Книга захоплюючої історичної трилогії провідного сучасного українського



Сторінка2/15
Дата конвертації15.04.2017
Розмір3.34 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15
ВОРОЖБИТСЬКЕ ЖИТТЯ

 

Посеред лугу на одній нозі застиг чорногуз на ймення Грицько. За Саньковим задумом він мав удавати татарина. Чорногуз крутив на всі боки головою і не міг збагнути, куди це подівся його сірий чотириногий друг, чия спина щойно промайнула біля он того куща. А той вже описав у високій траві велику дугу, опинився поруч з Саньком і, з задоволенням висолопивши язика, стежив за розгубленим чорногузом.



— Молодець, Куценький, — похвалив Санько вовка. Той заметляв хвостом і вдячно глянув на господаря. Грицько ображеним оком зиркнув на них і повагом рушив у бік гнізда.

Зараз Куций геть не скидався на того облізлого, нещасного вовчика, котрий не відходив від могили, де поховали його хазяїна Остапа Коцюбу. Тоді, п’ять років тому, на їхній острів напала орда Саїда-мурзи; у жорстокій січі козаки вистояли і цим уперше довели всьому Степу, що вони теж неабияка сила. Хоча надто вже дорогою ціною далася та перемога. Не було козака, який не втратив би там свого найкращого товариша чи побратима. Проте спокійно дивитися, як страждає вовк на ймення Куций, — не міг ніхто. І Санькові довелося не один тиждень просидіти з вовчиком, розмовляти з ним, улещувати, доки той, зрештою, не зрозумів, що старого хазяїна вже ніколи не буде і треба жити з новим.

Тепер вовчик наче й забув про Остапа. Хіба як опиниться біля Остапової могили, з його грудей долинає тихе жалісливе скімлення.

— Молодець, Куций, — повторив Санько і погладив вовка по товстому зашийку. — Молодець, добре служиш.

Ще б пак — щойно Куций за знаком хазяїна вчинив те, що до цього вдавалося хіба що Швайці й Барвінкові, його вірному вовку. Ох і ловко ж у них це виходило! Стоїть собі татарин, роззирається, як щойно бусол Грицько, — аж раптом бачить, ніби щось у траві прокрадається. А тоді — раз! — і начебто випадково йому на очі потрапляє сіра вовча спина. З’явилася — і одразу щезла. Татарин, звісно, всю увагу звертає у той бік — і не бачить, як з іншого боку привидом прокрадається Швайка… І вже чи не з сотню разів повторював Санько з вовком цей урок, доки врешті впевнився, що і в нього виходить щось путнє.

Власне, можна було б не мучити так бідну тварину, бо він, Санько, і без вовка може відвернути татарську увагу від себе. Він бо вважається серед козаків найсильнішим віщуном і ворожбитом. Проте — всяке в житті буває! А раптом той татарин, якого намагається обійти Санько, виявиться непіддатливим на чари, або їх буде кілька!

Чорногуз зробив два-три кроки і щось дзьобнув у траві. Потому приязно кивнув головою Куцому і поклав перед ним жабу, мовби теж дякуючи за гарний урок. Куций з презирством відвернув голову. Жаба жваво застрибала в очерети, а ображений чорногуз злетів у своє гніздо на вільсі і обурено заскрекотів.

Санько засміявся і перевів погляд на небо. Сонце показувало, що вже пора обідати. Санько подався до очеретів, де був захований його човен. Слідом за ним безшелесною тінню ковзнув Куций. Проте в човен забиратися він не захотів, а плив поруч із Саньком, час від часу поглядаючи на господаря, мовби чекав похвали ще й за те, що так гарно вміє плавати.

Острів, на якому поселився Санько, стояв дещо осторонь від інших. Він був зовсім невеличкий. Не острів, а такий собі клаптик землі, що опинився серед непрохідних очеретів. На ньому росло кілька верб, на одній з них влаштував собі гніздо Грицько. Як виявилося, Грицько — птаха не лише спостережлива, а й дуже товариська. В усякому разі Санько дуже легко його приручив. І тепер Грицько стояв у гнізді на одній нозі і лунким клекотом сповіщав свого нового приятеля про всілякі переміни в степу. Тож Санькові навіть не варто було роззиратися на всі боки — замість нього це робили Грицько з Куцим. А йому лишалося тільки всістися перед багаттям і вдалині від веселого гамірливого товариства робити те, чого від нього й чекали — мислити. Точніше, не стільки мислити, як прислухатися до того, що тебе оточує. Отак — заплющити очі і вдивлятися в темряву, що виникає перед очима. Найчастіше перед ними не з’являлося нічого особливого — хіба срібляста Дніпрова течія, чи острів, чи дід Кібчик або його онук Демко Манюня. Та що пильніше, що дужче напружуєш уяву, то більше відкривається такого, чого простій людині не побачити зроду.

Дід Кудьма казав, що це — видиво з майбутнього. Та Санько уже й сам не раз переконувався в цьому. Переконувався — і жалів тих, хто народиться на цей світ пізніше: чого тільки їм не доведеться зазнати!

Саме за ці видива Санька й називають характерником. Хоч який він там характерник! У нього, як каже його старший товариш Швайка, ще й молоко на губах не висохло. А ще треба вміти подумки розчинятися в просторі так, як ото ранковий туман під сонцем… А йому, Санькові, ця наука чомусь не дуже охоче приходить у голову. Чи не тому, що понад усе хочеться стрибнути на гарячого коня, вихопити шаблю — і кинутися на ворога. Так, як це робить його друг Грицик. І тут, хоч як змушуй себе стати мудрим, обачливим і розважливим — все одно так хочеться іноді кинути все і кудись помчати, борюкатися, реготати!… А оте видиво приходить лиш тоді, коли так уже потрібно бачити, що аж знесилюєшся від того бажання. Так, ніби кілька хвилин просидів під водою. Еге ж, мав рацію дід Кудьма, коли казав, що справжній характерник повинен мати довгу, як життя, бороду… Втім, дещо виходило ніби саме собою. Санько ще й досі згадує, як п’ять літ тому, йому, ще зовсім малому, вдалося вмовити дику рись не нападати на нього і його товариша Грицика. Або як він тоді ж перевів під час облави татарську увагу від їхнього схову на небесні хмарки.

А зовсім недавно, наприкінці лютого, Санько неаби як прислужився Вирвизубовим хлопцям. Хоча волхівством тут майже й не пахло. Тоді на Саньків острів прибилося трійко татарів. Коней вони залишили на березі, а самі по льоду перейшли протоку і почали винюшкувати, що тут робиться. Куций хотів накинутися на них із засідки, проте щось ніби підказувало Санькові не дозволяти йому цього. А сам він навіяв тим татарам думку, що тут нікого немає. А ще — що не завадило б їм розвести вогнище і біля нього обговорити останні новини у їхньому татарському житті. І Санько не помилився. Він довідався, що Саїд-мурза збирає людей, аби напасти на присульські села, і що спочатку нападники перейдуть на правий берег, тоді лісами й байраками прокрадуться аж під самі Черкаси, потім знову перейдуть на лівий берег — і зваляться на присульські села, мов сніг на голову. І ці татари прийшли сюди для того, щоб вивідати, чи безпечно тут переходити на правий берег.

Санько навіяв їм думку, що це саме те місце, яке вони шукають. А коли татари подалися назад, Куций поніс Вирвизубові звістку про майбутній напад, і Вирвизуб тоді влаштував нападникам таку зустріч, що вони, мабуть, ще й досі чухаються. Ба навіть більше — Вирвизуб відпустив двох полонених, щоб вони оголосили всім татарам, що так буде з кожним, кому закортить нападати на мирні присульські села…

Нараз Грицько підняв дзьоба догори і заходився клекотати.

— Ти чого? — запитав Санько. — Хтось наближається до острова, так?

Грицько кивнув дзьобом і заклекотав ще затятіше. Проте перевіряти, що схвилювало цю сторожку птаху, не хотілося. Та й не було потреби. Все одно великій ватазі на такому маленькому острові робити нічого. А коли й прокрадеться якийсь вивідник зі Степу, то видиво чорногуза, що клекоче на гнізді, його заспокоїть. Там, де клекоче чорногуз, навряд чи може бути людина… Саме на це й розраховував Санько, коли приручав птаха.

Розводити багаття не хотілося. Санько пожував кусень в’яленого осетра, поділився рештками з Куцим, а тоді влігся голічерева під сонцем і заклав за шию руки.

Це ж стільки часу минуло, відколи вони з Грициком покинули Воронівку? Так, уже п’яте літо. Але що то були за часи! Першого літа вони з Грициком відбили напад Саїдової орди. Друге і третє літо вони провели у Швайчиного товариша Рашита — допомагали його дітям випасати худобу. А заодно вивчили їхню мову і зробилися такими татарчатами, що годі було їх відрізнити від справжніх. Грицик навіть по самі вуха закохався у Рашитову небогу Фузу. Жаль, що минулого літа їхні шляхи розійшлися. Швайка забрав Грицика до Криму, а йому, Санькові, сказали, що годі бити байдики і відіслали в науку до старого характерника Куделі, що усамітнився по той бік Дніпра, в тясминських болотах. Дід Куделя виявився такий самий мудрий і старий, як і дід Кудьма, перший Саньків навчитель. У діда Куделі Санько навчався не тільки ворожбитських таємниць, а й того, як слухати світ. О, це така наука, що ого-го! Дід Куделя казав, ніби навчитися наслухати світ — це майже так само, як при погляді на паруючий у казані куліш визначити, звідкіля було взято кожне зернятко. У просторі, казав він, ніщо не щезає. Хіба що в ньому все перемішалося — і живе, і мертве, і минуле, і майбутнє. І щоб відібрати саме те, що тобі потрібно, треба дуже уважно вслухатися в світ…

І Санько взявся слухати світ, і це треба було робити часто, майже щодня. Інакше можна все втратити.

Спочатку він уявив себе суцільною головою з великими, як лопухи, вухами і такими ж великими очима. А тоді подумав, що треба подивитися, що ж діється в довколишніх плавнях… За хвилину-другу в голову почали влітати якісь шелести й потріскування. Наразі шелеснуло так, начебто чийсь човен тернувся облавком об очерети. Тоді хтось засміявся дуже знайомим голосом — чи не Грицик? Але ж вони зі Швайкою зараз надто далеко. Повинні бути далеко. Проте чомусь йому здається, що вони зовсім близько. Ні, тут щось не те, треба перевірити. Треба дуже напружити внутрішній зір, щоб обличчя Швайчине вирізнилося до найменшої риски. Ще дужче, ще… Ось у темряві ніби щось заворушилося… так… тепер почало гримкотіти, ніби коні вибігли на міст. Гуркіт наближається, набли…

Зненацька йому здалося, що він опинився посеред дороги, такої витоптаної та наїждженої, що на ній жодної травинки не видно. А з темряви на нього стрімко накочується якесь громохке чудовисько з великими вогненними очима, що викидали далеко перед собою вогненні снопи. Побачило чудовисько його, Санька, і замиготіло очимА-вогнями, ніби наказувало зійти з дороги. Тоді блискавкою промайнуло повз нього і щезло в неясній далині. І такою самою блискавкою у Саньковій голові змигнуло якесь слово. Здається, починалося воно чи то з «а хто…», чи то на «авто…», а чим закінчувалося, Санько побачити не встиг…

Очі розкрилися самі собою. Серце ледь не вискакувало з грудей. Це ж треба побачити таке жахіття, коли навколо так тихо й спокійно! Ні, про Швайку думати зараз не варто, бо збурена уява може видати ще щось страшніше. Краще відступити назад і почати все спочатку… Так. Що ми бачимо, що чуємо? Он у піднебессі повільно змахує крильми орел. Він угледів зайця, але той теж не дурний — заховався під шипшиновий кущ і вистрибувати з-під нього не збирається… Так, ще що? Заревів водяний бугай, заспокійливо озвалася качка, а сонце вже покотилося на спочинок. Еге ж, судячи з усього, сьогодні має бути спокійний день.

А що буде завтра?

Він напружив очі з такою силою, що перед ними попливли червоні плями, забиваючи щойно побачені видива. А коли плями трохи розсіялися, здалеку, мов за струменями дощу, випірнув острів, дуже схожий на той, де поселився дід Кібчик. Там невиразно ворушилися якісь тіні й важко було вгадати, що вони робили. Проте, судячи з того, як спокійно вони рухалися, Санько зробив висновок, що там теж усе гаразд.

Санько з полегкістю видихнув і розплющив очі. Більше, мабуть, напружуватися не треба. Головне, вчив його дід Куделя, не поспішати поперед батька в пекло. Розуміння того, що постає перед внутрішнім оком, прийде до нього з першими сивинами. І дід Кудьма теж його цьому вчив. Але все одно треба щодня по думки мандрувати світом. Бо це так само, казав дід Кудьма, як козакові щоранку треба вправлятися на шаблях. Тільки на відміну від козака, що не може обійтися без товариства, ворожбитові потрібна самот ність, тиша і спокій. Бо коли навколо лунають сміх, крики, коли всі миготять мов скажені, ворожбитська уява губиться, як сполохане зайченя серед вовків.

А тепер треба заспокоїтись. Дід Куделя вчив, що після напруження треба відпустити уяву, як ото від пускають коней на пашу. Інакше та уява стане така полохлива й засмикана, що відмовиться вирізняти з посеред звичних явищ і видінь щось суттєве. А щоб заспокоїтись, треба згадати щось приємне. Але що саме?

Найбільше Санькові хотілося бачити себе верхи на коні і з шаблею над головою. Він бо не якийсь там слабак. Він уже виріс такий, що не поступиться силою ні Грицикові, ні будь-кому іншому. Мимоволі пригадалося, як вони позаминулого літа пасли табуни у Рашитовому аулі. А під вечір, коли табуни збивалися ближче один до одного, пастушки боролися між собою. Як правило, перемагали Санько з Грициком. А потім він, Санько, почав перемагати навіть Грицика.

Санько задоволено посміхнувся, пригадавши, як викручується з-під нього Грицик і не може вивернутись… І на шаблях вони теж нікому не поступалися. А от у стрілянні з лука спочатку пасли задніх. Грицик навіть заприсягся, що не повернеться зі степу, доки не навчиться стріляти краще за будь-якого татарина. А от домігся він свого чи ні, Санько дізнатися не встиг, бо його послали в науку до діда Куделі…

Нараз тишу розсік короткий посвист, потім довгий і ще два коротких.

Роздуми миттю відринули від Санька і він схопився на ноги: так висвистував тільки Швайка.

Санько поспіхом зіштовхнув у воду легеньке татарське човенце, видобув з-під куща коротке широке весло і чимдуж погріб до берега. Куций стривожено гавкнув йому услід, проте Санько лише плечем пересмикнув: відчепися, не до тебе зараз! З кожним помахом весла в голові бамкало: Швайка повернувся! І, мабуть, повернувся не сам, а з Грициком, найкращим Саньковим приятелем. Ото буде їм про що поговорити!

Закрут, ще один закрут. І ще…

Човен з розгону вилетів на невеличке прибережне плесо, оточене високими очеретами. Санько у вітанні підніс руку і завмер з роззявленим ротом: замість звичної Швайчиної постаті перед ним стояв татарин у кудлатому малахаї й смугастому халаті. У руках він тримав лук.

 

 

БУСОЛ ПРИГОЩАЄ ГОСТЯ

 

«Ну от і все, — промайнула в Саньковій голові панічна думка. — Треба ж так по-дурному вляпатися!»



Скільки разів він утовкмачував собі, що треба бути обережним, що тут зовсім не ті плавні, які були у них під Воронівкою! Там усе своє — і люди, і птахи, і звірі. А ці — чужі, безлюдні й ворожі. Тут за кожним кущем на нього може чатувати татарин. Як ось цей. Ось зараз накладе він стрілу на тятиву, націлить її на нього і звелить підпливти, інакше… А там — полон, неволя… От тільки чому його серце не віщувало про таку близьку небезпеку? Та ні, може, й віщувало, і Грицько не даремне клекотав, та тільки Санько не дуже до того прислухався. А міг би хоча б лука з собою прихопити. Чи Куцого…

Ці думки блискавкою промайнули в Саньковій голові. А руки тим часом робили своє. Несподівано для самого Санька вони гребонули веслом з такою силою, що те ледве не зламалося. А далі не встиг Санько й наказати собі, що треба впасти на дно човна ще до того, як татарин вихопить стрілу з сагайдака, як уже обличчя його тицьнулося в калюжку води, що зібралася на дні.

А ще за мить човен зашурхотів у рятівних очеретах і Санько перевів подих. Так, на цей раз йому пощастило. Але більше таким роззявою він не буде. Перед тим, як на щось зважитись, він не раз і не двічі прислухається до себе. Але спершу порахується з цим татарином…

Санько обережно, аби ніщо не шелеснуло, описав між прибережними очеретами широке півколо. Потім вузьким протічком, що його сам проклав кілька днів тому, підплив попід берегом до самісінького краю очеретяних заростів і опинився за спиною в татарина. Той, як і раніше, сидів на коні і дивився на те місце, де щойно щез Санько.

— Саньку! — раптом подав голос татарин. — Ти що, мене не впізнаєш, га?

Санько знову завмер — у голосі татарина щось було від такого рідного Грицикового голосу.

Нараз татарин повернув голову і Санькове серце радісно тьохнуло — так, це був він, його найкращий друг Грицик! І найвредніший. Ич, як посміхається! Тішиться, мабуть, з його, Санькового, переляку і ганебної втечі! Ну, почекай, за мною не пропаде… Вже не криючись, Санько дужим помахом весла вигнав човна на чистоводдя і кашлянув. Грицик різко розвернувся у Саньків бік. Обличчя його здивовано витяглося — видно, не чекав він Санька з цього боку.

— Ого! — вихопилося в нього. — Та ти, Саньку, вже підкрадаєшся чистісінько, як Швайка!

— А ти ж як думав, — гордо відповів Санько. Він виліз із човна, підійшов до товариша і подав йому руку:

— Здоров був.

Так уже заведено у воронівських хлопчаків — при зустрічі тиснути один одному руку до тої миті, поки хтось попросить пощади чи бодай поморщиться. Проте цього разу сили виявилися майже рівні.

— Ну, ти, Саньку, й даєш, — сказав Грицик, хукаючи на пальці. — Такими руками треба волам роги виламувати, а не сидіти в цих очеретах.

— В тебе руки теж нічогенькі, — визнав Санько. — Ну, здоров ще раз.

За звичкою воронівські хлопці тепер повинні були схопитися навхрест і затіяти боротьбу. Проте, оскільки в друзів уже з’явився пушок на губах, вони вдовольнилися тим, що з усієї сили ляснули один одного по плечу.

 

 

Потім Санько відступив на крок, оглянув товариша з голови до ніг і поцікавився:



— А чого це ти в наших краях розгулюєш у татарській одежі? Хочеш козацьку стрілу у груди піймати?

— Ми з Швайкою щойно приїхали від діда Кібчика і я ще не встиг перевдягтися, — відказав Грицик. — А ти чого тут ховаєшся? Ми з Пилипом по дорозі зазирнули до хлопців на Кам’яний острів, то там сказали, ніби ти з ними вже й знатися не хочеш.

— Брешуть твої хлопці, — сказав Санько і зітхнув. — Мене сюди дід Кібчик майже силою запроторив.

— Силою? — здивувався Гри цик. — Це з якого щастя?

— Та… Каже, що годі мені в козаках волам хвости крутити, треба братися за ворожбитство.

— Еге ж, тобі не позаздриш, — співчутливо кивнув Грицик. — То тепер ти що — і справді житимеш, як дід Кудьма? Вгадуватимеш долі, вовчиків учитимеш…

— …комарів годуватиму, — продовжив Санько і знову зітхнув. — А куди дінешся? Хоча, знаєш, іноді так хочеться скочити на коня! Летіти, щоб аж вітер у вухах! І щоб шабля в руках. Як ось у тебе… — І він показав очима на Грицикову шаблю, що звисала у нього при боці.

 

 

Проте, на Санькове здивування, Грицик теж зітхнув.



— Та який там вітер, — сумно сказав він. — З рання до вечора тільки те й робиш, що з татарами розмови ведеш. Вивідуєш, що там у них і як.

— Не наговорюй на себе, — сказав Санько. — Це дуже потрібно.

— Еге ж, — відказав Грицик, — потрібно. Як і твоє сидіння в нетрях.

Тепер уже зітхнули обидва. Помовчали.

— Ет, — сказав Грицик. — Хоч знову тікай світ за очі. Як п’ять років тому з Воронівки. Пам’ятаєш, як ми тоді вовкулаків шукали?

— О-о, таке не забудеш, — відказав Санько і мимоволі всміхнувся. Всміхнувся і Грицик.

— Нічого, Саньку! — вигукнув він і вдарив кулаком по коліну. — Ми ще себе покажемо! Ми ще ого-го скільки зробимо! А ти як гадаєш?

— А таки зробимо, — підтвердив Санько. — Я ж бачу, що ти не просто мене провідати приїхав, чи не так?

— Твоя правда, — згодився Грицик. — О, слухай, будь другом, скажи, що зі мною буде найближчими днями?

— Нічого особливого, — відказав Санько. Помовчав і додав: — Хіба що… має статися щось кумедне.

— Це ж як?

— Не можу сказати, — ухильно відказав Санько. — Але буде дуже смішно.

— Мені вже зараз смішно, — сказав Грицик і в його очах промайнуло легке розчарування. — Хоч я думав, що ти про мене розкажеш щось таке… — він невизначено покрутив пальцями.

Санько тільки стенув плечима. Він і сам не був впевнений у вірогідності того, що оце промайнуло перед його очима. А привиділося йому, що Грицика кинули поперек сідла і дають ляпанців, як малій дитині.

— Хочеш, я тобі дещо покажу? — несподівано для самого себе запропонував Санько.

— Що ж, можна, — пожвавішав Грицик.

— Тоді пусти попаски свого коня і гайда за мною, — запропонував Санько і рушив до човна. Проте нараз зупинився. — Стривай, та ти, може, голодний?

— Та я, взагалі, не відмовився б від доброго шматка м’яса, — відказав Грицик. — Але як хочеш показати мені щось цікаве…

— Грицьку, ходи-но сюди, — покликав Санько.

Грицик здивовано глянув на товариша.

— Ти це мені кажеш? — запитав він.

— Та ні. Тут, коли тебе не було, у мене завівся ще один товариш. Назвав я його на твою честь. Ну, Грицьку, я кому кажу?

Чорногуз, повільно ширяючи крильми, злетів з дерева. Понишпорив неподалік від них у траві і підняв голову з жабуром у дзьобі. Жабур пручався з усіх сил. Чорногуз підійшов до Грицика і тицьнув знахідку йому в руку. Грицик з несподіванки вхопив жабура за поперек і розгублено зиркнув на Санька.

— Вітаю, — сказав Санько. — Ти йому сподобався. Бо не кожному мій Бусько дарує найкраще з того, що потрапить йому до дзьоба.

— Тьху, — бридливо скривився Грицик і відкинув жабура убік. Той на якусь мить завмер, а тоді збрикнув ногами і щез у темряві. А ображений у своїх найкращих почуттях чорногуз злетів у гніздо і заходився клекотати на весь світ, які ж то невиховані ці двоногі істоти.

— Ну, як? — запитав Санько. — Подобається тобі твій тезко?

— А що, непоганий хлопець, — похвалив Грицик чорногуза. — А ти, виходить, вже й птахами почав відати?

— Це ще не все, — відказав Санько. — Хочеш, познайомлю тебе з господарем Дніпра?

Грицик не повірив своїм вухам.

— З ким? — запитав він.

 

 

ГОСПОДАР ДНІПРА

 

Здалеку долетів ледь чутний плюскіт. Він жваво змахнув своїм важким хвостом і повернув голову у той бік.



Взагалі до плюскотів він звик і вже давно навчився їх розрізняти. Не виглядаючи зі сховку, міг безпомилково вгадати, який плюскіт здіймають хвилі, коли вдаряються в очерети чи в берег, як хлюпочуть качки, бавлячись на мілині. Чи як б’є хвостом видра, коли скочується з берега у воду. Він уже настільки звик до всього цього, що сприймав це як частину власного єства.

Але з плюскотом, який він щойно почув, усе було інакше. Тих, хто його зчиняв, він зазвичай ненавидів і остерігався з раннього дитинства. Він ще й досі пам’ятає ту жахнючу хвилину, коли разом зі своїми друзями кинувся назустріч одному з таких плюскотів. Врятувало його тоді лише те, що в останню мить змахнув хвостом і опинився на самісінькому дні. З жахом стежив, як над ним сповільна пропливало щось неосяжно велике (пізніше довідався, що то був невід) і загрібало за собою геть усе, що було живого в річці. Востаннє завважив, як б’ються, намагаючись вибратися на волю, його братики й сестрички, як німо благає до нього та, що була тоді наймиліша за всіх… Більше нікого з них він не бачив.

Згодом йому ще не раз вдавалося щасливо уникати смерті, яку, виявляється, насилали на нього дивовижні істоти з роздвоєним до половини їхнього тіла хвостом. З’являлися вони по-різному: то тихо сходили до води зі свого неймовірно пекучого й задушливого суходолу, то кидалися в неї з таким галасом, що все живе розбігалося на всі боки. Спочатку і він утікав, проте щоразу повертався, бо прагнув збагнути: що ж воно таке — оті розкарячені істоти, такі спритні над берегом і такі немічні у воді.

Зрештою вони теж довідалися про його існування. Він тоді швидко ріс і єство його вимагало чимало їдла. Того, що видобував з намулу, було недостатньо, тому час до часу він підкрадався до качок і затягав їх під воду. А якось не втримався, і на очах у малих двохвостих схопив найбільшого з гусаків, що бовтав червоними лапами прямісінько над його головою. Що тоді зчинилося! Такого ляскоту й вереску йому ще не доводилось чути. На той вереск з’явилися великі двохвості й заходилися водити неводами по всьому плесу. Добре, що він тоді вчасно вислизнув, бо звик пожирати здобич не там, де спіймав, а в своєму вирі, де ніхто не заважав. Згодом двохвості й зовсім перестали наганяти на нього смертельний жах. Вони хоч і були набагато більші за гусаків, та все ж, як він відчував, не треба було якихось надзусиль, щоб будь-кого з них затягти на дно. Двохвості теж, певно, здогадувалися про його силу, бо в місцях його полювання поодинці не плавали. Здебільшого ковзали поверхнею на таких собі дерев’яних одороблах з дерев’яними чи то хвостами, чи то лапами. Про всяк випадок він намагався триматися від них якомога глибше, проте це не завжди вдавалося. Одного разу, коли він добряче зголоднів, біля нього зупинилося одне з дерев’яних одоробл, у якому сидів двохвостий. За мить звідтіля майже на його вуса опустився шмат м’яса. За ним тяглася товста водорість. М’ясо пахло так звабливо, що він забув про свої застороги і накинувся на нього. Тієї ж миті відчув, як щось боляче увіп’ялося в губу, а тоді страшенний ривок майже викинув його на поверхню. Двохвостий радісно зарепетував і почав з усієї сили тягти водорість на себе, завдаючи неймовірного болю. В нестямі він почав вириватися, намагаючись утекти в рятівну глибину. Його важкий хвіст зчинив таку колотнечу, що все довкола вкрилося безліччю великих і малих бульбашок. Він навіть не завважив, як його мучитель випав з одоробла. Спочатку той смикався мов навіжений, та зрештою смикання усе слабшало, доки й зовсім припинилося. Але мучитель не відставав від нього навіть тоді, коли перестав рухатись. Мабуть, тому, що водорість обвилася йому довкола верхніх плавників.

З того часу життя йому не стало. Затон, у якому він почувався господарем, від дна аж до самої поверхні переповнився жахом і зненавистю, що струмувала від двохвостих. Чи не щодня вони на цупких водоростях опускали до дна шматки м’ясива, що іншим своїм кінцем були прив’язані до сухих окоренків. І ті окоренки були впертіші, ніж самі двохвості. Якось, коли він знову не втримався і вчепився в один з тих шматків, окоренок потягся за ним до самісінького сховку і там завис. Незабаром над сховком зібралося кілька дерев’яних одоробл. Двохвості, що там сиділи, ухопилися за водорість і почали її витягати. Він опирався, що було сил, доки, зрештою, водорість не витримала і тріснула.

Після тієї пригоди він намагався уникати зустрічі з двохвостими. А тоді й зовсім покинув свій затон і перебрався до іншого, звідкіля до нього не долинали навіть найменші звуки, що їх видавали двохвості.

Так минуло чимало часу. Він став чи не вдвічі більший, а спогади про підступних двохвостих почали розвіюватися. Та якоїсь днини до нього долинув майже забутий плюскіт. Одного погляду було достатньо, щоб зрозуміти: один з двохвостих на своєму дерев’яному одороблі знову розшукав його. Проте один був йому вже не страшний, тож він лише щільніше притиснувся до дна і заходився стежити за ним.

Дерев’яне одоробло зупинилося неподалік від нього. Двохвостий якийсь час пильно вдивлявся у воду, тоді почав легенько поляскувати по поверхні одним зі своїх передніх плавників. А тоді до дна повільно опустився шмат качки. Він спочатку насторожився, проте цього разу водорості, що поєднувала двоногого і здобич, не було. Та й від самого двохвостого не випромінювалися ні страх, ні зненависть. Лише дивне відчуття затишку і приязні струменіло від нього. Двохвостий ніби промовляв: не бійся, я не ворог, я прийшов з миром і приніс тобі дарунок!

Проте він таки не видав себе жодним порухом. Навіть тоді, коли одоробло з двохвостим віддалилося.

Наступного ранку двохвостий приплив знову. Як і вчора, він спочатку заспокійливо поляскав по воді, а тоді до його вусів знову повільно опустився шмат дичини.

Проте і на цей раз він не зробив навіть щонайменшого поруху.

Двохвостий повертався до затону ще і ще. І щоразу поляскував плавцем по воді, а потім опускав на дно пригощання. Врешті він не витримав і обережно підібрав шмат качки, що опустився перед його вусами. І не трапилося нічого такого, чого б можна було остерігатися!

 

Тепер він уже не притискався до дна, коли до його сховку наближалося дерев’яне одоробло з тим двохвостим. Невдовзі відчув, що хочеться випливти йому назустріч. Він навіть не завважив, коли шмат м’яса почав завмирати все ближче й ближче до поверхні. І нарешті настав день, коли він узяв пригощання з передніх плавців двохвостого. І нічого страшного не сталося. Навіть тоді, коли гарячий плавник двохвостого пройшовся по його голові. Навпаки — той легкий дотик був на диво приємний. Тож відтепер він радо піднімався до поверхні, щойно до нього долинав знайомий плюскіт. Так було й цього разу…

 

Грицик з недовірою поглянув на Саньків човен, прозваний татарським. Човен був сплетений з лози і обтягнений шкірою. Таким татари зазвичай перевозять через річку одяг та зброю, а самі пливуть поряд, тримаючись за кінський хвіст. Але цей мав перевозити Санька, а тепер і його, Грицика.



— Сам зробив цю душогубку? — поцікавився він і копирснув човна носаком, від чого той жваво затанцював на воді.

— Сам, — відказав Санько. — А що?

— А те, що краще б ти привіз човна з наших країв. Бо в цьому хіба перекидатися зручно, а не плавати.

— Нічого, якось обійдеться, — заспокоїв його Санько і взявся за весло. — Ти тільки сиди й не крутися.

Човен нечутно ковзав по непорушній річковій гладіні. Навколо ані шелесту. Ще негарячі сонячні промені лагідно торкалися обличчя, усідалися на віях, лоскотали носа. Грицик чхнув і з насолодою потягся. Так, мав рацію Швайка, коли запропонував на день-другий заїхати в гості до старого товариша. І тепер Грицика огорнуло таке відчуття, ніби він знов повернувся в дитинство — але не в те, сирітське, а в те, коли батьки були ще живі.

— Гарно як, — сказав він. — Тиша, спокій. Як у наших плавнях під Воронівкою. І головне — жодного тобі татарина.

Санько кивнув головою. Що гарно, то воно таки гарно. Та коли живеш у такому відлюдному місці від снігу до снігу, то мимоволі забуваєш про це.

— Як там Рашит? — запитав він. — Ти давно його бачив?

П’ять років тому вони зачаїлися у вовчій норі від татарських переслідувачів і він, Санько, відволік їхню увагу. А за це отримав пропасницю, бо ще не знав, що волхівство просто так не дається. І пастух Рашит, Швайчин товариш, вилікував його. А потому, як розбили Саїда-мурзу, Швайка залишив їх у Рашитовій сім’ї під виглядом далеких родичів, що втратили батьків. Майже рік прожили вони у Рашита, пасли отари, гасали з місцевими хлопцями і навчилися татарської мови так, що годі було й відрізнити їх від справжніх татарчат.

— Та ми оце якраз від нього й вертаємося, — сказав Грицик. Він зачерпнув пригорщу води і змочив обличчя. — Майже тиждень гостювали після Криму. Він тобі вітання переказував. Там тебе, Саньку, добре пам’ятають. Кажуть, якби не ти, то тих трьох малих татарчат, мабуть, і досі шукали б. Пам’ятаєш, як вони заблудилися?

— Пам’ятаю, — відказав Санько. — Юсуф, Аглаберди й Бассан — здається, так їх звали?

— Еге ж. То їхні батьки ще й досі за тебе їхньому Аллахові дякують.

Тепер уже зніяковів Санько. Теж знайшли за що дякувати! Просто шкода йому стало тих людей — вони так побивалися за малими! От і почав шукати їх у своїй уяві, тільки й того…

— А як там Ринат, Рашитів син? — запитав він.

— О-о, він, Саньку, майже наш. Як Юсуф з Агла-берди. Вони, Саньку, за те, щоб ми всі дружили — і вони, і козаки в плавнях. І не тільки вони одні.

— А Фуза? — поцікавився Санько і хитро зиркнув на товариша. Фуза — Рашитова донька, до якої Грицик нерівно дихав.

Грицик ніяково відвів погляд:

— Та ніби добре. Теж привіт тобі передавала.

— Вона й досі тобі подобається?

Грицик перевів погляд на Санька. Навіть крізь засмагу було видно, як порожевіли його щоки.

— Так, — сказав він.

— А ти їй?

Грицик відповів не одразу.

— Не знаю, — нарешті сказав він. — Колись думав, що і я їй подобаюсь. А тепер не знаю. Бо тільки хочу до неї заговорити, як вона прикривається рукою і тікає геть.

— Значить, ти їй подобаєшся, — запевнив Санько товариша.

Грицикові очі вдячно зблиснули.

— Спасибі, Саньку. Але, знаєш…

— Знаю, — перебив його Санько. — Тобі цікаво, що з вами буде далі, так?

— Так, — кивнув Грицик.

— А ще ти думаєш, що коли в тебе нема хати, то вам разом не бути, — вів далі Санько. — А в прийми до Рашита тобі теж не хочеться.

Грицик не відповів. Тільки зітхнув так тяжко, аж захилитався човен.

— То що ж мені робити? — запитав він.

— Вам робити, — уточнив Санько. — Дуже просто. Коли нема притулку ні у Воронівці, ні в Рашита, то можна поставити хатку десь біля діда Кібчика.

У Грицикових очах відбилося вагання.

— Але ж чи згодиться вона на це?

— А ти її викради.

— Викрасти?

— А чом би й ні? У них так, здається, й заведено.

— Гм-мм… — тільки й спромігся сказати Грицик.

Якусь хвилину вони пливли мовчки. Грицик заклав руки за голову і роздивлявся довкола. Його погляд зупинився на качці, що валялася біля носа човна.

— Слухай, чого це вона в тебе валяється без діла? — запитав він.

— Чому ж без діла? — заперечив Санько. — Навпаки, я везу її як гостинця.

— Гостинця? — здивувався Грицик. — У такій глушині? Цікаво б знати, до кого ти тут їздиш у гості.

— До хазяїна Дніпра, до кого ж іще…

У Грицика відвисла щелепа.

— До хазяїна? А хіба такий є?

— Побачиш…

Тим часом вони вибралися на затишне плесо, оточене густими очеретами. Санько зупинив човна, тоді приклав пальця до вуст, щоб Грицик не порушив тишу, і заходився поляскувати долонею по воді. Раз, другий, третій…

— Навіщо ти це робиш? — пошепки запитав Грицик.

Санько знову приклав пальця до вуст. Трошки зачекав і знову почав поляскувати. А іншою рукою потягся до качки.

— Дивися туди, — сказав він Грицикові і показав трохи ліворуч, де вода, опромінена сонцем, прозоріла майже до дна. — І міцніше тримайся за облавок.

— Навіщо?

— Щоб не опинитися у воді.

Спочатку Грицик бачив лише тінь, що її відкидав човен. Тоді звідкілясь із темної глибіні з’явилася чиясь довга тінь. Вона блискавично виростала. А тоді…

З вилясками розійшлася водяна поверхня і поряд з човном виринула величезна пащека якогось страховиська. Грицик з несподіванки зойкнув і відсахнувся, ледь утримавшись у човні — така та паща була велика й страшна. У ній заввиграшки могли б уміститися три його голови.

— Привіт, — сказав Санько пащеці і кинув у неї качку. Пащека з ляскотом закрилася. І тільки тепер Грицик збагнув, що то не страховисько, а величезний сомище. Він помахував хвостом, утримуючись на поверхні і пішов у глибину лише тоді, як Санько погладив його довгого вуса.

— Ну як, — поцікавився Санько, — сподобався тобі мій знайомець?

— Ху-ух, — відказав на те Грицик, — таке і в страшнім сні не привидиться. І нащо тобі, Саньку, треба було зв’язуватися з ним узагалі? Нехай би сидів собі в своїй норі і не лякав добрих людей.

Санько відповів не зразу. Він провів поглядом уже нечітку тінь, яка щезала у глибині.

— Дідо Кудьма мене вчив, що треба до всього приглядатися. Бо ніколи не знаєш, що тобі може знадобитися, а що ні.

— Гадаєш, що й від сома може бути користь? — засумнівався Грицик. — Втім, я не проти побачити його в казані.

 

 



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15

Схожі:

Книга захоплюючої історичної трилогії провідного сучасного українського iconІ. В. Козлик Івано-Франківськ методологічний стан сучасного українського літературознавства: деякі аспекти проблеми надруковано у науковому збірнику: Русская литература
Методологічний стан сучасного українського літературознавства: деякі аспекти проблеми
Книга захоплюючої історичної трилогії провідного сучасного українського iconКнига тетралогії «Таємний посол»
Тема: Володимир Малик (В. К. Сиченко) «Фірман султана» (ІІ книга тетралогії «Таємний посол»). Розповідь про легендарне козацтво та...
Книга захоплюючої історичної трилогії провідного сучасного українського iconЕдвард В. Саїд орієнталізм київ — 2001 Увага! Електронний текст приведено у відповідність до сучасного українського правопису
Увага! Електронний текст приведено у відповідність до сучасного українського правопису
Книга захоплюючої історичної трилогії провідного сучасного українського iconТворчість відомого українського письменника В. Рутківського. «Джури козака Швайки»
Мета: ознайомити учнів із життям І творчістю В. Рутківського, першою книж­кою його трилогії; поглибити знання про минуле нашого народу;...
Книга захоплюючої історичної трилогії провідного сучасного українського iconЗміни у соціальному просторі сучасного українського міста під впливом туристичних практик

Книга захоплюючої історичної трилогії провідного сучасного українського icon1. Загальний огляд української історичної прози
Представники української історичної романістики ІІ пол. Ххст
Книга захоплюючої історичної трилогії провідного сучасного українського iconТ. Г. Шевченка ненчук ольга миколаївнa
Формування життєвих перспектив випускників середніх шкіл львівщини в умовах сучасного українського суспільства
Книга захоплюючої історичної трилогії провідного сучасного українського iconУкраїнська історична проза
Мета: (навчальна) дослідити розвиток жанру історичної романістики в складних історичних умовах; зробити огляд найвідоміших взірців...
Книга захоплюючої історичної трилогії провідного сучасного українського iconВся робота «Козацької республіки» здійснюється за напрямками
Це входило в генетичну пам’ять, деформувало національну свідомість, породжувало комплекс національної неповноцінності, якоїсь історичної...
Книга захоплюючої історичної трилогії провідного сучасного українського iconКнига світ, книга серцю привіт Методичні рекомендації ббк 8. 387. К 53
Книга — світ, книга — серцю привіт : метод реком. / Нац б-ка України для дітей; уклад. Ю. В. Осадча. — К., 2013. — 36 c


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка