Книга захоплюючої історичної трилогії провідного сучасного українського



Сторінка3/15
Дата конвертації15.04.2017
Розмір3.34 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15
ЗИМІВНИК ДЕМКА МАНЮНІ

 

Все було так, як і п’ять років тому. Так само весело заливалося невидиме у травах птаство, бухикали в плавнях водяні бугаї, безнастанно гуділи бджоли. Груди здіймалися ніби самі собою, намагаючись увібрати якомога більше цього духмяного і п’янкого повітря, від якого так солодко кружляла голова, а очі жадібно всотували в себе зелене буяння неозорих трав і неосяжну блакить весняного неба.



— Саньку, поглянь, чи то не та медова яма, куди ми з тобою колись провалилися? — сказав Грицик і кивнув головою на вже зарослий молодою травою виямок, куди зліталися бджоли.

— Та ні, це було набагато ближче до Сули, — відказав Санько. — Туди ще треба цілий день скакати на конях.

— Ох, і облизувалися ми з тобою після неї! — засміявся Грицик і потягся так, аж йому щось хруснуло в грудях. — А так все як колись. Ніби й не виїжджав нікуди.

Вони вибралися на крутий пагорб, густо заснований старими лисячими норами, й озирнулися. Так, усе довкола було таке, як і колись. Втім, ні. Он, у степовій далині, ледь видніється отара. Раніше їх не було. На вершинах колись безлюдних могил і курганів раз по раз зринають кінні постаті. І стежок ніби побільшало. Вони вели не тільки від плавнів до степу, а й уподовж невидимого звідсіля за густими очеретами Дніпра.

Зненацька друзі майже водночас заворушили ніздрями.

— Дим, — сказав Грицик і уточнив: — Кізяковий. Дивно. Звідкіля він тут узявся? Навколо ж ні душі.

Вони під’їхали до самісінького краю урвища і зазирнули вниз. Стрімкий яр переходив у неширокий видолинок, за яким виблискувала одна з численних Дніпрових заплав. По ній заклопотано плавали качки. І ніщо, ну геть ніщо не нагадувало про людську присутність. І все ж кізяковий дим лоскотав ніздрі так, мовби вони стояли не посеред безлюдного степу, а десь на околиці Воронівки.

— Дивіться, не заваліть мені хату, — зненацька пролунало майже під їхніми ногами. А тоді з стрімкого схилу висунулася людська голова. Голова була знайома й весело посміхалася до них.

— Тиміш! — вигукнув Грицик і приклав руку до грудей. — Ну, хіба ж так можна? У мене серце ледь не зупинилося!

— Не ти перший, не ти останній, — запевнив його Тиміш Одуд, колишній воронівець. Слідом за головою з’явилося Тимошеве тіло і, зрештою, його ноги. — Бачите, там ніби лисячі нори? Отож я крізь них і дивлюся, що робиться в степу. Так що я за вами уже давно стежу. І кізяк запалив навмисне, щоб ви зрозуміли, що не самі тут стоїте.

Він збіг по кількох каменях, що ніби самі собою вклалися на схилі урвища, й опинився на дні яру. Ще кілька стрибків — і Тиміш був уже поруч з ними.

— Як це тобі вдалося там поселитись? — не переставав дивуватися Грицик.

— Та… дуже просто. Якось я помітив, що звідсіля виповзала лисиця. То я її цок та в лобок, а сам подався подивитися на її лігво. Воно мені сподобалось, я його розширив і відтепер маю такий сховок, що мене ні який дідько не розшукає, не те що татарин. Я, хлопці, навіть зимував тут. У мене там, коли треба, й десяток людей сховається.

— А снігу ти не боїшся? — запитав Грицик. — Його в цьому яру ого-го скільки набивається.

— Он бач бересток? — Одуд кивнув на дерево, що стояло над крутосхилом за кілька метрів від отвору. — То я проклав до нього стежку і, коли треба, вилажу по корінню на нього.

— І навіщо тобі таке? — усе ще дивувався Грицик.

— Мабуть, йому обрид дідо Кібчик, — здогадався Санько.

— Та… Надто вже гамірно там. Та й не дуже часто я тут буваю. Оце вперше з весни… Мене, розумієте, послали зустріти вас.

Він свиснув. У відповідь почулося голосне іржання, тупіт копит і, нарешті, з-за кущів вилетів кошлатий коник. Одуд тицьнув йому жменьку вівса і коник захрумав його, вдячно помахуючи головою. Тиміш скочив на нього, розвернувся, і вони подалися уподовж Дніпра на північ. За три-чотири польоти стріли Одуд звернув на стежку, що вела до очеретів. Земля стала пружка, потягло вільгістю. Нараз вони опинилися перед гаткою, що була перекинута через нешироку, проте мульку заплаву. З коней їм було видно зелені верби, що ніби посміхалися з-за очеретів. Грицик втупився у них здивованим поглядом.

— Звідкіля ті верби тут узялися? — запитав він. — Чи це не ті вербові кілки, які ми допомагали дідові Кібчикові забивати в огорожу? Він любив повторювати, що сторожа сторожею, а береженого Бог береже.

— Вони, — посміхнувся Санько. — Тепер, друже, крізь ту загорожу жодна миша не пробереться, не те що татарин чи ще хтось.

— Воно то так, — згодився Грицик. — Влітку тут кілька чоловік і справді можуть стримати сотню нападників. А взимку…

Він не доказав. Їм назустріч, мов із-під землі, вигулькнув з-за гаті русявий хлопчик.

— Вас, дядьку Саньку, вже зачекалися, — сказав він. — А це…

Хлопчик замовк і втупився очима в Грицика.

— Скільки не дивися, однак не вгадаєш, — всміхнувся Санько. — Це, Марку, найперший приятель Манюні.

Марко хитнув головою і поспіхом відступив убік.

— Все гаразд? — не озираючись, запитав Санько.

— Та ніби все, — відказав Марко. — Тільки Швайка каже, що пора й честь знати…

— Це ж чому?

— Хіба я знаю…

Вони проминули закрут, тоді ще один, і опинилися перед частоколом молодих верб.

— Он вони які, — сказав Грицик і зупинив коня. — Пам’ятаєш, Саньку, як дід Кібчик допитувався в тебе, чи може в цих місцях рости щось путнє? Просо, овес чи ще якась пашниця. Бо щомиті може налетіти татарська ватага і зрівняти все з землею. Ти тоді довго мовчав, потім сказав, що бачиш гарне просо і капусту, і ріпу. Тож дід і вирішив залишитися тут з Демком.

 

 

— А потім ледь вуха мені не відірвав, — згадав Санько.



— Це ж за що?

— Бо тут таки небезпечно. Позаминулого літа на них налетіла чи не сотня татар. Добре, що саме тоді до діда в гості припливли Вирвизуб і Байлем зі своїми хлопцями, і від нападників полетіли пух та пір’я.

— Тепер татари обходять нас десятою дорогою, — сказав Марко таким тоном, ніби в цьому була і його чимала заслуга.

Першим, кого вони побачили, був Демко Манюня. Він тримав чепіги плуга, що його тягли два волики. Над волячими спинами піднімалася пара. Судячи з того, що зораний був чималий клин, Демко працював ще з удосвіта. Позад нього рудий хлопчак вйокав на тлустого коня, що тяг за собою борону.

 

 

За всім спостерігали дід Кібчик і опасистий чоловік у смугастому татарському халаті. Дід Кібчик войовниче тримав руки в боки і лаяв Демка за те, що той глибоко заганяє плуга у землю.



— Пожалів би хоч бідну тварину! — гнівався дід.

Демко зупинився і прутом, яким зчищав землю з рала, почухав потилицю.

— Та я ж, діду, ніби не дуже й налягаю, — виправ довувався він. — Ви ж самі казали, що до вечора треба все закінчити.

Нараз Демко пожбурив прута і заусміхався — він побачив Грицика з Саньком.

— Прийшла коза до воза! — гукнув він і побіг обійматися з хлопцями.

Схоже, зрадів і дід Кібчик. Він поплескав Грицика по грудях, обдивився з усіх боків і зауважив:

— Ніби й справний парубок. От тільки миршавий якийсь.

Потому повернувся до татарина й сказав:

— Ти, Рахмоне, хотів пастуха? То ось маєш. Домовляйся з ним.

Грицик здивовано втупився в татарина. Їх він ще не зустрічав у цих плавнях. В усякому разі, не зустрічав без зброї.

А от Рахмон не здивувався, побачивши Грицика. Він, схоже, був розчарований.

— Та я ж уруса хотів пастухом, а не свого, — звернувся він до діда. — Я ж тобі казав, що уруса-пастуха інші уруси не зачеплять. Бо свій свого не зачепить. А от татарського пастуха урус із радістю образить.

— Не образить, — запевнив дід. — А коли якусь вівцю й поцуплять — ти не соромся, скажи мені. А я вже покажу їм де які раки зимують.

— Вірю, — сказав Рахмон. — Відколи ти тут поселився, ніхто мої табуни не чіпав. Тож і надалі молитиму Аллаха, щоб був здоровий мій сусіда.

— Я теж радий сусідити з тобою, Рахмоне, — зізнався дід Кібчик. — Але нехай і твої хлопці…

— Ні-ні, шановний! — приклав руки до грудей Рахмон. — Клянуся, що через землі мого аулу жодна погана людина до тебе не пройде!

— Вірю, Рахмоне, — кивнув головою дід Кібчик. — Ти теж іще жодного разу не підводив мене. А за просо й овес не хвилюйся. Коли вродить — тобі першому продам. І полотен привезу для твоєї Оксани-ханум. Вона які хоче — білі чи вже фарбовані?

— Білі, шановний, білі, — схилився Рахмон. — А моя Оксана вже пофарбує їх так, що сам мурза закліпає очима…

Він посміхнувся, уявляючи вираз того мурзи, коли він побачить Оксанині полотна.

Тоді скочив на коня і подався в степ. А дід Кібчик повернувся до Грицика й урочисто мовив:

— Бачив, як розмовляє зі мною цей татарин? А це значить, що мені тут ведеться безпечніше, ніж у Воронівці. Там мене будь-хто може пощипати — хоч пан, хоч староста, — а тут, бач, сам невірний обіцяє оберігати мене від своїх же зайд. Скумекав?

— Скумекав, діду…

— Ну, то паняй до Демка, а в мене ще справ повно.

Далі дід повернувся до Санька і обдивився його так, ніби не бачив принаймні з рік.

— А я думав, що ти вже забув дорогу до мого острова.

— Ні, не забув, — усміхнувся Санько. — Не забув. А як там наші цуцики?

Нещодавно Сирітка привела трьох вовченят і дід взяв її до себе разом з дітьми. Дід казав, що з півроку вони погуляють на острові, а вже з осені Санько має довести, що він таки дечого навчився в діда Кудьми.

А вовченята були тут як тут. Бочком бочком прискакали вони до гостей, віддано метляючи ще куценькими хвостиками. Дід Кібчик глянув на них і сердито сплюнув собі під ноги.

— Не знаю, як ти їх навчатимеш, — сказав він. — Але з цього добра пуття не буде. Що ж це за бойові вовки, які ще жодного разу ні на кого зуби не вискалили?

— Нічого діду, — заспокоїв його Санько. — Усьому свій час.

— Дай Боже нашому теляті вовка з’їсти, — засумнівався дід. Тоді понюхав повітря і поспіхом почимчикував до багаття, на якому парував казан з кулішем.

А Санько подався до Демка. Той щойно передав плуга Грицикові і тепер стирав з обличчя рясний піт. За ці роки, проведені на Дніпрі, Демко ще подужчав і тепер чимось нагадував незабутнього бугая Петрика.

 

 

— Як там у твоїх плавнях? — поцікавився він. — Комарі ще не заїли?



І сам же засміявся зі свого дотепу.

— Поки що ні, — посміхнувся і Санько. — Спочатку не давали спати, а тепер нічого. Звик. Та й не чіпляються вони, коли обмажешся ропою.

— Ропою? — здивувався Демко. — Це ж хто тебе навчив?

— Та… там, у степу, — невизначено кивнув головою Санько.

— Ага, в татарів, — здогадався Демко і зневажливо пирхнув. Він ще ні разу не гостював у татарському аулі, тому вважав, що доброму воронівцю там робити нічого.

Повз них пройшов Грицик. Його обличчя пашіло від захвату.

— Ну, як моя борозна? — запитав він. — Правда ж, нічогенька?

Демко скосив очі у його бік. Борозна була трохи кривувата.

— Як хвіст у Рябка, — усміхнувся він.

— Сам ти Рябко, — відбрикнувся Грицик. — Гей, руді!

Демко провів його поглядом і чомусь важко зітхнув. Точнісінько як це колись робив бугай Петрик.

— Що таке? — здивувався Санько.

— Та… — невизначено пробасував Демко.

Це було щось нове. Санько придивився до товариша. І справді, таким заклопотаним він його ще не бачив.

— Тобі щось муляє на душі, — впевнено сказав він.

Демко дав щигля ґедзеві, що впився йому в лікоть і відказав:

— Та… Малий ще ти розбиратися в таких речах… — І все ж не втримався: — Тут, розумієш, дідо сказали, що пора мені когось до пари шукати. От. А де я її знайду в цих плавнях? Та й не можна дівок приводити на козацький острів. Пам’ятаєш, що про це казав Вирвизуб? Голову, казав, знесе шаблею і скаже, що так і було.

— Але ж тут не козацький острів, — заперечив Санько. — Ви ж тут хліб вирощуєте і рибу ловите…

— Все одно, — сказав Демко і зігнав злість на ще одному ґедзеві.

— Схоже, ти вирішив повернутися до Воронівки, — зробив висновок Санько.

— А ти звідкіля знаєш? — почав було Демко, проте вчасно згадав, з ким має справу. — Та ніби так. Але що я там робитиму? Дідова хата, кажуть, геть скособочилася. Та й те… пан Кобильський, кажуть, може повернутися.

— А я чув, ніби не повернеться. Дуже вже встидається він, що його на очах у всіх відшмагали.

— Та то таке… Сьогодні соромно, а завтра, може, й ні. А тут за мене хто робитиме? Дідо ж, видиш, уже не може ходити за плугом. Йому самому догляд потрібен.

У цю мить від верболозу до них долетіло чиєсь покашлювання. Санько озирнувся й побачив човен, що погойдувався на дрібній хвилі. У човні сиділи Левко Заярний з Вирвизубом і Швайка. Сиділи мовчки. І, судячи з їхніх облич, теж були чимось заклопотані. Швайка перехопив Саньків погляд, кивнув йому головою і знову втупився в ніс човна.

— Чого це вони такі? — запитав Санько.

— Полаялися, — коротко сказав Демко. — Зранку цілий день лаялися.

— Це ж через що?

— Вирвизуб, бач, наполягає, що тут справжнім козакам уже нічого робити. Мовляв, татарин у наших краях уже присмирнів. Треба, каже, іти в пониззя Дніпра, де кримські татари переправляються на правий берег Дніпра і йдуть на Поділля чи ще кудись. Туди, звідкіля родом Вирвизуб.

 

 

СУПЕРЕЧКА

 

Про ці розмови Санько знав ще з минулої осені. Дід Кібчик стверджував, що кращого місця, ніж зараз, козакам не знайти. Звідсіля можна вдарити під ребра орді ще перед її нападом на переяславські землі. Та й з підмогою нема клопоту — ті ж переяславські люди будь-якої миті підійдуть на поміч. А Вирвизуб доводив, що, крім лівого берега, є ще й правий, де живуть такі ж люди, як і тут. Тому треба перебиратися на низ Дніпра, де зручно перехоплювати орду, щойно вона висуне носа з Криму. І якщо дід не хоче туди рушати, то він, Вирвизуб, сам збере всіх козаків, що прийшли з правого дніпровського берега, і подасться з ними на пониззя Дніпра, щоб завадити татарам ходити на Волинь, Поділля чи ще кудись…



І на цьому вони обидва замовкали. Бо кожному ставало ясно, що в такому випадку замість однієї, ще не достатньо міцної, сторожі виникнуть дві. І будуть вони такі слабкі, що татари на них плюнуть і підошвою розітруть.

А от про що думав Швайка — ще ніхто до пуття й не знав.

— Ох, і лаялися ж вони! — покрутив Демко головою.

— Як, на діда теж кричали? — здивувався Санько.

— Та ніби не дуже, — сказав Демко. — Це дідо кричали, а Вирвизуб відбрикувався. А дідо ж запросив їх для того, щоб порадись, де мені жити — тут чи деінде. А воно, бач, як вийшло.

— А ти вже вибрав собі когось?

Демко здивовано глипнув на нього.

— Кого?


— Та дівчину, кого ж іще. Ту, яка тобі подобається.

— Ти що, зовсім тю-тю? Де ж я її знайду, коли звідси й носа не висовую? От якби ви з Грициком…

Але про що хотів попрохати Демко, Санько не дізнався, бо зненацька пролунав оклик діда Кібчика.

— Ану, Демку, клич хлопців і йдіть куліш пробувати!

Демко встав, ковзнув поглядом по Вирвизубові й Заярному і запитав:

— А тих… гостей теж кликати?

— Як захочуть — самі прийдуть, — буркнув дід і помішав ополоником у казані.

І все ж, тільки-но господарі острова всілися навколо казана, гості теж не втримались і один за одним вилізли з човна, бо знали, що смачнішого, як у діда, кулешу ніхто не готує.

Їли мовчки. Тільки коли ложки зашкребли по денці, Вирвизуб сказав:

— Ну й онук у вас, діду! Працює ложкою так, що й не вженешся за ним. Мабуть, женити його пора, бо ви самі на нього вже не наваритесь.

— Я теж так думаю, — глухо буркнув дід. — От тільки не знаю, де йому потім жити.

— Воно, звісно, у Воронівці ніби краще, — подав голос Левко. — Та й вам, діду, колись таки доведеться туди вертатись. Щоб до людей ближче. Це ще добре, що вас і досі татари не замели.

— Бо вони не дурніші за тебе, — сердито глипнув на нього дід.

— Ні, діду, ви мені роз’ясніть, — Вирвизуб ляснув себе по коліну. — Чому це кримські татари на вашій Сулі майже не з’являються, а на нашому правобережжі, мов ті вурдалаки, гасають?

— Дуже просто, — відказав дід. — Ми їх де медом підмазали, де шаблею налякали. Та найбільше самі ж кримчаки й помогли.

— Це ж як? — Вирвизуб здивовано вигнув ліву брову.

— Та невже ти й досі не розумієш? — зверхньо глипнув на нього дід. — Згадай, як минулої осені кримські людолови на нас посунули? Ну й що? Діти з жінками поховалися, а решта взялася за дрюки. І ти, Стефане, добряче їм у бік ударив.

— Було таке, — згодився Вирвизуб.

— Отож, — усе більше розпалювався дід. — Тому замість нас дісталося тим татарам, що живуть між Перекопом і Сулою. Бо ж кримчаки, як та сарана, — у поході не надто зважають, хто свій, хто чужий. І тепер наш ворсклянський чи інший татарин ладен швидше з нами обійматися, аніж ще раз пропускати кримчаків через свої землі.

— Це правда, — у Вирвизубовому голосі щезла насмішка. — А от нам, правобережним, гірше. Ще після Синіх Вод, коли чи не половина очаківських та буджацьких аулів переселилася на лівий берег, між Россю та морем утворилася пустка. От і підкрадаються тепер кримчаки до нас, мов таті. То на Фастів підуть, то на Хмільник повернуть, то на Галич наваляться. І ніяк ти їх не перехопиш, бо ж від Дніпра до Карпат сторожу не розтягнеш. От і виходить, що нам, правобережним, одна дорога — іти на Дніпрове пониззя і переймати татар ще тоді, коли вони переправлятимуться через Дніпро.

— Багато ти там їх переймеш, — пхикнув дід Кібчик.

— Багато чи не багато, а все ж хоч трохи завадимо їм ходити на наші землі.

— А куди ж ваші ляські пани дивляться?

— Самі ж знаєте, що ляським панам аби тільки шкуру з нашого брата здерти. А до того, що прийде татарин і забере всіх у полон, їм байдуже. То хто, крім нас, може їх захистити? Правда ж, Пилипе?

Швайка кивнув головою. Проте зробив це неохоче.

Вирвизуб скоса глянув на нього і відвернувся.

— А ви, діду, бач, які, — не вгавав він. — Вам тут аби квочкою сидіти. Правду люди кажуть, що своя сорочка ближча до тіла…

Від тих слів дідове обличчя стало наливатися кров’ю. Він повільно звівся на ноги.

— А ти як думав? Таки ближча! Бо ти тут, бач, розгулюєш як пан, а я працюю, аж очі на лоба вилазять!

— Ви, діду, не той… — і собі почав червоніти Вирвизуб.

— Ану, перестаньте! — раптом гримнув Швайка. — Ну що ви зранку завелися, мов два півники?

— А чого ж він… — буркнув дід Кібчик. — Ніби не знає, що тут нам підмога під рукою, бо і Переяслав, і Черкаси з Каневом недалеко. А там хто на поміч прийде? Тільки й того, що помрете ні за цапову душу.

 

 

Вирвизуб повеселішав.



— А от ми зараз довідаємось, за цапову чи не за цапову, — сказав він і повернувся до Санька. — Ну, ворожбите, яка твоя думка?

Власне, в Санька давно вже була своя думка. Бо не раз і не двічі йому приходили в голову різні видива. Буцімто Дніпром пливуть великі човни з чубатими, як покійний Остап Коцюба, людьми. І ті люди — справжні господарі Дніпра. А ще Санько бачив у видивах таких самих чубатих людей посеред моря, де вони на подібних човнах підкрадаються до величезних турецьких кораблів.

Але бачив Санько у своїй уяві й інше. Про страшне видиво зі Швайкою, що стирчить на палі, вже й мовити не варто. І діда він бачив зі стрілою в шиї. І Вирвизуба, якого смутні козаки несуть на плечах, теж бачив. Добре, що хоч Вирвизуб і дід Кібчик у тих видивах були набагато старші, ніж зараз…

— Чому мовчиш? — не витримав Вирвизуб. — Невже тобі так важко сказати?

І Санько наважився.

— Не знаю, за цапову чи ні душу ми загинемо, — відказав він. — Але по Дніпру таки плаватимуть козаки. І не тільки по Дніпру, а й по морю теж.

— Ні, ти не ховайся в кущі, — наполягав Вирвизуб. — Ти чесно скажи — розтрощить нас татарин на пониззі, чи ні?

— Чого ви до хлопця причепилися? — знову не втримався Швайка. — Адже він вам ясно сказав — плаватимемо. І не тільки по Дніпру.

— Ні, ти скажи, хто з нас правий, — тепер уже наполягав дід Кібчик.

Швайка не витримав і розсміявся:

— От же ж і реп’ях ви, діду! Коли хочете знати, то й ви праві, і Стефан теж правий. Але обидва помиляєтесь.

— Це ж як? — в один голос вигукнули дід з Вирвизубом.

— А так. Будете ви битися з татарами тут чи там — все одно ця битва тягтиметься не рік і не десять. То чи не краще покінчити з ними раз і назавжди? І не деcь, а в самому Криму.

— В Криму? — ошелешено перепитав дід. — А ти часом не теє… не перегрівся на сонці? Хто ж нас туди пустить? Одного, я розумію, ще сяк-так, а ціле військо? Та й де ми його візьмемо?

— А війська нам і не треба, — відказав Швайка. — Воно вже готове. Тільки ще не знає про це.

— Ну-ну, — підбадьорив його Вирвизуб, — розказуй, не тягни кота за хвіст.

— Ще не час, — відказав Швайка. — Ось повернуся з Переяслава, тоді й поговоримо.

— Сам поїдеш, чи, може, дати людей? — запитав Вирвизуб. — Ти не соромся, бери скільки хочеш. Нічого тобі чаїтися по кущах. Тут ми господарі. Хоча, звісно, ще й досі звіроти всякої доволі тиняється. І не тільки на чотирьох.

— Від людей не відмовлюся, — згодився Швайка.

— Поїдеш через Воронівку? — запитав дід Кібчик.

— Можу й через неї.

— То, може, й Демка мого прихопиш з собою? — попрохав дід Кібчик. — Нехай хоч провітриться трохи. А то закопався тут, як той ховрах у норі…

 

 

СУСІДИ

 

Невеликий гурт озброєних людей неспішно пробирався на північ.



Грицик разом з Барвінком вихилясом носилися навколо гурту. Грицик не обминав жодного пагорба. На своєму невтомному конику він вихором злітав на вершину, прикладав долоню до лоба і визирав, чи не вигулькнуть де татари. Грицик був невдоволений — татари не з’являлися. Левко Заярний казав, що після кількох добрих сутичок за останні два-три роки вони тепер воліють з’являтися перед очі козаків не поодинці, а гуртом. А він, Грицик, уже так давно по-справжньому не працював шаблею, що ладен був битися з цілим гуртом.

Демко Манюня їхав поруч з Саньком і мрійливо бубонів про те, як буде добре побачити рідні місця. З лівого від Санька боку погойдувався Левко Заярний. Час від часу він посміхався, мабуть, теж уявляв, як його зустрічатимуть після довгої відсутності. Кривопичко з Одудом щось тихо й злагоджено мугикали. Один тільки Швайка їхав мовчазний і замислений. Взагалі останнім часом його важко було впізнати. Зазвичай говіркий і приязний, він, здається, аж почорнів від якоїсь нелегкої думи.

— Що з тобою, Пилипе? — врешті не витримав Заярний.

— Нічого, — відказував Пилип і знову заходжувався покусувати свого вуса. А щоб Заярний більше не докучав, додав: — Не зважай. Треба дещо обмислити.

Важкі роздуми не полишали його, здається, з тої хвилини, коли він полишив межі Криму. Ні, таки зарано він це зробив! Що з того, що хлопці запевняли, ніби за час його відсутності упораються самі? Звісно, за Гуркана можна бути спокійним. У своєму Ґьозльові він зібрав уже з півсотні гарних парубків, що підуть за ним у вогонь і в воду. Проте надто вже довірливий він, його може обвести навколо пальця будь-який вивідник Менглі-Гірея.

А от Турсун, бахчисарайський лудильник, навпаки — надто вже обережний. Аж дивно, скільки обережності в такому дужому тілі. То ж і не дивно, що в його ватазі не набереться й тридцяти воїв. А виступати з такою силою проти Менглі-Гірея — вірна погибель.

А які надії він покладав на яничарина Башмета, який у Лубнах називався Микола! Мабуть, тому, що нелегко довелося розшукувати Миколиних родаків. Проте, все ж розшукав, на Миколину голову. Дуже нестримний він був, надто нетерплячий. Скільки його застерігали про обережність і пильність — не допомогло. Тільки-но довідався Микола, хто він і з якого краю, — одразу подався до своїх товаришів-яничарів і замість того, щоб тихо розмовляти з кожним, звернувся до всіх з палкими словами, що вони, яничари, ніякі не султанові улюбленці, а сини русичів-українців, що їх татари підступно захопили ще немовлятами і продали в рабство. І надходить час, казав Микола своїм сторопілим товаришам, підняти шаблі за своїх порубаних і скривджених батьків. Але не зрозуміли його товариші по сотні і зарубали. Добре, що хоч не піддавали тортурам. І все ж не пропали намарно Миколині слова. Є серед яничарів з десяток розумних, надійних людей, котрі діють спокійно і переконливо. Тож мине ще якийсь рік — і можна сподіватися на успіх.

Хоча Швайка й не сподівався, що буде так важко. Особливо потому, як підрахував, що українського ясиру в Криму не менше, ніж самих татар. Спочатку гадав на радощах, що варто лиш подати знак — і всі одностайно повстануть супроти гнобителів. Проте трапилося інакше. Надто вже страхітливими були спогади про полон, про дорогу до Криму, про невільницькі базари. Спогади ті позбавляли мужності навіть найбільших буркотунів. Тож варто було тільки натякнути, що досить бурчати, а пора братися за вила чи довбні, як у їхніх очах зринав непереборний жах. Навіть не всі колишні галерники згодні були взятися за зброю.

Та все ж справи хоча й повільно, але просувалися. Під його рукою уже майже дві сотні сміливців, які ладні виступити хоч зараз. От тільки б не зірвалися вони раніше часу… Ні, треба якомога швидше залагоджувати справи тут і повертатися назад, до Криму…

Зненацька думки його перервалися: Грицик стрімголов скотився з найближчого пагорба і помчав до гурту.

— Татарські кайсаки! — збуджено заволав він.

Хлопці стріпнулися і як один потяглися до шабель.

— Нарешті, — сказав Кривопичко. — А то вже руки сверблять.

— Зачекай, — сказав Швайка.

Він розвернув Вітрика і напригинці подався до залісненого пагорба, що височів неподалік. Якусь хвилину вдивлявся у далечінь, потому без поспіху з’їхав з пагорба і мовив:

— Це не кайсаки і не військова сторожа. Це місцеві пастухи. Мабуть, допекли їм чи наші, чи їхні розбишаки, от і вирішили самі сторожувати. Так що, товариство, гріх піднімати шаблі на своїх сусідів.

Обличчя його супутників видовжилися.

— То що, будемо втікати? — невдоволено поцікавився Одуд.

— Втікати теж не годиться, — відказав Швайка. — А от погратися не завадить. Ану, Грицику, з чого б ти почав?

— Я? — перепитав Грицик. — Ну, спочатку я зустрів би їх так, щоб вітер дув нам у спину, а їм в обличчя. Тоді вибрав би якийсь пагорб чи зарості…

— Добре міркуєш, — схвалив Швайка. — Тоді дій.

Двічі Грицикові казати не довелося. Він, уже не криючись, виїхав на пагорб, щоб татари його помітили. Тоді шугнув униз, махнув рукою решті, закликаючи їх за собою, і помчав ближче до Дніпра, звідкіля дув вітер.

Коли зо два десятка татар вигулькнули з-за пагорба, вони вгледіли шістьох козаків, що завмерли поміж трьох крислатих берестків з луками напоготові.

— Бий їх! — гукнув передній і шмагонув коня. Але одразу ж зупинився, бо над самісінькою його головою тоненько просвистіла стріла.

Стрільнули у відповідь татари, проте їхні стріли до козаків не долетіли, бо ж стріляти довелося проти вітру. Татари припинили стрілянину і наперед, застережливо піднявши руку, виїхав один з них.

— Чом розгулюєте по нашому степу? — гукнув він.

Голос у нього був гучний і хрипкий, ніби він напився крижаної води.

— Звідкіля ти взяв, що цей степ ваш? — задерикувато одізвався Грицик. — Він такий ваш, як і наш.

Татари перезирнулися. Передній знову вигукнув:

— А чиї ж ви, такі сміливі, будете? Розбишаки, чи хто?

— Сам ти розбишака! — вигукнув Грицик. — А ми, коли хочеш знати, мирні козаки-здобичники з Дніпрового лугу. І перші нікого не чіпаємо. Але коли хто зачепить, то хай начувається.

Схоже, татарів ці слова трохи заспокоїли. Проте передній усе ще не вгамовувався. Мабуть, він, як і Грицик, теж був налаштований на бійку.

— Ти диви, який хоробрий! — насмішкувато вигукнув він. — Ану, під’їжджай ближче і хай наші шаблі розсудять, хто хазяїн у цьому степу!

Грицик уже зібрався смикнути за поводи, проте його зупинив Швайка.

— Зачекай, — сказав він. — Нехай Левко з ним поговорить. Йому це зараз потрібніше, ніж тобі.

— Це ж чому? — обурився Грицик.

— Невдовзі дізнаєшся, — загадково відказав Швайка. — Ну, Левку, покажи тому півневі, де в нас раки зимують.

— Та вже ж покажу, — всміхнувся Заярний і смикнув за поводи коня.

Супротивники зустрілися на півдорозі. Зблиснули шаблі, затанцювали коні. З обох боків пролунали підбадьорливі вигуки. Заярний бився розважливо, без зайвих рухів. Татарин крутився навколо нього дзиґою, міняв напрямки удару, проте щоразу його шаблю зустрічала Байлемова зброя. А за кілька хвилин шабля татарина вивернулася з його рук і впала в траву. Сам татарин схопився за п’ястунок і застогнав від раптового болю. Заярний перегнувся з сідла, підхопив шаблю і кинув її господареві.

 

 

— Продовжимо? — запропонував він.



Татарин хотів перехопити свою шаблю на льоту, але не зумів. Видно, рука ще погано слухалася його.

Наперед вихопився ще один татарин. Зовсім молодий, чимось схожий на Грицика, і такий же зухвалий.

— А зі мною зітнутися не хочеш? — вигукнув він.

— Та ні, — відказав Заярний. — Мало каші ти ще їв. Краще поговори з моїм хлопцем.

І він кивнув Грицикові. Той спішно, щоб не зупинив Швайка, помчав до місця сутички. А ще за мить дві ловкі шаблі знову схрестилися в повітрі.

Глядачі загукали ще дужче, бо сутичка ця була набагато цікавіша. Коли Заярний вдавав, що тільки відбиває удари, то тепер Грицик нападав сам. Його шабля миготіла, наче кілька блискавок. Збоку здавалося, ніби на коні сидить не один, а два Грицики. Хлопець бився і примовляв:

— Гарно б’єшся… А так можеш? А ось так?

 

 

І це «гарно б’єшся» звучало як насмішка, бо глядачам стало зрозуміло, що його суперник поступається в усьому. Незабаром Санько помітив, що майже на всіх татарських обличчях спалахнула лють. Дві поразки одразу — то було занадто.



— Зараз вони всі кинуться наперед, — попередив він.

— Бачу, — відказав Швайка. Він витяг з-за пазухи чорну стрічку, перев’язав нею ліве око і насунув шапку на самісінькі брови. Швайка часто таке робив, коли не хотів, щоб запам’ятали його лице. Тоді, свиснувши у два пальці так, що коні мимоволі прищулили вуха, а супротивники опустили шаблі, він виїхав наперед і крикнув:

— Стійте! Що ж це ви так на сусідів своїх накидаєтесь?

Пастухи втупилися в нього. Дехто навіть позадкував. Вони чували, що одноокі бувають найнещаднішими воями. Але явно виказувати переляк татари не збиралися.

— Щось ми не бачили таких сусідів, — пробурчав один.

— Так, не бачили, — відказав Швайка. — Але чули. Я той, за ким ваші мурзи вже стільки років ганяються, а впіймати так і не можуть.

На мить запала мовчанка.

— У наших місцях такі слова може мовити тільки Швайка, — тихо озвався найстарший з пастухів.

— Так, шановний Абдулло, — ледь схилив голову Швайка. — Ти ж і справді Абдулла, помічник аульського аги Махмета?

Без ніякої видимої принуки кінь Абдулли ступив кілька кроків уперед і зупинився.

— Так, шановний, — відказав Абдулла. — Але як ти дізнався моє ім’я?

— Я в цих степах про все знаю. Знаю навіть, що позаминулого літа козаки з Лугу повернули тобі отару овець.

— Я чув, що це ти наполіг, — сповільна відказав Абдулла. — Моя вдячність не має меж…

Пастухи дивилися на Швайку майже з забобонним жахом. У їхніх шатрах вечорами точилися довгі розмови — про старі часи, чортівщину та всякі дива. І майже щоразу згадувалося ім’я Швайки — невловимого перевертня, хижого звіра, нещадного уруса. Щоправда, останні роки про нього мовилося трохи інакше. Після того, як кримська орда Менглі-Гірея три роки тому прокотилася лівобережжям Дніпра аж до Лубен, не відрізняючи уруський ясир від татарського, про Швайку заговорили інакше. Мовляв, підстерігав він зі своїми людьми валки ординців, нищив їх, а їхню здобич роздавав пограбованим. Тоді ж свою отару отримав і Абдулла.

— Не тільки я, Абдулло-джан, — відказав Швайка. — До цього приклав руку і мій друг Левко, — Швайка кивнув у бік Заярного.

Абдулла схилив голову перед зніяковілим Левком.

— Дякую й тобі, шановний, — сказав він. — Воістину, щедрість урусів не знає меж. І це відрадно, бо до цього ніхто з козаків нічого не повертав. Ні з ваших, ні з наших.

— Хотілося, щоб відтепер усе було інакше, — відказав Швайка. — Щоб сусідили ми так добре, як сусідили наші батьки ще п’ятнадцять літ тому, як сусідили наші пращури при славетних ханах Мамаєві і Тохтамишу.

Абдулла приклав руку до грудей.

— Золоті твої слова, шановний Пилипе-джан, — сказав він.

Тепер уже настала черга дивуватися Швайці.

— Звідкіля тобі відоме моє ім’я? — запитав він.

— Мені теж дещо відомо з того, що діється у нашому степу, — зблиснув Абдулла все ще зіркими очима і звернувся до своїх. — Тепер ви переконалися, що це ніякі не розбишаки, а найшановніші з людей? Тож подякуймо долі за таку зустріч і повертаймо назад…

— Е, ні, шановний Абдулло-джан, — урвав його Швайка. — Між сусідів так не годиться. Ще за Мамая повелося, що сусідські розмови закінчуються спільним обідом… Тож я пропоную таке: нехай наші молоді орлята спільно наполюють дичини, а заодно й позмагаються, хто з них найвправніший у цьому ділі. Ну, як, згода? — звернувся він до Санька.

Санько зрозумів, що Швайка недарма звертається саме до нього. Бо тільки він, Санько, мав би відчути, чи йде нині якась смертельна загроза з татарського боку. Ні, здається, все гаразд. Вони швидше ошелешені, ніж налаштовані на розправу. А коли так…

— Ще й як згодні! — відказав він за себе з Грициком.

— Тоді чого стовбичите? — гримнув на них Швайка. — Ану, вперед!

Молодь широким віялом полетіла в степ.

— А ми з тобою, шановний Абдулло-джан, візьмемося за багаття, — повів далі Швайка. — А заодно, коли твоя згода, і погомонимо, як водиться у добрих сусідів.

 

 

Абдулла на знак згоди схилив голову. Виявляється, цей відважний і щедрий уруський богатир, коли треба, може стати і обачливим. Аби молоді татари не заподіяли в степу чогось лихого двом його друзям — бо татар чи не вдесятеро більше, — Швайка взяв таким чином його, Абдуллу, почесним заручником. Що ж, він має рацію. За несподіваної уруської появи рука правовірних усе ще мимоволі тягнеться до лука. Але сьогодні, коли все геть переплуталось і не знати, де статарщений урус, а де зрусичілий татарин, — лук може тільки завадити. Втім, ні. Можна ж разом стріляти в дичину і таким чином довести, що істинно татарський лук б’є значно прицільніше від уруського.



Заярний з Кривопичком копирсалися в своїх саквах. Дичина дичиною, проте й вони з собою дещо прихопили. В’ялений судачок, з якого аж жир скрапує, копчена качка і медівки трохи. Хай не думають татари, що в них у плавнях їсти нічого!

Швайка з Абдуллою розіклали багаття біля вершини пагорба. Подував вітер і диму майже не було. Звідсіля вони добре бачили, як іде полювання.

— Гарно твій хлопець цілить, — похвалив Швайка кремезного татарчука, який щойно підбив стрепета.

— То Хасан, мій небіж, — обличчя Абдулли розпливлося в задоволеній усмішці. — Хоча твій теж непоганий. Он той, чорнявий.

— Ще б пак, — відказав Швайка. — Він ще з дитинства гарно стріляв по чужих садках…

А коли обидва пересміялися, Абдулла задумливо мовив:

— Садки… Колись мене пригощали уруськими черешнями. Нічого кращого відтоді я не куштував.

— Коли хочеш, шановний, то цього літа такого добра у тебе буде скільки завгодно, — запевнив його Швайка. — Чуєш, Левку, що я кажу? — гукнув він до Заярного, що з заклопотаним виглядом обнюхував чималий шмат в’яленої осетрини.

— Та що там ті черешні? — не відриваючись від свого заняття, заперечив Левко. — От у нас малина так малина! Півкозуба, бувало, вмолочу і все мало.

— Малина, — мрійно повторив Абдулла. — Я вже й забув, яка вона на смак.

— Знаєте, хто це такий? — нахилився до Абдулли Швайка. — Не сьогодні-завтра він стане воронівським підстаростою.

— О, — з повагою мовив Абдулла.

— То чом би вам замість того, щоб стежити одне за одним, та не жити разом як добрі сусіди? У гості їздити, торгувати… До речі, що ви робите зі своїми овечими шкурами? Мені казали, що в Києві нині дуже цінується смушок. А у вас же, мабуть, його стільки, що не знаєте, куди й дівати.

— Це правда, — згодився Абдулла. — Але…

— Ніяких але! Можете домовитися з Левком. Воронівці інколи їздять з товаром до Києва. То можуть по дружбі і ваші шкури прихопити. А коли у вас їх багато, то я поговорю з переяславським старостою Лемешем. Гадаю, він пропустить ваших купців через свої села.

— Леміш? Знаю такого. — В очах Абдулли зблиснули веселі вогники. — Пам’ятаю, як він уперше прийшов до нас з миром, а ми його хотіли розірвати дикими кіньми. Добре, що ти якраз наскочив зі своїми козаками. Найгарячіші з нас тоді присмиріли, і ми з Ілясом-агою умовили їх не хапатися за зброю. Бо ми, старі, ще пам’ятаємо, як мирно сусідили наші діди-прадіди. Так що передай переяслівському азі моє шанування.

— А чому ти не хочеш зробити цього сам? — запитав Швайка, стежачи за юними мисливцями. — Комусь же з ваших треба починати возити свої товари, а не шукати руського посередника.

Абдулла кивнув головою.

— Маєш рацію, шановний Пилипе-джан. Але бачиш… — Абдулла на мить затнувся, — не зовсім вільні ми у своєму виборі…

Швайка співчутливо похитав головою.

— На жаль, це так, — підтвердив він. — Хоч я теж пам’ятаю, як наші батьки віталися, зустрічаючи одне одного над Сулою. Але відтоді, як Крим піддався під турецьку руку, все змінилося.

Абдулла промовчав.

— Я тоді лише починав бродницьке життя, — стиха мовив Швайка. — Тож добре пам’ятаю, як учорашні приятелі з аулів ганялися за мною, мов за вовком. І, як мені тепер відомо, не з власної волі ганялися.

— Таки так, — несподівано озвався Абдулла. — Ми думали, що цим піддобримо наших кримських сусідів. Та коли вони виходили по ясир, то для них було однаково, хто урус, а хто присульський чи ворсклянський татарин…

Тим часом молоді мисливці почали повертатися. Останніми під’їхали, про щось збуджено перемовляючись, Хасан з Грициком. Здобич була чимала. Та й дивно було б нічого не підстрелити, коли степ аж кишів птаством і звіротою! Тож на боці у Грицика погойдувався гусак з селезнем, Хасан вполював лебедя і стрепета, інші — хто дрофенятко, хто качку чи ще щось. Один лише Санько не підстрелив нічого. Зате на його руках красувався чималий заєць. Татарчуки з неприхованою заздрістю озиралися на нього. Ще б пак — вцілити зайця стрілою і дурень зможе, а от спробуй його, такого прудкого і хитрющого, не тільки наздогнати конем, а й ухопити за вуха!

Грицик весело перезирнувся зі Швайкою. Вони ж бо знали, що ні за ким Санько не ганявся, звірина сама йшла до його рук, варто було йому тільки захотіти.

Санько зачекав, доки всі роздивилися його живу здобич, тоді опустив зайця на землю, тупнув ногою — і той рвонув у трави з такою швидкістю, що ніхто не встиг і оком змигнути.

— І треба було стільки ганятися, щоб відпустити, — зауважив хтось із татарчуків.

— Він у нас тільки рибу їсть, — пояснив Грицик, підморгнувши до гурту. — А все інше відпускає.

— Тоді навіщо ж він його взагалі упіймав? — не вгавав татарчук.

— А щоб тобі було про що розпитувати, — пояснив Грицик.

Усі розсміялися. Найголосніше сміявся Хасан. За ці короткі миті спільного полювання вони, як не дивно, встигли сподобатися одне одному. І не тому, що їхні коні не поступалися швидкістю, а стріли виявилися майже однаково меткі. Просто Грицик був такий жвавий на язик, так дотепно розповідав про свої пригоди, що слухати його без сміху не можна було. А ще де він тільки не побував! І в Криму, і в Очакові, Коцюбієві, і навіть у турецькому Акермані, що аж по той бік самого Дністра! Він, Хасан, до цього часу думав, що уруські козаки-бродники лише в Дніпрі бабраються. А вони, виявляється, бачили стільки, скільки простому татарчукові і не насниться… І чи не вперше в житті Хасан ладен був мріяти про те, аби стати самому уруським бродником. І щоб поруч був такий веселий товариш, як Грицик. Тим паче, що Грицик пообіцяв, коли все буде гаразд, показати, як живуть русичі-українці за Сулою чи звозити в самий Переяслав або Черкаси, про які в степу стільки мовилося…

 

 



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15

Схожі:

Книга захоплюючої історичної трилогії провідного сучасного українського iconІ. В. Козлик Івано-Франківськ методологічний стан сучасного українського літературознавства: деякі аспекти проблеми надруковано у науковому збірнику: Русская литература
Методологічний стан сучасного українського літературознавства: деякі аспекти проблеми
Книга захоплюючої історичної трилогії провідного сучасного українського iconКнига тетралогії «Таємний посол»
Тема: Володимир Малик (В. К. Сиченко) «Фірман султана» (ІІ книга тетралогії «Таємний посол»). Розповідь про легендарне козацтво та...
Книга захоплюючої історичної трилогії провідного сучасного українського iconЕдвард В. Саїд орієнталізм київ — 2001 Увага! Електронний текст приведено у відповідність до сучасного українського правопису
Увага! Електронний текст приведено у відповідність до сучасного українського правопису
Книга захоплюючої історичної трилогії провідного сучасного українського iconТворчість відомого українського письменника В. Рутківського. «Джури козака Швайки»
Мета: ознайомити учнів із життям І творчістю В. Рутківського, першою книж­кою його трилогії; поглибити знання про минуле нашого народу;...
Книга захоплюючої історичної трилогії провідного сучасного українського iconЗміни у соціальному просторі сучасного українського міста під впливом туристичних практик

Книга захоплюючої історичної трилогії провідного сучасного українського icon1. Загальний огляд української історичної прози
Представники української історичної романістики ІІ пол. Ххст
Книга захоплюючої історичної трилогії провідного сучасного українського iconТ. Г. Шевченка ненчук ольга миколаївнa
Формування життєвих перспектив випускників середніх шкіл львівщини в умовах сучасного українського суспільства
Книга захоплюючої історичної трилогії провідного сучасного українського iconУкраїнська історична проза
Мета: (навчальна) дослідити розвиток жанру історичної романістики в складних історичних умовах; зробити огляд найвідоміших взірців...
Книга захоплюючої історичної трилогії провідного сучасного українського iconВся робота «Козацької республіки» здійснюється за напрямками
Це входило в генетичну пам’ять, деформувало національну свідомість, породжувало комплекс національної неповноцінності, якоїсь історичної...
Книга захоплюючої історичної трилогії провідного сучасного українського iconКнига світ, книга серцю привіт Методичні рекомендації ббк 8. 387. К 53
Книга — світ, книга — серцю привіт : метод реком. / Нац б-ка України для дітей; уклад. Ю. В. Осадча. — К., 2013. — 36 c


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка