Коліївщина гайдамацьке повстання 1768 р. Петро Мірчук



Сторінка2/25
Дата конвертації22.02.2018
Розмір3.59 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25
Пантелеймон Куліш, колишній член Кирило-Методіївського братства, що повинен був захищати правду України, не завагався беззастережно повторити пятнування коліїв "розбійниками, ворами" так, як це робив змосковщений поляк Скальковскій. Повторити це було Кулішеві нетяжко зокрема тому, що основну масу гайдамацьких повстанців становили українські селяни, а Куліш ставився з погордою до селянства, вважаючи тільки вищі верстви репрезентантами нації. Тому й він, як польські й російські історики, з легкої руки окреслює гайдамацьких повстанців розбишаками й пяницями, завжди готовими на грабежі і вбивства, а коліїв кровожадними різунами. В Коліївщині - каже Куліш - брали участь "вся п'яна голота, все дурне ліниве й розпусне... проти колонізаторів спустошеного їхніми предками краю".25
Протест проти такого знецінювання й плюгавлення визвольного зриву українського народу, прозваного Коліївщиною, підняв щойно український вчений М. Максимович.26 В 1839 році написав він оригінальну розвідку "Сказание о Колиивщине", що мала бути надрукована в першому номері альманаху "Киевлянин". Але цензура заборонила друкувати її і вона появилася щойно в 1875 році. В своїй праці Максимович рішуче захищає Коліївщину перед нападами Скальковського й Куліша й дає високу оцінку повстанню коліїв. "Про нього - каже Максимович - збереглось в народі багато переказів і оповідань... Є ще в Україні і старі люди, які знали Залізняка і розповідають про Коліївщину, як близькі очевидці. Послухайте їх оповідань і українських пісень, порівняйте тодішне становище України і Польщі з подіями попередніми і ви побачите, що кривавий подвиг Залізняка був не просто гайдамацьким розбоєм, і не випадковим нападом запорожців на польські володіння для грабунку і наживи. Ні, то було вогнедишне виверження народної помсти і ворожнечі, що цілий вік накопичувалась під гнітом Унії, то була передсмертна, гарячкова сутичка двох ворожих стихій у державному тілі, яке вже наближалося до кінця".27 Протестуючи проти причеплювання Коліївщині пятна розбишацтва, Максимович вказує на національно-релігійні конфлікти між українцями і поляками як причину кривавої розправи коліїв з польськими гнобителями.
Цю працю Максимовича читав у рукописі М. Маркевич і приєднався до такої оцінки Коліївщини в своїй "Истории Малороссии".28
Прихильне становище до Коліївщини зайняв у своїх принагідних згадках про це повстання М. Костомарів,29 виправдуючи його як протест проти соціяльного і релігійного гнету польських панів.
Я. Шульгин у своїй обширній праці про Коліївщину,30 в якій він вперше використав документи т. зв. "Коденськоі Книги", тобто ту частину протоколів польського суду над учасниками повстання в Кодні, які збереглися в архівах, виправдує гайдамацькі повстання як зрозумілий вияв протесту українського селянства, вбраного в панщизняні шори, проти гнету й сваволі польської шляхти, а зокрема виправдує жорстокості розправи коліїв. "Народні повстанння - каже Шульгин - викликані безперервним гнетом зі сторони тих, у кого власть і сила, бувають завжди жорстокі. Логічно, що з тієї причини не могла не бути жорстокою й Коліївщина, коли польський гнет у знову захонленій правобережній Україні і в релігійному, і в економічному відношенні впроваджувано з явною брутальністю та безоглядною впертістю на протязі всего ХVІІІ століття".31 Все ж таки, Я. Шульгин думає, що під морально-політичним оглядом Коліївщина ніяк не дорівнює повстанню під проводом Богдана Хмельницького, ні революційним зривам та селянським повстанням інших народів. "Якщо Коліївщина - твердить він - частинно і є повторенням Хмельниччини, якщо в одному чи другому випадку народня ненависть 1768 року виявляється дуже сильною, то все ж цього руху не можна порівнювати щодо вияву народньої ненависти до гнобителів з Хмельниччиною і з іншими селянськими рухами в Европі... Ми не сумніваємося що ті люди в нічиїх очах (!) не являються фанатичними борцями за справу, що їх одушевлює і що більшість із них ніяк не може рівнятися з борцями Хмельниччини".32 Вважаючи отаку оцінку Коліївщини правильною й безсумнівною - з одної сторони виправдування її, з другої ж обезвартнювання в порівнянні з Хмельниччиною, - Шульгин намагається знайти причини, ізза яких Коліївщина не змогла піднятися на той рівень, на якому моральио й політично стояла Хмельниччина. Вони, на його думку, такі: По-перше, в часах Хмельниччини український селянин мав до вибору тільки між польською неволею і боротьбою за волю. Тікати в степи південної України було надто небезпечно ізза безустанних татарських наскоків, а іншого місця поселення де можна було б осісти з родиною поза засягом влади польських панів, не було. А в часах Коліївщини українські селяни могли втекти перед польською неволею на Лівоберіжжя. Тому конечність особистої участи кожного українця в повстанні проти польського панування не стояли вже в такій гостроті в 18-тому столітті, як у першій половині 17-го століття. По-друге, народне повстання 1768 р. спалахнуло тільки в частині Київщини, а не в усій Україні. Ізза цього воно не викликало враження такого імнозантного, всенароднього повстання як Хмельниччина, а через те й не зродило в душах його учасників того почуття власної сили і віри в слушність справи, для якої піднесено повстання як це було в Хмельниччину.
В. Антонович написав обшириу працю про Гайдамаччину,33 але тільки до 1768 року, а Коліївщині присвятив тільки дуже добре опрацьовану монографію про Івана Гонту.34 У вступі до праці про Гонту Антонович правильно звертає увагу на факт, що нам залишилися тільки спомини й документи про Коліївщину, писані нашими національними ворогами, а тому крайнє тенденційні і підкреслює, що якщо б ми мали українські свідчення й українцями писані документи, то Гонта став би перед нашими очима у зовсім іншому світлі. Але в оцінці Гайдамаччини він чомусь забуває про те і ограничується як і Шульгин, тільки до виправдування гайдамаків перед ворожими обвинуваченнями. В висліді того, він ділить Гайдамаччину на три періоди: до 1734 року гайдамаки були, на його, думку, дійсно тільки звичайними розбишаками й грабіжниками; від 1734 Гайдамаччина проявляється вже як селянський рух спротиву проти панщизняного гнету; і щойно в період Коліївщини, 1768 р., Гайдамаччина пріиймає деякі познаки національного змагу.
Іван Франко в обширному коментарі до згаданої анонімної польської поеми про події в Умані35 висунув підозріння що приєднання Гонти, сотника надворних козаків пана Потоцького, до гайдамаків під проводом Залізняка було інтригою тієї частини польської шляхти, до якої належав і Потоцький, яка була по стороні польського короля проти барських конфедератів. Так заінсценізоване самими поляками хлопське повстання - підозріває Франко, - мало залякати польську шляхту. Події в Умані, на його думку, страшенно перебільшені поляками. Все ж, самих гайдамаків вважає Франко борцями за права українського народу, давши вислів цьому в відомому вірші "Ми - гайдамаки".
До погляду Франка, нібито колії, подібно, як українські повстанці за Хмельницького, боролися тільки проти панського гнету і ставились лояльно до польського короля приєднюється О. Гермайзе в своєму широкому коментарі до використаних ним36 новознайдених протоколів слідства й суду над учасниками Коліївщини, проведених московськими властями. Основним намаганням Гермайзе є довести, нібито московські власті, з царицею Катериною Второю включно, зразу ставилися прихильно до коліївського повстання і щиро співчували йому і щойно наскок коліїв на Балту й Палієве Озеро на території, що належала тоді до Туреччини, спровокував рішучий виступ Росії проти Коліївського повстання. Поруч із наполегливим виправдуванням гидкої ролі Московщини в придавленні коліївського повстання, в Гермайзе проявляється тенденція знецінювати коліїв і їхніх провідників: напр., він кількома наворотами говорить про широку переписку Залізняка з турками та Неживого з московськими властями і, - говорячи про колія Павлова, зукраїнщеного татарина, Гермайзе додає: "До речі - єдиний письменний між коліями", забуваючи, що "єдиний письменний між коліями" не може вести широку кореспонденцію в тай сам час і в Умані при Залізняку, і в Каневі при полк. Неживому, і в багатьох інших місцях при інших коліївських отаманах, про яких згадується, що й вони вели кореспонденцію та відчитували людям "грамоти", тобто відозви й заклики до участи в повстанні. Про самого ж Залізняка О. Гермайзе твердить прямо, нібито той був зовсім неписьменним. Всю ж діяльність коліїв представляє він як низку грабежей, після яких завжди йшла піятика. "Коліївщина - твердить Гермайзе - була ділом степового українського гультайства, одірваного від хліборобства, що збиралось на запорозьких степах на рибальських промислах, промишляючи ловами та торгівлею... Три моменти в ній виразно можиа помітити і прослідити: 1) ненависть до шляхетського режиму, 2) визнання православної віри, як ознаки, що по ній розрізняється приналежність до одного з непримиримо ворожих таборів, 3) лояльність супроти Росії і віра в те, що російський уряд має допомогти боротьбі з шляхтою і навіть організувати ту боротьбу".37
Ідейних мотивів Коліївського повстання, - їхнього бажання знищити польське панування і привернути державну незалежність України, - Гермайзе зовсім не бачить. І навіть в рішенні Гонти приєднатися з надворними козаками до коліївських повстанців під проводом Залізняка для спільної боротьби проти польських окупантів Гермайзе добачає тільки або бажання наживи, або вислід збаламучення поголосками, нібито повстання піднято на доручення російського уряду. Дивна погірдлива нехіть до коліївських повстанців пробивається навіть у вжитих висловах Гермайзе, коли він говорить про коліїв: у ньго, "відділи гайдамаків сновигали по Україні" (ст. 69), а тортурований полковник Гонта "під час нелюдського катування мимрив" (ст. 55); переповідаючи ж рапорт російського полковника Протасова про розгром загону Журби, в якому, начебто й сам Журба загинув, як безсумнівні факти, хоч відомо, що російські старшини у своїх рапортах завжди здорово перебільшували свої успіхи й применшували противника, Гермайзе з якоюсь злорадістю заключує: "Так скінчив своє життя цей сподвижник Швачки".
Рішучий протест проти знецінювання й плюгавлення Коліївщини і її учасників ворогами і навіть своїми підняв - хоч не в формі наукової праці, а в формі політичної поеми - Тарас Шевченко в творі "Гайдамаки".
Цитуючи фрази цариці Катерини, Скальковського і Куліша, нібито гайдамаки не лицарі, а "разбойніки, вори", "пятно в нашій історії", Шевчеико відповідає їм:
"Брешеш, людоморе!

За святую правду, волю, розбійник не стане,

Не розкує закований у ваші кайдани

Народ темний; не розіб'є живе серце



За свою Вкраїну!"
Коліївщина, в оцінці Шевченка, - всенароднє повстання українців проти національного, соціяльного і релігійного гнету,38 а колії - герої, що не лякаючись тортур зриваються до бою за волю України і за свій народ життя своє віддають.
А в повісті "Мандрівка з приємністю та й не без моралі" у принагідній замітці Шевченко пише: "...кожне село, кожний клаптик буде славний на Україні, особливо на правому березі Дніпра. В чому іншому, а в цьому мої покійні земіляки ні трохи не уступали якій хочете европейській нації, а в 1768 року перевершили вартоломійську ніч і навіть першу французьку революцію. Одне, в чому відрізнялись вони від европейців: у них усі ті криваві трагедії були ділом цілої нації й ніколи не відбувалися через примхи якогось одного пройдисвіта, як от Катерина Медічі, до чого нерідко допускали в себе західні ліберали".39
В дусі Шевченкової оцінки Коліївщини написана невеличка популярно-публіцистична праця К. Широцького.40
Прихильну і наскрізь позитивну оцінку Коліївщини подають, згадуючи її у своїх працях, історики: Михайло Грушевський, Олександра Ефименкова, Іван Крипякевич.
Совєтські історики присвятили відносно багато уваги Коліївщині, особливо у зв'язку з 200-літтям того повстання. Крім окремих монографічних видань Гуслистого, Лоли, Голобуцького,41 появилася низка статтей на тему окремих питань Коліївщини. Але всі вони, хоч і подають багато нового матеріялу, писані з яскравою тенденцією: представити Коліївщину і всю Гайдамаччину як соціяльну революцію тогочасного "пролетаріяту", тобто селян, в якій брали участь члени різних національностей, та що бажанням, коліїв було якнайшвидше "воз'єднатися з русским народом".
Совєтський історик Ф. П. Шевченко42 присвятив намаганню представити Коліївщину як якусь міжнародню пролетарську революцію окрему статтю. Свою вигадку він доказує - загальниковим відкликом до судових актів Коденської книги, мовляв там між судженими зустрічаються теж росіяни, поляки, жиди, промовчуючи відомий кожному дослідникові Коліївщини факт, що у випадку дійсних учасників коліївського повстання у Кодні суджено тільки польських громадян, а російських громадян передавано російським судам і тому саме передавано російським властям, а не суджено в Польщі усіх запорожців із Залізняком на чолі як формально російських громадян, не дивлячись на те, що всі вони попали в полон як активні учасники повстання; значить, якщо б між судженими в Кодні за участь в коліївському повстанні виявився росіянин, то вже з формально-правних причин його негайно було б передано російським властям. А такого випадку в Коденській книзі не зустрічається ні одного. Промовчує совєтський історик теж факт, що в Кодні поруч учасників повстання суджено теж звичайних кримінальних злочинців і судові протоколи не залишають найменшого сумніву, що в кожному випадку судження там, росіянина, поляка чи жида ішлося власне про кримінального злочинця якому й польський суд ніякого зв'язку з українським повстанням навіть не нав'язував.
Здавалось би, що найповніші і найпевніші відомості і про події 1768-69 років, і про учасників Коліївщини та про мотив їхньої боротьби повинні бути збережеиі в протоколах слідчих і судових допитів польськими та московськими властями суджених коліїв. Тому, коли дослідник Коліївщини Я. Шульгин відкрив в архівах велику частину протоколів польського суду в місті Кодна і ті протоколи були врешті опубліковані,43 а в 1920-тих роках знайдено в російських архівах теж велику частину слідчих і судових протоколів російських судів,44 дослідники Коліївщини дістали, здавалось би, до рук врешті автентичні, вичерпні й найбільш достовірні документарні матеріяли. На жаль, такі сподівання не справдились. Не тільки тому, що і одні, і другі матеріяли є тільки часткові, неповні, але насамперед тому, що всі ті документи є надто далекі від того, що ми сьогодні розуміємо під судовими протоколами демократичних країн. Їх можна прирівняти тільки до поліційних протоколів польської окупаційної влади в західній Україні 1919-1939 років і судових протоколів большевицьких ЧК, ГПУ, НКВД, КГБ і совєтських "народних" судів. Зізнання переслухуваних учасників Коліївщини так поляками, як москалями було списувано при стосуванні жорстоких тортур, якими слідчі і судді намагалися заставити жертву допитів зізнавати те і так, як цього хотів слідчий і суддя. А й з того, що допитуваний зізнав, роблено "протокол" і за змістом і формою згідно з бажанням, слідчого чи судді, пропускаючи те, чого їм не хотілося мати в протоколі й додаючи свобідно те, чого їм треба було. А до того, самі ж переслухувані старалися не казати правду, щоб захищати інших і щоб рятувати самого себе від смерти на палі і тому й залюбки вони представляли себе бездомними сиротами змалку, а згодом бурлаками без рідні, неграмотними, що припадково попали в гурт коліїв. Не диво, що - для прикладу - навіть персональні дані Неживого, подані ним самим до протоколу, глибоко розходяться при першому й пізнішому переслуханні. Виразною тенденцією російських слідчих і суддів було представити усіх учасників Коліївщини такими, якими окреслила їх у своєму "указі" з 9 липня 1768 р. цариця Катерина: як розбишак, грабіжників і п'яниць ("Разбойніки, вори"). А тому й заповнювано зміст зізнання кожного колія описами грабежей, вбивств і п'янствування яких, нібито, допустився переслухуваний та інші колії, хоч це аж надто часто відповідало правді так, як для прикладу - зізнання маршала СССР Тугачевського в слідстві й на суді про його змову з гітлерівською Німеччиною. Натомість пропускано з протоколів зізнань коліїв обов'язково все, що засвідчувало про коліїв як ідейних борців за волю України й за соціяльну справедливість: бо ж за такий протокол, хоч і згідний з правдою, міг сам слідчий чи й суддя опинитися на Сибірі.
Очевидну тенденційність судових російських і польських протоколів підкреслює навіть совєтський дослідник Коліївщини: "Адже ці "спогади" (тобто зізнання захоплених в полон коліїв на допитах) записувалися слідчими, запеклими ворогами повсталого народу. Записи робилися формою й змістом, потрібними для суду. Слідчий міг теж неправильно зрозуміти, чи неправильно викласти зізнання, навіть не маючи упередження до допитуваного".45
Із протоколів суду в Кодні, де польські судді судили багато тисяч дійсних і здогадних учасників Коліївщини на протязі трьох років, зберіглися тільки часткові протоколи кільканадцяти коліївських справ, розгляданих в 1770-1772 роках. Загадкою залишається чому не збереглися ніде протоколи переслухань самого Гонти, ані поверх 800 повстанців, захоплених в полон під Уманню в липні 1768 року, ні в оригіналі, ні в ніякій копії. Заходить підозріння що поляки умисно, зразу ж знищили їх, щоб закрити правду про дійсний характер Коліївщини.
Тому, - підкреслюємо ще раз, - хоч обидві ті збірки судових документів дають багато цікавого матеріялу, їхня вартість дуже проблематична.
З огляду на все те - найвищий час, щоб на основі всего, що було досі опубліковане про Коліївщину, ми дали якнайповніший і якнайбільш об'єктивний огляд подій на правобережній Україні в 1768-69 роках, яким дано назву Коліївщина, їхньої генези та цілей і їхню оцінку з української національної точки зору, а в висліді цього признали Коліївщині і всій Гайдамаччині таке місце в історії українського народу, на яке вони дійсно заслуговують.
Це ми й ставимо завданням цієї нашої праці про Коліївщину у її 200-ліття.

Др. Петро Мірчук


Травень 1968.

------------------------------------------------------------------


[1] Weronika Krebsowa. Opis autenticzny rzezi humanskej. Poznan, 1840.
[2] Pavel Mladanovicz. Rzez Humanska Warszava, 1862.
[3] W. Serczyk. Koliszczyzna. ст. 9.
[4] Lippoman. Rzez Umanska, czyli historija rewolucyi zrobionej przez Zelizniaka i Gonte, napisana rzetelnie, wiernie, dokladnie przez znajdujacego sie w tejze rewoluciji. Bunt hajdamakow na Ukrainie 1768, Poznan, 1854.
[5] Raczinski. Obraz Polski w ХVIII wieku. Poznan, 1842.
[6] І. Франко. Матеріяли до історії Коліївщини. Записки НТШ, Львів, 1904, ст. 42, кн. 6.
[7] Оп. ціт., 11.
[8] Moszczenski, A. Pamietnik do historiji Polskiej. Poznan, 1854.
[9] Оп. ціт., ст. 109.
[10] Цю поему відкрив у рукописному відділі бібліотеки Оссолінських у Львові Іван Франко і надрукував її із своїм обширним коментарем у Записках НТШ за 1904 р., т. 62, кн. 6, ст. 1-40.
[11] Fr. Rawita-Gawronski. Historya ruchow hajdamackich, t. I-II. Lwow, 1901.
[12] W. Serczук. Koliszczyzna. Krakow, 1968, ст. 12.
[13] T. Korzon. Wewnetrzne dzieje Polski za Stanislawa Augusta. Poznan, 1877.
[14] Op cit., 200.
[15] A. Rolle. Wybor pism, t. I. Krakow, 1966.
[16] Op. cit., 37.
[17] T. Morawski. Dzieje narodu polskiego, t. V. Poznan, 1877.
[18] W. Serczук. Koliszczyzna. Krakow, 1968, ст. 8.
[19] Op. cit., 100.
[20] Ibid.
[21] А. Скальковскій. Наезди гайдамак на Западную Украину в ХVII ст., 1733-1768. Одесса, 1845.
[22] С. М. Соловьев. История России с древнейших времен, кн. 3, т. 5-6. Москва, 1960.
[23] Д. Мордовцев. Гайдамаччина. Санктпетербург, 1870.
[24] Д. Бантиш-Каменський. История Росии. М. 1822. ІV, 122.
[25] П. Кулиш. История Воссоединения Руси, т. 3. Санктпетербург, 1877, ст. 365.
[26] М. Максимович. Собрание сочинений, т. І. Київ, 1876.
[27] Переклад за Д. Острянином. Світогляд М. О. Максимовича, Київ, 1960, ст. 113-114.
[28] М. Маркевич. История Малороссии. Москва, 1842.
[29] М. Костомаров собрание сочинений, кн. І і VІ. Ст. Петербург, 1905.
[30] Я. Шульгин. Начерк Коліївщини. Укр. Іст. Бібл. Львів, 1838.
[31] Оп ціт., 103-4.
[32] Оп. ціт., 104.
[33] В. Антонович. Гайдамаччина на підставі виданих і невиданих документів. Укр. Іст. Бібл. Львів, 1898.
[34] В. Антонович. Уманський сотник Іван Гонта. Укр. Іст. Бібл. т. ХІХ, Львів, 1898.
[35] І. Франко. Польська поема про уманську різню. Записки НТШ, т. 62, кн. 6. Львів, 1904.
[36] О. Гермайзе: Коліївщина в світлі новознайдених матеріялів. "Україна", Київ, 1924.
[37] О. Гермайзе, оп. ціт., ст. 34. Очевидну ворожість Гермайзе до цілої Коліївщини можна вияснити тим, що він був змалку вихований в настанові, що колії були авторами "найжахливіших в історії погромів".
[38] Гл. М. Гнатюк. Поема Шевченка "Гайдамаки". Київ, 1963, ст. 16.
[39] Повне видання творів Т. Шевченка. Чікаго, 1960, т. VІІІ, ст. 183.
[40] К. Широцький. Коліївщина. Київ, 1918.
[41] К. Гуслистий. Коліївщина. Київ, 1947. П. Лола. Гайдамаччина. Київ, 1965. В. А. Голобуцький. Максим Желізняк. Москва, 1960.
[42] Ф. П. Шевченко. Про міжнародне значення повстання на Правобережній Україіні. "У І. Ж.", Київ, 1968, кн. 9.
[43] Книга воєнно-судової Коденської Комісії.
[44] Гермайзе. Коліївщина в світлі новознайдених матеріялів. "Україна", 1924, 1-2.
[45] Коліївщина 1768 р. Матеріяли. Київ, 1970. ст. 135-136.

І. ПРАВОБЕРЕЖНА УКРАЇНА В ПЕРІОДІ ГАЙДАМАЧЧИНИ


Період Гайдамаччини охоплює три чверти вісімнадцятого століття: від 1702 р. до 1775 р.
Українська Козацька держава, відновлена гетьманом Богданом Хмельницьким, мала у свому складі всі центральні та східні українські землі і лише західня Україна залишалася далі під польською окупацією. Але прийняття "протекторату" московського царя зробило Україну об'єктом політичної гри між Москвою, Польщею та Туреччиною і у висліді того прийшло повторюване шматування України на Правобережну і Лівобережну. Тому й історія цих двох, насильно розірваних частин України почала творитися окремо.
Хвиля безпереривних, менших і більших збройних виступів українського народу в обороні своєї волі, прозвана Гайдамаччиною, скеровувалася проти польських наїзників і захоплювала тільки правобережну Україну. На лівобережній Україні продовжувала в тому періоді існувати - під "протекторатом" Москви - Українська Козацька держава, із власним гетьманом у проводі. Правобережна Україна опинилася знову в польській неволі в 1711 році на підставі нової умови Москви з Польщею. На обезлюднені простори Правобережної України посунула зі заходу знову Польща зі своїм ладом і своїми законами, чи, вірніше, із своїм беззаконням та із своєю шляхтою, магнатами і шляхецькою "голотою" на службі магнатів, яка стала заселювати Правобережжя своїми панщизняними "хлопами" - закріпощеними українськими селянами Волині й Галичини. Правобережна Україна стала частиною "Польської Ржечипосполитої". А тому, для зрозуміння політичного, економічного та соціяльного положення Правобережжя треба хоч загально познайомитися з політичним, економічним, соціяльним і моральним станом Польщі та її мешканців у ХVІІІ столітті.
1. Населення Польщі й українських земель під Польщею за час Коліївщини.
Подати точні статистичні дані відносно населення Польщі й українських земель під Польщею в 1768 році неможливо тому, що в колишній Польщі аж до її упадку дійсного перепису населення ніколи не переводжено. Не переводив перепису населення Польщі в той час і ніхто інший. А тому такі дані можна тільки дедукувати приблизно на підставі тогочасних різних податкових звідомлень, або спираючись на статистичні дані, проведені по розборі Польщі австрійським, німецьким і російським урядами, шляхом відчислення найбільш імовірного приросту населення між періодом Коліївщини й часом проведення тих переписів населення, приблизно чверть століття пізніше.
Найбільше матеріялу для цього зібрав польський дослідник того періоду Тадеуш Корзон у своїй праці "Внутрішні справи Польщі за Станіслава Августа, 1764-1794".46 Групуючи всі доступні йому джерела й узагальнюючи висновки, Корзон подає такі статистичні дані:
Населення цілої Польщі в 1764 році - 11,420.000, тобто кругло 11 і пів мільйона. Польський історик Лєлєвель47 у своїх обчисленнях приходить до суми 12,229.000. Німецький історик Бюшінг у своїй "Географії Польщі", виданій у 1768 році,48 подає число населення тодішньої Польщі на 12 мільйонів. Його цифра є середньою, меншбільш, висновків обчислень Корзона й Лєлєвеля і тому найбільш правдоподібна.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25

Схожі:

Коліївщина гайдамацьке повстання 1768 р. Петро Мірчук iconГайдамацьке повстання 1768 р
Початки Гайдамаччини. Семен Палій: перехід від козаччини до гайдамаччини. Повстання 1702 р
Коліївщина гайдамацьке повстання 1768 р. Петро Мірчук iconБіографія івана гонти ватажка народно-визвольного гайдамацького повстання 1768-1769 рр на Правобережній Україні
Уманський сотник Іван Гонта увійшов в історію як чільний провідник Коліївщини великого народно-визвольного гайдамацького повстання...
Коліївщина гайдамацьке повстання 1768 р. Петро Мірчук iconVarnak ueuo com Дмитро Дорошенко
Хмельниччина в історіографії. Польська Річ Посполита напередодні повстання Хмельницького. Причини повстання. Особа Богдана Хмельницького....
Коліївщина гайдамацьке повстання 1768 р. Петро Мірчук iconПетро конашевич-сагайдачний
Цей Петро Конашевич, муж рідкісної мудрості й зрілого судження у справах, винахідливий у словах І вчинках, хоча за походженням, способом...
Коліївщина гайдамацьке повстання 1768 р. Петро Мірчук icon12 липня 1900 р. – народився Петро Григорович Нестеренко
Оскільки земля не могла прогодувати родину, батько подався на заробітки до Донбасу, де й син Петро, отримавши початкову освіту, вже...
Коліївщина гайдамацьке повстання 1768 р. Петро Мірчук iconПетро Антонович Косач
Петро Антонович Косач — український юрист, громадський діяч, освітянин. Батько Лесі Українки та Михайла, Ольги, Оксани, Миколи, Ізидори...
Коліївщина гайдамацьке повстання 1768 р. Петро Мірчук iconПетро Антонович Косач
Петро Антонович Косач — український юрист, громадський діяч, освітянин. Батько Лесі Українки та Михайла, Ольги, Оксани, Миколи, Ізидори...
Коліївщина гайдамацьке повстання 1768 р. Петро Мірчук iconМах Петро Петрович
Бугом. У квітні 1941 року батько Петро Олексійович трагічно загинув від рук польського шовініста, І мати Анастасія Дмитрівна взяла...
Коліївщина гайдамацьке повстання 1768 р. Петро Мірчук icon1690 р. – народився Петро Іванович Калнишевський
Петро Іванович Калнишевський, останній кошовий Запорозької Січі, який після її знищення був засланий на Соловки. Помер у Соловецькій...
Коліївщина гайдамацьке повстання 1768 р. Петро Мірчук iconIssn 2312-1165 Державний вищий навчальний заклад
Редакційна рада: Микола Кугутяк, Олег жерноклеєв, Леонід Зашкільняк (м. Львів), Петро Круль, Василь Марчук, Борис Савчук, Михайло...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка