Книга розміщена на сайті

26. 
    Під вилитим ідолом розумій наш слабкий розум, який, поки призиває на духів злоби Ісуса Христа, легко відганяє їх і з вправним умінням проганяє ще й невидимі сили ворога, що воюють з умом. А щойно нерозважливо насмілиться покласти надію на себе самого, падає і розбивається, як бистрокрилий¹². На Господа, — каже, — надіялося серце моє, і Він допоміг мені; і процвіло тіло моє (Пс. 27, 7); і хто, крім Господа, повстане зо мною на лукавих? Або хто допоможе мені проти тих, що чинять беззаконня? (Не. 93, 16) — численні помисли? Той, що покладає надію на себе, а не на Бога, впаде якнайнижче.
    
27. 
    Ось образ і чин безмовности серця: якщо хочеш про­вадити боротьбу (успішно й належно), то маленька комаха — павук — нехай буде тобі в цьому прикладом. Він хапає і умертвлює малих — мух, а ти, якщо так само, як він (сидить у своїй павутинній норі), важко перебуваєш у безмовності своєї душі, не припиняй завжди побивати дітей вавилонських — за лажає тебе через Давида Святий Дух (Пс. 139, 6). Якщо ж немає в тебе Цього, ти не практикуєш безмовности умом.
    

26. 
    Як неможливо прекрасному морю явитися на тверді не­бесній серед зір і як неможливо людині, що ходить по землі, не дихати тутешнім повітрям, так неможливо нам очистити серце своє від пристрасних помислів і прогнати з нього мисленних ворогів без частого призивання імени Ісуса Христа.
    
27. 
    Якщо зі смиренним мудрованиям, пам'яттю про смерть, самодоріканням, супереченням (помислам) і призиванням Ісуса Христа завжди перебуваєш ти у своєму серці й із цією зброєю тверезо проходиш ти щодня мисленний шлях, вузький, але ра­дісний і солодкий, то ввійдеш у святі споглядання святих і бу­деш просвічений знанням глибоких таїн від Христа, в Якому сховані всі скарби мудрости і знання (Кол. 2, 3) і в Якому живе вся
    

30. 
    Тим, що люблять поучения, треба знати ще й те, що злісні демони, заздрячи нашій великій користі з боротьби, по­мудрінню й до Бога сходженню, часто приховують від нас і сти­шують цю мисленну боротьбу (маючи при цьому й той намір), щоб, коли ми, забувши про небезпеки нападу з їхнього боку, станемо безтурботні, зненацька викрасти ум наш (у мріяння) і знову вчинити нас недбалими, що не дослухаються до свого серця. У них-бо одна мета — не давати нашому серцю бути уваж­ним до себе, знаючи, яке багатство через це нагромаджується в душі. Але саме тоді ми ще більше (під час затишшя боротьби) простягнемося з пам'яттю Господа нашого Ісуса Христа в ду­ховні споглядання, і боротьба знову найде на ум. Лишень усе робитимемо, скажу так, з поради самого Господа і з великим смиренням.
    
31. 
    Перебуваючи у кеновії, маємо добровільно і з готовим серцем відсікати всіляку свою волю перед настоятелем і з Божою поміччю станемо самопокірливими й неначе безвольними. При цьому всіляко належить нам старатися, щоб не бентежитися дратівливістю й не допускати нерозумних і неприродних по­рухів гніву, - коли ж ні, то в час духовної боротьби ми вия­вимося без відваги (позбавлені мужности). Бо воля наша, якщо самі добровільно не відкидаємо її, зазвичай дратується через тих, які весь час намагаються відкидати її примусово (без на­шого бажання); і через це гнів, що здійнявся, як злий розбій­ник, губить уміння провадити боротьбу, яке з великими зусил­лями заледве можна здобути. Гнів природно буває руйнівним. Якщо він здійметься проти бісівських помислів, то розладнує і винищує їх, а коли закипить проти людей, то й тоді знищує, але наші добрі помисли. Таким чином гнів, як очевидно, є руй­нівним для всякого роду помислів — поганих, а якщо трапиться, то й праведних. Він дарований нам від Бога як зброя і лук, і таким він і є, якщо не ухиляється від свого призначення. Якщо ж почне діяти не з гідно з ним, то буває руйнівником. Бачив я, що й собака, який деколи сміливо кидається на вовків, терзає овець.
    

32. 
    Так належить уникати зухвальства (необережної віль­ности в поводженні з иншими), як гаспидової отрути, й ухи­лятися від частих розмов, як від гадючого поріддя, бо вони до­волі швидко можуть призвести до цілковитого забуття про внут­рішню боротьбу й скинути душу з втішної високости, яку при­носить чистота серця. Гідне прокляття забуття, як вода вогню, противиться увазі й буває повсякчасно йому сильним супо­статом. Від забуття стаємо безпечними, від безпечности — недба­лими (щодо порядку духовного життя), нудимося (в нім) й ба­жаємо невідповідного, і так знову повертаємося назад, як пес до своєї блювотини (2 Пет. 2, 22). Тож уникатимемо вільности, як смертельної отрути; а лихий здобуток забуття, що від неї по­ходить, лікуватимемо вкрай строгим оберіганням ума й безнастанним призиванням нашого Господа Ісуса Христа, бо без Нього ми нічого чинити не можемо (Йо. 15, 5).
    
33. 
    Не заведено товаришувати з гадюкою, не можна (без­карно) носити її в себе за пазухою, так само не можна всіляко голубити тіло, і любити його, й догоджувати йому, окрім необ­хідного. А водночас дбай про небесну чесноту. Бо гадюка (зі своєї природи) не стримається, щоб не вкусити того, що її пригрів, а це (тіло) — щоб не осквернити догоджувача порухами хтивої со­лодкости. Коли тіло в чомусь згрішить, слід його нещадно до ран бити батогами, як п'яного раба-втікача, щоб знав, що над ним є пан (ум), готовий покарати його, щоб не шукав впиватися (хіт­тю), неначе вином у корчмі, і хай знає пані свою — (душу) не­тлінну, цей раб тлінний, що є порохом і попелом. До самої своєї кончини не довіряй своїй плоті. Бажання плоті, каже апостол, вороже Богові — бо не кориться законові Божому (Рим. 8, 7); також тіло пожадає проти духа (Гал. 5, 17): і тілесні не можуть подобатись Богові. Ви ж не тілесні, але духовні, якщо Дух Божий живе у вас (Рим. 8,8-9).
    

32. 
    Справа розважливості — завжди спонукувати нашу дра­тівливу силу до сутичок у внутрішній боротьбі і до самонарі­кання; справа мудрости — мисленну нашу силу напружувати до строгої й безперервної тверезости й до духовного споглядання; діло справедливости — пожадливу силу скеровувати до чесноти й до Бога; справа мужности - правити й панувати над п'ятьма почуттями, щоб вони не оскверняли ні нашої внутрішньої лю­дини, або серця, ані зовнішньої, або тіла.
    
33. 
    На Ізраїлі величність його — на умі, що споглядає красу слави самого Бога, наскільки це можливо, і сила його на хмарах (Пс. 67, 35) — на душах світлосяйних, що зранку спрямовують свій зір на Того, що сидить праворуч Отця, Який, осяюючи їх як сонце осяює своїми променями чисті хмари, являє їх якнай­милішими.
    

36. 
    Одна хиба нищить багато добра, каже Святе Письмо (Проп. 9, 18). І ум, падаючи в гріх, губить те, про що написано в попередній главі, — ці пренебесні страви і напої.
    
37. 
    Не сильніші ми від Самсона, не мудріші від Соломона, не тямущіші за божественного Давида, не більше за верховного Петра любимо ми Бога — тож не покладаймося на себе самих, бо Письмо каже, що той, хто покладається на себе самого, падає жахливим падінням.
    
38. 
    Навчімося від Христа смиренномудрости, від Давида смирення, від Петра — плачу над падіннями, але не впадаймо у відчай, як Самсон, Юда чи Соломон.
    
39. 
    Диявол ходить навколо вас, як лев ревучий, зі своїми пол­чищами, шукаючи, кого б пожерти (1 Пет. 5, 8). Тож нехай не припиняється в нас ніколи сердечна увага, тверезіть, спротив помислам і молитва до Христа Ісуса, Бога нашого. Кращої-бо помочі, крім Ісусової, не знайти тобі впродовж усього твого життя, бо тільки Він, один Господь, як Бог знає демонські ви­тівки, підступи й лукавства.
    

41. 
    Як дощ, що більше його падає на землю, то більше її пом'якшує, так і землю нашого серця тішить і веселить святе Христове ім'я, яке ми проказуємо, що частіше Його призиваємо.
    
42. 
    Недосвідченим добре знати й те, що ми, нечулі й до землі пониклі і тілом, і мудрованиям, ворогів своїх безтілесних і невидимих, що лиха нам бажають і мудрі на озлоблення, ско­рих і легких та й досвідчених у боротьбі во всі віки від Адама й донині, не иншим якимось способом маємо можливість пере­могти, тільки лише безнастанною тверезістю ума й призиванням Ісуса Христа, Бога й Творця нашого. Для недосвідчених нехай молитва Ісусова Христова буде й керманичем до пізнання добра. А для досвідчених найкращий спосіб і наставник у добрі є (практика), випробування ділом і спокій (що дає неоман­ливий спокій духу, те й добре, яким би важким воно не було).
    
43. 
    Як мала дитина, отже, незлобива, бачачи якісь чужі витівки й думаючи, що це приємно, зі своєї незлобивости наслі­дує цього чудодійника, так і душа наша, будучи проста і блага, такою-бо її сотворив благий Владика, виявляючи, що приєм­ними є підступи диявола, котрі явилися в умі, зваблюється ни­ми, підбігає, неначе до доброго, до того, що є зле, та й змішує свої помисли з тим, що вніс в уяву демонський підступ, — чи це буде обличчя вродливої жінки, чи що инше, цілковито забо­ронене Христовими заповідями. Потім, уже запалавши сильним бажанням, вона задумує, як би то здійснити те, що навіяла їй ця уявна краса; і врешті, злучившись із цим помислом (внутрі з'єд­навшись і схилившись на гріх), вона вже за допомогою тіла здій­снює те беззаконня, що уявилося їй (сформувалося й дозріло) собі на осудження.
    
44. 
    Така хитрість лукавого й такими-от стрілами ранить він і своєю отрутою наповнює кожну душу. Тому не є безпечно, до того, як ум набуде великого досвіду в боротьбі, допускати по­мислам входити в наше серце, особливо спочатку, коли наша душа ще відгукується на підступи демона, насолоджується ними й охоче простує слідом за ними. А слід, щойно їх усвідомиш, щойно вони будуть нападати, притьмом відсікти їх. Коли ж ум, довго перебуваючи в цьому дивному діланні, вишколиться, усе розвідає й здобуде навичку в боротьбі, так що й правильно роз­пізнаватиме їх, і, як каже пророк, буде спроможний ловити лисиць маленьких (П. П. 2, 15), тоді можна буде впускати їх зі знанням справи й викривати.
    

45. 
    Як не можуть одним каналом разом проходити вогонь і вода, так не може гріх увійти в серце, якщо перед тим не засту­кає до його дверей уявленням лукавого підступу.
    
46. 
    Першим є підступ; другим — поєднання, тобто змішан­ня наших помислів з помислами лукавих демонів; третім — зго­да, коли обидва помисли змовляться на зло й вирішать поміж собою, як йому бути; четвертим є уже чуттєве діяння, тобто гріх. Отож коли ум, перебуваючи у тверезості, дослухається до себе і, заперечуючи помислам і прикликаючи Господа Ісуса Христа, проганяє підступ, щойно він наблизився, то нічого з того, що зазвичай слідує за ним, уже не відбувається. Бо лукавий, як безтілесний ум, не инакше може зваблювати душі, як вносячи в їхню уяву помисли. І про підступ Давид каже: Побивав я щоранку всіх грішних землі (Пс. 100, 8), а великий Мойсей говорив прои оду: Не заключатимеш договорів з ними (Вих. 23, 32).
    
47. 
    Ум з умом сплітається в боротьбі — демонський ум з на­шим. Тому треба щохвилини з глибини душі взивати до Хрис­та, щоб відігнав Він ум демонський, а нам як Чоловіколюбець хай дарує знамення і славу.
    
48. 
    Взірцем сердечної безмовности нехай буде тобі той, що гримає в руках дзеркало й дивиться у нього, і тоді ти побачиш, яку твоєму серці мисленно буде писатися і лихе, і добре.
    
49. 
    Пильнуй завжди, щоб ніколи жодного помислу не мати гобі у твоєму серці, ні безсловесного, ані доброслівного, щоб таким чином було тобі зручно впізнавати чужинців, тобто первородних синів єгипетських.
    

51. 
    Тверезість подібна до драбини Якова, на горі якої пере­буває Бог і якою ходять ангели. Вона вириває з нас всіляке зло, відкидає багатослів'я, злослів'я, наклепи, не допускаючи й усьо­го переліку чуттєвих пороків, щоб через них хоч би на короткий час маліла чи припинялася її власна солодкість.
    
52. 
    Отож, її практикуватимемо якнайревніше. Але, витаю­чи чистою думкою до Ісуса Христа, підтримуватимемо й ба­чення своїх прогрішень і колишнього життя, щоб, перебуваючи у скрусі від згадки про свої гріхи, мали ми в мисленній боротьбі невідступну допомогу Ісуса Христа, Бога нашого. Бо як скоро за гордість, марнослав'я чи самолюбство позбудемося ми Ісусової помочі, то разом з тим втратимо й сердечну чистоту, за посеред­ництвом якої людина пізнає Бога, позаяк за обітницею (див. Мт. 5, 8) перша є причиною другого (чистота серця — Бого­видіння).
    
53. 
    Ум, що дбає про своє сокровенне ділання, разом з ин­шими благами, що походять від безнастанного зберігання цього ділання, надбає й того, що п'ять тілесних відчуттів не спри­ятимуть йому у гріховних спокусах, що надходять уві сні. Ціл­ковито дослухаючись до своєї чесноти - тверезости — й бажаючи завжди насолоджуватися добрими помислами, не допускає він, щоб п'ять почуттів окрадали його, входячи як матеріяльні та суєтні помисли. Але знаючи, які через них (почуття) трапля­ються зваби, сильним напруженням приборкує їх ізсередини.
    

54. 
    Перебувай в увазі ума, і не обтяжуватимуть тебе по­мисли. А якщо віддалишся звідти, терпи, що доведеться.
    
55. 
    Як для тих, що втратили апетит і відчувають відразу до їжі, корисний гіркий полин, так для лихих корисні скорботи.
    
56. 
    Якщо не хочеш терпіти лиха, не бажай чинити зло, бо перше невідступно йде за другим. Що хто сіє, те й пожне. Коли ми, добровільно сіючи зло, супроти волі жнемо (скорботне), то маємо в цьому вбачати Божий праведний суд.
    

57. 
    Ум осліплюють такі три пристрасті — грошолюбство, марнослав'я і ласолюбство.
    
58. 
    Знання і віра — вихованці нашої природи — не від чогось иншого, а від них ослабли (стали сухі).
    
59. 
    Лють і гнів, боротьба і вбивства й увесь перелік інших пристрастей через них вкрай зміцніли в людях.
    
60. 
    Той, що не знає істини, не може вірити істинно, бо знання природно передує вірі. Те, що сказано в Писанні, ска­зано не лише для того, щоб ми це знали, а й щоб це чинили.
    
61. 
    Тож почнімо з ділання. Отож, постійно роблячи пос­туп, знайдемо, що уповання на Бога, тверда віра, внутрішнє знання, позбавлення спокус, благодатні дарування, сердечна сповідь, рясні сльози походять у людей від молитви, та й не лише це, а й терпіння скорбот і щире прощення ближньому, і розуміння духовного закону, і віднайдення Божої правди, і сход­ження Святого Духа, і духовні скарби — та й усе, що обіцяв Бог віруючим тут і у прийдешньому віці. Простіше сказати: немож­ливо душі стати сущою за образом Божим инакше, як лише благодаттю Божою через віру, коли людина (зі свого боку) умом і серцем перебуває в глибокому смиренні й нерозсіяній молитві.
    
62. 
    Воістину велике благо прийняли ми з досвіду — те, щоб постійно призивати Господа Ісуса на мисленних супостатів, якщо хтось бажає очистити своє серце. І дивися, як те слово, що я сказав із досвіду, згідне зі свідченнями Писання. Готуйсь, — каже воно, — стрічати Бога твого (Ам. 4, 12). Також апостол каже: Моліться без перерви (1 Сол. 5, 18). І Господь наш: Хто перебуває в Мені, а Я в ньому, — той плід приносить щедро. Без Мене ж ви нічого чинити не можете. Якщо ж хтось у Мені не пере­буває, той, мов гілка, буде викинутий геть і всохне (Йо. 15, 5-6). Велике благо - молитва, що в собі суміщає всі блага, позаяк очищує серце, в якому віруючі бачать Бога.
    

63. 
    Позаяк скарб смиренности підносить вгору і є милий Богові та й має в собі силу знищувати всіляке зло, що є в нас, і все ненависне Богові, тому й важко цей скарб здобувається. Можливо, легко знайдеш ти в одній людині деякі часткові діян­ня багатьох чеснот, але, пошукавши пахощів смирення, навряд чи знайдеш їх. Тому багато потрібно старань і зусиль, щоб здо­бути цей скарб. Писання і диявола називає нечистим за те, що зі самого початку відкинув він цей благий скарб смиренности й по­любив гордість. Лише за це у всьому Писанні названо його не­чистим духом. Бо яку тілесну нечистоту могло б довершити со­творіння цілковито нематеріяльне, безтілесне, що не має членів, щоб називатися нечистим? Явно, що за гордість названо його нечистим і з чистого й світлого ангела прозвано його скверним. Осоружний Господеві — кожен гордий серцем (Прип. 16, 5). Пер­ший, за Писанням, гріх є гордість (Сир. 10, 15). І ось що говорив гордий фараон: Не знаю Господа, й Ізраїля не відпущу (Вих. 5,2).
    
64. 
    Є багато діянь ума, що можуть здобути нам благий дар смирення, якщо будемо дбати про своє спасіння, як-от: зга­дувати прогрішення словом, ділом і помислом, та й багато чого иншого, що уявляє ум, сприяє смиренню. Вражає істинне сми­рення й те, коли хтось безнастанно обдумує чесноти ближніх і вихваляє инші їхні переваги, порівнюючи своє з чужим. Бачачи таким чином у своєму умі власну недосконалість і те, наскільки далеко вона перебуває від досконалосте братів, людина при­родно вважатиме себе землею і попелом, та й навіть не люди­ною, а якимось псом, бо відстає від усіх сущих на землі розум­них сотворінь та стає вбогіша і бідніша за них.
    
65. 
    Вуста Христові, стовп Церкви, великий наш Отець Ва­силій каже: аби не грішити й наступного дня не падати в ті ж самі огріхи, дуже корисно в кінці дня виставляти на суд сум­ління себе самих і все своє, щоб бачити, де ми спіткнулися, а де вчинили правильно. Так чинив Йов і щодо себе самого, і щодо своїх дітей. Такий щоденний контроль просвічує і навчає пов­сякчас діяти належно.
    
66. 
    Ще один із богомудрих мужів мовив: початок зарод­ження плодів — цвіт, а початок діяльного життя — стриманість. Тож практикуймо стриманість і при тому за мірою і вагою, як вчать Отці, й упродовж усього дванадцятигодинного дня оберігатимемо ум. Діючи так, ми через таке самоприсилування з Божою поміччю зможемо погасити й зменшити в собі зло. По­трібне-бо чеснотливе життя, за яке дається Небесне Царство.
    
67. 
    Шлях до пізнання є безпристрасність і смирення, без яких ніхто не побачить Господа.
    
68. 
    Той, хто безнастанно перебуває у своєму внутрішньому й завжди там обертається, перебуває при здоровому умі, та й не лише це, а ще входить у споглядання, богословить* і молиться. А це те, про що говорив апостол: Духом ходіте, і діла пожадли­востей не будете чинити (Гал. 5, 16).
    
69. 
    Той, що не вміє прямувати духовним шляхом, не тур­бується про пристрасні помисли, але постійно дбає про тіло або догоджає череву, чи займається розпустою або журиться, гні­вається і плекає злопам'ятність та й через це затьмарює свій ум або, починаючи надмірні подвиги, розладнує й чинить без­змістовною свою думку.
    
70. 
    Той, хто зрікся житейського, тобто дружини, статків та всього иншого, вчинив монахом лише свого зовнішнього чоло­віка, але ще не внутрішнього. А хто зрікся пристрасних по­мислів і цього останнього, тобто ума, той істинний монах. І зовнішнього чоловіка легко вчинити монахом, якщо захочеш, але немалий подвиг вчинити монахом чоловіка внутрішнього.
    
71. 
    Хто в цьому роді цілковито звільнився від пристрасних помислів і сподобився безнастанної молитви, чистої і нема­теріяльної? — Ось це і є ознакою внутрішньої людини.
    
72. 
    Багато пристрастей криється в наших душах, але вияв­ляються вони лише тоді, коли стають явними їхні причини.
    
73. 
    Не займайся лише тілесним навчанням, а, визначивши для тіла посильний подвиг, весь ум зверни на внутрішнє: бо тілесна вправа до дечого лише корисна, а благочестя на все корисне (1 Тим. 4, 8).
    
74. 
    Коли пристрасті бездіяльні — тільки тому, що або їх причини усунені, або демони підступно відійшли, — народ­жується гордість.
    
75. 
    Смирення і страждання (подвижницькі тілесні невиго­ди) визволяють людину від усілякого гріха: перше відкидає ду­шевні пристрасті, а друге - тілесні. Тому Господь каже: Блаженні чисті серцем, бо вони побачать Бога (Мт. 5, 8) — побачать і Його самого, і скарби, що сущі в Ньому. Коли любов'ю і стриманістю очистяться, і то тим більше, чим більше очищатимуться.
    
76. 
    Споглядання (розуміння) слів про всіляку чесноту є (дає) оберігання ума, як стародавній Давидів вартовий (2 Сам. 18, 24) сповіщав обрізання серця.
    
77. 
    Як шкодимо собі, дивлячись на чуттєво шкідливе, так буває і щодо мисленного.
    
78. 
    Як той, що пошкодив серцевину рослини, висушує її всю, так розумій і щодо людського серця. Дослухатися треба щохвилини, бо хижаки на сторожі.
    
79. 
    Господь, бажаючи показати, що кожна заповідь обов'яз­кова і що усиновлення дароване людям за Його власну кров, каже: Як зробите все, що звелено вам, кажіть: Ми слуги непо­трібні, виконали те, що повинні були зробити (Лк. 17, 10). Тому Небесне Царство не є нагородою за діла, а дар Владики, що його Він приготував вірним рабам. Раб не потребує свободи як наго­роди, а (отримавши її) дякує, як довжник, (не отримавши ж) очікує, як милости.
    

* Класична патриотична аксіома «Істинний богослов той, хто істинно молиться, і той, хто істинно молиться, є істинним богословом», представляє прямий зв'язок між молитвою і богослов'ям. Найкращим словом, яке виражає т.з. «молитовне богослов'я», або, як його ще називають «живе богослов'я», є поняття «богословлення», чи «богословствування». Богословити, — значить словесно свідчити про особистий глибинний досвід молитовного діялогу з Богом, споглядання Бога і участи у Його житті. На відміну від раціонального розуміння богослов'я, де акцент ставиться на передачі різноманітної інформації про Божественне життя, богословити, — означає говорити про Бога, не просто розповідаючи про Нього, а виходячи з власного, особистого досвіду життя у Бозі. - Прим. ред.

81. 
    Той, що поважає свого пана, чинить те, що він звелів, а коли помилився чи не послухався, терпить як належне те, що з ним тоді чинять. Будучи допитливим, будь і працелюбним, саме-бо знання чинить людину пихатою.
    
82. 
    Спокуси, що зненацька трапляються нам, за промис­лом навчають нас працелюбности (у виконанні заповідей).
    

83. 
    Зірка є для того, щоб світити, а благочестива і бого­боязлива людина — для того, щоб бути вбогою і смиренною, бо не що инше має бути розпізнавальною ознакою Христових уч­нів, як смиренне мудрования і впокорений вигляд. Про це на весь голос проповідують чотири Євангелія. Хто ж не так, тобто не смиренно живе, той позбавляє себе частки Того, Хто впо­корився до хреста й до смерти і Хто є діяльним законодавцем божественних Євангелій (ділом і життям, що зображені в Єван­геліях, показав обов'язкові для нас заповіді).
    
84. 
    Всі ви спрагнені, йдіть до води, — каже пророк (Іс. 55, 1); спраглі Бога, ходіть в чистоті ума і серця. Утім, хто через неї піднявся високо, той має звертати погляд і на землю своєї вбо­гости. Нікого немає вищого за смиренного. Як там, де немає світла, усе темне й мрячне, так і коли немає смиренности, всі наші старанні за Богом труди марнотні й безплідні.
    
85. 
    Кінець усьому, що чути було, такий: Бога бійся і заповідей Його пильнуй (Проп. 12, 13) і мисленно, і чуттєво. Якщо мисленно змушуватимеш себе дотримуватися їх, то рідко матимеш потребу в чуттєвих трудах заради них. Давид каже: Сповнити волю Твою, Боже мій, захотів я, і закон Твій у нутрі серця мого (Пс. 39, 9).
    
86. 
    Якщо не сповнить чоловік Божої волі і закону Його у нутрі своєму, тобто у нутрі серця, то й поза ним не може він легко їх виконати.
    

83. 
    Як чуттєва сіль надає смаку хлібові й усякій поживі, збе­рігає надовго м'ясо від зіпсуття, так розумій про умове зберіган­ня мисленної солодкосте і дивного (в серці) ділання. Бо й воно божественно насолоджує і внутрішню, і зовнішню людину, про­ганяє сморід лихих помислів і зберігає нас постійними в добрі.
    
84. 
    Від підступу — многота помислів, а від них — лихе чут­тєве діло. Той, що відразу з Ісусом гасить перше, уникає й нас­тупного. Та й збагатиться він солодким Боговидінням, в якому повсюдно зрітиме Бога, і, протиставивши йому дзеркало ума, просвічується ним, як чисте скло, що стоїть навпроти чуттєвого сонця. Тож, врешті, ум, досягнувши межі своїх бажань, спочине від усілякого иншого в собі споглядання.
    

89. 
    Позаяк усілякий помисел входить у серце через уяв­лення чогось чуттєвого (чуттєве ж перешкоджає умовому), то блаженне світло Божества вже тоді починає осявати ум, коли він позбудеться всього й стане цілковито безвидним (що не уявляє собі жодного виду ні образу). Бо ця світлість проявляється в умі, що вже є чистий, за умови збідніння усіляких помислів.
    
90. 
    Наскільки пильно дослухаєшся до ума, настільки з теплим бажанням молитимешся Ісусові, і, знову ж таки, наскільки недбало наглядаєш за умом, настільки й віддалишся від Ісуса. І як перше сильно просвічує повітря ума, так останнє відхилення від тверезости й солодкого призивання Ісуса зазвичай зовсім затьмарює його. Отож, бути цьому так, як ми сказали, і по­иншому воно не буває. Це довідаєшся ти з досвіду, коли випро­буєш на ділі. Бо чесноту, а особливо таке світлородне солодке ділання, зазвичай не по-иншому якось вивчають, а досвідом.
    
91. 
    Безнастанне, з якимось теплим бажанням, повним со­лодкости й радости, прикликання Ісуса спричинює те, що по­вітря серця від найвищої уваги сповнюється відрадною тишею. А винуватцем того, щоб серце цілковито очистилося, буває Ісус Христос, Син Божий і Бог, причина усього доброго і Творець. Він-бо сам каже: Я, Господь, усе це чиню (Іс. 45, 7).