Книга захоплюючої історичної трилогії провідного сучасного українського



Сторінка14/15
Дата конвертації15.04.2017
Розмір3.34 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   15
БІЙ НА ПЕРЕПРАВІ

 

— Це всі? — запитав Вирвизуб.



— А що, півтораста таких шабель тобі мало? — здивувався Грицик. — І одна довбня, — повагом додав Демко Манюня. Він один займав стільки місця, скільки займало трійко звичайних козаків. Вирвизуб поглянув на його зброю і не зміг стримати посмішки: довбня починалася з сідла, а закінчувалася при землі. І була вона завбільшки з кабанячу голову.

— Ну, коли ще й така довбня, тоді, звісно, вистачить, — сказав він. — Ану, Демку, давай почоломкаємося! І розкажи, як ти втік од своєї Ждани!

— А я й не тікав, — відказав Демко. Його рот розпливався від вуха до вуха. — Вона сама мене послала. Бо я їй сказав, що все одно поїду.

Демко прибув на двох конях. На одному — він та його довбня, а другий — ніс Демкові торби.

— А в саквах у тебе що? — поцікавився Вирвизуб. — Ич, бідний кінь аж присідає під ними. Чи не Жданині ласощі, щоб ти, бува, не схуд?

Демко радісно закивав головою.

— Ага. А ще сказала, щоб я й хлопців почастував. То, може, почнемо?

— Згодом, Демку, згодом. Спершу вмийтеся у Дніпрі з дороги, та поїдьмо подивімося, що там татарин поробляє.

А татари й справді поводилися якось незвично. По троє чи по п’ятеро вигулькували вони з-за древніх курганів, гасали перед очима козаків, розмахували шаблями й арканами і щось вигукували пронизливими голосами. Схоже, напрошувалися на бійку.

— Чого це вони так розхоробрилися? — дивувався Демко. — Блекоти об’їлися чи що? Тьху ти! — зненацька сплюнув він, бо один з татарів повернувся до козаків спиною і здійняв штани. — І як ви таке терпите?

У Вирвизубових очах застрибали веселі бісики.

— Нічого не вдієш, — сказав він. — Доводиться терпіти, коли вже такий неакуратний татарин пішов. Але ми ображатися на них не будемо…

— Ну, Стефане… — тільки й сказав Федір Колотнеча. Він аж кипів з люті.

— А може, й образитись? — міркував уголос Вирвизуб. — Ох, матері його ковінька, таки образимось! — врешті вирішив він. — Ти, Федоре, коли вже такий гарячий, то бери з півсотні хлопців і поганяй цих безсоромників. Тільки ж дивися, далеко не заривайся. А коли що — одразу назад.

Татари бійки не прийняли. Щойно Колотнеча з хлопцями наблизились до них, вони розлетілися в усі боки, мов цвіркуни, і знову взялися за своє.

— Ич, які затяті! — дивувався Демко Манюня. — Бузи обпилися, чи що?

— Не схоже, — заперечив Вирвизуб. — Але краще нам табуни тримати ближче до островів, бо чує моє серце — вони щось замислили!

По обіді татари, добряче подражнивши Колотнечу, щезли. Наче їх і не було. А коли сонце вже покотилося на спочинок, зі степу вигулькнула темна швидкоплинна пляма. Незабаром стало видно окремих вершників. Їх було не менше тисячі.

— Отепер усе ясно, — сказав Вирвизуб. Він повернувся до товариства і заволав: — Егей! Мерщій у плавні! Та не забудьте розібрати за собою гатки!

Сам він з десятком старшин перебрався через вузьку протоку і зупинився на острові під вербами. Звідтіля добре було видно, як татари, наблизившись до очеретів, засипали їх хмарою стріл, а тоді, розсипавшись, помчали уподовж плавнів — хто вниз, а хто вгору.

— Схоже, щось винюшкують, — крекнув Колотнеча, гаряче дихаючи у вухо Вирвизубові. — Прохід до Дніпра, чи що?

— Швидше відвертають від чогось нашу увагу, — заперечив Грицик.

Вирвизуб підняв пальця догори.

— От-от, — сказав він. — А навіщо це їм потрібно? Не інакше, як намагаються утримати нас на місці. Видно, хочуть, щоб ми готувалися до оборони і нікуди не йшли. А самі завтра зранку почнуть переправу десь біля Тягинки. Але й ми не з лопуцька зроблені. Дочекаємося ночі, а тоді — на човни і теж туди попливемо.

Звідкіля він довідався про Тягинку, ніхто не запитував. Кожному було зрозуміло, що без Швайки тут не обійшлося.

 

Вирвизуб таки мав рацію. Основні сили татар вигулькнули біля Дніпра трохи нижче від звивистої і бистрої річки Тягинки. Вигулькнули на світанку, коли навіть птаство ще тільки потягувалося зі сну. Їх було близько шести тисяч. Розсипавшись широким віялом, спішені татари заходилися квапливо рубати найближчі очерети і в’язати з них невеликі плоти. Потому вкладали на них одежу, нехитрий скарб та зброю, прив’язували їх до кінських хвостів і пускалися вплав через Дніпро. Так вони робили здавен, готуючись на розбійницьку виправу.



По боках не озиралися. Не було ще жодного випадку, аби хтось завадив їхній переправі. Щоправда, степом гуляли чутки, мовби десь угорі по Дніпру поселилися уруські розбишаки. Проте сподіватися від них чогось лихого не доводилось, бо їхню увагу мала відвернути на себе тисяча заздалегідь підмовлених ногайських кайсаків.

Проте цього разу трапилося несподіване. Щойно передні татари дісталися протилежного берега, над урвищем невідомо звідки з’явилися зо дві сотні кінних козаків і в татарів майже впритул посипалися дошкульні козацькі стріли.

— Бий цих песиголовців, хлопці! — кричав Федір Колотнеча. Він стояв попереду і кожна його стріла влучала в ціль. — Бий, щоб інші боялися!

Безпомічні татари десятками ішли на дно. А ті, хто зостався живий, з лементом кружляли у воді, заважаючи один одному. Найстрашніше для них було те, що вони не могли дати нападникам гідну відсіч — їхні луки лежали на очеретяних плотиках. Та й не дуже постріляєш, коли твоя голова ледве видніється над водою. Тож передні, забувши про плотики, з переляканим вереском почали розвертати коней назад.

Проте утікати було нікуди — з лівого берега підпливали сотні їхніх товаришів. На якусь мить дніпровська вода сховалася під людськими та кінськими тілами, а тоді татари почали вибиратися на правий берег. Ще мокрі, вони стрибали на коней і з шаблями напоготові почали втискуватися у дві вузькі горловини, що звивалися від берега межи крутих пагорбів.

— Хутко, хутко! — підганяв їх дебелий тисяцький. — Хутко нагору і бийте у спини цим гяурам!

Проте біля виходу з горловин на них знову впритул ударили нещадні козацькі стріли. За якусь хвилину вихід перекрили купи конаючих коней і вершників.

Все ж татари не відступали. Чіпляючись за колючі шипшинові кущі, вони подерлися по крутосхилах, що нависали над горловинами. Подекуди кущі, не витримуючи ваги, відривалися від землі і невдахи каменюками скочувалися на голови своїх товаришів, творячи смертельну веремію. Та все ж помаленьку татари вибиралися нагору і кидалися на козаків збоку. Але ті були напоготові і теж зустрічали їх шаблями та короткими списами-сулицями. Та незабаром виявилося, що татарам треба було більше боятися не шабель, а Демкової довбні. Бо там, де вона зі свистом краяла повітря, не залишалося нічого живого. Проте все нові й нові татарські хвилі вихлюпувалися з горловин і незабаром правобережна козацька засада почала під їхнім натиском потроху відходити у бік Чорного лісу.

Переправа відновилася знову. Але цього разу татари рухалися не так впевнено. Вони насторожено озиралися довкола, чекаючи ще якоїсь неприємності.

І вона не забарилася. З комишів зненацька вигулькнули козацькі човни з високо настеленими облавками. Вони впритул наблизилися до переправників — і в повітрі знову засвистіли сотні стріл.

Над переправою зчинився страшенний шарварок. Коні налітали один на одного, топили своїх хазяїв і їхні плотики зі зброєю. Ті, хто ще лишався на березі, поспіхом вихоплювали луки і цілилися в українських нападників. Та за високими облавками дістати їх було неможливо.

Зрештою середина Дніпра очистилася. А татари, що вже встигли переправитися, з острахом збилися у щільний натовп, не знаючи, звідкіля чекати нападу — чи то з дніпрових островів, чи від Чорного лісу. Ті, хто повернувся на лівий берег, заходилися обстрілювати козацькі човни, аж доки вони знову заховалися в очеретах. Найсміливіші з татар кинулися за ними на своїх хитких човниках, проте не встигли дістатися й середини Дніпра, як їм в лице ударив рій козацьких стріл.

Відступили спантеличені татари до свого берега і затанцювали на дрібних брижах, чекаючи, що ж вирішать їхні мурзи.

Зрештою гойднулися маяки — лівобережні татари почали перемахуватися з правобережними, і невдовзі і ті, й ті повільно рушили униз за Дніпровою течією.

— Попливемо за ними? — збуджено запропонував чорновусий черкащанин Грицикового віку. — Вони ж десь таки та спробують з’єднатися. Але тільки знову поткнуться у воду — а ми вже тут як тут.

— Ні, не вийде, — відказав Вирвизуб. — Бач, оно біля тих очеретів татарва вже вив’язала великий пліт? А під урвищем ще один докінчують. А що це значить? А те, що коли ми знову на них накинемось, вони вже втікати не будуть. Вони теж стрілятимуть. І не тільки з плотів, а й з берега. А що їх значно більше, то хто кого першим виб’є, га?

— А якщо вони збираються перебратися на правий берег десь нижче по Дніпру? — не здавався чорновусий. — Тоді треба хоч наших попередити.

Вирвизуб кивнув головою.

— Маєш рацію. Тому ми зараз пошлемо гінців до інгулецьких козаків, аби ті попередили кого треба. Але гадаю, що навряд чи татари підуть далі. Кримчак — то така птаха, що любить налітати несподівано. А не вдасться — покрутиться і розвертає додому. Думаю, що так вчинять і ці.

 

Проте, всупереч Вирвизубовому переконанню, татари додому не поспішали. Ба навіть навпаки — повернулися назад і ось уже другий день тирлуються над обома берегами Дніпра. Схоже, вони щось замислили. Але що?



Вечоріло. Санько лежав навзнак і намагався уявити, що затівають татари. Проте перед очима чомусь увесь час поставав Швайка. І поставав таким, яким Санько побачив його в уяві, коли вони щойно познайомились: Швайка був нахромлений на татарській палі і звідтіля ганив своїх мучителів страшними словами. Проте все рідше й тихіше злітають слова з його вуст, усе нижче опускається на груди непокірна голова…

— Що з тобою? — наче звіддалік почув він стривожений голос Грицика.

— Зі мною все добре, — слова давалися Санькові надсилу. — Це зі Швайкою щось сталося. Чи має статися.

В один стрибок Грицик опинився біля Санька.

— З Швайкою? А що саме, не відаєш?

Коли Санько розповів про видиво з палею, Грицик заволав на ввесь острів:

— То що ти мовчиш?! Ану гайда до Вирвизуба!

Вирвизуб, як і Санько, теж намагався зрозуміти, чому татари так дивно поводяться — і не нападають, і не відходять? Тому Санькове застереження Вирвизуб спочатку пропустив повз вуха.

— Викрутиться ваш Швайка, — неуважливо відказав він хлопцям. — Це йому не первина…

Повірив Вирвизуб, що з Швайкою щось негаразд лише тоді, коли з кущів зненацька випірнув Барвінок. Швайків сіроманець мав жалюгідний вигляд — запалі боки, висолоплений язик, зацькований погляд. Зараз він і близько не скидався на того Барвінка, який ще з тиждень тому гордовито ступав поруч з господарем. Вирвизуб за звичкою лапнув вовка за вухом, проте там не було нічого. А Барвінок лише жалібно скавулів, прохально метляв хвостом і увесь час по вертався мордою до свого сліду.

— Що з тобою? — запитав його Вирвизуб. Він хотів погладити Барвінка по голові, проте той ухилився. Натомість ухопив зубами Вирвизуба за рукав і потяг за собою.

— Він хоче, щоб ми негайно їхали за ним, — сказав Грицик.

— Мабуть, так воно і є, — згодився Вирвизуб. — Тоді негайно!

Та все ж довелося затриматись. В останню мить Грицикові спало на думку, що було б непогано переодягтися в татарську одежу, аби не привертати до себе зайвої уваги.

— Ніколи розводитися з їхньою сторожею, — пояснив він. — Нам з Саньком дорога кожна хвилина!

Разом з Грициком і Саньком у сідлах гоцало ще з півтора десятка козаків — тих, хто хоч трохи скидався на татарина і кому вдалося нашвидкуруч розшукати більш-менш пристойну татарську одіж. Хоча зголосилося набагато більше, адже Швайку не лише знали, а й шанували як нікого. Здебільшого це були ті, кому він свого часу врятував життя, і тепер кожен з них готовий був віддати його за Пилипа.

А от Демка Манюню, хоч як він наполягав, у похід не пустили.

— На тебе ніяка татарська одіж не налізе, — сказав йому Вирвизуб. — А якщо й налізе, все одно ніхто не повірить, що ти татарин.

— Це ж чому? — обурився Демко.

— А ти подивися на себе в калюжу.

І справді, Демкове обличчя — рожевощоке, трохи кирпате, з великими сірими очима — геть не скидалося на татарське.

Вирвизуб теж не поїхав. Барвінкова поведінка переконала Стефана, що Швайці загрожує смертельна небезпека, проте він не мав права залишати козацьку ватагу. В останню хвилину перед від’їздом Вирвизуб лише люто ляснув шапкою об землю, проте тут таки схаменувся — підняв її, старанно пригладив і сказав:

— Що ж, хлопці — з Богом! А ми тут спробуємо якось викрутитись.

 

 

СТРАТА

 

Швайка стояв на дерев’яному, свіжозбитому по мості. Його обличчя нагадувало суцільний синець, одежа була пошматована вщент, а закривавлена голова раз по раз безсило схилялася на груди, і лише величезним зусиллям він підводив її знову й знову. І тоді всі бачили в його очах такий блиск, що не в одного нукера починали бігати по спині холодні мурашки.



За спиною Швайки хижо націлялася в небо загострена паля, на яку його мали посадити.

Перед помостом переминалося на конях зо два десятки мурз та беків. За ними виднілося півтори сотні дужих нукерів. Далі товпилося, шуміло і ходором ходило море тюрбанів. Тисячі поглядів — зловтішних, співчутливих, лютих і жалісливих — зійшлося на скривавленій постаті козацького вивідника.

Осторонь від натовпу стояли зі зв’язаними руками кілька сотень невільників. Басман-бек звелів пригнати їх з невільничого ринку. Нехай дивляться, як страшно вміють карати татари за спротив!

До натовпу глядачів затесалися також Санько, Грицик і їхні товариші. Цілу ніч вони безупинно гнали коней. Їм пощастило — їх майже не зупиняли. Лише перед кримським перешийком дорогу заступила численна сторожа. Але й вона розступилася, коли Грицик на скаку крикнув по-татарськи:

— За наказом світлого мурзи!

Імені мурзи він, звісно, не вимовив, бо й не знав його. Проте нукерам і цього було достатньо. Вони провели групу вершників очима і знову заходилися оглядати степ.

Вів козаків Барвінок. Час від часу його сіра голова вигулькувала далеко попереду з високої трави. Він мчав так, ніби це були останні перегони в його житті. Вершники, міняючи коней, ледве поспішали за ним.

Встигли в останню мить. Не злізаючи з коней, почали вперто пробиратися вперед. На них невдоволено озиралися, огризалися, проте поступалися дорогою. Врешті вони опинилися так близько, що могли бачити все, що діється біля помосту.

Грицик, який проштовхувався першим, озирнувся довкола і серце його стислося безнадійним болем. Про звільнення Швайки годі було й мріяти. Скрізь виднілися самі білі тюрбани. А ще довкола була така тиснява, що навіть шаблею не розмахнешся. А сходитися врукопаш з сотнями озброєних татарів… Грицик ще раз окинув оком натовп, тоді перевів погляд на Санька: може, хоч той щось придумає?

Проте Санько у відповідь лише стенув плечима.

— Думай, Саньку, думай! — нахилившись до товариша, благально попрохав Грицик. — Інакше…

Що могло бути далі, він не доказав, але й так було ясно: Швайка не врятується, і ніхто з них живим теж не вибереться. Але й татарської крові проллється чи мало. І першою злетить голова Басман-бека, що за кілька кроків височів на своєму коні у колі найповажніших мурз. Грицик мимоволі натяг свого малахая аж на очі, аби Басман-бек, випадково озирнувшись, не впізнав його завчасно.

Нараз повітря розрізав пронизливий голос:

— Сьогодні велінням славетного у віках хана Менглі-Гірея буде покарано одного з найбільших ворогів правовірного світу, званого Швайкою! Довгий час йому вдавалося шкодити нашій святій справі. Але хоч би як злочинець ховався, на нього завжди чекає викриття і тяжке покарання… — голос глашатая на мить замовк, а тоді зазвучав з новою силою: — Нехай це покарання невірного послужить гідним уроком тим, хто ще в думках плекає підступні наміри супроти непереможного ханства кримського і його світлого повелителя Менглі-Гірея, нехай Аллах продовжить його життя у віках…

Натовп схилитнувся і знову завмер. Кожному було ясно, що одразу після цих слів злочинця мають посадити на палю. А з палі ще ніхто живим не сходив.

Грицик приречено озирнувся. Що робити, як завадити страшній Пилиповій смерті?

Нараз Санько схилився до Грицикового вуха і про шепотів:

— Хто тут старший, відаєш?

— Так. Он той дебелий, що біля мулли, — Басман-бек. А що?

— Я спробую навіяти йому думку про те, що… ага, що смерть від кінського хвоста для Швайки страшніша, ніж смерть на палі. А в степу, може, щось і придумаємо…

— Зрозумів! — зблиснув очима Грицик і повернувся до решти козаків. За мить півтора десятка напружених поглядів втупилися в Басман-бека.

А Швайка з висоти помосту вдивлявся в море голів, що погойдувалося перед ним. Кровожерні погляди, злостиві усмішки, чужі обличчя. Втім, не всі чужі. Он, майже скраю натовпу, з-під низько насунутого малахая розпачливо світяться очі Гуркана, або ж Дениса, старшого ватага козловських невільників. З іншого боку… атож, дивиться на нього Демид Верес, котрий зараз мав би сидіти з ватагою в горах. А он… чи не Гаврило Кощавий, перший його помічник у Бахчисараї? Так, він, тільки заріс до невпізнання. І з ним, здається, чи не всі хлопці з його ватаги…

Швайці перехопило дух. Що вони затіяли, навіщо прибилися сюди? Чи не збираються, не доведи Господи, накласти головами заради його порятунку? Ні, цього допустити не можна! Інакше буде погублено все, що він стільки років виношував у собі і за що згоден віддати власне життя! Тож не треба їм тут засвічуватися, не треба…

Нараз у Швайки стріпнулося серце: йому здалося, ніби з гурту коней, на яких вигарцьовували татарські нукери, пролунало розпачливе іржання його вірного коня. За мить іржання повторилося і Швайці перехопило подих: так, це був його Вітрик — вірний товариш, що не раз вирятовував його у найтяжчі хвилини.

«Прощавай, друже», — подумав Пилип і з зусиллям відвів погляд убік. І тут таки здригнувся, наче від удару: за якихось два десятки кроків від нього невідь-звідкіля вродилися Санько з Грициком. Швайка ледь погамував стогін, що ладен був вихопитися з грудей. Навіщо ще й вони прибилися сюди аж з-над Дніпра? Невже теж гадають, що можна вирвати його з пазурів Басман-бекових катів? Та ні — з помосту йому видно, що, крім тісного гурту нукерів, які оточили поміст, за спинами натовпу стовбичать ще кілька сотень кінних чаушів. Тож будь-який спротив — безглуздий. Хіба що хлопці по-дурному покладуть за нього свої голови. І загине геть усе, що він замислив.

 

 

Швайка хотів подати їм якийсь застережний знак. Нехай швидше вибираються хлопці з цієї тисняви, хай повертаються назад і роблять далі спільну справу, — аж раптом завважив, що Грицикове товариство, мов за чиїмось наказом, дружно повернуло голови у бік Басман-бека і посилено заворушило губами. Мабуть, хочуть подумки підмовити того на щось… Мимоволі відчув, як у глибині його душі спалахнула гаряча вдячність. Спаси вас, Боже, дорогі мої джури, але тут, мабуть, і сам Басман-бек уже не здатен щось змінити. Навіть коли вам і вдасться щось йому навіяти…



Швайка з зусиллям підвів голову і, пересилюючи високий голос глашатая, вигукнув:

— Слухайте всі, хто мене знає й не знає! Дивіться, як має загинути козак! А ти, покруч жаби й шакала, — Швайка повернувся до Басман-бека, — гадаєш, що коли схопив Швайку, то вже все скінчилося? Ні, рано радієте, поїдачі степового падла! Помиляєтесь, ви шкребки сатани, коли думаєте, що цих людей, яких ви зігнали сюди, можна залякати моєю смертю. Так, сьогодні вони мовчать, сьогодні вони ще тільки придивляються, але завтра ваші курячі голови впадуть під їхніми шаблями!

Він переводив гарячковий погляд з Гуркана на Гаврила, з Гаврила на Дмитра Вереса, на Грицика з Саньком, і все його покалічене єство палало єдиним бажанням: зрозумійте мене, браття, правильно, не робіть дурниць!

І, здається, його зрозуміли. Он Гуркан кивнув головою, ще швидше закивав здогадливий Гаврило, прощально струснув перед собою кулак Дмитро Верес… От тільки як умовити його впертих джур, які усе ще не відводили напружених поглядів від Басман-бека?

Нукери, що на мить завмерли від козацьких проклять, накинулися на нього, збили з ніг. Проте з помосту усе ще долітало до найближчих рядів:

— Грицику… Саньку… Не смійте зараз… Додому…

Глашатай замовк і лише розгублено переводив погляд то на поміст, то на Басман-бека. Однак той стояв з якимось відстороненим поглядом. Здавалося, він прислухався до того, що діється йому всередині.

Так, останніми днями він, Басман-бек, відчував неабияке розчарування. Хоч які кари застосовували кати до Швайки — жодного слова не сказав клятий козак! Навіть не застогнав. Тільки спльовував на землю вибиті зуби та глузливо посміхався. Тож лишилося одне: посадити його на палю і гадати, чи заговорить він бодай на ній.

Нараз Басман-бекові здалося, ніби хтось чужий вскочив до його голови і заходився у ній хазяйнувати. А ще за мить йому привиділося, ніби повз палю зі Швайкою ось-ось має проїхати сам Менглі-Гірей. І він аж зіщулився, уявивши, як благородне ханове вухо в’янутиме від брудних проклять цього нечестивця, як світлий хан почне допитуватися, хто звелів розіп’яти на його дорозі такого брудноротого брехуна. А відтак — якби не звелів швидкий на розправу Менглі-Гірей разом з клятим Швайкою скарати і його, Басман-бека, за те, що своїм злочинним розпорядженням посмів осквернити вишуканий слух свого повелителя…

Басман-бек мотнув головою, мов кінь, якого обсіли оводи. А тоді звівся на стременах і, перекрикуючи гамір, заволав:

— Правовірні, слухайте мене! Так, цей проклятий гяур заслуговує найстрашнішої кари! Спочатку я думав, що його треба посадити на палю! Але, гадаю, краще прив’язати його до хвостів двох диких жеребців і пустити в степ. Краще нехай вони розірвуть його, живого, на шмаття, аніж цей свинячий вереск іще зо дві доби осквернятиме слух правовірних!

Натовп збуджено загомонів. Двоє дужих нукерів схопили Швайку попід руки і потягли його аж за шатра, в степ, куди вже, розкручуючи аркани над головою, помчало з десяток їхніх товаришів. Сотні зо три вершників тісним натовпом посунули слідом.

Басман-бек їхав на коні в оточенні гурту охоронників. Власне, він уже й шкодував, що звелів розірвати Швайку. Значно простіше було б вирвати язика цьому нечестивому гяурові і не відволікатися на дурну гонитву, що займе невідь-скільки часу. А в нього було чітке повеління — якомога швидше привести свої сотні на допомогу тим, кому зараз кляті козаки не дають перейти Дніпро… Проте наказ він уже віддав і не гоже міняти його ще й утретє.

 

 

Грицик з Саньком мчали в передніх лавах. Поруч зловтішно вишкірявся довгов’язий нукер. Грицик скреготнув зубами: нукерова жилава шия аж просилася, щоб її огріли шаблею. Він уже схопився за рукоять, проте Санько вчасно перехопив його руку.



— Не час, — прошепотів він.

— Чому не час? — визвірився на нього Грицик. — Вони ж його…

— Зачекай ще хвильку. Щось тут не те…

Що саме — він і сам не розумів. Спочатку, коли глядачі гамірливим натовпом подалися в степ, Санько гадав, що їх гнало лише одне бажання посмакувати чужою смертю. Проте зараз на нього з усіх боків накочувалися хвилі найрізноманітніших почуттів, і Санько не міг збагнути, що саме в них переважало. Разом з відвертою зловтіхою сусідив розпач, гнів і жалість — почуття, для татар незвичні.

Тим часом ті, хто помчав по диких жеребців, увірвалися у найближчий з табунів, розмахуючи арканами. За хвилю вони вигулькнули з табуна, ведучи двох дужих жеребців, які навіжено опиралися.

 

 

У Грицика шалено закалатало серце. Ось зараз Швайку прив’яжуть до їхніх хвостів, свиснуть у повітрі нагаї, урізнобіч рвонуть зшаленілі від приниження та болю жеребці — і все буде скінчено.



— Саньку, треба щось робити! — вже не стримуючись, вигукнув Грицик товаришеві.

— Знаю, — крізь стиснуті зуби відказав Санько й озирнувся.

За ними мчало не менше трьох сотень вершників. Зовні видавалося, ніби їх жене проста цікавість, про те Санько відчував, як усе потужніше у тій масі наростає жадоба відплати…

І раптом він зрозумів, що все це означає. А ще краєм підсвідомості Санько завважив, як віддалік, невидимі за кущами, в одному напрямку з натовпом женуть Барвінок з Куцим…

Раптом всі угледіли, як звівся посеред натовпу на стременах кремезний русявий хлопець, як свиснув він якимось особливим пронизливим свистом.

І тут із сотень горлянок вихлюпнувся жахний зойк: напереріз диким коням промайнули дві сірі блискавки — і жеребці, не встигнувши навіть заіржати, покотилися по землі з перекушеними горлянками. А блискавки перевтілилися у двох здоровенних вовків, що, збуджено злизуючи з писків ще гарячу кров, обернулися до переслідувачів.

— Вовкулаки! — сполошено зойкнув натовп.

Передні з татар мимоволі смикнули за поводи, стримуючи біг своїх коней.

А русявий здоровань знову звівся на стременах і крикнув на увесь степ так, аж на його шиї набрякли сині жили:

— Хто за Швайку — скидайте тюрбани!

І сталося дивне — більша половина вершників поскидала тюрбани. А за мить у повітря злетів радісний голос:

— Бий татарів! За Швайку!

Грициків голос ще лунав у повітрі, а його рука вже вихопила шаблю і полоснула нею довгов’язого татарина.

І доки інші татари намагалися второпати, що означав той крик, доки вони спостерігали, як сповзав з коня довгов’язий, під сонцем зблиснуло ще зо дві сотні ятаганів… З диким іржанням зводилися дибки коні загиблих ординців.

Та все ж з десяток-другий нукерів встигли вихопити зброю. І серед них був Басман-бек.

— До мене, правовірні! — пролунав його голос.

Нукери, відбиваючись від шалених наскоків, рвонули до свого вожака. Проте вже мчав на нього Грицик і зітнулися в повітрі дві сталеві блискавки. Широко й могутньо замахувався Басман-бек, і мало хто на світі міг би встояти проти його ударів. Проте Грицик якимось дивом ухилявся від них, а його шабля цілила в Басман-бека, здається, одночасно з усіх боків. Зрештою похитнувся Басман-бек, бризнула кров з правої руки. Хотів він перекинути свою зброю в ліву руку, але не встиг…

Грицик витер піт і озирнувся, шукаючи наступного супротивника…

Та його не було. Лише ген-ген удалині періщив коня якийсь чауш, проте його вже наздоганяли дві сірі блискавки.

А ще за хвилину Грицик з Саньком підхопили закривавлене, безвільне тіло непритомного Швайки і дві сотні вершників щезли в неозорому просторі…

 

 



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   15

Схожі:

Книга захоплюючої історичної трилогії провідного сучасного українського iconІ. В. Козлик Івано-Франківськ методологічний стан сучасного українського літературознавства: деякі аспекти проблеми надруковано у науковому збірнику: Русская литература
Методологічний стан сучасного українського літературознавства: деякі аспекти проблеми
Книга захоплюючої історичної трилогії провідного сучасного українського iconКнига тетралогії «Таємний посол»
Тема: Володимир Малик (В. К. Сиченко) «Фірман султана» (ІІ книга тетралогії «Таємний посол»). Розповідь про легендарне козацтво та...
Книга захоплюючої історичної трилогії провідного сучасного українського iconЕдвард В. Саїд орієнталізм київ — 2001 Увага! Електронний текст приведено у відповідність до сучасного українського правопису
Увага! Електронний текст приведено у відповідність до сучасного українського правопису
Книга захоплюючої історичної трилогії провідного сучасного українського iconТворчість відомого українського письменника В. Рутківського. «Джури козака Швайки»
Мета: ознайомити учнів із життям І творчістю В. Рутківського, першою книж­кою його трилогії; поглибити знання про минуле нашого народу;...
Книга захоплюючої історичної трилогії провідного сучасного українського iconЗміни у соціальному просторі сучасного українського міста під впливом туристичних практик

Книга захоплюючої історичної трилогії провідного сучасного українського icon1. Загальний огляд української історичної прози
Представники української історичної романістики ІІ пол. Ххст
Книга захоплюючої історичної трилогії провідного сучасного українського iconТ. Г. Шевченка ненчук ольга миколаївнa
Формування життєвих перспектив випускників середніх шкіл львівщини в умовах сучасного українського суспільства
Книга захоплюючої історичної трилогії провідного сучасного українського iconУкраїнська історична проза
Мета: (навчальна) дослідити розвиток жанру історичної романістики в складних історичних умовах; зробити огляд найвідоміших взірців...
Книга захоплюючої історичної трилогії провідного сучасного українського iconВся робота «Козацької республіки» здійснюється за напрямками
Це входило в генетичну пам’ять, деформувало національну свідомість, породжувало комплекс національної неповноцінності, якоїсь історичної...
Книга захоплюючої історичної трилогії провідного сучасного українського iconКнига світ, книга серцю привіт Методичні рекомендації ббк 8. 387. К 53
Книга — світ, книга — серцю привіт : метод реком. / Нац б-ка України для дітей; уклад. Ю. В. Осадча. — К., 2013. — 36 c


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка