Книга ілюстрована копіями деяких архівних документів, які публікуються вперше, старовинними фотографіями й поштовими листівками, а також світлинами актриси Національного академічного драматичного театру імені І



Сторінка5/41
Дата конвертації03.01.2020
Розмір6,01 Mb.
ТипКнига
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   41

І ще раз:

«Священники звонят в церквах Арбата — Никола Плотник, Никола на Песках и Никола Явленный— спокойные и важные, звоном малиновым7, в ризах парчовых, вековечных...»

Тепер знову повернемося до Андрія Бєлого, який чудесно й влучно написав: «Сам Арбат — что, коли не Миколина улица?»: «Посредине, у церкви Миколы (на белых распузых столбах), загибался Арбат, а Микола виднелся распузым столбом колокольни... Микола — арбатский патрон; Безухий, Пьер (см. «Война и мир»), перед розовою колокольнею Миколы-Плотника, что не на камне, бродил, собираясь с Наполеоном покончить; Микола-патрон, потому что он видел Арбат... Староколенный арбатец, идя мимо, шепчет молитву «Арбатскую» — может быть?


Крепись, арбатец, в трудной доле:

Не может изъяснить язык,

Коль славен наш Арбат в «Миколе», —

Сквозь глад, и мор, и трус, и зык1.


Микола ведь, изображенный на камне плывущим, державшим собор на подобье сращенья просфорок, с мечом, в омофоре, — арбатца так радовал».

Яка ж у них — арбатських інтелігентів — була свята любов до Святого Миколи. Як багато важили його храми в арбатській духовності й ментальності.

Як вони взагалі багато значили в духовному житті Москви й Арбату. Валерій Брюсов особливо поетично передав багатовікову наступність московської архітектури, в якій організуючу, домінантну роль грали московські храми:
Церкви, великие грани,

Голос ваш радостно строг!

В мире размеренных зданий

Смотрите вы на Восток.

Арбатські типи Андрія Бєлого
А скільки прізвищ, імен жителів Арбату назвав Бєлий! Та що прізвищ, скільки живих образів арбатців залишив!

Починаючи від ненадійного двірника Антона, який проводив злодійчуків у пустуючі квартири. Проте цей приклад винятковий, навіть серед обслуги, не кажучи вже про те, що більшість арбатців були людьми поважними, інтелігентними й законопослушними. Та ще — небідними. Чимало з них уже названі. Ще — Зензінови, які торгували чаєм і сахаром, а син їх став есером1. Маман Байдакова, сива й строга, син її торгував будівельними матеріалами, а чоловік став старостою Троїце-Арбатської церкви, в якій служив протоієрей Володимир Марков. Трапезник Велічкін мав сина Ваню, який в золотому стихарі проносив свічку перед дияконом, а затим виріс у психіатра з «скуйовдженою» уявою, зі схильністю до символізму: вискакував на трибуну стинатися з Дмитром Мережковським чи Вячеславом Івановим. «Тип!» — вигукував Андрій Бєлий, може й сам не підозрюючи, як влучно й блискуче змалював чимало арбатських типів буквально двома—трьома штрихами.

Взяти хоча б «всемогутнього, всезнаючого і всюдисущого Петрова» — годинникаря, який лагодив і заводив годинник у самого Толстого і був «супутником життя» багатьох інших великих людей (мав годинниковий магазин на Остоженці). Сивоволосий, шанований всіма, інтелегентний Петров знав усе і всіх, був не лише арбатським, а й московським всевідцем. А всемогутнім був ще й тому, що міг навіть дістати квиток на бенефіс Єрмолової...

У Бєлого зустрічаємо нашого земляка, катеринославця, хвацького капітана з околишем червоним — Банецького; славного тим, що був королем мазурок на балах: «...Как породистый конь, жеребец, бьет в конюшне копытом, так бил сапогом о сапог лакированный мысленно он день и ночь, приготавливая разговор за мазуркой на бале ближайшем с московской красавицей; он перещелкивал всех, открывая мазурку, плясал в первой паре; и редко плясал во второй... С кем он шел в первой паре, той — выдан диплом; на всю жизнь: «танцевала с Банецким»; и значило это, что первая или вторая, или третья по счету красавица...»

Відомою персоною на Арбаті був перукар Пашков:

«...Банецкий ходил по Арбату, под Пашковым, под парикмахером2. Тот — тоже центр: утонченнейше Пашков стриг бороды; рукою белою, нежною, взявши щипцы, — завивал парики; он, подстриженный и подвитой, в кудельках бонвивана-художника, в белом жилете, худой и высокий, с бородкою острой а ля итальэн, простирал свои хлопоты над процветанием волосяного покрова макушечной и подбородочной части — у Янжула, у Комарова Мишеля, у К.Д. Бальмонта, меня, Соловьева; весной, разрешенные батюшкой Марковым от окаянства и грехов, разрешались у Пашкова номером первым машинки от волосяного покрова; здесь сиживал я: гимназистом, студентом, писателем «Белым»...»

Серед типів Андрія Бєлого — Мішель Комаров — старіючий ротмістр, гусар і танцюрист, який мав власний будинок на Арбаті.

Комерсант Богданов — особняк в Дєнєжному провулку, Патрікєєви — будинок на Арбаті. Або Вигодчиков, який тримав «колоніальний магазин». З останнім, до речі, зв’язана разюча ремінісценція:

«Как Выгодчикова мне забыть, коли первое слово моё продиктовано им: поднесли годовалым к окошку; в колониальном магазине Выгодчикова зажигали огонь; я затрясся; и первое слово, «огонь» произнес; Прометеев огонь для меня просто «Выгодчиков».

Бєлий навіть показав арбатську «природну еволюцію». Скажімо згаданий уже городовий Староносов, який на святках танцював на всіх арбатських кухнях, з часом завів собі лавочку, а Горшков, який вже мав її, просунувся далі — розширив торгівлю. Мозгін, який «гнувся над конторкою», справив якусь комерцію, і ось він уже в котелку, їздить у власній прольотці й гордиться власним конем, блідно-залізистим. Ще ковбасник Бєлов, який тяжким ударом своїх ковбас побив Вигодчикова, й той змушений був полишити торгівлю.

На думку Бєлого, «середній арбатець — Вигодчиков плюс Горшков, поділені на два». Це цікава арифметика. Зауважу, що на початку другої половини ХІХ століття письменник Петро Боборикін сформулював таку дефініцію: «Арбат являє собою щось середнє між дворянською і купецько-лавочною вулицею». Це стосувалося тих часів, коли дворянство ще було в силі, але й купецтво швидко її набирало. В часи Бєлого, тобто наприкінці ХІХ — початку ХХ століть, Арбат уже належав представникам купецтва й торгової буржуазії. Тому «середній арбатець», по Бєлому, це щось середнє між крамарем і процвітаючим підприємцем.

В той же час Андрій Бєлий дуже точно передав, що наприкінці ХІХ — початку ХХ століть на Арбаті жили вершки вузівської, наукової інтелігенції — а саме: професура. Він називав прізвища професорів: Володимир Зубков, Іван Каблуков, Іван Угрімов, Олександр Чупров, Іван Янжул... Більше того! У своїх спогадах «На рубежі двох століть» письменник докладно розповів про спосіб життя арбатських «висококваліфікованих інтелігентів», їх будні й побут, страсті й пристрасті, духовність і нігілізм...

Андрій Бєлий писав так:

«Этот район населен профессурой; куда нос ни сунешь, — профессор; так с нами дверь в дверь живет Янжул; под Янжула въехал историка Соловьева сын, М.С. Соловьев; коли носом просунешься в окна из нашей квартиры, то в окна уткнешься; за окнами теми давно обитает профессор Иван Александрович Угримов; и рядом же Селиванов живет; на Сенной обитает профессор Владимир Григорьевич Зубков; против — сверт в Оружейный; и там — Стороженко, и там Линниченко.

Очерчена, замкнута жизнь: тесновато! В арбатском районе томлюсь; сюда выжаты сливки Москвы или — целой России; и столкнуты и дверями, и окнами здесь все традиции славные стаи славной...» (виділено мною. — В.М.).

Запам’ятаємо: на Арбат вижаті вершки Москви й усієї Росії!

У Бєлого можна прочитати й про професора Рахманова: мав власний будинок і вчену ступінь; але, «в науку уйдя дом забросил». В цьому будинку й жив Андрій Бєлий. А ще — про генерала Старицького, описуючи якого письменник незалежно від Михайла Булгакова вжив точну, вражаючу деталь: «Дом Старицкого, генерала, который садился в пролетку, в кровавых лампасах, запахиваясь в свою бледного цвета шинель на кровавой подкладке...»1 (виділено мною. — В.М.).

Що об’єднувало всіх цих поважних і благоденствуючих арбатців? Те, що вони жили й працювали в епоху ринкової, капіталістичної системи, в основі якої лежав фундамент приватної власності. Саме на такому фундаменті стояв і процвітав Арбат.

Між іншим, це прекрасно розуміли автори дореволюційних опусів про Арбат, який, на їх думку, й на початку ХХ століття залишався «найкультурнішою частиною Москви... з однією суттєвою відмінністю — змінюється, у відповідності з капіталістичним духом часу, зовнішній її облік: мешканці все ті ж, але вони перестають жити в затишних особняках, на місці яких зводять тепер величезні будинки «з усіма зручностями» (виділено мною. — В.М.).

Зловісна алегорія


В цьому контексті особливо важливо звернути пильну увагу на ніким спеціально не відзначене місце у Бєлого. Він розповідає, що на Арбаті між Нікольським (тепер — Плотніков) і Дєнєжним провулками було «неприємне пустище», обгороджене сірим парканом. Посеред нього похмуро бовваніли пам’ятники, що продавалися на Ваганьківське кладовище1. То була алегорія! Втім послухаємо самого Бєлого:

«...Не понимали еще: это есть аллегория: в месте сем будет Арбату — капут; полагали: под памятниками тот уляжется, этот; и — только. Перед самой войной с места этого встал дом-гигант2, унижал Арбатский район, двухэтажный, облупленный, — восьмиэтажной своей вышиной, чтобы в дни Октября большевистскими первыми пулями в стекла приниженных «юнкерских» особняков — тарарахнуть3; единственный дом-большевик победил весь район; стало быть: и надгробные памятники назначались — Горшкову, Мишелю Комарову, маман Байдаковой, Зензиновым, Старицкому или — «старому Арбату»: всему!» (виділено мною. — В.М.).

Просто диво, в якому контексті згадується мені незабутній Василь Симоненко:
Гранітні обеліски, як медузи,

Повзли, повзли і вибилися з сил —

На цвинтарі розстріляних ілюзій

Уже немає місця для могил.


Щоб уявити собі арбатський район у той час, коли на його території йшли бої між юнкерами й більшовиками, прочитаємо два абзаци з роману Михайла Осоргіна «Сивцев Вражек», в яких описується, як університетський лаборант Вася Болтанівський намагався з Бронної пройти до Московського університету на Мохову: «В девятом часу Вася вышел, метнулся к Никитским воротам, но стрельба заставила его повернуть обратно. Тогда он пошел в сторону Садовой и Скарятинским переулком пересек Большую Никитскую. На Поварской не было ни одного человека, и любопытство потянуло Васю пройтись до Бориса и Глеба, а то и до Арбатской площади. Но едва он подошел к устью Борисоглебского переулка, как дрогнул воздух от взрыва снаряда, сбившего часть купола на церкви... На Собачьей площадке было покойно, и хомяковский дом хмурился степенно и солидно. Теперь, в сущности, оставалась последняя попытка — пройти к университету Арбатом. Дойдя до угла Арбата, Вася остановился и с любопытством стал смотреть налево, откуда доносились частые выстрелы. Попытаться?

Нужно было быть глубоко штатским и полным неведения лаборантом, чтобы покойно стоять и не замечать жужжания пуль. Никто Васи не остановил, и ему не могло прийти в голову, что в него стреляют вдоль улицы. Локтем, по студенческой привычке, прижимая книжки, он тихонько перешел Арбат. Он не знал, что из-за опущенных занавесок в домах на него с удивлением и испугом глядели обыватели, а пуля в трех шагах от него расплющилась о булыжник мостовой. Нет, идти по Арбату все же жутко, да и пройдешь ли площадью; там близко Александровское училище, где уж, наверное, идет бой. И притом — так привычно и просто обогнуть Николу в Плотниках и выйти на тихий и приютный Сивцев Вражек...»

Сліпі кулі свистіли над знайомими вже староарбатськими вулицями, провулками, церквами... Той же Михайло Осоргін писав, що з тих часів в Росії «заблудилась и летает какая-то шальная пуля, выпущенная октябрьским пулеметчиком».

Здається, ніхто глибше, від Андрія Бєлого, не осмислив і сильніше не відзначив справжній крах справжнього «старого Арбату». Зверніть увагу, він так і пише: в дні Жовтня фактично був поставлений надгробний пам’ятник «старому Арбату» й усьому, що з ним пов’язано, в тому числі й арбатцям. Андрій Бєлий мав рацію. Саме тоді були підрубані древні й живі староарбатські корені. Будинок-гігант, який швидко став комунальним, уособив нову радянську систему, протиставлену приватним арбатським особнякам та багатоквартирним будинкам професури і вони ніяк не могли співіснувати разом. Протиставлення йшло по самій суті: суспільна власність категорично витісняла приватну, якою дихав і приростав Арбат понад чотириста років. Саме з приватною власністю нерозривно поєднувалася тодішня російська, арбатська духовність. Був утрачений не лише Арбат, а й невід’ємна від нього вся Росія, про яку до кінця життя тужив Іван Бунін:

— Наші діти, внуки не будуть в змозі навіть уявити собі ту Росію, в якій ми колись (тобто вчора) жили, яку ми не цінили, не розуміли — всю цю могутність, складність, багатство, щастя...

Так само задихалася від непоправної втрати Марина Цвєтаєва:

— Адже все це закінчилося і закінчилося назавжди. Будинків тих немає. Дерев — немає. Нас тих — немає. Все згоріло дотла...
О, вспенённый высокий вал морской

Вдоль каменной Советской Поварской.

«Філософи» Михайла Нестерова
Так само, як «Московський дворик» Полєнова, передає атмосферу патріархального Арбату нестеровська картина «Філософи» (1917 рік), співзвучна духовному Арбату передреволюційного часу. Михайло Нестеров довгий час жив і творив у Києві, разом з Віктором Васнєцовим розписував у дивовижному місті Володимирський собор. Але в 1910 році він остаточно переїхав у Москву, а з 1920 року і до самої смерті в 1942-му був арбатцем, жив у будинку № 43 на Сивцевому Вражку. До речі, в арбатський період Нестеров створив (у 1930 році) прекрасний подвійний портрет художників братів Павла і Олександра Коріних, які в свій час жили на Арбаті, 23, зовсім недалеко від будинку № 9, і цей портрет також міг би стати приводом для окремої розповіді про відомих арбатців. Але ми не будемо відволікатися від філософської ноти, що постійно звучала в атмосфері Старого Арбату.

Ніколи до Михайла Нестерова і ніколи після нього російський живопис не знав такого конкретного і разом з тим узагальненого вирішення теми, яку художник визначив назвою картини: «Філософи». Вони були написані, як говорив Нестеров, «одним духом», без ескізів і етюдів. Він залишився задоволений полотном, більше того вважав «Філософів» однією з улюблених своїх робіт...

На фоні чудового лісистого пейзажу (може, одного з кращих у Нестерова) в передвечірній прогулянці йдуть двоє чоловіків, заглиблених у бесіду, точніше в дивовижну зосередженість, що з неї випливає. На відміну від повного спокою, розлитого в природі, люди мислено напружені, духовно стривожені, з внутрішніми гризотами.

Виявляється це по-різному...

Той, хто ближче до глядача, зодягнутий у літній підрясник і чорну скуфійку, затаїв у собі таємницю невигубної розумової спраги. Як писали мистецтвознавці, він поникнув головою, але не мислю, не волею до мислення... Виразне обличчя його супутника — без шапки, в звичайній піджачній парі, в пальто, накинутому на плечі — видає особистість емоційну, віддану невтомному осмисленню Божого світу, людини, релігії... В цьому подвійному портреті прекрасно сполучаються вражаюча точність в зображенні різних за характером, темпераментом людей і разом з тим їх єдність за спільною думкою, спільним душевним станом. Якщо взагалі можна передати болісний пошук істини, то Нестеров зробив це. Філософи вдвох уособлюють розумову творчість, яку відомий російський філософ Микола Бердяєв трактував, як «потрясіння і підйом усього людського єства, спрямованого до іншого, вищого життя, до нового буття».

В радянські часи імена героїв картини «Філософи» вважали за краще не називати, їх праці почали публікувати у нас тільки в 90-х роках минулого століття. На картині Нестерова зображені відомі російські мислителі — богослови Сергій Булгаков і Павло Флоренський...

На Старому Арбаті завжди було чимало доморощених і професійних філософів, які так само терзалися думами про долю Росії, тим більше в переломні передреволюційні роки. Крім того, з осені 1915 року до висилки з Росії у 1922 році у Великому Власьєвському провулку (буд. 4, кв. 3) жив той же Микола Бердяєв. Борис Зайцев згадував: «Из тех двух комнат, что снимаем мы на Сивцевом Вражке в большой квартире сестры моей жены, виден через забор дворик дома Бердяева, а жил некогда тут Герцен — все это недалеко от Арбата, места Москвы дворянско-литературно-художественной». Бердяєв народився в Києві, вчився в Київському кадетському корпусі й Київському університеті. «Батько був кавалергардським офіцером, але рано пішов у відставку, поселився в своєму маєтку Обухові на березі Дніпра, — писав філософ у автобіографічному «Самопізнанні». — У дитинстві і юності я знав світ феодально-аристократичний вищого стилю... Восени ми постійно жили з матір’ю в Білій Церкві... Я виховувався в воєнному учбовому закладі, в Київському кадетському корпусі...»

З історичної дистанції «Філософи» сприймаються майже містично. Картина була написана наприкінці літа 1917 року, незадовго до ленінської заяви про те, що «більшовики можуть і повинні взяти державну владу в свої руки». Філософські пошуки, відображені Нестеровим, здається, відсувалися тоді на другий план грядущою революцією і громадянською війною... Два богослова, зображені художником, абсолютно не вписувалися в реальний час. Втім, і Бердяєв зізнавався, що перебував у «цілковитому розриві зі своєю епохою». Чи міг Ленін з його теорією соціалістичної революції всерйоз сприймати слова Флоренського про те, що «які б теорії не створювали, практично ми неодмінно мислимо, що вимовляння Імені Божого є живе входження в Іменованого». Вождь більшовиків вже багато років різко критикував Сергія Булгакова, який починав з захоплення марксизмом, розвінчував його укупі з Миколою Бердяєвим і Семеном Франком, як ліберального ренегата та ідейного вождя кадетів...

Після перемоги революції більшовики не стали втрачати час на суперечки з інакомислячими філософами, а вислали їх з Росії на так званому «філософському пароплаві». Серед інших на ньому відпливли Бердяєв, Ільїн... Флоренський залишився в Росії. Він був арештований і ростріляний 55-річним у Соловецькому таборі в грудні 1937 року. Висланий за кордон наприкінці 1922 року, Булгаков помер своєю смертю в Парижі в 1944 році у 73-річному віці. Така різна доля.

На мій погляд, нині люди мало прислуховуються до сучасних філософів. Проте хочу нагадати рятівну сентенцію Сергія Булгакова, сформульовану незадовго до 1917 року (не стану перекладати): «Историческое время оплотнилось, и темп событий становится все стремительнее. Не по внешним знамениям, но по звездам, восходящим на небе духовном, внутренним зрением нужно ориентироваться в этой сгущающейся тьме, прорезаемой зловещими молниями».

Революція і Старий Арбат
Для нашої розповіді не має ніякого значення те, хто і як ставиться до Жовтневої революції. Ми лише фіксуємо, що в 1917 році сталося здавалося б незворотне: була скасована приватна власність, і до влади прийшли люди, яким вона стояла поперек горла. Серед них було багато тих, які, говорячи словами російського філософа, арбатця Миколи Бердяєва, прийшли в революцію знизу. За твердженням Бердяєва, ці люди були чужі традиціям російської культури (сиріч, — і арбатської. — В.М.), їх батьки й діди були безграмотні, позбавлені будь-якої культури. Цим людям було притаманне злопам’ятство у ставленні до людей старої культури (сиріч, — до арбатців. — В.М.), яке в момент торжества революції перейшло в почуття помсти. Філософ вважав, що цим багато-що психологічно пояснюється.

«З’явився новий антропологічний тип, в якому вже не було доброти, розпливчастості, деякої невизначеності обрисів колишніх російських облич..., — писав Бердяєв. — Не було найменшої схожості з обличчями старої російської інтелігенції, яка готувала революцію».

Щоб зримо уявити собі новий, післяреволюційний тип мілітаризованого більшовика (частіше всього вихідця з селян), окреслений Бердяєвим, нагадаю картину Бориса Кустодієва «Більшовик» (1920 рік). Над містом і людьми вивищується в широкому й невпинному кроці велетень з лютим обличчям і палаючими очима — в руках гігантський червоний прапор. Його хода ніяк не узгоджується з людським потоком внизу, він іде сам по собі, буквально втоптуючись в гущу натовпу. За всієї умовності й символічності живописного полотна не можна не бачити, що наступний крок велетня буде коштувати життя багатьом людям, які знаходяться внизу під його захмарною головою, точніше навколо його чобіт (здригаєшся від ахматовських рядків, які згадалися: «И безвинная корчилась Русь Под кровавыми сапогами...») В наступну мить більшовик зруйнує церкву з беззахисною маківкою, що стоїть на його дорозі...

Так і сталося насправді. За словами Бориса Зайцева, «это было самое разудалое и полоумное время революции, когда разрушали церкви...» Безкомпромісний велетень, як ми вже знаємо, знищив на Арбаті багато церков, безжалісно розтоптав безліч достойних арбатців...

Наївно було б думати, що Старий Арбат знищував виключно пришлий неосвічений селянський люд. Як абсолютно точно відзначив Борис Зайцев, на Арбаті були й свої — місцевонароджені — «сірі герої»:

«Проносились новые автомобили, грузовые, полные людей вооружённых, тех же серых все героев; заработала машина Смерти; заработала машина голода. И прежние подвальники и медники, и вся мастеровщина, туго жизнью пригнетённая, из щелей повыползала, из тёмных нор своих и вверх задвигалась. «Попировали, и довольно! Нынче наш черед!»

Выходи, беднота, тьма, голь и нищенство, подымай голос, нынче твой день».

Все це сплавлялося в головах нових володарів Арбату з ейфорією всепланетної перемоги соціалізму, з очікуванням світової соціалістичної революції, про яку поважні арбатці раніше нічого не чули і чути не хотіли. Точно написав Андрій Бєлий: «Я воспитывался в среде, где о Марксе (не говорю уже о Ленине) не хотели знать».

Пречистенський професор Преображенський (Булгаков «поселив» його на Пречистенці з 1903 року) обурювався: «Невозможно в одно и то же время подметать трамвайные пути и устраивать судьбы каких-то испанских оборванцев! Это никому не удастся, тем более людям, которые, вообще отстав в развитии от европейцев лет на двести, до сих пор еще не совсем уверенно застегивают собственные штаны!» Преображенський вважав, що розруха в більшовицькій країні закінчиться лише тоді, коли кожний з нових революційних господарів життя «вылупит из себя мировую революцию, Энгельса и Николая Романова, угнетенных малайцев и тому подобные галлюцинации, а займется чисткой сараев — прямым своим делом...»

Вже згаданий Бердяєв сформулював, на мій погляд, вичерпну максиму про революцію взагалі й Жовтневу революцію зокрема: «В революції здійснюється суд над злими силами, що творили неправду, але сили, що судять, самі творять зло...»

Отже, саме Жовтнева революція порушила генний код Старого Арбату, поставила цей район в історичні обставини, які могли привести його лише до краху. Якщо раніше впродовж століть Арбат розвивався еволюційним шляхом і навіть заміна дворянського Арбату на капіталістичний проходила поступово й мирно, то Великий Жовтень мав блискавичний і насильницький характер, особливо для такої виняткової місцевості, як Арбат, з його непролетарським населенням.

Та й у цьому випадку з одвічною духовністю Старого Арбату було покінчено не відразу. На мою думку, це сталося на початку 30-х років, коли більшовицька влада знищила його живу душу — православні храми, передусім Миколині церкви. Власне, всі діючі церкви були піддані шаленому наступу радянських атеїстів. Ілюстрацією цього може служити скарга до ВЦВК парафіян Хрестовоздвиженського храму на Воздвиженці: «Район, що прилягає до Воздвиженського храму, колись багатий храмами, нині є районом масового закриття церков... В районі між Воздвиженкою, Знаменкою і Волхонкою до цих пір уже закриті сім церков...»

Ще гіршою була ситуація на Старому Арбаті, де були знесені храми Миколи Явленого, Миколи в Плотніках та Живоначальної Трійці на самій вулиці, Миколи на Пісках у Великому Миколопєсковському провулку, Тихона Амафунтського біля Арбатських воріт, Покрова Пресвятої Богородиці біля Пречистенських воріт, Різдва Христового, Бориса і Гліба та Ржевської ікони Божої Матері на Поварській вулиці...

На кінець 30-х років у всьому районі Старого Арбату, прикрашеному багатьма храмами, залишилася діючою, здається, лише церква Святого Сімеона Столпніка на початку Поварської. Арбат втратив своє духовне, православне обличчя.


Каталог: wp-content -> uploads -> 2015
2015 -> Зарубіжна література
2015 -> Тест №1 микола вороний. Олександр олесь. Павло тичина. Максим рильський. Богдан ігор антонич. Володимир сосюра
2015 -> Озповідає про своє життя Рим 1996 Генеральний Дім Дочок Милосердя Каносіянок Via Stazione Ottavia, 70 00135 Roma Назва оригіналу
2015 -> Ю. О. Матвієнко, С. В. Матвієнко еміль крепелін. До 160-річчя з дня народження
2015 -> FHI-25.docx [александър абт биография фигурист]
2015 -> Навчальний посібник За загальною редакцією ректора Національної академії Служби безпеки України
2015 -> Програма всеукраїнської наукової конференції " історія степової україни XVII хх століття"


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   41

Схожі:

Книга ілюстрована копіями деяких архівних документів, які публікуються вперше, старовинними фотографіями й поштовими листівками, а також світлинами актриси Національного академічного драматичного театру імені І iconКультурний центр України в Москві москва олма медіа Групп 2008
...
Книга ілюстрована копіями деяких архівних документів, які публікуються вперше, старовинними фотографіями й поштовими листівками, а також світлинами актриси Національного академічного драматичного театру імені І icon«Майстри й шедеври»
Г. П. Юри видатного діяча українського театрального мистецтва, багаторічного незмінного керівника академічного українського драматичного...
Книга ілюстрована копіями деяких архівних документів, які публікуються вперше, старовинними фотографіями й поштовими листівками, а також світлинами актриси Національного академічного драматичного театру імені І iconЕдіт Піаф. Три театри – три історії
На сьогоднішній день у Києві вистави про Едіт Піаф йдуть у кількох театрах. Виокремимо з поміж них постановки Національного академічного...
Книга ілюстрована копіями деяких архівних документів, які публікуються вперше, старовинними фотографіями й поштовими листівками, а також світлинами актриси Національного академічного драматичного театру імені І iconОсновні підсумки діяльності державних архівних установ України у 2006 році Зміст
Забезпечення збереженості та державний облік документів Національного архівного фонду
Книга ілюстрована копіями деяких архівних документів, які публікуються вперше, старовинними фотографіями й поштовими листівками, а також світлинами актриси Національного академічного драматичного театру імені І iconКонспект лекцій з дисципліни „Історія театру України для студентів 3 курсу спеціальності 02020101 «Театральне мистецтво» спеціальності «Актор драматичного театру»
Конспект лекцій з дисципліни „Історія театру України” для студентов 3 курсу спеціальності 02020101 «Театральне мистецтво» спеціальності...
Книга ілюстрована копіями деяких архівних документів, які публікуються вперше, старовинними фотографіями й поштовими листівками, а також світлинами актриси Національного академічного драматичного театру імені І iconПро проведення VІІ всеукраїнського літературно-музичного фестивалю "Розстріляна молодість"
Житомирського академічного українського музично-драматичного театру ім. І. Кочерги буде проведений заключний етап VІІ всеукраїнського...
Книга ілюстрована копіями деяких архівних документів, які публікуються вперше, старовинними фотографіями й поштовими листівками, а також світлинами актриси Національного академічного драматичного театру імені І iconЗвіт про виконання плану розвитку архівної справи За 2017 рік
Програми здійснення контролю за наявністю, станом І рухом документів Національного архівного фонду в архівних установах Донецької...
Книга ілюстрована копіями деяких архівних документів, які публікуються вперше, старовинними фотографіями й поштовими листівками, а також світлинами актриси Національного академічного драматичного театру імені І iconПрограма творчих конкурсів київського національного університету театру, кіно І телебачення імені І. К. Карпенка-Карого
Київського національного університету театру, кіно І телебачення імені І. К. Карпенка-Карого
Книга ілюстрована копіями деяких архівних документів, які публікуються вперше, старовинними фотографіями й поштовими листівками, а також світлинами актриси Національного академічного драматичного театру імені І iconДержавний архів полтавської області підсумки діяльності архівних установ області
Забезпечення збереженості та державний облік документів національного архівного фонду
Книга ілюстрована копіями деяких архівних документів, які публікуються вперше, старовинними фотографіями й поштовими листівками, а також світлинами актриси Національного академічного драматичного театру імені І iconЗвіт Житомирського інституту культури І мистецтв за 2012-2013 н р
Житомирського обласного центру народної творчості та обласного музично-драматичного театру ім. І. Кочерги, а також шляхом реорганізації...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка