Книга розрахована на широким читацький загал



Сторінка26/36
Дата конвертації09.04.2017
Розмір3.73 Mb.
ТипКнига
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   36

ІВАН БЕРЛАДНИК

Найімовірніше, цьому князеві місце не на сухуватих сторінках літопису, а у квітчастій старовинній італійській хроніці, сповненій, здавалось би, неймовірних, а насправді реальних подвигів її героїв, убивств, змов, віроломств, благородних вчинків, ув’язнень і втеч. Серед князів-ізгоїв, котрі були здебільшого непересічними особистостями (пригадаймо хоч би одного з персонажів цієї книжки — Олега «Гориславича»), Іван Ростиславич, на прізвисько Берладник, займав, поза сумнівом, чільне місце.

Іван був сином, і, здається, єдиним, перемишльського князя Ростислава Володаревича. На жаль, роки юності нашого героя (здогадно він народився близько 1112 р.) зовсім не відбиті в літописі, так само як і майже все життя його батька. З іноземних, головним чином польських, хронік відомо лише, що Ростислав помер десь у широкому проміжкові часу, між 1128 і 1140 р., і його князівство, згідно з панівним у західних землях порядком престолонаслідування за родовим старійшинством, перейшло до його молодшого брата Володимирка Володаревича, що княжив тоді у невеликому місті Звенигороді галицькому. Володимирко перейшов княжити до Перемишля, а своє князівство передав небожеві Івану. А близько 1141 р. померли бездітними брати в перших Володимирка Григорій та Іван Васильковичі. Їхні Теребовльське і Галицьке князівства успадкував все той же Володимирко. Він переніс свій стіл до Галича, зробивши це місто, що в той час бурхливо розвивалося, стольним градом створеного ним Галицького князівства.

Якщо виходити з подальших вчинків Івана Ростиславича, то можна припустити, що вже тоді він не задовольнився роллю другорядного, удільного князя в державі свого дядька. І вичікував часу, коли можна буде досягти свого. Така нагода трапилася йому взимку 1145 р. Тоді Володимирко Володаревич вибрався з Галича на полювання до Тисьмениці, розташованої в 20 верстах від його стольного града. Незадоволені своїм владним і підступним князем бояри вирішили замінити його на іншого. Київський літопис сповіщає: «Того самого часу послали галичани (бояри) по Івана по Ростиславича до Звенигорода й увели до себе в Галич». Іван, видно, довго не роздумував, приймаючи запрошення бояр, і урочисто в’їхав до столиці Галицького князівства.

На що розраховував він, вступаючи в двобій із своїм могутнім дядьком? На власну бойову дружину? Так вона була менш численною й слабкішою від полків володаря Галицької землі. На допомогу когось із князів? Але ж панівна верхівка Давньоруської держави засудила його, вискочня, що посмів було виступити проти традиційного, законного порядку заміщення князівських столів. Своїм відчайдушним вчинком Іван поставив себе поза законами феодального суспільства. Чи розумів він це? Гадаю, що так.

Почувши про зухвалу вихватку свого небожа, Володимирко «зібрав дружину й прийшов на нього (Івана) до Галича і став біля міста» (Київський літопис). Розпочалася облога Галича, що тривала три тижні. Вичерпувалися запаси харчів у місті, підупав, мабуть, бойовий дух нечисленних прихильників Звенигородського князя. Потрапивши в критичне становище, Іван і не думав здаватися на милість дядька. У ніч на 18 лютого 1145 р., як сповіщає наше основне джерело вивчення його життя — Київський літопис, він вирвався з оточеного з усіх боків Галича, з невеликою дружиною пробився крізь полки Володимирка Володаревича й подався на Дунай. До Звенигорода йому вже не було вороття — всесильний дядько добув би його і там. Так Іван Ростиславич з власної волі, самочинно вокняжившись у Галичі, гробився князем-ізгоєм, що не мав власної волості. Після цього літописці називають його Іваном Берладником.

Деякі вчені гадають, що Іван дійсно княжив у Берладі (нині м. Бирлат на р. Бирлаті, що впадає до притоки Дунаю Серету). Підставою для цього стала «Грамота Иванка Ростиславича, от стола Галичьскаго князя Берладского» — документ з палеографічної, лінгвістичної та історичної точок зору більш ніж сумнівний, на що звернули увагу дослідники ще в минулому столітті. Викликає сумнів думка, ніби Іван Ростиславич був берладським князем. Два рази — у 1145 і 1158 рр. — він з’являється у Берладській області на якусь мить, а щоб підкорити волелюбне населення дунайських міст, потрібні були велика сила й немалий час. Немає взагалі жодних джерельних доказів на користь того, що в XII ст. Берлядь була «окняжена», входила до складу якого б там не було руського князівства і що там могли бути свої князі. Вона була вільною від князівської влади землею, і там збирався різний «темний» (з погляду можновладців) люд. З літописів відомо, що Іван не сидів у Берладі, як би годилося князеві цього міста и належної до нього землі, а все життя блукав від одного князя до іншого й за гроші служив їм з відданою йому бойовою дружиною.

Як мовилось, Іван Ростиславич перший раз, 1145 р., недовго пробув у Берладській області. Київський літописець знає, що з Дунаю він «полем прибіг до Всеволода у Київ». Тодішній київський великий князь — глава клану Ольговичів Всеволод, очевидно, вирішив використати бунтівного ізгоя проти свого головного суперника на заході Русі — Володимирка галицького. Тому-то, мабуть, київський володар привітно прийняв утікача й залишив жити при своєму дворі.

Та Володимирко не збирався залишати Івана в спокої. Ймовірно, що перед тим, як рушити на Київщину, він послав грамоту Всеволодові з вимогою видати свого непокірного небожа. І лише не діставши від київського князя згоди, Володимирко напав на західне київське порубіжжя й захопив там кілька дрібних міст, серед них Прилук. Всеволод Ольгович розгнівався й почав збирати сили для походу на Галич. За його велінням у тому поході взяли участь інші південноруські можновладці, в числі їх майбутні київські князі Ігор Ольгович, Ізяслав Давидович, Ізяслав Мстиславич та Вячеслав Володимирович. У галицький похід охоче пішов, зрозуміла річ, і наш герой із своїми дружинниками. Це сталося навесні 1146 р.

Князівську коаліцію на чолі з Всеволодом спіткала невдача. Військо обложило Звенигород, в якому ще кілька місяців тому князював Іван Ростиславич, але не змогло здобути його. Весняне бездоріжжя, труднощі з постачанням великого війська харчами, а коней фуражем поставили Всеволода у тяжке становище. Головне ж — він захворів і поспішив повернутися до Києва, вирішивши повторити похід на Галич улітку, коли підсохнуть шляхи. Та цьому не судилося збутися. 1 серпня 1146 р. Всеволод після тяжкої хвороби помер. Іван залишився без заступника, віч-на-віч із долею в особі мстивого та грізного Володимирка.

Берладник, напевне, мусив і далі триматися Ольговичів. Та вони тоді програли битву за Київ Ізяславу Мстиславичу й почали підтримувати його дядька і суперника Юрія Долгорукого. Відтепер Іван починає робити ставку на нового главу клану Ольговичів — Святослава і служить йому. Так він перетворився на руського кондотьєра, якими так багата історія Італії XIII–XV ст.: воєводу-найманця, що з вишколеним військом служить тому чи іншому володарю за платню.

Свої перші кроки на нелегкому кондотьєрському поприщі Іван Берладник зробив, підтримавши збройно Святослава Ольговича, тоді Новгород-сіверського князя, у війні проти Ізяслава Мстиславича київського. Під тиском переважаючих сил Ізяслава Мстиславича, якого підтримали чернігівські Давидовичі Ізяслав і Володимир, Святослав почав відступати у належну йому землю в’ятичів. Він уникав бою з полками київського князя та його союзників, вичікував, прагнув увести суперників у оману. Ясна річ, така тактика не могла подобатися рішучому й рвучкому Іванові Ростиславичу. Він вирішив порвати з Святославом Ольговичем: «І тут відступився від нього (Святослава) Іванко Берладник й перейшов до Ростислава, смоленського князя, взявши (за службу) в Святослава 200 гривен48 срібла й 12 гривен золота» (Київський літопис). Це сталося на початку 1147 р.

На перший погляд, князь-найманець вчинив логічно й вірно. Сильний глава роду смоленських Ростиславичів був тоді союзником свого брата, Ізяслава київського. Останній тоді брав гору над Ольговичами, й Іванові, професійному воїнові та полководцю, якщо він бажав і далі залишатись «на плаву», довелось хоч-не-хоч змінити сюзерена. Можливо, він сподівався, що Ізяслав, котрий постійно ворогував із Володимирком Володаревичем, схилиться до нього серцем і допоможе відстоювати галицький стіл. Та якщо Іван і плекав такі надії, їм не судилося збутися. Більше двох років служив він смоленському князеві, а далі знову змінив покровителя й 1149 р. перейшов до ворога Мстиславичів Юрія Долгорукого, який тоді на короткий строк став київським князем.

Цим нерозважливим вчинком Берладник, по суті, сам собі перепинив шлях до галицького столу. Важко зрозуміти логіку дій Івана. Адже він не міг не знати, що Долгорукий був союзником Володимирка Володаревича й, зрозуміло, не збирався допомагати Берладникові зіпхнути свого дядька з престолу. Юрій же, котрий щодалі зазнавав усе більше невдач у змаганнях з Ізяславом за Київ, тримав Івана Ростиславича у Суздалі. За наказом Долгорукого він ходив на чолі суздальського полку до Новгородської землі вимагати данини. Похід той виявився невдалим, суздальська рать зазнала поразки на Білому озері, що викликало гнів Юрія проти Берладника.

Становище Івана Ростиславича, котрий продовжував жити в Суздалі, ще більше ускладнилось, коли син Володимирка Ярослав одружився з дочкою Долгорукого Ольгою. Династичний союз пов’язав обох князів ще міцніше. Тут вже більше не могло йтися про Галич для Берладника, тут би йому зносити буйну голову й триматись подалі як від свого сюзерена, так і від галицького князя. Час спливав, а Іван продовжував залишатися в Суздалі, виконуючи дрібні доручення Долгорукого. 1152 р. помер Володимирко Володаревич, і на його місце сів син Ярослав, а 1154-го закінчив своє життя Ізяслав Мстиславич київський. Наступного року Долгорукий вокняжився у Києві. Долі суздальського бранця, яким, по суті, був Берладник, це до часу не змінило. Він залишався в Суздалі під наглядом сина Юрія — Андрія Боголюбського.

Узимку 1156–1157 р. Ярослав галицький почав вимагати від Юрія київського видачі свого ворога. Київський літописець у драматичних тонах описує подію: «В той час привів було Юрій Івана Ростиславича, прозваного Берладником, із Суздаля в кайданах, бажаючи віддати його Ярославові, зятю своєму: прислав-бо Ярослав уже по Берладника...» Однак за нещасного в’язня заступились митрополит та ігумени київських монастирів, згадавши, мабуть, що Іван усе ж таки був князем за народженням і належав до славного роду Ярославичів. Тоді, пише київський книжник, Юрій, «послухавши їх, відпустив його знову до Суздаля, закутого».

Можна лише уявити, що відчував Іван Ростиславич, коли його у кайданах нескінченним зимовим шляхом повезли назад до Суздаля. Ймовірно, князь-ізгой вважав свою політичну й військову кар’єру закінченою. Та що там кар’єру! Його життя черговий раз висіло на волосині. Аж раптом прийшов порятунок. Чернігівський князь Ізяслав Давидович, що ворогував із Долгоруким, дізнався, що Берладника везуть через його землю. Він наказав своїм людям відбити бранця у суздальців. Іванові Ростиславичу ще раз посміхнулася доля, й він повернувся до життя.

Юрієві Долгорукому було тоді не до Берладника. Ізяслав Давидович змовився проти нього з Ростиславом смоленським та Мстиславом волинським — братом і сином померлого три роки тому затятого ворога суздальського князя, київського володаря Ізяслава Мстиславича. Союзники вже вирушали в похід на Київ, аж раптом 15 травня 1157 р. Юрій, що напередодні почувався здоровим, несподівано помер після бенкету в боярина Петрила (дехто з істориків припускає, що князь був отруєний). На четвертий день по його смерті в Києві вокняжився Ізяслав Давидович.

У нового великого князя з самого початку не склалися стосунки з могутнім Ярославом галицьким. Той боявся надмірного посилення Ізяслава, що б могло загрожувати становищу Галицького князівства, доти практично незалежного від Києва. Ярослав, зрозуміло, ще й мав зуб на Ізяслава за те, що він 1157 р. вирвав Берладника з рук Долгорукого й кінець кінцем — його самого. Взаємне напруження зростало. Не чекаючи, поки київський князь почне воювати проти нього, Ярослав вирішив випередити його.

Заручившись заздалегідь підтримкою най впливовіших князів Південної Русі, серед них Святослава Ольговича чернігівського й Ростислава Мстиславича смоленського, галицький князь навесні 1158 р. надіслав Ізяславу Давидовичу грамоту, у якій вимагав негайно видати йому головою Івана Ростиславича. Ізяслав виявив твердість характеру й рішуче відмовив Ярославу. Проте Берладник уже давно на власному гіркому досвіді переконався в тому, що ласка сильних світу цього є мінливою, швидкоплинною й ненадійною. Тому «Іван же тоді сполохався, поїхав до половців, і пішов з половцями, й став у містах Подунайських» (Київський літопис).

У Берладській області Іван зібрав велике на той час військо з шести тисяч берладників (бродників) і залучив до справи половецьку орду. Як пише відомий сучасний історик П. Толочко, під хоругвою ізгоя «почали збиратись вої з усієї землі. З ними Берладник здійснював напади на каравани галицьких купців, що поверталися з товарами з Анатолії та інших сусідніх країн... На короткий час берладники перерізали усі південні комунікації Галицького князівства». Іван Ростиславич завзято готувався до походу на Галич.

Однак масштабні стратегічні плани Берладника зазнали невдачі. Успішно атакувавши південний галицький рубіж на Дністрі, він не став просуватися далі. Річ у тому, що Іван не дозволив половцям розграбувати галицьке прикордонне місто Ушицю. Ображені союзники залишили його. Після цього похід на Галич розладнався. Ізгою довелось розпустити загони берладників, а самому повернутись до Києва, до свого сюзерена Ізяслава. З літописної розповіді створюється враження, ніби незадоволений партизанськими діями Берладника київський князь примусив його прибути до стольного града; «Ізяслав же послав по Івана й привів до Києва». Проте насправді було інакше.

Київський літописець під тим самим 1158 р. зробив надзвичайно цінний для відтворення політичної ситуації на Русі й долі нашого героя запис: «Того ж року розпочав рать Ізяслав Давидович на Ярослава на галицького, шукаючи волості Іванові Ростиславичу, прозваному Берладником: присилали бо до нього (Івана) галичани (бояри), звелівши йому сісти на коня й такими словами закликаючи його до себе, кажучи: «Тільки-но явиш нам свої стяги — й ми відступимо від Ярослава». Ізяслав з Берладником спішно вирушили на Галич.

Та поки вони готувалися до походу, Ярослав устиг помиритися з повсталими проти нього боярами. А Ізяславові родичі Святослав Ольгович і Святослав Всеволодич, що обіцяли було піти з ним до Галицької землі, в останній момент підвели київського князя. З самого початку похід не заладився. Ярослав же об’єднався з волинським князем Мстиславом Ізяславичем і пішов назустріч Ізяславу з Берладником. В ході кровопролитної битви за київське місто Білгород Ізяслав та Іван зазнали поразки. Це сталося в грудні 1158 р.

Шлях до Києва Ізяславу був відрізаний, і він подався до землі в’ятичів, виношуючи надію захопити Чернігів, у якому княжив перед Києвом. Це йому не вдалося, і він задовольнився оволодінням кількома містами в Чернігівській землі. Певно, тоді Іван Ростиславич переконався у марності надій Ізяслава повернути собі Київ і тому подався на південь — знову до Берладі.

З Київського літопису можна зробити висновок, що 1159 р. Іван оволодів важливим київським портом Олешшям на Дніпрі.

«...Того ж року послав Ростислав49 із Києва Юрія Нестеровича та Якуна в кораблях на берладників, тому що вони Олешшя здобули, й, наздогнавши їх біля Дичина, побили й полон узяли». Івана Ростиславича літописець не згадав, але можна думати, що то була його рук справа. Адже джерела звичайно називали берладниками ту частину бродників, що збиралися під стягами Івана Ростиславича.

Потому сліди Берладника губляться в джерелах. П. Толочко припускає, що він до кінця залишався зі своїм сюзереном Ізяславом Давидовичем, на короткий час увійшов з ним до Києва наприкінці 1160 р., разом з ним облягав у Білгороді Ростислава Мстиславича, тодішнього київського князя, й закрив очі своєму панові, коли той випадково загинув, наскочивши на союзних Ростиславу торків.

Та із джерел відомо лише, що 1161 р. Іван Ростиславич був отруєний у візантійському місті Солуні (Фессалоніці). Найімовірніше, то вчинили підіслані Ярославом убивці. Все своє свідоме життя цей князь-ізгой марив про «златокований» (як називає його «Слово о полку Ігоревім») галицький стіл, добивався його, а сконав у чужій землі й серед чужих людей. Не знати, де й похований.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   36

Схожі:

Книга розрахована на широким читацький загал iconРозмежування на сході європи
Книга розрахована найширші кола читачів, які цікавляться малодослідженими сторінками української дипломатії та воєнної історії
Книга розрахована на широким читацький загал iconЧитацький абонент ― Читацький абонемент Абривіатура ― Абревіатура
Амністія підприємств-боржників ― Амністія підприємствам-боржникам
Книга розрахована на широким читацький загал iconЦикл статей з історичного краєзнавства Криворіжжя Кривий Ріг
Криворізького національного університету, який незабаром зустрічає свій 90-й день народження. Книга, насамперед, розрахована на студентську...
Книга розрахована на широким читацький загал iconКнига розрахована на широке коло наукових працівників, вчителів, студентів усіх тих, хто цікавиться історією національної педагогічної науки
Академік апн україни Микола Іванович Шкіль: Нарис про життя І діяльність. Бібліографічний покажчик праць до 70-річчя. – К.: Нпу імені...
Книга розрахована на широким читацький загал iconКнига світ, книга серцю привіт Методичні рекомендації ббк 8. 387. К 53
Книга — світ, книга — серцю привіт : метод реком. / Нац б-ка України для дітей; уклад. Ю. В. Осадча. — К., 2013. — 36 c
Книга розрахована на широким читацький загал icon«Засоби залучення учнів до читання як шлях формування загальнокультурної компетенції інноваційної особистості»
Школа – це насамперед книга. Книга – це могутня зброя. Розумна, натхненна книга часом вирішує долю людини
Книга розрахована на широким читацький загал iconКнига року Бі-Бі-Сі 2012 (Книга року bbc) — літературна нагорода україномовним літературним творам, що присуджується Британською телерадіомовною корпорацією (Бі-Бі-Сі). Книга року Бі-Бі-Сі
Ця книга про те, як можна подолати свій страх. Про те, як можна навчитися навіть із найстрашніших І найзагрозливіших синьомордів...
Книга розрахована на широким читацький загал iconКнига для дому, книга для сім'ї, ви можете сміливо наслідувати приклади з моїх порад, робити виписки, конспектувати окремі тези чи положення, а згодом перевірити це на власному досвіді
Книга, що претендує на настільну, заслуговує, очевидно, на передмову. Книга без передмови — те ж саме, що кінокартина без кіножурналу....
Книга розрахована на широким читацький загал iconЯ – дев’ятикласник, я читаю І вчу влітку! І. Читацький щоденник

Книга розрахована на широким читацький загал iconНевідомий Арсен Річинський
Здавалося, цього більше ніж досить, щоб достойно вшанувати пам’ять такої людини. Та українці дивні люди. Наш загал ладний, швидше,...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка