Книга ілюстрована копіями деяких архівних документів, які публікуються вперше, старовинними фотографіями й поштовими листівками, а також світлинами актриси Національного академічного драматичного театру імені І



Сторінка3/41
Дата конвертації03.01.2020
Розмір6,01 Mb.
ТипКнига
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   41

Таким чином, на межі XIX і XX століть в обличчі Старого Арбату доходні будинки чергуються з одно- й двоповерховими особняками — дворянськими й новітніми, — в яких знайшли відображення різні стилі від ампіру до модерну.

В цих будинках все більше селилися люди недворянського походження з різних верств населення. Проте найчастіше це були представники торгової буржуазії, купецтва (Коншини, Морозови, Хлудови) та інтелігентських професій — викладачі та вчені Московського університету, інших учбових закладів, відомі адвокати, журналісти, лікарі. Досить сказати, що в 1916 році на самій вулиці Арбат жили й практикували 87 лікарів різних спеціальностей (приблизно по одному лікарю на будинок). До того ж чимало лікарів нараховувалося в арбатському провулоччі. Лев Колодний якось відзначив, що «на початку XX століття Арбат став у першу чергу вулицею медиків». Як і раніше, незалежно від походження, на Арбаті продовжували жити й селитися письменники, поети, живописці, композитори, артисти... їх притягувала сама духовна аура Старого Арбату, можливість постійного спілкування з собі подібними. Таким чином, Арбат не тільки не втратив особливу духовну наповненість й привабливість дворянських часів, а навіть посилив її, став спадкоємцем кращих культурних дворянських традицій і залишився справжнім оазисом російської культури.

В одному з солідних дореволюційних путівників по Москві читаємо: «Селянська реформа порушила безтурботне життя гаснучого панства, і дворянський район Москви піддався поступовій зміні: його стали захоплювати все нові культурні верстви московського населення, що народжувалися. Адже вся сучасна російська культура в початковій своїй стадії — дворянська... Тому інтелігенція наша, пов’язана з панством частково походженням, а ще більше спадкоємністю культури, стала селитися в тій же відносно культурній частині Москви. Панство, яке сходило зі сцени, поступалося насидженими місцями на Арбаті професорам і вчителям, судовій магістратурі і адвокатам, журналістам і лікарям. В їх руки переходили тепер старі панські особняки. Так уся місцевість ця і після дворянського занепаду залишилася найбільш культурною частиною Москви...» (виділено мною. — В.М.).

В цих рядках лапідарно сформульовані обставини, за яких Арбат став культурним символом Росії. Справді, саме тут у другій половині XIX століття особливо інтенсивно почала формуватися російська інтелігенція. Справді дворянство відіграло серйозну роль в історії культури Росії взагалі й Арбату, передусім. Через багато десятиліть на це могли претендувати тільки окремі радянські «дворяни»: «я дворянин с арбатского двора, своим двором введенный во дворянство» (Булат Окуджава).

В історії Росії сталося так, що її культурний прошарок почав зароджуватися й створюватися в тихому, напівселянському оазисі, такому дорогому серцю російського дворянина з діда-прадіда. Щоб зрозуміти цей незвичайний феномен, варто пильніше придивитися до хрестоматійно відомого полотна, що стало знаковим в історії російського пейзажного мистецтва, а нам особливо цікаве, передусім, своєю безпосередньою причетністю до Арбату.

Арбатський дворик Василя Полєнова
Справді, кому не відома картина «Московський дворик», створена Василем Полєновим у 1878 році. Проте значно менше людей знають, що на ній зображений саме арбатський дворик.

Коли Василь Полєнов вирішив поселитися в Москві, то вибрав Арбат. В Трубніковському провулку натрапив на квартиру, з якої відкривався вид, що зачарував художника. «Я ходив шукати квартиру, — розповідав Полєнов. — Побачив на дверях записку (про те, що квартира здається. — В.М.), зайшов подивитися, і прямо з вікна мені відкрився цей вид. Я тут же сів і написав його...» За два дні етюд був закінчений, але Полєнов засунув його подалі, зайнявшись іншими справами. Пізніше він відбув на російсько-турецьку війну.

У 1878 році Василь Полєнов повернувся з театру воєнних дій у Москву, в квартиру в Трубніковському. В один із днів він, як і в перший раз, підійшов до кухонного вікна й знову побачив той скромний дворик з білою церквою над дахами будинків. І знову схвильовано забилося серце художника. Нестерпно захотілося продовжити роботу. Він дістав прихований минулорічний етюд, розпакував фарби, поставив мольберт, взяв пензель... Полєнов працював без перепочинку, відомо, що лише в суботу ввечері він дозволяв собі ходити на симфонічні концерти. Він був щасливий і насолоджувався тим радісним і томливим почуттям, яке охоплює художника, коли він відчуває й бачить, що його творіння вдається. Дійсно, вдається!

Так була створена одна з найсонячніших картин російського живопису. Зовсім невелика за розміром (64,5 х 80,1см)1 вона мала величезний успіх і назавжди зайняла своє місце в історії живопису.

На першому етюді Полєнова виднівся бік невеликого, старого, білого дому з двома вікнами в зелений двір. Тепер художник щедріше відкрив для глядача будівлю, вивищив її й зробив справді панським двоповерховим особняком, який раніше напевне претендував на розкіш і представницький вигляд, про що нагадують весь зовнішній вигляд будинку, зокрема фасад, — обвітшалі колони й недешевий залізний дах. Полєнов залишив густий сад, який наполовину закриває будинок і, здається, напирає на старий паркан. Приземкуватий, неказистий, підкошений часом, дерев’яний сарай в самому центрі полотна також залишився на місці. Так само — ще якісь прибудови, колодязь. Зате в етюді 1877 року не було жодної живої істоти, а в цьому московському дворику бавляться білоголові дітки, жінка несе відро з водою, зігрівшись на сонечку терпеливо чекає господаря кінь, запряжений у віз, гребуться в траві кури, сохне на вірьовці білизна...

Тиша, спокій, літня млосність. Арбатський дворик, вкритий зеленою травою й нехитрими квіточками, помережений жовтими стежинами, живе своїм повсякденним патріархальним життям, яке й не снилося нині в Москві, тим більше на Арбаті. А все ж здається цей давній дворик і сьогодні близьким і рідним, ніби закладеним в нашому генотипі, проте не реалізованим в сучасному безумному світі.

Сяючий, життєрадісний пейзаж перетворює буденний дворик, залитий світлом, повітрям, сонцем, на поетичну і значну місцину, в якій, здається, не можна не жити щасливо. Таким може бути соціальне сприйняття полотна. В живописному плані «Московський дворик» чи не вперше давав можливість говорити про блискуче розв’язання пленеристичних завдань в російському пейзажі. Полєнов уперше приніс в картину живу безпосередність етюду. Тіні в «Московському дворику» перестали бути різкими й умовними, набули те багатство відтінків і значну м’якість, що завжди бувають на яскравому сонці. Звичайно, це ще далеко від імпресіоністичної трактовки пленера, проте полєновська картина стала справжнім одкровенням для російських художників. Учень Полєнова Василь Бакшеєв писав у своїх спогадах: «Коли «Московський дворик» був уперше виставлений, поруч з ним всі етюди й пейзажі інших художників здавалися чорними, як клейонка, настільки багато світла, повітря, життєрадісності й правди було в цій невеликій за розміром, але глибокій за змістом картині...»

Радянські мистецтвознавці писали, що в цій картині «художник нічого не виділив, не підкреслив». Це не зовсім так. Точніше, зовсім не так. На задньому плані магнетично притягує увагу дивовижної архітектури світло-повітряна церква Спаса на Пісках зі струнким, золотим п’ятибанним четвериком; поруч неземної краси ажурна дзвіниця стрімко підіймає в лазурове з білими хмарками небо своє невелике, але високе сонечко шатра. Варто наголосити що в етюді Спас на Пісках був наближений до глядача, укрупнений — художник акцентував на святому храмі увагу! В остаточному варіанті «Московського дворика» Полєнов дещо розширив горизонт; це мало що додає до масштабів самого дворика, зате тепер в картину потрапляє ще одна арбатська святиня — церква Миколи Плотніка, що ніби повисла в прозорій димці.

Полєнов, безумовно, знав, як багато значать ці дві церкви для арбатців, і саме вони в картині постають всевишніми знаками Арбату. Без них «Московський дворик» втратив би свою духовну наповненість й божественну доцільність.

Звичайно, в радянські часи ці моменти не могли позитивно акцентуватися. Більше того, в 30-і роки минулого століття Полєнову приписували «відхід від суспільно-загостреної тематики передвижників, служіння «мистецтву для мистецтва» і, нарешті, ідеалізацію, прикрашування реакційного минулого...»

В «Московському дворику» є ще один, якщо хочете, соціальний акцент, — хлопчик з білою копною волосся, якого художник розмістив найближче до глядача. Взагалі поява дітей в картині, яких не було в етюді, не випадкова й вирішувала не лише живописні задачі. Діти — живе уособлення спокійного, тихого, радісного земного життя. Полєновський хлопчик, мабуть одноліток чи погодок Буніна і Леніна, дійшов до нас і назавжди залишиться безтурботно щасливим. А як було насправді? Коли повезе й виживе він у перипетіях початку XX століття й особливо Першої світової війни, то потрапить у вир Жовтневої революції й, знову ж таки, якщо залишиться живим у громадянській війні, може стати радянським арбатцем, хранителем старовинного духу арбатського. Після громадянської йому якраз стукне півстоліття. А якщо пощастить прожити полєновському хлопчині, скільки прожив сам художник (83 роки!), а для цього — не потрапити до сталінських таборів, то залишиться за його старечою спиною Велика Вітчизняна війна, й він, навіть, може дочекатись смерті Сталіна. Тоді йому доведеться також спостерігати й занепад Старого Арбату, зникнення сонцесяйних арбатських двориків...

Зараз Трубніковський провулок, у якому жив Полєнов, розірваний на дві частини проспектом Нового Арбату й під ним поховані навіть тіні старих арбатських двориків і особнячків, у тому числі й полєновських. Уже понад сім десятиліть, як зтерта з обличчя Арбату церква Миколи Плотніка. Проте — о чудо! — збереглася в усій красі церква Спаса на Пісках, яка так поетично зображена Полєновим. Якраз вона й дає можливість досить точно уявити собі, де саме знаходився століття з четвертю тому московський дворик Полєнова. І ще одне диво! Саме в безпосередній географічній близькості до колишнього полєновського дворика знаходиться нині одна з найбільш арбатських за духом серед усіх старовинних площ, що збереглися, — Спасопєсковська площа. Вона названа по Храму Спаса Преображення на Пісках і знаходиться між храмом і Трубніковським провулком.

Василь Полєнов не дуже високо цінив «Московський дворик», навіть довго вагався — віддавати чи не віддавати своє творіння на Виставку передвижників. В листі до Івана Крамського художник писав, ніби вибачаючись:

«На жаль, я не мав часу зробити більш значну річ — а мені хотілося б виступити на Передвижній виставці з чим—небудь неабияким; надіюся в майбутньому заробити втрачений для мистецтва час...»

Несподівано для художника успіх «Московського дворика» був величезний. Мати Полєнова — художниця Марія Олексіївна — в травні 1878 року писала сину, що, за відгуками, «картина «Дворик» і Спас-піски просто чарівна... етюд дуже хороший, але картина значно краща...»

Газети вмістили захоплені відгуки. Василь Полєнов був одностайно обраний членом Товариства передвижників. Павло Третьяков придбав «Московський дворик» для своєї галереї, а таке придбання, за словами самого Полєнова, написаними Третьякову з іншого приводу, «не є випадкова фантазія чи примха любителя, воно дорівнюється оцінці строгого й тонко розуміючого знатока».

«Московський дворик» Василя Полєнова і зараз є окрасою Третьяківки.

Арбат — історія культури


«Історія Москви за непояснимою своєю примхою вибрала саме цей район для найповнішого самовиразу», — так писав Окуджава.

Насправді сама по собі цікава й славна історія Арбату не багатша від історії інших місцевостей Москви, тим більше прикремлівських. В цьому легко пересвідчитися, читаючи ґрунтовні наукові монографії з історії Москви та й різні популярні видання. Скажімо, в ювілейній книзі-альбомі «Москва. Грані віків», приуроченій до початку третього тисячоліття, на великому ілюстративному матеріалі всебічно прослідковується більш як 800-річний історичний шлях Москви. В цій роботі Арбату приділяється напрочуд мало уваги. Так само скромно відображений Арбат і в багатьох інших книгах з історії Москви, навіть у тих, які присвячені безпосередньо історії культури й рекомендовані для учнів шкіл, ліцеїв і гімназій, студентів вузів (див. наприклад: Т.А. Молокова, В.П. Фролов. «История Москвы в памятниках культуры». М., 1997). В більш, як трьохсотсторінковій книзі, Арбату відведено ледве три сторінки.

Ще одне спостереження. Якось дивився доволі неспішний сучасний фільм про російську столицю, в якому були показані найголовніші її пам’ятні історичні місця. Про Старий Арбат не було сказано жодного слова, сам він мигнув окремим кадром у сюжеті про нинішні «пішохідні зони».

Не треба також думати, що, скажімо, сто років назад Москва жила переважно подіями на Арбаті. Не так давно вийшла в світ «Хроника московской жизни» першого десятиліття минулого віку, складена за матеріалами тогочасної преси. В ній зібрані цікаві й важливі події щоденного життя першопрестольної та драматичні епізоди, що привернули увагу москвичів і т. ін. Так от, у хроніці 1901 року — першого року нового ХХ століття — Старого Арбату стосується лише одна газетна замітка:

«23 жовтня. Зухвала крадіжка вчинена у Французькому консульстві, на Собачій площі. В той час, коли консульство вже закрилося і в ньому нікого не було, злодій зламав замок, проникнув у кімнати і виніс, що міг, в т.ч. срібло, бронзу, пальто секретаря консульства п. Кюньє».

Звичайно, згадана хроніка містить і справді важливу інформацію про арбатські події не лише московського, а й всеросійського масштабу. Наприклад, до них відноситься розповідь про відкриття на Арбатській площі в квітні 1909 року пам’ятника Миколі Гоголю з нагоди 100-річчя з дня його народження. Спочатку преосвященний Трифон, єпископ Дмитрівський разом з численним духовенством відслужив молебен. «Після закінчення молебня пам’ятник був відкритий... Затим було покладено понад 200 вінків... Під звуки музики злагоджений хор із 2000 дитячих голосів виконав кантату, написану спеціально для торжества. Вся площа, ближні вулиці й провулки були заповнені народом».

Проте, повторюю, сторінка присвячена Арбату, в контексті історії Москви не випинається. Все це ніяк не применшує його ролі, а лише свідчить, що чимало районів столиці, особливо територій, з яких вона виростала, мають право, подібно Арбату, вважати, що в них історія Москви також знайшла своє достойне втілення.

Інша справа, історія власне російської культури передусім останніх двох століть, яка, мабуть–таки, найповніше втілилася, виразилася саме в Арбаті. Вдивляючись в історичну тканину російської культури, ми бачимо безліч ниток, що пов’язують її з Арбатом. Справді в Москві не знайти іншої місцини, з якою було б поєднано стільки знаменитих імен літературної, художньої, театральної, музичної Росії. Підраховано, що їх кількість перевищує півтисячі. Понад 500 талантів і геніїв, які так чи інакше були арбатцями!

В різний час на «Великому Арбаті» жили й творили Державін, Денис Давидов, Рилєєв, Пушкін, Лермонтов, Грибоєдов, Гоголь, Олександр Островський, Герцен, Огарьов, Лев Толстой, Писемський, Плєщєєв, Полонський, Фет, Бєлий, Бунін, Зайцев, Бальмонт, Ходасевич, Блок, Брюсов, Маяковський, Єсенін, Цвєтаєва, Олексій Толстой, Булгаков, Шолохов, Глазков, Долматовський, Микола Островський, Шагінян, Антокольський, Фурманов, Гладков, Казаков, Рибаков, Окуджава... На Арбаті створювали живописні, скульптурні й архітектурні шедеври Суріков, Сергій Іванов, Левітан, Малютін, Коненков, Врубель, Полєнов, Нестеров, Бакшеєв, Кончаловський, Андрєєв, Коріни, Голубкіна, Вучетич, Мухіна, Мельников, Юон, Весніни... З Арбатом пов’язані імена таких видатних майстрів театру й кіно, як Мочалов, Живокін, Шумський, Васильєв, Музіль, Лєнський, Єрмолова, Нікуліна, Комісаржевська, Вахтангов, Щукін, Симонов, Рошаль, Борисова, Глузький, Єфремов, Ульянов... На Арбаті творили музиканти Верстовський, Антон Рубінштейн, Чайковський, Танєєв, Скрябін, Рахманінов, Гнєсіни, Асаф’єв, Ігумнов...

Що й говорити, вражаючий перелік!

Він свідчить про те, що на Арбаті народжувалися й збагачувалися мова й мелодія, колір і архітектура російської культури. Крім того, Арбат відомий вченими, які тут жили, вчилися чи працювали: Чиколєв, Гер’є, Грушевський, Веселовський, Вернадський1, Бердяєв, Лузін, Дружинін, Ушаков, Лосєв, Віктор Виноградов, Борис Сахаров, Богомолець, Натан Ейдеман... Проте, як би не ставити ці відомі й видатні прізвища — в алфавітному чи хронологічному порядках — на першому місці завжди буде Олександр Пушкін, який назавжди залишився арбатцем.

Арбатське щастя Пушкіна


Арбат для Пушкіна — найзнайоміша і найближча місцевість Москви. В 1807 році сім’я Пушкіних жила в Кривоарбатському провулку, а з осені 1810 року — в невеликому дерев’яному будинку священника поблизу церкви Миколи на Курячих ніжках, що на розі Борисоглібського провулку і Великої Молчанівки. Звідси хлопчика в липні 1811 року відвезли в Царськосельський ліцей. В 1826 році після повернення із заслання Пушкін зупинявся у свого друга Соболевського, який жив у будиночку на Собачій площадці. Вона стала місцем зустрічі Пушкіна з близькими йому людьми. На портреті Василя Тропініна (1827 рік) Пушкін зображений таким, яким його бачили в квартирі Соболевського.

Пушкін бував і в інших будинках на Старому Арбаті, скажімо, в будинку № 4, що в Гагарінському провулку, він зупинявся у близького друга Павла Нащокіна — доброго, розумного, даровитого московського дивака. На цьому будинку висить меморіальна дошка, яка сповіщає про те, що він був відновлений у 1970 році. Насправді, в радянські часи, будинок, який непогано зберігся, не стали реставрувати, а знесли, й потім побудували заново. До речі, на своєму весіллі Пушкін був зодягнутий у фраку Нащокіна. Сам Нащокін розповідав: «Перед свадьбою ему надо было сшить новый фрак; но для сбережения денег, он не заказал себе фрака, а надевал нащокинский и даже венчался в нем».

Пушкін був у Нащокіна за два дні до вінчання, зустрівся тут із старою знайомою — циганкою Танею — співачкою знаменитого циганського хору Іллі Соколова. Вона згадувала, що співала Пушкіну пісню:
Ах, матушка, что так в поле пыльно?

Государыня, что так пыльно?

Кони разыгралися... А чьи то кони, чьи то — кони?

Кони Александра Сергеевича...


Пушкін заридав і невдовзі пішов від Нащокіна...

Ще кілька адрес. У тому ж Гагарінському провулку, в будинку 29/31 (не зберігся), Пушкін відвідував Михайла Загоскіна; у будинку № 15, в Ніколопєсковському провулку поет бував у декабриста Михайла Орлова; в будинку № 27, на Поварській, він часто гостював у свого товариша С. Кисельова...

Коли поет вирішив улаштувати своє сімейне життя, він зняв арбатську квартиру на другому поверсі будинку № 53, відомому як «будинок Хитрової». Друзям дає свою нову адресу: «На Арбате дом Хитровой А. П.»; «Пиши мне на Арбат в дом Хитровой».

Тепер тут Музей-квартира Пушкіна. Проходячи мимо нього, чомусь часто згадую дивовижні пушкінські рядки:


Тиха украинская ночь.

Прозрачно небо. Звезды блещут.

Своей дремоты превозмочь

Не хочет воздух. Чуть трепещут

Сребристых тополей листы.

Луна спокойно с высоты

Над Белой Церковью сияет

И пышных гетманов сады,

И старый замок озаряет.

Здається, що українські мотиви невичерпні й на Арбаті...

Сватовство Пушкіна також відбулося недалеко звідси. На місці нинішнього будинку № 50 на розі Великої Нікітської й Скарятинського провулка стояв будинок Прозоровської, який вона в 1825 році здала Гончарову — тестю Пушкіна. Сюди й приходив поет просити руки Наталії Гончарової. Будемо, до речі, пам’ятати, що вона походила із старого козацького роду гетьмана Петра Дорошенка, який боровся за державну незалежність та територіальну єдність України. Останні роки життя Дорошенко провів під Москвою, де й похований.

Вінчання Пушкіна з Наталі проходило також на Арбаті — в церкві Великого Вознесіння на Великій Нікітській.


Былое нельзя воротить... Выхожу я на улицу

И вдруг замечаю: у самых Никитских ворот

Извозчик стоит... Александр Сергеевич прогуливается...

Ах, что-нибудь нынче, наверное, произойдет!


Сталося! Пушкін одружився і був щасливий: «Я женат — и счастлив; одно желание мое, чтоб ничего в жизни моей не изменилось — лучшего не дождусь. Это состояние для меня так ново, что, кажется, я переродился». Слова ці взяті з листа до Петра Плєтньова, написаного через тиждень після вінчання, і цей пушкінський лист, мабуть, був найщасливішим у житті поета. «Ах, душа моя, какую женку я себе завел!» Після весілля Пушкін з Наталі прожив на Арбаті ще майже три місяці — до 15 травня. «Светлое существование», — так Олександр Сергійович назвав перший період свого подружнього життя. І пов’язане це світле існування саме з Арбатом...

Та хіба тут вдасться розповісти про всі пушкінські місця на Арбаті... Є книга Олександра Крейна «Життя музею», в якій описані пішоходні маршрути між пушкінськими музеями на Арбаті й на Пречистенці з указанням будинків, у яких бував Пушкін.

До 200-річного ювілею Пушкіна напроти музею з’явився сімейний пам’ятник роботи Олександра Бурганова — Олександр Сергійович і Наталія Миколаївна — після вінчання молодожони направляються в хитровську квартиру. Поет, який був нижчий за свою дружину, в бурганівському пам’ятнику суттєво виріс (мабуть, разом зі своєю 200-річною славою) і тепер програє Наталі лише на висоту її модної зачіски. Досить пильного погляду на пам’ятник, щоб переконатися, що Пушкін і його чарівна дружина постають такими собі парадними кумирами, які ніби щойно зійшли зі сторінок шкільного підручника. В одному путівнику по Москві можна прочитати їдкі слова про те, що на Арбаті час від часу з’являються «нові скульптури академіка Бурганова з анодованого металу, але навіть їм не зіпсувати Арбату».

Не стану занурюватися в цю тему1, проте я знаю мистецькі твори, які глибше й переконливіше розкривають стосунки Пушкіна з коханою Наталі. Взяти хоча б відому картину Миколи Ульянова «Пушкін з дружиною перед дзеркалом на придворному балу» (1936 рік) з її глибокою психологічною характеристикою атмосфери навколо поета. Розкішні сходи з шеренгою царедворців, що відобразилися в дзеркалі, за словами самого художника, «ведуть Пушкіна до Чорної Річки, до місця його останньої зустрічі з Дантесом».

Напередодні згаданого вже ювілею поета московська мерія організувала в церкві Великого Вознесіння вінчання семи молодих пар, які, вишикувавшись перед вівтарем, терпляче переносили тодішню духоту від спеки, метушню своєї й чужої рідні та ще штовханину зівак. Злі язики говорили, що в такій атмосфері Наталія Гончарова напевне втекла б прямо з-під вінця. Затим молодожонів відвезли в каретах до... Музею-квартири Пушкіна, де вони розписувалися в присутності представників московських властей. Насамкінець напроти музею на згадку про весілля були закладені пам’ятні плитки, які Булат Окуджава влучно назвав якось «туалетними». Цікаво, що робити з ними, якщо щасливі пари з часом розійдуться? Взагалі в усьому цьому відчувалося щось претензійно вульгарне. Втім, цілком у дусі сучасного Старого Арбату...

До 200-річчя з дня народження поета з’явилася ще одна скульптурна пара Пушкіна і Гончарової в контексті фонтану — неподалік від церкви, де вони вінчалися. В одному з путівників по Москві говориться: «Перед церквою — рідкісної потворності фонтан «Пушкін і Наталі», проте його полюбили москвичі».

Взагалі Пушкіну, мені здається, з пам’ятниками на Арбаті не повезло. В 1993 році, до 500-річчя Старого Арбату статуя поета (скульптор Юрій Дінес) була встановлена в скверику Старопєсковської площі. Місце було вибране не випадково, бо саме тут на початку 70-х років XIX століття був створений «Громадський Пушкінський сад». Здається, що гучна й офіційна назва в затишній і теплій місцевості, що начисто позбавлена помпезності, не прижилася. Проте дух Пушкіна тут незмінно присутній, правда, пам’ятник йому, на мою думку, статичний, малоцікавий. Втім, зведений він був на кошти професора Віденського університету Герхардта Ягшіда, а подарунок, як відомо, не хають, а хвалять.

Між іншим, як писав Ім. Левін, «Арбат не лише початок, але й кінець сім’ї Пушкіних»: в кількох сотнях метрів від будинку № 53, в Сивцевому Вражку (будинок № 16, не зберігся) в березні 1919 року у 87-річному віці померла старша і бездітна дочка Пушкіних — красуня Марія Олександрівна Гартунг, з якої Толстой списав портрет Анни Кареніної.


Каталог: wp-content -> uploads -> 2015
2015 -> Зарубіжна література
2015 -> Тест №1 микола вороний. Олександр олесь. Павло тичина. Максим рильський. Богдан ігор антонич. Володимир сосюра
2015 -> Озповідає про своє життя Рим 1996 Генеральний Дім Дочок Милосердя Каносіянок Via Stazione Ottavia, 70 00135 Roma Назва оригіналу
2015 -> Ю. О. Матвієнко, С. В. Матвієнко еміль крепелін. До 160-річчя з дня народження
2015 -> FHI-25.docx [александър абт биография фигурист]
2015 -> Навчальний посібник За загальною редакцією ректора Національної академії Служби безпеки України
2015 -> Програма всеукраїнської наукової конференції " історія степової україни XVII хх століття"


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   41

Схожі:

Книга ілюстрована копіями деяких архівних документів, які публікуються вперше, старовинними фотографіями й поштовими листівками, а також світлинами актриси Національного академічного драматичного театру імені І iconКультурний центр України в Москві москва олма медіа Групп 2008
...
Книга ілюстрована копіями деяких архівних документів, які публікуються вперше, старовинними фотографіями й поштовими листівками, а також світлинами актриси Національного академічного драматичного театру імені І icon«Майстри й шедеври»
Г. П. Юри видатного діяча українського театрального мистецтва, багаторічного незмінного керівника академічного українського драматичного...
Книга ілюстрована копіями деяких архівних документів, які публікуються вперше, старовинними фотографіями й поштовими листівками, а також світлинами актриси Національного академічного драматичного театру імені І iconЕдіт Піаф. Три театри – три історії
На сьогоднішній день у Києві вистави про Едіт Піаф йдуть у кількох театрах. Виокремимо з поміж них постановки Національного академічного...
Книга ілюстрована копіями деяких архівних документів, які публікуються вперше, старовинними фотографіями й поштовими листівками, а також світлинами актриси Національного академічного драматичного театру імені І iconОсновні підсумки діяльності державних архівних установ України у 2006 році Зміст
Забезпечення збереженості та державний облік документів Національного архівного фонду
Книга ілюстрована копіями деяких архівних документів, які публікуються вперше, старовинними фотографіями й поштовими листівками, а також світлинами актриси Національного академічного драматичного театру імені І iconКонспект лекцій з дисципліни „Історія театру України для студентів 3 курсу спеціальності 02020101 «Театральне мистецтво» спеціальності «Актор драматичного театру»
Конспект лекцій з дисципліни „Історія театру України” для студентов 3 курсу спеціальності 02020101 «Театральне мистецтво» спеціальності...
Книга ілюстрована копіями деяких архівних документів, які публікуються вперше, старовинними фотографіями й поштовими листівками, а також світлинами актриси Національного академічного драматичного театру імені І iconПро проведення VІІ всеукраїнського літературно-музичного фестивалю "Розстріляна молодість"
Житомирського академічного українського музично-драматичного театру ім. І. Кочерги буде проведений заключний етап VІІ всеукраїнського...
Книга ілюстрована копіями деяких архівних документів, які публікуються вперше, старовинними фотографіями й поштовими листівками, а також світлинами актриси Національного академічного драматичного театру імені І iconЗвіт про виконання плану розвитку архівної справи За 2017 рік
Програми здійснення контролю за наявністю, станом І рухом документів Національного архівного фонду в архівних установах Донецької...
Книга ілюстрована копіями деяких архівних документів, які публікуються вперше, старовинними фотографіями й поштовими листівками, а також світлинами актриси Національного академічного драматичного театру імені І iconПрограма творчих конкурсів київського національного університету театру, кіно І телебачення імені І. К. Карпенка-Карого
Київського національного університету театру, кіно І телебачення імені І. К. Карпенка-Карого
Книга ілюстрована копіями деяких архівних документів, які публікуються вперше, старовинними фотографіями й поштовими листівками, а також світлинами актриси Національного академічного драматичного театру імені І iconДержавний архів полтавської області підсумки діяльності архівних установ області
Забезпечення збереженості та державний облік документів національного архівного фонду
Книга ілюстрована копіями деяких архівних документів, які публікуються вперше, старовинними фотографіями й поштовими листівками, а також світлинами актриси Національного академічного драматичного театру імені І iconЗвіт Житомирського інституту культури І мистецтв за 2012-2013 н р
Житомирського обласного центру народної творчості та обласного музично-драматичного театру ім. І. Кочерги, а також шляхом реорганізації...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка