Книга дорогоцінних скарбів



Сторінка8/11
Дата конвертації13.04.2017
Розмір1.8 Mb.
ТипКнига
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

Коментар

1 Тобто бога Святовита.

2 Ще раніше подібний звичай описав у своїй хроніці «Діяння англійських королів» (перша редакція 1125 р.) Вільям Мальмсберійський (близько 1090 – 1143): Пишучи про західнослов’янські племена, він у другій книзі цієї хроніки зазначає: «…Цей імператор [тобто німецький імператор Генріх IIІ (1017 – 1056)] володів багатьма чеснотами й перевершував своїх попередників у військовому мистецтві так сильно, що він підпорядкував вінделиків і лютичів та інші народи, що межували зі свевами, деякі з них і досьогодні прихильні язичницьким марновірствам: сарацини й турки поклоняються Богу Творцю, дивлячись на Мухаммеда не як на Бога, але як на пророка. Але вінделики поклоняються Фортуні – встановлюють її ідол в найпочеснішому місці, вкладають в її праву руку ріг, наповнений рідиною, зробленою з меду й води, яку греки називають "hydromel". Святий Ієронім підтверджує в своїй вісімнадцятій книзі Ісаї, що єгиптяни й всі східні народи роблять теж саме. Тому в останній день листопада, усаджуючись колом, всі вони оглядають його, і якщо вони бачать ріг повним, то голосно ляпають в долоні тому, що наступного року буде достаток, він зі своїм по самі вінця наповненим рогом, у всьому виконає їх бажання; якщо ж трапляється інакше, вони сумно нарікають. Генріх зробив ці народи данниками таким чином, що в кожному урочистому випадку, коли він носив свою корону, чотири їх королі повинні були на своїх плечах нести казан, в якому варилося м'ясо, на кухню…» (Цит. за: [L.P. Slupecki, R. Zaroff. William of Malmesbury on Pagan Slavic Oracles: New Sources for Slavic Paganism and its Two Interpretations // Studia Mythologica Slavica 2. – Ljubljana, 1999. – P. 10]). Як бачимо, у Саксонця ріг наповнений вином, а у Вільяма – медом. Повний ріг у Саксонця пророкує багатий врожай, у Вільяма ж вживається ширше поняття «достатку». Вінделики – це кельтське плем’я у верхів’ях Дунаю, яке на час написання «Діянь» вже не існувало. Слов’янське ж плем’я з назвою вінделики в історії невідоме, тому вінделиків потрібно, мабуть, тлумачити як венедів. Венедами ж тоді називалися всі полабські слов’яни. Не потрібно також забувати, що лютичі мали також співзвучні назви «велатаби» та «вільці». Сам Вільям не знав імені бога, якому присвячувався обряд. Ми ж можемо припустити, що це були або культові відправи все того ж Святовита, або ж Сварожича. Подібну ж інформацію подає у своїй «Хроніці» й чернець Альберіх із Трьох Джерел (ХІ ст.) (за повідомленням Абрагама Френцеля, 1712 р.). Під 1003 роком у нього читаємо: «[тут вже імператор Генріх ІІ (973 – 1024)] підкорив собі вінделиків, народ, що межував зі свевами. Ці вінделики вшановували Фортуну; маючи її кумира в найзнаменитішому місці, вкладали йому в руку ріг, наповнений напоєм, приготовленим із води й меду…» (Цит. за: [17]).

3 Можна гадати, що тут описується обряд, який пізніше дістане свій подальший розвиток у святі Коляди. Про цей звичай в Україні М. Костомаров у своїй «Слов’янській міфології» (1847 р.) писав так: «До цього часу у малоросіян зберігається подібний звичай, тільки перенесений на час різдвяних святок. Батько сімейства сідає за стіл, на якому стоять страви, що обставлені снопами. Він питає: «Чи бачите ви мене, діти?» Йому відповідають: «Не бачимо». Він каже: «Ну дай Бог, щоб і в наступному році не побачили» [68, с. 249]. Подібні звичаї спостерігались і у південних слов’ян. Так, за свідченнями Олександра Фамінцина у Герцеговині на Різдво «беруть двоє «чесницю» (хліб) і ставлять між собою. Один питає іншого: «Чи видно мене із-за хліба?» Інший відповідає: «Трохи видно». Тоді перший говорить: «Зараз трохи, хай же в наступному році зовсім не буде видно». Той же мотив повторюється і в болгарській оповіді. Прийшов піп у село, щоб отримати звичний святковий збір із селян і їстівних харчів. Склавши свою здобич до купи, він заховався за неї і запитав: «Чи бачите ви мене селяни?» «Бачимо тебе, бачимо» – сказали селяни. «Дай Боже, щоб в наступному році не бачили!» – вигукнув піп» [96, с. 57].

4 Військовий прапор «Станиця» (пор. польськ. stanica – військова хоругва) руяни шанували як прапор всіх богів, хоча це був і прапор, в якому втілювалась священна сила Святовита (про прапори із зображеннями богів див. також у Титмара Мерзебурзького, с. 60).

5 Корениця (Гардз) – поряд з Арконою ще одне велике місто на півдні острова Рюген, засноване в ІХ – Х століттях. Було резиденцією короля ранів. У Корениці було три храми, присвячених трьом богам – Ругевиту, Поревиту та Поренуту. Причому, на думку Саксонця, Ругевит є покровителем острова, а ім’я його могло означати «бог Рюгена».

6 Отже, бог Ругевит мав сім облич, Поревит – 5 голів, Поренут – 5 облич. Звідкіля ця багатоголовість у богів з Корениці? Польський історик Г. Ловмянський (1898 – 1984) вважає її вигадкою самого Саксонця Граматика [64, с. 160]. Але справа в тому, що і в Гельмольда є подібні свідчення. Він пише: «Багато богів вони вирізують з двома, трьома й більше головами» (див. с. 77).

19. САГА ПРО КНІТЛІНГІВ (XIIІ ст.).
«Сага про королів Данії», або «Knytlingа saga», присвячена клану данського короля Кнута. Записана десь між 1240 – 1260 рр. Ймовірний автор саги – ісландець Олав Тордарсон Білий скальд (помер у 1259 р.). Сага містить багато відомостей про боротьбу королів Данії з балтійськими слов’янами.

Текст публікується за виданням: Матерь Лада. Божественное родословие славян. Языческий пантеон / Составление и комментарий Д.М. Дудко. – М.: Эксмо, 2004. – С. 343 – 419.


Текст

Розділ 122. (1168 р.). [Данський король Вальдемар1 в Корениці2] наказав розтрощити трьох ідолів, які іменувались Рунвитом3, Турупітом4 і Пурувитом5. Ці ідоли такі дива творили: якщо хто бажав зійтися з жінкою в місті, то вони зчіплювались, ніби собаки і не роз’єднувались аж доти, поки не покидали місто. […] Там захопили в ідолів багато грошей, золота й срібла, шовку, і бавовни, і багрянцю, шоломів і мечів, кольчуг та всякої іншої зброї. П’ятий ідол називався Пізамар6. Він був в Асунді [Ясмунді]7, так називалось місто. Цей [ідол] також був спалений. [Інший бог] називався Чорноглав5, це був їхній бог перемоги, який ходив з ними в походи і мав срібні вуса. Він найдовше зберігся і тільки на третій рік його захопили.

Monumenta Germaniae historica. Т. XXIX.

Hannoverae, 1892. P. 314.

Пер. з рос. упорядника.
Коментар

1 Мається на увазі данський король Вальдемар І Кнутссон (1157 – 1182), після походів якого балтсько-слов’янські королівства практично припинили своє існування.

2 Зараз місто Корениця (Гардз) називається Гарц.

3 Рунвит (Rinvit) у Саксонця Граматика названий Ругевитом (Rugieuithus).

4 Турупіт (Turupit) у Саксонця Граматика названий Поренут (Porenutius).

5 Пурувит (Puruvit) у Саксонця Граматика названий Поревит (Poreuithus). І «Кнітлінгсага» й «Діяння данів» Саксонця базувались на якомусь одному джерелі. Тому обидва твори закінчуються подіями 1187 року. І тому ж такі схожі назви богів з міста Корениці.

6 Про функції бога Пізамара (Піцамара) нічого певного сказати не можна.

7 Асунд – також місто на острові Рюген.

8 Чи відповідав цей Чорноглав [Tiarnoglafi], бог перемоги, за своїми функціями злому богу Чорнобогу, про якого говориться у Гельмольда, сказати важко.

ЧЕСЬКІ ДЖЕРЕЛА
20. КОЗЬМА ПРАЗЬКИЙ (близько 1045 – 1125 рр.)
ЧЕСЬКА ХРОНІКА (з 1119 р.)
Козьма Празький, перший чеський хроніст, «батько чеської історії», як його називають, розпочав свою «Чеську хроніку» (Chronica Boemorum) у 1119 році латинською мовою. Послідовники Козьми довели її до початку ХІІІ століття. Хроніка написана з позицій захисту інтересів католицької церкви. Оригінал рукопису, на жаль, не зберігся, але до нас дійшло багато копій, за якими й був відтворений оригінал.

Уривок про викорінення залишків язичництва в Чехії подається за виданням: Козьма Пражский. Чешская хроника / Пер. с лат. Г.Э. Санчука. – М., 1962.


Текст

[…] І аж дотепер багато селян подібні до язичників: один вшановує вогонь і воду, інший поклоняється гаям, деревам та камінню, а третій приносить жертви горам та пагорбам і просить глухих та мовчазних кумирів, яких він сам і створив, захистити його та його дім.

С. 37 – 38.
[…] Пржемисл,1 досягнувши вершини своїх днів і встановивши права й закони, був вкрадений зятем Церери,2 якого при житті шанував як бога.

С. 47.
1092 рік. […] Він вигнав3 із свого королівства всіх віщунів та чарівників, а також в багатьох місцях викорінив і знищив вогнем гаї, що вшановувались як священні простим народом. Він оголосив війну марновірним обрядам, яких дотримувалися селяни, ще напів’язичники, по вівторках або середах в тиждень Трійці, коли вони, вбиваючи тварин біля джерел, приносили їх в жертву злим духам. Він заборонив поховання, які вони здійснювали в лісі або в полі, та ігри, які, згідно із язичницьким звичаєм, вони влаштовували на перехрестях вулиць і на роздоріжжях, ніби для заклинання духів, і нечестиві жарти над мертвими, коли, марно стараючись викликати душі [покійних], вони надягали на обличчя маски й бенкетували. Добрий князь [Бржетислав] знищив всі ці бридкі звичаї й святотатські затії, щоб надалі їм не було місця в божому народі.4

С. 173 – 174.

Пер. з рос. упорядника.


Коментар

Текстів про чеське язичництво майже не залишилося. Це, мабуть, пов’язано з тим, що католицька церква боролася з рештками язичництва набагато заповзятливіше й послідовніше, ніж та ж православна і, врешті-решт, примусила простий народ забути свої древні звичаї й обряди. Подані вище фрагменти тексту Козьми – одне з небагатьох свідчень, в якому згадуються язичницькі вірування давніх чехів. Всі інші свідчення (Неплах з Опатовиць («Хроніка», XIV ст.), Гаєк з Либочан («Чеська хроніка», 1541 р.)) стосуються доби Ренесансу та ранньомодерного часу і вважаються малодостовірними.



1 Пржемисл Орач (чеськ. Přemysl Oráč) (ІІ половина VIII ст.) — легендарний перший князь чехів, землероб, який заснував правлячу династію Пржемисловичів (873 – 1306 рр.).

2 Зять Церери, тобто Плутон – римський бог підземного царства. Мова йде про те, що Пржемисл помер. Церера – римська богиня родючості, аналог грецької Деметри. Для християнина Козьми є характерним називати чеських богів не їх власними іменами, а давати назви античних.

3 Мається на увазі чеський князь Бржетислав ІІ Молодший (1092 –

1100 рр.).



4 Через 200 років після прийняття Чехією християнства Козьма пише лише про культ природи у селян і вже нічого не знає про імена давніх чеських богів. На думку Г. Ловмянського, є всі підстави гадати, що рівня богів у давніх чехів взагалі не було [64, с. 166]. Першим назвав ім’я чеського бога Неплах з Опановиць аж у XIV столітті, коли писав про язичницьких чеських князів, що «вони мали кумира, якого шанували як свого бога, називався ж цей кумир Зелу» [71, с. 408].

Г. Ловмянський вважає, що в основі вигаданого імені Зелу лежало слово «жаль», яке часто повторювалося в похоронних піснях [71, с. 168].



ПОЛЬСЬКІ ДЖЕРЕЛА
21. ЯН ДЛУГОШ (1415 – 1480)
ІСТОРІЯ ПОЛЬЩІ

(між 1455 і 1480)
Польський історик та архієпископ Ян Длугош писав свою «Історію Польщі» більше 20 років. Це велика праця, що написана латинською мовою, складається з 12 книг. В ній викладається польська історія з найдавніших часів і до 1480 року. Свідчення про польський пантеон подані в першому томі друкованої версії його праці.

Уривок подається за виданням: Мансикка В.Й. Религия восточных славян. – М.: ИМЛИ им. А.М. Горького РАН, 2005. – 368 с.


Текст

[…] Відомо, що з початку своєї появи серед інших народів поляки були ідолопоклонниками й вірили в багатьох богів і богинь, а саме: в Юпітера, Марса, Венеру, Плутона, Діану, Цереру, створених заблудженнями інших племен і народів, і поклонялись їм. Юпітера вони на своїй мові називали Ієсшою (Yeszam або Iessem).1 Від цього найвеличнішого з богів всі часові блага і всі як нещасні, так і щасливі випадки, як вірили, отримували, і йому більші, ніж іншим богам, вшановування справлялись і щедріші дари приносились. Марса називали Лядо (Lyadam);2 його вигадки поетів оголошували верховодою і богом війни. Його просили дарувати перемоги над ворогами і розлютовувати дух, вшановуючи його жорстокими обрядами. Венеру називали Дзедзилілею (Dzydzilelya).3 Вони вважали її богинею шлюбу й просили, щоб вона дарувала їм велику кількість потомства й численних синів та доньок. Плутона називали Ния (Nya),4 його вважали богом підземного світу, зберігачем і сторожем душ, що покинули свої тіла, і просили у нього після смерті провести в кращі місця в пеклі, і поставили йому головне святилище в місті гніздо, куди сходились люди з усіх місць.

Зображенню ж Діани, яка за паганськими забобонами вважалася жінкою й дівою, заміжні жінки й дівчата приносили жертви. Цереру вшановували селяни й землероби, приносячи в жертву пшеничні колоски. Мали також серед богів Порядок (Temperies), який на своїй мові вони називають Погодою (Pogoda),5 яка шанувалася у них як богиня, що подає сприятливий вітер; також бога життя, якого вони називають Жив’є (Zywye).6 Поскільки держава лехітів була заснована в краю широких лісів та гаїв, в них, як переказували древні, жила й зустрічалась Діана; Церера ж вважалась Матір’ю і богинею плодів, достатку яких потребував цей край. Діана на їх мові називається Дзевана (Dzewana),7 а Церера – Маржана (Marzyana),8 і обидві користуються у них особливим шануванням. Для цих богів і богинь поляками побудовані святилища, створені зображення, призначені жерці і встановлені священні обряди, а також [священні] гаї, і в головних і найбільш людних місцях справляються обряди й пошановування; встановлені свята з принесенням жертв, на які сходяться чоловіки й жінки з дітьми і пропонують своїм богам жертви та піднесення у вигляді худоби й грошей, а інколи й полонених, захоплених в битвах […].

На їх честь влаштовуються ігри, прописані й встановлені у певний час року, на які із селищ та сіл в міста сходиться багато людей обох статей в дні, встановлені приписами [жерців]; такі ігри супроводжуються безсоромними та розпусними піснями й діями, плесканням у долоні та проведенням часу в почуттєвих насолодах та іншими присвяченими Венері піснями й порушенням правил пристойності; і [учасники цих ігор], звертаючись до вищезгаданих богів та богинь, закликають до них у моліннях, що повторюються. Обряд цих ігор та деякі їх звичаї поляки… аж до нашого часу кожного року повторюють в дні Св. Трійці, і згадують свої марновірства щорічною грою, яка називається словом їхньої мови «Stado», тобто “стадо”.9

[…] Після того як здійснилось це знищення та утоплення неправдивих богів та богинь,10 в деяких польських селах і в наші дні їх зображають та відновлюють, носячи на довгій жердині зображення Дзевани та Маржани, кидаючи їх у болото та топлячи в день Радісної неділі,11 щоб вплив цього найдавнішого звичаю серед поляків не зникав.12

С. 118 – 119.

Пер. з рос. упорядника.

Коментар

І цей уривок з «Історії Польщі» Я. Длугоша, і всі наступні польські та давньоукраїнські джерела в цьому збірнику можна віднести до вторинних джерел з історії слов’янського язичництва. З’явились вони в часи, коли язичництво практично було подолано християнством, принаймні на рівні богів. Всі автори відомостей про язичництво на цьому етапі спираються на старі попередні джерела та власну фантазію, намагаючись «підігнати» слов’янські міфічні уявлення під давньогрецькі чи римські міфічні зразки, які в ренесансні часи визнавались еталонними. Тому і в слов’янських міфічних уявленнях обов’язково бачили подобу античній міфічній моделі. Більше того, самим Я. Длугошем релігія слов’ян мислилась як відхилення від цієї моделі. Інколи результатом такого «доосмислювання» фактів слов’янського паганства ставали штучно створені боги, які в первісному паганстві (тобто у 2-й пол. І тис. н.е.) ніколи не існували. Це – Лель, Полель, Лада, Купало, Коляда, Курент і т. п. Мова фактично йде про творення хроністами нових міфів, богів, демонів, релігійних звичаїв у процесі вивчення старих (феномен вторинної, «кабінетної міфології»).

Вкажемо також і на джерела відомостей Я. Длугоша про давньопольських язичницьких богів. Спочатку польські філологи Олександр Брюкнер (1856 – 1939), а потім і Станіслав Урбанчик (1909 – 2001) опублікували церковні заборони язичницьких обрядів, які належать до першої чверті XV століття. У них трапляються й певні імена, що пізніше фігурують у Длугоша як боги. Перше свідчення належить до початку XV століття: «Поляки ще й зараз біля зелених свят вшановують своїх божків alado gardzyna yesse [О, Ладо … Йєша]. […] Цих божків погані християни вшановують більше, ніж Бога: дівчата цілий рік не ходять до костелу молитись істинному Богу, тоді як на вшановування цих своїх божків вони звикли приходити» (Цит. за: [85, с. 397]).

Інша заборона з Ченстоховського рукопису Яна з Михочина (1423 р.): «…Наші старі й дівчата не моляться про те, щоб стати достойними сприйняття святого духа, але в ці три дні, коли було б потрібно віддаватись розмірковуванням [день Святої Трійці, день Святого Духа…], сходяться старенькі, жінки й дівчата, але не до храму, не на молитву, а на танці, не до Бога взивати, але до диявола: ysaya lado yleli ya ya [Ладо, Леля, Йєша, Ниа?]. Якщо такі не покаються, то підуть разом з yassa, lado на вічні муки» (Цит. за: [85, с. 397]).



Остання заборона, що належить до 1420-х років: «Забороняємо також танці та пісні, в яких називаються імена ідолів: yassa lado ylely tya [Ладо, Леля, Йєша, Тиа (Ниа?)], що проводяться під час зелених свят, коли ті, хто істинно пізнали Христа повинні ревно просити Бога, щоб і їм за прикладом апостолів сприйняти Дух святий» (Цит. за: [85, с. 397]). Як бачимо імена Йєша, Ладо, Дзедзилеля, Ниа фігурують вже потім у Длугоша як боги. Чіткіше, мова повинна йти про те, що тих богів, про яких мова йтиме нижче в польському пантеоні, не було, а якщо вони й існували, то належали до рівня нижчих сакральних істот – демонів. Саме про них і говорять різні давні обрядові весняні та літні пісні. Тобто деякі імена все ж таки вже були в польській народній вірі XV століття, Длугош же підніс цих духів (демонів) до рангу богів.

1 Йєша (лат. Yessa) – верховний бог польського пантеону Я. Длугоша, що відповідає римському Юпітеру. Більш за все такого бога не існувало, а ім’я було взяте, на думку О. Брюкнера з пісенного приспіву.

2 Длугош робить тут Ладо (Ліада) польським аналогом римського бога війни Марса. На думку польського славіста О. Брюкнера (1892 р.), поява імені Лади пояснюється бездумним приспівом «Ой, Ладо» та «Лада, лель-люлі» у народних піснях. Ладо із закінченням на -о, – це клична форма від Лада і так звали свого коханого/кохану. Ксьондзи-іноземці, що погано розуміли слов’янську мову, зробили із такого приспіву особливого бога. Цю ж думку (1913 р.) в гіпертрофованій формі висловив і Микола Гальковський: «Доведено, – писав він, – що божества Лади не існує… це – вигадка наших книжників пізнішого часу. Звідкіля взялися нові боги Лада, Лель? Вважаємо, що внаслідок нерозуміння. Лада, лель-люлі – це приспіви пісень. Лада має один корінь зі словами лад (згода), ладить, лади. У «Слові о полку Ігоревім» ладо означає чоловік. У сучасних великоруських піснях слово лада означає – дружина, наречена. «Я ищу себе ладу милую». Що стосується Леля і Полеля, то ми думаємо, що обидва ці слова походять від приспіву люлі, а останній у формі «ай-люлі» міг виникнути внаслідок викривлення богослужбового слова «алілуйя». Неправильно засвоєне на слух, це слово могло потрапити й у світську пісню як приспів» [5, т. 2, с. 295]. Тобто найвірогіднішою все-таки видається думка, що від нерозуміння слов’янами-напів’язичниками слова «алілуйя» такі міфологічні істоти, як Лада чи Лель, справді могли виникнути й об’єктивно існувати в добу пізнього середньовіччя та ранньомодерного часу на рівні так званого «народного християнства» (у випадку з Ладою це підтверджується багатьма фольклорними джерелами), а не лише в уяві церковних хроністів. Серйозні сумніви може викликати лише віднесення таких персонажів до рівня богів. «Ранг» все-таки, мабуть, у них був нижчий – це рівень демонічних істот (духів). Все це говорить про незнищенність процесу міфотворення простонародною свідомістю і в християнську добу. Але поряд з цим ішов і паралельний процес «кабінетної міфотворчості», коли священики чи вчені-хроністи від нерозуміння ситуації в сфері народних вірувань або вигадували богів (як у випадку з Длугошевим – Yesza), або ж простонародним віруванням у сили природи приписували статус богів.

3 Дзедзилеля (лат. Dzydzilelya), як видно, – це богиня пантеону, що відповідає римській Венері, тобто богині кохання. Олександр Брюкнер вважає, що це ім’я створене хроністом і немає ніяких коренів у давній слов’янській міфології. Насправді ж Dzydzilelya веде своє походження від певних простонародних пісенних рефренів [92].

4 Ний, мабуть, не є богом, повністю вигаданим Длугошем. Він має один корінь з давньоруським «навь», що означає «смерть».

5 Брюкнер пропонує ототожнювати Погоду з богинею Подагою, храм та кумир якої знаходились у Плоні (область Вагрія), про що ми довідуємося від Гельмольда.

6 Ім’я богині Жив’є (від «життя») могло бути запозичене Длугошем у Гельмольда.

7 Отже, Дзевана (Dzewana, Dziewonna) відповідала римській богині Діані, яка, як відомо, була богинею полювання. Ще О. Брюкнер вважав Дзевану як богиню витвором уяви самого автора, яка взята була із народних звичаїв, де вона була обрядовою лялькою, про що говорить нижче і сам Длугош. На його думку, і ця богиня, й інші створені були Длугошем через намагання знайти обов’язкові аналогії богам римського пантеону. З точки зору В. Іванова та В. Топорова ім’я Дзевана має такі відповідники в польській мові, як dziewa, тобто «діва», «девственница». На підтвердження цієї думки можна навести також і цитату з «Хроніки» нотаря угорського короля Бели (ХІІІ ст.), де про назву фортеці Девін в Словаччині говориться таке: «Ця назва – від слова «дівчина» (Девонія). Давні слов’яни-язичники богиню Венеру, шануючи в образі діви, називали Девойна, Девіна або Діва» (Цит. за: [17]).

8 Маржа́на (Marzyana) може мати якесь відношення до Мари – духу смерті. У слов’янських народних обрядах відомі також Марени та купали (купальниці) – це солом’яні опудала, ляльки, яких знищують під час обрядів, розриваючи їх на частини, або спалюючи, або топлячи, а потім здійснюють ритуал оплакування. У польській традиції також спалювали й топили ляльку Маржани. На думку

О. Брюкнера, це один із прикладів того, як обрядова лялька була перетворена на бога. Отже, незважаючи на те, що більшість імен богів у Длугоша – вигадані, все ж таки певну простонародну міфологічну реальність вони відображали.



9 Стадо – свято з танцями, пов’язане з характерними для західних слов’ян пастушними мотивами троїцьких обрядів.

10 Тут ідеться про знищення всіх паганських кумирів 7 березня 965 року після прийняття Польщею християнства.

11 Перша неділя після Пасхи.

12 Через багато років про звичай топити опудало Маржани згадував також історик Мартин Бєльський (1495 – 1575). У «Хроніці Польській» (1551 р.) він писав: «На моїй пам’яті ще був звичай у нас по селах на Білому тижні посту [тобто останній тиждень посту] топити одне опудало: одягнувши сніп із конопель або соломи в людський одяг, все село супроводжувало його туди, де поблизу було яке-небудь озерце або калюжа і там, знявши з нього одяг, кидали в воду, приспівуючи жалібно: «Смерть в’ється по тину, шукаючи собі мороки» і т. п. Потім пошвидше бігли додому від того місця; хто ж […] в той час падав, вважали це передвістям, що він в тому ж році помре. Звали це опудало Маржана, я б сказав, що це був бог Марс…» (Цит. за: [17]).


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

Схожі:

Книга дорогоцінних скарбів iconКнига світ, книга серцю привіт Методичні рекомендації ббк 8. 387. К 53
Книга — світ, книга — серцю привіт : метод реком. / Нац б-ка України для дітей; уклад. Ю. В. Осадча. — К., 2013. — 36 c
Книга дорогоцінних скарбів icon«Засоби залучення учнів до читання як шлях формування загальнокультурної компетенції інноваційної особистості»
Школа – це насамперед книга. Книга – це могутня зброя. Розумна, натхненна книга часом вирішує долю людини
Книга дорогоцінних скарбів iconКнига року Бі-Бі-Сі 2012 (Книга року bbc) — літературна нагорода україномовним літературним творам, що присуджується Британською телерадіомовною корпорацією (Бі-Бі-Сі). Книга року Бі-Бі-Сі
Ця книга про те, як можна подолати свій страх. Про те, як можна навчитися навіть із найстрашніших І найзагрозливіших синьомордів...
Книга дорогоцінних скарбів iconКнига для дому, книга для сім'ї, ви можете сміливо наслідувати приклади з моїх порад, робити виписки, конспектувати окремі тези чи положення, а згодом перевірити це на власному досвіді
Книга, що претендує на настільну, заслуговує, очевидно, на передмову. Книга без передмови — те ж саме, що кінокартина без кіножурналу....
Книга дорогоцінних скарбів iconКонтрольна робота №1. «Із пісенних скарбів». Контрольний письмовий твір: «У піснях історія мого народу», «Пісня душа народу»
...
Книга дорогоцінних скарбів iconВіра Казидуб
Битва з амазонкою — сьома книга члена Національної спілки письменників України Віри Казидуб. Її перша книга —
Книга дорогоцінних скарбів iconКнига року колегіумних класів 2011-2012 новоград-волинський 2012 I. Книга братства
Валентина Зайцева); 11 клас (історичний) – 29
Книга дорогоцінних скарбів iconШановні користувачі бібліотеки та колеги! Бюлетень «Увага! Нова книга»
...
Книга дорогоцінних скарбів iconЖиттєвий та творчий шлях Дмитра Павличка
З усіх скарбів знання найцінніше, тому що воно не може бути ні вкраденим, ні загубленим, ані знищеним
Книга дорогоцінних скарбів iconКнига це чарівниця. Книга змінила світ. У ній пам'ять людського роду, вона рупор людської думки. Світ без книги світ дикунів



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка