Книга розрахована на широким читацький загал



Сторінка36/36
Дата конвертації09.04.2017
Розмір3.73 Mb.
ТипКнига
1   ...   28   29   30   31   32   33   34   35   36

ЖИТТЯ І СМЕРТЬ ВОЛОДИМИРА ВАСИЛЬКОВИЧА

Глава Володимиро-Волинського князівства (1269–1288) Володимир Васильковим прожив менше сорока років. Він був сином молодшого брата Данила Галицького, волинського князя Василька Романовича й дочки польського князя Лешка Білого Єлени. Василько побрався з польською княжною по смерті першої дружини Дубравки, дочки суздальського князя Юрія Всеволодича. Вона померла здогадно 1248-го — з джерел відомо лише, що 5 грудня 1247 р. Дубравка була ще жива, історики гадають, що шлюб Василька з Єленою стався 1248 або 1249 р. Наш герой міг народитися 1249 або 1250 р.

Володимир був єдиним сином і спадкоємцем Василька Романовича. Василько мав ще й дочку Ольгу, яка вийшла заміж за чернігівського князя Андрія Всеволодича. Це сталося близько 1261 р. — так думав відомий київський, а після революції римський генеалог М. Баумгарген. Та М. Грушевський називав іншу дату цього шлюбу: 1259 р. Ольга не брала участі в політичному житті Русі й після одруження надовго зникає з сторінок літописів. Волинський літописець згадує про неї 1289 р. лише у зв’язку зі смертю і похороном її брата Володимира.

Слід зауважити, що історія Давньої Русі XIII ст., особливо Південно-Західної, відбита у джерелах набагато гірше й стисліше, ніж події попереднього, XII ст. Тому існують об’єктивні причини. Київський літопис XIII ст. не дійшов до нас, а Галицько-Волинський, основне джерело цієї розповіді, зосереджується на справах Галичини й Волині. Тому багато подій, осіб і явищ того часу нелегко піддаються дослідженню, що й пояснює численні розбіжності в історичних працях.

Володимир успадкував стіл м. Володимира Волинського по смерті батька близько 1269 р. Галицько-волинський літопис, як відомо фахівцям, створювався без хронологічної сітки, а в інших руських та іноземних джерелах немає згадки про кончину Василька. Історики виходять із вказівки волинського літописця на те, що Володимир Василькович «княжил по отци 20 лет», а помер той у грудні 1288 р. Звідси зроблено слушний висновок, що Василько зійшов у могилу 1269 р.

Володимир сів на батьківський престол у важкий для Давньої Русі час. Страшенних і нищівних ударів зазнала вона в 1239–1241 рр., під час навали орд Батия. Удільна роздробленість і майже безперервні війни між руськими князями підточували країну. А 1258 р. занепокоєна зростаючою могутністю Галицько-Волинського князівства Золота Орда послала туди незліченну рать полководця Бурундая, що примусив Данила Романовича до покори. І все ж таки, доки жив Данило, об’єднане Галицько-Волинське велике князівство зберігалося й чимало важило у політичному житті Європи. Кончина Данила 1264 р. призвела до розпаду держави Романовичів. Щоправда, Василько формально вважався главою династії, «отцем и господином». Однак у дійсності великого князя не стало. Розумний і тверезий політик, віч, напевне, розумів, що не зможе замінити старшого брата в почесній, але неймовірно важкій і відповідальній ролі володаря великого князівства. Василько не перебрався до Холма — фактичної столиці Галицько-Волинського князівства, — а залишився княжити у Володимирі Волинському, перетворившись, по суті, на звичайного удільного князя.

Адже Василько володів лише невеликою частиною Волині з м. Володимиром. З-під його влади вийшли міста Західної Волині, а Луцьк із Східною Волинню відійшов до його небожа Мстислава Даниловича. Інший небіж Василька Шварно успадкував по батькові Холмську і Белзьку землі, а також Чорну Русь. Більша частина Галицької землі — Галич з великою округою й Перемишльщина — дісталася старшому синові Данила Левові. Так перестала існувати Галицько-Волинська держава.

Отож Василько Романович залишив своєму єдиному синові маленьке, хай і міцне економічно, з великою військовою потугою князівство. І Володимир Василькович розбудував і прикрасив його, перетворивши свою землю на одне з найбагатших і найкультурніших державних утворень Східної Європи.

У складі Галицько-Волинського літопису зберігся осібний Літописець Володимира Васильковича, створений книжником цього князя в м. Володимирі. Літописець всіляко вихваляє й звеличує свого князя, для чого, як читач побачить далі, існували вагомі підстави. Цей Літописець Володимира Васильковича починається урочистими словами: «Почав після нього (Василька) княжити син його Володимир, сяючи правдолюбством і братолюбством до своїх братів, і до бояр, і до простих людей». Ця згадка про простих людей виглядає незвичною для князівського літописання — князі звичайно дбали про себе та власне оточення.

Довгий час історики скептично ставилися до відверто ідеалізованого у власному Літописці Володимира. Наприклад, М. Грушевський, заперечуючи розповідь волинського літописця, що зображував свого князя як видатного державного діяча і взагалі першого серед нащадків Романа Мстиславича (батька Данила й Василька), писав: «Володимир Василькович, як і його батько, або ще й більше, зайняв у політиці переважно пасивну ролю. Се залежало почасти від його особистих уподобань, почасти від того, що він тяжко хорував і завчасу ладився до смерті». Вважаю ці слова видатного історика упередженими і несправедливими.

Дійсно, більша частина князювання Володимира пройшла у борінні з тяжкою хворобою, спочатку (з 1276 р.) невідомою нам, а в 1285 р. — зі смертельним раковим захворюванням. Тим більш вагомою виглядає державна і культурна діяльність волинського князя, досі не оцінена вченими. Розповімо коротко про різні боки життя й діяльності Володимира Васильковича.

Насамперед слід наголосити на помилковості поширеного серед істориків твердження щодо нібито «пасивної ролі» нашого героя в політичному житті. Стосовно зносин з близькими й далекими сусідами Русі джерела свідчать, що Володимир проводив активну зовнішню політику, перебуваючи у жвавих стосунках з іншими руськими князівствами та іноземними державами: Польщею, Мазовією, Литвою, землею ятвягів та ін. «Пасивною» його міжнародна діяльність виглядає лише на перший і поверховий погляд, тому що у зовнішньополітичних справах волинський князь віддавав перевагу мирним засобам перед воєнними. У цьому він рішуче відрізнявся від своїх братів у перших, синів Данила, особливо від Лева, котрий у політиці визнавав єдиний засіб — меч. Через це зовнішня політика Володимира Васильковича виглядає блідою на фоні майже безперервних воєнних дій проти сусідів, що велись його вельможними родичами.

При всьому цьому волинський князь не уникав війни, коли не можна було владнати справу миром. Володимир оружно підтримував свого союзника Конрада проти його молодшого брата Болеслава у змаганні за мазовецький престол. Не раз давав він одкоша агресивним ятвязьким князям, що шарпали північно-західні рубежі Володимиро-Волинського князівства. Володимир Василькович мав великий, часом вирішальний вплив на польські справи, беручи участь (знову-таки переважно дипломатичними засобами) у боротьбі навколо головного тоді у Польщі краківського престолу й підтримуючи обраних ним кандидатів.

Показовими є стосунки Володимира з мазовецьким князем Конрадом II. Його дід Конрад І і батько Земовит були союзниками Данила й Василька Романовичів. По смерті Земовита (1262) Володимир з державних міркувань, а також поважаючи закони престолонаслідування, рішуче підтримав у двобої за мазовецький стіл старшого сина покійного — Конрада проти молодшого Болеслава. Деякий час Володимир допомагав Конрадові сісти на краківський престол, але можновладці Краківської землі завадили вокняжінню чужака. Тоді Конрад утвердився на престолі Мазовії й упевнено почувався на ньому аж до смерті волинського князя.

Волинський літописець розповідає, як Конрад надіслав посла до Володимира Васильковича, котрий лежав смертельно хворий, доживаючи останні місяці. Посол переказав волинському князеві щирі й зворушливі слова свого володаря: «Пане-брате мій! Ти ж був мені замість батька. Поки ти тримав мене під своєю рукою своєю милістю, я завдяки тобі, пане, князював і тримав свої міста, від братів відділився і був грізним». Ці слова, а також самий характер взаємин між Володимиром і Конрадом свідчать, що мазовецький князь був васалом волинського.

Володимира Васильковича в тогочасному світі поважали як мудрого, розважливого й справедливого володаря. Ось епізод з його Літописця, що кращим чином підтверджує таку думку. 1279 р. в землі ятвягів стався голод. «Прислали ятвяги своїх послів до Володимира, так кажучи: «Пане наш, князю Володимире! Приїхали ми до тебе від усіх ятвягів, сподіваючись на Бога і на твоє здоров’я. Пане, не помори нас, допоможи нам прогодуватися». Володимир прислухався до благань ятвязьких послів і «послав їм з Берестя жито в ладдях по Бугу». Значення цієї лаконічної розповіді важко переоцінити.

Адже близько трьох століть Русь і ятвяги тільки те й робили, що воювали між собою. І раптом ятвязькі князі в скрутну хвилину волають про допомогу до князя Волині — тієї самої землі, яку вони найчастіше й найбільше грабували своїми набігами. Володимир Василькович допоміг їм, хоча неврожай охопив тоді й Волинь, і самому Володимиро-Волинському князівству було сутужно з хлібом. Характерно, що ятвязькі князі звернулись по допомогу до Володимира, а не до Лева чи Мстислава, — певно, володимирський князь був відомий за межами своєї землі добротою, людяністю й справедливістю.

Великою мудрістю й твердістю відзначався Володимир у стосунках з іншими руськими князями, насамперед із своїми найближчими родичами, синами Данила Галицького. Він проводив чесну й суверенну політику, і не дуже-то високоморальні брати у перших Лев і Мстислав мимоволі поважали його. Показовою є історія зі спадщиною Володимира Васильковича. Бездітний волинський князь, передчуваючи близьку смерть, розважливо обирав людину, якій міг би передати своє князівство. Йому довелося вибирати між двома братами у перших: Левом і Мстиславом. Здавалось би, Володимир мав віддати перевагу Левові як старшому й більш енергійному, хороброму воїнові й полководцеві. Однак волинський князь вчинив інакше.

Складач Літописця Володимира Васильковича приблизно під 1287 р. пише, що волинський володар, «обтяжений неміччю тіла свого (його гризла ракова пухлина), почав слати до брата свого Мстислава, так мовлячи: «Брате, ти бачиш мою хворобу, я вже не маю сил, і немає в мене дітей. Тобі, моєму братові, я даю землю свою всю і всі міста після моєї смерті». Трохи пізніше Володимир пояснив Мстиславу своє рішення: «Я так вчинив через гордість (гординю й нахабство) брата свого (Лева) й племінника свого (Юрія) — віддав тобі землю свою».

Мені здається, що Володимир Василькович, обравши спадкоємцем Мстислава, вчинив мудро і далекоглядно. Однак деякі історики думали інакше. М. Грушевський писав: «Волинський філософ з його знанням переднього і заднього (того, що було, і того, що буде) не дуже мудро поступив, давши себе повести своїм особистим антипатіям до талановитого й енергійного Лева і через ці антипатії подарувавши своє князівство, наче окрасу з своєї гардероби, нездарному Мстиславу, замість аби злучити своїм тестаментом Волинь з Галичиною».

Переконаний у тому, що наш шановний історик помилився в оцінці політичної ситуації й політичних діячів Західної Русі. Минулого не можна було повернути. Об’єднане й могутнє Галицько-Волинське князівство відійшло у вічність. Якби Лев Данилович захопив ще й Володимирову частину Волині, це б неминуче призвело до громадянської війни в краї — надто далеко зайшли і стали невідворотними по смерті Данила роз’єднавчі процеси, надто сильною зробилася знову земельна аристократія — земельні магнати, аби покірно підставити шию під разючу руку жорстокого й шаленого Лева, який був просто неспроможний відновити державу Романовичів.

Гадаю, що поряд із державними, політичними мотивами Володимир Васнлькович, передаючи своє князівство Мстиславу, керувався ще й моральними міркуваннями. А в моральному плані клятвопорушник, позбавлений будь-яких принципів Лев, котрий не так давно перед тим у нападі гніву вбив ченця — вчорашнього литовського князя Войшелка, — дуже й дуже поступався навіть такій невиразній фігурі, як Мстислав.

У Літописці Володимира Васильковича створено словесний портрет князя — один з небагатьох у давньоруському письменстві: «Цей благовірний князь Володимир був високий на зріст, широкий у плечах, гарний обличчям, волосся мав русяве, кучеряве, бороду він стриг; руки й ноги у нього були гарні, голос низький». Далі в Літописці йдеться про освіченість, мудрість, любов до книжок, високі душевні якості князя: «Він тлумачив книжне писання, тому що був він великий філософ.., лагідний, смиренний, незлобивий, правдивий». Потім у Літописці чимало сказано про будівництво ним міст, церков і монастирів, прикрашання їх іконами, дорогоцінним посудом і книжками, частину яких князь переписав власноручно.

Трагічна й зворушлива історія хвороби й кончини князя Володимира викладена в його Літописці з вражаючою силою й незвичайною для давньоруського літописання повнотною. Наскільки відомо, вона містить єдиний у середньовічному письменстві Русі опис захворювання людини на рак і картину розвитку цієї хвороби.

Людина високого інтелекту, книжник і філософ, притому могутній богатир і відважний мисливець, що сам на сам бився з ведмедем і вепрем, Володимир Василькович мужньо й терпляче боровся з хворобою, що неухильно позбавляла його сил і звужувала можливості державної діяльності. Під 1287 р. волинський книжник уперше записав, що його князь страждає від невиліковної хвороби. З подальшої його розповіді ясно, що уперше симптоми ракового захворювання з’явилися у князя два роки тому. Трохи пізніше літописець повідомив, що його володар «у Кам’янці лежав у хворобі своїй». Тоді він ще піднімався з ліжка.

Хвороба прогресувала, й коли на початку наступного року князь Конрад побачив Володимира, то, за словами волинського книжника, «гірко заплакав, бачачи його хворобу і страждання його прекрасного тіла». У той час волинський князь почав уникати зустрічей з іншими князями — руйнівна хвороба робила своє. Описуючи останній рік життя свого володаря, літописець розповідає історію його хвороби, наводячи натуралістичні подробиці: «Великий князь Володимир лежав у хворобі чотири роки, і про його хворобу так розповімо. Стала у нього гнити нижня губа; у перший рік ще трохи, а на другий і на третій рік стала сильно гнити, хоча він не був ще сильно хворий, а ходив і їздив на коні... Коли минав четвертий рік і настала зима, він став хворіти ще сильніше. І відпало у нього м’ясо з підборіддя, і всі нижні зуби вигнили, і нижня щелепа перегнила». Тоді він вже не міг стояти, тому навіть у церкві змушений був сидіти на стільці.

До останнього подиху Володимир Василькович опікувався справами свого невеликого князівства, займався міжнародною політикою. І зворушливо дбав про те, щоб після своєї смерті був забезпечений добробут його дружини і названої дочки Ізяслави.

Люди любили князя, тому щирою й безпосередньою виглядає розповідь його Літописця про те, як тужили по володареві жителі міста Володимира: «І плакали над ним сила володимирців, чоловіки й жінки, й діти; іноземці: сурожці, новгородці, іудеї, котрі плакали так, як під час здобуття Єрусалима, коли їх вели до полону вавілоняни, плакали жебраки й убогі, й черниці. Він був милостивим до неімущих».



Таким було недовге, але чесне й мужнє життя волинського князя Володимира Васильковича, мудрого, доброго й справедливого правителя, одного з найосвіченіших людей свого часу, що, борючись із невблаганною смертю, опікувався своєю землею й своїм народом.

1Тут і далі авторські пояснення в тексті джерел подаються в дужках. Переклад p давньоруської мови належить авторові.

2Нестор називає Аскольда й Діра завжди разом. Однак вчені гадають, що насправді вони не були співправителями. Аскольд княжив у 40–60-х рр., а Дір був його наступником до початку 80-х рр. IX ст.

3Чернігівський князь Олег Святославич, лютий ворог Мономаха, головний призвідник усобиць кінця XI — початку XII ст., названий за це автором «Слова» Гориславичем (той, що здобув гірку славу).

4Давні русичі вважали себе дітьми й онуками язичницького бога Сонця — Дажбога.

5Тут і далі цитати зі «Слова о полку Ігоревім» подаються з поетичному переспіві М. Рильського.

6Йдеться про купців, які ходили на південь Грецьким і Залозним торговельними гостинцями.

7У Новгородському першому літописі молодшого ізводу. Ця розповідь північного джерела бере початок в XI ст.

8У ранньосередньовічних східних джерелах Київ зветься Куявою та Куябою.

9Візантійські джерела VI–VII ст. називали східних і південних слов’ян антами.

10Всіх, хто не розмовляв їхньою мовою, в тому числі й слов’ян, візантійці називали варварами.

11Арабів. Східні народи в середньовічному християнському світі розглядались як нащадки біблійних персонажів Ізмаїла, сина Авраама, та його рабині Агарі. Давньоруські книжники, у відповідності з вченою традицією свого часу, називають їх ізмаїлтянами, або агарянами.

12Так руські автори називали бухту Золотий Ріг, води якої омивали мури Константинополя.

13Один із кварталів Константинополя.

14У цьому контексті: язичницьку.

15Візантійці розмовляли грецькою мовою, тому Нестор та інші давньоруські книжники називали їх греками.

16Горюча суміш, що під тиском викидалася з мідяних труб на велику відстань.

17Літературознавці встановили, що «Повісті временних літ» передувало кілька літописів, складених у X сг. Всі вони не мали хронологічної сітки. Гадають, що її припасував до літопису Нестор чи його попередник, складач Печерського літопису 1095 р. ігумен Іван. Не маючи під рукою необхідних джерел, Нестор чи Іван розставляли роки на сторінках літопису приблизно, часто навмання.

18Велика родина, що складалася з представників кількох поколінь.

19Жителі візантійського міста Херсона у Криму, корсуняни по-давньоруському.

20Північна діалектна форма вимови й написання слова «Псков».

21Історики лосі сперечаються, як правила Ольга на Русі: чи була вона повновладною княгинею, чи регентом при неповнолітньому Святославі. Вважаю такі суперечки позбавленими сенсу, оскільки літопис свідчить, що аж до 964 р. Ользі належала вся повнота влади.

22У цих словах можна побачити свідчення того, що створена Ольгою сітка вогнищ влади й збирання данини існувала ще й в часи Нестора, тобто на початку XII ст.

23Головна тоді київська гавань при впадінні річки Почайни в Дніпро (в районі нинішнього річкового вокзалу).

24Складова частина язичницького обряду поховання.

25Йшлося про великого полководця античності Александра Македонського.

26При охрещенні Володимир одержав ім’я Василій, отже, цей святий був християнським патроном нашого князя.

27Його смерть, певно, залишиться історичною загадкою.

28Нестор згадує синів першої дружини Володимира Святославича Рогнеди в такому порядку: Іаяслав, Мстислав, Ярослав і Всеволод. За «Повістю», у Володимира був від іншої дружини ще один син Мстислав, і той міг бути молодшим від Ярослава. Та сама поведінка Мстислава тмутараканського, претензії на Київ свідчать, що його династичні права на загальноруську владу були принаймні не меншими, ніж у Ярослава.

29Агіографія — літературний жанр, що описує житія святих.

30Так ісландські саги називають Русь.

31У такій формі в сагах пишеться ім'я Ярослава Мудрого.

32В Середземному й Егейському морях, островами на яких володіла Візантія.

33Це не виключає одночасного відтворення «ряду» на пергамені.

34Йдеться про більшу частину Північно-Східної Русі.

35Йдеться про повстання в Києві 1068 р.

36Приселков М. Д. История русского летописания XI–XV вв. Л., 1940.

37Згідно з біблійною історією людства, всі східні народи, араби й тюрки зокрема, вважались синами Ізмаїла та його рабині Агарі. Тому-то, слідуючи високим традиціям біблеїтики, давньоруські книжники називають печенігів, торків, половців, а потім і татар ізмаїлтянами, або агарянами.

38Із слів якого (а може, й ним самим) в Київському літописі описана ця історія.

39Таких самих ізгоїв, як він сам.

40


41Область між Дністром і Дунаєм, де збирався вільний люд, вигнаний з феодального суспільства. В очах князів і бояр Берладь була символом беззаконня й розбійництва.

42Найбільша в той час образа посла, що означала оголошення війни.

43Святослав Всеволодич був тоді ще й найстаршим у потомстві Ярослава Мудрого.

44Над іншими князями.

45Гадаю, зовсім не випадково літописець згадує Олега «Гориславича», сумно відомого дружбою з ханами і наведенням їх на Русь. Адже батька Ігоря — Святослава Ольговича він не згадав!

46Мав християнське ім’я, отож був охрещеним.

47Тими ворітьми їхали на захід, до «німецької», тобто до закордонної сторони.

48Вага гривни срібла чи золота коливалась в той час між 160 і 204 г.

49Мстиславич, тодішній великий князь київський.

50Йдеться, мабуть, про Мстислава Удатного, тестя Романового с Данила, що був у 1219–1228 рр. галицьким князем.

51Досі не розгадане вченими слово. Природно думати, що воно означає якийсь тюркський народ.

52Ятрівка — дружина брата.

53Це прізвисько звичайно перекладалося на українську мову як відважний, молодецький, на російську — удалой. Насправді воно означає: удачливий, щасливий.

54Хтось на зразок міністра двору в пізніші часи, один з найвищих урядовців у давньоруських князівствах. До того ж Андрій був одним з найкращих воєвод князя Данила.

55Той, що склав притчу.

56Дядьком, або «кормильцом», звався вихователь княжича, звичайно вихідець із знатного і впливового боярського роду.

57Тут: родичку. Роман був сином дочки польського князя Болеслава Кривоустого.

58Це посередньо свідчить, що справа одразу дійшла до зіткнення галицько-волинського війська з австрійським.

59Так називає Оттокара галицький письменник — мабуть, тому, що з часом той все-таки став австрійським герцогом.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   28   29   30   31   32   33   34   35   36

Схожі:

Книга розрахована на широким читацький загал iconРозмежування на сході європи
Книга розрахована найширші кола читачів, які цікавляться малодослідженими сторінками української дипломатії та воєнної історії
Книга розрахована на широким читацький загал iconЧитацький абонент ― Читацький абонемент Абривіатура ― Абревіатура
Амністія підприємств-боржників ― Амністія підприємствам-боржникам
Книга розрахована на широким читацький загал iconЦикл статей з історичного краєзнавства Криворіжжя Кривий Ріг
Криворізького національного університету, який незабаром зустрічає свій 90-й день народження. Книга, насамперед, розрахована на студентську...
Книга розрахована на широким читацький загал iconКнига розрахована на широке коло наукових працівників, вчителів, студентів усіх тих, хто цікавиться історією національної педагогічної науки
Академік апн україни Микола Іванович Шкіль: Нарис про життя І діяльність. Бібліографічний покажчик праць до 70-річчя. – К.: Нпу імені...
Книга розрахована на широким читацький загал iconКнига світ, книга серцю привіт Методичні рекомендації ббк 8. 387. К 53
Книга — світ, книга — серцю привіт : метод реком. / Нац б-ка України для дітей; уклад. Ю. В. Осадча. — К., 2013. — 36 c
Книга розрахована на широким читацький загал icon«Засоби залучення учнів до читання як шлях формування загальнокультурної компетенції інноваційної особистості»
Школа – це насамперед книга. Книга – це могутня зброя. Розумна, натхненна книга часом вирішує долю людини
Книга розрахована на широким читацький загал iconКнига року Бі-Бі-Сі 2012 (Книга року bbc) — літературна нагорода україномовним літературним творам, що присуджується Британською телерадіомовною корпорацією (Бі-Бі-Сі). Книга року Бі-Бі-Сі
Ця книга про те, як можна подолати свій страх. Про те, як можна навчитися навіть із найстрашніших І найзагрозливіших синьомордів...
Книга розрахована на широким читацький загал iconКнига для дому, книга для сім'ї, ви можете сміливо наслідувати приклади з моїх порад, робити виписки, конспектувати окремі тези чи положення, а згодом перевірити це на власному досвіді
Книга, що претендує на настільну, заслуговує, очевидно, на передмову. Книга без передмови — те ж саме, що кінокартина без кіножурналу....
Книга розрахована на широким читацький загал iconЯ – дев’ятикласник, я читаю І вчу влітку! І. Читацький щоденник

Книга розрахована на широким читацький загал iconНевідомий Арсен Річинський
Здавалося, цього більше ніж досить, щоб достойно вшанувати пам’ять такої людини. Та українці дивні люди. Наш загал ладний, швидше,...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка