Книга ілюстрована копіями деяких архівних документів, які публікуються вперше, старовинними фотографіями й поштовими листівками, а також світлинами актриси Національного академічного драматичного театру імені І



Сторінка2/41
Дата конвертації03.01.2020
Розмір6,01 Mb.
ТипКнига
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   41

«...Царь и великий князь Иван Васильевич всеа Русии шел на свое дело Литовское, а стояти ему в Можайску. А шел царь и великий князь к Борису и Глебу на Арбат... И слушал царь и велики князь обедню у Бориса и Глеба на Арбате». В тому ж році, 30 листопада перед новим походом на «безбожну Литву» цар, уже після моління в кремлівських соборах, знову відправився хресним ходом до церкви Святих Бориса і Гліба.

В часи Івана Грозного саме на Арбаті були зосереджені основні сили опричнини. В літопису вказується, що в опричнину цар узяв «Арбацьку вулицю по обидва боки і з Сивцевим врагом...»Цар навіть звів тут палац (на розі Воздвиженки з Моховою), з якого керував стратами всередині Китай-города. «Грозный построил дворец на Арбате», — писав Андрій Бєлий. Згадаємо також «Князя Сєрєбряного» Олексія Толстого: «Слух о страшных приготовлениях разнесся по всей Москве, и везде воцарилась мертвая тишина. Лавки закрылись, никто не показывался на улицах, и лишь время от времени проскакивали по ним гонцы, посылаемые с приказаниями от Арбата, где Иоанн остановился в любимом своем тереме».

В дореволюційному путівнику «По Москві» можна прочитати: «За Івана Грозного вся місцевість Поварської, як і Арбат, Нікітська, Сивцев Вражек, були відібрані під опричнину. Корінні жителі були вигнані і на їх місці поселилися царські опричники». Так і було, проте слід пам’ятати, що виганялися не всі жителі цього району, а лише неблагонадійні, бо ж Арбат був обраний під опричнину саме тому, що на ньому жили царські люди.

В 1612 році з Арбатської площі війська на чолі з Дмитром Пожарським пішли визволяти Кремль від польських інтервентів. По Арбату пройшли, повертаючись з Бородінської битви, російські війська.

В ХVI–XVII століттях Арбат населяли люди з царської обслуги, які жили слободами, й уже згадані стрільці (прізвища їх командирів збереглися в назвах вулиць і провулків — Зубовський, Левшинський, Каковинський). Ще більше відображені в топонімії ремісницькі заняття жителів, скажімо, в районі нинішніх Кисловських провулків знаходилася Кисловська слобода, де кислошники готували квашену капусту, мочили яблука, виготовляли кваси. На Поварській вулиці жили повари й інша обслуга царської кухні. До неї прилягали ряд провулків, назви яких говорять самі за себе: Хлібний, Скатертний, Столовий, Ножовий. Оскільки продукція з цих слобід йшла до царського й патріаршого столів, за їх жителями був установлений особливий нагляд. Приказні чини з боярських дітей зобов’язані були дивитися, «щоб вином і табаком не торгували в корчмах і ніякого злодійства не чинили, і приїжджих і пришлих всяких людей неродичів до себе в двори нікого не приймали...» У Плотніцькій слободі (тепер — Плотніков провулок) в 1638 році було 48 (!) дворів теслярів. Про царське полювання нагадують назви Собачої площадки, Кречетниковського провулку; про конюхів — Староконюшенний провулок; на Остоженці (корінь — російське слово «стог», тобто скирда) заготовляли сіно на прирічкових лугах; назва Власьєвських провулків пішла від Святого Власа — покровителя домашньої худоби (колись тут випасали кіз). Майстри срібної і грошової справи залишили свій слід у назвах Сєрєбряного й Дєнєжного провулків і т.д.

Крім слободських умільців, в допетровські часи1 на Арбаті жили «інших чинів люди», скажімо, з церковного причту. Щоб уявити собі церковний Арбат часів Петра І, відзначимо, що в 1716 році в парафії трьох церков, які стояли тоді тут (Миколи Явленого, Миколи в Плотніках і Трійці на Арбаті) нараховувалося 216 дворів.

Символ Старого Арбату
Точна дата виникнення церкви Миколи Явленого невідома. В одній з кращих дореволюційних книг про Москву «Сива старина Москви» Івана Кондратьєва, (вийшла наприкінці XIX століття) зазначалося, що церква «Миколи Чудотворця Явленого, що на Арбаті, спочатку побудована в 1689 році...» На меморіальній дошці, яка позначає нині на Арбаті місце, де знаходилася церква, викарбувана інша дата її народження — 1639 рік. Але вже в XIX столітті деякі історики вважали, що церква Миколи Явленого побудована значно раніше — за часів Івана Грозного. Сучасний дослідник історії храму Сергій Смірнов, який вивчив архівні матеріали, літописи, актові книги XVIII століття, вважає, що Микола Явлений з’явився на Арбаті за царювання Бориса Годунова (1598–1605 роки). Як би там не було, з часом церква Миколи Явленого стала справжнім символом Старого Арбату. Сучасник Годунова архієпіскоп Арсеній Еласонський у своїх записках зазначив, що цар «спорудив з основи великий храм Миколи Чудотворця в Москві на Арбаті...» Він був зразком годуновського стилю, що вже в XVII столітті поклав початок будівництву так званих «вогняних церков», серед яких був і Казанський собор на Червоній площі у Москві (1625 — середина 1630-х років). Над традиційним четвериком здіймалася піраміда кокошників, що завершалися однією банею. Стіни четверика символізували народи, які живуть на чотирьох сторонах світу, численні кокошники уособлювали різноманітні небесні сили («сили небесні суть полум’я вогняне»), а верх храму вподібнювався самому Христу.

Поряд з Миколою Явленим знаходилася зборня1 стрілецької слободи, в якій зберігалися також прапори, документи, велося діловодство. Церква та зборня, разом узяті, утворювали своєрідний релігійний і адміністративний центр слободи. Таким чином, Микола Явлений був основним храмом у цій частині міста. До нього тягнулися ті парафіяни, які зводили тут свої оселі, зокрема з території нинішнього будинку № 9, де на самому початку ХІХ століття з’явилися перші жилі й нежилі будівлі. З цього місця прекрасно було видно неповторну дзвіницю церкви Миколи Явленого, відстань до якої від будинку № 9 не перевищувала 100 сажень1. Висота дзвіниці дорівнювала 14 сажням і до самого ХХ століття, поки поруч не звели ще більші будинки, вона залишалася важливим містобудівним орієнтиром. Дзвіниця стояла окремо від церкви, що була розташована трохи вбік від вулиці, і не тільки виходила безпосередньо на Арбат, але й «заступала» за лінію його забудови, вивищувалася на самому його вигині. В путівнику «По Москві» під редакцією професора Гейніке читаємо: «Найвищою витонченістю й вишуканістю відзначалася дзвіниця церкви Миколи Явленого на Арбаті». Зображення й фотографії свідчать, що над двох’ярусною квадратною основою підіймалося дивовижне шатро: саме такі шатра прикрашали середньовічну Москву, вражаючи сучасників своєю красою.

Сергій Смірнов знайшов матеріали про те, що після пожежі в церкві 1634 року, її оновлення проходило під особистим наглядом родича царя окольничого Василя Стрешнєва. Він наказав «поделать и призолотить... оклад горелой и венец и цату2 Николы Чудотворца Явленского». Більше того, в церкві Миколи Явленого знаходився подарований царською сім’єю дзвін з пам’ятним написом: «Божиею милостию Великий Государь, царь и Великий князь Михаил Федорович всея Руси Самодержец3 и его царица и Великая княгиня Евдокия Лукиановна и их Государския дети... сий колокол велели дать к церкви Николы Чудотворца Явленского, что за Арбатскими вороты лета 7146 (1638) года». Пізніше в храмі Миколи Явленого неодноразово бувала імператриця Єлизавета Петрівна.

У «Війні і мирі» Лева Толстого церква згадується в зв’язку з вступом у Москву французів у 1812 році: «Около середины Арбата, близ Николы Явленного, Мюрат остановился, ожидая известия от передового отряда о том, в каком положении находилась городская крепость...» Наступного дня цією ж дорогою направлявся в Кремль Наполеон, який так і не діждався церемонії здачі міста. Саме тут задумав покінчити з імператором П’єр Безухов: «Путь Пьера лежал через переулки на Поварскую и оттуда на Арбат, к Николе Явленному, у которого он в воображении своем давно определил место, на котором должно быть совершено его дело».

Як свідчать документи, після наполеонівської пожежі храм знаходився в стані розрухи й спустошення: «Николоявленская с приделами Покрова Богородицы и Ахтырския Божия Матери, на оной церкви стропилы под железною кровлею сгорели. Иконостасы все целы, оклады с икон и все наружное серебро пограблено, также некоторые иконы истреблены, престолы в приделах опровергнуты... Церковная сумма вся расхищена...»

Проте вже наприкінці 1812 року, дякуючи «щедрості парафіян» відновилося богослужіння в Покровському вівтарі, а через чотири роки — і в головній церкві. В 1845 році був затверджений проект нового храму Миколи Явленого (архітектор Петро Зав’ялов). Невдовзі церква була закладена митрополитом Філаретом, а через десятиріччя потому, у 1860 році будівництво було завершене, і новий храм освятили. Він був квадратним в основі, чотирьохстовпним. На головній осі знаходився основний престол — в ім’я Святого Миколая, праворуч — на славу Покрова Пресвятої Богородиці, ліворуч вівтар Рівноапостольних Кирила і Мефодія. Головний триярусний іконостас за проектом архітектора Миколи Козловського був затверджений в 1857 році особисто царем.

Храм особливо прославився після відкриття при ньому в 1865 році Братства Святителя Миколая, бо став одним із головних московських центрів благодійності, що опікувався царською сім’єю. До 300-річчя династії Романових поряд з церквою збудували благодійний, релігійно-просвітницький Приходський дім, в якому задумано було розмістити бібліотеку, шпиталь, училище, зал для зібрань.

Про церкву й дзвіницю Миколи Явленого писали Лев Толстой, Іван Бунін, Андрій Бєлий, Борис Зайцев.

Дворянський Арбат
В роки опричнини, а іноді й пізніше, історія Арбату в державно-політичному плані набувала якісь особливі, індивідуальні риси. Проте в соціокультурному плані Арбату тоді ще не були притаманні особливості, що помітно відрізняли б його від інших місцевостей за стінами Білого міста, де розміщалися московські слободи. Ці відмінності в способі життя від інших територій міста, що розросталося, почали виявлятися в процесі соціального вивищення Арбату, зокрема після перенесення Петром І столиці в Петербург, коли Москва стає, за визначенням Пушкіна, «порфіроносною вдовою».

З перенесенням столиці московські слободи, що працювали на царя, втратили свої основні функції, і ремісники покинули ці місця. В той же час в арбатському районі все більше розміщувалися дворянські садиби, як правило з городом і садом, зі службами, житлом для прислуги. Цю місцевість відрізняла особливо висока ступінь соціальної однорідності постійних жителів, що з часом зростала. Звичайно, землевласниками й домовласниками на Арбаті залишалися й священники, купці, міщани, проте все частіше тут поселялися саме дворяни — на весь рік або на частину його, передусім, на зимовий сезон московських балів.

Після московської пожежі 1736 року будівництво нових дворянських особняків стало характерним для Арбату. Досить сказати, що у другій половині XVIII століття вулиця і Староконюшенний провулок стали аристократичними забудовами того часу — «дворянськими гніздами». З 56 дворів на Арбаті в 1793 році 20 належали дворянам, 13 — родовій і чиновній знаті, 6 — церквам і їх причту, 8 — купцям і лише 9 — іншим особам і установам. Серед знаті три двори належали графу П. Шереметєву, один — графу Ф. Остерману, один — князю Голіцину.

Отже, з другої половини XVIII століття Арбат з прилягаючою територією, передусім, Пречистенкою й Поварською, «одворянюється», стає одним з найаристократичніших районів Москви. Тут «осідали» не лише природжені дворяни, але й ті, хто недавно, згідно з Табелем про ранги, здобув дворянство, тобто й люди інтелігентських професій — лікарі, професори університету, юристи та ін. Важливим моментом в їх житті стала грамота 1762 року, що звільняла дворян від обов’язкової служби.

Особливості життєвого укладу, культурних, інтелектуальних можливостей цих людей поступово створювали унікальну атмосферу, неповторний духовний абрис Арбату. Сама аура цієї місцевості здавна вимагала залучення нових творчих ідей і сил. Не випадково, саме біля Арбатських воріт побудували перший казенний театр, який згорів у пожежі 1812 року. Це був дебют у Росії архітектора Карла Россі. В театрі грала Катерина Семенова.

Біля Арбатських воріт, на розі Знаменки й Великого Знаменського провулку ще й зараз можна побачити обриси палацу-театру, побудованого італійським архітектором Кампорезі на замовлення смоленського воєнного губернатора Степана Апраксіна, який, вийшовши у відставку, поселився в Москві в 1809 році. Цей театр славився на всю Москву. На його сцені виступали всі знаменитості, які приїжджали в Першопрестольну. Тут співали солісти італійської опери, а з 1814 по 1818 роки виступав імператорський театр. В 1827 році у Апраксіна слухав оперу Россіні «Сорока-злодійка» Пушкін. Цей театр відвідував Герцен. У театрі Апраксіна нараховувалося 17 музикантів, 10 акторів і 8 актрис. Він існував до 1831 року, коли будинок перейшов у казну й був перебудований для Сирітського інституту. В 1850 році цей інститут перетворили в кадетський корпус, а затим — в Олександрівське воєнне училище. «...Наискосок Арбатской площади — белое длинное здание Александровского училища на Знаменке, с золотым малым куполом над крышей, знак домашней церкви», — так писав Олександр Купрін, який розповів про життя в училищі в повісті «Юнкера». Майбутній письменник сам закінчив його у 1890 році.

Для формування феномену Арбату велике значення мало те, що він стверджувався суто російською вулицею, на якій не було, на відміну, скажімо, від Кузнєцького, магазинів зарубіжних фірм і впливу іноземців. Це сприяло тому, що Арбат став справжнім розсадником російської мови й культури.

Поет кінця XVII — початку XVIII століття Паліцин писав:


Московский никогда не умолкал Парнас,

Повсюду муз его был слышен глас —

Живущим внутрь иль вкруг сея градов царицы,

Языка чистого российского столицы,

И должно в нем служить всем прочим образцом.
А поет Язиков (про нього Пушкін сказав: «Сей поэт удивляет нас огнем и силою языка»), закликав:
Поэты наши! Для стихов!..

В Москве ищите русских слов!..


Саме так, у Москві. На Арбаті!

Звичайно, Арбат, як і вся Москва, сильно постраждав від пожежі 1812 року, коли Наполеон вступив у місто. Вихідець з України Григорій Данилєвський писав в історичному романі «Спалена Москва» («Сожженная Москва»), що побачив світ у 1886 році: «С разных сторон поднимались густые облака дыма с пламенем. Горели соседние Тверская, Никитская и Арбат». Проте Москва відбудовувалася швидко:

«Молва об освобождении Москвы быстро облетела окрестности. В город хлынули всякого рода рабочие, плотники, каменщики, столяры, штукатуры и маляры; за ними явились мелкие, а потом и крупные торговцы. Толковали, что в первую неделю пожаров в Москве сгорело, по счету полиции, до восьми тысяч домов; всего же за пять недель сгорело около тридцати тысяч зданий и осталось в целости не более тысячи домов. Из подгородных деревень стали подвозить лес для построек, припрятанные съестные припасы и всякий, из Москвы же увезенный товар. Хозяева сожженных, разрушенных и ограбленных домов занялись возобновлением и поправкой истребленных и попорченных зданий. Застучал среди пустынных еще улиц топор, зазвенела пила...»

Під час реконструкції Арбату після пожежі 1812 року забудова вулиці й ближнього провулоччя набула особливого характеру: зводилися невеликі, переважно одно і двоповерхові особняки з бельетажом і мезоніном, поставлені з розривом на червоній лінії вулиці (тобто лінії забудови) й оточені невеликими садами й дворами. Один із таких особняків — відомий будинок Штейнгеля — зберігся на розі Гагарінського й Хрущовського провулків (Гагарінський, 15). Його любив Іван Бунін. Якось в одному з листів письменник зізнався: в ті роки йому здалося, що він закоханий в дочку господарів, а з часом зрозумів, що він полюбив їх дім — маленький, затишний, справді московський. В ньому бував Лев Толстой.

Кілька слів про будинок Штейнгеля. Його збудували в 1813–1817 роках і першим його господарем був масон і декабрист В.Штейнгель. Цей дерев’яний, одноповерховий будинок з антресолями — рідкісний зразок московського післяпожежного ампіру, що зберігся майже без змін. Він має дуже характерне для ампіру оформлення фасадів, з рядом крупних прямокутних вікон в простих профільованих рамах, які завершені нагорі тонко промальованими дугами плоских архівольтів, з рельєфною штукатуркою під плоский руст. З боку Гагарінського провулку центр будинку виділений східчастим аттиком і чотирма колонами, що його підтримують. Колони з’єднані арками й прикрашені ліпними медальйонами із зображенням грифонів. Над вікнами центральної частини і в верхній частині міжвіконних проміжків по головному фасаду також розміщаються тонко пророблені ліпні вставки і медальйони. Будинок Штейнгеля вирізняється гармонічним і простим обрисом, чітким силуетом, дякуючи чому при невеликих розмірах і нинішній запущенності має представницький вигляд і виразно закріпляє ріг кварталу на схрещенні Гагарінського й Хрущовського провулків.

Недалеко від Культурного центру у Великому Афанасьєвському провулку також збереглися два дворянських особняки. В одному з 1829 по 1833 роки жив Сергій Аксаков, інший відомий, як дім Урусових (1825 рік). Своїми очима можна також побачити особняки, що збереглися, скажімо, на Сивцевому Вражку, 27 (свого часу тут жив Олександр Герцен), на розі Сивцевого Вражка та Калошина провулка та в інших місцях арбатського провулоччя.

На самому Старому Арбаті зразком післяпожежної забудови є двоповерховий з мезоніном особняк № 36. В кінці 1860-х років в ньому жив професор університету Володимир Гер’є — організатор Вищих жіночих курсів у Москві, а в 1870–1871 роках — поет Олексій Плєщеєв. З 1890-х років тут розташовувалося видавництво «Посередник», засноване Левом Толстим.

Ось як описував Арбат нащадок дворянської Москви Петро Кропоткін:

«В цих тихих вулицях, які лежали осторонь від метушні й шуму торгової Москви, всі будинки дуже схожі один на одного. Здебільшого вони дерев’яні, з яскраво зеленими залізними дахами; у всіх фасад з колонами, всі покрашені по штукатурці у веселі кольори (особливість, що більше всього вражала іноземців. — В.М.). Майже всі будинки були в один поверх з сіма чи дев’ятьма великими світлими вікнами, що виходили на вулицю. Другий поверх допускався лише в мезоніні, що виходив на просторий двір, оббудований численними службами: кухнями, конюшнями, сараями, погребами й людськими. У двір вели широкі ворота... В ці тихі вулиці крамниці не допускалися за винятком дрібної чи овочевої крамнички... Зате на розі напевне стояла поліцейська будка... Життя текло тихо і спокійно».

Інший дворянський син поет Філімонов в поемі «Москва», зображаючи грибоєдовську й пушкінську Москву й підкреслюючи богемність Арбату, писав:


Тогда в Москве, и праздной, и богатой,

Живали жизнью полосатой:

Арбат ложился спать — уж встали на Донской...
Ще раз зверну увагу на те, що «в ці тихі вулиці крамниці не допускалися». В середині XIX століття, за словами очевидця, «на Арбаті не було не тільки магазинів, але навіть тютюнової лавочки». Московське дворянство, як відомо, в старину не терпіло сусідства торговельних закладів.

Післянаполеонівський Арбат можна було порівняти з аристократичним Сен-Жерменським передмістям у Парижі. Його вулиці й провулки були заселені Толстими, Гагаріними, Оболенськими, Трубецькими, Голіциними, Кропоткіними, Наришкіними, Ростопчиними, Лопухіними, Долгорукими, Волконськими, Шаховськими, Милославськими, Всеволожськими, Сологубами... Кажуть, що на кожних шість-сім жителів Арбату випадав один дворянин — найвищий процент по всій Москві.

Пушкін зазначав, що Москва була збірним місцем для всього дворянства. Те ж саме підкреслював Михайло Салтиков-Щедрін: «Москва того времени была центром, к которому тяготело все неслужащее поместное русское дворянство. Игроки находили там клубы, кутилы дневали и ночевали в трактирах и у цыган, богомольские люди радовались обилию церквей; наконец, дворянские дочери сыскивали себе женихов».

До речі, нещадний критик кріпосного права Салтиков-Щедрін у «Пошехонській старовині» розкрив «жахливу підкладку» дворянсько-поміщицького життя — безправне становище кріпосних людей за парадними фасадами особняків. Тим самим, не заперечуючи світлих картин Тургенєва і Толстого, він доповнив їх реалістичною картиною життя дворянства «середньої руки».

Якщо Москва була центром для російського дворянства, то, в свою чергу, Арбат у широкому розумінні був таким місцем для самої Москви. Навіть у путівнику по місту, виданому в 1917 році, про Арбат йшла мова в розділі «По дворянській Москві».

Петербург все більше сприймався як столиця чиновної і придворної Росії, а її серцем і духовним осереддям поступово ставала арбатська місцевість дворянських садиб і зібрань. Особливо виразно це відчулося після розділу Москви на квартали, коли стали помітні їх характерні особливості, в тому числі культурні. На Арбаті все більше панувала особлива атмосфера культурних устремлінь і заохочення вільної мислі.

У другій половині XIX століття Арбат здобув своє нинішнє вуличне русло1. Арбатознавець Іммануїл Левін наводить красиву й цілком правдоподібну легенду про те, що легкий вигин вулиці біля Староконюшенного — не примха й не самодурство тих, хто забудовував Арбат після пожежі 1812 року, а точний розрахунок: довга й вузька вулиця, відкрита в обидва боки, не повинна вподібнюватися прямоточній трубі, бо тільки так можна уникнути наскрізного вітру. Старожили свідчать, що на Арбаті дійсно ніколи не було протягу. Хіба що неодноразово продував тривожний і всюдисущий вітер історії...

Дворянський Арбат продукував кращі духовні, культурні зміни, а невпинний час уже змінював його власне обличчя. З 60-х років XIX століття тут міцно оселилися раніше небачені торговельні підприємства. Петро Ситін писав: «В 1882 році більшість будинків на Арбаті належало купцям. У всіх будинках були магазини і лавки з різноманітними вивісками. По вулиці проходила конка, гриміли по бруківці візники». В цей час серед домовласників на Арбаті з’явилося чимало прізвищ людей, які вийшли з простонароддя: Шихобалов, Блохін, Любимов, Євсюкова, Брюхатов, Лєпьошкін...

Починаючи з 80-х років XIX століття ампірні арбатські особнячки почали витіснятися будинками новомодної архітектури в стилі модерн. Спочатку він розцінювався як міщанський, купецький, тобто низький стиль. Багатоповерхові «комоди» дратували арбатців, а Валерій Брюсов навіть жорстко писав: «Пошел бесстыдный стиль модерн». Але з часом доходні будинки в стилі модерн стали основним жилим фондом Арбату й місцеві жителі звикли до них, навіть полюбили. Тим більше, що в дореволюційні часи архітектори досить тактовно потіснили старі будівлі, залишивши особняки, що мали скільки-небудь значну історико-архітектурну цінність.

Доходні будинки призначалися для здачі квартир внайми людям середнього й високого достатку. Чимало цих міцних і надійних будинків збереглися до нашого часу, їх можна побачити в різних провулках Арбату і на самій вулиці (№ 27, 30, 35, 51, 53). В кожному будинку нараховувалося в середньому від півсотні до сотні квартир, у кожній з них чотири-п’ять, а то й більше кімнат, як правило, ліфт у фасадній частині, водопровід, каналізація, центральне опалення і, в ряді випадків, навіть телефон, що в той час було великою рідкістю й нечуваною розкішшю. Володарі будинків не шкодували коштів на фасади, які й зараз вражають художнім оздобленням.

Одні з перших доходних будинків виросли на Сивцевому Вражку — будинок № 41 (1884 рік, архітектор К. Андрєєв) і № 3 (1898 рік, архітектор І. Кузнєцов). Затим на початку 1910-х років звели доходні «махини» за проектом архітектора М. Жеріхова (№ 19) і інженера В. Дзевульського (№ 6).

Типовим прикладом багатоповерхової забудови Арбату періоду так званого пізнього модерну є будинок № 27 на розі Староконюшенного, що виріс у 1911–1913 роках (архітектор С. Кулагін). Далі ми будемо говорити й про будинок № 35 на розі Калошина провулка (архітектори В. Дубовський і Н. Архипова). В обох цих та інших розкішних будинках знімала квартири заможна публіка.

В стилі модерн будувалися й цілі особняки. Скажімо, одним із кращих пам’ятників московського модерну є відомий будинок Рябушинського (Мала Нікітська вулиця, 6/2), збудований на самому початку XX століття за проектом Федора Шехтеля. Різновисотні об’єми, сплавлені в асиметричну композицію з могутньою пластикою балкону і ганку. На площинах фасадів ефектно виділяються графічні переплетення криволінійних вікон. Широкий мозаїчний фриз із зображенням блідо-лілових ірисів в поєднанні з пастельними тонами глазуруваного облицювання стін і забарвлення карнизів створюють вишукану кольорову гаму. З 1931 року в цьому особняку жив Максим Горький, а тепер у ньому — Музей-квартира Горького.


Каталог: wp-content -> uploads -> 2015
2015 -> Зарубіжна література
2015 -> Тест №1 микола вороний. Олександр олесь. Павло тичина. Максим рильський. Богдан ігор антонич. Володимир сосюра
2015 -> Озповідає про своє життя Рим 1996 Генеральний Дім Дочок Милосердя Каносіянок Via Stazione Ottavia, 70 00135 Roma Назва оригіналу
2015 -> Ю. О. Матвієнко, С. В. Матвієнко еміль крепелін. До 160-річчя з дня народження
2015 -> FHI-25.docx [александър абт биография фигурист]
2015 -> Навчальний посібник За загальною редакцією ректора Національної академії Служби безпеки України
2015 -> Програма всеукраїнської наукової конференції " історія степової україни XVII хх століття"


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   41

Схожі:

Книга ілюстрована копіями деяких архівних документів, які публікуються вперше, старовинними фотографіями й поштовими листівками, а також світлинами актриси Національного академічного драматичного театру імені І iconКультурний центр України в Москві москва олма медіа Групп 2008
...
Книга ілюстрована копіями деяких архівних документів, які публікуються вперше, старовинними фотографіями й поштовими листівками, а також світлинами актриси Національного академічного драматичного театру імені І icon«Майстри й шедеври»
Г. П. Юри видатного діяча українського театрального мистецтва, багаторічного незмінного керівника академічного українського драматичного...
Книга ілюстрована копіями деяких архівних документів, які публікуються вперше, старовинними фотографіями й поштовими листівками, а також світлинами актриси Національного академічного драматичного театру імені І iconЕдіт Піаф. Три театри – три історії
На сьогоднішній день у Києві вистави про Едіт Піаф йдуть у кількох театрах. Виокремимо з поміж них постановки Національного академічного...
Книга ілюстрована копіями деяких архівних документів, які публікуються вперше, старовинними фотографіями й поштовими листівками, а також світлинами актриси Національного академічного драматичного театру імені І iconОсновні підсумки діяльності державних архівних установ України у 2006 році Зміст
Забезпечення збереженості та державний облік документів Національного архівного фонду
Книга ілюстрована копіями деяких архівних документів, які публікуються вперше, старовинними фотографіями й поштовими листівками, а також світлинами актриси Національного академічного драматичного театру імені І iconКонспект лекцій з дисципліни „Історія театру України для студентів 3 курсу спеціальності 02020101 «Театральне мистецтво» спеціальності «Актор драматичного театру»
Конспект лекцій з дисципліни „Історія театру України” для студентов 3 курсу спеціальності 02020101 «Театральне мистецтво» спеціальності...
Книга ілюстрована копіями деяких архівних документів, які публікуються вперше, старовинними фотографіями й поштовими листівками, а також світлинами актриси Національного академічного драматичного театру імені І iconПро проведення VІІ всеукраїнського літературно-музичного фестивалю "Розстріляна молодість"
Житомирського академічного українського музично-драматичного театру ім. І. Кочерги буде проведений заключний етап VІІ всеукраїнського...
Книга ілюстрована копіями деяких архівних документів, які публікуються вперше, старовинними фотографіями й поштовими листівками, а також світлинами актриси Національного академічного драматичного театру імені І iconЗвіт про виконання плану розвитку архівної справи За 2017 рік
Програми здійснення контролю за наявністю, станом І рухом документів Національного архівного фонду в архівних установах Донецької...
Книга ілюстрована копіями деяких архівних документів, які публікуються вперше, старовинними фотографіями й поштовими листівками, а також світлинами актриси Національного академічного драматичного театру імені І iconПрограма творчих конкурсів київського національного університету театру, кіно І телебачення імені І. К. Карпенка-Карого
Київського національного університету театру, кіно І телебачення імені І. К. Карпенка-Карого
Книга ілюстрована копіями деяких архівних документів, які публікуються вперше, старовинними фотографіями й поштовими листівками, а також світлинами актриси Національного академічного драматичного театру імені І iconДержавний архів полтавської області підсумки діяльності архівних установ області
Забезпечення збереженості та державний облік документів національного архівного фонду
Книга ілюстрована копіями деяких архівних документів, які публікуються вперше, старовинними фотографіями й поштовими листівками, а також світлинами актриси Національного академічного драматичного театру імені І iconЗвіт Житомирського інституту культури І мистецтв за 2012-2013 н р
Житомирського обласного центру народної творчості та обласного музично-драматичного театру ім. І. Кочерги, а також шляхом реорганізації...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка