щитами.

Тобто, якщо виходити з цього контексту, то Стрибог у «Слові» не міг бути слов’янським богом вітрів, бо «Стрибожі внуки» направляли половецькі стріли проти русичів, а це може означати, що автор «Слова» пов’язував цього бога з одним із половецьких племен.



6 Одне із припущень розглядає «віки Трояна» як початкові віки заснування Києва.

7 «Даждьбожими внуками» можливо названий правлячий Руссю рід Рюриковичів. Привілей походження правлячої еліти від богів був для міфологічних уявлень тієї доби звичним, тобто вважалося, що кожний правлячий князівський рід веде свій родовід від того чи іншого небесного світила, що й є богом. Але у цьому випадку вислів «Даждьбожі внуки» є, мабуть, не стільки відображенням язичницьких вірувань, стільки художнім прийомом – тропом.

8 Це один із «найтемніших» фрагментів «Слова». Обида як термін може розумітись як феодальне «порушення права», «несправедливість». «Встала Обида», тобто настала ворожнеча, сварка. Вислів «встала Обида в силах Даждьбожого внука» означає, що під «Даждьбожим внуком» може розумітись або все руське військо, або лише руські князі роду Рюрика, і найвірогідніше київський князь Святослав. «Діва-Обида» в одних випадках тлумачиться як поетична персоніфікація абстрактного поняття, в інших – це міфологічний персонаж. У цілому фрагмент розповідає про наслідки розгрому війська Ігоря половцями. Обида розпалила сварки, радіючи, що її час настав і «ступила на землю Трояна», тобто на Русь, і розпочалися між князями усобиці.

9 Карна є міфічним персонажем, уособленням надгробного плачу й скорботи.

10 Найімовірніше Жля також є міфічним персонажем, персоніфікацією жалю та скорботи за померлими. Своїм «скаканням» по Руській землі Жля символізує скорботу, що охопила Русь після загибелі Ігоревого полку. На думку Дмитра Лихачова, і Карна, і Жля є «погребальними богами».

11 Отже, у «Слові» полоцький князь Всеслав Брячиславович (пом. 14.04.1101 р.) може обертатися на вовка і, рухаючись з Києва до Тмуторакані, при цьому перебігати шлях сонцю (Хорсу). За народними повір’ями, під час сонячного затемнення вовк як хтонічна істота ковтає сонце. Хоча порівняння князя з вовком може свідчити й лише про швидкість бігу.

НІМЕЦЬКІ ДЖЕРЕЛА
13. ТИТМАР МЕРЗЕБУРЗЬКИЙ (975 – 1018 рр.)
ХРОНІКА (1012–1018 рр.)
Єпископ Мерзебурзький Титмар походив із знатного саксонського роду. У «Хроніці» докладно описуються події на межі Х та ХІ століть про прикордонну політику династії Оттонів, про ранню історію західних слов’ян, а також про відносини між німцями та їх слов’янськими сусідами. Він добре знав подробиці суспільного життя полабських слов’ян, хоча багато суджень про них є досить тенденційними. Розповідаючи про союз короля Генріха ІІ із слов’янським племенем лютичів (бл. 1003 р.), Титмар описує й деякі їхні язичницькі вірування.

Уривки подаються за виданням: Титмар Мерзебургский. Хроника: В 8 книгах / Пер. с лат. И.В. Дьяконова. – М.: «SPSL»-Русская панорама, 2005. – 255 с.


Текст

Книга 6

23. Хоча мені осоружно говорити про них,1 все ж таки, щоб ти, улюблений читачу, взнав про облудне їх марновірство і ще непотрібніший культ цього народу, я коротко розповім, хто вони й звідки сюди прийшли.

(17). Є в окрузі редаріїв2 якесь місто, що називається Радигост3, воно трикутне й має троє воріт; з усіх боків його оточує великий ліс, він недоторканий і свято шанується місцевими жителями. Двоє з цих воріт відчинені для всіх, хто входить, а треті, найменші, звернені на схід, відкривають дорогу до озера, що розкинулось неподалік, дуже страшного на вигляд. У місті немає нічого, крім з великою майстерністю спорудженого з дерева святилища, основою якого служать роги різних тварин. Ззовні, як це можна бачити, стіни його прикрашають майстерно вирізьблені зображення різних богів і богинь. Всередині ж стоять виготовлені вручну кумири, кожний з вирізаним ім’ям, понаряджувані в шоломи та панцирі, що надає їм страшного вигляду. Головний з них зветься Сварожич,4 всі язичники поважають і шанують його більше за інших. Прапори їх також ніколи не виносяться звідтіля, за винятком хіба що військової необхідності; причому винести їх можуть тільки воїни-піхотинці.5

24. Для ретельної турботи про святилище місцевими жителями призначені особливі служителі. Коли вони збираються там, щоб принести жертву кумирам або пом'якшити їх гнів, ті сидять, тоді як інші стоять поряд; таємно перешіптуючись один з одним, вони з трепетом копають землю, і, кинувши жереб, довідуються істину про справи, що викликають сумнів. Закінчивши це, вони покривають жереб зеленим дерном і, застромивши в землю навхрест два загострені списи, з покірливою слухняністю проводять крізь них коня, який вважається найбільшим серед інших і тому шанується, як священний; не зважаючи на кинутий вже жереб, який вони спостерігали раніше, через цю, нібито божественну, тварину вони повторно проводять ворожіння. І якщо в обох випадках випадає однаковий знак, задумане виконується; якщо ж ні, засмучений народ відмовляється від затії. Старовинний, обплутаний різними забобонами, переказ свідчить, що, коли їм загрожує страшна небезпека тривалого заколоту, з названого моря виходить величезний вепр з білими, блискучими від піни, іклами, і з радістю валяючись в багнюці, являє себе багатьом.6

25. (18). Скільки округів в тих краях, стільки там і храмів, в кожному з яких шанується невірними кумир того чи іншого демона.7 До того ж вищезгадане місто займає серед них особливе положення. Відправляючись на війну, вони прощаються з ним, а повернувшись з успіхами, шанують його належними дарами; шляхом жеребу й коня, як я вже говорив, вони старанно з'ясовують, що служителі повинні принести в жертву богам. Особливо сильний гнів їх пом’якшується кров'ю тварин і людей. Всіма ними, званими загальним ім'ям лютичів, не управляє якийсь один правитель. Вирішення необхідної справи обговорюється в загальних зборах, після чого всі повинні дати згоду на приведення її у виконання. Якщо ж хто-небудь з селян опирається ухваленому рішенню, його б'ють палицями; а якщо він і поза зборами відкрито чинить йому опір, його карають або спалюванням і повним розграбуванням всього його добра, або сплатою відповідної його рангу суми грошей в їх присутності. Самі невірні й непостійні, від інших вони вимагають великої і непорушної вірності. Мир вони укладають, голінням частини волосся, за допомогою трави й потиску рук. Проте за гроші їх легко можна примусити його порушити.

Книга 7

69. […] Я чув про якийсь посох, на верхівці якого була рука, що тримала залізний обруч; пастир того села, де він знаходився, носив його з собою від оселі до оселі. При вході [в дім] носій (посоха) вітав його такими словами: «Не спи, Генніль, не спи!» – саме так його звали на мові селян; – потім ці дỳрні, розкішно там пообідавши, наївно вважали, що тепер знаходяться під його захистом, не відаючи сказаного Давидом: «Кумири язичників – творіння людей».8

Пер. з рос. упорядника.
Коментар

1 Тобто про слов’янське племінне об’єднання лютичів (власна назва велети). Існує ще франкська назва цього племені – вільці. Цей і наступний уривок тексту подані у Титмара під 1005 роком.

2 Редарії – одне з племен лютичів. Відігравали провідну роль в конфедерації лютичів (вільців). Округа редаріїв розташовувалася в районі міст Стрелиця й Веліград (Мекленбург).

3 Місто Радигост – це ймовірно пізніше місто Ретра, знаходилося швидше за все на західному березі озера Толлензезеє (cлов. Долениці) в прикордонній області між доленчанами та редаріями. Археолог Й. Германн вважає, що фортеця на Замковій горі у місті Фельдберзі якраз і є тим місцем, де стояла Ретра. Ретра була знищена імператором Лотарем близько 1127 року.

4 Сварожич (лат. Zuarasici) – головний бог племені лютичів. На думку

В. Іванова та В. Топорова цей західнослов’янський бог Сварожич має пряме відношення до вогню-сварожича із давньоруських християнських викривальних «Слів» та Сварога з Іпатіївського літопису. Мова, отже, йде про те, що бога з ім’ям Сварог-Сварожич потрібно вважати первинно слов’янським богом. Як видно з цього уривку, у лютичів було багатобожжя, а Сварожич стояв на чолі їхнього пантеону.

Вкажемо також, що у зв’язку з подіями, описаними в Титмара, залишилося ще одне історичне свідчення, в якому також фігурує бог Сварожич. Не сприймаючи політики німецького імператора Генріха ІІ, спрямованої на союз із племінним об’єднанням лютичів у боротьбі з поляками, св. Бруно (Боніфацій) Кверфуртський (974 – 1009) у листі до останнього залишив таку фразу: «І дозволено мені буде сказати: чи добре переслідувати християн і бути в дружбі з язичниками? Як можуть поєднатися разом, виплід диявола – Сварожич (Zuarasiz diabolus) і вождь святих, ваш і наш покровитель св. Маврикій? Яким чином можуть діяти за одну справу священний спис і просякнуті людською кров’ю диявольські знамена?» [17]. Під «священним списом» тут мається на увазі спис св. Маврикія, який за повідомленням польського хроніста Галла Аноніма був подарований польському князю Болеславу І Хороброму німецьким імператором Оттоном І під час його коронування. Під «диявольськими знаменами» потрібно розуміти знамена із зображеннями богів, що їх лютичі несли попереду війська. Цей лист датують 1008 роком.

5 Із попереднього коментаря видно, що тут говориться про прапори, на яких могли бути намальовані зображення богів. В іншому місці (VI, 22) Титмар говорить, що лютичі, йдучи війною, йшли за богами, що їм передували. Це потрібно розуміти так, що попереду війська несли військові знамена із зображеннями на них богів.

6 Поклоніння священному кабану-вепру відомі також у дніпровських слов’ян.

7 Отже, у лютичів боги опікувалися не сферами людського життя, а певними територіями. Це підтверджує й нижчеподане свідчення Гельмольда (див. с. 73). Що ж до кількості храмів у поморських та полабських слов’ян, то з повідомлень німецьких та данських хроністів нам відомо, що вони знаходились у містах Арконі, Радигості, Щетині, Волині, Волегощі, Гостькові, Корениці, Малахові, Ростоці, Згорельці та в землі племені кичан.

8 Мова може йти про віру слов’ян у якогось домашнього божка (духа) або про бога-покровителя пастухів.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

Схожі:

Книга дорогоцінних скарбів iconКнига світ, книга серцю привіт Методичні рекомендації ббк 8. 387. К 53
Книга — світ, книга — серцю привіт : метод реком. / Нац б-ка України для дітей; уклад. Ю. В. Осадча. — К., 2013. — 36 c
Книга дорогоцінних скарбів icon«Засоби залучення учнів до читання як шлях формування загальнокультурної компетенції інноваційної особистості»
Школа – це насамперед книга. Книга – це могутня зброя. Розумна, натхненна книга часом вирішує долю людини
Книга дорогоцінних скарбів iconКнига року Бі-Бі-Сі 2012 (Книга року bbc) — літературна нагорода україномовним літературним творам, що присуджується Британською телерадіомовною корпорацією (Бі-Бі-Сі). Книга року Бі-Бі-Сі
Ця книга про те, як можна подолати свій страх. Про те, як можна навчитися навіть із найстрашніших І найзагрозливіших синьомордів...
Книга дорогоцінних скарбів iconКнига для дому, книга для сім'ї, ви можете сміливо наслідувати приклади з моїх порад, робити виписки, конспектувати окремі тези чи положення, а згодом перевірити це на власному досвіді
Книга, що претендує на настільну, заслуговує, очевидно, на передмову. Книга без передмови — те ж саме, що кінокартина без кіножурналу....
Книга дорогоцінних скарбів iconКонтрольна робота №1. «Із пісенних скарбів». Контрольний письмовий твір: «У піснях історія мого народу», «Пісня душа народу»
...
Книга дорогоцінних скарбів iconВіра Казидуб
Битва з амазонкою — сьома книга члена Національної спілки письменників України Віри Казидуб. Її перша книга —
Книга дорогоцінних скарбів iconКнига року колегіумних класів 2011-2012 новоград-волинський 2012 I. Книга братства
Валентина Зайцева); 11 клас (історичний) – 29
Книга дорогоцінних скарбів iconШановні користувачі бібліотеки та колеги! Бюлетень «Увага! Нова книга»
...
Книга дорогоцінних скарбів iconЖиттєвий та творчий шлях Дмитра Павличка
З усіх скарбів знання найцінніше, тому що воно не може бути ні вкраденим, ні загубленим, ані знищеним
Книга дорогоцінних скарбів iconКнига це чарівниця. Книга змінила світ. У ній пам'ять людського роду, вона рупор людської думки. Світ без книги світ дикунів



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка