Книга розрахована на широким читацький загал



Сторінка10/36
Дата конвертації09.04.2017
Розмір3.73 Mb.
ТипКнига
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   36

СВЯТОПОЛК «ОКАЯННИЙ»

Важко, здається, віднайти в запаморочливих глибинах давньоруської історії постать, більш лиховісну й похмуру, ніж Святополк, пасерб київського князя Володимира Святославича. Найдавніші серед відомих вітчизняні джерела «Повість временних літ» та інші літописи, а також церковні казання про Бориса і Гліба малюють його найчорнішими фарбами. Жорстокий виродок-братовбивця, «другий Каїн» (звідки походить епітет «окаянний», наданий йому давніми книжниками), він, здається, уособлював найгірші людські якості.

У строгій відповідності із свідченнями давньоруських джерел вчені здавна осудливо оцінюють Святополка. М. Карамзін у такий спосіб підбив підсумки його життєвого шляху, цей князь «закінчив огидне життя своє в пустелях богемських, заслуживши прокльони сучасників і потомства. Ім’я Окаянного залишилось у літописах нерозлучним з ім’ям цього нещасного князя: адже лиходійство є нещастям».

Спливло майже двісті років, але й сьогодні абсолютна більшість істориків щиро переконана в тому, що Святополк убив своїх братів: Бориса, Гліба й Святослава. Та, буквально йдучи за джерелами, вони не завжди задумувались над справжнім сенсом кривавої трагедії, що розігралась на обширі Руської землі майже тисячу років тому.

Оскільки всі автори жорстко-негативних характеристик Святополка виходять із свідчень виключно давньоруських пам’яток писемності. звернемось спочатку до них і, образно кажучи, спробуємо пройти з їхніми свідченнями в руках стежками життя київського князя, прозваного Окаянним. Відомо, що літописна повість про Святополка збереглась у двох редакціях: «Повісті временних літ» і Новгородського першого літопису молодшого ізводу. Як встановлено О. Шахматовим, тексти обох редакцій беруть початок від якогось спільного джерела, що не дійшло до наших днів. Здається, ним був Початковий київський ізвод 1095 р.

Поряд із літописами існує ще одне джерело, найімовірніше, теж написане в кінці XI ст.: анонімне «Казання про Бориса й Гліба». Однак вченими доведено, що основні факти воно запозичило з літописів. Більше того, розповіді про Святополка в літописах і «Казанні» де в чому збігаються дослівно, а іноді — в них є незначні розходження. Тому можна упевнено твердити, що всі фактичні відомості про Святополка зводяться до одного-однісінького джерела: або Початкового ізводу 1095 р., або його попередника — Никонівського ізводу 1073 р.

Вокняжінню Володимира в Києві передувала жорстока боротьба за владу між ним і двома іншими синами Святослава (що загинув у боротьбі з печенігами 972 р.). Спочатку старший син Ярополк убив молодшого Олега (977). А 978 р. Володимир прийшов із Новгорода до Києва, здолав Ярополка і став єдиновладним князем на Русі. Володимир одружився із жінкою вбитого ним Ярополка, що була тоді вагітною Святополком. Князь усиновив новонароджену дитину. Однак Святополк завжди вважав себе сином Ярополка і не любив вітчима, що доводився йому ще й рідним дядьком.

Життєпис Святополка в літописах починається дуже й дуже пізно: лише з 1015 р., коли він почав воювати з Ярославом за владу на Русі у віці 36–37 років. Однак це не повинно бентежити істориків, адже літописи так само до 1015 р. майже не згадують про його суперника, брата у перших і однолітка, безумовного свого улюбленця Ярослава. Річ у тому, що з 998 і аж до 1014 р. літописні статті не збереглися.

Що ж стосується Святополка, то в «Повісті временних літ» під 988 р. оповідається про адміністративну реформу Володимира Святославича, у відповідності з якою Святополку дістався тоді Турів на річці Прип’яті у Київській землі. Але жодних відомостей про перебування його в Турові немає — ні в літописах, ні в «Казанні». Тоді йому було лише десять років. Формування Святополка як особистості, причини, що спонукали його переступити всі закони й норми моралі, кинувши виклик небу й людям, — все це залишилось чомусь поза увагою давньоруських книжників.

Тим часом існує надзвичайно важливе й авторитетне джерело західного походження, що кидає інше, ніж літописи й «Казання», світло не лише на Святополка, а й на важливі події європейської політики початку XI ст., що великою мірою визначили перебіг міжусобної боротьби на Русі по смерті Володимира. Це «Хроніка» саксонського єпископа Тітмара — латиномовне джерело, що високо оцінюється вченими, бо воно написане сучасником подій, які відбувались тоді на Русі. «Хроніка» містить низку важливих фактів, що безпосередньо відносяться до нашої теми. Саксонський хроніст повідомляє, що між 1008 і 1013 рр. було укладено русько-польську угоду, скріплену шлюбом Святополка й польської княжни, дочки князя Болеслава Хороброго. Історики гадають, що весілля відбулося в 1009 або на початку 1010 р.

Серед почту прибулої на Русь княжни був її духівник єпископ Рейнберн. Він швидко здобув великий вплив на Святополка. Тітмар упевнено свідчить: «Цього єпископа разом із своїм сином та його дружиною згаданий король (Володимир), коли йому стало відомо, що його син із намови Болеслава готує проти нього повстання, наказав схопити й кинути до окремої в’язниці». Там Рейнберн незабаром помер, а Святополк залишився в ув’язненні. Все це сталося 1012 р.

Що ж умишляв Святополк проти Володимира? Думаю, що посередню відповідь на це питання дає стаття «Повісті» під 1014 р., в якій ідеться про виступ Ярослава Володимировича проти батька — новгородський посадник припинив сплачувати данину Києву, отож прагнув до незалежності. Найімовірніше, що двома роками раніше так вчинив і Святополк. Кращі роки Володимира залишились позаду, а молоді, сповнені сил і надій нащадки прагнули до самостійності й, хто знає, навіть до оволодіння київським престолом. Напередодні походу на Новгород, улітку 1015 р., Володимир раптово помер. Його смерть збурила події небаченого драматизму, що відбились у не відомому точно науці спільному джерелі літописів і «Казанні про Бориса й Гліба».

З літописів відомо, що на момент кончини батька Ярослав перебував у Новгороді, а Тітмар свідчить, що Святополк продовжував сидіти у київській в’язниці. В останні місяці життя Володимир наблизив до себе одного з молодших синів — Бориса, й, мабуть, збирався передати йому престол. Заслуговує тому на увагу версія деяких істориків, ніби Борис був сином візантійської дружини Володимира Анни. У годину смерті батька Бориса в Києві не було — Володимир послав його на чолі війська проти печенігів, що загрожували півдню Русі. Ось тоді, нарешті, на сторінках літопису починає діяти Святополк.

Несторів літопис коротко сповіщає: «Помер він (Володимир) на Берестові, й приховали смерть його, тому що Святополк був у Києві». Літописці не знали про сидіння Святополка у в’язниці. Але ж природно припустити, що кончина київського володаря могла звільнити Святополка і що у відсутність інших претендентів на престол він міг безборонно вокняжитися в Києві, якщо довіритися літописам і «Казанню».

Варто відзначити, що з численних синів Володимира на той час були живими семеро: Святополк, Мстислав, Ярослав, Борис, Гліб, Святослав і Судислав. Лише останній не взяв участі в міжусобній війні. Стрімку розповідь про нещасливе й криваве князювання в Києві лихого пасерба Володимира «Повість» того самого 1015 р. починає епічно: «Святополк сів у Києві по смерті батька свого й зізвав киян і почав давати їм подарунки. Вони ж брали, але серце їх не лежало до нього, тому що брати їх були з Борисом (у війську)». Нестор готує читача до думки, що кияни не любили Святополка і що їхні серця були віддані Борисові. Це не зовсім відповідало дійсності.

Літописи й «Казання» таким чином переповідають факти братовбивчої війни, що почалася 1015 р. Коли звістка про смерть батька й узурпацію влади Святополк ом докотилася до Бориса, бойова дружина княжича запропонувала йому усунути суперника. Борис гнівно відмовився, сказавши ратникам: «Не здійму руки на брата свого старшого: якщо й батько у мене помер, то хай він буде мені замість вітця». Почувши це, воїни розійшлись від нього. З жменькою отроків (молодших дружинників) Борис залишився стояти на березі невеликої річки Альти в Переяславській землі.

А Святополк, веде далі Нестор, «задумав беззаконну справу, перейняв думку Каїнову (ось коли літописець уперше прирівняв його до Каїна!) і послав сказати Борису: «Хочу з тобою любов мати і додам тобі ще до того володіння, яке ти одержав від батька», але сам обманював його, щоб якимось чином його погубити». Підіслані Святополком убивці застали Бориса серед ночі за молитвою й простромили його списами. Останки князя поховали в м. Вишгороді поблизу Києва.

У розповідях давньоруських книжників про мученицьку смерть Бориса історики вже давно знайшли безліч незрозумілого й нереального. Не можна задовільно пояснити відмову Бориса вести військо проти узурпатора Святополка, ще важче — рішення дружинників кинути напризволяще свого князя, що суперечило рицарському кодексові честі. Чомусь Борис, воїн і полководець, стоїть на березі Альти й пасивно очікує смерті, не роблячи навіть спроб врятуватись, хоча й здогадується про заміри Святополка. Так само нелогічною виглядає в літописах і «Казанні» історія про вбивство людьми Святополка Борисового брата Гліба.

Слід додати, що в руських джерелах Борис і Гліб узагалі позбавлені реальних людських рис. «Казання» розповідає, що Борис почав готуватися до мучеництва, як тільки дізнався про кончину Володимира. Він безперервно молиться й голосить, навіть коли його вбивають... Так само поводиться і Гліб. Тому один з істориків, що вивчав образ Гліба за давньоруськими джерелами, слушно зауважив: «Перед нами не стільки жива історична особа, скільки святий і мученик».

У такому тлумаченні образів Бориса й Гліба давніми християнськими книжниками немає нічого дивного. І літописна повість, і «Казання», створені через багато десятиліть після подій 1015 р., витримані в релігійно-легендарному дусі, й писались вони для потреб канонізації Бориса та Гліба — прилучення їх до сонму християнських святих.

Скептицизм, з яким після сказаного можна поставитися до історичної достовірності руських легенд про Бориса й Гліба, ще більше посилиться, якщо звернутись до літературного джерела тих легенд. У тексті «Казання» згадано святого Вячеслава, що дало змогу відшукати те джерело повісті, де йдеться про вбивство Святополком своїх братів. У підгрунті й «Казання», і літописних розповідей про події 1015 р. лежать легенди про святого Вячеслава, що народилися в Чехії в X ст. і були поширені серед західних слов’ян, а на Русь потрапили на початку XI ст.

Порівняння повістей про Бориса й Гліба з легендами про Вячеслава виявляє їхню разючу схожість, яка не може бути випадковою. В обох пам’ятках бачимо й нічну нараду братовбивці зі спільниками, і його підступні пропозиції жертві. Ідентичні й самі обставини та деталі вбивств Вячеслава й Бориса. Навіть порівняння в руському джерелі Святополка з Каїном («другий Каїн») є буквальним перекладом з латини епітета, яким нагороджений убивця Вячеслава Болеслав: «alter Kain».

Не варто, однак, впадати у крайність і оголошувати літописну повість і «Казання» про вбивство Бориса та Гліба звичайними казками. Адже Борис і Гліб загинули, і сталося це незабаром по смерті Володимира. Хтось же їх убив. Але хто саме?

Повідомлення літописів і «Казання», начебто «Святополк сів (княжити) в Києві по смерті батька свого», спростовується звісткою чудово обізнаного із становищем на Русі Тітмара: «Князь (Володимир) під тягарем років помер, залишивши спадщину свою повністю двом синам, третій перебував до того у в’язниці, з якої потім вирвався й, залишивши там дружину, втік до тестя». Цей «третій», поза сумнівом, був Святополком, якого Володимир задовго перед тим кинув до в’язниці. В іншому місці «Хроніки» Тітмар повідомляє, що дружина Святополка, дочка Болеслава Хороброго, ще довго залишалася в полоні у Ярослава.

Таким чином, скориставшись із замішання в Києві по несподіваній для всіх кончині Володимира, Святополк «вирвався» з темниці й швидко втік до Польщі. Відпадає припущення, ніби він міг затриматися в Києві, щоб влаштувати вбивство Бориса й Гліба: його втеча була настільки поспішною й, напевне, справою випадку, що йому довелось залишити в ув’язненні дружину, уроджену польську княжну, й з’явитись без неї перед грізні очі тестя! Тому можна вважати доведеним, що в дні смерті Бориса й Гліба Святополка взагалі не було на Русі.

Як емоційно оповідає «Повість», знищивши Бориса, Гліба й іншого сина Володимира — Святослава27, Святополк Окаянний вирішив: «Переб’ю всіх своїх братів і стану один володіти Руською землею». Однак здійсненню його намірів перешкодив Ярослав. Він зібрав велике військо й, за оповіддю Нестора, пішов на Святополка.., мовивши: «Не я почав нищити братів моїх, але він; хай Бог помститься за кров братів моїх... Напевне, й зі мною те ж саме зробить».

За руськими джерелами, брати в перших зійшлися в битві 1016 р. на Дніпрі, поблизу давнього міста Любеча. Бойовище описане Нестором у фольклорно-легендарному дусі. Святополк програв і втік до Польщі — нарешті свідчення наших пам’яток писемності починають бодай приблизно відповідати руським звісткам Тітмара. Та ми вже знаємо, що битви біля Любеча між Ярославом і Святополком не могло бути — Святополк потрапив до Польщі роком раніше, ще влітку 1015 р.

Свого часу мною було висловлене припущення, що якась битва між претендентами на київський престол дійсно сталася, й, можливо, 1016 р. Але у ній зійшлися Ярослав і його рідний брат Мстислав, що на той час пішов з Тмутаракані й наблизився до Києва. Літописці зображують Мстислава молодшим братом Ярослава, однак є підстави думати, що він був його старшим братом28. Очевидно, під час битви між Ярославом і Мстиславом або після неї загинув Борис. Виходячи з тексту скандинавської літературної пам’ятки «Еймундова сага» (до речі, досить неясної за історичними реаліями), історик М. Ільїн припустив, що Бориса убив сам Ярослав. Гіпотеза потребує вагоміших джерельних доказів.

Та для нашої теми важливим залишається зовсім інше: Святополк не вбивав і не міг убити своїх братів у перших вже тому, що перебував у той час у Польщі. Як активна діюча фігура він вийшов на політичну сцену аж 1018 р., коли Ярослав уже княжив у Києві й коли Бориса та Гліба не було серед живих. З «Повісті» випливає, що після переможної для нього Любецької битви 1016 р. Ярослав не відразу заволодів Києвом. Певно, ще якийсь час він продовжував боротись із Мстиславом. Під 1017 р. «Повість» свідчить: «Ярослав пішов до Києва, й погоріли церкви» — не виключено, що якась частина городян повстала проти нього.

Дехто з істориків уже відзначав ворожість принаймні частини київських дружинників до Ярослава. Очевидно, вони бачили в ньому чужого, новгородського, князя, що заволодів Києвом за допомогою найманців-варягів. Недоброзичливе ставлення в Києві до Ярослава засвідчене й літописцями. Чи не самі кияни розчинили браму перед Святополком, коли 1018 р. польський князь і тесть Болеслав допоміг йому захопити Київ?! Тоді Ярославу довелося тікати до Новгорода, а Болеслав із Святополком легко увійшли до стольного града. Далі кияни допомогли Святополкові вигнати поляків із Києва й підтримали його на князюванні.

Фінал цієї історії відомий науці в найзагальніших рисах — з давньоруських джерел легендарного характеру, тому що Тітмар помер до її завершення, 1018 р. А 1019-го Ярослав переміг Святополка у вирішальній битві на Альті. Святополкові довелося тікати, й він загинув десь на шляху до Польщі.

Виникає природне питання: чому, усунувши головного конкурента в боротьбі за Київ, Ярослав тоді ж не списав на його рахунок убивство своїх братів? Відповісти на нього неможливо. Адже в часи князювання Ярослава (1019–4054) на Святополкові ще не лежало «каїнове тавро». Згадані руські джерела про мученицьку кончину трьох синів Володимира були створені набагато пізніше, коли вже нікого з дійових осіб трагедії 1015 р. не залишилося серед живих.

Не можна не висловити здивування з цього приводу. Якби Святополк дійсно вбив Бориса, Гліба та Святослава, то твори про його страхітливі вчинки мали бути написаними по свіжих слідах злодіянь, та й церковна канонізація Бориса й Гліба сталася б ще за часів Ярослава. Так довгий час учені й думали, називаючи ранні дати канонізації перших руських святих: 1021, 1037 рр. та ін.

Однак до самої смерті Ярослава ніхто на Русі ще не вважав Святополка вбивцею своїх братів у перших. Наприклад, у «Слові про закон і благодать» митрополита Іларіона, написаному в другій половині князювання Ярослава, імена Бориса й Гліба не згадані, а цього просто не могло бути, якби вони були канонізовані. Твір Іларіона спрямований на прославляння Київської держави й давньоруської церкви, чому якнайкраще мало служити проголошення перших святих Русі. А 1050 р. онука Ярослава назвали не Борисом чи Глібом, а на честь... їхнього вбивці! Отож, тоді Святополка ще не проголосили вбивцею своїх братів. Відзначимо, що імена Борис і Гліб почали давати князівським синам з кінця XI ст.

Найімовірніше, Бориса та Гліба канонізували лише 1072 р. Система доказів на користь цієї думки здається надзвичайно вагомою. Виходить, що спільне джерело повістей про Бориса і Гліба в літописах і «Казанні» з’явилося не раніше цього часу.

Нарешті, виникає ще одне запитання: чому раптом 1072 р. чи близько того часу з’явилась потреба канонізувати Бориса і Гліба й знайти (чи вигадати) їх мерзенного вбивцю? Сучасна наука поки ще не знає відповіді. Можна висловити лише деякі власні міркування з цього приводу.

Кінець 60-х — початок 70-х рр. XI ст. були часом загострення політичної обстановки на Русі. Лише з допомогою війська польського князя Болеслава Сміливого було придушене 1069 р. повстання киян проти князя Ізяслава Ярославича. Тоді так само, як 1018 р., коли інший Болеслав — Хоробрий — вдерся на Русь, підтримавши зятя Святополка, проти польських загарбників піднявся народний рух. У людській пам’яті події 1069 р. могли асоціюватися з подіями 1018 р. До того ж Ізяслав, подібно до Святополка, також був «польським зятем», будучи одруженим з дочкою попередника Болеслава Сміливого — Мешка II — Гертрудою.

Події 1069 р. загострили суперництво поміж синами Ярослава. В 1073 р. Святослав і Всеволод вигнали Ізяслава з Києва, і той знову втік до Польщі. У той самий рік у Києво-Печерському монастирі було складено літописний ізвод, автором якого дослідники вважають майбутнього ігумена цієї обителі Никона, одного з героїв цієї книжки. Можливо, саме Никон першим поклав вину на Святополка за вбивство Бориса, Гліба й Святослава. Але навіщо?

Можливо, в той час виникла нагальна необхідність в появі перших руських святих, яка могла бути спричинена піднесенням етнічної й суспільної свідомості (наслідком чого й було створення ізводу 1073 р.), посиленням прагнення до ідеологічної незалежності від Візантії. Зрозуміло, що однією з головних підстав для канонізації мала служити мученицька смерть «кандидата». Потрібно було знайти убивцю — і не звичайного, а нелюда, що намірився винищити власну родину. У відповідності з канонами агіографічного29 жанру такий виродок-убивця дуже високо підносив майбутнього святого. Вибір пав на Святополка, котрого вже забуло суспільство, в якого не залишилось нащадків, що могли б захистити від наклепів його честь і гідність.

Та якщо все це так і було, конкретні мотиви, якими керувався Никон чи інший можливий призвідець канонізації Бориса та Гліба, коли проголошував Святополка їх убивцею, все одно залишаться невідомими науці.






Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   36

Схожі:

Книга розрахована на широким читацький загал iconРозмежування на сході європи
Книга розрахована найширші кола читачів, які цікавляться малодослідженими сторінками української дипломатії та воєнної історії
Книга розрахована на широким читацький загал iconЧитацький абонент ― Читацький абонемент Абривіатура ― Абревіатура
Амністія підприємств-боржників ― Амністія підприємствам-боржникам
Книга розрахована на широким читацький загал iconЦикл статей з історичного краєзнавства Криворіжжя Кривий Ріг
Криворізького національного університету, який незабаром зустрічає свій 90-й день народження. Книга, насамперед, розрахована на студентську...
Книга розрахована на широким читацький загал iconКнига розрахована на широке коло наукових працівників, вчителів, студентів усіх тих, хто цікавиться історією національної педагогічної науки
Академік апн україни Микола Іванович Шкіль: Нарис про життя І діяльність. Бібліографічний покажчик праць до 70-річчя. – К.: Нпу імені...
Книга розрахована на широким читацький загал iconКнига світ, книга серцю привіт Методичні рекомендації ббк 8. 387. К 53
Книга — світ, книга — серцю привіт : метод реком. / Нац б-ка України для дітей; уклад. Ю. В. Осадча. — К., 2013. — 36 c
Книга розрахована на широким читацький загал icon«Засоби залучення учнів до читання як шлях формування загальнокультурної компетенції інноваційної особистості»
Школа – це насамперед книга. Книга – це могутня зброя. Розумна, натхненна книга часом вирішує долю людини
Книга розрахована на широким читацький загал iconКнига року Бі-Бі-Сі 2012 (Книга року bbc) — літературна нагорода україномовним літературним творам, що присуджується Британською телерадіомовною корпорацією (Бі-Бі-Сі). Книга року Бі-Бі-Сі
Ця книга про те, як можна подолати свій страх. Про те, як можна навчитися навіть із найстрашніших І найзагрозливіших синьомордів...
Книга розрахована на широким читацький загал iconКнига для дому, книга для сім'ї, ви можете сміливо наслідувати приклади з моїх порад, робити виписки, конспектувати окремі тези чи положення, а згодом перевірити це на власному досвіді
Книга, що претендує на настільну, заслуговує, очевидно, на передмову. Книга без передмови — те ж саме, що кінокартина без кіножурналу....
Книга розрахована на широким читацький загал iconЯ – дев’ятикласник, я читаю І вчу влітку! І. Читацький щоденник

Книга розрахована на широким читацький загал iconНевідомий Арсен Річинський
Здавалося, цього більше ніж досить, щоб достойно вшанувати пам’ять такої людини. Та українці дивні люди. Наш загал ладний, швидше,...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка