Книга захоплюючої історичної трилогії провідного сучасного українського



Сторінка15/15
Дата конвертації15.04.2017
Розмір3.34 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   15
ВОВКУЛАЦЬКИЙ СЛІД

 

Припікало. Красуні-полонянки посилено розмахували широкими павичевими віялами, що їх лише вчора привезли з-за моря. Це був дарунок турецького султана, і зараз Менглі-Гірей вирішив його перевірити. Нічого не скажеш — віяла навіювали м’які, заспокійливі потоки прохолодного повітря. А ще від них ішов такий дивовижно звабливий запах, що аж у голові паморочилося з незвички. Ні, таки розуміються в турецькому палаці на розкошах! Чого доброго, ще й призвичаїтися можна до них. А це вже зайве. Його, Менглі-Гірея, діди-прадіди звикли все життя проводити верхи на коні, тож і їхньому нащадку не годиться порушувати звичаї предків.



Менглі-Гірей змахнув рукою — і полонянки щезли. Разом з ними розвіялися і п’янкі пахощі. Замість них чутливі ніздрі кримського хана вловили звичні запахи кізяків, шкіри, вапна…

Він розплющив очі і озирнувся. Віддалік сотні напівголих рабів копошилися в будівельних завалах, бігали з розчином, підносили камінь. Так, не годиться порушувати звичаї предків, але хто сказав, що володар не повинен нічого залишати по собі? Тож коли його великі предки уславилися тим, що додавали до своєї держави все нові й нові землі, то він, Менглі-Гірей, воліє залишитися в пам’яті прийдешніх поколінь як перший у татарському світі будівничий. Слава Аллаху, гроші тепер з’явилися і саме час втілювати в життя свою мрію. І хоча в хаосі, що його зараз творили будівельники, ще нічого й не вгадувалося, Менглі-Гірей уже бачив, якими могутніми і водночас легкими постануть стіни його палацу, як злетять високо вгору пружні струмені фонтанів, незгірші, ніж у султанових садах! І гулятимуть межи райських дерев такі ж райдужні птахи, а в’юнкі красуні чаруватимуть усіх своїми танцями…

Нараз до нього долинуло вкрадливе покашлювання. Він міцно примружив повіки, аби прогнати таке приємне видиво, і запитав:

— То що чути з Дніпра?

Особистий ханський писар-юртджі низько схилив голову і почав воркотіти вкрадливим голосом, від якого хотілося позіхнути так, щоб аж щелепи затріщали:

— Слава Аллахові, все гаразд. Наші славні чауші за твоїм повелінням у сутички з дніпровськими козаками не встряють. Але пильнують кожен їхній порух і чекають на прибуття турецької галери, щоб, за твоїм мудрим наказом, купно захопити гяурів і назавжди відбити у них бажання селитися на дніпровському пониззі.

Менглі-Гірей кивнув головою. Атож, навалитися на урусів купно, з усіх боків одночасно — це був його задум.

У Степу й досі пам’ятають, якого облизня ногайський мурза Саїд отримав від тих урусів п’ять років тому. Саїдова помилка полягала в тому, що він напав на дніпровські плавні тільки з одного боку. Але тепер таке не повториться. Зараз ті кайсаки, як йому доносять, обкладені з трьох боків. А з четвертого, від моря, всі надії покладаються на військову турецьку галеру — ту, що її султан, хай множаться у віках його літа, надіслав на його, Менглі-Гірея, прохання. Цей могутній корабель має змусити далеких і близьких сусідів ще більше поважати кримське ханство. Та, на жаль, турецькі моряки останніми днями знудилися без діла, почали поводитися не як поштиві гості, а як звичайні розбишаки. Того й дивися, почнуть шастати по гаремах поважних людей. Тож треба і їм знайти якусь роботу.

От, наприклад, підпрягти і їх до вичавлювання дніпровських розбишак з плавнів.

Але спочатку треба убезпечити себе від можливих звинувачень, пов’язаних з викраденням листа у того телепня. Звісно, йому, Менглі-Гіреєві, начхати на будь-які закиди. Та все ж не надто приємно, коли твої дії називають підступними і нечесними. А лист, викрадений у Саїда-мурзи, дає для цього всі підстави. А самого мурзу… Що ж, добре вчинив він, Менглі-Гірей, коли звелів отруїти того роззявкуватого бевзя.

— Чи були випадки, коли дніпровські зарізяки нападали на когось із наших? — запитав він.

Юртджі перевів нетерплячий погляд на вельможний натовп, що в поштивому схилянні ловив кожне слово Менглі-Гірея.

Першим відгукнувся товстий мурза Хаким:

— Так, повелителю, і не раз. Десь у середині літа уруси під Тягинею напали на баскака, що повертався з ясиром, — повідомив він. — Захопили його човен, забрали чимало грошей, а самого повели невідь-куди… За кілька днів гяури знову побили двох шановних людей і відібрали у них десяток волів.

— Достатньо, — кивнув Менглі-Гірей і звернувся до юртджі. — Негайно відправ листа великому литовському князеві Олександрові, що його люди ображають наших, і додай, що коли він не припинить це неподобство, то доведеться мені самому шукати й карати винних. А де я їх шукатиму — у тягинських плавнях, на Сулі чи десь під Винницею — суттєвого значення немає, — посміхнувся він.

Поштивий натовп збуджено загомонів. Це так властиво їхньому мудрому повелителеві: через одну колючку в п’ятах зрубати всю акацію! І воно, коли подумати, правильно — адже саме акації і є носіями тих колючок.

— А тепер я хотів би сам поїхати під ту Тягиню, — мовив Менглі-Гірей і звівся на ноги. — Пиши, — звелів він юртджі. — Я хотів би побачити, як наші безмежно хоробрі батири нищать тих, хто не хоче жити за звичаями орди… Басман-бек уже повів туди свою тисячу?

— Так, — схилився юртджі. — Нині він, мабуть, вийшов зі своїми нукерами за межі Криму.

— Готуйте коні, — звелів Менглі-Гірей.

Нараз його увагу привернув віддалений перестук копит. А тоді з-за купи будівельного каміння виринув вершник і, здіймаючи хмари пилюки, помчав до них.

— Хто це? — запитально звів брови Менглі-Гірей.

— Схоже, гінець від Басман-бека, — висловив здогад юртджі.

І він не помилився. Розкошланий, зарослий, з червоними від вітру й пилюки очима, гінець злетів на ходу з сідла і бухнувся Менглі-Гіреєві під ноги.

— Пресвітлий хане, Басман-бека вбито!

Довкола Менглі-Гірея запала мовчанка. Не було в кримській орді загадковішої і небезпечнішої людини. Не один з беків та мурз вкривався холодним потом, коли на ньому зупинявся підозріло усміхнений погляд Басман-бека. Він жив іншим, потайним, життям, про яке не підозрювали навіть найутаємниченіші.

— Вчора зранку він вирушив на чолі тисячі найкращих ханських нукерів до Дніпра, на поміч тим, що зійшлися в герці з дніпровськими козаками. І от його вбито…

— Як це трапилось? — різко спитав, майже вигукнув, Менглі-Гірей.

— У Джурчи Басман-бек звелів розідрати дикими жеребцями одного з кайсацьких вивідників, на ймення Швайка…

Старшина гостро перезирнулася межи собою. Ім’я Швайки було їм відоме. Відомо було й те, що Басман-бек особисто його схопив.

— Далі, — звелів, наче ляснув канчуком, Менглі-Гірей.

— То щоб на власні очі пересвідчитися у смерті того шайтана, Басман-бек з найближчим почтом теж подався у степ. Всього, кажуть, подивитися на смерть того невірного рушили ще сотні зо три глядачів. І… — гінець затнувся. Потім ледь чутно додав: — І жоден з них не повернувся. А коли нукери Басман-бека подалися по їхніх слідах, то побачили понад сотню зарубаних батирів і серед них — Басман-бека.

— І хто ж його зарубав?

— Ще невідомо, світлий хане… Одні кажуть, що то від Дніпра пробрався якийсь уруський чамбул, інші — буцімто повстали уруські невільники.

 

 

Мурзи затамували подих. Це було нечувано. Що правда, час від часу зринали чутки, нібито серед невільників є невдоволені. Але щоб дійшло до повстання…



— А що з тим… Швайкою? — запитав Менглі-Гірей.

— Його останків не виявлено, світлий хане… А коней, до яких його прив’язали, знайшли з розірваними горлянками. Схоже, це робота вовків.

За спиною Менглі-Гірея хтось придушено зойкнув. Отже, це таки правда…

Останнім часом біля вечорових багать точилися розмови, нібито в степу з’явилися вовкулаки. Звісно, не самі собою з’явилися — прийшли разом з дніпровськими кайсаками. Не інакше, як хтось із них вмів перекидатися на вовка… Проте більшість кримчаків у це не вірили. А коли й вірили, то заспокоювали себе тим, що ці вовкулаки гасають десь далеко, а до Криму їм зась, бо через вузький і голий кримський перешийок навіть миша не прокрадеться непомічена.

І от маєш — трапилося. У Джурчи, серед білого дня…

— Треба їхати! — рішуче стріпнув головою Менглі-Гірей. — Готуйте коней!

Наперед виступив один зі старійшин, Баслан-мурза.

— Повелителю, — тремтячим голосом почав він. — Вирушати кудись у такий непевний час — то однаково, що наразитися на смертельну небезпеку.

Менглі-Гірей прикусив вуста. Цей старий ворон не кидав слів на вітер. Вже двічі завдяки його попередженням Менглі-Гірей щасливо уникав розставлених сітей.

— То що ти пропонуєш? — глухо кинув він.

— Треба зачекати, повелителю, доки розберуться, у чому справа.

— То ти що — злякався якоїсь казочки про вовкулаку? — Менглі-Гірей намагався видобути з себе глузливу посмішку.

— Йдеться не тільки про казочку, повелителю. Наскільки ми зрозуміли, подивитися на смерть того гяура подалося до трьох сотень вершників. З них понад сотню — загинули, як доносить цей гінець. Разом з Басман-беком. А де ж решта?

Мурзи посилено закивали головами. Так, а де ж решта?

— Можна припустити, що то наші вороги, — вів далі Баслан-мурза. — І невідомо, де вони зараз причаїлися і що замишляють. Тому доки все не виясниться, тобі, володарю, краще зачекати.

— Зачекати? — Менглі-Гірей зробив вигляд, ніби його обурили ці слова. — А на Дніпрі, біля Тягинки, теж чекатимуть?

Баслан-мурза низько схилився і промовчав. Менглі-Гірей знову закусив губу. Так, цей клятий мурза має рацію. Проте й чекати теж не годиться. Як же бути?

Наперед виступив капудан-паша:

— Повелителю, — сказав він. — Якщо ти згоден, до тієї Тягинки можна дістатися моєю галерою.

— Це теж небезпечно, — заперечив Баслан-мурза. — Можна потрапити в шторм, можуть обстріляти невірні.

Капудан-паша побуряковів від образи.

— До твого відома, шановний, — ледь стримуючись, почав він, — мій корабель виходив у океан, де хвилі піднімаються до неба, — і витримав. Від мого корабля втікали найліпші моряки Іспанії та Риму. То що йому якась крихітна калюжа і що йому якісь дикі ватаги? Тож у тебе, повелителю, — повернувся він знову до Менглі-Гірея, — є гарна нагода на власні очі побачити, як мої люди своїми стрілами викосять усі комиші разом з тими, хто в них ховається. Запевняю, що тебе чекає не бій, а легка прогулянка…

Менглі-Гірей схилив у задумі голову.

— Гаразд, — сказав він нарешті. — Дякую тобі, капудане. Я приймаю твоє запрошення. А заодно радий буду зайвий раз пересвідчитися у могутності Порти.

 

 

ВІТРИЛА В СТЕПУ

 

Схоже, татари щось замислили. Але що саме?



Не раз і не два Вирвизуб запитував про це і в себе, і в товариства, але відповіді не знаходив. На перший погляд, татари, як і раніше, намагалися перебратися за Дніпро.

Проте їхні очеретяні плоти та вербові човники снували так повільно, мовби ворог поставив собі за мету перебратися на правий берег не раніше, ніж за місяць.

Кінні татари маячіли на обох Дніпрових берегах. Але сутичок теж уникали.

— Схоже, стережуть, аби ми не втекли звідсіля, — крізь зуби процідив Кривопичко.

Вирвизуб кивнув головою. Так, здається, таки стережуть. І не тільки. Зранку Вирвизуб довідався, що за Базавлуком татари висадилися на кількох островах. І ще й досі туди прибувають нові загони. Мабуть, збираються вдарити в спину. Чи перекривають шлях на північ.

Побільшало їх і на обох берегах Дніпра. Вночі підійшли зі степу свіжі сили. І тепер татари осміліли вже настільки, що перестали вдивлятися у плавні з берега. Лівобережні вже спустили на воду всі свої легкі човники, правобережні викосили для плотів майже всі очерети…

Вирвизуб презирливо осміхнувся. Теж знайшли чим загрожувати!

От лише внизу, біля гирла Тягинки, було порожньо. Якщо, звісно, не брати до уваги крихітного укріплення, зведеного невідомо коли. Схоже, татари перекривають усі шляхи відходу, аби завтра-позавтра, зібравшись ще раз на силі, погнати козаків униз по Дніпру. Але хтозна, як їм це вдасться — їхні благенькі човники та очеретяні плоти навряд чи встоять проти козацьких байдаків.

Сонце поволі сходило над землею. Ставало парко й задушно. Зненацька з південного боку острова пролунав довгий пронизливий посвист, затим ще один.

Вирвизуб невдоволено озирнувся:

— Що там таке?

— Здається, хлопці побачили щось цікаве, — висловив здогад Марко Чорторий. Саме він привіз звістку про татарську з’яву на островах, і зараз Стефан зі старійшиною розмірковував, чим це їм загрожує.

Старійшина прислухалася. Посвисти вщухли, а з очеретів випірнув захеканий черкасець Данько Горопаха.

— Там… — затинаючись, сповістив він. — Там не човен, а якесь страховисько!

Вирвизуб глянув на сонце.

— Припікає, — сказав він. — Але недостатньо для того, щоб човен видався тобі страховиськом.

— А ти сам піди подивися, коли не віриш, — образився Данько.

— І піду, — сказав Вирвизуб.

Він ішов слідом за Даньком вузькою покрученою стежиною. Під ногами хлюпало. Високі очерети погойдували над їхніми головами пишними зеленими мітелками.

— Ну, показуй, що ти там набачив, — мовив Вирвизуб, коли попереду проясніло.

І завмер.

— Ого! — не втримався Кривопичко, котрий дихав у спину Вирвизубові.

І було від чого.

Багато човнів погойдував старий Дніпро на своїх могутніх грудях — і первісні плоти, і довбанки, і плоскодонки, і дубки з байдаками, і навіть чайки, що з’явилися не так давно, — але такого велетенського човна, таких вітрил, стількох озброєних людей, що вилаштувалися з луками напоготові уздовж високих, майже по груди, облавків — у цих місцях ще не бачили. Бо проти кого мав тут воювати цей військовий вітрильник, що разом з іншими турецькими кораблями вже не одне десятиліття доводив могутність Порти біля берегів Греції, Франції та Іспанії?

Але тепер він тут. І під його вагою Дніпро, здається, от-от мав вийти з берегів, а широкі червоні вітрила нависли не лише над Дніпровими водами, а й над усім степом.

— Цього ще нам бракувало, — процідив Вирвизуб, але тут-таки змусив себе посміхнутися.

Не можна, ніяк не можна показувати розгубленість перед товариством, яке обрало його своїм отаманом і зараз чекало від нього якогось рішення! Але яке рішення можна прийняти, коли перед тобою таке плавуче громаддя, що, здається, прооре острів, на якому вони оце зупинилися, і навіть не помітить, що натворило…

І справді страхіття. Шкода, що поруч нема Швайки. Той би щось та придумав. Бо як тут вистояти, коли татари обсіли з трьох боків, а тепер вигулькнули ще й з четвертого…

Вирвизуб глибоко зітхнув, аби заспокоїтися і завважив, що поруч з ним стоїть сивовусий черкасець Ротько Беззубий. На відміну від усіх, він не був стурбований.

Ротько швидше скидався на людину, що врешті-решт знайшла те, що давно шукала, от тільки ще не вирішила — знадобиться їй та знахідка сьогодні чи ні.

 

 

— Ці галери я добре знаю, — прошепелявив він. — Три роки гріб на одній такій. Довжиною вона сягає добрих п’ятдесяти кроків, шириною — з десять і бере до чотирьох сотень нукерів. А гребців на ньому не менше сотні.



— Оце так! — видихнув хтось за Вирвизубовою спиною.

— А ота вежа, що нагорі, то для знатного цабе, — вів далі Ротько. — Я бачив, як сам турецький візир там сидів…

Він почухав у задумі голену потилицю і розмірковував далі з таким виглядом, ніби, крім нього, на острові нікого не було:

— От тільки не розумію, як цього дурня сюди занесло. Такому великому човнові тут, як бикові в курятнику. Він звик плавати по глибокому, а тут на кожному кроці — мілина. І розвернутися ніде. Так що злапати його можна, як куріпку.

— А як ти це зробиш? — вихопилося у Вирвизуба.

— Та я ж кажу, що достатньо виманити його на мілку воду. Або ще краще було б, якби перемінився вітер. Доки вони мінятимуть вітрила, доки те-се — його може занести на таку мілину, що з неї він уже не скоро зійде. А ми тим часом…

Вирвизуб стиснув кулаки. Як же ти той вітер поміняєш? Можливо, це міг би зробити Санько, проте його немає. І Швайка… Що з ним? От, був би він поруч!…

— Все! — сказав він не стільки оточенню, скільки собі. — Надивилися — і досить. А тепер треба діяти.

І в його голосі ніхто не відчув ані крихти розгубленості.

 

Всередині вежа була набагато просторіша, ніж здавалося з берега. Менглі-Гірей почувався в ній, наче на вершині рухомої гори.



Повз нього пропливали зарослі зелені береги, за якими аж до неймовірно далекого обрію розкинулися рівні, мов стіл, степи. Назустріч один за одним напливали острови. Кожен з них так і вабив до себе затишком і тишею.

— Наближаємося, повелителю, — сказав Ізмаїл-бек, старший над правобережними чамбулами. Він щойно видерся на галеру, аби доповісти Менглі-Гіреєві про обстановку. — Он за тими вербами незабаром відкриється гирло Тягинки. Там наші люди зазвичай переправляються на правий берег.

— Що з урусами? — запитав Менглі-Гірей. — Де вони?

На обличчя Ізмаїл-бека спливла вдоволена посмішка.

— Вони в мішку, повелителю. І навряд чи виберуться з нього. За їхніми спинами на острови висадилася тисяча чаушів, з високого правого берега за ними стежить ще тисяча. А решта скупчилася на лівому березі і лише чекають твого знаку…

Відкрилося широке гирло Тягині. Одного погляду було досить, аби пересвідчитись, що Ізмаїл-бек казав правду. Натовпи кінних татар махали в повітрі малахаями з високого берега і щось вигукували. Далекий низький берег теж був покритий безліччю рухомих постатей.

Аж ось прямо по носі галери виринув продовгуватий, зарослий верболозом та очеретами острів. До його боків притислося зо два десятки двостернових байдаків. На деяких здіймалися невеликі косі вітрила.

— Це чиї? — запитав Менглі-Гірей.

— Кайсацькі, повелителю.

Нараз байдаки відійшли від острова, тоді описали широку дугу і почали оточувати галеру.

Капудан-паша, що стояв поруч з Менглі-Гіреєм, презирливо посміхнувся.

— Самогубці, — сказав він. — Один залп моїх нукерів — і від них нічого не залишиться.

Проте на байдаках, схоже, були не такі й самогубці. Впритул до галери вони не наближалися, але й не втікали за межі обстрілу. Мабуть, не знали, як їм діяти. Зрештою над вежею просвистіли перші стріли.

Капудан-паша допитливо поглянув на Менглі-Гірея.

— Схоже, вони пропонують нам погратися у кота й мишку, — сказав він.

— Приймаємо, — відказав Менглі-Гірей. — Але гратися з ними будемо не ми, а твої чауші, — обернувся він до Ізмаїл-бека. — Садови своїх на човни і вдавай, що хочеш силою захопити острів. Але не дуже старайся, досить того, що перебереш на себе увагу тих, хто на байдаках.

— Слухаю і підкоряюсь! — схилився Ізмаїл-бек.

За хвилину його човен поплив за течією. Один з байдаків почав розвертатися йому напереріз, проте зразу й відмовився від свого наміру, бо до човна було далеченько та й веслярі Ізмаїл-бека гребли так, що аж весла вгиналися.

А за півгодини на широку просторінь Дніпра почали випливати невеличкі рухливі човники, у яких заледве вміщувалося по двоє-троє чоловік. Проте човників тих були десятки, сотні, і незабаром усе лівобережжя було вкрито ними.

Козацькі байдаки описали круту дугу і рушили на них.

— Тепер твоя черга, — звернувся Менглі-Гірей до капудана-паші. — Покажи, на що здатні твої батири, а я вже знайду нагоду розповісти про їхню хоробрість самому султанові, нехай Аллах продовжить його ім’я у віках…

Капудан-паша приклав до грудей стулені долоні і вдячно схилив голову.

— Прямуй на острів! — гукнув він стерновому наступної хвилини. А тоді звернувся до стрільців, що з луками напоготові уже застигли обіч облавків: — Непереможні, викосимо ці очерети, аби в них не могла сховатися жодна миша, а не те що гяур! Смерть невірним!

— Хуррах! — вирвалося із сотень горлянок.

Величезний вітрильник повільно рушив до острова, що навпіл перетинав неозору широчінь Дніпра. Назустріч йому з очеретів вилетіло кілька десятків стріл. Впали навзнак перші вбиті, зойкнули перші поранені. Проте татари відповіли таким залпом, що найближчі очерети, мов підтяті косою, повалилися на землю, приховавши під собою не одного захисника острова.

 

 

НА ДОПОМОГУ!

 

Втікачі плутали слід, як досвідчені вовки. Одразу від Джурчи вони взяли напрямок на гнилий Сиваш, через який пролягала дорога на Дон і далі у ногайські степи. Та за кілька поприщ невеличкий загін відділився від гурту і помчав на перешийок, що вів до Дніпра. І шлях цього гурту був прямий, наче політ стріли. Решта завмерла на деякий час, очікуючи погоні, а тоді, наче бризки з-під каменю, порснула на всі боки, затоптуючи сліди. Затим повернулася до свого попереднього сліду і зачаїлася в неширокій кам’янистій улоговині.



Дивно, але погоня чомусь затримувалася.

— Мабуть, не знають, як їм бути, — висловив здогад Гуркан.

— Дай же, Боже, — з надією зітхнув Гаврило Кощавий. — Ви ось що, товариство: женіть за Грициком та його хлопцями. Тільки не прямо, як він, а вихилясом, вихилясом…

— А ти ж як? — поцікавився Демид Верес.

— А ми тут ще трохи посидимо, — усміхнувся Гаврило. — І коли що…

Він не доказав, проте кожному було зрозуміло: якщо погоня й натрапить на слід утікачів, то вона піде по ньому лише тоді, коли від Гаврилової ватаги не лишиться жодного.

Обійшлося. Вивідники Кощавого завважили лише, що з півтори сотні татарських чаушів покрутилися навколо місця побоїська і повернулися до Джурчи. Гаврило зачекав ще якусь годину, а тоді, вже не озираючись, кинувся зі своєю ватагою доганяти товариство.

Одразу за перешийком Грицик взяв трохи ліворуч від основного шляху і зупинився у невеличкій улоговині.

Тут, біля підніжжя білої черепашникової скелі, затишно дзюркотіло невелике джерельце. Санько зволожив чоло Швайки крижаною водою і той розплющив очі.

— Де ми? — з зусиллям запитав він.

— У Сайгачій балці, — відказав Грицик і радісно всміхнувся. — Ну, Пилипе, народився ти в сорочці!

Швайка не відповів. Його погляд зупинився на Гуркані, потім перейшов на Демида і Гаврила Кощавого, який щойно спішився.

— Ви чого тут? — запитав Швайка.

— Як чого? — здивувався Гаврило. — Ми ж тебе відбили у татарів і оце…

— Хіба я просив вас відбивати мене? — запитав Швайка, і обличчя його болісно скривилося. — Невже ви мене не зрозуміли, коли я до вас звертався?

Гаврило поліз рукою до потилиці.

— Та ніби зрозуміли, — сказав він. — Але ж тебе мали розірвати кіньми…

— Ну, то й що? Порівняно з тим, що було задумано, це — ніщо.

Гаврило прикусив губу. Гуркан — навпаки, рішуче стріпнув головою.

— Інакше ми вчинити не могли, — сказав він. — Бо хіба годиться лишати товариша в біді? Та й нічого ми без тебе, Пилипе, не варті, бо битися без голови — то марна справа. Але, коли ти скажеш, ми, звісно, знову повернемось. Підемо в гори чи хоч самому чортові в зуби.

— Пізно, — сказав Швайка. — Тепер вони будуть насторожі…

Він заплющив очі і його скривавлена голова відкинулася на траву. Здавалося, він перестав дихати.

Санько схилився над ним. За якусь хвилину підвів голову, перехопив стривожені погляди товаришів і заспокійливо сказав:

— Здається, житиме. Та коли ми знову так гнатимемо…

— А ми тепер потихеньку, — відказав Грицик. — Ми тепер дуже обережно…

Зненацька зі степу долинуло голосне іржання. Всі озирнулися. Розметавши сиву гриву, до них летів кінь. На його спині виднілося коштовне татарське сідло. Поруч з конем широким скоком бігло два вовки.

— Та це ж сам Вітрик мчить до нас! — зірвався на ноги Грицик. — Аж не віриться, що він нас розшукав… А може, це мені сниться, га, Саньку?

— Ні, не сниться, — відказав Санько і відчув, як його рот розпливається у широкій посмішці. Коли з Басман-беком було покінчено, він подумки наказав вовчикам розшукати Вітрика і привести його до Вирвизуба. І от не підвели його вірні сіроманчики, виконали наказ. Хоча, мабуть, нелегко їм це далося. Судячи з сідла, не простого татарина стягли вони на землю.

Тим часом Вітрик прорвав гурт козаків, наблизився до Швайки і приліг коло нього. Тоді тихо хоркнув, начебто хотів сказати: досить вилежуватися, хазяїне, підводься скоріше та сідай на мене!

Швайка розплющив очі.

— Це ти, друже… — з зусиллям прошепотів він і всі побачили, як по його обличчю повільно сповзла сльоза. — Вирвався, значить…

І лише Барвінок поводився, як личить справжньому вовкові. Щоправда, спочатку він заскавулів з радощів і лизнув хазяїна в щоку, але тут-таки з незалежним виглядом усівся на землю і повернув голову до Санька.

— Дякую, Сіренький, — прошепотів той.

Барвінок затарабанив хвостом по землі.

«Облиш, друже, — здається, хотів сказати він. — Я й без твого прохання це зробив би…»

Уже давно вицвіле від спеки небо не бачило стількох крилатих хижаків, що з усіх усюд зліталися до Дніпра. Вони відчували гамір битви. А де битва — там кров і трупи, там є змога поживитися, нічим не ризикуючи. Тому птаство анітрохи не зважало на невеличкий гурт вершників, що їхав попри битий шлях. У центрі гурту, межи двох коней було прилаштовано ноші, на яких лежала непритомна людина. Коні несли ноші так обережно, що, здавалося, ті ковзали над землею. А на значній відстані від гурту, пантруючи на найменшу небезпеку, роз’їжджали ватаги озброєних вершників. І не одному з орлів-могильників здалося, що ватаги ті радше схожі не на бійців, котрі готові кинутися у будь-яку бійку, а на пташиних матерів, що, нехтуючи власним життям, готові відвести мисливців убік від гнізда з пташенятами.

Десь пополудні Швайка знову прийшов до тями. Якусь мить розглядав Грицика й Санька, що їхали по боках, а тоді втягнув носом повітря і сказав:

— Дим. Десь щось горить.

Грицик з Саньком стривожено озирнулися. Пожежа в степу — то страшна річ. Вона несеться з такою швидкістю, що від неї годі врятуватися не те що людям, а й птахам. Проте довкола все було тихо і спокійно. Бадьоро підпадьомкали перепілки, діловито перебігали дорогу дрохви, неспішно пересувалися віддалік табуни диких коней.

 

 

— Нічого не чую, — зізнався Грицик. Проте Санько, приклавши мокру ганчірку до Пилипового чола, зауважив:



— Здається, плавні палають.

Швайка з зусиллям повернув до нього голову й перепитав:

— Справді?

Санько відкинувся назад і міцно, аж пішли перед очима червоні кола, замружив повіки.

Перед його внутрішнім зором промайнуло замазюкане сажею та кров’ю Вирвизубове обличчя. Стефан щось вигукував і показував кудись рукою. Потім з диму вигулькнув Кривопичко. Захлинаючись від кашлю, він випускав перед себе стрілу за стрілою…

 

 

Санько струснув головою і розплющив очі.



— Схоже, там іде бій, — сказав він.

— Тоді женіть на допомогу! — вигукнув Швайка. — Він спробував підвестися, але не зміг. — Женіть щодуху, хлоп’ята!…

 

Плавні димували. Попелясті клубки диму перебиралися з острова на острів, чорними смерчами злітали догори і відхилялися то далеко у степ, то скупчувалися низько над водами. Раз по раз язики диму лизали ханську вежу, і Менглі-Гірей кашляв. Він лютував. Кляті козаки не захотіли встрявати у відкриту січу, вони підпалили плавні і, мов останні боягузи, заховалися за ними. Тож тепер турецькі лучники змушені були бити по островах лише тоді, коли вітер розганяв над ними хмари диму. Зате невірні, користуючись таким прикриттям, наближалися до галери майже впритул і стріляли на вибір. І не лише стріляли. Кілька хвилин тому гостроносий байдак на повній швидкості вилетів з диму. Лучники дружно сипонули в нього роєм смертоносних стріл, проте в байдаку нікого не виявилось — либонь, козаки вистрибнули з нього за мить до зіткнення і зараз, невидимі за димом, дістаються до островів уплав. А байдак з розгону увігнався в обшивку галери з такою силою, що та не витримала і затріщала. Хитнувся корабель, почулися нажахані голоси, які перекрили поспішливі накази капудана-паші.



— Що там? — запитав Менглі-Гірей юртджі, котрий ні на крок не відходив від свого повелителя. Враз над головою просвистіла стріла, і Менглі-Гірей мимоволі пригнувся.

— Не висовуйся, сонцесяйний! — стривожено вигукнув юртджі. — Я зараз…

Він подріботів сходами вниз і за мить повернувся.

— Розійшлася обшивка і почала просочуватися вода, — повідомив він. — Проте капудан-паша запевняє, що це не страшно. Все ж, остерігаючись нападу ще одного, а може, й не одного, козацького байдака, капудан-паша звелів вибиратися на чисту воду, подалі від островів. Тут диму було менше, і Менглі-Гірей зауважив, що над лівим берегом стовпилися тисячі вершників. Вони чекали, доки їхні товариші — ті, хто пересів на човни та очеретяні плотики — відтиснуть козацькі байдаки. А вже тоді всією силою наваляться вони на невірних, що зачаїлися на своїх островах, як вовки в гущаві. Але байдаки не відступали. Хоч козаки, що сиділи в них, значно поступалися кількістю, проте були захищені від стріл високими облавками, у той час, як татари на своїх шкіряних човниках та очеретяних плотах були чудовою мішенню.

Раптом юртджі радісно скрикнув, а обличчя Менглі-Гірея розпливлося в посмішці: зо дві сотні найнетерплячіших вершників кинулися у воду і, обминаючи човни та байдаки, подалися до найближчого з островів, аби якомога швидше зійтися з козаками врукопаш. Кілька байдаків увірвалося межи них і козаки заходилися поціляти у майже безборонних плавців.

— Передай капудану-паші… — хотів було наказати юртджі Менглі-Гірей, проте вчасно спохопився. Хоч Дніпро розлився чи не на два поприща, проте де-не-де з води визирали кущики очеретів. Тож розвертати важку галеру до низького берега було рівнозначно самогубству. Вона могла налетіти на мілину і стати легкою здобиччю клятих гяурів.

Тепер уся надія була на татарів, що висадилися на правому березі. Проте з висоти своєї вежі Менглі-Гірей бачив, що й тим непереливки. Невірні, прикриваючись недалеким лісом та ярами, раз по раз налітали на них із засідки і жалили, мов розлючені оси. Їх відтискали до лісу, проте вони вискакували знову і знову, не даючи чаушам змоги кинутися з правого берега уплав, щоб ударити на острівних козаків зі свого боку. А потім від островів налітав черговий порив вітру і густі дими знову покривали все непрозорою, смердючою пеленою.

 

 

— Поклич капудана-пашу, — звелів Менглі-Гірей одному з своїх охоронців.



І коли той з’явився, запитав:

— Що збираєшся робити?

Капудан-паша з відповіддю не забарився. Схоже, у нього вже склався план дій.

— Вітер дме зверху уподовж Дніпра, — схилившись, відказав він. — Тож найкраще на веслах піднятися вгору, розвернутися і вдарити гяурам у спину.

Здогадатися, чому капудан-паша дійшов цієї думки, було неважко: там, за островами, диму немає і уруси всі, до одного, будуть на видноті. А що галерні лучники не промахнуться — у цьому не було і найменшого сумніву.

— Дій, — кивнув головою Менглі-Гірей.

Турецька галера повільно, відстрілюючись на всі боки, рушила вгору.

Телесик поглянув на сонце. Червоне і неймовірно велике, воно, ховаючись між димовими хмарами, скочувалося за Дніпро і за далекий ліс, що ледь мрів на обрії. Тоді знову перевів погляд туди, де билися дорослі козаки.

— Ну, що там видно? — нетерпляче поцікавився Чорторий. Він був поранений у груди. Проте, здавалося, болю не відчував. Чорторий спирався на руку і все намагався розгледіти, що ж діється там, звідкіля його привезли на човні одразу по обіді. Телесикові друзі та важкопоранені — а таких було кілька десятків — уже знали, що Чорторий з трьома товаришами націлили свого байдака на галеру і розігнали його так, що той з тріском врізався в її обшивку. Ніхто з козаків не загинув, бо всі вистрибнули з байдака заздалегідь. Одного лише Чортория наздогнала сліпа стріла.

— Ну, що там? — нетерпеливився Чорторий.

Раптом з очеретів вигулькнув невеликий човен. Весляр щосили налягав на весла і безперестану кричав:

— Тікайте, хто живий, з острова! Тікайте! Наближається галера!

Телесик озирнувся і в розпачі закусив губу. Добре кричати тому весляреві. А от що робити цим пораненим, які не можуть і рукою поворухнути? Що робити Телесикові та його хлопцям, адже такий стрімкий і широкий у цих місцях Дніпро їм уплав не подолати? Хіба що на човні. Але всі човни там — у диму…

Схоже, про те ж саме думав і Чорторий.

Нараз він порухом пальця підкликав Телесика до себе і сказав:

— Пам’ятаєш, Телесику, як ви з хлопцями подумки навіювали козакам усе, що хотіли?

— Пам’ятаю, — відказав Телесик. — А що?

— А те, що спробуйте побалакати так і з турками. Розумієш, що я маю на увазі?

У Телесика загорілися очі.

— Ага, — сказав він. — Треба придумати щось таке… Ага… О! Треба навіяти їм, що наш острів — то скеля!

— Молодець, — похвалив його Чорторий і чи не вперше поморщився з болю. — Головне, щоб вони звернули вбік — туди, де мілина.

— Тільки ж ми самі можемо не подужати, — шморгнув носом Телесик. — Треба, щоб і ти… щоб усі поранені допомагали.

— Ну, за цим діло не стане, — відказав найближчий з поранених, невисокий кремезний черкасець. Як і Чорторий, він вдавав, що йому зовсім не боляче. — Ви, хлоп’ята, тільки стягніть нас докупи, бо ми самотужки сповзтися не зможемо…

 

 

ДНІПРО ГОРИТЬ

 

Довго виглядати галеру не довелося. Невдовзі з далекого диму випірнули високі щогли, ось вони вивищилися над очеретами… І поранені, і дітлахи втупилися в них поглядами.



— Ми — скеля, ми — скеля… — спочатку урізнобій, а потім злагоджено заговорили вони. — Звертай направо…

Вітрила стрімко наближалися, збільшуючись у розмірах. Вони вже нависали над очеретами, ось вони зайняли майже чверть неба… ось уже майже половину…

— Ми — скеля, ми — скеля, — наче молитву, від якої залежало їхнє життя, повторювали діти й поранені. — Звертай направо, звертай…

Галера повільно обійшла хмару диму, що струмувала над останнім островом, і вийшла на чисте плесо. З татарських грудей вихопилося полегшене зітхання: диму поперед них не було. Неподалік ледве виглядав з води невеликий низенький острівець. А за ним знову розкинулася ген до небокраю неозора водна гладінь. Капудан-паша втішено хитнув головою: там можна було розвернути галеру. Потім треба дочекатися, доки на козацьких островах вщухнуть пожежі і розвіються дими, і тоді можна знову спуститися вниз по Дніпру, поливаючи стрілами все, що ще рухатиметься.

— Прямо вперед! — наказав він.

Пролунали вигуки наглядачів, хльоснули нагаї — і гребці запрацювали веслами. Військовий корабель продовжив свій рух проти течії.

— Бери праворуч! — почав було капудан-паша і раптом зупинився. Ні, здається, треба взяти ліворуч. Так, щось йому ніби підказувало, що треба звернути праворуч. Це коли пливти вгору. Але ж лоцман, татарин з місцевих, стверджував, що Дніпрова бистрина майже увесь час притискається до високого протилежного берега. Атож, майже… А що, коли вона саме в цьому місці відходить від нього? Ет, це ж треба, щоб на самому початку битви в місцевого лоцмана вцілила козацька стріла і тепер нема в кого й спитати!

Капудан-паша озирнувся, ніби все ще сподівався на підказку, тоді перевів погляд на сонце. Воно стояло низько над обрієм. Тож рухатися далі було небезпечно. У темряві, що от-от мала наступити, дуже легко увігнатися з розгону в мілину. Тому треба зупинитися і зачекати ранку.

— Кидати якір! — скомандував капудан-паша.

Якір безшелесно пішов під воду, галера схитнулася раз, другий і завмерла.

 

Телесик розчаровано перезирнувся з Чорториєм: вийшло зовсім не так, як хотілося. Мало того, що галера не сіла на мілину, то вона ще й зупинилася посеред Дніпра, перетнувши сполучення між ними й козаками. Як же тепер бути?



На небо повільно викочувався повен місяць. В очеретах час від часу тривожно скрикували качки: їм усе ще снилися курні дими. Спало татарське військо по обидва береги Дніпра і лише пригаслі вогні показували місце його розташування. Спав Менглі-Гірей і йому бачився чудовий сон, навіяний заспокійливими словами капудана-паші, мовленими звечора: велетенський військовий корабель повільно розвертається посеред Дніпрового плеса і велично рушає вниз за течією. Нукери випускають у острів стрілу за стрілою і кожна знаходить свого козака…

Зненацька крізь сон до нього долетів стривожений голос юртджі:

— Повелителю, на лівому березі щось діється…

Менглі-Гірей з зусиллям розплющив очі.

— Що ти сказав? — запитав він.

— Я кажу, повелителю, що на лівому березі щось діється.

— На лівому?

Менглі-Гірей струснув головою, проганяючи рештки сну, і глянув туди, куди показував юртджі. Так, на низькому лівому березі діялося щось незвичайне. Пригаслі вогні спалахнули знову і їх було стільки, що здається, загорівся увесь степ. А ще звідтіля долинав якийсь шум і досвідчене вухо Менглі-Гірея одразу вловило, що цей шум скидається на гамір бойовиська. А ще за мить на воді з’явилася темна цятка, що наближалася до корабля, збільшуючись у розмірах. Незабаром стало ясно, що то був невеличкий човен. Ще трохи — і він впритул наблизився до галери. Аби не стикнутися з нею, весляр уперся в обшивку веслом, і задихано вигукнув:

— Повелителю, зі степу налетіли козаки!

— Як? — вихопилося у Менглі-Гірея. — Звідкіля вони взялися?

— Того наші мурзи не відають. Але вони б’ються, мов шайтани! Уже встрелили двох тисяцьких, розігнали коней і захопили половину човнів!

 

Вчорашні невільники й справді скидалися на шайтанів. У пошматованій одежі, зі скривленими від лютих криків ротами, вони нагадували вихідців з того світу, яких уже ніщо земне не лякало.



Грицик і Санько першими увірвалися в табір. Вони летіли пліч-о-пліч, і шаблі безперервними блискавками спалахували над їхніми головами. За ними щільною лавою накочувалися Гуркан з Ґьозльова, Демид Верес із гір, Гаврило Кощавий з Бахчисараю і ще зо дві сотні їхніх побратимів. Вела їх не лише зненависть до поневолювачів, а й відчуття великої, непоправної провини. Лише зараз до них почало доходити, як необачно вони знехтували Швайчиним задумом. І тепер вчорашні невільники намагалися виправити свою помилку навіть ціною власного життя…

 

 

За якусь хвилину сонні очерети перетворилися на киплячий казан, у якому годі було щось розібрати. Нападники металися поміж переляканих, сонних татарів, вигукували хрипкими, натужними голосами страшні прокляття і рубали, рубали, рубали… Тікали татари в ніч, зопалу налітали на вбитих товаришів, зашпортувалися об палаюче гілляччя — воно з тріском відлітало далеко від вогнищ, запалювало суху траву, зістрибувало на одежу і вже не один татарин живим факелом гасав по табору.



 

 

І все ж татар було надто багато, щоб розбігтися від першого удару. То в одному, то в іншому місці усе наполегливіше скликали своїх людей десятники та сотники, і навколо них збиралися усе більші натовпи, що не тільки відбивалися від несподіваних нападників, а й самі почали переходити в атаку. Зрештою козаки змушені були відійти в степ, аж доки розчинилися в напівпрозорій імлі. Проте далеко не відходили, час від часу змигували їхні бистрі постаті, ніби запрошуючи гнатися за ними. Але татари не піддавалися на цю нескладну військову хитрість. Щільними гуртами витанцьовували вони край освітленого вогнищами стійбища, посилали у степ хмари стріл, проте кидатися услід за козаками не наважувалися, бо ж ніхто не знав, скільки їх там було…



Швайка вперше не міг брати участі в битві. Десяток козаків ще перед початком битви обережно перенесли його до берега, де, на їхню думку, мали бути татарські човни. А що перед ними походжали вартові, то двійко козаків нечутно розчинилися в темряві. Невдовзі почувся здушений хрип і звуки від падіння важких тіл.

А ще за мить Швайку перенесли в один з човнів. Тут розпоряджався вусатий, незнайомий Швайці невільник, якого всі називали Миколою. Микола підклав під Пилипову голову щось м’яке, а тоді звернувся до двох козаків:

— Везіть, хлопці, нашого Швайку на острів, та не забудьте подавати голоси, бо там можуть подумати, що то не ви пливете, а татари. А ми тута ще трохи потовчемося…

Добре порадив Микола.

Не встигли козаки, тихенько перемовляючись, наблизитися до темної смуги очеретів, як звідтіля долинуло:

— Гребіть сюди… тут протічок…

Ще за мить з імли випірнуло кілька високих і з десяток малих постатей.

— Добре, що голоси подавали, — сказав хтось із них. — Бо перестріляли б вас, мов куріпок. То чиї будете?

— Ми з Криму, — відказав один з прибульців. — Втікачі. Швайку веземо.

— Дядька Пилипа? — радісно вигукнув дитячий голос.

Невдовзі Швайка лежав поруч з іншими пораненими. Біля нього скупчилася Телесикова ватага.

Телесик не розпитував Швайку, де той був і що робив. Були справи далеко важливіші — з імли виднілися контури величезного, на весь Дніпро, вітрильника.

— Став тут і не хоче нікуди йти, — жалівся Телесик Швайці. — Через нього ми не можемо дістатися до дядька Вирвизуба. То ви знаєте, що ми оце зараз надумали, дядьку Пилипе?

— Скажеш — знатиму, — відказав Пилип. Йому значно покращало. Він уже міг володіти лівою рукою. Ноги теж начебто слухалися його. І голова могла мислити. А коли так — то все, що з ним трапилось, не мало тепер ніякого значення.

— Ми вже зібрали хмиз і суху траву, — збуджено зашелестів Телесик на вухо Швайці. — А тепер складемо їх у копички, зв’яжемо між собою і розтягнемо упоперек Дніпра. А тоді разом запалимо і пустимо прямо на те їхнє човнище.

— Хвацько придумали! Молодці! — сказав Пилип. — Дійте, хлоп’ята! Шкода, що я тим часом не зможу вам помогти.

— Нічого, ми й без вас упораємось, — запевнив його Телесик.

Серед ночі дими розвіялись і через усе плесо Дніпра пролягла тремтлива місячна доріжка. Все було так, як і сотні літ до цього. Хіба що посеред річки нависав величезний військовий човен, що скидався на якогось первісного звіра.

Менглі-Гірея знову хилило в сон. Він улігся на бік і підклав під щоку долоні. Зненацька чийсь здивований і водночас зляканий вигук розітнув дрімотну тишу. Менглі-Гірей схопився на ноги.

Просто перед галерою щось діялося. Миготіли, переміщаючись з місця на місце, якісь вогники. Вони все далі й далі втікали один від одного, аж поки перетнули упоперек увесь Дніпро. Зненацька там, де вони щойно блимали, спалахнули яскраві вогні.

— Що б це мало значити? — запитав Менглі-Гірей свого юртджі, котрий випірнув з імли.

— Зараз, повелителю, дізнаюся, — сказав той і скотився по східцях. За мить повернувся.

— Капудан-паша теж нічого не може сказати, — доповів він. — Проте йому здається, що кляті кайсаки щось затіяли.

— Це й сліпому видно, — сердито кинув Менглі-Гірей. — Треба дізнатися, що саме!

— Слухаю і підкоря…

Юртджі змовк на півслові, бо вогні зненацька зрушили з місця й почали швидко наближатися.

— Готуйсь! — пролунав голос капудана-паші. Стріляй!

Сотні стріл зі свистом полетіли назустріч вогням. Проте вогні не погасли. Навпаки, вони розгоралися усе яскравіше. А за хвилину стало ясно, що то, наближаючись до корабля, палають копиці сухої трави. Деякі горіли так яскраво, що вогненними своїми язиками могли лизнути верхівку щогли. В обличчя татарам війнуло гарячим повітрям.

— Що це вони затіяли? — усе ще не міг збагнути Менглі-Гірей.

— Повелителю, я, здається, здогадуюсь, — відказав юртджі. — Схоже, ці палаючі копиці зв’язані між собою.

— Але навіщо…

— Повелителю, нам загрожує смертельна небезпека! Ще трохи — і вогні охоплять нашу галеру. А вона ж із дерева! — голос юртджі злетів до писку. — Вона ж спалахне, мов смолоскип!

— Назад! — вереснув Менглі-Гірей.

— Назад! — одночасно з ним пролунав і голос капудана-паші.

Зарепетували наглядачі, зі свистом заходили над головами рабів-веслярів канчуки. Завирувала під веслами вода, звільнений від якоря корабель зрушив з місця і, набираючи швидкість, поплив за течією. Проте вогні не відставали.

— Швидше, швидше! — надривався капудан-паша. Галера проминула козацький острів, над яким ще й досі димували очерети. Услід галері полетіли стріли й гучні, глузливі вигуки. Проте відповідати було ніколи: вогні от-от мали наздогнати корабель і взяти його в свої палаючі обійми. Тож веслярі налягали на весла, аж ті вгиналися, а яничари заворожено дивилися на полум’я і молили Аллаха, щоб усе минулося.

Ланцюжок вогнів переслідував галеру майже до Тягинської переправи. Тоді почав помалу згасати, аж доки зрештою перетворився на кілька димуючих копичок.

Розвиднювалося. Капудан-паша витер чоло і піднявся до Менглі-Гірея.

— Слава Аллахові, ми врятовані, повелителю, — сказав він. — Що робитимемо далі?

Менглі-Гірей озирнувся. Усе та ж неозора просторінь води. Майже, як море. Обабіч від ріки, то щезаючи за кущами, то вихоплюючись над самим берегом, трюхикали тисячі вершників. Вони чекали наказу свого повелителя. Але що він їм скаже?

Менглі-Гірей до болю закусив губу.

— Для того, щоб знову вступити в битву, потрібен простір для маневру, — перехопив його погляд капудан-паша. — А його нема. Найменша помилка — і можна налетіти на мілину. Та й… — капудан-паша на мить затнувся. — Половина моїх людей полягла.

Менглі-Гірей кивнув головою. Що капудан-паша хотів цим сказати, — було зрозуміло. Тому віддати наказ, щоб знову розвертатися у бік козацьких островів, було необачно. Капудан-паша хоча й називав Менглі-Гірея повелителем, проте повелівати капуданові міг лише турецький султан. Але той був далеко за морем.

— Зрозуміло, — сказав Менглі-Гірей. І по довгій паузі додав: — Отже, шлях один…

 

 

І він кивнув у бік моря. Капудан-паша на знак згоди схилив голову.



Враз Менглі-Гірей завважив, що біля нього вже давно стовбичить юртджі. Як завжди, в його руках був сувій і калям. Він готовий був записувати будь-яке слово свого повелителя.

Менглі-Гірей відчув, як горло йому стис раптовий гнів.

— Геть звідсіля! — насилу стримуючи себе, наказав він.

Юртджі здивовано вигнув брову.

— Але ж, сонцесяйний!… Для майбутніх поколінь кожне твоє слово…

— Геть! — заволав Менглі-Гірей так, що здригнулися навіть найсміливіші чауші. — Хоча…

Авжеж, може статися так, що поголос про цю втечу піде гуляти світами й віками. Тож, аби цього не сталося, треба придумати якесь виправдання. І неодмінно записати його, бо писане слово — не поголос, а документ, над яким не владні віки.

— Пиши, — звелів він юртджі. — Ми з шановним капуданом-паші прогулювалися по Дніпру і оце повертаємося назад. Прогулянка була приємна і надзвичайно корисна… І затям — ніяких козаків!

— Зрозумів, повелителю! — відказав, задкуючи по східцях, юртджі.

 

 

ЕПІЛОГ

 

Як не хотіли спочатку очерети загорятися, так не хотіли вони тепер розлучатися з димами. То там, то тут поповзе по землі чи підстрибне угору сиза цівка, і тоді той чи інший козак зморщить носа, мов розніжена панянка, і скаже:



— Ну й гидота! Нема вже чим дихати.

Хоча до цього він дихав таким чадом, що від нього будь-яка інша істота вже давно б утекла на той світ.

Берег кишів людьми. Майже всі козаки мали сліди від турецьких шабель та стріл, проте це не заважало їм обніматися і галасувати так, начебто тут зібралися не дорослі вусані, а якісь хлопчаки. І було чого — Дніпрова бистрина і обидва береги були вільні від татарів.

Вирвизуб з Федором Колотнечею пробилися крізь радісну юрбу і підійшли до Швайки. Той напівлежав край берега на возі, встеленім запашним сіном. Біля нього стояли Гуркан, Кривопичко, Санько та ще кілька козаків. Під берегом щось насвистував Чорторий. Він розмірковував, як полагодити байдак, якого сам і увігнав у турецьку галеру. Ще далі Демко Манюня з товариством, серед яких був і Хасан, тягли проти течії довгого невода. Демкова голова була перев’язана шматом білої ганчірки.

— Як ся маєш, Пилипе? — поцікавився Вирвизуб у Швайки і тут же співчутливо похитав головою. — Ну й дісталося ж тобі! Живого місця не лишилося.

Це була правда. Хоча Санько з іншими знахарями вже дещо зробив, але й досі на Швайку страшно було дивитися. Попечена палаючими довбешками шкіра, вирвані з м’ясом нігті. Не тіло, а суцільні синці…

Швайка над силу посміхнувся.

— Нічого, якось видряпаюся.

Вирвизуб глянув на Гуркана, що тримав на перев’язі ліву руку. Той винувато опустив очі. Він був чи не єдиний, хто не радів з того, що лишився живий.

Він заздрив Демидові Вересу й Гаврилові Кощавому, які загинули під час нападу на татарський табір.

Мертві сорому не мають. А от йому, Гурканові, сором пік більше, ніж рани. Бо повівся як дитина: кинувся на допомогу Швайці, коли почув, що того катують.

А міг залишитися в Ґьозльові, збирати вірних людей для святої справи… Тільки зараз він цілком з’ясував, що саме замислили Вирвизуб зі Швайкою. Якби Вирвизуб устояв під Тягинею, як це трапилося тепер, то він би прославився в усіх усюдах. І насамперед у Криму. Про це вже вони з Демидом та Гаврилом потурбувалися б. І тоді всі кримські невільники молилися б на Вирвизуба, мов на казкового богатиря, який міг би звільнити і їх. А коли б він висадився з козаками десь під Ґьозльовом чи біля гирла річки Чуук-су — тоді підтримали б його не лише він, Гуркан, зі своїми хлопцями, не лише Гаврило Кощавий чи Демид Верес — тоді під ногами Менглі-Гірея та його мурз загорілася б уся кримська земля. А там, дивися, став би Бахчисарай не ворогом, а рідним братом Києву, Черкасам чи Переяславу…

Але ж ні, сталося трохи не так. Тому й ховав очі Гуркан. І каратиметься за це, скільки й житиме…

— Товариство, та не переймайтеся ви так, — тихо мовив Вирвизуб. — Ну, не вийшло цього разу, але ж на цьому, гадаю, світ не кінчається. Чи не правда, Пилипе?

Швайка неохоче кивнув головою.

— Я повернуся, — глухо мовив Гуркан. — І спробую знову зібрати хлопців. Тільки ти, Пилипе, скоріше ставай на ноги.

Швайка задивився на хмари. Легкі й бистрі, вони летіли на південь і за якусь годину, певне, опиняться над Кримом…

— Навряд чи нам це вдасться, Денисе, — зітхнув він. — Удруге Менглі-Гіреєві беки навряд чи таке допустять. Та й надто вже ми їм намозолили очі, щоб вони нас не впізнали.

Зненацька з-за кущів верболозу пролунав радісний вереск Телесика:

— Повернувся! Повернувся! Грицик з хлопцями повернувся!

За мить на берег ступив Грицик. Він був замазюканий і мокрий мов хлющ, адже щойно переплив стрімкий Дніпро. Проте вигляд мав задоволений.

— По тобі бачу, що нарешті навчився приносити гарні вісті, — сказав Вирвизуб.

— Сподіваюся, що так воно буде й надалі, — зблиснув зубами Грицик. — Провели ми їхню галеру аж до самого моря. Схоже, більше вона на Дніпрі не з’явиться.

— Це ти по чому судиш? — поцікавився Швайка.

— Бо ще в гирлі він підняв усі вітрила і полетів до моря так, що за ним лише бульки залускали, — пояснив Грицик.

Обличчя козаків зарясніли усмішками. Навіть Швайка не втримався. Серйозним лишався один Вирвизуб.

— Оце і все? — зсунув він докупи свої густі брови. — Більше ти нічого не помітив?

— Ну, чому ж, — заперечив Грицик. — Помітив. На зворотному шляху вирішили ми зазирнути в степ. То майже півдня проскакали — і ніде нікого.

— Невже татарин таки полишив ці місця? — здивувався Колотнеча й зітхнув: — А шкода, тепер ні з ким і погиркатися буде.

— Та ні, вони не пішли, — заперечив Грицик. — Хіба що дуже лякливі стали. Визирнуть на мить — і ховаються. Знову визирнуть — і знову їх немов корова язиком злиже.

— Може, заманюють? — здогадався хтось.

— Ми теж спочатку так думали. А тоді переконалися, що вони нас бояться. Бо вийшли нам назустріч лише тоді, коли їх стало чи не вдесятеро більше. Ну, ми теж не стали з ними заводитись, розвернулися та й помаленьку подалися назад.

— А вони ж бо що?

— А нічого. Теж помаленьку трюхикали слідом. Та варто нам було зупинитися, як вони теж зупинялися.

— Схоже, нарешті порозумнішали, — зауважив Кривопичко.

— Схоже, — охоче згодився Грицик.

На берег вибралася ватага рибалок на чолі з Демком. Велет вихопив з невода рибину, що розміром не поступалася Демкові, і подався з нею до багаття.

Рибина била хвостом і пручалася так, що Демко ледь тримався на ногах. За крок від товариства Демко скинув рибину на землю і запитав Грицика:

— Ну, що виїздив?

— Те, що треба, — зблиснув зубами Грицик.

— Це добре, — полегшено зітхнув Демко і витер мокре чоло. — То ви собі як хочете, а я взавтра ж рушаю до… — він затнувся й почервонів, — до діда.

— Той його дід у спідниці ходить, — засміявся один з козаків. Проте Демко так на нього зиркнув, що той миттю замовк.

— Може, таки залишишся? — сказав Колотнеча і обернувся до товариства. — Він же один заміняв ледь не половину моєї ватаги. Ото як почав махати своєю довбнею біля виходу з яру, то від нього татари відскакували, мов горох від стіни. Наші теж. А нам тільки й лишалося, що стріляти в тих, хто цілився в Демка з лука. А все інше, кажу, він сам зробив. То, може, лишишся, га, Демку?

— Та ні, — знову почервонів Демко. — Там теж роботи багато. Дідо кажуть, що нашу рибу тепер всі захочуть купувати.

— Тоді й малих з собою бери, — сказав Швайка. — Рано їм ще воювати.

— Та ви що, дядьку Пилипе? — тонким комариним голоском занидів Телесик. — Ви ж… ви ж Грицика з Саньком нікуди не проганяли, правда? То чого ви проганяєте нас? Ми що, гірші за них, га?

Козаки зареготали.

— А таки не гірші!

— Атож! Бачили, як вони налякали того турецького човна?

Грицик підняв руку догори, закликаючи до уваги.

— Слухайте мене, товариство! Я ось що вирішив: коли вже Телесикові так кортить козакувати, то візьму я його до себе джурою. І зроблю з нього такого козака, що, може, й самому Швайці не поступиться… То що — підеш до мене джурою? — звернувся він до Телесика.

Телесик закивав головою так, що йому аж зуби зацокотіли.

— Піду, — з готовністю мовив він. Тоді трохи подумав і додав: — А потім ми з тобою до Криму подамося. І там такої каші заваримо!…

— Це що ж ви там заварите? — запитав Швайка.

— Колотнечу здіймемо, от що!

У Гуркана одвисла щелепа. Вирвизуб з Колотнечею стурбовано перезирнулися. Про те, що збирався вчинити Швайка, знало лише кілька чоловік. І от тобі маєш…

Вони перевели погляд на Швайку. Але в того теж був здивований вигляд.

— Це хто тебе про колотнечу напоумив? — обережно поцікавився Колотнеча.

— А ніхто, — безтурботно махнув Телесик рукою. — Сам доп’яв. А не вдасться, то ми придумаємо для них щось інше.

Колотнеча тільки руками розвів:

— Ну й діти пішли!

— Атож, — підтакнув Вирвизуб і нахилився Швайці до вуха, щоб не почув Телесик: — У нього, бач, ще й молоко на губах не обсохло, а вже додумався до такого, до чого ми все життя йшли…

— І не кажи, — крекнув Швайка і чи не вперше за ці дні самостійно повернувся на інший бік.

Але Телесик уже їх не слухав. Підстрибуючи то на одній, то на другій нозі, він подався до товариства, що, схоже, знову затівало якусь прецікаву гру.

 

ПРИМІТКИ

 

 Нукери — ханські дружинники.



 

 Батир — богатир, дужа людина.

 

 Чауші — вояки.



 

 Беки — знатні люди.

 

 Джан — дорогий.



 

 Кайсаки — розбишаки.

 

 Тумень — десятитисячний загін воїнів.



 

 Яничари — піші воїни, які ще малими були вивезені чи викрадені з інших країн і забули рідну мову.

 

 Гяур — біс.



 

 СиніВоди — нині річка Синюха, притока Південного Бугу, над якою 1362 року українсько-литовські війська розгромили татарські орди.

 

 Калям — перо з очеретини чи гусячого пір’я.



 

 Козлів — по татарськи Ґьозльов, нині Євпаторія.

 

 Ак-Шейх — нині містечко Роздольне.



 

 Джурча — нині містечко Первомайське.

 

 Чамбули — загони.



 

 Нойон — князь.

 

 Якши — славно, добре.



 

 Корчів,Пентикапея — різні назви нинішньої Керчі.

 

 Поприще — відстань, що вимірюється польотом стріли.



 

 Баскак — збирач данини.

 

 Капудан-паша — капітан судна.



 

 Базавлук — притока Дніпра, що тече трохи вище від річки Тягинки.


«Джури-характерники»


Автор: Володимир Рутківський

Ілюстрації: Максим Паленко

Вікова група: для дітей молодшого та

середнього шкільного віку

Тип видання: тверда ґлянцева палітурка

Формат: 145×215 мм

Кількість сторінок: 448

Рік видання: 2010

Рекомендована ціна: 35 грн.

У продажу: з 10 вересня 2009 року

ISBN:978-966-7047-93-1



Анотація

«Джури-характерники» — друга книга захоплюючої історичної трилогії провідного сучасного українського письменника Володимира Рутківського.



У новому гостросюжетному романі читачі зустрінуться зі своїми улюбленими героями з попереднього роману «Джури козака Швайки» — юним характерником Саньком та його вірним другом Грициком. Хлопці підросли, змужніли, і тепер нарівні з дорослими козаками беруть участь у військових виправах. У романі з’являється ще один відчайдушний герой — маленький характерник Телесик зі своєю дитячою ватагою. А небезпека й надалі чигає на кожному кроці…

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   15

Схожі:

Книга захоплюючої історичної трилогії провідного сучасного українського iconІ. В. Козлик Івано-Франківськ методологічний стан сучасного українського літературознавства: деякі аспекти проблеми надруковано у науковому збірнику: Русская литература
Методологічний стан сучасного українського літературознавства: деякі аспекти проблеми
Книга захоплюючої історичної трилогії провідного сучасного українського iconКнига тетралогії «Таємний посол»
Тема: Володимир Малик (В. К. Сиченко) «Фірман султана» (ІІ книга тетралогії «Таємний посол»). Розповідь про легендарне козацтво та...
Книга захоплюючої історичної трилогії провідного сучасного українського iconЕдвард В. Саїд орієнталізм київ — 2001 Увага! Електронний текст приведено у відповідність до сучасного українського правопису
Увага! Електронний текст приведено у відповідність до сучасного українського правопису
Книга захоплюючої історичної трилогії провідного сучасного українського iconТворчість відомого українського письменника В. Рутківського. «Джури козака Швайки»
Мета: ознайомити учнів із життям І творчістю В. Рутківського, першою книж­кою його трилогії; поглибити знання про минуле нашого народу;...
Книга захоплюючої історичної трилогії провідного сучасного українського iconЗміни у соціальному просторі сучасного українського міста під впливом туристичних практик

Книга захоплюючої історичної трилогії провідного сучасного українського icon1. Загальний огляд української історичної прози
Представники української історичної романістики ІІ пол. Ххст
Книга захоплюючої історичної трилогії провідного сучасного українського iconТ. Г. Шевченка ненчук ольга миколаївнa
Формування життєвих перспектив випускників середніх шкіл львівщини в умовах сучасного українського суспільства
Книга захоплюючої історичної трилогії провідного сучасного українського iconУкраїнська історична проза
Мета: (навчальна) дослідити розвиток жанру історичної романістики в складних історичних умовах; зробити огляд найвідоміших взірців...
Книга захоплюючої історичної трилогії провідного сучасного українського iconВся робота «Козацької республіки» здійснюється за напрямками
Це входило в генетичну пам’ять, деформувало національну свідомість, породжувало комплекс національної неповноцінності, якоїсь історичної...
Книга захоплюючої історичної трилогії провідного сучасного українського iconКнига світ, книга серцю привіт Методичні рекомендації ббк 8. 387. К 53
Книга — світ, книга — серцю привіт : метод реком. / Нац б-ка України для дітей; уклад. Ю. В. Осадча. — К., 2013. — 36 c


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка