Коліївщина гайдамацьке повстання 1768 р. Петро Мірчук



Сторінка10/25
Дата конвертації22.02.2018
Розмір3.59 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   25
Українська селянка
Але соціяльний лад, що його думав гетьман Розумовський завести в Україні, мав бути аристократичний, спертий на українському дворянстві із поверненням українських селян до стану кріпацтва. Тому то він, тількищо обраний гетьманом Лівобережної України, поставився неприхильно до нової хвилі гайдамацьких повстань, що широко спалахнули на Правобережній Україні в 1750 році, й апробував висилку російського війська з Лівобережжя на Правобережжя на допомогу польським панам для здавленя "селянських бунтів".
Смерть цариці Єлисавети в 1761 році принесла кінець усім його плянам. В Україну повернулася знову гамаксойка московського імперіялізму. Жінка нового царя Петра Третього, змосковщена німка, скинувши його по трьох роках панування із престолу і ставши сама царицею Росії як Катерина Друга, привернула наступ Москви на перетворення України в російську провінцію. В таємній інструкції генерал-прокуророві сенату князеві В'яземському вона доручала: "Малоросія, Ліфляндія й Фінляндія є провінціями, які правляться дарованими їм привілеями; ліквідувати ці привілеї відразу було б незручно; але й не можна вважати ці провінції за окремі, й поводитися з ними як з автономними землями було б глупотою. Ці землі, як і Смоленщину, треба легкими способами привести до того, щоб вони обрусіли й перестали поводитись як вовки в лісі".
На українські землі, згідно з цим, почали повертатися московські комісари. В 1764 році цариця наказала Розумовському зректися гетьманства, й він це виконав. Влада від гетьмана перейшла знову в руки Малоросійської Колегії із генерал-губернатором Рум'янцевим на чолі. На заходи козацької старшини вибрати нового гетьмана цариця відповіла інструкцією, "щоб навіть сама назва гетьмана зникла, а не то, щоб якусь особу вибирати на таке становище".
Так напередодні вибуху Коліївського повстання на Правобережжі, Лівобережна Україна опинилася в обличчі нової хвилі прихованої, але рішучої, плянової і безоглядної ліквідації всіх признак автономности Гетьманщини та національної окремішюсти українців. Маси українського селянства почала все цупкіше ловити у свої руки кріпаччина, перед низовим козацтвом стала важка альтернатива: коритися Москві, або бути зіштовхненим зі стану козацтва в ряди кріпаків, а перед козацькою старшиною - резигнувати з національних аспірацій і пнятися в російське дворянство, або тратити становище й маєтки.
Так то напередодні і в часі Коліївського повстання 1768 року на Правобережній Україні, Лівобережна Україна під московською займанщиною опинилася в такій самій ситуації, як у 1735 році в час гайдамацького повстання під проводом полковника Верлана: придавлена власним лихоліттям Лівобережна Україна не мала змоги будь-як підпомагати Коліївським повстанцям на Правобережжі.
3. Мілітарна потуга Московщини
Виринає питання: чому в 1734 році й особливо в 1768 році, коли Правобережна Україна підняла повстання проти польських окупантів, Лівобережна Україна не підняла повстання проти Москви, щоб так у той сам час прогнати польських зайд із Правобережжя, Волині й Галичини, а московських із Лівобережжя і привернути державну незалежність з'єднаній Україні?
Тодішній мооковський уряд брав це питання до уваги як дуже реальну загрозу. Московський генерал-губернатор Лівобережної України в часі Коліївщини, граф Рум'янцев, провіряючи сам настрої українського населення, "довідався у Переяславі, що багато мешканців Лівобережжя, підданих Росії, думає підняти таке саме повстання (як Коліївщина) на Лівобережжі".
Тільки ж, коли на Правобережжі, де всякий адміністраційний апарат був виключно в руках поляків, ініціятиву повстання міг взяти в свої руки будь-хто з народньої гущі, то на Лівобережжі, при збереженні певних форм козацької самоуправи, ініціятива мусіла бути в руках козацької старшини. А старшина, подібно, як в Запорозькій Січі, підходила до того важливого питання реалістично: які вигляди існують на перемогу над Москвою?
А вигляди мусіли бути пригноблюючі. Мазепа ж у союзі зі Швецією - програв. Орлик у злуці з Туреччиною - програв. До, того ж, безупинною загрозою висіла татарська орда, яка - як показав гіркий досвід гетьмана Орлика, а раніше Дорошенка і Хмельницького, - потрапить несподівано завдати Україні удар ножем у спину, навіть будучи формально союзником України.
Справа була не в тому, що тодішня Московщина мала п'ять разів стільки населення, як Лівобережна Україна, а в мілітарній потузі, яку Московщина зуміла створити в ХVIII століті.
Розбудова московського мілітаризму почалася вже в ХVІІ столітті, коли Московщина почала імперіялістичну експансію на захід. Московський історик205 подає, що коли в 1631 р. московська армія мала 70 тисяч солдатів, то в 1681 вона мала вже 164 тисячі. І вже тоді московський уряд почав обсаджувати старшинські пости в московській армії, головно ж на найвищому щаблі чужинецькими спеціялістами - німцями, англійцями, французами. Приймаючи їх, московський уряд наділяв їх скоро дворянством і маєтками так, що вони прискорено перемінювалися в "ісконно-русских" людей і тільки їхнє прізвище пригадувало про їхнє походження.
Але спеціяльну увагу присвятив розбудові армії цар Петро Перший, приймаючи за основу систему пруського мілітаризму. Він впровадив дві основні зміни в структурі московської армії. По перше, він запровадив принцип примусової служби в армії, від бояр починаючи, до мужиків включно. Кожного року для кожної місцевости була визначена квота рекрутів із засадою "безсмертности рекрута" згідно з якою у випадку смерти рекрута його мусів негайно заступити новий із тієї самої місцевости. По друге, він запровадив у московській армії тривалий вишкіл у військовому ремеслі і твердій військовій дисципліні. Вебер, наочний свідок того, подає, що у процесі твердого вишколу в московській армії гинуло більше рекрутів, аніж у боях. Так під кінець царювання Петра Першого Москва мала 212 тисяч вишколених у твердій дисципліні солдатів у кавалерії і піхоті та 28 тисяч у воєнній фльоті, не вчисляючи 110 тисяч запорозьких і донських козаків та інших немосковських частин "російської" армії. 16 московських кавалерійських полків були постійно стаціоновані на Лівобережній Україні й удержувані українським населенням.
Ту систему докінчувала закріплювати цариця Катерина Друга, спроваджуючи для того нову хвилю німецьких вищих старшин та спеціялістів технічної зброї.
Так Московщина перетворилася в дійсну мілітарну потугу. В період Коліївщини на Лівобережній Україні були стаціоновані на самій Гетьманщині 6 карабінерних і два піхотні полки.
4. "Не так тії воріженьки..."
Та все таки Москва не була аж такою мілітарною потугою, щоб виключала можливість нового, успішного повстання на Лівобережній Україні проти московських окупантів. Тим більше, що нова турецько-московська війна висіла на волоску, й Україна могла знайти союзника в Туреччині. Правобережна Україна, не діставши удару в плечі від Москви, була б упоралася з польськими окупантами сама.
Гіршим, аніж Московська сила, було єхидно створене Москвою роз'єднання української спільноти на Лівобережній Україні. До 1764 року був гетьман, існувала українська адміністрація, керована козацькою старшиною. І коли в 1764 р. цариця змусила Розумовського зректися гетьманства й не дозволила вибрати нового, а замість того почала закріплювати московське ярмо, то почин до повстання проти Москви мусіла дати козацька старшина. Низи ждали наказів від свого проводу. А тим часом Москва зуміла зламати козацьку старшину морально принадою почестей і маєтків, якщо вона залишиться слухнтюю й вірною Москві. Ради особистих користей старшина пішла врозріз із низами українського народу, проти народніх інтересів. Історик Д. Дорошенко пише з гіркістю про це: "Спокійно поставилася до скасування гетьманства й маса козацької старшини. Козацька старшина була певна, що переміна політичного устрою не зачепить її упривілейованого суспільно-економічного становища; бачачи, що в цілій Росії іде скріплення упривілейованого стану шляхти, вона домагалася тепер тільки того, щоб її було зрівняно у правах із російським дворянством. І українські патріоти того часу мали слушність нарікати на козацьку старшину за те, що вона спокійно дивилася на скасування політичної автономії своєї батьківщини та ще хотіла при тому здобути собі різні матеріяльні користі".206
5. Крізь залізну завісу
"Залiзна завіса" не є винаходом комуністичної Москви. Найсуворіше відгородження "Росії" від решти світу вміло стосувала вже царська Москва. При розгляді становища Запорозької Січі в період Коліївщини ми бачили, як Москва відгородила землі війська Запорозького від Правобережної України. Подібно відгородила московська окупаційна влада теж Лівобережну Україну від Правобережної. Тут було їй легше, бо їх і так відгороджував широкий Дніпро. Указом Москви 1766 року українським селянам на Лівобережжі було заборонено переходити з однієї місцевости до другої, їх поволі перетворювано у кріпаків.
Чумак в дорозі
В таких умовинах українці Лівобережжя ні ініціювати протипольське повстання на Правобережжі, ні унапрямлювати його ідейно, як це думає Антонович, не могли.
Але вони щиро співчували повстанню. Вони, перш за все, давали безпечне пристановище коліям, що були змушені відступити на лівий берег Дніпра.
Активну допомогу повстанню давали головно мешканці Києва, який з округою належав до московської займанщини, але не був відділений від Правобережжя Дніпром, і тому перехід був легший. Так, наприклад, із російських судових документів, із зізнань Чернявщенка довідуємося, що після вибуху коліївського повстання до Києва прибув козак Василь, післанець Швачки, і на його заклик 50 молодих українців із Києва пішло в ряди коліїв.207 Подібних випадків було більше.
Із Київщини походив коліївський отаман Іван Бондаренко, а з Лівобережної України отаман Станкевич.
Провірити розміри участи лівобережних українців у Коліївщині неможливо, бо тих, що загинули в бою, ніхто не реєстрував, а ті, що після придавлення повстання повернулися на Лівобережжя, нікому про свою участь у Коліївщині не говорили. У судових документах є кілька випадків, що учасник повстання, родом із Правобережжя, скрився на Лівобережжю й по двох-трьох роках повернувся на Правобережжя, де його поляки заарештували. В кожному із тих випадків лівобережні українці щиро помагали втікачеві скриватися перед москалями, хоч знали, що це бувший учасник Коліївщини.
Цікаво, що після повного придавлення Коліївщини почали проявлятися гайдамацькі виступи на Лівобережжю, очевидно - тут проти московських "байстрюків Екатерини", яких цариця почала обильно обдаровувати землями, пограбованими в українських селян і козаків. В судових актах збереглися повідомлення про такі збройні виступи українського населення в 1770-1771 і 1774-1775 на Слобідській Україні та в Гадяцькому і Потавському полках лівобережної України, а в 1774 р. В Харківському повіті та в Охтирській провінції, а також у Валківському повіті і в районі річок Кагамлика й Коломака.208
Значить, побоювання московського уряду були зовсім обосновані: Прогнання польських окупантів і закріплення відновленої Гетьманщини на Правобережжю було б невідхильно привело до поширення Коліївщини на Лівобережжя, щоб звідти прогнати московських окупантів ("опікунів") і поширити державну незалежність України на всі українські землі.

------------------------------------------------------------------


[202] Д. Дорошенко - "Нарис історії України". Мюнхен, 1966. т. 2, ст. 151.
[203] Д. Дорошенко, оп. ціт. т. 2, ст. 165.
[204] Там же, ст. 164.
[205] V. O. Kluchevski - "History of Russia". N.Y., 1960, v. V. р. 65-66.
[206] Д. Дорошенко, оп. ціт., т. 2, ст. 203.
[207] Гермайзе, ст. 64.
[208] "Гайдамацький рух на Україні в XVIII ст.", ст. 17.
VІ. КОЛІЇВЩИНА Й МОСКВА
Роля Московщини у безогляднім, кривавім здавленню коліївського повстання шляхом збройної інтервенції в допомогу шляхетській Польщі відома й достатно удокументована. Дискусійною була й деякою мірою ще й досі залишається роля Москви в ініціюванню, організуванню й у вибуху коліївського повстання. Мав тодішній уряд Московщини якийсь вплив на виникнення Коліївщини, ведучи якусь диявольську "подвійну гру", чи, будучи органічним звеном Гайдамаччини, Коліївщина виникла як явище строго самобутнє й своєю генезою абсолютно ніякого пов'язання з Московщиною не мала?
Поляки завжди твердили, що Коліївщина була московською інтригою: Москва - кажуть поляки - зорганізувала збройний виступ українських "православних хлопів" із метою послабити Польщу й заставити польську шляхту шукати в Москви допомоги і, тим самим, переходити під московську опіку. Свої твердження спирали поляки насамперед на частих виступах московського царського уряду в обороні православ'я на українських і білоруських землях, окупованих Польщею, а далі на легенді про "Золоту Грамоту", якою, нібито, цариця Катерина Друга закликала українців до повстання проти польських панів.
Що московський уряд здавна намагався використовувати справу православ'я в Польщі для того, щоб мати претекст, як "оборонець православної релігії", постійно вмішуватися у внутрішні справи Польщі, це факт. Але про що, власне, йшлося Москві: дійсно про оборону православ'я в Польщі, чи тільки про претекст? А тим більше, чи дійсно Москві так залежало на обороні православ'я, щоб аж організувати повстання українського населення проти Польщі?
1. "Золота Грамота"
Як доказ, що це Москва зорганізувала Коліївщину, ставлять поляки "факт", що в Мотронинському манастирі під час свячення ножів для виступу проти польських окупантів, було відчитано "Золоту Грамоту" московської цариці, якою вона закликала всіх православних українців до збройного виступу проти Польщі. Цю "Золоту Грамоту" мав привезти з Петербурга, одержавши її з рук самої цариці, тодішній ігумен Мотронинського манастиря Мелхиседек Значко-Яворський.
Про відчитання перед свяченням ножів "Золотої Грамоти" - заклику до всіх українців, щоб ставали в ряди повстанців проти польських зайд, - є так багато свідчень сучасників, що це дійсно, треба прийняти за факт.
Тільки ж, - що це була за відозва, в чийому імені видана, який був її зміст? Оригіналу "Золотої Грамоти" ніхто ніколи не бачив з-поза українських повстанців. Або, - бачив і знищив.
Російський дослідник Гайдамаччини А. Скальковський209 подає на підставі простудійованих ним документів Запорозького Війська, збережених в московському архіві, що ігумен Мелхиседек переслав був ту "Золоту Грамоту" цариці Катерини кошовому Кальнишевському і закликав його, щоб він, респектуючи цей наказ цариці, негайно приєднався до повстання з усім військом запорозьким. Кошовий дав її писареві Іванові Глобі. Той відразу пізнав, шо "грамота " підфальшована, сказав свою думку Кальнишевському і порадив участи в повстанні не брати. Ігуменові Яворському дано відповідь, шо коли б цариця слала листа до Січі, то не через ігумена, а через свого спеціяльного післанця, як це вона завжди робила. Але, подаючи, що таку інформацію знайшов він в архівах Війська Запорозького, Скальковський ні словом не згадує про саму грамоту і її зміст, ані про те, що з нею сталося, чи знайшов він її в архівах, чи кошовий повернув її ігуменові, чи залишив у своєму архіві.
Поляки для піддержки своїх тверджень про автентичність "Золотої Грамоти" опублікували в тодішній французькій пресі французький переклад "грамоти". Він такий:
а) Французький текст:
Saint-Petersbourg, 9/20 juin 1768 a.
Comm nous voyons clairement avec quel mepris et quelle honte nous sommes traites ainsi que norte religion orthodoxe, par les Polonais et par les juifs: les defenseurs de notre religion grecque etant perssecutes, opprimes et punis de mort: pour ces raisons, ne pouvant plus souffrir de pareils putrages, de semblables ignominies et cette persecution, uniquement pour notre sainte religion persecutee, meprisee, nous donnons cet ordre et nous enjoignons a Maximillien Zelezniak, de la terre de Tymoszew, colonel et commandant dans nos terres de Bas-Zaporoque, d'entrer dans les terres de Pologne, prenant encore quelques troupes de nos armees russes, des kosaks du Don, pour extirper et abbatre, avec l'aide de Dieu, tous les Polonais et les juifs blasphemateurs de notre sainte religion. Par ce moyen nous faisons cesser toutes les plaintes portees devant notre trone, contre ces assassins impitoyables, ces parjures, ces violateurs de la foi, ces Polonais qui protegeant la mauvaise croyance des juifs impies, blasphement et meprisent notre religion, oppriment un peuple fidele et innocent. Nous ordonnons donc qu'en traversant la Pologne, l'on extirpe leur nom et que leur memoire soit aneanties pour la posterite. Mais pour que les traites et L'amitie avec nos voisons soient observes, nous defendons, souss les plus rigoureuses peines, de molester ou d'inquieter les marchands turks, grecs, armeniens et les notres russes qui traversent la Pologne pour sujet de commerce; nous voulons meme qu'ils aient toujuors un libre passage, et tous les secours qu'on peut requerir de voisins amis.
Pour plus grande foi, nous confirmons cet ordre et cette permission.
Donne a Saint-Petersbourg, scelle de nos armes et signe de notre propre main, le 20 juin 1768 a.
Catherine.
Pour application:
L'attaman koszowy

Pierre Kalnyszeffskoi, avec les tomoins.


б) Український переклад того тексту:
Ст. Петерсбург, 9/20 червня 1768 р.
Тому що нам стало відомо, з якою ненавистю і зневагою ставляться поляки й жиди до нас і до нашої православної релігії, переслідуючи, принижуючи, а то й караючи смертю оборонців нашої грецької релігії, ми, не можучи довше терпіти таких наруг, принижень і переслідувань єдино з причини приналежности до нашої святої релігії, понижуваної й переслідуваної, даємо оцим наказ славному Максимові Залізнякові з Тимошева, полковникові й отаманові Війська Запорозького, вступити на територію Польщі, взявши зі собою частини нашої російської армії і донських козаків та винищити з Божою поміччю всіх поляків і жидів, які зневажають нашу святу віру. Таким способом ми ставимо край усім скаргам, що пливуть до нашого трону проти тих жорстоких убивців, наклепників, порушників віри, проти тих поляків, які захищають погану віру безбожних жидів, а зневажають і принижують нашу релігію та переслідують наш вірний і невинний нарід. Ми доручаємо, щоб у висліді нашого вмаршу в Польщу було знищене їх ім'я і щоб пам'ять про них загинула в майбутності. Але, щоб була збережена приязнь і наші договори з нашими сусідами, ми забороняємо під загрозою найгостріших кар напастувати або зневажати турецьких, грецьких, вірменських і російських купців, які подорожують по Польщі в торговельних справах. Ми хочемо теж вільного переходу й безпеки для нас і наших сусідів-приятелів.
Для більшої вірогідности ми засвідчуємо це доручення і цей дозвіл печаткою та нашим власноручним підписом.
Дано в С.-Петербурзі, 20-го червня 1768 р.
Катерина
До виконання:
Кошовому отаманові

Петрові Кальнишевському, за засвідченням".


Чимало людей прийняло оцей "документ" за оригінальний. Та для кожного, хто бодай загально познайомлений з датами Коліївщини, стає відразу очевидним, що "документ" дуже наївно підфальшований, коли тільки подивитися на дату "документу". Два рази подана дата, на початку й на кінці "документу", каже, що його видано царицею в Петербурзі 20-го червня 1768 р., а на початку ще й додано дату за старим стилем для підкреслення, що йдеться про 20-те червня за новим, або 9-те червня 1768 року за старим стилем. Виходить, що цариця писала в Петербурзі доручення запорозькому полковникові Залізняку починати повстання проти Польщі того самого дня, коли українські повстанці під проводом полковника Залізняка, прочистивши в ціломісячних боях від поляків і жидів повністю Київське і Брацлавське воєвідства, здобули Умань, а два дні пізніше проголосили відновлення Гетьманщини із гетьманом Максимом Залізняком у проводі!
Після цього, коли сам автор фальсифікату дав такий переконливий доказ фальшування, немає потреби аналізувати текст "документу", уложений, зрештою, аж надто примітивно.
А все ж таки дата того фальсифікату, опублікованого в ті часи у французькій газеті, заслуговує на увагу. Адже це власне дата вирішного бою за Умань, після якого наступило два дні пізніше проголошення в Умані відновлення Гетьманщини. Це приводить до висновку, що тоді було дійсно видано на письмі якесь проголошення, універсал про ліквідацію польської окупації Правобережжя й відновлення державної незалежности тієї частини України. Маючи такий універсал в руках, автор фальсифікату, виходить, узяв із нього дату й заступив дійсний текст універсалу своїм фальсифікатом не похопившись, що 20-те червня 1768 р. не початок, а вершок коліївського повстання.
Немає найменшого сумніву, що коли на самому початку Коліївщини, при посвяченні ножів, могло залежати організаторам повстання, щоб в усіх було переконання, що Московщина й особливо сама цариця сприяють українському повстанню, то для цього не було вже потреби 20-го червня 1768 року. А тому, якщо б дійсно Залізняк хотів покористуватися у пропагандивних цілях ним самим підфальшованою "Золотою Грамотою" як документом цариці, то той документ мусів би був мати дату у Мотронинському манастирі у дні 29-го (18-го за ст. ст.) травня 1768 р. Але про існування такого документу ніхто з дослідників ніякого доказу навести ніколи не зумів. Далі, ні московські, ні польські джерела не подають, щоб хоч один із суджених учасників Коліївщини при переслухуванні згадував про "Золоту Грамоту" як виданий царицею документ, яким цариця закликала українців Правобережжя до повстання проти Польщі. Навпаки, в усіх відповідях суджених коліїв на питання про початок і цілі повстання подано ясно, що ініціятором і керівником повстання був полковник, а після 22-го червня 1768 р. гетьман, Максим Залізняк, а ціллю повстання було прогнання всіх поляків і їхніх помічників-жидів з України й відновлення самостійної Гетьманщини із справедливим соціяльним ладом, без шляхетства й без панщини; а про такі політичні й соціяльні цілі не могло бути мови в будь-якому закликові московської цариці, яка політично й соціяльно давила українців на Лівобережжі так само, як поляки на Правобережжі.
Інша справа, що майже всі українці дійсно сподівалися співчуття і прихильности зі сторони московського уряду й московського народу до боротьби українського народу проти Польщі. З мотивів релігійних і політичних. Адже москалі були православними, й московський уряд галасливо виступав тоді оборонцем усіх православних; а колії виступали збройно теж в обороні православної релігії перед наступом польського католицизму. Чи ж було можливо припускати, що православний московський нарід і його православний уряд виступлять проти православних українців, щоб захищати католицьку Польщу? Подібно і в політичній площині: Москва й Польща були здавна непримиримі вороги, а серед українців був, як і серед інших народів, у минулому й по сьогодні, широко прийнятий погляд, що "ворог мого ворога є моїм приятелем"; отже - Московщина як ворог Польщі повинна співчувати боротьбі українського народу проти Польщі. А тому колії вірили, що Московщина, московський нарід і його уряд, - якщо ніякої дійсної допомоги українським повстанцям і не дадуть, то в політично-моральній площині стануть повністю по українській стороні.
Але тут ми мусимо внести повну ясність. Це сподівання, що Москва поставиться прихильно і співчутливо до визвольної боротьби українського народу проти Польщі не мало абсолютно нічого спільного з якимсь бажанням об'єднатися з Москвою. Постійно підкреслюване в усіх працях про Коліївщину московськими й українськими совєтськими істориками "змагання коліїв до возз'єднання Правобережної України з Московщиною" чи до "возз'єднання правобережних українців із братнім московським народом" є свідомим фальшуванням історичної правди. Ніхто з коліїв ніколи ніякого "возз'єднання" українського народу з московським, ні Правобережжя з Московщиною не хотів, бож усі знали, що це була б тільки заміна польських політичних і соціяльних кайданів на московські. Ніде ні одним словом у зізнаннях суджених коліїв про якісь змагання українських повстанців до "возз'єднання" з московським народом чи з Московщиною не згадується. Навіть натяку на бажання Залізняка як ініціятора повстання, а тим більше згодом як гетьмана України "возз'єднати" Україну праворуч Дніпра з Московщиною в його дії і в усіх свідченнях сучасників про нього немає. Ціллю Коліївщини було відновлення Гетьманщини як повністю суверенної й незалежної української держави.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   25

Схожі:

Коліївщина гайдамацьке повстання 1768 р. Петро Мірчук iconГайдамацьке повстання 1768 р
Початки Гайдамаччини. Семен Палій: перехід від козаччини до гайдамаччини. Повстання 1702 р
Коліївщина гайдамацьке повстання 1768 р. Петро Мірчук iconБіографія івана гонти ватажка народно-визвольного гайдамацького повстання 1768-1769 рр на Правобережній Україні
Уманський сотник Іван Гонта увійшов в історію як чільний провідник Коліївщини великого народно-визвольного гайдамацького повстання...
Коліївщина гайдамацьке повстання 1768 р. Петро Мірчук iconVarnak ueuo com Дмитро Дорошенко
Хмельниччина в історіографії. Польська Річ Посполита напередодні повстання Хмельницького. Причини повстання. Особа Богдана Хмельницького....
Коліївщина гайдамацьке повстання 1768 р. Петро Мірчук iconПетро конашевич-сагайдачний
Цей Петро Конашевич, муж рідкісної мудрості й зрілого судження у справах, винахідливий у словах І вчинках, хоча за походженням, способом...
Коліївщина гайдамацьке повстання 1768 р. Петро Мірчук icon12 липня 1900 р. – народився Петро Григорович Нестеренко
Оскільки земля не могла прогодувати родину, батько подався на заробітки до Донбасу, де й син Петро, отримавши початкову освіту, вже...
Коліївщина гайдамацьке повстання 1768 р. Петро Мірчук iconПетро Антонович Косач
Петро Антонович Косач — український юрист, громадський діяч, освітянин. Батько Лесі Українки та Михайла, Ольги, Оксани, Миколи, Ізидори...
Коліївщина гайдамацьке повстання 1768 р. Петро Мірчук iconПетро Антонович Косач
Петро Антонович Косач — український юрист, громадський діяч, освітянин. Батько Лесі Українки та Михайла, Ольги, Оксани, Миколи, Ізидори...
Коліївщина гайдамацьке повстання 1768 р. Петро Мірчук iconМах Петро Петрович
Бугом. У квітні 1941 року батько Петро Олексійович трагічно загинув від рук польського шовініста, І мати Анастасія Дмитрівна взяла...
Коліївщина гайдамацьке повстання 1768 р. Петро Мірчук icon1690 р. – народився Петро Іванович Калнишевський
Петро Іванович Калнишевський, останній кошовий Запорозької Січі, який після її знищення був засланий на Соловки. Помер у Соловецькій...
Коліївщина гайдамацьке повстання 1768 р. Петро Мірчук iconIssn 2312-1165 Державний вищий навчальний заклад
Редакційна рада: Микола Кугутяк, Олег жерноклеєв, Леонід Зашкільняк (м. Львів), Петро Круль, Василь Марчук, Борис Савчук, Михайло...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка