Коліївщина гайдамацьке повстання 1768 р. Петро Мірчук



Сторінка13/25
Дата конвертації22.02.2018
Розмір3.59 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   25
Розглядаючи тогочасний соціяльний лад Польщі, ми підкреслили нестерпне положення українського селянства, покликаючись на свідчення самих поляків. Але ті польські дослідники соціяльного ладу тогочасної Польщі твердять, що положення польського селянства було часто ще важче, аніж українського. І ось питання, що само насувається: Так чому ж, тоді, не було таких самих "гайдамацьких" рухів у тому часі на території самої Польщі? Чому так само не зривалося раз-по-раз до "клясової боротьби" проти своїх панів-шляхти польське селянство? Чому Гайдамаччина за ввесь час свого існування, на протязі трьох четвертин століття, завжди замикалася етнографічними межами української території, що входили тоді у склад польської "Речиспосполитої", не перекидаючись ніколи на етнографічні польські землі? Чому в рядах гайдамацьких, особливо ж коліївських повстанців не було ні одного польського "хлопа"?
Якась важлива, глибока причина мусіла бути в тому, що в тій "кясовій боротьбі хлопства", званій Гайдамаччиною, єдналися завжди всі українські селяни й - ніколи неукраїнські "хлопи" чи "мужики", "крестяни".
Твердження деяких істориків, що в ряди гайдамаків попадали теж неукраїнці, спираються або на непорозумінню, або на свідомому підфальшовуванню історичної правди. Непорозумінням є насамперед твердження про участь "волохів" у розумінні, що йдеться про селян чи надворних козаків румунської національности. Непорозуміння тому, що вживане тоді окреслення "волохи" в застосуванні до тих селян і надворних козаків, які завжди так швидко приєднувалися до гайдамаків, було окресленням територіяльної, а не національної приналежности. Польський історик Перденя роз'яснює: "На вістку про ухвалу польського уряду в 1703 році, якою збільшувано панщизняні повинності на Правобережжі, користуючи з безладдя і браку екзекутиви, українські піддані почали масово залишати шляхетські села, закладаючи нові оселі на Диких Полях або у Волощині".243 Таким способом на початку ХVIII століття по волоській стороні Дністра виросла смуга українських сіл. Із тих "волохів", як їх звали поляки, тобто українських селян на території Волощини, рекрутували пізніше поляки залюбки своїх надворних козаків. Це були нащадки перших гайдамаків, учасників повстання Семена Палія. То й не диво, що вони при найближчій нагоді переходили масово в ряди нових українських повстанців, щоб і самим служити тій справі, якій служили їхні батьки чи діди. З тієї то причини й "польські", тобто ті, що мешкали на території приналежній до Польщі, гайдамаки часто у пригоді скривались на Волощині - серед "волоських" українських селян. Польські історики Гордон та Равіта виразно роз'ясняють, що всі ті "волохи", які приставали до гайдамаків, це були українські селяни ("русіні") із Волощини. Ніяких дійсних румунів серед них в ніякому випадку не було.
Так само мається справа з "сербами". Дослідники заселення "Ново-сербської провінції" між землями Запоріжжя і Правобережною Україною під Польщею в ХVIII ст. підкреслюють факт, що там поруч сербів поселилося дуже багато українців, яких однак звали "сербами" з огляду на те, що московський уряд призначив цю територію на поселення сербів.244 Такі власне "серби" по назві, а в дійсності українці й приєднювалися до гайдамацьких повстанців.
Так само мається справа з "російськими" селянами та міщанами, тобто - українцями з Лівобережної України, яких звано "російськими" з територіяльних мотивів. Польська регулярна армія та польські міліції складалися з польської шляхти. Але кожний із тих польських шляхтичів-жовнірів мав при собі двох або більше слуг, яких він брав зі собою з-поміж своїх "хлопів". Шляхтичі з польських теренів брали зі собою як своїх слуг польських "хлопів". Таким способом у рядах польських відділів, що боролися з гайдамаками, було багато польських "хлопів". А й московські солдати рекрутувалися великою мірою з-поміж синів московських "крестян", закріпачених московських селян. Але в ніякому судовому, мемуаристичному або якомусь іншому документі про Коліївщину, чи про інший період Гайдамаччини, не занотовано, щоб хтось із тих дійсно польських чи дійсно московських селян - "хлопів", або, "крестян", - відчув "клясову солідарність" з українськими гнобленими селянами й, маючи для того добру нагоду, пристав до "клясової боротьби" українських гайдамаків. Навпаки, не лише ті польські "хлопи", але й усі московські "брати", солдати, сини московських "крестян", з особливою насолодою мордували й катували попавших у їхній полон українських повстанців-селян, вислуговуючись вірно своїм польським або московським "февдалам", почуваючись до солідарности зі своїми польськими, чи московськими "февдалами" в боротьбі проти українських селян, а не до клясової солідарности з українськими селянами у спільній боротьбі проти польських і московських "февдалів" - панів.
Залюбки вживана совєтськими істориками фраза, що гайдамаки боролися проти польських "і проти українських февдалів, які бу ли такими ж їхніми клясовими ворогами, як і польські пани" - є тільки пропагандивною фразою, позбавленою всяких реальних підстав. Просто тому, що в ті часи ніяких українських "февдалів" на Правобережжі не було. Досліджуючи дуже основно статистичні дані відносно Польщі того періоду, польський історик Корзон стверджує, що української шляхти в ті часи на Правобережжі було заледве "кількасот родин", та й то майже всі належали до дрібної шляхти, так що у статистичному зіставленні він просто бере їх в одну рубрику з українськими селянами, а не з польською шляхтою.
А тому нічого дивного не може бути у факті, що "величезну більшість", чи "в основному" гайдамаками були українські селяни, "хлопи": коли більше як 99% всіх українців на Правобережжі становили тоді українські селяни, то й між гайдамаками їх мусіло бути стільки ж відсотково. Та це аж ніякий доказ, що сама Коліївщина своєю ідейно-політичною настановою була рухом соціяльним, селянським, чи "клясовою боротьбою селянства"; це був просто вислід дійсного стану тогочасної соціяльної структури українського народу на Правобережжі.
А найважливіше - факти виявляють, що й та невеличка кількість українців не-селян, що існувала в тому часі, не поставилась проти коліїв і не стала поруч польських "февдалів", але, власне навпаки, взяла участь у повстанні коліїв. У Кодні польський суд судив українського шляхтича Чоповського, що пристав до Коліївщини і був правою рукою полковника Неживого у винищуванні поляків. Саме тому, що вже сама його участь як шляхтича в коліївському повстанні заперечувала "хлопський" характер Коліївщини й документувала участь усіх українців у Коліївщині як національному повстанні проти польських окупантів, польський суд засудив його на найжорстокішу кару - посадження на паль.245
Із Коденської книги довідуємося про таку саму долю іншого українського шляхтича, Степана Головацького, якого за участь у Коліївщині четвертували.246
Не був "холопом", тобто панщизняним селянином, власністю польського "февдала", сам ініціятор і керівник Коліївщини, Максим Залізняк. Адже він, перейшовши вже малим хлопцем на Січ, став вільним запорозьким козаком і міг вигідно проживати на землях Війська Запорозького. Не робив він сам панщини ні одного дня, то й не "жадоба клясової розплати" зродила у нього бажання й постанову піднімати повстання проти поляків за відновлення Гетьманщини.
"Февдалами", хоч і менших розмірів, можна б назвати згідно з термінологією марксистської "боротьби кляс" сотника Івана Гонту, другого по Залізняку провідника Коліївщини та сотника Верлана, ініціятора й керівника гайдамацького повстання в 1734 році: вони ж обидва одержали були на власність по два села. Згідно із законами "клясової боротьби" вони обидва мусіли б бути запеклими ворогами гайдамацьких повстань. А тим часом вони стали у проводі гайдамацьких повстань.
Не були "хлопами" польських панів запорозькі козаки, що їх було щонайменше одна тисяча в рядах коліївських повстанців і то переважно на керівних постах. Клясові інтереси повинні б були заставляти їх, Неживого, Бондаренка, Швачку, Тименка, журитися закріпленням свого старшинського становища на землях Війська Запорозького як щабля до евентуального стану російського дворянства. А вони пішли керувати коліївським повстанням.
Не були "хлопами" панщизняними польських панів і надворні козаки. Вони і їхні родини були звільнені від усяких панщизняних повинностей, і це в соціяльно-правному аспекті зближувало їх до дрібної шляхти. А вони ж усі жертвою власного життя задокументували свою єдність із українськими селянами, а не з польською шляхтою.
Якщо б отже, в коліївському повстанні та в цілій Гайдамаччині вирішними були мотиви і критерії "клясової боротьби", то поділ фронтів мусів би був пройти зовсім інакше: по стороні "пролетаріяту" мусіли б були стати українські й польські панщизняні "хлопи" та бодай ті з московських "крестян", що їх як солдатів вислав був московський уряд на Правобережжя для винищування коліївських повстанців; а по другій стороні фронту повинні були стати поруч польської шляхти теж всі надворні козаки із Гонтою на чолі. А тим часом із поверх двох тисяч надворних козаків тільки один Данило Щербина, як стверджує польський історик Корзон,247 став по стороні польської шляхти, за що був після здавлення Коліївщини відзначений почесним вписанням до польської Книги Конституції та шляхетством і маєтками. Всі інші надворні козаки із своїми старшинами-українцями приєдналися до Коліївщини, хоч "клясові інтереси" ставили перед ними принаду здобуття вірністю Польщі того, що здобув національний зрадник Данило Щербина-Щербіньський.248
Так факти свідчать про те, що хоч економічно-соціяльне питання було особливо гострим у той час і нестерпність шляхетсько-панщизняного ярма була важливою спонукою до гайдамацьких повстань, а бажання розплати з польськими панами важливим стимулом, то все таки вони не були ані єдиними, ані основними причинами вибуху Коліївщини, й не "клясові інтереси" характеризували ту боротьбу.
А тому навіть совєтські дослідники Коліївщини після тиради агіткових фраз про "клясовий характер" боротьби гайдамацьких повстань та про "змагання гайдамаків, зокрема ж коліїв, до возз'єднання із братнім русским народом", що їх вони мусять вживати при кожній нагоді в данині марксизмові й московським окупантам, вони признають як неможливий до заперечення факт, що "боротьба українських селян проти кріпосницького гніту була одночасно боротьбою і проти національно-релігійного гніту, носіями якого були польські пани-февдали",249 й що український нарід підносив повстання "за своє соціяльне та національне визволення",250 бо польське панування "супроводилось тяжким кріпосницьким і національно-релігійним гнобленням українського народу та затримувало економічний і національно-культурний розвиток України".251
Значить, навіть совєтські дослідники Коліївщини, мимо своїх найщиріших намагань зробити з того повстання українського народу сторінку "клясової боротьби українського пролетаріяту проти польських й українських февдалів", мусять признати, що в дійсності Коліївщина, як і вся Гайдамаччина, мали характер не тільки соціяльної, але й "національно-релігійної", "національно-культурної" і взагалі національної боротьби.
Правдивість цього, аж надто очевидна для кожного совісного дослідника документів періоду Коліївщини, й ніяковість українських совєтських істориків "брехати, як москаль" всупереч незаперечним фактам є власне, відповіддю на бідкання большевицького партійного політрука, чому це термін "селянська війна" вживається (совєтсько-українськими істориками) стосовно до подій 1768 р. якось нерішуче, випадково і без належних (!) висновків".252 Як же совісному історикові, хай і комуністові, звати Коліївщину "селянською війною", коли вона такою не була?
У згадках про Коліївщину різні автори залюбки повторюють як одну з головних, а то й як основну причину повстання "факт", що тоді власне кінчалися привілеї "слобід", тобто нових поселень, і тому селянство Правобережної України зі страху перед панщиною підняло в 1768 році бунт. Таке вияснювання причин і характеру Коліївщини є або виявом незнання дійсното тогочасного стану, або непорозумінням, або - у випадку польських авторів - умисним підфальшовуванням історичної правди. Для ілюстрації дійсного стану "слобід" наведемо ствердження польського таки дослідника того періоду:253 в Київському воєвідстві в 1765 році на 35 міст і 300 сіл було 32 "слободи", в яких у сімох кінчалися вольності в 1768 році, а в чотирьох в 1769, в інших пізніше. Отже, дійсний стан: "Кінчалися свободи" в 1768 році в сімох "слободах" на триста сіл! Такий, менш-більш, стан був і в трьох інших воєвідствах Правобережної України. До того ж, ті приобіцяні свободи давно існували вже лише в чиїйсь уяві, бо в дійсності польські пани їх ніколи не респектували. Приобіцяні привілеї "слобід" респектував польський пан лише перших кілька із 25 років, доки поселенці не збудували собі хат й не завели якесь "присадибне" господарство, прив'язуючи себе тим до місця. Тоді рік за роком пан накладав все більші повинності так, що вже по 10 до 15 роках існування "слободи" її мешканці були закуті в кайдани повної панщини. Захищати свої свободи як поселенця "слободи" законним шляхом в умовинах існуючого в тодішній Польщі беззаконня абсолютно ніякої змоги український селянин не мав. А тому проблема закінчення при обіцяних поселенцям нової "слободи" на час 25 літ свобід і введення щойно по 25 роках існування "слободи" там панщини в дійсності ніколи не існувала. Супроти цього, підношення "закінчення свобід селян у слободах" як причини вибуху коліївського повстання є щонайменше - нісенітницею.
3. "За віру грецько-православну!"
Другим чинником, що відіграв важливу ролю в гайдамацьких повстаннях, була релігія. І знову: деякі дослідники Гайдамаччини намагаються представити її, релігію, як основну, а то й єдину причину виникнення зокрема Коліївщини. Прихильники такого вияснення причин коліївського зриву запевняють, що ніщо інше, а тільки фанатичне рішення "примітивних хлопів" стати в обороні грецько-православної релігії перед католицизмом й уніятством заставило їх вхопити за зброю для кривавої розправи.
Тодішній польський король Станіслав Август Понятовський в листі з 6-го липня 1768 р. до своєї приятельки францужанки Жофрен (Geoffren) писав про причини коліївського повстання: "Кілька (польських) фанатиків почали грозити селянам нашої України всякими нещастями, якщо вони не перестануть бути греко-православними, не-уніятами, і не стануть греко-уніяти, то значить не перестануть виясняти Святу Трійцю так, як це вияснюють у Петербурзі, й не почнуть вияснювати так, як вияснюють на римський спосіб. Осудіть, пані, чи можуть ті нещасні хлопи розуміти щось із того? Але цього вистачило, щоб їх підбурити, а бунт тих людей це не жарти! І от фанатизм грецький і невільничий воює тепер вогнем і мечем із фанатизмом римським і шляхетським. Це певне, що без Барської Конфедерації не було б того нещастя". А польський історик Т. Корзон, переповідаючи цей уривок листа короля Августа у своїй історії того періоду, додає своє уточнення: "Поправивши останнє речення, а радше додавши до нього два слова - "без релігійного гасла в Барській конфедерації" - ми матимемо найвлучнішу й походячу із найповажнішого джерела вказівку для зрозуміння стану умів і причин уманського нещастя".254
Такий погляд, як от цей, висловлений тодішнім польським королем та польським істориком Корзоном, а саме, що коли не єдиною, то основною причиною коліївського повстання було релігійне питання, заступає більшість польських істориків. Та й не тільки польських; совєтський історик А. Дмітрієв255 теж подає від себе таке власне "роз'яснення" причини Коліївщини. З тією тільки різницею, що коли польський король і польський історик Корзон, вороги Барської конфедерації, - складають вину на релігійний фанатизм польських конфедератів-католиків, то совєтсько-московський історик Дмітрієв вважає ініціятором і дійсним організатором Коліївщини ігумена Мотронинського манастиря Значка-Яворського, "агента цариці Катерини".
Польський історик Равіта-Гавроньський, розглядаючи причини коліївського повстання, намагається переконати читача, що ніякого переслідування православних на окупованих Польщею українських землях ніколи не було. Польський уряд, - твердить Равіта, - завжди респектував рівноправність усіх християнських віровизнань; він дивився не на те, якого хто віровизнання, але як хтось ставиться до польської держави, до урядників польської держави й до польських громадян. На доказ правдивости свого твердження Равіта наводить... "Привілей", Виданий польським урядом у 1569 році, яким підтверджено станові привілеї польських громадян однаково "римського" як і "грецького" віровизнання.256 Та в тому власне "вартість" запевнювань Равіти про релігійну рівноправність у Польщі, що для з'ясування стану в 1768 році він наводить документ з-перед повних 200 літ. Можливо, що в ХVІ столітті, коли поляки чулися ще заслабими, щоб гнобити українців, білорусів і тоді ще православних литвинів, задеклярована рівноправність віровизнань була і справді респектована. Але "медові місяці" об'єднання литовсько-руської держави з Польщею на принципі рівности трьох націй тривали коротко: почувшись на силах, Польща стала польщити литовців і українців. У ХVІІ столітті, за короля Яна Казіміра, - як свідчить Корзон257 - поляки прийняли рішення з'єднати православіє з католицизмом, тобто перевести православних на католицизм, а через католицизм спольщити. Згідно з тим, сфанатизована в єзуїтських школах польська шляхта стала не допускати православних до державних і навіть до міських урядів. Українські школи польський уряд зліквідував, а до польських шкіл православних приймати не хотіли: таким способом польський уряд пляново змагав до введення серед українців масової неграмотности і зниження їхнього культурного рівня.
Фізичний польський терор проти православних скерувався насамперед на українське міщанство. "Поляки, - пише католицький історик Української Церкви258 - робили набіги вночі на братські церкви, українців, що служили в поляків, примушували ходити до костьола, впихали їм м'ясо в рот під час посту, били і зневажали за те, що вони ходять до своєї церкви, тощо. А коли дехто, кого присилували перейти на латинський обряд, вернулися знову до прадідної грецької віри... того кидали до в'язниці й у жорстокий спосіб мучили та катували. У свята за старим стилем витягали на роботу господарів і челядь, а коли ті не хотіли працювати, кидали в тюрму". "З катедри костельної, - скаржились православні, - й на ратуші перед усіми називають нас поганами й хулять наші святині церковні".
Цей пляновий, важкий наступ поляків на православіє привів до масового винародовлення нащадків колишньої української провідної верстви. Щоб рятувати своє соціяльне становище і свої маєтки, вони переходили на католицизм і вслід за тим польщилися.
В такій ситуації, щоб вирвати з рук польських шовіністів католицизм як засіб до винародовлювання українців, провід Української Православної Церкви вирішив у 1596 році прийняти унію з Римом: прийняття католицизму ставило українців-уніятів нарівні з польськими католиками, а збереження українського обряду, української мови та окремої української церковної ієрархії оберігало національну окремішність українців від поляків.
Якщо оцінювати унію з національно-політичного становища, то немає сумніву, що вона була заключена із глибоко патріотичних мотивів. На жаль, вона внесла роздор між самих українців. Сама зміна того, що було досі, надає посмак "зради". До того, коли в боротьбі між уніятами і православними польський уряд і всі поляки стали активно по стороні уніятів, то це кинуло на уніятів тінь "коляборантів", "польських прислужників". На добавок лиха обидві сторони почали часто користуватися насиллям при відбиранні церков, при чому польські пани часто ставали по стороні уніятів. Це була "ведмежа прислуга", бо вона закріплювала в душах православних українців переконання, що унію насаджують силою поляки. Тим більше, що поляки і справді виявляли особливу, власну ініціятиву в насильному переводженні православних на унію, жорстоко караючи тих православних, які спротивлялися тому. Щоб дістати парохію, український священик мусів дістати від пана даного села або від його завідателя "презент", яким пан давав йому право стати парохом і користуватися призначеним для пароха наділом землі, платити за те визначену паном данину. Крім цього, православний священик мусів одержати від уніятськото декана "абсолюторію", тобто дозвіл залишатися православним. Врешті, православний священик мусів бути рукоположеним переяславським єпископом, що перебував на Лівобережжі, під Росією, а дозвіл на перехід кордону польська влада не все давала. Всякі релігійні обряди - хрещення, одруження, похорон, - міг православний священик виконувати тільки за дозволом католицького священика, якому мусів кожним разом платити за такий дозвіл.
У 1717 році появилася голосна польська брошура "Проєкт знищення приєднаної Руси",259 що подавала плян польської політики супроти українців. Згідно з тим, Польща повинна зберігати приязнь із Московщиною, польським союзником у винищуванні українців. Українську шляхту, не лише православну, але й уніятську, не допускати до ніяких урядів. Серед поляків плекати і скріплювати погорду до всіх українців та вирощувати в поляків і в самих українців погляд, що українці є чимсь гіршим, меншевартісним. До шкіл допускати лише тих українців, супроти яких є оправдана надія, що їх можна буде спольщити. Міщан-українців випихати на передмістя, а звідтам у панщину. Українським священикам відбирати церковний маєток, а церкви винаймати жидам.
"У той спосіб, - каже безіменний автор тієї ганебної інструкції, - наші предки навернули багато схизматиків до єдности з Римською Церквою; решту ми зробимо уніятами, а потім усіх уніятів переробимо на римо-католиків-поляків".
У 1720 році уніятський собор у Замості, скликаний митрополитом Юшкою, проголосив Уніятську Церкву єдиною законною Церквою "грецького обряду" в Польщі.
А тому, хоч у 1768 році, в час Коліївщини, на всій Правобережній Україні (Київщина, Поділля, Волинь) православними були ще тільки кругло двісті тисяч українців, а решта, кругло два мільйони українців були вже уніятами,260 то свою приналежність до цеї, чи тої Церкви загал уважав формальністю. Так дивилися на те й ті, що ще залишилися православними. Тому дійсної ворожнечі, а тим більше релігійної боротьби між українськими селянами-уніятами й українськими селянами-православними не було. Релігійна ненависть і боротьба українських селян, православних і уніятів, скеровувалася проти католиків-поляків, проти польських панів, проти ляхів. І в цьому випадку має повну рацію Равіта, твердячи, що "Вся справа мала радше характер політичний і національний, аніж релігійний".261
Боротьба між православними українцями й уніятами велася тільки між священиками: за парохію, за церкву, за правне положення віровизнання в ладі (а вірніше: в безладді) тогочасної польської Речипосполитої.
Оборона православних у 1760-тих роках зосереджувалася в руках ігумена Мотронинського манастиря, о. Мелхиседека Значка-Яворського. Він об'їжджав Правобережжя, збирав дані про шляхетські безправства супроти православних священиків, заносив удокументовані скарги до польського короля й польського уряду та до московської цариці Катерини, яка в його уяві була щирим оборонцем православія і православних. Польський уряд посміхався з тих скарг. А московська цариця радо використовувала їх для того, щоб могти в ролі протекторки православних вмішуватися у внутрішні справи Польщі й підготовляти грунт для захоплення частин польської "Речипосполитої" під зверхність Москви.
Польську шляхту впроваджував ігумен Яворський своєю діяльністю в обороні православія в лють. Це він відчув на власній шкурі не раз. В 1766 р., коли він вертався з Варшави, куди їздив зі скаргами на польську шляхту, в Орлівці заарештував його писар латинського консистора Лада, забрав від Мелхиседека всі папері, що їх він мав зі собою, й під ескортою відставив його до Городища. Губернатор Городища вислав шляхтича Хойновського до Мотронинського манастиря для переведення ревізії і після того звільнив Мелхиседека. Але коли Мелхиседек пробував при допомозі сотника жаботинської міліції Харка перейти кордон до Києва, поляки зловили його й потурбували, а сотника Харка покарали смертю.262
Зрозуміло, що і про свої власні болючі кривди, нанесені польською шляхтою, і про кривди, заподіяні іншим православним українцям, про які він довідався в часі своїх мандрівок, Ігумен Мелхеседек оповідав усім українцям, особливо ж тим організаторам Коліївщини, що зібралися були в Мотронинському манастирі, закликаючи до оборони переслідуваних. Це, звичайно, мало великий вплив на майбутніх коліїв. Але думати, що це було основною, а тимбільше єдиною причиною вибуху повстання, прозваного Коліївщиною, аж надто наївно. Бо якщо б Коліївщина була релігійною боротьбою православних українців, то вона мусіла б звертатися проти українців-уніятів. А такого не було. Ніхто з мемуаристів не подає, і ні в одному документі не згадується, щоб десь мав місце бій українських селян-православних, членів коліївського повстання, із українськими селянами-уніятами.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   25

Схожі:

Коліївщина гайдамацьке повстання 1768 р. Петро Мірчук iconГайдамацьке повстання 1768 р
Початки Гайдамаччини. Семен Палій: перехід від козаччини до гайдамаччини. Повстання 1702 р
Коліївщина гайдамацьке повстання 1768 р. Петро Мірчук iconБіографія івана гонти ватажка народно-визвольного гайдамацького повстання 1768-1769 рр на Правобережній Україні
Уманський сотник Іван Гонта увійшов в історію як чільний провідник Коліївщини великого народно-визвольного гайдамацького повстання...
Коліївщина гайдамацьке повстання 1768 р. Петро Мірчук iconVarnak ueuo com Дмитро Дорошенко
Хмельниччина в історіографії. Польська Річ Посполита напередодні повстання Хмельницького. Причини повстання. Особа Богдана Хмельницького....
Коліївщина гайдамацьке повстання 1768 р. Петро Мірчук iconПетро конашевич-сагайдачний
Цей Петро Конашевич, муж рідкісної мудрості й зрілого судження у справах, винахідливий у словах І вчинках, хоча за походженням, способом...
Коліївщина гайдамацьке повстання 1768 р. Петро Мірчук icon12 липня 1900 р. – народився Петро Григорович Нестеренко
Оскільки земля не могла прогодувати родину, батько подався на заробітки до Донбасу, де й син Петро, отримавши початкову освіту, вже...
Коліївщина гайдамацьке повстання 1768 р. Петро Мірчук iconПетро Антонович Косач
Петро Антонович Косач — український юрист, громадський діяч, освітянин. Батько Лесі Українки та Михайла, Ольги, Оксани, Миколи, Ізидори...
Коліївщина гайдамацьке повстання 1768 р. Петро Мірчук iconПетро Антонович Косач
Петро Антонович Косач — український юрист, громадський діяч, освітянин. Батько Лесі Українки та Михайла, Ольги, Оксани, Миколи, Ізидори...
Коліївщина гайдамацьке повстання 1768 р. Петро Мірчук iconМах Петро Петрович
Бугом. У квітні 1941 року батько Петро Олексійович трагічно загинув від рук польського шовініста, І мати Анастасія Дмитрівна взяла...
Коліївщина гайдамацьке повстання 1768 р. Петро Мірчук icon1690 р. – народився Петро Іванович Калнишевський
Петро Іванович Калнишевський, останній кошовий Запорозької Січі, який після її знищення був засланий на Соловки. Помер у Соловецькій...
Коліївщина гайдамацьке повстання 1768 р. Петро Мірчук iconIssn 2312-1165 Державний вищий навчальний заклад
Редакційна рада: Микола Кугутяк, Олег жерноклеєв, Леонід Зашкільняк (м. Львів), Петро Круль, Василь Марчук, Борис Савчук, Михайло...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка