Книга захоплюючої історичної трилогії провідного сучасного українського



Сторінка9/15
Дата конвертації15.04.2017
Розмір3.34 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   15
ПОНАД ДНІПРОМ

 

Ось уже третій день, як вони в дорозі. Попереду віялом рухалася кінна розвідка, за нею тяглася валка возів, у кожен з яких було впряжено по четвірці коней.



Спочатку вибиралися, мов на прогулянку, проте за Сулою розмови припинилися і козаки застріляли очима по всіх підозрілих дібровах та байраках, де на них могли чатувати татари. Хоча після випадку з Саїдом-мурзою татари, схоже, значно присмиріли, але Швайка пильності не втрачав. Адже татари — то не тільки смертельно перелякані люди Саїда-мурзи. Що далі в степ, то більша небезпека чатувала на них. Тому валку охороняла від степу чи не з сотня козаків та ще з півсотні їхало позаду. Статечніші козаки розважали один одного розмовами, або ж розпитували Демка Манюню, як йому з дідом та молодою дружиною хазяйнується на новому місці. І від тих розпитувань Демко розквітав, як макова квіточка. Він не приховував, що вважає себе найщасливішою людиною на світі, бо Ждана таки згодилася залишитись у них із дідом. Щоправда, перед цим вона сказала, що без вінчання про сватання не може бути й мови. На щастя, у плавнях уже був свій священик отець Василь. Саме він і вмовив діда, що оскільки той тепер не козакує, а хазяйнує, то без жіночих рук йому не обійтися.

А от молодших козаків розмови не приваблювали. Разом з Грициком та Саньком вони до знемоги гасали наввипередки і на повному скаку то пірнали коневі під живіт, то знову з’являлися на спині. Потому били ребром однієї долоні по ребру іншої, щоб перетворити їх якщо й не на сокиру, то бодай на довбню. Але найбільше вони любили вибиратися в степ — подражнити тамтешніх татарів, які на їхню появу вигулькували як Пилип з конопель. Деякий час обидва гурти їхали майже пліч-о-пліч, передражнюючи одні одних, а потім розліталися, мов горобці. До бійки не доходило, бо татари вже не раз мали змогу переконатися в козацькій силі, а Грицикові Швайка суворо-пресуворо заборонив здіймати на татарів шаблю без нагальної потреби. Тому, накричавшись до хрипоти, товариство поверталося до возів, щоб послухати розповіді старших про славну минувшину. Проте надовго хлопців не вистачало і вони знов затіювали якусь гру.

Старші, дивлячись на їхні витівки, лише поблажливо усміхалися.

— Що поробиш, коли у них ще шило в одному місці, — змахне рукою один.

— А той татарчук, як його… Хасан, бач, нічим не різниться від наших, — додасть другий.

І справді, Хасан нічим не відрізнявся від інших хлопців. Він навіть халата свого заховав у сакви і тепер гасав у самій сорочці. А ще він ні на крок не відставав від Грицика. Йому все тут подобалось — і довірливі розмови за вогнищем, і дружні кпини, і купання в Дніпрі, і те, що перед старшими ніхто не здіймав шапки і не кланявся. Тут усі були рівні.

Один тільки Швайка не встрягав ні до якого гурту. Здебільшого він їхав попереду, занурений у якісь свої невеселі думи. Про що саме були ті думи, ніхто не знав, бо в козаків не заведено влазити у чиюсь душу з розпитуваннями. Грицик і Санько теж мовчали, бо знали, що Пилип останнім часом засинає і прокидається з думкою про свої кримські справи.

— Він боїться, що без нього Басман-бек може щось винюшкувати, — все ж не втримався якось Грицик. Він озирнувся, щоб окинути оком неспішну валку возів і раптом вигукнув:

— Санько, ану глянь, хто жене за нами!

На низькорослих татарських коненятах летіло шестеро ще менших вершників. За хвилину Санько впізнав Телесика та його друзів. Наблизившись до валки возів, хлопчаки зупинилися і скинули свої латані-перелатані шапки.

— Ви чого тут? — голосом, що не віщував нічого доброго, мовив Швайка.

Хлопчики з почуттям провини опустили нестрижені голови. Вони знали, що вчинили негаразд.

— Як вам вдалося поїхати з Воронівки? — допитувався Швайка.

Хлопці опустили голови ще нижче. Особливо старався Телесик.

— Ми… попросили старосту… — врешті прожебонів Телесик.

— І він вас відпустив?

— Так.

— І коней дав? — усе ще не вірив Швайка.



Телесикові голова опустилася на груди.

— Еге ж…


— Не може бути… Як же вам це вдалося?

— Ми його… подумки попросили, — сказав Телесик. — Як ото Санько.

— Що?! — вигукнув Швайка. — Ви що, навіяли йому, щоб він вас відпустив? Ви його зачаклували?

— Еге ж, — майже чутно відказав Телесик.

— Ну й спритники, — тільки й спромігся сказати на те Швайка. — І що ж ви за це хочете — щоб вам вуха відірвали чи лозиною відшмагали?

— Ми те… з вами хочемо, — відказав Телесик. — Ми джурами хочемо бути.

— Мало що ви хочете, — почав Грицик і перезирнувся з Саньком. — Вам ще багато каші треба з’їсти.

Схоже, Телесик побоювався Грицика набагато менше, ніж Швайку.

Він підвів голову на старшого товариша і нагадав:

— А ти ж сам такий був, коли поїхав з дядьком Пилипом.

Якусь мить Грицик з роззявленим ротом дивився на малого. Тоді ляснув долонями по колінах і зареготав.

— Ну, що ти з ним робитимеш! — крізь регіт видушував він. А пересміявшись, звернувся до Швайки.

— Треба з ними щось робити. Не проганяти ж дітей у дике поле…

— О-хо-хо-о-о, — видихнув Швайка, окинувши прибульців таким поглядом, що їхні голови знову опустилися. — Гаразд, нехай їдуть з нами до діда Кібчика. Але далі — ні кроку, зрозуміли?

Хлопчики закивали головами. Атож, вони не такі дурні, вони все розуміють…

І тільки Санько помітив, як малі вдоволено перезирнулися між собою.

 

Тепер дні попливли ще швидше, ще цікавіше. Усе так само гасали степом молоді козаки, щоправда, тепер за ними хвостиком в’юнилася малеча. Усе такі ж неспішні розмови вели дорослі козаки, і не було уважніших слухачів, ніж Телесик зі своїм товариством. А іноді хлоп’ята збиралися купкою і, дивлячись на якогось птаха, що ширяв у небі, різноголосо закликали:



— Спустися на землю… спустися, спустися…

 

 

Спочатку птахи не звертали на ці прохання ніякої уваги. Аж доки одного дня чапля, що пролітала над ними, раптом почала знижуватись і опустилася неподалік від них. Але від дикого вереску малечі тут-таки злетіла вгору.



За такими розвагами козаки спочатку й не помітили, як наблизилися до того місця в плавнях, де оселився дід Кібчик. Схаменулися лише тоді, як Демко Манюня зупинився і трохи винувато пробухикав:

— Ну от… Дідо, мабуть, зачекалися…

А оскільки Швайка мовчав, Демко перевів на нього погляд і запитав:

— То як мені бути, їхати з вами далі, чи, може…

І всі зрозуміли, що він хоче сказати. Демкові понад усе хотілося опинитися поруч із Жданою, та він настільки звик до козакування, що навіть уявити себе без товариства не міг.

Швайка, на мить відірвавшись від своїх думок, кивнув головою:

— Передавай вітання дідові. І ось що… Хасана з малими забери з собою.

— Це ж чому? — вихопилося в Хасана. — Я ж те… з Грициком хочу.

Демко скоса зиркнув на нього і пробурчав:

— Ти диви на нього! Я, може, теж хочу.

Але довго бурчати Демко не звик. Він обійняв за плечі Хасана і проголосив:

— Слухай, нехай вони собі їдуть, а нам і без них буде добре. Ти ж, кажуть, волока тягати любиш, і юшку теж… То ми з тобою порозкошуємо тут, як у раю. А коли їм, — він кивнув на Грицика з Саньком, — не дай Боже, прищемлять хвоста — отоді ми подамося їм на допомогу і покажемо всім де раки зимують!

Проте Хасан ніби його й не чув. Він бачив перед собою тільки Швайку.

— Значить, ви не довіряєте мені, — видушив він із себе.

Тоді розвернув коня і повільно рушив за Демком.

Швайка прикусив губу і довго дивився йому вслід.

— Негарно якось вийшло, — сказав він.

— Атож, — згодився Грицик.

Швайка смикнув за поводи і лише тут помітив малечу.

— А ви чом стоїте? — здивувався він. — Ану, гайда за ними! Бачите, вони от-от у плавнях сховаються!

— Ми з вами хочемо, — за всіх відказав Телесик.

Санько ледве стримував сміх. Він виразно чув, як малі подумки забурмотіли:

«Візьми нас з собою, візьми…»

Вочевидь, зверталися вони до Швайки. Але той був не з тих, кого легко умовити.

— Я кому сказав! — гримнув він.

Малих наче вітром здмухнуло.

Якусь часину козаки їхали мовчки. Проте навколо так радісно виспівували птахи, так світило сонце, що помалу язики у старших козаків знову почали роз в’язуватись, а молодь взялася за своє.

 

 

СУТИЧКА БІЛЯ ПЕРЕВОЛОЧНОЇ

 

Чим далі вони просувалися вниз по Дніпру, тим сторожкіші ставали старі козаки, а татари з найближчих аулів уже не під’юджували весело на двобій, а насторожено стовбичили ген на обрії, оберігаючись якогось підступу. Ближче під’їжджати не наважувалися — мабуть, уже знали про козацьку хитрість та вправність.



Та ось одного дня вони щезли, мовби розчинилися в степу, і це неабияк насторожило Швайку: треба було чекати якогось підступу.

І він не помилився. Наступної ночі Грицик з Саньком підкралися до одного з татарських вогнищ і підслухали, що найближчі до Дніпра аули були не проти, щоб купно наскочити на козацьку валку. Їх так зацікавили повні вози, що вже й не відлякувала згадка про недавню розправу над Саїдом-мурзою. Дещо стримувала тільки велика кількість козаків. Але й це, схоже, було до певного часу.

— Налякали, називається, — бурчав Володко Кривопичко, коли Грицик закінчив свою розповідь.

— Це звична річ, — пояснив Швайка. — Часто-густо жадібність бере гору над страхом.

— А мо’, звернути на правий берег?

— Переправа займе чимало часу, — по роздумах відказав Швайка. — Та й Дніпро тут такий, що так просто з нашим обозом на той берег не переберешся.

— То що ти пропонуєш? — запитав Кривопичко.

Швайка довго не роздумував. Схоже, він уже щось намислив.

— Треба рухатися далі, — відказав він. — І вдавати, ніби ми ні про що й не здогадуємося. А біля Переволочинського броду вирішимо, як бути далі.

Козаки закивали головами. Вони відали, що під Переволочною Дніпро хоч і був ширший, ніж деінде, зате набагато мілкіший. Та головне — там був пором, і він міг значно полегшити переправу.

Та коли валка дісталася переволочинського броду, виявилося, що порома не було ні при лівому, ні при правому березі. Хоч як надривалися козаки, викликаючи поромників, — ніхто не озвався.

Тільки за якусь годину з плавнів випірнув один з місцевих козаків.

— Панове товариство, мусите бути обережніші, — захекано попередив він. — Он за тим переліском, — вказав козак на темну смугу, що ледь мріла на обрії, — зачаїлися з тисяча місцевих розбишак. Вони вже знають, з чим ви їдете, і збираються влаштувати пастку.

— Руки в них закороткі, — засумнівався Грицик.

— Не кажи… Там, знаєте, кілька пагорбів нависають над долиною і вас можуть постріляти, мов куріпок…

— Про це ми, Гнате, вже здогадуємось, — кивнув головою Швайка. — Ти краще порадь, що робити.

— Треба тут-таки переправлятися на той берег.

— Без порому? — засумнівався Кривопичко.

— Пором татари відігнали далеко вниз. Але наші хлопці вже причалили сюди свої човни і приховали їх он за тими очеретами. А з них легко можна спорудити пором…

— А чи не краще напасти на ту засідку вночі зі спини? — запропонував Грицик. — А то виходить, ніби ми їх злякалися.

Швайка похитав головою.

— Зараз нам бійка ні до чого, — сказав він. Напасти можемо іншим разом. А тепер найважливіше — доставити збіжжя Вирвизубові. Отже, хоч-не-хоч, а треба переправлятися на той берег.

— Це ж чому? — розчаровано запитав хтось із молодих козаків.

Швайка патичком накреслив на піску круту дугу.

— Оце так тече в цих місцях Дніпро, — пояснив він і тицьнув у верхній її кінець. — Тут ми тепер стоїмо. А отут, — він показав на нижній кінець, — засів Вирвизуб. І невідомо, як йому зараз там ведеться. Тож мусимо прибути до нього якомога швидше. А зробити це найкраще тоді, коли йдеш, ніби по тятиві…

Він рішуче з’єднав обидва кінці дуги глибокою рискою. Тоді розрівняв пісок і розпорядився:

— Ти, Грицику, бери хлопців і відтісняй татарських вивідників, коли такі знайдуться, подалі в степ. Нічого їм бачити, що ми тут затіяли.

— Оце діло! — зрадів Грицик.

А коли Грицик зі степу подав знак, що все гаразд, Швайка звернувся до решти:

— А тепер, панове браття, до праці!

Робота закипіла. Швайка з половиною товариства перекладали мішки з возів на човни, а зо два десятки місцевих козаків доставляли їх на правий берег, де інші козаки знову перекладали їх з човнів на ті вози, що їх уже встигли переправити.

А в степу, на найвищих пагорбах та могилах, виднілася сторожа. Козаки повільно розвертали коней туди-сюди, потягувалися, і з усіх сил вдавали, що вони просто оберігають спочинок втомленої козацької валки та й годі. Нехай і далі чаїться татарська ватага, нехай гадає, що козаки трохи перепочинуть і знову рушать далі — долиною, над якою нависли стрімкі кручі, і з них так зручно пускати стріли.

Сонце припікало все нещадніше. Було навдивовижу тихо. Навіть птахи — і ті поховались у затінок або ширяли високо вгорі, подалі від розпеченої сухої землі.

Грицик витер мокре чоло і з заздрістю озирнувся. Йому видалося, що козаки не стільки працюють, скільки бабраються в прохолодній дніпровій воді у той час, коли його сторожа змушена упрівати під нещадним сонячним промінням. Рука мимоволі потяглася до боклаги з водою, що висіла на поясі. Вода була тепла і несмачна. Він ще раз озирнувся на переправу і зітхнув. От би теж опинитися по груди чи по шию у тій синій прохолоді. Або ще краще — пірнути углиб, аж до підводних джерел, і від пуза напитися холодної, що аж в зуби віддає, води!

Нарешті, коли навіть сонце, причамрівши від спеки, покотилося ближче до Дніпра, валка возів перебралася на той бік і сторожа угледіла знак — пора повертатися. Козаки поворушили поводами і коні, роздуваючи ніздрі і збуджено хоркаючи, без принуки понесли їх до води.

Біля перших очеретів Санько озирнувся. На могили, які вони щойно полишили, уже вибиралися перші татарські вивідники. Побачивши, що така бажана здобич щезла, вони замахали руками, підкликаючи всю засідку, а десятків зо два стрімголов зірвалися з могил і теж покотилися до Дніпра.

— Мабуть, побачили, що пошилися в дурні. І хочуть бодай на нас зігнати злість, — сказав один з чотових, лящівець Хаврусь.

— Пізно спохопилися, — розтяг вуста у вдоволеній посмішці Грицик. — Їм навіть нас за хвіст не вдасться вкусити!

Так, навіть Грицик, який понад усе полюбляв сходитися врукопаш із супротивником, — навіть він розумів, що є речі, приємніші від розмахування милою його серцю шаблею. Обвести супротивника навколо пальця, як останнього дурня, а потім спостерігати, як той у безсилій люті струшує кулаками повітря — то найвища радість для козака!

 

 

Та нараз сторожа здивовано перезирнулася. І було від чого: на повному скаку татари круто змінили напрямок і тепер чимдуж летіли угору по Дніпру.



— Чого це вони? — здивувався Хаврусь.

— Мабуть, махнули на нас рукою, — висловив здогад Микола Стешків, — і заходилися коней розминати. Бо ті застоялися. Це ж тобі не жарти — пролежати цілий день на сонці!

— Е-е, товариство, щось воно не те, — з тривогою відказав Грицик.

Приставивши до лоба долоню, він пильно вдивлявся в той бік, куди летіли татари.

— За мною! — зненацька вигукнув він і огрів нагаєм коня.

Тепер уже всім стало ясно, чому татари так різко змінили напрямок. Просікою, прокладеною у високій луговій траві валкою возів, просувалося шестеро верхівців. Їхні постаті були такими маленькими, що часто-густо ховалися за кінськими головами.

— Голову даю на відсіч, що це наш Телесик зі своїми безштаньками! — у розпачі вигукнув Грицик, коли Санько порівнявся з ним. — От же ж халепа на нашу голову!

Так, це було Телесикове товариство. Хлоп’ята неспішно трюхикали по слідах козацької валки і навіть не здогадувались, яка небезпека на них чатує. Грицик підвівся на стременах і загорлав, скільки було сил:

— У плавні! Тікайте у плавні, матері вашій ковінька!

Хлопці підняли голови, озирнулися — і кинулися до плавнів. Проте за якийсь десяток метрів від перших очеретів зненацька зупинилися і втупилися поглядами у татарів, що стрімко накочувалися на них. Один татарин, звівшись на стременах, набагато відірвався від решти.

— Тікайте! — горланив Грицик. — Тікайте, бо вуха пообриваю!

Татарин передчував здобич. На його мармизі спливла зловтішна посмішка. Та нараз посмішка щезла, а сам татарин смикнув за поводи так, що його кінь звівся дибки. Інші теж почали сповільнювати біг своїх коненят і, зрештою, теж зупинилися. І доки татари тупцювали на місці, на них налетів Грицик з товариством.

Січа була миттєва. Три голови злетіли у трави майже одразу, решта татарів устигли розвернути коней і, відстрілюючись з-за плеча, помчали назустріч густій масі вершників у малахаях, що вилітали з-за найближчої могили.

— За мною! — вигукнув Грицик і кинувся в очерети.

Місця навколо Переволочинського броду він знав як свої п’ять пальців. Тож за кілька хвилин коні вже пливли у дніпровій воді, а сам Грицик люто лаявся.

— Вуха пообривати мало! — аж нетямився він. — Ви що ж собі гадаєте — це вам забавки? Ось зачекайте, що вам Швайка зробить…

Він не переставав лаятися і тоді, коли коні, солодко струснувшись після купання, затрюхикали поряд з валкою возів.

Швайка неабияк здивувався, коли побачив Телесикову ватагу.

— То ви й діда Кібчика умовили відпустити вас?! — запитав він.

Хлопці дружно закивали головами. У їхніх очах не було ані переляку, ні зніяковіння. Не було навіть каяття за те, що не послухалися старших. Вони мали вигляд переможців. І, схоже, розлючені Грицикові вигуки звучали для них наче музика.

— Ти уявляєш, Пилипе, що ці негідники вчинили? — усе ще не міг вгамуватися Грицик. — Я кричу їм, щоб утікали, а вони зупинилися і витріщилися на татарів так, ніби зроду їх не бачили!

— Він правду каже? — не знаючи, обурюватися йому теж, чи сміятися, запитав Швайка.

— Так, ми зупинилися біля плавнів, — визнав Телесик. — Але й вони теж.

— Хто — вони?

— Ну… татари, хто ж іще?

— Гм-мм… — Швайка не знав, що й казати. — І як ви гадаєте, чому вони зупинилися?

— Бо ми їм навіяли…

— Навіяли? — вигукнув Грицик і в’їдливо поцікавився: — А що ж ви можете навіяти, пуцьвіріньки малі?

— Що ми не діти, а дорослі козаки.

Запала мовчанка, яку порушувало тільки кінське хоркання та скрип возів.

— Ага, слухайте їх більше, — недовірливо буркнув Хаврусь. — Татари зупинилися не тому, що їм щось навіяли, а тому, що подумали: раз ці малі не поспішають в очерети — значить, заманюють в пастку. А в очеретах, може, й сотня козаків засіла, та ще ми збоку. От і зупинилися. А ці брехунці сім мішків гречаної вовни нам намололи.

— Слово честі, це правда! — загаласували хлоп’ята.

— Ми це… Телесик нам загадав: ану, давайте навіємо, що ми — Швайки…

— Ви — Швайки?! — ошелешено перепитав Швайка. — І скільки ж у вас було тих Швайок?

Хлоп’ята перезирнулися.

— Хтозна, — сказав Ванько Кожушний. — Мабуть, шестеро.

— Ні, один, — заперечив Стешко Гриб. — Але великий.

 

 

— Ага, великий, — сказав Швайка. — І що — вийшло?



— О-о, ще й як вийшло! — загаласували малі. — Самі ж бачили!

На обличчі Швайки сяйнула мимовільна усмішка. Грицик перехопив її і обурився.

— Ти що — збираєшся їм попустити? — запитав він.

— Облиш, — махнув рукою Швайка. — Ви теж були не кращі.

Грицик вражено втупився у нього.

— Хто — ми?

— Та вже ж не я, — відказав Швайка. Якусь мить він роздумував, тоді махнув рукою і знову повернувся до малечі. — Гаразд, хлоп’ята, лишайтеся з нами. Тільки пообіцяйте, що більше не будете так чинити. Інакше не бачити вам козакування, як своїх вух.

— Обіцяємо, — за всіх відказав Телесик. — І не думайте, що ми такі дурні. Якби не вийшло — ми в очеретах заховалися б. Ми ж зумисне біля них зупинилися…

 

 

ЧЕРКАСЦІ

 

За кілька гін від Дніпра починався майже неходжений Чорний ліс. Подекуди шириною він сягав до тридцяти верстов, а своїм довгим язиком тягнувся від Тясмина і далі по річці Базавлучці — аж ген-ген туди, де вона впадала у Дніпро.



Десь посередині Чорного лісу пролягала лісова дорога, на якій однаково можна було зустріти як українського бродника-козака, так і татарського кайсака. Тож валка рухалася сторожко. Попереду, на відстані польоту стріли, їхала стежа на чолі з Кривопичком. Вона вже виявила, що за день перед ними цією ж дорогою пройшла велика кінна ватага. Тільки невідомо, хто це міг бути. На певній відстані від Кривопичка наслухали тишу колишні Швайчині джури. У Санька мичка вуха була заліплена пилюкою, змішаною зі слиною. Виявляється, він не одразу й скумекав, що одна зі стріл, випущена майже навмання татарами-втікачами, прохромила йому вухо.

— Ти теж, як дитина, — дорікав йому Швайка, котрий щойно полишив вози і приєднався до них. — Хоч бери й не відпускай тебе ні на крок.

— Це ж чому? — поцікавився Санько. Рана видавалася йому така незначна, що про неї навіть не варто було і язиком ворушити.

— Ну як то чому? — Швайка пожував звислого вуса. — Ти нам не для цього потрібен. Битися з тими башибузуками ми можемо й без тебе.

Санько розплився в посмішці.

— А чи бачив ти, які шрами у діда Кудьми?

— Бачив.

— То чим я гірший за нього?

— А тим, що він, коли бився, ще не знав про своє вміння. А ти знаєш, тому й мусиш берегтися. Та й, зрештою, у тебе ще не обсохло молоко на губах.

Від тих слів кров шугонула Санькові у голову. Виходить, Пилип ще й досі не вважає його за доброго воїна.

Швайка, здається, втямив, що відчуває у цю мить юний характерник, бо дружньо поклав йому руку на плече:

— Не дмись на мене, Саньку, — попрохав він. — Другого такого, як ти, у нас і справді нема. От коли вас набереться з десяток — тоді інша справа.

— А я й не ображаюся, — холодно відказав Санько і озирнувся.

Чорний ліс і справді видавався чорним. Після безмежного степу, опісля нестерпно палючого сонця на козаків наче впала сутінкова завіса. Густі, застиглі високо вгорі крони не пропускали крізь себе ані промінця. Жодної білої берези чи бодай білокорого осокора — самі темні й темнаво-сірі стовбури ніби й знайомих, проте якихось незвичних дерев. А внизу — суцільні завали з напівструхлявілих стовбурів і гілляк. Між ними не те, що кінний, а й піший не скрізь пробереться. Ще темнішою була земля під деревами. На ній не росло ані травинки. Всюди лежав товстий шар перепрілого листя, від якого струменіли важкі запаморочливі випари.

І все ж Чорний ліс жив своїм життям. Пильне око помічало поміж буреломів вузьке, покручене павутиння стежок, протоптаних невідомо ким і коли. Зрідка важко скрипіло від старості якесь дерево чи чорною сурмою пробивалося крізь пущу ревіння роздратованого чимось лося. А ще в лісі було повно птахів: безупинно стукали над головою дятли, віддалік нагадував про себе одуд, а зозулі кували всім майже вічне життя. Санькові вона нарахувала п’ятдесят, а Швайці — майже сотню літ.

— Навіть не уявляю, що я з ними робитиму, — знехотя усміхнувся Швайка.

 

 

Санько пильно глянув на нього. Атож, щось не дає спокою Пилиповій душі. І не важко здогадатися, що саме…



Нараз із лісової сутіні вирізнилася швидка сіра пляма. А ще за мить біля ніг Швайчиного коня вродився Барвінок. Він подивився на господаря, перехопив його погляд і одразу ж повернув гостру свою морду у той бік, звідкіля випірнув.

— Молодець, Барвінку, — подякував Швайка і свиснув у два пальці. Грицик, який маячів по переду, зупинився і зачекав на нього.

— Барвінок дає знати, що попереду хтось на нас чатує, — сказав йому Швайка.

— Але ж попереду у нас розвідка, — засумнівався Грицик.

— Значить, вона ще не дійшла туди. Сам бо знаєш, що Барвінок забігає набагато далі від розвідки.

— Може, це татари?

— Навряд, — заперечив Швайка. — Бо тоді у Барвінка був би інший вигляд.

Грицик кивнув головою. Атож, коли Барвінок відчував татарина, шерсть на його загривку грізно нагороїжувалася. А зараз він помахує хвостом так, ніби хоче повідомити коли й не приємну, то бодай не надто тривожну новину.

— Схоже, що це хтось із наших, із козаків, — вів далі Швайка. — Але хто? Добра людина чи якийсь розбишака?

— Треба розвідати, — сказав Грицик. — Можна, я їх обійду і, коли що…

Грицик виразно провів ребром долоні попід горлом.

— А яка твоя думка? — запитав Швайка Санька.

Санько заплющив очі. Перед його внутрішнім зором виникли якісь люди. Озброєні. І їх було чимало.

— Не знаю, хто це, — нарешті відказав він. — Але, здається, зустріч з ними нічим не загрожує.

— Я теж так гадаю, — згодився Швайка. — У таких нетрях розбишакам робити нічого. Швидше за все, це такі ж мандрівники, як і ми. А коли так — то вперед! Доки вони та наша вивідка не перестріляли одні одних.

І він послав свого коня учвал. Грицик з Саньком подалися слідом.

Невдовзі вони наздогнали трьох вивідників, які сторожко їхали одне за одним.

— Де решта? — швидко запитав Швайка.

— Обіч дороги, — сказав один з вивідників.

— Дай знати, щоб зупинилися, — наказав Швайка. — І сам теж постій.

— Але ж… — почав вивідник.

Проте Швайка уже рушив уперед. Їхав він без поспіху, ще й насвистував якусь пісню.

— От же ж не люблю, коли він такий, — зітхнув Грицик і про всяк випадок зняв лука з плеча. — Тут нарватися на небезпеку — раз плюнути, а він…

— А ти хіба інший? — під’юдив його Санько. На цю мить він уже був твердо переконаний, що нічого загрозливого немає.

«Звісно, коли поводитися розумно», — подумав він про себе.

За найпершим вигином вони побачили вершника, що чекав на них посеред дороги. Його лук мирно лежав на коліні. За вершником трохи віддалік стовбичило ще кілька кінних.

— Хто такі будете? — запитав він.

— Ми — вільні люди, — відказав Швайка. — З Переяславщини. А ви хто?

Проте видно, вершник звик більше запитувати, аніж відповідати.

— Якщо ви переяславські, то чого ж їдете не по-своєму, а по нашому боці? — допитувався він.

— Та тому, що в наших татарів почали дуже блищати очі, — відказав Швайка. — Тож ми й переправилися на цей берег, аби не спокушати їх на пролиття крові.

— Годиться, — відказав передній і раптом усміхнувся. — То будьмо знайомі: я — черкаський сотник Федір Колотнеча. Наш староста Глинський послав оце на поміч низовикам трохи пшона та людей. І поставив мене старшим над ними… А тебе, здається, я бачив у переяславського старости Леміша. Атож, ви сиділи в його садку і про щось гомоніли.

— Може бути й таке. Я називаюся Швайка, — сказав Пилип.

— Та невже? — радісно здивувався Колотнеча.

 

 

І вони міцно потисли руки. Бо ж чували один про одного чимало. Швайці було відомо, що Колотнеча вважається майже господарем цього лісу. Бо вже років з десять гасає Федір тут зі своїми хлопцями.



Казали, що не було й тижня, аби Колотнеча з кимось не побився — то з татарськими вивідниками, то зі своїми, тутешніми розбишаками, то ще з кимось. За це, звісно, й отримав таке прізвисько. Але правда це чи ні, Швайка не знав.

 

 

Колотнеча теж чимало чував про Швайку. На правому березі аж заздрили лівобережним, котрі мають такого спритного вивідника. Буцімто він повідомляв переяславцям чи не про кожен татарський напад. Мало того, йому нічого не варто було перекинутися на вовка і за одну-дві ночі проскакати від Перекопа — аж до Сули. Але правда це чи ні, Колотнеча не знав. Тож обидва посміхалися один до одного, відчуваючи, що тепер дорога буде і приємною, і повчальною.



Черкаських лише на дорозі було близько сотні. І, мабуть, ще стільки ж рухалося обабіч валки з возами. Всі як один, здоровані з довгими чубами-оселедцями на виголених головах. І возів з припасами у них було не набагато менше, ніж у переяславців.

Тож тепер козаки їхали, вже не остерігаючись кожного шурхоту. Проте пильності не втрачали. Навпаки, вивідники обох валок мовби змагалися, хто з них зіркіший та вправніший в оружних виправах. Притихлі дітлахи, а в черкаських їх було аж п’ятеро, з цікавістю придивлялися одне до одного і не знали з чого почати — з боротьби чи знайомства. Кепсько почувалися тільки візники, бо дорога була вузька, і вони не мали можливості погомоніти про овес та мазниці.

Колотнеча зі Швайкою їхали пліч-о-пліч. Колотнеча з насолодою вдихав непорушне, застояне від спеки повітря і збуджено стріляв чорними очима на всі боки.

— Звик я вже до цього лісу, пане товаришу, — казав він до Швайки. — З нього дуже зручно скубти татарів. Ох, були ж часи! Ото сидимо ми на узліссі. А як тільки татари з’являться на овиді, починаємо тінню снувати за ними. Мої ж бо хлопці навчилися ходити не згірш дикого звіра, а татарам-степовикам наш ліс — дивина. Тож десь приляжуть на відпочинок, і вже більше не прокидаються…

— Атож, чував я, як ти з ними б’єшся, — кивнув головою Швайка. — І в тому, що вони тепер обходять Чорний ліс стороною, кажуть, лише твоя заслуга.

— Та то як на чий погляд, — ухилився від прямої відповіді Колотнеча. — Проте тепер стало набагато важче, бо обминає поганець Чорний ліс десятою дорогою. І знаєш, що він утнув? — Колотнеча глянув на Швайку такими очима, ніби доконче потребував найщирішого співчуття. — Тепер він ходить лише межи річок та лісів — там, де до нього й на версту не підберешся непомічений. Ми вже й з інгульськими хлопцями домовлялися, і з інгулецькими, навіть до бузьких доходили — та куди там! І не сотнями, а одразу тисячами, а то й десятками тисяч суне, уявляєш? Так що нашими дрібними силами його не налякаєш.

Колотнеча важко зітхнув з такої біди і повів далі:

— А оце знову, здається, завів собі татарин звичку — розсипатися, як пшоно з мішка. От минулого року як було: підслухали наші хлопці, що їхня орда суне на Поділля і дали знати, кому треба. Там, звісно, кинулися укріпляти і Бар, і Винницю, і Хмільник. А ті поганці до них і близько не підходили! Розсипалися, кажу ж тобі, як пшоно з мішка, і нахапали наших людей і нашого добра стільки, що страх! А що не змогли загребти з собою, то порубали або спалили. Ну, як ти з такими будеш битися?

— Та й у нас таке саме. Добре, що хоч самі татари нам і помагають…

— Це ж як? — не зрозумів Колотнеча.

— А так. Коли кримці вилетять з за Перекопу, то їм все одно кого хапати. А оскільки дорога до нас лежить через землі татарських улусів, то й ті страждають не менше за нас. Тож і умовили вони чи не самого Менглі-Гірея обходити улуси стороною. Здебільшого рухаються Залозним шляхом аж за Сулу, а потім нападають зі спини.

— Всіма силами, чи теж пшоном? — діловито поцікавився Колотнеча.

— Не знаю, яке пшоно ти маєш на увазі, але наші вивідники ось що запримітили: підходить татарин до нас попаски малими ордами чи не під самісіньку Сулу. Перепочине день-другий з дороги — і налітає на наші землі, як шуліка на пташку.

— Так і в нас таке саме…

— Атож. Але набігає не купною ордою, а одразу ж за Сулою розділяється на три частини. Одна біжить просто вперед, а дві — завертають ліворуч та праворуч. За певний час кожна з тих частин знову ділиться на три. І так покривають землю, мов сіттю. Хапають усе, а от їх самих схопити не можна, бо ж ніхто не знає, куди спершу кидатися.

Колотнеча кивнув головою.

— Отож, отож. Прослизає, мов вугор крізь рибальські сіті. Добре, що хоч на черкаську землю відучили ми їх накидатися. Тепер вони більше на Поділля чи навіть під Карпати скачуть.

— Нас теж стороною обходять, — похвалився Швайка. — А от Чернігів з Путивлем аж стогнуть від них.

Колотнеча замислено смикнув себе за вуса.

— Тож, мабуть, має рацію Стефан Вирвизуб, — сказав він. — Таки й справді треба підкрастися до тих песиголовців якомога ближче. І коли вони висунуть голову з Криму — одразу ж по шиї…

— Ну, з нашими силами… — з сумнівом відказав Швайка.

Наразі позаду почулися вигуки. Колотнеча зі Швайкою озирнулися.

— Що там? — вигукнув Колотнеча.

— Та головний віз зламався, матері його ковінька, — обізвався один з черкаських десятників. — І тепер, доки не замінимо колеса — ні туди, ні сюди.

Швайка з Колотнечею перезирнулися.

— То саме час зупинитися на перепочинок, — сказав Швайка. — Бо так жодне колесо не витримає.

— Що правда, то не гріх, — усміхнувся Колотнеча. — Там, попереду, якраз є одна гарненька місцина…

 

 



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   15

Схожі:

Книга захоплюючої історичної трилогії провідного сучасного українського iconІ. В. Козлик Івано-Франківськ методологічний стан сучасного українського літературознавства: деякі аспекти проблеми надруковано у науковому збірнику: Русская литература
Методологічний стан сучасного українського літературознавства: деякі аспекти проблеми
Книга захоплюючої історичної трилогії провідного сучасного українського iconКнига тетралогії «Таємний посол»
Тема: Володимир Малик (В. К. Сиченко) «Фірман султана» (ІІ книга тетралогії «Таємний посол»). Розповідь про легендарне козацтво та...
Книга захоплюючої історичної трилогії провідного сучасного українського iconЕдвард В. Саїд орієнталізм київ — 2001 Увага! Електронний текст приведено у відповідність до сучасного українського правопису
Увага! Електронний текст приведено у відповідність до сучасного українського правопису
Книга захоплюючої історичної трилогії провідного сучасного українського iconТворчість відомого українського письменника В. Рутківського. «Джури козака Швайки»
Мета: ознайомити учнів із життям І творчістю В. Рутківського, першою книж­кою його трилогії; поглибити знання про минуле нашого народу;...
Книга захоплюючої історичної трилогії провідного сучасного українського iconЗміни у соціальному просторі сучасного українського міста під впливом туристичних практик

Книга захоплюючої історичної трилогії провідного сучасного українського icon1. Загальний огляд української історичної прози
Представники української історичної романістики ІІ пол. Ххст
Книга захоплюючої історичної трилогії провідного сучасного українського iconТ. Г. Шевченка ненчук ольга миколаївнa
Формування життєвих перспектив випускників середніх шкіл львівщини в умовах сучасного українського суспільства
Книга захоплюючої історичної трилогії провідного сучасного українського iconУкраїнська історична проза
Мета: (навчальна) дослідити розвиток жанру історичної романістики в складних історичних умовах; зробити огляд найвідоміших взірців...
Книга захоплюючої історичної трилогії провідного сучасного українського iconВся робота «Козацької республіки» здійснюється за напрямками
Це входило в генетичну пам’ять, деформувало національну свідомість, породжувало комплекс національної неповноцінності, якоїсь історичної...
Книга захоплюючої історичної трилогії провідного сучасного українського iconКнига світ, книга серцю привіт Методичні рекомендації ббк 8. 387. К 53
Книга — світ, книга — серцю привіт : метод реком. / Нац б-ка України для дітей; уклад. Ю. В. Осадча. — К., 2013. — 36 c


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка