Коліївщина гайдамацьке повстання 1768 р. Петро Мірчук



Сторінка18/25
Дата конвертації22.02.2018
Розмір3.59 Mb.
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   25
Зовнішній витляд Залізняка описаний в народньому переданні так: "Сидів на буланому коні, мав на собі червоний жупан, сину шапку, сап'янці, шалевий пояс, за поясом пістолі, при боці шабля. Не старий іще чоловік, літ може сорок, а може й більше, і на виду повний, круглолиций, уродою хороший, на зріст невеликий та плечистий; вуси русяві, невеличкі, за вухом оселедець".341 Вероніка Кребсова описує його як русявого, високого ростом. У російських судових актах Залізняка описується так: "Від народження йому 28 літ, росту великого, довголиций, волосся темно-русяве, очі сірі".342
Скальковський та Д. Мордовцев у згадуваній їх характеристиці Залізняка подають, що "всі говорили про Максима Залізняка, що він був козак сміливий, хоробрий і грамотний".343 В. Ястребов подає, що Максим Залізняк був "добре грамотний пушкар".344 Равіта-Гавроньський передає, що Залізняк залишив на Січі "славу козака грамотного, відважного і спритного".345 Доказом грамотности Залізняка являються збережені два документи: перший із них, опублікований Скальковським в 1885 р., це пашпорт, виданий Залізняком запорожцям Поломаному й Бочці, що везли горілку в Січ, для свобідного переїзду через російські форпости. Пашпорт підписаний: "А для лучшаго віроятія потверждения, собственною своею рукою подписуюсь, Полк. Максим Железняк".
На ньому віза командира орловського форпосту, Вульфа, з датою 19. VІ. 1768 р. Другий пашпорт, знайдений В. Пархоменком у московському архіві закордонних справ,346 був виданий громаді містечка Теплика й Ф. Осадчому на те, щоб громада зберігала порядок і повинувалась Осадчому, як установленому козацькому старшині; під ним підпис: "Максим Залізняк, полковник Низовскій с товариством, 1768 года".
О. Гермайзе відкидає всі ці свідчення і ставить твердження про повну неграмотність Залізняка на підставі того, що під зізнаннями Залізняка, зложеними російським слідчим після схоплення його під Уманю, підписався за Залізняка Іван Гонта. А намагаючись довести неавтентичність згаданих двох документів із підписом Залізняка, Гермайзе вказує на те, що на одному є підпис "Железняк", а на другому "Залізняк". Але, сумнівну вартість представляють власне сумніви і твердження Гермайзе. Щодо пашпортів, то він не бере до уваги, що один із них виданий російською мовою для російської влади, яка й сама послідовно вживала, а російські історики й письменники ще й досі вживають зросійщену форму прізвища, "Железняк", а другий документ виданий українською мовою, для українців і тому на ньому чиста, українська форма підпису - Залізняк. Ми ж і в наші дні часто зустрічаємо різну форму прізвища в підписах тієї самої особи, якщо вони писані раз українською, раз іншою мовами; а в ті часи особливо часто міняло форму прізвища, коли воно було вживане в підписах різними мовами - наприклад "Хмєльніцкі" в документах польською мовою і "Хмельницький" українською, або в чужих - Christopher Columbus у латинській мові, Cristoforo Colombo по-італійськи і Cristobal Colon по-еспанськи. А щодо підпису Гонти під зізнаннями Залізняка, то невідомо, чи так сталося тому, що Залізняк був неграмотний, чи тому, що сам Залізняк або прикидався неграмотним, або відмовився підписувати зізнання, формульовані довільно російським слідчим.
У всіх споминах сучасників Коліївщини називається Максима Залізняка "козацьким полковником". І сам Залізняк на московському допиті на поставлене йому питання: "При том войске ты какою старшиною к предводительству почитался, кем и когда учинен?" - відповідає: "При показанном войске я к предводительству почитаем был полковником, в которое звание я выбран теми запорожскими козаками, с которыми было у мене согласие... еще при выступлении нашем из Мотронинского монастиря".347
З цього, виходить, що козацьким полковником вибрали Залізняка в Мотронинському манастирі, чи вірніше, у військовому таборі біля Мотронинського манастиря, ті запорожці, які зібралися були там, щоб піднімати повстання. Про його становище на Запоріжжі у слідчих і судових протоколах ніякої згадки немає. В кожному разі, немає ніякого сумніву, що, проголошуючи повстання, Максим Залізняк був козацьким полковником, обраним запорожцями згідно з козацьким звичаєм і козацьким законом. З тією військовою рангою залишається Залізняк до підступного схоплення його російською владою. У протоколі зізнань Залізняка кажеться, що основне ядро повстанськоого загону становили 70 запорожців, до яких, іще в Мотронинському манастирі приєдналося 300 "из козаков и мужиков польских", тобто надворних козаків і селян Правобережної України: це були власне ті, що вибрали запорожця Максима Залізняка полковником, як керівником повстання.
Піднімаючи повстання проти польських окупантів, його організатори укладали плян воєнних дій, згідно з яким поділено територію Правобережжя на чотири райони повстанських дій та призначено повстанського командира для кожного району. Полковник Залізняк з основною силою повстанців іде через Жаботин-Смілу-Черкаси-Корсунь-Богуслав-Лисянку-Боярку на Умань, де скупчилися були найбільші маси польської шляхти, що тікала перед повстанцями, й найповажніші польські військові частини. Під Уманню приєднався до Залізняка сотник Гонта з надворними козаками пана Потоцького, руками яких польська шляхта сподівалася винищити коліївських повстанців під командою Залізняка і 21-го червня 1768 р. з'єднані повстанські сили добули Умань.
М. Костомаров348 наводить свідчення польських сучасників, що коли Залізняк підійшов під Лисянку й поляки пробували боронити місто, українські повстанці закликали їх до здачі, заявляючи: "Все одно - Гетьманщина буде, не встоїтесь". А в російських рапортах про дії українських повстанців говориться виразно про те, що в здобутих місцевостях Залізняк та інші повстанські отамани встановляли "новий економічний і соціяльний лад", проголошуючи всіх українців козаками. Це свідчить про те, що, вже починаючи повстання, організатори, а перш за все Максим Залізняк, мали ясну ціль повстання: відновлення Гетьманщини як самостійної української держави із справедливим соціяльним ладом "без холопа і без пана". А тому зовсім логічним завершенням являється проголошення 22-го червня 1768 р. у здобутій Умані відновлення Гетьманщини й вибір ініціятора та керівника коліївськосго повстання, Максима Залізняка, гетьманом України. Ним був Залізняк фактично до схоплення москалями у дні 6-го липня 1768 р., тобто неповних три тижні.
Гермайзе ставить під сумнів відомості про вибір Залізняка гетьманом, бо про це немає згадки у протоколах зізнань Залізняка перед російськими слідчими. Залізняк, - каже Гермайзе - називав себе у слідстві лише козацьким полковником. Але ж у наведеній нами цитаті із протоколу, на якій спирається Гермайзе, Залізняк відповідає на виразно сформульоване йому слідчим питання, чим він був "у тому війську". "У тому війську" відповідає Залізняк, він був полковником. Про політичне становище Залізняка як гетьмана російські слідчі Залізняка або не питали, або не внесли того до протоколу свідомо. Інша справа, якщо б Залізняк, Гонта або хтось інший із визначних керівників повстання на слідстві заперечив вибір Залізняка гетьманом України; алеж такого заперечення ніхто досі ніде не зустрів.
А тому немає підстав ставити в сумнів, що Максим Залізняк був гетьманом України в червні-липні 1768 р.
Ані на початку повстання, ані в його ході, ані по здобутті Умані й відновленні Гетьманщини не виявив Залізняк найменшого бажання в'язатися з Росією, з російською владою на Лівобережній Україні, чи з частинами російської армії. Навпаки, ми зустрічаємо свідчення про те, що коли під Умань підійшли частини російської армії ген. Кречетнікова, то це викликало в Залізняка і в Гонти затривоження й тільки заяви російських старшин, що російське військо старається винищити рештки польських конфедератів, а після того помаршує у глиб Польщі, або повернеться в Росію, зуміли приспати настороженість Залізняка й Гонти та здійснити заплянований московським урядом підступ і зраду. Й на допиті, веденому російськими слідчими, не висловлює Залізняк ніяких переконань про якесь пов'язання коліївського повстання з Росією. Подаючи версію, нібито до участи в повстанні намовив його в часі побуту в Мотронинському манастирі запорожець Осип Шелест, Залізняк каже, що Шелест показував йому лист запорозького кошового із закликом до боротьби з поляками: власне - запорозького кошового, а не цариці, чи когось із російської влади. Значить, повстання й боротьбу українського народу проти польських окупантів уважав Залізняк справою виключно українського народу, не пов'язаною з ніякою сторонньою силою. Залізняк заявляє теж, що молебень на інтенцію успіху повстання правили в Мотронинському манастирі ченці, як вони звалися, не знає, але не ігумен Мелхиседек Значко-Яворський, бо ігумена Яворського в тому часі взагалі в манастирі не було. Тобто - Залізняк засвідчує, що ніякого пов'язання ігумена Мелхиседека Значка-Яворського, який шукав піддержки Росії в релігійних справах, із повстанням не було.
Розгортаючи повстання, Залізняк дбає про організованість повстанських загонів. Він формує зростаючі сили повстанців у сотні, призначує отаманів, дає їм корогви і прапори, а отаманам пірначі, добуває для себе старшинські клейноди як ознаки влади. Чернявщенко оповідає на допиті, що в Богуславі Залізняк мав одну корогву й вісім прапорів. Під Уманю повстанське військо мало 16 сотенних прапорів, пару мідних літаврів, мідний барабан і два пірначі. Осавулом Залізняка став запорожець Бурка.
7-го липня 1768 р. прийшов нежданий і непередбачуваний нищівний удар - із московської сторони. З метою ліквідувати незручне для Москви повстання українського народу, Москва застосувала метод підступу і зради, який вона майже двісті літ пізніше, в 1956 р., з таким самим успіхом застосувала супроти мадярських повстанців. Прикидаючись приятелями українців, командири російської армії запросили Залізняка, Гонту й інших українських старшин на спільний бенкет і коли вони, не підозріваючи ніякої зради, відклали зброю й засіли до бенкету, москалі неждано кинулися на них і закули в кайдани; російське ж військо, яке після півночі скрито оточило табор головних повстанських сил під Уманю, кинулося на сплячих козаків, і заки ті могли зорієнтуватися, що це діється, в'язало їх та кувало в кайдани. В рукопашному бою більше як половина козаків зуміла вирватися з рук російських солдатів; але коло 850 українських козаків, табір із гарматами і зброєю й, найважлише, Залізняк, Гонта та інші головні керівники повстання опинилися в московських руках.
Виринає питання: як могли Залізняк і Гонта так необережно піти в московську пастку й дати себе зловити? Але, як ми вже згадали, так само дали себе заманити в московську пастку й попасти до московських рук тим самим способом майже двісті літ пізніше керівники мадярського повстання, супроти яких москалі точно повторили свою методу підступу і зради. Необережність керівників мадярського повстання в 1956 р. ще дивніша, бож воно зверталося власне проти московської зверхности, а повстання українців під проводом Залізняка й Гонти скеровувалося проти Польщі, а не проти Росії. Справа в тому, що стосована Москвою метода підступу і зради надто чужа культурній европейській людині, й вона дає себе заскочити цією методою.
Підступно схоплених Залізняка, Гонту й інших українських старшин закуто в кайдани і зараз же, у присутності російського полковника Гурьєва, важко збито, а ранком наступного дня перед квартирою Гурьєва на його наказ відміряно кожному по 300 ударів. Після того їм зроблено допит і Залізняка з 73-ма іншими запорожцями як російських "підданих" відставлено до київської тюрми, а Гонту з усіми захопленими колишніми надворними козаками й селянами передано на суд полякам.
У давніших працях про Коліївщину певні відомості про долю Залізняка на цьому вривалися. Рачиньський349 думає, що Залізняка четвертовано у Львові; дехто з поляків думають, що Залізняка, як і Гонту, посаджено на паль. Вероніка Кребсова у своїх споминах подає, що Залізняк після схоплення його москалями зумів переодягтися і втекти. Скальковський у своїй історії Гайдамаччини піддержує версію про втечу Залізняка й підсилює її знайденими ним в запорозькому архіві свідченнями запорожців про те, що вони бачили Залізняка між повстанцями в липні-серпні 1768 р. Так, напр., полковник Бугогардовської паланки Муісій Головко подав, що він 8-го липня (27-го червня) 1768 р. зустрів на запорізько-польському пограниччі відділ повстанців, і їхній командир сказав йому, що він є Максим Залізняк, якого російські війська витиснули з Умані. У вістках про бої коліївських повстанців із турецькими залогами в Голті і Балті 5-го линня (24-го червня ст. ст.) говорилося, що там брав участь сам Залізняк і російський генерал-губернатор в Києві Воєйков, приймаючи ті вістки за правдиві, 13-го липня (2-го шипня ст ст.) вислав кошовому листа, в якому писав: "При Гарді 24 минулого місяця (т. зн. 5-го н. ст.) перейшли ріку Буг до 30 піших і до 20 кінних запорозьких козаків, які отаборилися в урочищі Романкове... З ними є головний командир розбишацької шайки, Максим Залізняк, який має при собі осавула з перначем, одну хоругов і 8 прапорів".350
Але знайдені в 1930-тих роках судово-слідчі акти російської влади у справах Коліївщини заперечують усі ті вістки. З них ми довідуємося, що Залізняка з іншими схопленими під Уманню повстанцями-запорожцями доставлено до Київської тюрми і 25-го (14-го ст. ст.) липня і у київській канцелярії генерал-губернатора Воєйкова Залізняка піддано допитам.
Полонені повстанці-запорожці сиділи в київській фортеці на допитах до початку вересня 1768 р. - босі й обдерті,351 бо москалі ограбили їх з усього, що вони мали. Із судового акту довідуємося, що коли їх вели на екзекуцію, то київський плац-майор Лбов виписав для них 51 свиту, 70 шапок, 49 сорочоік, 56 штанів і 150 пар лаптів, щоб не переводити їх вулицею босих і півнагих.
У днях 4, 5 і 6 вересня (24, 25 і 26 серпня ст. ст.) відбулося засідання київської губернської канцелярії, на якому згідно з дорученням цариці Катерини винесено присуд; відносно Залізняка він звучав так:352
"Силою рескрипту високої її царської величности, постанов військового закону й розпорядку присуджено слідуюче: 1. Проведене київською губерн. канцелярією слідство виявило, що обвинувачений запорожець Максим Залізняк при помочі свого фальшивого твердження, нібито йому було наказом доручено захищати манастирі, церкви й людей грецького віровизнання на території Польщі та винищувати поляків і жидів, приєднав до себе не малу кількість запорожців і польських підданих і пішов на гидке й богопротивне діло викликання в сусідній польській провінції спротиву й бунту тамошніх жителів, а потім, з'єднавшися з ними, не лише в різних містах, містечках і селах Польської України, але й на території світлої Оттоманської Порти, на місцевості Балту й Голту напавши, допускався нелюдяних розбоїв, грабежів і вбиівств, а коли його і всю його шайку оточили війська її царської величности, збройною рукою ставив спротив, себе самовільно звав полковником й, одним словом, усьому злу був головним спричинником, керівником і виконавцем. Тому, оцінивши всі ці такі численні злочини, а зокрема з огляду на напад на землі великої Порти, яко найдружнішої Росії держави, з якою вона дійсно бажає перебувати в добросусідських взаєминах і у згоді, згідно з існуючими між обидвома державами договорами, її підданого Максима Залізняка як головного порушника граничного миру, колесувати, поклавши живим на колесо; але цю кару замінюється на кару биття батогом стоп'ятдесят ударів, вирізання ніздрів, випалення на чолі й на лицях тавра каторжника та на досмертну каторгу в Нерчинську".
Цю варварську кару над провідником українського повстання проти польських займанців, Максимом Залізняком, виконали московські кати в Орловському форпості над Богом 26-го вересня 1768 р. Екзекуцією керував бригадир Чортков, для охорони була призначена спеціяльна конвойна команда на чолі з поручником Жеронкіним, якій в окремому наказі було доручено суворо берегти кожного в'язня так, щоб і вдень, і вночі при кожному в'язневі стояв із голою шаблею в руці московський солдат.
На почаку листопада першу групу покараних, 71 козаків із Залізняком, відправлено під сильною охороною маршем на Сибір. Але в часі задержки на нічліг в місцевості Котелька біля Охтирки 12-го листопада 1768 р. (1-го листопада ст. ст.) як це записано в офіційному рапорті, Залізняк змовився з 51-им із в'язнів і з ними вночі виломав двері тюрми, розгромив поліційний конвой і втік. Та тільки 16-ом пощастило. В погоні за втікачами москалі двох убили, а 33-ох зловлено. Між зловленими - кажеться в рапорті - був і Залізняк.353
На цьому офіційні відомості, знані досьогодні, щодо долі Залізняка вриваються. Російський письменник Г. Державин у своїх записках354 подає на підставі зізнання одного з в'язнів московської тюрми, що в кінці 1768, або на початку 1769 року Максим Залізняк сидів у московській тюрмі, звідки його відставлено на каторгу до Нерчиньска. Там він, мабуть, і загинув.
Але Голобуцький355 наводить свідчення запорожця Д. Поповича, що Залізняк, утікши з рук москалів, був серед повстанців Пугачова. Якщо це свідчення не відповідає правді, то воно являється гідним уваги доказом, що ім'я Максима Залізняка, як командира українських борців за волю й за соціяльну справедливість, було відомим і славленим не тільки в Україні, але й серед наддонських повстанців Пугачова.
Серед українського народу залишилося ім'я Максима Залізняка особливо популярним. У народній традиції, в якій увіковічнюються герої і їхні чини, але губляться суворі дати, Залізняк залишався живим ще багато десяток літ після своєї смерти. Численні спроби підняти нове повстання проти окупантів України після 1768 року в'язалися з іменем Залізняка. Й навіть селянські повстання у другій половині ХІХ століття породжували серед народу вістку, що це батько Максим Залізняк повернувся із Сибіру й підняв нове повстання, щоб вибороти українському народові козацьку волю та привернути Гетьманщину.
3. Полковник Іван Гонта
Іван Гонта
Найцікавішою й наймаркантнішою постаттю між провідниками коліївського повстання є Іван Гонта, хоч він і не був ані ініціятором повстання, ані головним керівником, але пристав до нього щойно в розгарі боротьби. Чуттєво - він полонює увагу і здобуває симпатії, якщо не найглибше признания в кожного, хто познайомився з його долею, своїм безприкладним героїзмом у переношенні жахливих тортур із рук польських катів. У дослідників того повстання й холодних аналітиків причин і цілей повстання Іван Гонта викликає глибоке здивування й застанову загадковістю спонук, які заставили його приєднатися до гайдамацького повстання. Бо всі польські й російські дослідники того повстання, і навіть багато українських істориків, стоять вперто на становищі, що Коліївщина була тільки - соціяльним бунтом "голоти" проти їхніх панів; а Іван Гонта до тієї соціяльної категорії аж ніяк не підходить. Більше того: він заперечує їхню тезу.
Хто ж такий Іван Гонта? Інформації про нього, відносно досить докладні, маємо тільки з польської сторони, у свідченнях мемуаристів, які або особисто знали Гонту, або чули про нього безпосередно від тих, хто сам мав до діла з Гонтою. Ясна річ, що поляки, як пошкодована сторона, яка в Гонті власне бачила головного спричинника їхніх нещасть, уже навіть підсвідомо намагалися представити Гонту в найгіршому світлі. І якщо мимо цього вони все таки мають для нього вислови признання й пошани, то це мусить мати особливу переконливу вимову.356
Найбільш вірогідними мусять являтися свідчення Вероніки Младанович, пізніше заміжної Кребс, дочки тодішнього губернатора Умані, Младановича, яка знала особисто Гонту кілька літ, зустрічаючи його дуже часто в домі свого батька, як сотника надворних козаків. У час Коліївщини Вероніка Младанович була дорослою панною, маючи 18 літ. Інформації про Гонту, що їх вона чула від свого батька, були інформаціями з першої руки, провіреними самим Младановичем як кількалітнім його урядовим зверхником. А оцінка Гонти Веронікою Младанович-Кребсовою віддзеркалювала, без сумніву, опінію про Гонту польської шляхти в Уманщині, з якою дочка губернатора Умані щоденно зустрічалася.
У своєму спомині вона подає таку характеристику Гонти: "Гонта був гарний, добре збудований мужчина й до того він не тільки говорив, але і прекрасно писав по-польськи, а виховання його було таке, що й тепер (т. зн. на початку ХІХ ст.) його можна б було узяти за шляхтича".357 Вона не подає дати народження Гонти, ані його вік у часі повстання, але згадує, що "коли мій батько приїхав в Умань (1757 р.), він застав уже там полковника Обуха і старшого сотника Гонту, селянина з Росошок".
Вона, а також інші мемуаристи, зтадують, що в час повстання Гонта мав чотири дорослі дочки й одного сина. З цього виходить, що за часів Коліївщини Гонта мав понад сорок літ.
Равіта-Гавроньський подає: "Гарний, тридцятикількалітній мужчина, гладкий у поведінці з дамами, здобув освіту здається в польських школах, не уступав нічим ніякому шляхтичеві".358
К. Широцький подає, що Гонта "народився коло 1721 р. в селі Росошки, Уманщина... Коло 1755 його зробили сотником, Потоцький подарував йому Росошки й Урадівку".359 Ця інформація доповняла б те, що подала Кребсова: виходило б, що в час коліївського повстання Гонта мав коло 47 років, а сотником став два роки перед приїздом Младановича до Умані.
Брат Кребсової, Павло Младанович оповідає, нібито Гонта родився на Поліссі і як мав 18 років, поповнив якийсь проступок, за який мав згинути на шибениці, але батько Павла Младановича, що був тоді губернатором Умані, викупив його від кари сумою 4 тисяч польських злотих і записав його в надворні козаки. Це очевидна вигадка, бо коли взяти до уваги, що Младанович став губернатором Умані в 1757 р., то виходило б, що в час Коліївщини Гонта мав не більше як 29 літ, а при такому віці неможливо мати дорослих дітей. Цією умисною вигадкою хотів Павло Младанович змалювати великодушність свого батька.
Гонту характеризує Павло Младанович360 так: "Гонта козак пристійний, вродливий, високого росту, щасливий, милий цілій Україні, здобувши довір'я влади. Із простого козака зроблений сотником іще молодцем, потім оженився по власній уподобі, а не по примусі. Вийнятий із-під команди полковника Обуха й від самого Младановича залежний... одержав два села, Росошки і Хримову".
Невідомий автор спомину, залишеного в рукописі в польському архіві361 який особисто знав Гонту, свідчить: "Гонта молодший від Залізняка, міцний, з оселедцем, голос грімкий, гарний мужчина".
А мемуарист Рачиньський362 подає: "Гонта... умів він говорити, читати й писати по-польськи".
Про грамотність Гонти говорить виразно й відмічений майже усіми польськими мемуаристами факт, що Гонта, будучи сотником надворних козаків в Умані, провадив сам особисто скривану перед польською шляхтою пряму кореспонденцію з воєводою Фр. Потоцьким, що жив у своєму замку в Кристинополі.
Всі польські мемуаристи свідчать однозгідно, що Гонта втішався незвичайною пошаною так серед козаків і селян, як і серед польської шляхти. Сам Потоцький вилучив Гонту з-під зверхности полковника Обуха, якому сотник Гонта мусів би підчинятись, і підчинив його прямо собі самому та подарував Гонті на власність два великі села - Росошки й Урадівку, які, за свідченням поляків, повинні були давати 20 тисяч злотих річного прибутку. Гонті, - свідчать польські мемуаристи, - Потоцький довір'яв у всьому більше, аніж будь-кому з польської шляхти.
Всупереч усім тим свідченням польських сучасників, ворожих Гонті, український історик О. Гермайзе363 твердить, нібито "Гонта був не дуже грамотний, вірніш, не дуже освічений", спираючи свій осуд на збереженому в російських судових актах підпис Гонти під зізнаннями Залізняка після їх схоплення під Уманю москалями. Гермайзе забуває, що, - як свідчить Младанович, - Гонту й Залізняка на наказ російського полковника Гурьєва зараз по зв'язанні важко збито, а ранком по приведенні обидвох перед приміщення Гурьєва дано їм по триста ударів. З досвіду, бувши в'язнем німецьких концтаборів, знаю, що вже по п'ятдесят ударах жерва попадає в гарячковий стан і починає маячити. Як же ж можна уявити собі, щоб Гонта після важкого побиття вночі і трьохсот ударів ранком міг "грамотно" думати й каліграфічно писати? Треба дивуватися, що Гонта в такому стані був іще спроможний взагалі якісь літери написати. Тому оцінку Гермайзе не можна вважати серйозною. Переконливим залишається свідчення польських мемуаристів, що знали Гонту.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   25

Схожі:

Коліївщина гайдамацьке повстання 1768 р. Петро Мірчук iconГайдамацьке повстання 1768 р
Початки Гайдамаччини. Семен Палій: перехід від козаччини до гайдамаччини. Повстання 1702 р
Коліївщина гайдамацьке повстання 1768 р. Петро Мірчук iconБіографія івана гонти ватажка народно-визвольного гайдамацького повстання 1768-1769 рр на Правобережній Україні
Уманський сотник Іван Гонта увійшов в історію як чільний провідник Коліївщини великого народно-визвольного гайдамацького повстання...
Коліївщина гайдамацьке повстання 1768 р. Петро Мірчук iconVarnak ueuo com Дмитро Дорошенко
Хмельниччина в історіографії. Польська Річ Посполита напередодні повстання Хмельницького. Причини повстання. Особа Богдана Хмельницького....
Коліївщина гайдамацьке повстання 1768 р. Петро Мірчук iconПетро конашевич-сагайдачний
Цей Петро Конашевич, муж рідкісної мудрості й зрілого судження у справах, винахідливий у словах І вчинках, хоча за походженням, способом...
Коліївщина гайдамацьке повстання 1768 р. Петро Мірчук icon12 липня 1900 р. – народився Петро Григорович Нестеренко
Оскільки земля не могла прогодувати родину, батько подався на заробітки до Донбасу, де й син Петро, отримавши початкову освіту, вже...
Коліївщина гайдамацьке повстання 1768 р. Петро Мірчук iconПетро Антонович Косач
Петро Антонович Косач — український юрист, громадський діяч, освітянин. Батько Лесі Українки та Михайла, Ольги, Оксани, Миколи, Ізидори...
Коліївщина гайдамацьке повстання 1768 р. Петро Мірчук iconПетро Антонович Косач
Петро Антонович Косач — український юрист, громадський діяч, освітянин. Батько Лесі Українки та Михайла, Ольги, Оксани, Миколи, Ізидори...
Коліївщина гайдамацьке повстання 1768 р. Петро Мірчук iconМах Петро Петрович
Бугом. У квітні 1941 року батько Петро Олексійович трагічно загинув від рук польського шовініста, І мати Анастасія Дмитрівна взяла...
Коліївщина гайдамацьке повстання 1768 р. Петро Мірчук icon1690 р. – народився Петро Іванович Калнишевський
Петро Іванович Калнишевський, останній кошовий Запорозької Січі, який після її знищення був засланий на Соловки. Помер у Соловецькій...
Коліївщина гайдамацьке повстання 1768 р. Петро Мірчук iconIssn 2312-1165 Державний вищий навчальний заклад
Редакційна рада: Микола Кугутяк, Олег жерноклеєв, Леонід Зашкільняк (м. Львів), Петро Круль, Василь Марчук, Борис Савчук, Михайло...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка