Книга ілюстрована копіями деяких архівних документів, які публікуються вперше, старовинними фотографіями й поштовими листівками, а також світлинами актриси Національного академічного драматичного театру імені І



Сторінка14/41
Дата конвертації03.01.2020
Розмір6,01 Mb.
ТипКнига
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   41

Не знайшли гідного відображення в обрисі сучасного Старого Арбату його знамениті співці Борис Зайцев, Іван Бунін... Не згадані поет Костянтин Бальмонт і письменник Олександр Купрін... Є меморіальна дошка, присвячена філософу Олексію Лосєву, й немає згадки про філософа Миколу Бердяєва... Є меморіальна дошка, присвячена композитору Олександру Давиденку й залишаються поза увагою інші, значно відоміші композитори.

Не менш важливо й цікаво продумати систему введення в інфраструктуру Старого Арбату літературних героїв, яких у свій час «поселили» тут Іван Тургенєв, Лев Толстой, Михайло Булгаков, інші письменники. Подібний досвід є в Києві, де споруджені теплі пам’ятники Проні Прокопівні й Свириду Голохвастову на Андріївському узвозі або Паніковському на розі Хрещатика і Прорізної. Втім, не обов’язково примножувати скульптури, подібні до арбатської принцеси Турандот, адже можна знайти інші, в тому числі й дешевші, способи привернення уваги жителів і гостей Арбату до його літературного минулого.

Що стосується Культурного центру України в Москві, то його створення й діяльність на Старому Арбаті є не лише виявом поваги нашої держави до славної історії найзнаменитішої вулиці Росії, але й вклад у її майбутнє. Творча діяльність Центру вносить особливий колорит у сучасне життя Старого Арбату, сприяє зараз і, сподіваюся, сприятиме в майбутньому відродженню його слави як історико-культурної, духовної вулиці Росії. Культурний центр України якраз уособлює наближення Старого Арбату до лихачовського ідеалу — Вулиці Культури.

Хотілося б вірити у те, що високе призначення нинішнього будинку № 9 залишиться й надалі, що він переживає кращі часи своєї історії, бо живе особливо насиченим і потрібним для багатьох людей життям.

Розділ 3. ГРУШЕВСЬКИЙ НА АРБАТІ


«Прийшла війна і поруйнувала всі плани»
Як Михайло Грушевський потрапив у 1916 році в Москву? Про це він сам коротко розповів в «Автобіографії», написаній через десять літ. «...Прийшла війна і поруйнувала всі плани. Вона застала Гр-го на літнім спочинку в Карпатах, відти не маючи змоги ні виїхати до Київа ні вернутись до Львова, він виїхав із сім’єю до Відня; виїхавши потім до Італії, списався з київською ріднею і знайомими, і рішив через Румунію виїхати до Київа. Але вже з початком війни був виданий секретний наказ: коли-б приїхав, обшукати і без огляду на результати трусу вислати на Сибір. Коли в середині листопаду Гр. приїхав з сім’єю до Київа, Гр. арештовано, помешкання ошукано, а потім в грудні дано наказу обшукати також і помешкання у Львові — що був тоді в російській окупації. Хоч сі струси не дали ніяких обтяжуючих вислідів, в лютім 1915 р. Гр. призначили на висилку етапом на Сибір, але петербурзьким знайомим, як іронізувало «Н. Время» в останні хвилі вдалось «вставити букву М»: замість до Сибіри призначено на висилку до Симбірська і під охороною городового вивезено і віддано симбірській поліції, а слідом виїхала туди-ж його родина. В Симбірську Гр. прожив до осени того р., — за проханням російської академії восени його переведено до Казани, як міста більш придатного до університетських занять, а рік пізніше до Москви, все під «явний нагляд поліції», що позбавляли його права педагогічної і різної иншої діяльності».

Не так уже й багато публікацій, які суттєво розширюють цю лапідарну інформацію, проте на початку нинішнього століття в Києві вийшов у світ цікавий роман Юрія Хорунжого «Вірую» про Михайла Грушевського. Спираючись на документи, автор розповів, зокрема, про події, що передували переїзду Михайла Сергійовича в Москву. З задоволенням процитую дещо з цього художнього твору, розповідь в якому ведеться від імені самого Грушевського:

«Мандри так знесилили нас, що, опинившись на Паньківській1, ми дві доби одлежувалися, тішилися теплом з напалених камінів після промерзання у вагонах, нікого не приймали, аж на третій день, довідавшися, що я в Києві, збіглася наша нечисленна громада на пораду.

А четвертого дня по мене прийшли...

Не дозволили брати з собою нічого, окрім носильних речей, зробили трус, забрали щоденник, листи, посадили в жандармську бричку і під схлипування моїх дівчат, що стояли на порозі, погнали до славної Лук’янівки...

Понад два тижні тримають без допиту, вив’ялюють, гадають, перелякаюся і швидше «розколюся»... Здогадуюся про ваші штуки...

Нарешті викликають на допит до слідчого. Я спокійний. Мені навіть цікаво, що інкримінуватимуть... І який той слідчий — дурень, хитрун, служака мимоволі?

Підполковник жандармерії пан Самохвалов... Прізвище багатообіцяюче. Воно, як і ім’я, таємничо пов’язане з людським єством...

Обличчя сіре, очі натомлені, погаслі, воло нависає над комірцем. Дається взнаки професія...

Проте підвівся, коли я зайшов до слідчого кабінету, відповів на моє «добридень», запропонував сісти.

Спершу вивчаємо один одного, а я відповідаю на загальні анкетні запитання. Портрет Миколи Другого точно над ним — голова над головою. Останнє з анкетних:

— Прежняя судимость?

— Под судом и следствием не был... к дознаниям политического характера не привлекался.

— Ха-ра-шо-о...

Показує книжки українською і німецькою зі львівського зібрання. Ага, трус був і на Понінського1... Відповідаю, що то є моя власна книгозбірня, частина — видання моїх наукових праць. Подає мені «Записки Наукового товариства ім. Шевченка», двотомник, присвячений двохсотліттю Полтавської битви і Мазепі. То й що? Стримую посмішку. Спокійно відповідаю.

Справді, я видав цю працю у Львові. З цього приводу і в Росії друкувалися наукові розвідки. Чи брав я участь в урочистостях пам’яті Мазепи? Не пам’ятаю, чи були вони, а якщо так, то участі не брав.

Пригадав пан Самохвалов і лист, який підписав гуртом з думцями як реакцію на виступ Скоропадського в Думі, коли той заперечував прагнення українців до своєї літературної мови. Хіба ви не знаєте мого, українського літератора, ставлення?

Допит закінчено, Самохвалов чемно прощається зі мною. До наступного... А бодай тебе геть не знати...

Нарешті вони зліпили свою постанову щодо мене. «Профессора Львовського университета Михайла Сергеева Грушевского как пропагандиста украинского сепаратизма и видного деятеля украинской национально-демократической партии на время состояния местностей, из коих он высылаем, на военном положении выслать в отдаленные сибирские губернии...» Се Томськ, я знаю, бо туди заганяють усіх українців. Чи не краще було б лишитися в «дядьковій хаті», як сказав Винниченко, у «нашій тюрмі»? Бо се ж Україна, Київ, рідні, друзі... Але вказуючий перст головного начальника Київської військової округи, теперка усим заправляють військові, краще знає, де мені і моїй родині буде ліпше...

Ніби мав би й радіти, вийшовши з Лук’янівки «на волю»... Відносно... Бавлю себе думкою, що найсвободніша людина лишається все одно невільною... Жандарми передають мене «на руки» городовому, якомусь Гнатові Дидуку (наш чоловік!). На Дегтярівській вулиці беремо візника, пан Ігнатій, як він себе відрекомендував, мій новий приятель... сидить поряд і тре мене своїм мундиром... Я цупко тримаю теку з начерками «Історії української літератури»...

Мені дають два дні на збори. А скільки справ треба залагодити!..

...З важким серцем мушу відправлятися на заслання. Невеличке послаблення, хоча й суттєве: їду не до Томська, куди діставатися понад тиждень, а до Симбірська, се дороги три-чотири дні. Мої друзі у Санкт-Петербурзі — Шахматов, Ольденбург — через Академію наук і її президента великого князя Костянтина Костянтиновича виклопотали мені полегкість... Маринця1 і Кулюня2 приїдуть до мене пізніше...

Валандалися в потягу чотири дні, я вже геть одурів, поки дісталися симбірського поліцмейстера і той верз дурниці, що йому приємно приймати в себе пана професора. Так і хотілося встрелити у відповідь: а мені — не дуже... Поліцмейстер написав розписку Дидуку, що «принял меня от киевского городового такого-то». М-да-с...

Я напевно сказився б од того всього, та за два тижні прибули мої ангелиці-берегині. Ми винайняли дві невеличкі кімнатки, я трохи розправив плечі... Сів за листи, треба відписати і до Києва Сергію Єфремову, і до Відня та Львова, чи перепустить цензура, і до Петербурга Олексію Шахматову1, котрий не раз приймав мене в своїй домівці і нині заступився перед можновладцями. І взагалі щиро переймався українськими проблемами — один з небагатьох росіян».


Михайло Грушевський написав Олексію Шахматову такого листа:

«Глубокоуважаемый и дорогой Алексей Александрович! Спешу принести мою искреннюю благодарность за Ваши добрые чувства и усилия помочь мне в этих удивительных бедствиях, обрушившихся на меня, когда я, именно чтобы снять всякое подозрение с себя лично и с украинского движения в России, с крайним риском — рискуя своею свободою, своими служебными правами, своим положением профессора и т.д. — пробивался и наконец пробился в Россию, в свой родной Киев! Приходится пережить полный разгром своей жизни! Пропала кафедра, я лишился возможности вести свои научные занятия и свою историю Украины, составляющую признанный нерв моей деятельности...

Буду просить свободы передвижения, наиболее желательным местопребыванием, при лишении Киева и Львова, был бы Петербург, на втором месте Москва, наконец Харьков — в этих трех городах я нашел бы хоть какую-нибудь возможность занятий по своей специальности, а больше нигде...

В сумме злоключения, настигшие меня, не так уже важны в общем море бедствий, затопившем моих единомышленников, и даже как-то совестно носиться со своими несчастьями, когда их так много...»


Цей лист містить у собі ряд важливих моментів, на яких хотілося б наголосити. Передусім, Грушевський дуже точно називає свою наукову роботу, в першу чергу написання «Історії України-Руси», «визнаним нервом моєї діяльності». Далі, цікаво, що він поставив на перше місце свого можливого переїзду з Казані для подальшого перебування зовсім не Москву, а Петроград. Нарешті, привертає увагу моральна позиція Грушевського, який вважав, що його нещастя й труднощі «не так уже важливі в загальному морі бідувань».

Грушевські жили в сільці Колках над Волгою вище Симбірська і там провели літо, затим переїхали до Казані. Тут Михайло Сергійович засів дописувати восьмий том «Історії України-Руси», хоча постійно відчував брак джерельної бази. Добре, що Шахматов надсилав йому журнали й книжки, зокрема і свій «Короткий нарис історії малоруської (української) мови», що побачив світ у 1916 році. Затим прийшла несподівана звістка про те, що друзі — російські академіки — добилися для Грушевського дозволу переїхати до Москви...

«Переведено до Москви»
Московський — арбатський період життя Михайла Грушевського, який тривав рівно півроку — з вересня 1916 року по березень 1917 року — в історичній літературі досі виділявся хіба окремим рядком, абзацом, у кращому випадку сторінкою.

Щоб уявити собі, в якому обсязі він висвітлювався серйозними вченими, наведемо повністю відповідний пасаж із книги відомого українського історика Івана Крип’якевича «Михайло Грушевський: Життя й діяльність», виданої в 1935 році у Львові:

«Після трусу в Києві Грушевського замкнули у в’язниці на Лук’янівці, під дуже суворим доглядом, самого одного в цюпі (в «одиночці»), не дозволяли навіть діставати ніяких книжок «із волі». Потім його мали вивезти в Сибір. Але російська Академія Наук уставилася за українським ученим. Тоді замісць на Сибір Грушевському призначили на місце пробування Симбірськ, — як жартували собі тоді, в наказі до назви заслання вставили тільки букву «м»! Пізніше з Симбірська засланець переїхав до міста Казані, а врешті до Москви. Тут Грушевський перебував під суворим наглядом поліції, не мав права зміняти місця, ані займати якої-небудь посади, читати викладів, чи виступати на зборах. Щотижня мусів він ізголошуватися на поліції. А все ж у великій Москві легче було жити, ніж у Симбірську: Грушевський зайнявся тут знову науковою роботою, писав до російських часописів у обороні гнобленого українства й навіть потайки працював у місцевих українських організаціях та в єдиному тоді на цілу Росію українському журналі «Промінь».

Або глянемо грунтовну вступну статтю Володимира Дорошенка «Життя і діяльність Михайла Грушевського», вміщену у книзі вибраних праць Грушевського, що вийшла в Нью-Йорку з нагоди 25-річчя його смерті. Побіжна згадка про московський період знаходиться в ній у розділі... «Діяльність Грушевського на Україні». Втім, Дорошенко назвав прізвища російських академіків Олексія Шахматова і Федора Корша, які допомогли Грушевському переїхати з Казані до Москви.

Так само коротко писав про московські місяці грушевськознавець Любомир Винар, який, зокрема, дослідив автобіографію Михайла Сергійовича (1906 і 1926 років), як джерело до вивчення його життя і творчості:

«У Симбірську Грушевський проживав до осені 1915 року, а потім за старанням Російської академії наук йому дозволено переїхати до Казані, а в 1916 році до Москви. У всіх цих місцевостях історик перебував під «явним наглядом поліції», що позбавляло його права наукової і суспільної діяльности. Не зважаючи на те під час свого заслання Грушевський не зломився і дальше займався науковою працею. Тоді він працював над популярним нарисом всесвітньої історії, а в Москві опрацьовував VIII том Історії України-Руси. Там також «потайки» робив, яку міг роботу в українських організаціях, а також брав участь в редакції «Украинской жизни» і тижневику «Промінь». Отже, як бачимо, не зважаючи на численні перешкоди і труднощі на засланні, Грушевський не відривався від наукової і суспільно-громадської праці».

Стисла базова інформація про життя й діяльність Михайла Сергійовича в Москві міститься у працях українських вчених Владислава Верстюка, Руслана Пирога, Валерія Смолія, Павла Соханя та ін., у популярних виданнях, скажімо в книзі «Михайло Грушевський» (Київ, вид. «Україна», 1996). Велике значення для всього грушевськознавства має недавній вихід у світ «Українського історика» з нагоди 135-річчя від дня народження Михайла Грушевського1. В цьому виданні Владислав Верстюк справедливо зауважив, що в останній час «стає все складніше знайти хоч невеликий клаптик в царині діяльности Великого Українця, який би ще не привабив до себе допитливе дослідницьке око. Можливо такої ділянки вже нема». Безумовно, що й московський (1916–1917 років) «клаптик» біографії Михайла Сергійовича не залишився поза увагою грушевськознавців, але насправді це саме та сторінка його життя й діяльності, яка поки-що недостатньо розроблена. Говорячи словами Грушевського, «шматочок історії — це така рідкісна річ, що нею треба вельми дорожити».

По суті справи московський період спеціально не досліджувався і, частіше всього, в різних працях подається класична інформація, відома з «Автобіографії» Грушевського 1926 року:

«З переводом до Москви мав змогу взятись до продовження своєї «Історії України», яку війна перервала на описі Зборівської битви... В Москві докінчив історію війни 1649 р. і довівши огляд до весни 1650 року видрукував в Москві, як третю частину VIII тому (видання се було закінчено вже по виїзді Гр-го з Москви і властиво не вийшло в світ, і потім Гр. передрукував його в Відні в 1922 р., з одинокого примірника, одержаного з Москви з оказією)1. Почав друк також своєї «Всесвітньої історії», котрої I ч. вийшла в Петербурзі в р. 1916. В Москві брав участь в редакції «Украинской жизни» й тижневика «Промінь», займався організацією україн. видавничої спілки і наукового товариства».

Чи не найбільше про московський період написано в згаданому романі Хорунжого, який добре знає джерельну базу життя і творчості великого українця.

В сучасних російських виданнях я зустрів інформацію про перебування Грушевського в Москві у серйозній статті Сігурда Шмідта «Арбат в історії і культурі Росії»:

«З осені 1916 р. по березень 1917 р. в квартирі 8 (вул. Арбат, 55. — В.М.) жив М. С. Грушевський (з 1929 р. академік Академії наук СРСР). Твори класика української історичної науки, який немало писав і про українську літературу, визнаються високим зразком і української літературної мови»2.

Звичайно, що перебування Грушевського на Арбаті вимагає пильної уваги й докладної розповіді: воно було насичене цікавою, різноманітною роботою й безпосередньо передувало часові, коли Грушевський очолював Українську Центральну Раду.

Основним джерелом для висвітлення життя Михайла Сергійовича на Арбаті є його «Спомини», які вперше були опубліковані в журналі «Київ» у 1988–1989 роках3. Відомий український історик Федір Шевченко писав тоді: «Вартість «Споминів» академіка М. Грушевського, найвизначнішого історика України, — поза сумнівом. Зберігся рукопис по суті випадково, досі про цей твір видатного вченого в літературі не було жодої згадки...» З того часу «Спомини» широко використовуються в історичній літературі, передусім, та частина рукопису, де розповідається про діяльність Центральної Ради. Проте, на жаль, до цього часу залишаються практично невідомими понад двадцять сторінок журнального тексту «Споминів», які безпосередньо стосуються московського (1916–1917 років) періоду біографії Грушевського. Тому я прагну до того, щоб якнайчастіше говорив сам Михайло Сергійович, і читач має можливість уважно прислухатися саме до нього, з його вуст вперше почути розповідь про життя на Арбаті. Навіть назви підзаголовків у цьому розділі складені зі слів Грушевського... Коли Іван Бунін, уже будучи Нобелівським лауреатом, писав історико-філософську працю про Лева Толстого, то він намагався переважно користуватися текстами й висловлюваннями самого Толстого і тільки затим вдавався до своїх коментарів. Бунін справедливо вважав, що саме так можна відтворити справжній образ Толстого. Мені хотілося б у міру можливостей смиренно наслідувати такий недосяжний взірець...

Необхідно також згадати І том «Листування Михайла Грушевського», виданий 1997 року Українським історичним товариством (США) і Інститутом літератури ім. Т.Г. Шевченка Національної академії наук України. В ньому вперше опубліковані 15 листів Михайла Грушевського до Сергія Єфремова й Олександра Кандиби (Олеся), написаних на Арбаті, в яких йдеться про московські справи й події. У передмові до тому його редактор Любомир Винар зазначав: «Значення зібраних у томі листів для вивчення постаті Михайла Грушевського і його доби унікальне. Багато гіпотез про його академічну, суспільно-політичну і редакційну діяльність, на основі нових першоджерел, вимагають перевірки, доповнення або відкинення». Стосовно арбатського періоду життя Грушевського листи містять фактологічний матеріал, який раніше був невідомим.

В розділі вперше докладно проаналізовані листи Грушевського з Арбату в Київ і Петроград до Сергія Єфремова, Олександра Олеся, Михайла Могилянського, Петра Стебницького, що зберігаються у фондах Інституту рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського. Вони дозволили суттєво доповнити картину життя й діяльності Грушевського на Арбаті, вияснити важливі моменти й нюанси його творчої роботи і щоденного побуту. Автор проводить пошукову роботу в кількох російських архівах, і перші результати знайшли місце в цій книзі.

Використані матеріали журналу «Украинская жизнь»1, передусім статті з призабутого дванадцятого номеру за 1917 рік, який вийшов у Москві й був присвячений «п’ятдесятиріччю життя найвидатнішого з сучасних українських діячів — М.С. Грушевського», а також матеріали українського тижневика «Промінь»2, в якому активно працював Михайло Сергійович.

Цікаві факти й думки почерпнуті в працях Михайла Грушевського, зокрема тих, які були написані в Москві, публікаціях українських і зарубіжних істориків.

«Світова війна і нищення українства»
«В неділю 10.ІХ. (старого стилю)3 ми нарешті виїхали з Казані, поспішним поїздом через Рязань на Москву, — писав Грушевський у «Споминах».— Заздалегідь умовившись з «знайомим» носильщиком, що весь рік мені допомагав у Казані (благообразний брюнет «дипломатического» виду) я дістав купе, внісши за се якусь «суму», трохи чи не сто рублів, і ми їхали досить вигідно, — стараючись не виходити з купе, щоб не притягнути чиєїсь уваги».

Поки Михайло Сергійович знаходиться в купе поїзда, що везе його до Москви, вияснимо ситуацію з українством, яка склалася після початку Першої світової війни. Бо ж увесь час перебування в Москві Грушевський був обтяжений саме його проблемами, турбувався про їх розв’язання, захищав українство. Для точності та ясності розповімо про цю ситуацію словами самого Михайла Сергійовича. До того ж, хочу, щоб читач долучився до соковитої мови Грушевського.

Він писав, що великий і явний ріст української сили в останніх роках передвоєнної доби в австрійській і російській Україні сильно роздражнив ворогів українства в польських і російських колах, і вони тільки чекали, щоб розправитися з ним. Завчасно сподівалися такої нагоди, коли прийде до війни між Росією й Австрією, що після прилучення до Австрії Боснії стояли одна проти одної у великім напруженні. Коли вдарила війна, польська адміністрація Галичини, користуючись з воєнного стану, повела формальну нагінку на українську інтелігенцію. «Почали нібито з москвофілів, але потім стали без розбору брати всіх, доводячи... що між москвофілом і українцем стільки різниці, як між жидом й ізраелітом (польська делікатніша назва для жидів). Без всякого приводу, мовляв, на підставі підозріння в політичній непевності, ловили, арештовували, висилали всіх, з ким мали давніші рахунки, а пізніше, коли серед загальної паніки перервався всякий законний контроль, як запевняли уперті поголоски,— навіть вішали без суду і розправи».

З початком війни були припинені всі політичні українські видання. Заарештовано і вислано — також в результаті безпідставних «підозрінь» — цілий ряд українських діячів. Київська цензура, очолювана давніми ворогами українства, використала воєнний стан і проголосила, що українські видання будуть виходити лише в тому випадку, коли вони друкуватимуться общеруським правописом. Це беззаконне відновлення указу 1876 року мало своїм наслідком те, що й не заборонені ще не політичні часописи також перестали виходити і в них було відібрано свідоцтво на видання.

Для сильнішого враження було розпочато процеси проти різних авторів зовсім невинних речей, і тим самим припинено зовсім усяку літературну й видавничу роботу в Києві. Редактори, видавці, автори пробували перенести її куди-небудь за межі досягання київської адміністрації і київських цензорів, але скрізь їх стрічали коли не повні й абсолютні заборони відразу, то різні несподіванки. Наприклад, в Одесі зажадали, щоб до цензури присилались на розгляд рукописи в трьох копіях, інакше видання конфісковувалося й друкарня закривалася по першім номері. Штуки ці були ще шкідливіші, ніж одверта заборона наперед, бо через них люди даремно гаяли час, сили, засоби, сподіваючись наладити видання, і пізня руїна цієї надії тим гірше дезорганізовувала роботу. «Найвищого свого вершку ця лукава система дійшла на початку 1917 року, за кілька тижнів до революції, коли київська адміністрація дала друкарням секретний наказ взагалі не приймати і не друкувати нічого українського хоч би й яким правописом!»

У той час, коли українське життя в Росії штучно руйнувалося, спинялося, заморожувалося всіма засобами, галицьке нищилося ще більше грубо, насильно і варварськи1. Через кілька тижнів після взяття Львова, восени 1914 року нова тутешня російська адміністрація на чолі з графом Григорієм Бобринським2 стала здійснювати програму ліквідації всіх здобутків українського культурного життя в Галичині. Було припинено українські часописи, позакривано книгарні, просвітні, а далі взагалі всякі українські товариства. Почалися арешти і висилки до Росії «небезпечних» і «підозрілих» українських діячів. Урядування українською мовою і навчання нею було припинено. Насаджувалося російське православ’я. Коли російські війська змушені були відступати, воєнні власті заходилися силоміць, збройною погрозою висилати українську людність в глибину Росії. Страшна й неймовірна була ця руїна, якої Україна не знала, здається, від руїнного «згону» 1670-х років3. Вона падає тим тяжчою плямою на всіх її призвідців. Тут було багато не тільки глупоти і непорозуміння, а й злого намислу на українство.

На місцях заслання нещасним не дозволяли навіть організувати українські комітети допомоги біженцям і виселенцям. Не давали розміщувати українських біженців, українських дітей в осібні групи, в осібні колонії. Не дозволяли організовувати українські школи для них, як організовувались польські, чи литовські. Галицькі висланці й бранці зіставались під опікою польських уповноважених і навіть у глибоких кутах Заволжя або Сибіру чули на собі цю «братню руку».


Каталог: wp-content -> uploads -> 2015
2015 -> Зарубіжна література
2015 -> Тест №1 микола вороний. Олександр олесь. Павло тичина. Максим рильський. Богдан ігор антонич. Володимир сосюра
2015 -> Озповідає про своє життя Рим 1996 Генеральний Дім Дочок Милосердя Каносіянок Via Stazione Ottavia, 70 00135 Roma Назва оригіналу
2015 -> Ю. О. Матвієнко, С. В. Матвієнко еміль крепелін. До 160-річчя з дня народження
2015 -> FHI-25.docx [александър абт биография фигурист]
2015 -> Навчальний посібник За загальною редакцією ректора Національної академії Служби безпеки України
2015 -> Програма всеукраїнської наукової конференції " історія степової україни XVII хх століття"


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   41

Схожі:

Книга ілюстрована копіями деяких архівних документів, які публікуються вперше, старовинними фотографіями й поштовими листівками, а також світлинами актриси Національного академічного драматичного театру імені І iconКультурний центр України в Москві москва олма медіа Групп 2008
...
Книга ілюстрована копіями деяких архівних документів, які публікуються вперше, старовинними фотографіями й поштовими листівками, а також світлинами актриси Національного академічного драматичного театру імені І icon«Майстри й шедеври»
Г. П. Юри видатного діяча українського театрального мистецтва, багаторічного незмінного керівника академічного українського драматичного...
Книга ілюстрована копіями деяких архівних документів, які публікуються вперше, старовинними фотографіями й поштовими листівками, а також світлинами актриси Національного академічного драматичного театру імені І iconЕдіт Піаф. Три театри – три історії
На сьогоднішній день у Києві вистави про Едіт Піаф йдуть у кількох театрах. Виокремимо з поміж них постановки Національного академічного...
Книга ілюстрована копіями деяких архівних документів, які публікуються вперше, старовинними фотографіями й поштовими листівками, а також світлинами актриси Національного академічного драматичного театру імені І iconОсновні підсумки діяльності державних архівних установ України у 2006 році Зміст
Забезпечення збереженості та державний облік документів Національного архівного фонду
Книга ілюстрована копіями деяких архівних документів, які публікуються вперше, старовинними фотографіями й поштовими листівками, а також світлинами актриси Національного академічного драматичного театру імені І iconКонспект лекцій з дисципліни „Історія театру України для студентів 3 курсу спеціальності 02020101 «Театральне мистецтво» спеціальності «Актор драматичного театру»
Конспект лекцій з дисципліни „Історія театру України” для студентов 3 курсу спеціальності 02020101 «Театральне мистецтво» спеціальності...
Книга ілюстрована копіями деяких архівних документів, які публікуються вперше, старовинними фотографіями й поштовими листівками, а також світлинами актриси Національного академічного драматичного театру імені І iconПро проведення VІІ всеукраїнського літературно-музичного фестивалю "Розстріляна молодість"
Житомирського академічного українського музично-драматичного театру ім. І. Кочерги буде проведений заключний етап VІІ всеукраїнського...
Книга ілюстрована копіями деяких архівних документів, які публікуються вперше, старовинними фотографіями й поштовими листівками, а також світлинами актриси Національного академічного драматичного театру імені І iconЗвіт про виконання плану розвитку архівної справи За 2017 рік
Програми здійснення контролю за наявністю, станом І рухом документів Національного архівного фонду в архівних установах Донецької...
Книга ілюстрована копіями деяких архівних документів, які публікуються вперше, старовинними фотографіями й поштовими листівками, а також світлинами актриси Національного академічного драматичного театру імені І iconПрограма творчих конкурсів київського національного університету театру, кіно І телебачення імені І. К. Карпенка-Карого
Київського національного університету театру, кіно І телебачення імені І. К. Карпенка-Карого
Книга ілюстрована копіями деяких архівних документів, які публікуються вперше, старовинними фотографіями й поштовими листівками, а також світлинами актриси Національного академічного драматичного театру імені І iconДержавний архів полтавської області підсумки діяльності архівних установ області
Забезпечення збереженості та державний облік документів національного архівного фонду
Книга ілюстрована копіями деяких архівних документів, які публікуються вперше, старовинними фотографіями й поштовими листівками, а також світлинами актриси Національного академічного драматичного театру імені І iconЗвіт Житомирського інституту культури І мистецтв за 2012-2013 н р
Житомирського обласного центру народної творчості та обласного музично-драматичного театру ім. І. Кочерги, а також шляхом реорганізації...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка