Книга захоплюючої історичної трилогії провідного сучасного українського



Сторінка13/15
Дата конвертації15.04.2017
Розмір3.34 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   15
ДОРОГА ДО КРИМУ

 

— У степу тепер хоч перекотиполем покоти, — мовив ближчий з чабанів, підкидаючи хмиз до багаття. — Вся сторожа подалася за Гниличку ловити вовкулаку.



— Поможи їм Аллах піймати того перевертня, — його товариш стулив долоні перед грудьми і поглянув у небо. — Інакше спокою нам не знати.

— А я чув, що той вовкулака якийсь особливий, — сказав третій чабан. — Ніби він мирних пастухів не чіпає, а більше полює на багатих та чаушів.

— Все може бути…

Далі Швайка не підслуховував. Він відповз від багаття і підвівся лише тоді, коли голоси вщухли. Тільки тепер йому стало зрозуміло, чому прикордонну смугу, де й миша не повинна проскочити не помічена, вдалося подолати так легко. Мабуть, Санько з Грициком не лише відволікли увагу на себе біля тієї Гнилички, а й учинили щось незвичне — таке, про що навіть аж тут балакають…

— Як гадаєш, друже, що вони там утнули? — запитав він у Барвінка, який зненацька випірнув йому назустріч.

Барвінок заметляв хвостом і подався поперед хазяїна до Вітрика, що похоркував в улоговині.

 

Швайка взяв напрямок на схід сонця. Їхав сторожко. Чаївся, щойно Барвінок, описуючи широкі кола, давав знати про чиюсь присутність. Хоча тепер можна було їхати вже й не криючись. Прикордонні роз’їзди та засади лишилися далеко позаду. До того ж за пазухою у Швайки зберігалося кілька охоронних знаків, перед якими схилялася найприскіпливіша сторожа. Проте береженого Бог береже: Швайка поклав собі за правило повертатися до Криму не з боку Дніпра, а ніби від Дону. Нехай ті, хто все ще стежить за ним, думають що він, Селім Карачобан, має, як і раніше, якийсь стосунок до великої Ногайської орди. Чи бодай до її розбишак-кайсаків…



Лише діставшись верхів’я затишної річки Молочної, Швайка круто завернув на південь.

Під обід він наздогнав ватагу з півсотні чоловік, зодягнутих абияк. Проте всі були озброєні і вели за собою по двоє коней. Поміж ними, на своє здивування, Швайка побачив товстого муллу на ім’я Оркан, котрого нещодавно запримітив серед гостей одного з улюбленців Менглі-Гірея.

У мулли теж була гарна пам’ять, бо він ще здалеку заусміхався Швайці і, коли Пилип наблизився, поїхав поруч з ним.

— Не питаю, шановний Селіме, куди їздилося, — лагідною горличкою заворкотів мулла, — проте здогадуюся, що з’їздилося добре. Чи не так?

Пилип стримав посмішку. Звісно, шановний мулла Оркан понад усе бажає довідатись, звідкіля саме повертається його новий знайомець. Проте відверто запитати про це не насмілюється. Не такий нині час, і зайва цікавість може обійтися дуже дорого. А коли так — то й не треба муллі Оркану нічого казати. Для мулли Оркана достатньо буде й того, що він зустрів Швайку, точніше, шановного Карачобана, по дорозі не від уруського Дніпра, а від Дону, який є серцем неосяжної і дужої ногайської орди. І з цього він напевне зробить висновок, що Карачобан має безпосередній стосунок до великих ногаїв. Відтак ця чутка негайно розповзеться по Бахчисараю. А до тих, хто має бодай якісь стосунки з великими ногаями, ставляться з повагою навіть такі люди, як Басман-бек.

— Істинно так, шановний, — Швайка зобразив на своєму обличчі щонайщирішу приязнь. — Захотілося трохи подихати вітрами нашої древньої батьківщини. Сподіваюся, що й твоя мандрівка була успішна.

— Атож, атож, — закивав мулла. — Оце повертаюся від сестри, якої не бачив більше, ніж десять літ…

Швайка завважив, що не з порожніми руками повертався шановний мулла. Поруч із ним аж згиналися під саквами два мули.

Був мулла на диво балакучий. Швайка таких любив. Такі не скільки вивідують, стільки вибазікують усе, що в розумного трималося за десятьма замками. І справді, вже за кілька поприщ сумісного шляху мулла поцікавився:

— А чи відає шановний Карачобан-ага, чому ці люди, — він кивнув на своїх супутників, — зібралися, мов на війну?

— Ще ні, — щиро визнав Карачобан. — Я кілька тижнів не був удома. Та гадаю, мій добрий знайомець Басман-бек, — Швайка зробив паузу, — повідає мені про це під час нашої з ним зустрічі. Гадаю, тієї хвилини чекати вже недовго.

— А її й зовсім чекати не варто, — радо стрепенувся мулла від усвідомлення, що хоч тут він може просвітити знайомця самого Басман-бека. — Великий Менглі-Гірей, хай сяє у віках його ім’я, благословив похід на уруських нечестивців-гяурів.

Серце Швайки гупнуло і покотилося вниз. От маєш: ледь-ледь не проґавив таку подію! Та все ж пересилив себе і якомога байдужіше зронив:

— Власне, воно й так видно, що не на прогулянку зібралися. Проте чогось їхні сакви не такі вже й повні.

— Ага, ага, — підхопив мулла. — Запасів наказано взяти тільки на чотири дні, щоб своїх не об’їдати. А там тягинським бродом за Дніпро — і нехай годують наших славних людей уруські гяури!

— Золоті твої слова, шановний, — схилився Швайка перед муллою.

А ще за кілька поприщ він спинив Вітрика, буцім той загнав якусь скіпку, і заходився обдивлятися його копита. А коли татари трохи віддалилися, похапцем написав на шматку полотна кілька слів і неголосно свиснув. За хвилину з трави випірнув Барвінок. Швайка скрутив полотняну стрічку в рурку і сховав її в жменьку реп’яхів. Тоді притис реп’яхи за вовчим вухом і сказав:

— До Вирвизуба, друже. Жени до Вирвизуба!

Барвінок глянув на хазяїна розумним оком і розчинився в траві.

Якусь хвилину Швайка заздрісно дивився йому вслід. Ет, чому й людині не дано пересуватися так стрімко і водночас непомітно? Криючись, він сам подолав відстань до Криму за дві ночі, а Барвінок дістанеться звідсіля до Вирвизуба десь за півдоби.

Про повернення теж не було причини турбуватися: Барвінок уже давно привчений вертатися до їхньої бахчисарайської будови. А там старший над будівельниками Мелік, він же Гаврило Кощавий з Васютинців, знає, як бути далі.

Швайка смикнув за поводи і подався наздоганяти своїх супутників, що вже ледь мріли на овиді. Мулла їхав останнім і часто озирався. Видно, чекав на Карачобана, щоб продовжити дорожню розмову. А коли той під’їхав, він з насолодою втягнув у себе солонувате й вогке, просякле гнилими водоростями, повітря.

— Чуєш, шановний Селіме-джан, як пахне? — запитав він і, не чекаючи відповіді, замріяно проказав: — Сиваш. Кому як, а для мене нічого кращого нема, як ці його пахощі. Я ж бо народився у цих місцях. Знаю їх, як свої п’ять пальців. І хотів би повернутися сюди, коли проб’є мій останній земний час…

Швайка огледівся. Він народився далеко звідсіля, але теж вивчив ці місця, як свої п’ять пальців. Скільки разів повертався він сюди, скільки вибирався цією дорогою з Криму, вдаючи, що його зовсім не цікавить Дніпро, а навпаки, тягне туди, де ліниво хлюпочуться серед вигорілого безмежжя біляві води річки Молочної, а за ним — нескінченна татарська дорога на нескінченний схід… Швайка всміхнувся, пригадавши, як йому свого часу довелося хитрим лисом плутатися по всьому степу, аби аж поміж горбів ріки Вовчої збити зі сліду надто причепливу стежу. Пізні ше довідався, що її послав Басман-бек, який вирішив раз і назавжди вияснити, куди так несподівано і втаємничено щезає його дорогий друг Карачобан.

— Чого варте людське життя? — затишно воркотів поруч мулла Оркан. — Нічого. Все в руках сильного і мудрого. А мудрість Порти полягає в тому, що всі свої труднощі вона долає чужими руками. Наприклад, ятаганами тих же яничарів. Ви згодні зі мною, шановний? — він підвів на Швайку кругловиде пещене личко.

— Так, — згодився Швайка, дивуючись, коли це мулла встиг звернути мову з сивашських краєвидів на далеку заморську Порту. — Ти абсолютно правий, шановний…

— Атож, атож, — радо вхопився за ці слова мулла Оркан. — Дозволю ще додати, що прозірливість нашого високого спільника, турецького султана, хай на віки продовжить Аллах його безцінне життя, полягає в тому, що не хто інший, а саме раби стають найревнішими хранителями Порти. І ця його мудрість простягається не лише на яничарів, а й на тих, хто не вміє чи не може тримати шаблю…

Жебоніння мулли хилило на сон. Це й не дивно — останні дві ночі він майже не склепив повік… Швайка стріпнув головою і змусив себе думати про інше. Бодай про те, скільки ще треба каменю, аби в Бахчисараї звести не хату, а неприступний замок, як на тому наполягав переяславський староста.

— …так, самих яничарів замало. Порті потрібні ще й роботящі, послужливі раби, які ніколи не здіймуть руку на свого господаря. А як цього досягти? — імам хитро глянув на співрозмовника. — Дуже просто. Спочатку треба проявити таку жорстокість, щоб у бранця волосся сивіло на одну думку про можливе покарання за найменший спротив. А тоді треба трохи рахат-лукуму. Тут мудрість Порти справді неперевершена. І нам це треба взяти до уваги, коли хочемо бодай здалеку, але стати врівень з нашим славетним сусідом… Ти вловлюєш мою думку, шановний Селіме-джан?

— Так, так, — випірнув Швайка з забуття. — Воістину мудрі твої слова…

— І хоч як мені, скромному служителеві Аллаха на землі, важко про це казати, але я переконаний, що переможець не повинен проявляти співчуття до свого ясиру. Він має не жаліти нагаїв, доки жене його до Криму. Зате, коли ясир долає дикий степ і переходить межі нашої благословенної землі, йому треба й медівник показати. Так, красуні повинні іти в гареми найдостойніших, щоб у райських умовах народжувати відданих ісламу синів. Той, хто одразу згоден прийняти іслам — стає вільний. Мало того, йому, як землеробу, дають шмат землі, щоб він вирощував на ній виноград, кавуни, дині… Хто не хоче ставати правовірним, такому одна дорога — в рабство. Але через шість років і він стає вільний, з умовою, що не має права полишати вказаного йому місця. Та він і без того його не лишить, бо разом з волею отримує шмат землі. А коли так — то навіщо йому втікати у свою спустошену дідизну? Тим паче, що кожен з них відає: від пильного татарського ока сьогодні не сховаєшся. Хіба на тім світі, — посміхнувся мулла. — Але дорога туди веде через такі страшні муки, які й уявити важко. Тож треба бути справді божевільним, аби зважитися на втечу. А от щодо тих, хто після всього ще й далі зиркає вовком на правовірних, дорога одна — на галери!

— Це надзвичайно цікаво, — відказав, аби не мовчати, Швайка. — Твої мудрі слова варті найщирішої поваги.

Мулла кивнув. Він був згоден з думкою свого співбесідника. Проте як людина скромна, додав:

— Дозволю собі нагадати, шановний Селіме-джан, що це не лише мої слова. У дворі ходять чутки, що незабаром наш незрівнянний Іслам-Гірей прийме відповідний закон… Що це з тобою?

— Пусте, — через силу відказав Швайка, відчуваючи, як кров відринула йому від лиця. — Здається, трохи прихворів.

 

 

Він знав, що такий указ готується в ханському дворі, але щоб так швидко…



Швайка вже не раз переконувався в тому, що далеко не всі невільники мають мужність боротися за свою волю. На прю з поневолювачами здатен либонь один з десятка, коли не з сотні. Надто вже в пам’ятку їм та страшна дорога від рідної домівки до Криму. І згадка про неї нерідко позбавляє рішучості навіть того, хто звик дивитися смерті у вічі. Тому й не дивно, що більшість колишніх невільників згідна терпіти будь-які приниження, аби тих мук не зазнати ще раз.

Тепер же, після такого указу, готувати повстання буде ще важче. Бо той, хто врешті-решт набрався мужності взятися за зброю, знову може завагатися. І таку людину неважко зрозуміти: в разі поразки вона може втратити не лише життя, а й свою сім’ю, свій шматок землі, здобутий такою кров’ю, потом та приниженням… І швидше за все відмовиться від спротиву. А що вона чинитиме далі — теж уявити неважко.

Коли маєш шмат землі, а відтак і такі-сякі статки, то будь-кого потягне збагатитися ще хоч трохи. А звідсіля недалеко й до того, що колишні невільники самі подадуться за Рось, Буг чи Сулу грабувати своїх же родаків… Ні, такого допустити не можна!

— Як тільки прибудемо в Чонгар, я поведу тебе, Селіме-джан, до гарного знахаря, — почув він голос свого співрозмовника.

— Дякую, шановний, — змусив себе посміхнутися Швайка. — Але я звик не звертати уваги на такі дрібниці.

— А так, а так, — закивав головою мулла. — А чи відомо шановному Карачобанові, як наш світлий Менглі-Гірей виправив помилку того пришелепуватого Саїда-мурзи?

— Саїда-мурзи? — перепитав Швайка. — Це ж хто — чи не володар улусу, котрий за Вовчою річкою?

— Егеж, егеж, — радісно закивав мулла, а про себе подумав: «Ну й хитрий же лис, цей Карачобан! Прикидається, ніби нічого не знає, а в самого ж на лобі написано, що він вивідник Великої Ногайської орди. І вже про кого, а про Саїда-мурзу йому відомо. Бо той, здається, почав більше тягнутися до ногаїв, аніж до Криму. В усякому разі кайсаки з Дону почуваються на його землях, як у себе вдома…»

— То цей Саїд був такий безпечний, що дозволив одному тамтешньому уруському кайсаку на ймення Швайка викрасти з його шатра листа від Менглі-Гірея. В листі йшлося про… як шановний Карачобан гадає, про що саме?

Шановний Карачобан стенув плечима.

— Поняття не маю, — визнав він і знічено посміхнувся. — От що значить стільки часу їздити невідь-де у своїх справах!

«Ну, допустімо, не такі вже вони й твої, ті справи», — подумки зауважив мулла.

А вголос повів далі:

— От-от! А в тому листі світлий хан досить прозоро натякав Саїдові, що непогано було б знову податися по ясир за Сулу. Інакше…

— І такого листа викрадено? — аж вжахнувся Карачобан. — Це ж… Це ж навіть подумати страшно, що за цим буде!

— Так, так… Тепер перед усім світом Менглі-Гірей може постати як людина підступна, а тому й не варта довіри та приязні з боку інших властителів…

— Це я знаю, — нетерпляче перебив його Карачобан. — Шановний, не тягни ж за душу! Кажи вже нарешті, що вирішив наш світлий повелитель?

Мулла не образився, що його перебивають. Навпаки, мулла був на сьомому небі від щастя. Це ж треба — він, скромний і тихий служитель великого Аллаха, знає більше, ніж Карачобан, якому звіряються найшановніші люди Криму! І не лише знає, а й має таку гарну нагоду просвітити його.

— Ти, Селіме-джан, не повіриш, але наш хан, нехай прославиться у віках його ім’я, вирішив не чекати, доки литовський князь чи якийсь інший володар звинуватить його в підступності. Ні, він першим вирішив напасти! Він…

І мулла Оркан вдоволено схилився до вуха свого співбесідника. Атож, такі новини мають чути лише обрані…

Чонгар відкрився несподівано. Ще кілька хвилин тому вони їхали безмежним, вигорілим від нещадної спеки степом — і зненацька опинилися на вузьких, гамірливих вулицях, що в’юнилися межи низеньких черепашникових будиночків та вицвілих шатрів. Муллу знали в обличчя, йому кланялися. На одному з перехресть він зупинився.

— На жаль, шановний Селіме-джан, маю ще залагодити тут деякі справи. Тому зичу тобі всіляких гараздів і нехай благословить тебе Аллах!

— Дякую, шановний, — схилився перед ним Швайка. — І сподіваюся на нашу нову зустріч у Бахчисараї.

Мулла, що вже стиснув ногами боки свого мула, нараз повернувся до Швайки.

— Гадаю, що ми швидше зустрінемося в Джурчи, аніж в Бахчисараї, — відказав він. — Справа в тому, що на днях до Джурчи приженуть багато ясиру. А багато — значить дешево…

Він по-змовницькому підморгнув Швайці і, вже не озираючись, подався своєю дорогою. Швайка дивився йому услід і не міг стримати посмішки: і навіщо ото ризикувати головою в пошуку свіжих новин, навіщо за них викладати Лемішеві гроші, коли є така всезнаюча людина, як мулла Оркан, хай навіки святиться його довгий язик!

 

 

НЕВІЛЬНИЦЬКИЙ РИНОК

 

У Бахчисараї його обсіло безліч нагальних справ. І перша з них — недобудована хатина. Старший будівничий каменяр Мелік, він же Гаврило Кощавий з Васютинців, схвально кивнув головою, коли Швайка сказав, що будівництво треба розширювати.



— Я наче відчував, — сказав він. — Тому, вибач, що без твого наказу, звелів хлопцям рити таємний хід аж до яру. А стіни, звісно, треба потовщити і додати бійниць, бо мало що може трапитись.

Що саме може трапитись — між ними не мовилося навіть тоді, коли вони лишалися наодинці. Проте й без слів було зрозуміло — стіни потрібні на той випадок, коли татарські вивідники щось винюхають і спробують силою увірватися в будинок. Зрештою, так чинив не лише Швайка з Меліком: кожен з сусідів намагався створити зі свого будинку фортецю. І шановний купець Селід з Порти, і Юсуф-ага, що розбагатів на продажу крижаної води з гірських потічків, і ханський розважальник кизик Ходжа… Вони всі були душевні Швайчині друзі, а відтак і мимовільні постачальники найостанніших новин та пліток.

— Додому не хочеться? — поцікавився Швайка.

— І не питай, — зітхнув Мелік Гаврило. — Здається, все віддав би, щоб хоч одним оком глянути, як воно там.

— Навіть тоді, коли тобі тут дадуть шмат землі?

Гаврило здивовано глипнув на Швайку.

— Якої землі?

— Щоб ти хазяйнував на ній, як у своїх Васютинцях.

— А на біса воно мені тут здалося, те хазяйнування? — вигукнув Мелік і молитовно склав руки на грудях: — Слухай, Пилипку, відпустив би ти мене, га? Ну геть несила більше нудитися цим голомозим світом!

— А коли татари ще раз схоплять?

Мелік скрипнув зубами.

— Тепер я вже їм живим не дамся, — глухо мовив він. — Та й навчився деяких їхніх хитрощів. Тож, коли дістануся додому, зберу гарних хлопців і вчиню так, що татарва у наші місця і носа не покаже.

— Запізнився, — відказав Швайка. — Там уже й без тебе є кому здачі давати. Ні, ти мені поки що тут потрібен. — Швайка всміхнувся, дивлячись на видовжене Гаврилове обличчя. — Нічого не поробиш, пане брате, викуп треба відробляти.

— А я хіба не відробляю? — буркнув Гаврило. — Тільки сил уже нема терпіти.

— Нічого, потерпиш іще трошки. А там, може, й разом подамося козакувати.

— Дай-но, Господи Боже, — перехрестився Гаврило.

— А тепер давай про справи погомонімо. Нічого такого не трапилося?

— Начебто нічого. Проте, схоже, татари кудись збираються…

— Це я вже знаю, — сказав Швайка. — Я запитую, як тут наші.

Гаврило сплюнув через плече.

— Тьху тьху. Щоправда, тут така придибенція трапилася з трьома козловськими новачками. Дуже вже нетерплячі вони виявилися, усе вимагали негайно вдарити на татарів. Гуркан навіть шкодує, що довірився їм.

— Он як… І що ж він вирішив?

— А нічого. Сказав їм, що пожартував. То вони надавали йому по шиї і сказали, щоб він більше і на очі їм не трапляв.

— Добре зробили, — схвалив Швайка. — Хай знає, кому довірятись. А наші хлопці як?

— Наші? — Гаврило всміхнувся. — Ну, в наших я не сумніваюся. А тепер, коли й стіни хороші зведемо, то нас і дідько лисий звідсіля не викурить. Принаймні з тиждень. Тоді через лаз до яру — і шукай вітра в полі!

— Це добре. А тепер слухай уважно. Не сьогодні-взавтра повернеться Барвінок, то ти його не зобижай…

— Та коли я його зобижав? — примружив око Гаврило. — Знову кудись збираєшся?

— Вгадав. Мені сказали, ніби в Джурчи зігнали багато ясиру. То мушу бути там. Може, кого з наших удасться викупити.

Гаврило кивнув головою.

— Це справа свята. Їдь і за нас не турбуйся.

— Знаю, — кивнув Швайка. — Тому й не відпускаю тебе.

 

До Перекопу, яким Крим відгородився від усього світу, полонених не жаліли. Загарбники боялися переслідування, тож ясир гнали, наче худобу, послану на забій. Тих, хто знесилів, кидали помирати, тим, хто опирався, стинали голови. Тож до Криму інколи діставалася чи не половина ясиру.



Зате за перешийком стрімкий рух уповільнювався, бо ж переслідувачі так далеко забиратися не наважувались. А в Джурчи невільникам давали спочити і ближче до них придивлялися. Потому без особливого вже поспіху їх переганяли до Кафи, Ґьозльова, Керчі, Бахчисарая, де на них нетерпляче чекали заморські купці. Там за кожного раба платили до десяти кіп. А в Джурчи уруські невільники — залякані, скривавлені і безмежно втомлені — коштували чи не втричі дешевше. Тому всі, хто не любив розтринькувати гроші, по живий товар вибиралися саме в Джурчи.

Тут було все — і найогидніше, і найгарніше. Загноєні рани і блискучі коштовності, крикливі покупці і дервіші, котрі ні на що не зважали. Верблюди, коні, кози, вівці, корови, люди — усе це метушилося і намагалося перекричати одне одного. Але найнепогамовнішими усе ж були люди. Мабуть, тому, що криками не обмежувалися, а хапали перехожих за поли, тицяли в руки якийсь непотріб і клялися, що такої коштовної речі світ ще не бачив.

Карачобан з Басман-беком добряче намахалися нагаями, доки зрештою пробилися до невільничого ринку. Тут було тихіше, але повітря мовби просякло горем. Звідусіль долинали приглушені стогони і плачі. До жердин були припнуті діти, жінки, чоловіки — настільки змучені, що неможливо здогадатися, конають вони, чи приходять до тями. Проте гучноголосі продавці на всі лади розхвалювали цей товар:

— Купуйте, не пошкодуєте!

— Такої красуні не знайдете навіть у ханському гаремі!

— Кому потрібен найсумирніший раб! Продаю задарма, бо обридло жити в спокої!

— Та ви тільки погляньте на його плечі!

— А груди які! Таких і в коней з ханського табуна не побачиш…

 

 

Ті, про кого йшлося, чекали на рішенець, не підводячи очей. Лише іноді зблискували ними — проте не було в тих очах ні зненависті, ні гідності — одна лише безмежна втома та острах.



— Ти звідки? — запитав Басман-бек такого худого бранця, що, здавалося, ребра от-от прорвуть йому шкіру.

Вищий на голову від решти невільників, бранець тоскно глядів у небо, де описували кола вільні орли.

— Не дивися, шановний, що він такий худий, — вихопився наперед його господар, крутоплечий татарин. — Він хоч і худий, проте силу має. Поглянь-но які зуби, які жили! Як у вола.

І справді, шириною плечей бранець не поступався ні Швайці, ні Басман-бекові.

— Я не тебе питаю, — відрізав Басман-бек і татарин одразу зів’яв. — То звідкіля ти будеш? — запитав він бранця.

— З-над Росі, — відказав той, байдуже ковзнувши поглядом по пишній одежі незнайомця.

— І коли тебе схопили?

— Місяць тому.

— То чом же нашої віри не приймаєш?

Замість відповіді невільник так зблиснув очима, що стало зрозуміло — з таким краще бути обережнішим.

— От бачиш, як виходить, — сказав Басман-бек, коли вони від’їхали подалі. — Уруса, котрий ще пам’ятає, ким він був, змінити важко. Хіба що залякати так, аби він і в найпалкішому сні закаявся братися за зброю.

— А ось ці… — Басман-бек закоханим поглядом провів трійко могутніх нукерів, що, пересміюючись, перетнули їм дорогу. — Це яничари, наша сила і гордість. А вони ж чистісінькі уруси! Чи греки. А може, й болгари. Їх малими взяли в полон, відділили від батька-матері, вбили в голову, що вони — опора великої Порти і мусять карати на горло всіх, хто дивиться на неї скоса.

— О, так, — згодився Карачобан. — Розум і могуть Порти недарма зробили її першою державою світу…

Зненацька Карачобан замовк. Йому здалося, ніби його хтось покликав. Власне, назвав не його, Карачобанове, ймення, а ім’я Швайки. Це було так несподівано, що Пилип обернувся. Його очі насторожено ковзнули по шерензі невільників і cпинилися на чоловікові, що теж не зводив з нього погляду. Чоловік той був украй збідований — його спину й плечі рясно вкривали сліди від нагаїв. Живими лишилися тільки очі. І ті очі щось розповідали йому, благали, погрожували…

Басман-бек перехопив погляд свого співбесідника:

— Чого це він так у тебе втупився, шановний Селіме? Знайомі ви чи що?

Швайка не відповів. Чи не вперше за всі роки він не знав, що сказати. У цій знеможеній людині він упізнав того, котрий ще кілька тижнів тому вважав себе повелителем Переяславської землі…

Так, це був Заремба. Його неприємності почалися одразу після того, як виявилося, що ватага Самеда проґавила уруських і татарських невільників. У тій справі розбирався сам Саїд-мурза, який вирішив, що в такому дивному щезненні винен не хто інший, як сам Заремба, що нишком передав бранцям ножа. Зарембу відшмагали, як сидорову козу, а тоді погнали, наче простого бранця, до Криму. А щоб Зарембині прохання про викуп були переконливіші, Саїд-мурза звелів годувати його прогнилим м’ясом, поїти кінською сечею і не шкодувати тих таки нагаїв. Бо ж муки породжують такі слова, які можуть переконати і мертвого, а не те що якихось родичів-скнар…

 

«Ох, попереджав же Санько, що не варто гнати цього Зарембу в неволю», — промайнуло у Швайчиній голові. А тоді й незчувся, як, вклавши всю силу в погляд, втупився в змучені очі бранця і почав подумки вимовляти — так, як навчав Санько: «Ти не знаєш мене, ти мене вперше бачиш… я нагадую тобі людину, яку ти зустрів у… нехай у Рильську. Скажи що це так, скажи! А я тебе визволю за це. Скажи, що не знаєш мене!»

— Щось ви надто довго розглядаєте один одного, — нараз пролунав голос Басман-бека. — Знайомі ви, чи що?

— Здається, я цю людину десь бачив, — через силу відказав Швайка. — От тільки не пам’ятаю де. Проте, схоже, я стрічав його десь під Рильськом, коли бував там з караваном. Чи не так? — запитав він Зарембу.

У того в очах зблиснули якісь блискітки. Здається, Заремба зрозумів гру Швайки.

— Так, так, — хапливо відказав він. — Саме там ми й бачилися!

— Гм-м-м, бачилися… — повільно проказав Басман-ага.

Потому впритул під’їхав до Заремби і, показуючи на Швайку, спитав:

— Хто ця людина?

— Я… не знаю, — ледь чутно відказав Заремба. — Я лише бачив її…

— Щось ти крутиш, — засміявся Басман-бек.

Він змахнув рукою — і коло Швайки виринуло двійко дужих нукерів, які до цього мовби знічев’я роззиралися довкола. Ще двоє завмерли біля Заремби. Басман-бек кивнув на них головою і сказав Зарембі:

— Оці люди зараз з тебе живого вимотають кишки і кинуть собакам.

Нукери ступили наперед. В очах Заремби промайнув жах.

— Ні! — зойкнув він. — Я знаю цю людину! Я бачив його у переяславського старости! Він у нього, казали, служить вивідником. А зовуть його Швайка.

Басман-бек відсахнувся, наче перед ним зненацька виникла стіна.

— Що?! — не повірив він. — Повтори, що ти сказав!

— Це Швайка, шановний пане, — низько схилився Заремба.

Басман-бекові на мить здалося, ніби він утратив дар мови. Швайка! Ось уже скільки літ татарський степ із здриганням вимовляє це ім’я. Ще б пак — жодна людина ще не завдавала кримській орді такої шкоди, як цей невловимий, всюдисущий Швайка! Скільки найпильніших вивідників винюшкували його сліди, скільки сторожових роз’їздів настигали його — але ніхто так і не побачив його в обличчя. А коли й бачив — то вже нікому про це розповісти не міг. Про його хитрість ходили неймовірні легенди. Буцімто він міг, мов туман, розчинятися в повітрі, або перевтілюватися на вовка і нечутно підкрадатися до кострищ, при яких велися найтаємніші розмови; буцімто він міг удавати з себе кого завгодно — покірного чабана, войовничого чауша, пронозистого купця, а то й самого хана. На мить Басман-бека охопило щось схоже на презирство до самого себе: навіть він — він! — кому належало розгадувати найскладніші загадки, не раз звірявся цій людині, мов найдушевнішому товаришеві.

І ось, нарешті, Швайка в його руках.

— Гарно ти вертівся, нічого не скажеш, — з кривою усмішкою визнав Басман-бек. — Але, як не крути, і швайка колись затуплюється, чи не так?

Та оскільки Швайка не відповів, Басман-бек повів далі:

— Я давно мав певні підозри щодо тебе, та все не було доказів. Але нічого, тепер ти розкажеш про все. Ще не було людини, яка б не розповіла мені про себе всю правду.

Швайка мовчав. Лише презирлива посмішка зринула на мить на його обличчі.

 

 



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   15

Схожі:

Книга захоплюючої історичної трилогії провідного сучасного українського iconІ. В. Козлик Івано-Франківськ методологічний стан сучасного українського літературознавства: деякі аспекти проблеми надруковано у науковому збірнику: Русская литература
Методологічний стан сучасного українського літературознавства: деякі аспекти проблеми
Книга захоплюючої історичної трилогії провідного сучасного українського iconКнига тетралогії «Таємний посол»
Тема: Володимир Малик (В. К. Сиченко) «Фірман султана» (ІІ книга тетралогії «Таємний посол»). Розповідь про легендарне козацтво та...
Книга захоплюючої історичної трилогії провідного сучасного українського iconЕдвард В. Саїд орієнталізм київ — 2001 Увага! Електронний текст приведено у відповідність до сучасного українського правопису
Увага! Електронний текст приведено у відповідність до сучасного українського правопису
Книга захоплюючої історичної трилогії провідного сучасного українського iconТворчість відомого українського письменника В. Рутківського. «Джури козака Швайки»
Мета: ознайомити учнів із життям І творчістю В. Рутківського, першою книж­кою його трилогії; поглибити знання про минуле нашого народу;...
Книга захоплюючої історичної трилогії провідного сучасного українського iconЗміни у соціальному просторі сучасного українського міста під впливом туристичних практик

Книга захоплюючої історичної трилогії провідного сучасного українського icon1. Загальний огляд української історичної прози
Представники української історичної романістики ІІ пол. Ххст
Книга захоплюючої історичної трилогії провідного сучасного українського iconТ. Г. Шевченка ненчук ольга миколаївнa
Формування життєвих перспектив випускників середніх шкіл львівщини в умовах сучасного українського суспільства
Книга захоплюючої історичної трилогії провідного сучасного українського iconУкраїнська історична проза
Мета: (навчальна) дослідити розвиток жанру історичної романістики в складних історичних умовах; зробити огляд найвідоміших взірців...
Книга захоплюючої історичної трилогії провідного сучасного українського iconВся робота «Козацької республіки» здійснюється за напрямками
Це входило в генетичну пам’ять, деформувало національну свідомість, породжувало комплекс національної неповноцінності, якоїсь історичної...
Книга захоплюючої історичної трилогії провідного сучасного українського iconКнига світ, книга серцю привіт Методичні рекомендації ббк 8. 387. К 53
Книга — світ, книга — серцю привіт : метод реком. / Нац б-ка України для дітей; уклад. Ю. В. Осадча. — К., 2013. — 36 c


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка