25. Пильнуй, не впади в зарозумілість (і не сподівайся на свої вигадки), як давній Ізраїль, инакше й тебе буде віддано мисленним ворогам, Бо той, порятований від египтян Богом сущого, вимислив потім собі помічника — вилитого ідола.
-
Під вилитим ідолом розумій наш слабкий розум, який, поки призиває на духів злоби Ісуса Христа, легко відганяє їх і з вправним умінням проганяє ще й невидимі сили ворога, що воюють з умом. А щойно нерозважливо насмілиться покласти надію на себе самого, падає і розбивається, як бистрокрилий12. На Господа, — каже, — надіялося серце моє, і Він допоміг мені; і процвіло тіло моє (Пс. 27, 7); і хто, крім Господа, повстане зо мною на лукавих? Або хто допоможе мені проти тих, що чинять беззаконня? (Не. 93, 16) — численні помисли? Той, що покладає надію на себе, а не на Бога, впаде якнайнижче.
-
Ось образ і чин безмовности серця: якщо хочеш провадити боротьбу (успішно й належно), то маленька комаха — павук — нехай буде тобі в цьому прикладом. Він хапає і умертвлює малих — мух, а ти, якщо так само, як він (сидить у своїй павутинній норі), важко перебуваєш у безмовності своєї душі, не припиняй завжди побивати дітей вавилонських — за лажає тебе через Давида Святий Дух (Пс. 139, 6). Якщо ж немає в тебе Цього, ти не практикуєш безмовности умом.
12 Наприклад, голуб, склавши крила, турманом падає вниз; якщо не встигне він розпростерти крил, то вдаряється з усієї сили об землю й розбивається.
-
Як неможливо прекрасному морю явитися на тверді небесній серед зір і як неможливо людині, що ходить по землі, не дихати тутешнім повітрям, так неможливо нам очистити серце своє від пристрасних помислів і прогнати з нього мисленних ворогів без частого призивання імени Ісуса Христа.
-
Якщо зі смиренним мудрованиям, пам'яттю про смерть, самодоріканням, супереченням (помислам) і призиванням Ісуса Христа завжди перебуваєш ти у своєму серці й із цією зброєю тверезо проходиш ти щодня мисленний шлях, вузький, але радісний і солодкий, то ввійдеш у святі споглядання святих і будеш просвічений знанням глибоких таїн від Христа, в Якому сховані всі скарби мудрости і знання (Кол. 2, 3) і в Якому живе вся
повнота Божества (9). Бо при Ісусі відчуєш ти, що в душу твою зійшов Святий Дух, яким людський ум просвічується відкритим обличчям зріти (славу Господню) (2 Кор. З, 12). Ніхто, — каже апостол, — не може сказати: Господь Ісус, як лише під впливом Духа Святого (1 Кор. 12, 3), який таїнственно запевнює того, що Його шукає (в істині про Нього).
-
Тим, що люблять поучения, треба знати ще й те, що злісні демони, заздрячи нашій великій користі з боротьби, помудрінню й до Бога сходженню, часто приховують від нас і стишують цю мисленну боротьбу (маючи при цьому й той намір), щоб, коли ми, забувши про небезпеки нападу з їхнього боку, станемо безтурботні, зненацька викрасти ум наш (у мріяння) і знову вчинити нас недбалими, що не дослухаються до свого серця. У них-бо одна мета — не давати нашому серцю бути уважним до себе, знаючи, яке багатство через це нагромаджується в душі. Але саме тоді ми ще більше (під час затишшя боротьби) простягнемося з пам'яттю Господа нашого Ісуса Христа в духовні споглядання, і боротьба знову найде на ум. Лишень усе робитимемо, скажу так, з поради самого Господа і з великим смиренням.
-
Перебуваючи у кеновії, маємо добровільно і з готовим серцем відсікати всіляку свою волю перед настоятелем і з Божою поміччю станемо самопокірливими й неначе безвольними. При цьому всіляко належить нам старатися, щоб не бентежитися дратівливістю й не допускати нерозумних і неприродних порухів гніву, - коли ж ні, то в час духовної боротьби ми виявимося без відваги (позбавлені мужности). Бо воля наша, якщо самі добровільно не відкидаємо її, зазвичай дратується через тих, які весь час намагаються відкидати її примусово (без нашого бажання); і через це гнів, що здійнявся, як злий розбійник, губить уміння провадити боротьбу, яке з великими зусиллями заледве можна здобути. Гнів природно буває руйнівним. Якщо він здійметься проти бісівських помислів, то розладнує і винищує їх, а коли закипить проти людей, то й тоді знищує, але наші добрі помисли. Таким чином гнів, як очевидно, є руйнівним для всякого роду помислів — поганих, а якщо трапиться, то й праведних. Він дарований нам від Бога як зброя і лук, і таким він і є, якщо не ухиляється від свого призначення. Якщо ж почне діяти не з гідно з ним, то буває руйнівником. Бачив я, що й собака, який деколи сміливо кидається на вовків, терзає овець.
-
Так належить уникати зухвальства (необережної вільности в поводженні з иншими), як гаспидової отрути, й ухилятися від частих розмов, як від гадючого поріддя, бо вони доволі швидко можуть призвести до цілковитого забуття про внутрішню боротьбу й скинути душу з втішної високости, яку приносить чистота серця. Гідне прокляття забуття, як вода вогню, противиться увазі й буває повсякчасно йому сильним супостатом. Від забуття стаємо безпечними, від безпечности — недбалими (щодо порядку духовного життя), нудимося (в нім) й бажаємо невідповідного, і так знову повертаємося назад, як пес до своєї блювотини (2 Пет. 2, 22). Тож уникатимемо вільности, як смертельної отрути; а лихий здобуток забуття, що від неї походить, лікуватимемо вкрай строгим оберіганням ума й безнастанним призиванням нашого Господа Ісуса Христа, бо без Нього ми нічого чинити не можемо (Йо. 15, 5).
-
Не заведено товаришувати з гадюкою, не можна (безкарно) носити її в себе за пазухою, так само не можна всіляко голубити тіло, і любити його, й догоджувати йому, окрім необхідного. А водночас дбай про небесну чесноту. Бо гадюка (зі своєї природи) не стримається, щоб не вкусити того, що її пригрів, а це (тіло) — щоб не осквернити догоджувача порухами хтивої солодкости. Коли тіло в чомусь згрішить, слід його нещадно до ран бити батогами, як п'яного раба-втікача, щоб знав, що над ним є пан (ум), готовий покарати його, щоб не шукав впиватися (хіттю), неначе вином у корчмі, і хай знає пані свою — (душу) нетлінну, цей раб тлінний, що є порохом і попелом. До самої своєї кончини не довіряй своїй плоті. Бажання плоті, каже апостол, вороже Богові — бо не кориться законові Божому (Рим. 8, 7); також тіло пожадає проти духа (Гал. 5, 17): і тілесні не можуть подобатись Богові. Ви ж не тілесні, але духовні, якщо Дух Божий живе у вас (Рим. 8,8-9).
-
Справа розважливості — завжди спонукувати нашу дратівливу силу до сутичок у внутрішній боротьбі і до самонарікання; справа мудрости — мисленну нашу силу напружувати до строгої й безперервної тверезости й до духовного споглядання; діло справедливости — пожадливу силу скеровувати до чесноти й до Бога; справа мужности - правити й панувати над п'ятьма почуттями, щоб вони не оскверняли ні нашої внутрішньої людини, або серця, ані зовнішньої, або тіла.
-
На Ізраїлі величність його — на умі, що споглядає красу слави самого Бога, наскільки це можливо, і сила його на хмарах (Пс. 67, 35) — на душах світлосяйних, що зранку спрямовують свій зір на Того, що сидить праворуч Отця, Який, осяюючи їх як сонце осяює своїми променями чисті хмари, являє їх якнаймилішими.
-
Одна хиба нищить багато добра, каже Святе Письмо (Проп. 9, 18). І ум, падаючи в гріх, губить те, про що написано в попередній главі, — ці пренебесні страви і напої.
-
Не сильніші ми від Самсона, не мудріші від Соломона, не тямущіші за божественного Давида, не більше за верховного Петра любимо ми Бога — тож не покладаймося на себе самих, бо Письмо каже, що той, хто покладається на себе самого, падає жахливим падінням.
-
Навчімося від Христа смиренномудрости, від Давида смирення, від Петра — плачу над падіннями, але не впадаймо у відчай, як Самсон, Юда чи Соломон.
-
Диявол ходить навколо вас, як лев ревучий, зі своїми полчищами, шукаючи, кого б пожерти (1 Пет. 5, 8). Тож нехай не припиняється в нас ніколи сердечна увага, тверезіть, спротив помислам і молитва до Христа Ісуса, Бога нашого. Кращої-бо помочі, крім Ісусової, не знайти тобі впродовж усього твого життя, бо тільки Він, один Господь, як Бог знає демонські витівки, підступи й лукавства.
40. Отож, нехай уповає душа на Христа, нехай призиває Його і зовсім нехай не лякається, не одна-бо воює, а зі страшним царем Ісусом Христом, Творцем усього сущого, безтілесного й тілесного, видимого й невидимого.
-
Як дощ, що більше його падає на землю, то більше її пом'якшує, так і землю нашого серця тішить і веселить святе Христове ім'я, яке ми проказуємо, що частіше Його призиваємо.
-
Недосвідченим добре знати й те, що ми, нечулі й до землі пониклі і тілом, і мудрованиям, ворогів своїх безтілесних і невидимих, що лиха нам бажають і мудрі на озлоблення, скорих і легких та й досвідчених у боротьбі во всі віки від Адама й донині, не иншим якимось способом маємо можливість перемогти, тільки лише безнастанною тверезістю ума й призиванням Ісуса Христа, Бога й Творця нашого. Для недосвідчених нехай молитва Ісусова Христова буде й керманичем до пізнання добра. А для досвідчених найкращий спосіб і наставник у добрі є (практика), випробування ділом і спокій (що дає неоманливий спокій духу, те й добре, яким би важким воно не було).
-
Як мала дитина, отже, незлобива, бачачи якісь чужі витівки й думаючи, що це приємно, зі своєї незлобивости наслідує цього чудодійника, так і душа наша, будучи проста і блага, такою-бо її сотворив благий Владика, виявляючи, що приємними є підступи диявола, котрі явилися в умі, зваблюється ними, підбігає, неначе до доброго, до того, що є зле, та й змішує свої помисли з тим, що вніс в уяву демонський підступ, — чи це буде обличчя вродливої жінки, чи що инше, цілковито заборонене Христовими заповідями. Потім, уже запалавши сильним бажанням, вона задумує, як би то здійснити те, що навіяла їй ця уявна краса; і врешті, злучившись із цим помислом (внутрі з'єднавшись і схилившись на гріх), вона вже за допомогою тіла здійснює те беззаконня, що уявилося їй (сформувалося й дозріло) собі на осудження.
-
Така хитрість лукавого й такими-от стрілами ранить він і своєю отрутою наповнює кожну душу. Тому не є безпечно, до того, як ум набуде великого досвіду в боротьбі, допускати помислам входити в наше серце, особливо спочатку, коли наша душа ще відгукується на підступи демона, насолоджується ними й охоче простує слідом за ними. А слід, щойно їх усвідомиш, щойно вони будуть нападати, притьмом відсікти їх. Коли ж ум, довго перебуваючи в цьому дивному діланні, вишколиться, усе розвідає й здобуде навичку в боротьбі, так що й правильно розпізнаватиме їх, і, як каже пророк, буде спроможний ловити лисиць маленьких (П. П. 2, 15), тоді можна буде впускати їх зі знанням справи й викривати.
-
Як не можуть одним каналом разом проходити вогонь і вода, так не може гріх увійти в серце, якщо перед тим не застукає до його дверей уявленням лукавого підступу.
-
Першим є підступ; другим — поєднання, тобто змішання наших помислів з помислами лукавих демонів; третім — згода, коли обидва помисли змовляться на зло й вирішать поміж собою, як йому бути; четвертим є уже чуттєве діяння, тобто гріх. Отож коли ум, перебуваючи у тверезості, дослухається до себе і, заперечуючи помислам і прикликаючи Господа Ісуса Христа, проганяє підступ, щойно він наблизився, то нічого з того, що зазвичай слідує за ним, уже не відбувається. Бо лукавий, як безтілесний ум, не инакше може зваблювати душі, як вносячи в їхню уяву помисли. І про підступ Давид каже: Побивав я щоранку всіх грішних землі (Пс. 100, 8), а великий Мойсей говорив прои оду: Не заключатимеш договорів з ними (Вих. 23, 32).
-
Ум з умом сплітається в боротьбі — демонський ум з нашим. Тому треба щохвилини з глибини душі взивати до Христа, щоб відігнав Він ум демонський, а нам як Чоловіколюбець хай дарує знамення і славу.
-
Взірцем сердечної безмовности нехай буде тобі той, що гримає в руках дзеркало й дивиться у нього, і тоді ти побачиш, яку твоєму серці мисленно буде писатися і лихе, і добре.
-
Пильнуй завжди, щоб ніколи жодного помислу не мати гобі у твоєму серці, ні безсловесного, ані доброслівного, щоб таким чином було тобі зручно впізнавати чужинців, тобто первородних синів єгипетських.
50. Наскільки блага, приємна, світла, солодка, вседобра, ясносяйна і прекрасна чеснота тверезости, що нею Ти, Христе Боже, керуєш і яку ум людський з великим смиренням пильно практикує. Бо вона до моря й глибини споглядань простягає своє гілля, і до річки солодких божественних таїн — пагони свої, напоює (зрошує і відсвіжує) ум, який віддавна опалює нечестя, від солодкости лукавих бісівських помислів і лютого мудрування плоті, в чому смерть.
-
Тверезість подібна до драбини Якова, на горі якої перебуває Бог і якою ходять ангели. Вона вириває з нас всіляке зло, відкидає багатослів'я, злослів'я, наклепи, не допускаючи й усього переліку чуттєвих пороків, щоб через них хоч би на короткий час маліла чи припинялася її власна солодкість.
-
Отож, її практикуватимемо якнайревніше. Але, витаючи чистою думкою до Ісуса Христа, підтримуватимемо й бачення своїх прогрішень і колишнього життя, щоб, перебуваючи у скрусі від згадки про свої гріхи, мали ми в мисленній боротьбі невідступну допомогу Ісуса Христа, Бога нашого. Бо як скоро за гордість, марнослав'я чи самолюбство позбудемося ми Ісусової помочі, то разом з тим втратимо й сердечну чистоту, за посередництвом якої людина пізнає Бога, позаяк за обітницею (див. Мт. 5, 8) перша є причиною другого (чистота серця — Боговидіння).
-
Ум, що дбає про своє сокровенне ділання, разом з иншими благами, що походять від безнастанного зберігання цього ділання, надбає й того, що п'ять тілесних відчуттів не сприятимуть йому у гріховних спокусах, що надходять уві сні. Цілковито дослухаючись до своєї чесноти - тверезости — й бажаючи завжди насолоджуватися добрими помислами, не допускає він, щоб п'ять почуттів окрадали його, входячи як матеріяльні та суєтні помисли. Але знаючи, які через них (почуття) трапляються зваби, сильним напруженням приборкує їх ізсередини.
-
Перебувай в увазі ума, і не обтяжуватимуть тебе помисли. А якщо віддалишся звідти, терпи, що доведеться.
-
Як для тих, що втратили апетит і відчувають відразу до їжі, корисний гіркий полин, так для лихих корисні скорботи.
-
Якщо не хочеш терпіти лиха, не бажай чинити зло, бо перше невідступно йде за другим. Що хто сіє, те й пожне. Коли ми, добровільно сіючи зло, супроти волі жнемо (скорботне), то маємо в цьому вбачати Божий праведний суд.
-
Ум осліплюють такі три пристрасті — грошолюбство, марнослав'я і ласолюбство.
-
Знання і віра — вихованці нашої природи — не від чогось иншого, а від них ослабли (стали сухі).
-
Лють і гнів, боротьба і вбивства й увесь перелік інших пристрастей через них вкрай зміцніли в людях.
-
Той, що не знає істини, не може вірити істинно, бо знання природно передує вірі. Те, що сказано в Писанні, сказано не лише для того, щоб ми це знали, а й щоб це чинили.
-
Тож почнімо з ділання. Отож, постійно роблячи поступ, знайдемо, що уповання на Бога, тверда віра, внутрішнє знання, позбавлення спокус, благодатні дарування, сердечна сповідь, рясні сльози походять у людей від молитви, та й не лише це, а й терпіння скорбот і щире прощення ближньому, і розуміння духовного закону, і віднайдення Божої правди, і сходження Святого Духа, і духовні скарби — та й усе, що обіцяв Бог віруючим тут і у прийдешньому віці. Простіше сказати: неможливо душі стати сущою за образом Божим инакше, як лише благодаттю Божою через віру, коли людина (зі свого боку) умом і серцем перебуває в глибокому смиренні й нерозсіяній молитві.
-
Воістину велике благо прийняли ми з досвіду — те, щоб постійно призивати Господа Ісуса на мисленних супостатів, якщо хтось бажає очистити своє серце. І дивися, як те слово, що я сказав із досвіду, згідне зі свідченнями Писання. Готуйсь, — каже воно, — стрічати Бога твого (Ам. 4, 12). Також апостол каже: Моліться без перерви (1 Сол. 5, 18). І Господь наш: Хто перебуває в Мені, а Я в ньому, — той плід приносить щедро. Без Мене ж ви нічого чинити не можете. Якщо ж хтось у Мені не перебуває, той, мов гілка, буде викинутий геть і всохне (Йо. 15, 5-6). Велике благо - молитва, що в собі суміщає всі блага, позаяк очищує серце, в якому віруючі бачать Бога.
-
Позаяк скарб смиренности підносить вгору і є милий Богові та й має в собі силу знищувати всіляке зло, що є в нас, і все ненависне Богові, тому й важко цей скарб здобувається. Можливо, легко знайдеш ти в одній людині деякі часткові діяння багатьох чеснот, але, пошукавши пахощів смирення, навряд чи знайдеш їх. Тому багато потрібно старань і зусиль, щоб здобути цей скарб. Писання і диявола називає нечистим за те, що зі самого початку відкинув він цей благий скарб смиренности й полюбив гордість. Лише за це у всьому Писанні названо його нечистим духом. Бо яку тілесну нечистоту могло б довершити сотворіння цілковито нематеріяльне, безтілесне, що не має членів, щоб називатися нечистим? Явно, що за гордість названо його нечистим і з чистого й світлого ангела прозвано його скверним. Осоружний Господеві — кожен гордий серцем (Прип. 16, 5). Перший, за Писанням, гріх є гордість (Сир. 10, 15). І ось що говорив гордий фараон: Не знаю Господа, й Ізраїля не відпущу (Вих. 5,2).
-
Є багато діянь ума, що можуть здобути нам благий дар смирення, якщо будемо дбати про своє спасіння, як-от: згадувати прогрішення словом, ділом і помислом, та й багато чого иншого, що уявляє ум, сприяє смиренню. Вражає істинне смирення й те, коли хтось безнастанно обдумує чесноти ближніх і вихваляє инші їхні переваги, порівнюючи своє з чужим. Бачачи таким чином у своєму умі власну недосконалість і те, наскільки далеко вона перебуває від досконалосте братів, людина природно вважатиме себе землею і попелом, та й навіть не людиною, а якимось псом, бо відстає від усіх сущих на землі розумних сотворінь та стає вбогіша і бідніша за них.
-
Вуста Христові, стовп Церкви, великий наш Отець Василій каже: аби не грішити й наступного дня не падати в ті ж самі огріхи, дуже корисно в кінці дня виставляти на суд сумління себе самих і все своє, щоб бачити, де ми спіткнулися, а де вчинили правильно. Так чинив Йов і щодо себе самого, і щодо своїх дітей. Такий щоденний контроль просвічує і навчає повсякчас діяти належно.
-
Ще один із богомудрих мужів мовив: початок зародження плодів — цвіт, а початок діяльного життя — стриманість. Тож практикуймо стриманість і при тому за мірою і вагою, як вчать Отці, й упродовж усього дванадцятигодинного дня оберігатимемо ум. Діючи так, ми через таке самоприсилування з Божою поміччю зможемо погасити й зменшити в собі зло. Потрібне-бо чеснотливе життя, за яке дається Небесне Царство.
-
Шлях до пізнання є безпристрасність і смирення, без яких ніхто не побачить Господа.
-
Той, хто безнастанно перебуває у своєму внутрішньому й завжди там обертається, перебуває при здоровому умі, та й не лише це, а ще входить у споглядання, богословить* і молиться. А це те, про що говорив апостол: Духом ходіте, і діла пожадливостей не будете чинити (Гал. 5, 16).
-
Той, що не вміє прямувати духовним шляхом, не турбується про пристрасні помисли, але постійно дбає про тіло або догоджає череву, чи займається розпустою або журиться, гнівається і плекає злопам'ятність та й через це затьмарює свій ум або, починаючи надмірні подвиги, розладнує й чинить беззмістовною свою думку.
-
Той, хто зрікся житейського, тобто дружини, статків та всього иншого, вчинив монахом лише свого зовнішнього чоловіка, але ще не внутрішнього. А хто зрікся пристрасних помислів і цього останнього, тобто ума, той істинний монах. І зовнішнього чоловіка легко вчинити монахом, якщо захочеш, але немалий подвиг вчинити монахом чоловіка внутрішнього.
-
Хто в цьому роді цілковито звільнився від пристрасних помислів і сподобився безнастанної молитви, чистої і нематеріяльної? — Ось це і є ознакою внутрішньої людини.
-
Багато пристрастей криється в наших душах, але виявляються вони лише тоді, коли стають явними їхні причини.
-
Не займайся лише тілесним навчанням, а, визначивши для тіла посильний подвиг, весь ум зверни на внутрішнє: бо тілесна вправа до дечого лише корисна, а благочестя на все корисне (1 Тим. 4, 8).
-
Коли пристрасті бездіяльні — тільки тому, що або їх причини усунені, або демони підступно відійшли, — народжується гордість.
-
Смирення і страждання (подвижницькі тілесні невигоди) визволяють людину від усілякого гріха: перше відкидає душевні пристрасті, а друге - тілесні. Тому Господь каже: Блаженні чисті серцем, бо вони побачать Бога (Мт. 5, 8) — побачать і Його самого, і скарби, що сущі в Ньому. Коли любов'ю і стриманістю очистяться, і то тим більше, чим більше очищатимуться.
-
Споглядання (розуміння) слів про всіляку чесноту є (дає) оберігання ума, як стародавній Давидів вартовий (2 Сам. 18, 24) сповіщав обрізання серця.
-
Як шкодимо собі, дивлячись на чуттєво шкідливе, так буває і щодо мисленного.
-
Як той, що пошкодив серцевину рослини, висушує її всю, так розумій і щодо людського серця. Дослухатися треба щохвилини, бо хижаки на сторожі.
-
Господь, бажаючи показати, що кожна заповідь обов'язкова і що усиновлення дароване людям за Його власну кров, каже: Як зробите все, що звелено вам, кажіть: Ми слуги непотрібні, виконали те, що повинні були зробити (Лк. 17, 10). Тому Небесне Царство не є нагородою за діла, а дар Владики, що його Він приготував вірним рабам. Раб не потребує свободи як нагороди, а (отримавши її) дякує, як довжник, (не отримавши ж) очікує, як милости.
Христос, за Писанням, умер за наші гріхи і рабам, що добре Йому служать, дарує свободу, бо
* Класична патриотична аксіома «Істинний богослов той, хто істинно молиться, і той, хто істинно молиться, є істинним богословом», представляє прямий зв'язок між молитвою і богослов'ям. Найкращим словом, яке виражає т.з. «молитовне богослов'я», або, як його ще називають «живе богослов'я», є поняття «богословлення», чи «богословствування». Богословити, — значить словесно свідчити про особистий глибинний досвід молитовного діялогу з Богом, споглядання Бога і участи у Його житті. На відміну від раціонального розуміння богослов'я, де акцент ставиться на передачі різноманітної інформації про Божественне життя, богословити, — означає говорити про Бога, не просто розповідаючи про Нього, а виходячи з власного, особистого досвіду життя у Бозі. - Прим. ред.
каже: Гаразд, слуго мій добрий і вірний. У малому ти був вірний, поставлю тебе над великим. Увійди в радість пана твого (Мт. 25, 21). Але вірним буває не той раб, що спирається на саме знання (рабського обов'язку), а той, що показує вірність послухом Христові, Який дав заповіді.
-
Той, що поважає свого пана, чинить те, що він звелів, а коли помилився чи не послухався, терпить як належне те, що з ним тоді чинять. Будучи допитливим, будь і працелюбним, саме-бо знання чинить людину пихатою.
-
Спокуси, що зненацька трапляються нам, за промислом навчають нас працелюбности (у виконанні заповідей).
-
Зірка є для того, щоб світити, а благочестива і богобоязлива людина — для того, щоб бути вбогою і смиренною, бо не що инше має бути розпізнавальною ознакою Христових учнів, як смиренне мудрования і впокорений вигляд. Про це на весь голос проповідують чотири Євангелія. Хто ж не так, тобто не смиренно живе, той позбавляє себе частки Того, Хто впокорився до хреста й до смерти і Хто є діяльним законодавцем божественних Євангелій (ділом і життям, що зображені в Євангеліях, показав обов'язкові для нас заповіді).
-
Всі ви спрагнені, йдіть до води, — каже пророк (Іс. 55, 1); спраглі Бога, ходіть в чистоті ума і серця. Утім, хто через неї піднявся високо, той має звертати погляд і на землю своєї вбогости. Нікого немає вищого за смиренного. Як там, де немає світла, усе темне й мрячне, так і коли немає смиренности, всі наші старанні за Богом труди марнотні й безплідні.
-
Кінець усьому, що чути було, такий: Бога бійся і заповідей Його пильнуй (Проп. 12, 13) і мисленно, і чуттєво. Якщо мисленно змушуватимеш себе дотримуватися їх, то рідко матимеш потребу в чуттєвих трудах заради них. Давид каже: Сповнити волю Твою, Боже мій, захотів я, і закон Твій у нутрі серця мого (Пс. 39, 9).
-
Якщо не сповнить чоловік Божої волі і закону Його у нутрі своєму, тобто у нутрі серця, то й поза ним не може він легко їх виконати.
-
Як чуттєва сіль надає смаку хлібові й усякій поживі, зберігає надовго м'ясо від зіпсуття, так розумій про умове зберігання мисленної солодкосте і дивного (в серці) ділання. Бо й воно божественно насолоджує і внутрішню, і зовнішню людину, проганяє сморід лихих помислів і зберігає нас постійними в добрі.
-
Від підступу — многота помислів, а від них — лихе чуттєве діло. Той, що відразу з Ісусом гасить перше, уникає й наступного. Та й збагатиться він солодким Боговидінням, в якому повсюдно зрітиме Бога, і, протиставивши йому дзеркало ума, просвічується ним, як чисте скло, що стоїть навпроти чуттєвого сонця. Тож, врешті, ум, досягнувши межі своїх бажань, спочине від усілякого иншого в собі споглядання.
-
Позаяк усілякий помисел входить у серце через уявлення чогось чуттєвого (чуттєве ж перешкоджає умовому), то блаженне світло Божества вже тоді починає осявати ум, коли він позбудеться всього й стане цілковито безвидним (що не уявляє собі жодного виду ні образу). Бо ця світлість проявляється в умі, що вже є чистий, за умови збідніння усіляких помислів.
-
Наскільки пильно дослухаєшся до ума, настільки з теплим бажанням молитимешся Ісусові, і, знову ж таки, наскільки недбало наглядаєш за умом, настільки й віддалишся від Ісуса. І як перше сильно просвічує повітря ума, так останнє відхилення від тверезости й солодкого призивання Ісуса зазвичай зовсім затьмарює його. Отож, бути цьому так, як ми сказали, і поиншому воно не буває. Це довідаєшся ти з досвіду, коли випробуєш на ділі. Бо чесноту, а особливо таке світлородне солодке ділання, зазвичай не по-иншому якось вивчають, а досвідом.
-
Безнастанне, з якимось теплим бажанням, повним солодкости й радости, прикликання Ісуса спричинює те, що повітря серця від найвищої уваги сповнюється відрадною тишею. А винуватцем того, щоб серце цілковито очистилося, буває Ісус Христос, Син Божий і Бог, причина усього доброго і Творець. Він-бо сам каже: Я, Господь, усе це чиню (Іс. 45, 7).
Поділіться з Вашими друзьями: |