Книга третя вінниця 2017 половинчук в. П. Флорида. Волонтери снайпери. Роман. Книга третя. Вінниця: 2017. 97с



Сторінка1/4
Дата конвертації21.07.2017
Розмір1,34 Mb.
ТипКнига
  1   2   3   4

В.П.ПОЛОВИНЧУК

ФЛОРИДА

ВОЛОНТЕРИ СНАЙПЕРИ

.


В.П.ПОЛОВИНЧУК

ФЛОРИДА

ВОЛОНТЕРИ СНАЙПЕРИ

Р О М А Н



Книга третя
ВІННИЦЯ - 2017

ПОЛОВИНЧУК В.П. ФЛОРИДА. Волонтери снайпЕРИ. Роман. Книга третя. Вінниця: - 2017. – 97с.

Про кохання американської дівчини та українського юнака у черговому творі академіка В.П. Половинчука. Повісті «Від хулігана-пастушка – до академіка», «Закоханий хабарник», «У кожного своя доля», «Любов педагогічна», «Учитель танців», «Сміються, плачуть солов’ї», романи «Любов зла – полюбиш…», «Цветы Софии», «Червоне – то любов», «Небесний сектор» та перші книги роману «Флорида» опубліковані у 2010-2016р.р.




Збіг з реальними подіями випадковий.

Усі персонажі вигадані.

Борітеся – поборете!

Вам Бог помагає!

За вас правда, за вас слава

І воля святая!

Тарас Шевченко

Поема «Кавказ»


  1. Волонтерка

Стелла прийняла рішуче та надзвичайно сміливе рішення залишитись волонтером на воюючій зі східним «братом» Україні. Романтична американська красуня з чудового міста Маямі штату Флорида закохалась і одружилась з українським студентом Максимом, якого усі називали Максом. У серпні вони прилетіли разом у весільну подорож до батьків чоловіка. Її тут все дуже дивувало. Відсутність нормальних доріг. Простий цегляний будинок під шифером, ніби зі старого майже забутого бойовика про дикий американський Захід. Сітчаста іржава огорожа навколо будинку. Рудий веселий собака Тузик у дворі, що кинувся зі скавучанням на груди Максові та дівчину зразу сприйняв за свою. Простота і щирість у стосунках з нею рідні чоловіка. Старі у рамках фотографії на стінах. Відсутність у будинку Інтернету, яким можна було користуватись лише в комп’ютерному центрі десь у місті. Та була дуже рада, що батьки зразу ж признали її своєю, рідною. Відчувала, як щиро цілували, як раділи простим подарункам, як зразу ж назвали дочкою, донею. Макс пояснив, що так звуть найдорожчих дітей. Вона майже не розуміла української мови. Могла сказати лише: «Все добре». Та їй було достатньо привітної, ніжної інтонації, з якою до неї звертались, добрих усмішок. Макс розповідав їй про своє рідне місто. Воно насправді виявилось значно кращим, ніж вона уявляла. Все потопало у зелені садків, плакучих верб, каштанів, лип, осик. Місто розкинулось по обидва береги широкої спокійної ріки. На поверхні води ще цвіли, зовсім незнайомі, жовті лататі лілії, плавали дикі качки і гуси. Для неї була дивною відсутність кокосових пальм, розлогих пісочних пляжів з тисячами різнокольорових шезлонгів, висотних будинків, стрімких костелів і кірх, швидкісної автостради, що тяглась у Маямі вздовж узбережжя океану. Та Макс показав величний стародавній Свято-Троїцький кафедральний собор, який увечері чудово підсвічувався мінливими кольорами. Побували вони на Європейській площі з високою старовинною баштою посередині та біля пам’ятників якогось письменника-класика і запорозького полковника. У центрі міста було декілька гарних алей. На одній з площ стояв паркан з написами «Правий сектор» та стела з невеликими фотографіями загиблих чоловіків Небесної Сотні. Особливим здавався Центральний парк зі своїми дубами, ялинами, кленами, де Макса запросили зіграти за свою колишню університетську команду баскетболістів. Відвідали у академічному музично-драматичному театрі ліричну виставу «Іван Мазепа». Стеллі сподобався інтер’єр театру, сюжет, дуже незвичні для неї костюми та гра

акторів.

Коли Макс у міському Центрі волонтерів несподівано сказав, що хоче піти добровольцем воювати проти російських агресорів, дівчина розгубилась. Вона мріяла про щасливе, романтичне подружнє життя з коханим у Маямі. Там все з дитинства випромінювало звичну радість, впевненість у майбутньому. Навіть океан, де іноді бували шторми та урагани, був таким привітним, просто притягував незрозумілою неосяжністю, прозорою прохолодною водою, лагідними хвилями, сотнями різнокольорових вітрильників. Адже закінчила університет, знайшла гарну роботу. Макс перейшов на третій курс технічного коледжу, після занять працював помічником системного адміністратора у фірмі батька. Вони жили у чудовій двокімнатній орендованій квартирі. Мріяли згодом купити котедж, народити дітей. А тепер все раптом стрімко мінялось. Макс розповідав Стеллі про війну на Донбасі. Та вона була впевнена, що це десь дуже далеко, за океаном, на іншому кінці світу, в нецивілізованій Азії, що війна ніколи їх не торкнеться.

Потрібно було швидко вирішувати, як їй поступити. Можна повернутись самій до Маямі. Там батьки, друзі. Там роками випробуваний, звичний добробут, тверда впевненість у собі та обставинах. Але як жити без коханого, якого щиро любила усією душею? Класик писав, що на відстані любов не вгасає, лише міцнішає. Та вона ні за що не хотіла любити на далечезній відстані. Вона тепер жила ради Макса, дихала разом з ним, ловила кожен погляд його ніжних карих очей, якими не могла намилуватись. Він і тут не буде поряд. Та без вагань вирішила: вона знатиме про його обставини від інших, а згодом зможуть бути знову разом. Це її трохи заспокоювало, вселяло хитку впевненість у щасливому майбутньому.

Ніч перед від’їздом Макса на Донбас вся родина майже не спа-

ла. Бабуня з дідунем попрощались з внуком ще звечора. Мати, із заплаканими очима, в котрий раз перекладала речі у рюкзаку. Ніби все передбачила. Навіть маленьку іконку та срібний хрестик повісила сину на шию. Батько віддав безпечну бритву, помазок та складний ножик, у якому було декілька лез, штопор. Він лише зітхав і через кожні пів години виходив на двір палити. Тузик, який зазвичай крутився біля воріт, тепер не відходив від дверей, відчуваючи, що в будинку відбувається щось особливе.

Молоді прощались у спальні.


  • Звідти по мобільному зможеш подзвонити? - в котрий раз за-

питувала Стелла, що в одній нічній сорочці сиділа біля чоловіка на ліжку. – Чи якусь записку переслати?

  • У офісі «Правого сектору» сказали, що російська електронна

розвідка почала відслідковувати такі дзвінки, вираховує місце знаходження мобільника і саме туди стріляє з гармат. Тому командирам взводів видали спеціальні телефони і можна буде з їх дозволу раз на тиждень подзвонити.

  • Але ти смартфон та зарядний пристрій на всякий випадок візь-

ми, - наполягала Стелла. - Десь знайдеш там Інтернет і зателефонуеш по Вайберу, чи по Скайпу. Хоч СМСку пришлеш. А то я тут від журби помру.

  • Добре, люба, - пригортав та цілував Макс дружину. – Я тебе

без вісточки не залишу. Ти швидше підключайся до волонтерів, матері допомагай вдома. Тоді час йтиме швидше. А ще обіцяла вивчити нашу співучу, як ти кажеш, мову.

  • Я своїм поки що нічого не сказала. Вони можуть не схвалити

мого рішення. Особливо мати стане хвилюватись. А у неї хворе сер-

це. Не дай Бог, подумають, що піду разом з тобою воювати.



  • Ваші волонтери працюють по всьому світу. Тому рідні повинні

зрозуміти: моїй країні у такий важкий час потрібна допомога. Лише обов’язково їм скажи, що я тебе відмовляв, хотів, щоб повернулась до Маямі. Але ти вирішила залишитись. Може все таки полетиш додому? Там спокійно, гарна робота. Я не буду за тебе хвилюватись. А війна швидко закінчиться. На крилах прилечу до Флориди!

  • Ні, милий! І не умовляй, - гаряче цілувала Макса дівчина. – Тут,

недалеко від тебе, разом з твоїми батьками мені буде спокійніше. В Америці важко оцінити тутешню ситуацію. Там про Україну, крім одного-двох дипломатів, ніхто й не згадує. А тут з розмов батьків та волонтерів буде зрозуміло, як розвиваються події. Радіо на кухні слухатиму. Буду щиро молити Бога, щоб ти швидше повернувся додому живим і здоровим. Лише не знаю, чи є у вас кірха?

  • Кірхи немає. У центрі правиться в старому костелі.

  • Можна піти й до католицького костелу.

Вони в обіймах заснули тривожним сном лише під ранок.

На залізничний вокзал проводжати чоловіка пішла лише Стелла.

Макс попросив батьків йти на роботу та спокійно працювати. Тузик на прощання лизнув руку і помахав хвостом. На Донбас в той день їхало четверо добровольців «Правого сектору». Квитки заздалегідь взяли до одного вагону. У руках Макса був невеликий рюкзак з необхідними речами та їжею не одну добу. Офіційних проводів не було. Чиновники сиділи по норах та по кабінетах і тряслись за свої посади. Адже два місяці тому на центральній площі ще вирував місцевий Майдан. Одна природа проводжала хлопців гарною погодою та бажала повернутись з перемогою. Жодної хмаринки на блакитному небі, такому чистому та ясному, як і помисли хлопців «Правого сектору». Вони підсвідомо розуміли, що лише чиста душа та тверда рішучість допоможуть їм здолати підлого ворога.

Макс поцілував дівчину, в очах якої стояли сльози.



  • Не хвилюйся, люба. Ми переможемо цих клятих сепаратистів

та їх наставників росіян. Патріарх Філарет сказав, що за ними правда, а де правда – там і Бог.

  • Це далеко їхати? - хвилювалась у його обіймах Стелла. - Ти

мені постарайся зразу зателефонувати.

  • На ранок будемо в Краматорську. Там, казали, десь неподалік

є навчально-тренувальний центр. Адже ми не обстріляні. Я в руках ніколи справжньої зброї не тримав.

  • Мало ми з тобою ходили до парку постріляти у тирі. Це я вин-

на. Тепер почував би себе значно впевненіше. Хотіла, щоб гарно грав у теніс. Хто гадав, що потрібно було тренуватись у стрільбі.

  • Не переймайся, мила, навчусь! Ти знаєш, я до навчання маю

хист. Буду хвилюватись за тебе. Мови не знаєш, друзів немає. Не встиг познайомити тебе зі своїми баскетболістами. Не було часу. Дуже швидко вирішилось питання з від’їздом.

«Видно, на Донбасі не хватає наших бійців, - лише тепер здогадався хлопець. - А то не відправили б так швидко. Хоча б навчили нормально стріляти. По радіо весь час повідомляють про втрати. В

першу чергу, звичайно, гинуть новачки. Та не стану щось казати

Стеллі. Вона й так ледве стримує себе, щоб не розплакатись».



  • Я мову опаную швидко. Маму уже майже розумію. Ти лише не

пропадай надовго, любий. При першій же можливості надсилай хоч якусь вісточку.

Тут оголосили, що прибуває поїзд. Макс міцно поцілував кохану і зник у тамбурі. Через декілька хвилин останній вагон потягу зник за поворотом. Стелла ще довго стояла на пустому пероні та затуманеним поглядом вдивлялась вдалину.

«До кінця не можу зрозуміти, чому я тепер не поїхала разом з ним. Навіть не попробувала звернутись з таким проханням до того ж самого «Правого сектору», де милого зразу записали у добровольці. Макс взагалі наполягав, щоб повернулась до Маямі. Та я вчепилась за волонтерство. Потрібно було сказати, що справно стріляю, і могли б дозволити поїхати з Максом. Але ж я стріляла зі спортивної рушниці. На тому клятому Донбасі у руки дадуть справжню зброю, якої я ніколи не бачила. Не може бути, щоб тут не готували снайперів. Жодна війна без них не обходиться. Снайпери з великої відстані відстрілюють у лавах противника офіцерів, сержантів, мінерів, розвідників, завдаючи цим великої шкоди. Нам колись тренер розповідав, що у роки Другої світової війни до США прибула делегація з Радянського Союзу. Серед делегатів була тендітна вродлива дівчина снайпер Павліченко. Так вона знищила триста дев’ятнадцять німецьких фашистів. Це ж майже батальйон! Її запросила до себе пожити декілька днів дружина президента Рузвельта. Вони навіть стали приятельками. На одному зібранні Павліченко сказала, що вона, дівчина, воює проти фашистів, а чому дужі чоловіки, що сидять у залі, ховаються за її спиною, а не на фронті. Ці слова ніби прискорили рішення США про відкриття Другого фронту проти фашистської Німеччини. Негайно потрібно розпитати, де готують військових снайперів», - шукала дівчина можливість бути якнайближче до коханого.

Був початок вересня. Сонце ще стояло досить високо. Період дощів не почався. Надворі бабине літо. Поряд з привокзальною площею вирує великий продовольчий ринок. Продається все, що душа бажає: різноманітні фрукти, овочі, гори кавунів, динь, капусти, помідорів, огірків, перців, баклажанів. Люди несуть з ринку у вели-

ких сітках капусту, цибулю, картоплю.

«Чому у такій кількості купують? - дивувалась Стелла. - Адже все у маркетах продається круглий рік. Невже роблять запаси у зв’язку з війною? Потрібно запитати у мами, чи й нам не накупити продуктів першої необхідності. Може у батьків немає коштів? Так я поміняю долари й закупимо».

Стелла зайшла на ринок. Побачила у стаканчиках малину, поряд великі гарні сливи. Пальцем показала, що хоче купити малини і слив. Продавець не зразу зрозуміла, та потім махнула головою і сама взяла з рук дівчини протягнуті гривні, видавши фрукти.


  • Видно, німа небога, - з жалем сказала іншому продавцю. – А

така славна дівчина. У нашому селі одна німа одружилась, то двоє діток добре розмовляють і чують. Від чого ця хвороба, не знаєте?

  • Кажуть, що від наркотиків. Вони ж ще у школі їх пробують. А

потім деякі вмирають у двадцять-двадцять п’ять років. У моєї сусід-

ки хлопець уже двічі лікувався у наркодиспансері. Нічого не допомагає. Ніде не працює, ходить, мов причумлений.

Стелла купила ще диню і поїхала наповненою людьми маршруткою додому. Прийшлось весь час стояти. Все боялась проїхати свою вулицю. Від зупинки потрібно було пройти метрів чотириста. Дівчина йшла і у котрий раз дивувалась дуже поганій дорозі. Вибоїни, невеликі калюжі з болотом, місцями відсутній асфальт, безпосередньо на проїжджій частині та особливо на узбіччях поліетиленові пакети, обривки паперу, часом пляшки, ще якесь сміття.

«Це якийсь жах! Тут не витримає довго жоден автомобіль. Ходова частина швидко вийде з ладу. Як люди миряться з таким нехлюйством? Адже сміття потрібно прибирати. У Маямі за викинуту на узбіччя пляшку чи паперову упаковку зразу штрафує поліція. Громадяни можуть зателефонувати до поліційного відділку і повідомити номер авто, з якого викинули якесь сміття. Тому ніхто ніколи й не викидає. Дороги постійно поливають розчином води і миючого засобу, а тротуари – протирають спеціальним шампунем. Біля котеджів господар відповідає за чистоту тротуару. Якість асфальтового покриття постійно контролюється, вибоїни не допускаються. Ось пройшла до воріт і уже потрібно мити взуття, хоч ніби й обходила ці калюжі. Не розумію, як можна ходити по такому бруді? Напевне, люди звикли і не вимагають від влади кращого відношення до доріг. Можливо,і я з часом звикну, якщо вирішила залишитись тут. Попробую постійно прибирати бруд та сміття навпроти будинку батьків. Інші подивляться і соромно буде тримати свою ділянку дороги забрудненою».

Макс віддав дружині свої ключі від хати і вона сміливо відкрила хвіртку та зайшла до двору. Тузик як завжди привітно її зустрічав, махаючи хвостом та заглядаючи у вічі. Дівчина ласкаво погладила його по голові.



  • Хтось є вдома? – запитала у собаки, - Батько завжди прихо-

дить пізніше. А мати може бути. Вона йде до свого магазину зовсім раненько. Я жодного разу не чула, коли вона виходить.

Та двері були зачинені. Стелла пройшла до хати, поклала на стіл у кухні малину, сливи, диню, переодяглась і вирішила щось приготувати з їжі. У Маямі завжди готувала мати. Вона не працювала, доглядаючи за дітьми з тих пір, як вони були маленькими. А потім батько вирішив, що матері хватає роботи вдома, умовив її займатись хатніми справами. Тим більш, що майже двадцять років вона не працювала на комп’ютері. Тому Стелла якихось особливих страв готувати не вміла. Але нарізати салат, смажити яйця, чи картоплю для неї було просто. Тому пішла на кухню, дістала з холодильника помідори, огірки, помила і нарізала у тарілку. Посолити та полити олією вирішила тоді, коли прийде мати. По радіо, яке майже постійно було увімкнене, передавали останні новини із зони АТО, де йшли бої та щоденно гинули люди. Особливо запеклими військові дії були у Донецькому аеропорті. Наші добровольці захопили побудований до європейської першості з футболу «Євро-2012» новий термінал і не здавали уже майже два місяці. Стелла більшість сказаного не розуміла. Але тривожна інтонація диктора та деякі знайомі слова визивали у неї неспокій.

«Не можуть Макса направити зразу ж на передову. Він повинен хоч трохи навчитись стріляти, якось маскуватись, поводити себе так, щоб не попадати під прямі обстріли. Передають, що сепаратисти застосовують міномети, гармати, якісь реактивні «Гради». Вчора повідомили, що під вогонь цих «Градів» потрапив механізований підрозділ. Загинуло біля тридцяти хлопців. Чому українських вояків називають хлопцями? Хіба вони не солдати? Може так називають із-за того, що вони зовсім молоді, як мій Макс? Дуже шкода цих хлопців. Адже у кожного є мати, батько. Як їм пережити смерть дитини? Щоб у мирний час раптово почалась війна! Макс звинувачує у всьому Росію, яка за всяку ціну не хоче підпустити до свого кордону НАТО. Та НАТО ніби ні з ким не воює. Чому ж тоді Росія почала війну? Спочатку вона захопила Крим. Там ніби бойових дій не було. А тепер ось бої на Донбасі. Невже не можна було вирішити все мирними переговорами? І взагалі зона АТО, сказав Макс, знаходиться у Луганській та Донецькій областях. Чому ж постійно лунає якась назва Донбас? Голова іде обертом від цієї невизначеності. Хто допоможе мені розібратись у цій плутанині? Потрібно не випускати з рук англо-український розмовник. Старатись розмовляти лише українською. Могла ж ще у Маямі попрости Макса, щоб він звертався до мене своєю мовою. Так ні, так закохалась, що подругу Люсі хотіла з світу зжити. Перестала з нею зустрічатись. Лише запросила на наше з Максом вінчання. Гостей на весіллі багато не було. Але зате всі свої, найближчі люди. Така була щаслива, ніби мені зірку з неба подарували! Перші дні не відпускала Макса від себе. По сто раз на день цілувались! Тепер минулось щастя. Потрібно батькові зателефонувати, про все розповісти. Адже вони там не знають, що Макс поїхав воювати, а я залишаюсь волонтером. Як спокійніше їм про це повідомити, щоб вони менше хвилювались?»

До будинку Інтернет не був підведений. Мобільний Інтернет на телефоні тут не вмикався. Тому дівчина вирішила зателефонувати завтра вранці, коли піде до Центру волонтерів.

Змарніла за день мати застала невістку у роздумах.


  • Доню, я весь день думаю про Макса. На поїзд він з хлопцями

сів без пригод? Хто їх проводжав?

  • Їх четверо поїхало, - як могла розповіла Стелла. - Поїзд прибув

вчасно. Проводжало двоє дівчат. Офіційних проводів не було.

  • Макс часом не заплакав? Не оглядався, коли сідав до вагону.

  • Не оглядався. Зразу зник у тамбурі.

  • Добре, що не оглядався. Це гарна прикмета.

Лише тепер мати побачила, що невістка уже приготувала салат. А

на столі лежать малина, сливи, диня.



  • Доню, ти, напевне, їсти хочеш? Адже ще до обіду пішли з Мак-

сом. Тоді не будемо чекати батька. У нас є борщ, котлети. Зараз підігрію й разом поїмо. Ти давно прийшла? Могла сама собі їжу взяти у холодильнику. Не соромся. Почувай себе вдома. Хочеш, сама собі щось звари. Я не знаю, які страви готують в Америці. Одна жінка казала, що там перших страв не варять. А як можна без першого?

Шлунок буде погано працювати. Але якщо не подобається борщ, то зварю завтра суп.

Невістка лише уважно слухала. Та коли почула про суп, то зразу згідно закивала головою.


  • Суп фрикадельками! – згадала Маямі. - Все добре.

  • Домовились. Зварю суп з фрикадельками. Чому раніше мовча-

ла? А борщу трохи поїж. Він ситний. Додай сметани.

Мати сама поклала до тарілки ложку сметани. Стелла поїла салату, борщу, котлети теж сподобались. Трохи з’їла малини, слив. Потім помила тарілки, поцілувала у щоку свекруху і пішла до спальні, у якій батьки мовчки вирішили поселити невістку. Дівчина з цього дня почала писати листи Максу, ніби розмовляючи з милим.



«Максику, любий! Пройшло лише декілька годин, як ти поїхав, а я уже хвилююсь та скучаю за тобою. На пероні дуже швидко попрощались. Я не змогла знайти потрібні слова підтримки у величезній ноші, яку ти на себе добровільно взяв. Адже війна – це фізичні і моральні страждання. Ти казав, що там немає навіть елементарних санітарних умов, до яких звикла цивілізована людина. Незабаром почнуться холодні ночі, потім – зима. У тебе тепла куртка. А ось теплих штанів немає. Спортивний костюм під штанами не захистить. У Маямі морозів ніколи не буває. Я знаю про них лише з розповідей брата Томаса. Він на риболовецькому траулері працював біля берегів Аляски. Там уже в кінці серпня починаються морози. Обовязково знайди і купи теплі брюки. Гроші у тебе є. Рукавиці я тобі до рюкзака поклала. Теплу шерстяну шапочку і шерстяні шкарпетки теж. Черевики взув ти зимові. Тому ноги не повинні мерзнути. Головне – не простуджуйся. Там, любий, відчуваю: буде не до лікування.

З перону пішла на привокзальний продовольчий ринок. Надивилась на садово-городнє багатство. Там продається все, чого душа бажає. Бачила навіть авокадо, персики, інжир. І ціни нижчі, ніж у Маямі. Зразу не знала, що купити додому. Давно не їла малини, слив. Ледве домовилась з продавцем і все таки купила. А ще середнього розміру жовту диню. Шкода, що не можеш ти зі мною це поїсти. Мати була задоволена, що я приготувала до її приходу салат. Вони з батьком зі мною дуже добре стосуються. Швидше постараюсь вивчити українську мову, щоб спілкуватись з ними. А то ніби німа. Всі розмови на пальцях.

До побачення, коханий Максику. Гарних тобі снів».

Лягати спати було ще рано. Стелла пішла на кухню послухати радіо. Кабельне телебачення до хати не було підведене. У старому телевізорі вмикались лише дві програми, перша національна та «1+1». Тому Стелла частіше слухала радіо. Мати з батьком перебирали в сараї картоплю. Знову в останніх вістях почали з повідомлення про загиблих у зоні АТО. Дівчина не витримала, розплакалась, повернулась до спальні, лягла до ліжка і накрилась з головою, щоб батьки часом не почули її плачу.

«Котрий день говорили про запеклі бої у Донецькому аеропорті. Видно, це зараз основна ділянка війни. З іншого мало що розібрала. Та й цього мені досить, щоб зрозуміти: Макса напевне направлять саме туди. Може навіть сам напроситись. Що вдіяти, щоб його зберегти? Потрібно було б замовити молебень про спасіння душі. Але ж кірхи тут немає. Макс казав, що в центі є католицький костел. Ця віра дуже близька до нашої. Піду завтра до того костелу. А ще перед сном потрібно уклінно молити Пречисту Діву Марію, щоб заступилась за мого Максика. З дитинства я ходжу з батьками до кірхи. Наша родина постійно жертвує певні кошти на храм. Впевнена: моя молитва допоможе коханому. Адже допомогла, коли я просила, щоб Макс став моїм судженим. Відвела від нього хвойду Люсі, що відверто чіплялась до хлопця. Один раз в океані великий кит виринув майже біля самого вітрильника, на якому були ми з Томасом і Макс. Я так перелякалась! Та молитва запобігла зіткненню з цією потворою. Мати у Маямі завжди молиться і у нашій родині все гаразд. Не бачила, щоб мати Макса молилась. Напевне, перед самим сном. Бо до церкви по неділях вона ходить. Може й мені з нею піти? Бог у нас той же самий».

Вранці Стелла поспішила до Центру волонтерів. За старшого тут був Микола Петрович. Він включив дівчину до групи жінок, що плели маскувальні сітки. Стелла попросила його дозволити зателефонувати до Маямі батькові.



  • Татусю, - почула вона у мобільному голос батька, - що у вас

нового? Чи здорові всі?

  • Та все добре. Томас уже повернувся з Аляски. Встиг купити та

вийти в океан на новому вітрильнику. Ти чому декілька днів не телефонувала? Ми почали хвилюватись.

  • У будинку Макса немає Інтернету. Тому прийшлось телефону-

вати з Центру волонтерів, у якому я вирішила попрацювати. Сьогодні ми плетемо для військових маскувальні сітки.

  • Не розумію, чому пішла на пару днів до Центру волонтерів? –

схвильовано батько. - У вас же зворотні квитки на післязавтра. Максові потрібно закінчувати коледж. Тобі – на роботу. Мати уже планує, чим вас пригостити, коли повернетесь додому.

  • Татусю, рідненький, ви не хвилюйтесь. Особливо підготуй ма-

му. У неї ж хворе серце. Макс вчора поїхав добровольцем на Донбас. Сказав, що не може залишатись у ситій та безпечній Америці, коли на його країну напав звір-агресор. Я його розумію і прошу вас не судити. Не можу одного тут його залишити. Вирішила працювати волонтером. Їх зараз у міському Центрі біля сотні. Багато працюють безпосередньо у своїх домівках. Частина ходить по місту, передмісті та навколишніх селах і збирають продукти харчування, консервацію, одежу, взуття, медикаменти. Все відправляється до так званої зони антитерористичної операції АТО. Волонтери працюють по всій Україні. Адже армія була фактично розвалена. Макс сказав: ніхто й гадки не мав, що прийдеться воювати з росіянами. Це ж ніби був братній народ. Та брати так не поступають. Постачання в зону бойових дій зовсім не організоване. Військовим не вистачає не лише зброї, а навіть харчів, одягу та самого необхідного. Приходиться руками плести маскувальні сітки.

  • Ти ж громадянка США. Як тобі дозволили? – кричав у трубку

дуже стурбований батько.

  • Тут є волонтери з Білорусі, Молдови, Польщі, Словаччини. Ук-

раїнці зараз раді кожній людині, будь якій допомозі. Будь ласка, не свари мене. Я не змогла покинути Макса. Та й батьків його потрібно підтримати. Ти знаєш: він у них один. Вони до мене відносяться дуже добре. Мати кличе донею, найдорожчою дитиною.

  • Ти ж зовсім не знаєш української мови! Як спілкуватимешся?

Подумай добре, дочко.

  • Я все продумала. Мову вчу вечорами по англо-українському

розмовнику. Мати мене уже майже розуміє. А плести маскувальні сітки можна й мовчки. Правда, дівчата тихо співають. Я ж слухаю. Пісні гарні, але сумні. Тут зараз не до веселощів.

  • А у місті спокійно? Не стріляють?

  • Спокійно, татусю. Ми ж далеко від АТО.

  • Знай: ми за тебе будемо дуже хвилюватись. Не втрясай в жод-

дні незрозумілі стосунки, поводь себе чемно та слухняно. Ми будемо молитись, щоб все закінчилось добре.

  • Татусю, оформи, будь ласка, Максові у коледжі академічну ві-

дпустку. Він повернеться і закінчить навчання.

  • Добре, дочко! Бережи себе! Передай привіт батькам Макса.

  • До побачення, татусю! За мене не хвилюйтесь. Все буде доб-

ре. Макс впевнений: війна скоро закінчиться. Усіх вас цілую.

Постійно плести маскувальні сітки молодій активній американці



через деякий час стало нудно. Макс уже двічі телефонував, сказав, що у нього все гаразд. Стелла трохи заспокоїлась, познайомилась з усіма дівчатами, що працювали у Центрі. Та найближче зійшлась з Антоніною, яка була на рік старша від Стелли. Висока, грудаста, статна білявка керувала групою, що плела сітки. Вона була незаміжня і постійно пропадала у Центрі. Здавалось, що й ночує тут. Коли вони розговорились, Стелла сказала, що добре стріляє і хоче піти на курси військових снайперів. Але боїться, що її, як іноземку, можуть невірно зрозуміти.

  • Я тут і так на «пташиних правах», мене ж ніхто не знає, - тихо

Антоніні. - Подумають, що заскучала за чоловіком, посміються наді мною та нікуди не пустять. Порадь, як бути.

  • А ти хочеш по справжньому воювати, чи дійсно заскучала за

своїм Максом?

  • Прагну воювати, щоб швидше закінчилась ця війна і ми з ми-

лим повернулись до Маямі. Йому потрібно закінчити коледж. А на мене чекає дуже престижна робота.

  • Я запитаю у Миколи Петровича. Ти ж мені розкажи про Маямі.

Ніколи не була за кордоном. Тим більш – в Америці.

  • Антоніно, лише тепер я зрозуміла, що у нас там справжній рай!

Морозів ніколи немає. Весь рік можна купатись у ніжній воді Атлантичного океану. Скрізь ростуть пальми, платани, буки, вічнозелені туї. Безкінечні пляжі з розкішними аквапарками. А які тенісні корти! Гольфові поля! На кожному кроці розкішні доглянуті парки, кафе, ресторани різноманітних кухонь. Не даремно російська співачка Алла Пугачова там купила віллу.

  • А грошей на ті ресторани й кафе вистачає? – зразу ж практична

Антоніна.

  • У нас безробіття немає. І зарплатня достойна. Не даремно на

літо до Флоріди приїжджають на роботу студенти зі всього світу. Так і мій Макс прилетів на три місяці, а залишився навчатись та працювати. Він же після занять працює помічником системного адміністратора. Якби не війна, ми б уже повернулись до Маямі. Перетреться тут на Донбасі і прилетиш до нас у гості. Я тобі все покажу. Ще й вийдеш там заміж за мільйонера! - пожартувала Стелла. – У мене навіть є на прикметі хлопець, з яким тебе познайомлю.

  • А хто він? - засвітились очі в Антоніни.

  • Начальник Макса системний адміністратор Мішель. Чорнявий

високий одинак. Добре знає свою справу, спокійний, веселий, любить анекдоти.

  • У мене був залицяльник, - мрійливо Антоніна, - та познайоми-

ла його з подругою. Через тиждень він перекинувся до неї. Я й не дуже жалкую. Видно – така моя доля.

  • Я закохалась у Макса з першого погляду і подруга теж мало не

перехопила. Та все обійшлось. Ми з ним щасливі. Живемо окремо від батьків в орендованій двокімнатній квартирі. Повернемось до Маямі, плануємо купити автомобіль, потім візьмемо на виплату котедж. Всі нормальні американці живуть у котеджах.



  1. На Донбасі

Макс тим часом уже прибув з товаришами Миколою, Павлом і

Денисом до Учбового центру Добровольчого українського корпусу «Правого сектору» ДУК. Виявляється, що добровольців, які оминули Учбовий центр і попали зразу до бойового підрозділу, обов’язково повертають на навчання. Командири, що прийняли до-

бровольців поза Центром, дисциплінарно караються.

Учбовий центр знаходився безпосередньо на огородженому лише спереду почорнілим від часу бетонним парканом військовому полігоні, де колись навчались підрозділи Збройних Сил. Перед парканом росли високі тополі. Над контрольно-пропускним пунктом КПП вигравав на вітру червоно-чорний прапор «Правого сектору». Військовий у камуфляжній формі з револьвером на правому боці та синьою пов’язкою на лівій руці з написом «черговий» уважно перечитав направлення та документи, зателефонував комусь. За хлопцями прийшов високий чоловік років тридцяти п’яти у звичайній чорній куртці, чорній шерстяній шапочці.



  • Слава Україні! - привітався з порогу.

  • Героям слава! - в різнобій відповіли добровольці.

  • Хлопці, я ваш сотник. Звертайтесь до мене: «Друже «Джміль».

Тепер за мною! - скомандував суворо.

«Почалась служба! Читав: колись в Українській повстанській армії були не роти, а сотні. Командири десятники і сотники. Кожен мав своє псевдо, тепер ось позивний. Нам теж дадуть якісь назви. Попробую попросити, щоб звертались «Томас». Так звуть Стеллиного брата. Їй буде легше запам’ятати. Та й мені це буде нагадувати про життя у далекому чудовому американському міст Маямі. Там спочатку працював прибиральником у аквапарку, під час шторму врятував Томаса, потім влаштувався на фірмі помічником системного адміністратора, навчався у коледжі. Згодом закохався і одружився зі Стеллою. Всього декілька місяців тривало наше щасливе сімейне життя. Красуня Стелла добра, весела, привітна дівчина. Закінчила університет і знайшла гарну роботу. Постійно слідкувала за нашим харчуванням, моєю охайністю, за тим, як я одягаюсь. Вона справедливо вважає, що саме за одягом судять про культуру людини, її принциповість, відповідальність у роботі. Тепер залишилась волонтером. Важко їй буде на перших порах. Мови зовсім не знає. Знайомих – жодного. Вона дуже комунікабельна і повинна швидко знайти подруг. А ще дуже важливо, щоб налагодились добрі стосунки з батьками. Свекрухи прискіпливо сприймають невісток. Матері вона з самого початку сподобалась. Та щось може зробити не так, мати не витримає, зробить зауваження. Хвилююсь дуже за неї».



  • Це наша казарма, - підвів сотник до невиразної, колись пофар-

бованої у світло жовтий колір, а тепер з облізлими стінами двоповерхової будівлі з трьома входами. – Та якщо голодні, то зайдемо спочатку он далі до їдальні, - показав рукою на одноповерховий сірий будинок.

  • Ми у вагоні добре поснідали, - відповів за всіх Макс, - до обіду

витримаємо.

  • Якщо є з собою спиртні напої, пиво, то підемо до вмивальників

і повиливаємо. У нас з цим дуже суворо. Ваші рюкзаки перевіряти не стану. Та якщо узнаю, що п’єте, зразу розпрощаємось.

Хлопці запевнили, що таких напоїв немає. Сотник повів їх на другий поверх. Над сходами на стінах виднілись сліди від зірваних старих плакатів, стендів. На давно не фарбованих рамах вікон виднілось павутиння, скло у вікнах давно не мили. Зайшли до невеликої кімнати, де навпроти дверей стояв однотумбовий стіл зі стільцем. Ще декілька стільці стояли під стінами. У кутку – невеликий металевий коричневий сейф. Сотник відчинив сейф і дістав зошит.



  • Термін навчання один місяць., - наставляв «Джміль», - Потім

випускні заліки і поїдемо до бойових підрозділів. Запишу вас до списку сотні. Для збереження таємниці про особовий склад та щоб ворог не переслідував наших родичів, кожен матиме свій позивний. Подумайте, як ви хочете, щоб кожного з вас постійно кликали. На прізвища ми один до одного не звертаємось. Позивні родичам і знайомим не повідомляти. Мобільними телефонами звикайте користуватись дуже рідко. Розмова повинна бути коротка. Як можна веселіше сказали, що живий та здоровий, і крапка. Про місце знаходження жодного слова. Телефони прослуховуються ворогом.

  • Я придумав свій позивний, - зразу ж першим Макс. – Прошу

записати «Томас».

  • Добре, «Томас» так «Томас». Подумають, що у нас воюють хло-

пці з Великої Британії. - погодився сотник.

  • Якщо буде потрібно, я можу вдавати добровольця з Австралії,

Канади, Шотландії, Ісландії. Вільно, без акценту володію англійською. Поїхав на канікули та залишився на два роки працювати в США. З документами англійськими можу без помилок працювати.

  • Так і запишемо. Будеш вдавати австралійця. Перед путінцями

потрібно показати, що до нас приїжджають хлопці з багатьох країн, що нашу боротьбу з озвірілим агресором підтримує весь світ.

Ми ще з тобою потім поговоримо, - пообіцяв сотник.

Веселого Миколу записали «Мовчуном», довгов’язого Павла –

«Дишлом», світловолосого Дениса – «Чорнявим».

Потім сотник наголосив на розпорядку дня.


  • Ми є військовим підрозділом. Хоч і добровольці, та дисципліна

у нас сувора. Відлучатись за межі полігону без дозволу сотника заборонено. Кожного дня навчання.

Підйом о шостій. Особистий догляд та фізична підготовка до 6-40. В 7-00 - сніданок. Заняття зі зброєю з 7-30 до 12-00. Обід о 12-30 - 13-30. Теоретичні заняття та тренінги з 14-00 до 17-00. Фізична підготовка з 17-30 до 19-00. Вечеря о 19-30. Відбій о 22-й годині. Вихідний у неділю для бані, відпочинку, прання та приведення до порядку одягу. Більшість хлопців зранку йдуть до церкви.

На території полігону щоденно працює батальйонний патруль. Усіх, хто вештається без справи, затримують. Розбирається з кожним особисто командир батальйону «Ремез». До нього попадати не раджу. Ледарів дуже не любить.

Одяг у вас більш-менш підходить. Куртки міцні, зимові. Під штани потрібно піддягти спортивні костюми. А ось взуття гарне лише у одного «Мовчуна» - берці. У інших- звичайні черевики. Вони довго не витримають. Після обіду підете до нашого каптьорщика «Шульця» і поміняєте. Нам волонтери трохи привезли потрібного.



  • Є запитання?

  • Щоб купити мила, шкарпетки чи печива, є якась крамниця? -

запитав «Дишель».

  • Кіоск на території полігону працює з 20-ї години до 21-30 що-

вечора. У неділю - з 9-ї до 14-ї.

  • А телевізор є? – це уже «Чорнявий».

  • Телевізор у казармі вечорами до 22-ї години. Якщо більше пи-

тань немає, то пішли до казарми. Вона розташована поряд на другому поверсі.

Сотник провів хлопців до великої світлої кімнати. На вході за столом сидів черговий. Він підвівся і чітко доповів:



  • Друже «Джміль»! У казармі другої півсотні без пригод. Лише

стрілець «Вівчар» годину тому повернувся хворий із занять та відпочиває. Приніс від фельдшера записку – температура 38 градусів.

  • Приглянь за «Вівчаром»! Стане гірше – поклич фельдшера. А

ваші ліжка, хлопці, ось з цього боку, - підвів сотник і показав на заправлені сірими шерстяними ковдрами ліжка. Ближче до вікна на ковдрах лежали невеликі білі подушки. - Після підйому заправити і такими повинні бути до відбою. Рюкзаки поки що положіть під ліжко. Увечері здасте каптьорщику. На обід не запізнюйтесь. До обіду залишилось дві години. Вмийтесь з дороги. Умивальники на першому поверсі. Можете подивитися в кутку телевізор. Ви зараховані до п’ятого десятку. Десятник «Сито». В їдальні представлю. Після обіду – на заняття. У нас часу обмаль. Швидше навчитесь військовій справі – станете краще бити ворога!

  • Хлопці, ви звідки? – запитав черговий, коли сотник вийшов.

  • З Тернополя, - відповів за всіх «Мовчун».

  • Є у нас і з Тернополя, - без ентузіазму черговий. – А я з Коло-

миї. Наші всі уже давно в АТО. Один я запізнився. Та нічого, ще встигнемо повоювати. Фашист Путін прислав черговий гумконвой. Уже почали гатити їхні реактивні «Гради». Та сотник сказав, що наші хлопці уже підірвали їх з десяток. Там біля телевізора є стільці. Ви лише приглушіть звук. Хай хворий «Вівчар» поспить. Напився якихось пігулок. Може назавтра, дай Бог, одужає.

У їдальні, яка поступово заповнювалась стрільцями, сотник зустрів хлопців на вході та підвів до дебелого чубатого десятника.



  • Друже «Сито», ось тобі поповнення. Покажи хлопцям стіл, за

яким твій десяток, познайом зі своїми. Після обіду веди на заняття.

Десятник потис хлопцям руки, запитав у кожного позивний.



  • З прибуттям, друзі, до нашої славної сотні. Наш десяток тепер

буде повноцінним. В армії хтось з вас служив?

  • Не прийшлось, - знову за всіх відповів «Мовчун». Він чомусь

вважав себе за старшого серед прибулих. Вони не заперечували.

  • Впевнений: ви станете гарними стрільцями, - повів хлопців у

правий куток їдальні десятник. - Адже прийшли воювати з доброї волі. Наші хлопці уже за столом.

  • Слава Україні! - привітався «Мовчун» до п’яти стрільців, що

сиділи з двох боків за столом, розрахованим на десять-дванадцять осіб. На столі стояла відкрита каструля з борщем, з якої виглядала ручка черпака. У меншій каструлі парувала пшоняна каша. У мисці - нарізаний чорний хліб. Поряд розставлені тарілки та ложки.

  • Героям слава! – дружно відповіли стрільці.

  • Хлопці, це наше поповнення з Тернополя: «Мовчун», «Томас»,

«Дишель», «Чорнявий», - представив прибульців десятник. - Друже «Писк», принеси хлопцям тарілки і ложки.

  • Хлопці, а неподалік обласної адміністрації нову церкву Київсь-

кого патріархату закінчили будувати? - запитав десятник, коли більшість перехрестилися й почали всі обідати.

  • Закінчили, - впевнено відповів «Дишель», - на Спаса уже пра-

вили там службу. Гарна церква вийшла!

  • Так хотів побувати на богослужінні. Не вийшло – війна.

  • Незабаром виб’ємо озвірілих росіян-азіатів з рідної землі, -

впевнено «Сито», - запанує мир та злагода на Україні і повернемося до своїх церков. Тут у містечку є церква, але змалечку звик до своєї. Навіть приснилась недавно. Невелика, стара, всього три бані. Стоїть на горбку, обсаджена високими стрункими вічнозеленими ялинками. Перший раз біля неї я був маленьким, коли з мамою святили паску. Багато святково вдягнених людей з кошиками, свічками, з дітьми. Веселий передзвін з дзвіниці. Батюшка окропив святою водою. З того часу вдача супроводжує мене все життя. Коли йшли до АТО, батюшка благословив нас, вселив впевненість.

Після обіду Макс зателефонував Стеллі.



  • У мене все добре. Ми у навчальному центрі. Нас готуватимуть

місяць. Потрібно звикати телефонувати рідко, говорити мало. Не хвилюйся. Цілую. Привіт батькам.

  • Дякую, милий, що подав вісточку. У мене і вдома все гаразд.

Почались тренування з ранку до вечора. Кроси, стрільби, копання окопів, будування бліндажів, вивчення тактики ведення бою, маскування, виживання у надзвичайних ситуаціях.

За цей час стали мов рідними братами. Десятник «Сито» зумів згуртувати хлопців. До кожного підходив індивідуально.



  • «Томасе», розкажи нам про Америку, - попросив він якось пе-

ред відбоєм.

Його дружно підтримали інші, що сиділи поряд.



  • Наш літак запізнився до Лондонського Хітроу, де мали пересі-

дати на інший, і ми четверо безкоштовно добу прожили там у готелі, розташованому неподалік аеропорту. Попали мов у казку! Просторі номери на двох з розкішними низенькими ліжками. Постіль білосніжна, м’яка, мов пух, пахне польовими квітами. Не хочеться з такої вставати. Безкоштовні повноцінні сніданки й обіди. Яєчня з відбивними, суп-харчо, авокадо, мандариновий сік.

  • Про їжу, дуже прошу, припини, - аж застогнав «Сито», - така

була вечеря, що хочеться знову їсти. Хіба чаєм та хлібом з маргарином можна наїстися? У животі бурчить і кавкає. Потрібно просити дружину, щоб прислала посилкою сала. А то скоро ноги протягну.

  • От я й кажу, - продовжував «Томас», - не витримали ми і, хоч

доларів у кожного було мало, вирішили поїхати до самого Лондона. Один з хлопців у готелі побачив схему метро. Виявилось, що до ближньої станції метрів чотириста. Поміняли долари на фунти. Квитки на проїзд виявились досить дорогими. До центу міста сім фунтів. Це було тоді майже сто гривень. Вагони метро далеко не нові. Але у кожному електронне висвітлення станції, на яку прибуває поїзд. Більше шляху їхали не під землею, а на поверхні. Вийшли на станції «Темза». Широка ріка, закута у бетон. Неподалік стоїть навік прип’ятий до берега грізний сірий крейсер часів Другої світової війни «Белфаст». Тут же чудовий підйомний міст. За річкою – похмурий з баштами Тауерський замок часів середньовіччя. Запитали у поліцейського та пройшли до будинку парламенту, де знаходиться знаменитий Біг Бен.

  • Що за Біг Бен? - запитав «Сито». – Вперше чую.

  • Це висока чотирикутна башта з великим годинником майже

на самому верху. Вона для всього світу ніби візитка Лондону. У місті багато шпилястих старих соборів, чудні двоповерхові міські автобуси. Та тротуари і особливо вулиці для великої кількості пішоходів вузенькі. На кожному кроці вуличні світлофори. До магазинів, звичайно, не заходили: грошей у кожного було обмаль.

  • А до палацу королеви не підходили? Гвардійців у червоних

мундирах та у високих хутрових шапках не бачили?

  • Ні, мало було часу. Та й міста зовсім не знали. Ми ж не дума-

ли сюди попасти і схеми з собою не взяли. А ось у ввічливих полі-

цейських дійсно каски чудернацькі. Як глибокий чорний баняк

із закругленим верхом та трохи вигнутим вперед козирком.


  • Так, хотілось би подивитись, - зітхнув «Сито».

  • Закінчиться війна й поїдеш, - впевнено «Томас». – Я ж ніколи

не думав, що туди потраплю.

Прилетіли ми до міста Маямі штат Флорида. Це недалеко від Куби, на березі Атлантичного океану. Життєдайні субтропіки! Навколо вічнозелені пальми, платани, мандаринові, апельсинові, бананові дерева. Просто рай! Лише дуже спекотно при високій вологості. Та вітри з океану рятують. Фірма-посередник обманула: замість обіцяних рятувальників на пляжах прийшлось влаштовуватись прибиральниками в аквапарках. Це великі розважальні центри з басейнами, різноманітними атракціонами на воді. Вимоги високі. Робота з семи ранку до восьми вечора з одним вихідним на два тижні. За перше зауваження можуть звільнити. Адже бажаючі підзаробити влітку приїжджають з усього світу. Заробітна платня за нашими мірками гарна. Хватало на проживання, нормальне харчування. Ще й заощаджували. Взяли на прокат авто й на роботу їздили на ньому. Спочатку не висипались. А згодом втягнулися.

Там часті шторми, бувають урагани. Акули близько до берега не підпливають. І взагалі розповідають, що коли їх не зачіпати, то вони не нападають. А ось кита довелось бачити.


  • Та ти що! Самого кита?

  • Ми пливли на вітрильнику з кілометр від берега. І тут раптом

неподалік виринає кит. Поряд - ще один. Величезні темно сірі рибини метрів з тридцять, а може й більше, завдовжки. Голова десь на чверть тулуба. Пащу не розкривав. Та видно було, що велика. Міг би проковтнути нашого невеликого вітрильника. Розумні дельфіни побачили та швиденько втекли. А кит вдарив розлогим чорним хвостом по воді і пірнув. Ми могли навіть з ним зіткнутись та вчасно відвернули.

  • Пощастило тобі! – це «Сито». - А мені повезло,, що хоч у сви-

нарник влаштувався на роботу. Гарний колись колгосп розпався. Орендар недавно організував ферму. Раніше лише сіяв пшеницю, кукурудзу, соняшник та ріпак. Іншої роботи в селі немає. Був сільський консервний завод, навіть рибу і м'ясо консервували, ковбасний цех, масло бойня, великий колгоспний садок, звідки відправляли яблука навіть до Росії. Поряд – цукровий завод. «Дермократи» усе розвалили. Село занепало.

  • А які там дівчата? – не витримав «Сито». – На наших схожі?

  • Дівчата як і наші. Може одягаються яскравіше. Та більш засма-

глі. Адже зими немає. Весь рік температура вище двадцяти градусів. А ще, як всі американці, дуже активно займаються спортом. Великим тенісом, баскетболом, плаванням. Америка, ви знаєте, – найпотужніша у світі спортивна держава.

Макс чомусь не хотів розповідати, що врятував під час шторму американського юнака Томаса, який потім назвав його братом. Як стали друзями з ним та його сестрою Стеллою. Потім закохався у Стеллу і вони одружились. Він вважав, що це дуже особисті речі, про які не слід розповсюджуватись. Адже добре пам’ятав, що в одній розумній книзі вичитав надзвичайно важливі у житті речі:

«Рот завжди тримай на замку. Ніколи не хвались своїми успіхами. Нікому не розповідай про свої серйозні плани».

Часом не можна було дотриматись цих порад. Але він старався і останніми роками у нього все частіше виходило.

Через декілька днів «Томаса» запросив до кабінету сотник. За столом сидів звичайний чорнявий чоловік років сорока. Сотник вийшов. Чоловік запропонував сісти ближче до столу.


  • Я майор Головного управління розвідки Сивий. Ми перевіряє-

мо особисті дані всіх добровольців. Ваші теж перевірили. Ви дійсно майже два роки тому виїхали працювати до США. Навчались у технічному коледжі? Вільно без акценту володієте англійською? - Майор заглядав до розгорнутою папки, що лежала перед ним на столі, і задавав питання.

  • Так. Перейшов на третій курс коледжу у Маямі. Працював у

фірмі помічником системного адміністратора.

  • Чому повернулись на Україну?

  • Приїхав на два тижні до батьків, побачив, що тут робиться, і

вирішив йти захищати країну. Щоб війна не прийшла до мого міста, щоб батьки не боялись приходу бандитів росіян.

  • Одружений?

  • Так, на американці.

  • Дружина залишилась в Америці?

  • Ні, живе з моїми батьками. Пішла працювати до Центру волон-

терів нашого міста.

  • Прізвище у неї ваше?

  • Ні, залишила своє: Римульд Стелла.

  • В США не пропонували вам співпрацювати зі спеціальними ор-

ганізаціями типу ФБР, ЦРУ? - робив якісь помітки на папері майор.

  • Не пропонували, - усміхнувся «Томас», - там свого народу сті-

льки, що є кому цим займатись.

  • А дружина студентка, чи кимось там працює?

  • Закінчила університет і працювала на фірмі менеджером.

  • Її фірма чим займалась? Назву фірми знаєте?

  • Нерухомістю. Назва «Престижна власність».

«Томас» відповідав чітко, конкретно, без лишніх слів. Він ніколи

не стикався з подібними працівниками. Та дідусь розповідав, як за часів Радянського Союзу у далекому тридцять сьомому році був ні за що заарештований і попав до НКВС. Так тоді називалось міністерство внутрішніх справ. Там з тортурами допитували та засудили до десяти років заслання. Дякуючи тому, що не визнавав за собою жодної вини, дідусь тоді залишився живим.



  • Ви б не хотіли співпрацювати зі службою контррозвідки? – ди-

вився йому прямо у вічі майор. – Не відповідайте зразу, подумайте.

  • Знаєте, - після майже хвилинного роздуму сказав «Томас», - я

зовсім не знаю, якими справами займається ваша служба. Напевне цьому потрібно вчитись. Можу щось зробити не так, комусь зашкодити. Хочу зі зброєю в руках воювати проти ворога.

  • Добре, дякую за відвертість. Зараз дійсно надзвичайно важли-

во зупинити ворога. Навчайтесь військовій справі, а далі буде видно. Прошу нікому, навіть друзям не говорити про зміст нашої розмови. Запитають, то я просто перевіряв ваші дані. Повірте, це у ваших же інтересах.

Сотник потім запитав:



  • Що цей СБУшник хотів від тебе?

  • Перевіряв, чи я все вірно сказав про себе, коли прибув до вас,-

без роздуму відповів «Томас».

  • Краще допомогли б з постачанням зброї, ніж постійно переві-

ряти, - сплюнув сотник. - Не хватає патронів для тренувальних стрільб, гранат для гранатометів. А вони перевіряють! Тут ще приходить один психолог. Той учить патріотизму. Теж, видно, з СБУ.

Макс хотів сказати, що «провіряючий» був з Головного управління розвідки, та, згадавши прохання майора, і що «рот завжди тримай на замку», промовчав.

Дійсно, психолог проводив ґрунтовні бесіди з усією сотнею двічі на тиждень. Це був підтягнутий високий, русявий чоловік у на пів спортивному одязі: темно зелені кросівки, зелені звичайні штани, світло сіра спортивна куртка. На голові – зелена спортивна шапочка. Він витягував з внутрішньої кишені куртки невеликого блокнота, клав його на стіл, розгортав і починав.


  • Сьогодні ми поговоримо про УПА.

Украї́нська повста́нська а́рмія (УПА) — військово-політичне формування, що діяло в Україні протягом 1942–1953 років, озброєне крило Організації українських націоналістів ОУН.

Провадила свою діяльність з весни (за іншими даними, з кінця) 1943 року на територіях, які входили до складу створених Німеччиною під час Другої світової війни територіальних одиниць: райхскомісаріату Україна (Генеральна округа Волинь-Поділля) — з кінця березня 1943, Генерал-губернаторства (Галичина)— з кінця 1943, Холмщина — з осені 1943 та румунської Трансністрії (Північна Буковина) — з літа 1944р.

УПА діяла до 1953 року, коли активні її дії припинено, а окремі вогнища спротиву діяли впродовж 1950-1960-х років.

З 1943 по 1950 роки Головним Командиром УПА був соратник Степана Бандери генерал Роман Шухевич, з 1950 по 1954 рр. — Василь Кук.

Ставлення до УПА в українському суспільстві впродовж років після відновлення незалежності 1991 року коливається між позитивним (борці за незалежність) і протилежним («німецькі колаборанти», «бандерівці»): сама оцінка часто спирається на пропагандистські штампи обох сторін.

З 2005 року в Україні офіційно святкуються річниці створення УПА (14 жовтня 1942, свято Покро́ви Пресвято́ї Богоро́диці). З 2015 року вояки УПА мають статус борців за незалежність України у ХХ столітті. Боротьба УПА - складова Українського визвольного руху 1920-1950 років.

Боротьба УПА проти німецьких окупантів

Збережені документи УПА містять згадки про дрібні бойові зіткнення з німцями, при цьому відсутня інформація про битви з великими силами вермахту. Остаточне рішення про виступ проти німецьких окупантів ОУН прийняла на III конференції 17-21 лютого 1943 р. До другої половині 1943-го збройні загони ОУН-Б і УПА взяли під контроль значну частину сільських територій округу Волинь і Поділля райхскомісаріату Україна.

Протинімецький фронт ОУН і УПА, який виник на початку 1943 р. і проіснував до середини 1944 р., відіграв винятково важливу роль в українському русі опору в роки Другої світової війни. Збройний виступ проти нацистської Німеччини, яка категорично заперечувала можливість існування самостійної України, дозволив ОУН згуртувати в лавах УПА тисячі українських патріотів і об'єднати їх навколо ідеї боротьби за Українську самостійну соборну державу. Однак боротьба ОУН і УПА на протинімецькому фронті не набула пріоритетного значення в стратегії українського руху і мала тимчасовий характер, тому що головним ворогом української самостійності визнавався московський імперіалізм. Цей базовий принцип зводив бойові дії повстанської армії проти німців до форм «самооборони народу» і трактував нацистів, як тимчасових окупантів України. Збройні акції УПА на протинімецькому фронті не мали стратегічного значення і не впливали на хід боротьби між Німеччиною і Радянським Союзом, а лише обмежували діяльність німецької окупаційної адміністрації стосовно економічної експлуатації теренів Волині—Полісся, де створювалася матеріальна база українського самостійницького руху. Разом з тим спротив ОУН і УПА німецькій політиці у північно-західному регіоні України в певній мірі обмежував можливості гітлерівців стосовно боротьби з радянським партизанським рухом на Волині—Поліссі та в прилеглих до цього терену районах Правобережної України. В цілому ж дії ОУН і УПА на протинімецькому фронті не відіграли помітної ролі у звільненні території України від німецьких окупантів.

Присяга вояка УПА

Я, воїн Української Повстанської Армії, взявши в руки зброю, урочисто клянусь своєю честю і совістю перед Великим Народом Українським, перед Святою Землею Українською, перед пролитою кров'ю ycix Найкращих Синів України та перед Найвищим Політичним Проводом Народу Українського:

Боротись за повне визволення всіх українських земель і українського народу від загарбників та здобути Українську Самостійну Соборну Державу. В цій боротьбі не пожалію ні крови, ні життя і буду битись до останнього віддиху і остаточної перемоги над усіма ворогами України.

Буду мужнім, відважним і хоробрим y бою та нещадним до ворогів землі української.

Буду чесним, дисциплінованим і революційно-пильним воїном.

Буду виконувати всі накази зверхників.

Суворо зберігатиму військову і державну таємницю.

Буду гідним побратимом y бою та в бойовому життю всім своїм товаришам по зброї.

Коли я порушу, або відступлю від цієї присяги, то хай мене покарає суворий закон Української Національної Революції і спаде на мене зневага Українського Народу.





Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4

Схожі:

Книга третя вінниця 2017 половинчук в. П. Флорида. Волонтери снайпери. Роман. Книга третя. Вінниця: 2017. 97с iconКнига перша вінниця 2013 половинчук в. П. Сміються, плачуть солов’ї. Наші реалії. Роман. Книга перша. Вінниця: 2013. 101с
Половинчук в. П. Сміються, плачуть солов’ї. Наші реалії. Роман. Книга перша. Вінниця: – 2013. – 101с
Книга третя вінниця 2017 половинчук в. П. Флорида. Волонтери снайпери. Роман. Книга третя. Вінниця: 2017. 97с iconКнига-вега 2005 Олійник ббк 83. 3(4Укр)6-8 Олійник Р79 Речмедін А. П
Р79 «Чарівний лірик із Борзни». Життя І поетика Анатоля Олійника. — Вінниця: Книга-Вега, 2005. — 168 с: іл
Книга третя вінниця 2017 половинчук в. П. Флорида. Волонтери снайпери. Роман. Книга третя. Вінниця: 2017. 97с iconКнига третя Переклад з японської Іван Дзюб
Перекладено за виданням: Murakami H. 1Q84. — Tokyo: Shinchosha Ltd., 2010. The publisher gratefully acknowledges the support of the...
Книга третя вінниця 2017 половинчук в. П. Флорида. Волонтери снайпери. Роман. Книга третя. Вінниця: 2017. 97с icon«Перспективи та пріоритети розвитку історичної науки» м. Вінниця 10-11 квітня 2017 р
До участі в роботі конференції запрошуються студенти, магістранти, аспіранти, викладачі, археологи, працівники музеїв, архівів, бібліотек...
Книга третя вінниця 2017 половинчук в. П. Флорида. Волонтери снайпери. Роман. Книга третя. Вінниця: 2017. 97с iconБюлетень нових надходжень Випуск 2 (33) смт Слобожанське 2017 Шановні користувачі бібліотеки та колеги! Бюлетень «Увага! Нова книга»
...
Книга третя вінниця 2017 половинчук в. П. Флорида. Волонтери снайпери. Роман. Книга третя. Вінниця: 2017. 97с iconІ-19 Польові зошити. Фольклористичні розвідки. Рецензії / Ана­толій Іваницький. Вінниця : Нова Книга, 2014. 356 с. іл., фото
Доктор мистецтвознавства, професор Олег Смоляк Доктор історичних наук, професор Олександр Курочкін
Книга третя вінниця 2017 половинчук в. П. Флорида. Волонтери снайпери. Роман. Книга третя. Вінниця: 2017. 97с iconКнига світ, книга серцю привіт Методичні рекомендації ббк 8. 387. К 53
Книга — світ, книга — серцю привіт : метод реком. / Нац б-ка України для дітей; уклад. Ю. В. Осадча. — К., 2013. — 36 c
Книга третя вінниця 2017 половинчук в. П. Флорида. Волонтери снайпери. Роман. Книга третя. Вінниця: 2017. 97с icon«Засоби залучення учнів до читання як шлях формування загальнокультурної компетенції інноваційної особистості»
Школа – це насамперед книга. Книга – це могутня зброя. Розумна, натхненна книга часом вирішує долю людини
Книга третя вінниця 2017 половинчук в. П. Флорида. Волонтери снайпери. Роман. Книга третя. Вінниця: 2017. 97с iconКнига року Бі-Бі-Сі 2012 (Книга року bbc) — літературна нагорода україномовним літературним творам, що присуджується Британською телерадіомовною корпорацією (Бі-Бі-Сі). Книга року Бі-Бі-Сі
Ця книга про те, як можна подолати свій страх. Про те, як можна навчитися навіть із найстрашніших І найзагрозливіших синьомордів...
Книга третя вінниця 2017 половинчук в. П. Флорида. Волонтери снайпери. Роман. Книга третя. Вінниця: 2017. 97с iconКнига для дому, книга для сім'ї, ви можете сміливо наслідувати приклади з моїх порад, робити виписки, конспектувати окремі тези чи положення, а згодом перевірити це на власному досвіді
Книга, що претендує на настільну, заслуговує, очевидно, на передмову. Книга без передмови — те ж саме, що кінокартина без кіножурналу....


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка