Коліївщина гайдамацьке повстання 1768 р. Петро Мірчук



Сторінка20/25
Дата конвертації22.02.2018
Розмір3.59 Mb.
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   25
Прибувши до Крилова, Неживий довідався, що майже всі поляки й жиди заздалегідь утекли із своїм майном на лівий беріг Дніпра, на терен російської окупації. Тому Неживий написав до "русского" коменданта на лівому березі Дніпра, пполк. Хорвата, листа,385 в якому було сказано: "Просимо все майно від них собі забрати, а їх усіх, хоч би й сонних, нам передати. Не за маєтки ми боремося, а за те, щоб віра наша християнська від них більше не терпіла".
Так ото, всі документи і свідчення, що збереглися, відносно діяльности Семена Неживого як отамана повстанців, показують його як людину інтелігентну, грамотну, свідому цілей боротьби, ідейного борця за волю й соціяльну справедливість, оборонця покривджених, дбайливого сторожа ладу й порядку.
Твердження Гермайзе, нібито Неживий був неписьменним,386 явно тенденційне й нічим необосноване: невідомо на чому спираючись, Гермайзе впевняє, нібито всю широку кореспонденцію Неживого провадив за нього його писар Ісаєнко; а з численних свідчень сучасників виразно виходить, що Неживий від самого початку повстання, заки ще до нього приєднався Ісаєнко, прибувши до села чи міста, скликав мешканців і читав їм - як свідчить суджений Ботвиненко - "Якісь накази". Як же неписьменний міг би читати перед зібраною громадою?
Крайнє тенденційним є і його, Гермайзе, висновок, нібито Неживий "робив спробу ввійти в порозуміння з урядом, виявивши й розуміння політичної ситуації і швидко зорієнтувавшись у самих різнородних обставинах". З яким "урядом"? Окупаційним урядом Правобережної України, де діяв Неживий, була Польща, а по його ліквідуванні українськими повстанцями тут був український уряд; проти першого, польського, уряду Неживий боровся збройно і в ніякі порозуміння з ним не пробував входити, а другий, український, уряд Неживий беззастережно визнавав, будучи сам його членом. А з російським урядом Неживий намагався тільки встановити добросусідські відносини, стараючись насамперед у прямих розмовах із представниками російського уряду обопільно вияснити ситуацію. Так само, як - для прикладу - в 1941 році пробували це, власне, робити у відношенні до Німеччини керівники відновленої української держави. Для Неживого, як і для інших провідників Коліївщини, було незрозумілим, чому у кривавій розправі українських повстанців із польськими окупантами православна Росія повинна стати збройно на захист панування католицької Польщі над Правобережною Україною і проти православних українців. Йому здавалося, що тут мається до діла з якимсь непорозумінням і для обопільних роз'яснень Неживий пропонував його особисту зустріч із представниками Росії.
У відповіді на пропозиції Неживого, у другій половині липня 1768 р. російський полковник Чорба через окремого післанця запросив полковника Неживого на особисту зустріч у селі Галаганівці. Неживий поїхав туди з писарем Ісаенком і канівським сотником Василем Мизиним. Але в Галаганівці, замість полковника Чорби, ждала на українських представників російська гусарська боївка, яка неждано кинулася на Неживого і двох його товаришів, обеззброїла їх і відставила спішно до Глинська до Чорби, як російських в'язнів. Звідти їх відставлено закутих у кайдани до Кременчука бригадирові Чортову, а той доставив їх до російської військової тюрми в Києві.
Із судово-слідчих протоколів пробивається виразно наматання Неживого доказами найрішучіше заперечити закид йому й іншим повстанцям у розбишацтві і грабежах та довести протилежне, що він й інші українські повстанці боролися "за віру християнську", за соціяльну справедливість, лад і порядок. І в дії, і в зізнаннях полковник Неживий визнає Максима Залізняка своїм зверхником і керівником усього повстання.
Після такого ж самого підступно-зрадницького схоплення москалями на наказ російського вищого командування і, без сумніву, на доручення російського уряду, як це було у випадку Залізняка, Неживого в дальшому зустріла та сама доля, що й Залізняка. По закінченні слідства йому відчитано такий самий присуд, як Залізнякові: кара смерти із стосуванням тортур, замінена на стоп'ятдесят ударів батогом вирвання ніздр і випалення розпеченим залізом на чолі та на обидвох лицях тавра каторжника й заслання в Сибір на досмертну важку працю.
Полковник Семен Неживий ніякого відношення до справи Балти не мав і російська влада ні у слідстві, ні у присуді ніякої вини в нападі на турецьку територію Неживому не приписувала. Й коли йому присуджено ту саму кару, що й Залізнякові, то, це доказує крайню ворожість Росії до українського повстання, до визвольних змагань українського народу й на стосування варварсько жорстоких кар супроти керівників повстання та усіх його учасників справа заатакування повстанцями двох турецьких міст - Балти й Голти - ніякого впливу не мала.
Екзекуцію на Неживому й 48 інших повстанцях було виконано в Новоросії, при Глинському шанці на польсько-російській границі, напроти Мотронинського манастиря, "в якому було первоначальне зборище і гніздо тих розбишак", як це сказано у присуді російського суду. На цю ганебну сцену звірських знушань були запрошені представники польської окупаційної влади Правобережжя та польської шляхти, щоб вони могли насолоджуватися муками катованих українських повстанців. Після того, коли жертви тортур були знову спроможні маршувати, їх відставлено, в Сибір. Там, на каторзі, полковник Семен Неживий, мабуть, і загинув.
У слідчому протоколі про Неживого записано, що він віком 24 роки, росту великого ("большого"), волосся темно-русяве, очі сірі, довголиций, над правою бровою близна.
Нам видається надто мало правдоподібним усе те, що записане у слідчому протоколі про раніше минуле Неживого: й те, що його семилітньою дитиною віддав батько на науку гончарства, де він пробув шість літ, і те, що, прибувши опісля 13-літнім хлопцем на Запоріжжя, він пішов там на заробітки по різних місцях "риболовної промисловости", коли знаємо, що на Січі брали дітей у школу, і сам вік Неживого, записаний у протоколі, сумнівний, бо тяжко повірити, щоб таку інтелігенцію, вміння і досвід у військовому ділі та в адміністраційних справах, як це виявив Неживий, міг виявити 24-літній бурлака, колишній гончар і потім риболовний робітник, та ще й - якщо б повірити у твердження Гермайзе - неписьменний і неграмотний "аргат". Нам здається, що Неживий мусів мати дещо більше, як 24 роки, і що його не без причини всі інші повстанці звали "запорозьким отаманом".
У кожному разі - Семен Неживий на тлі зібраних ним письмових свідчень українських громад, бодай частинно збережених у судових архівах, і зізнань інших учасників повстання, свідків дій Неживого, показує постать повстанського командира Коліївщини як високо інтелігентного, політично грамотного, дуже ідейного борця за кращу долю українського народу, невтомного сторожа ладу й порядку, вмілого організатора нового політичного й соціяльного ладу. Удокументований потрет Семена Неживого, як одного із найголовніших провідників Коліївщини, являється переконливим запереченням принизливих закидів учасникам Коліївщини і їхнім провідникам розбишацтва, пиятики, неграмотности й анархії. Удокументований морально-політичний портрет Неживого гідно презентує те повстання українського народу, що його прозвано Коліївщиною.
5. Полковник Микита Швачка
Ім'я повстанського отамана Швачки збереглося насамперед у народніх піснях. Найбільше інформацій про нього повинно бути в судово-слідчих протоколах російської окупаційної влади в Києві, де Швачка після того, як попав раненим у полон, був суджений разом з іншими учасниками коліївського повстання. Але вже перший дослідник знайдених у 1930-их роках російських судово-слідчих протоколів, О. Гермайзе, стверджує, що "до нас дійшло не все. Ми не маємо, напр., допита Швачки і його гайдамаків - ті матеріяли, очевидно, згубилися".387 Зберігся тільки коротенький рапорт підполковника Брінка й рапорт полковника Протасова, командирів московського карабінерного полку, в бою з якими Швачка попав у російський полон. Інші короткі інформації про Швачку були зібрані давнішими дослідниками Коліївщини.
Перш за все, російський офіційний рапорт різниться від усіх попередніх відомостей щодо імени Швачки. В усіх попередніх матеріялах подано, що Швачка звався на ім'я Яків; а в російському офіційному рапорті про полонення та у збереженій судово-слідчій записці про "справу Швачки" подано як ім'я Швачки Микита. З огляду на те, що персональні дані до протоколу були подані самим Швачкою, ми приймаємо як його ім'я і прізвище в період його участи в Коліївщині - Микита Швачка.
Родом із Волині, Микита Швачка описаний у згаданому рапорті як "літ 40, росту низького, волосся темнорусяве, очі яснокарі, довголиций". Сам він звав себе отаманом канівського куреня; але, коли він опинився на Запоріжжі, як звався на прізвище по-батькові і яке прізвище він мав на Січі, не знаємо. У слідчих протоколах згадується, що восени 1767 р. Швачка виїхав із Запоріжжя "в Польщу", тобто на територію окупованої поляками Правобережної України, "для продажи соли", там перезимував і пристав до Залізняка.388 В інших джерелах подано, що Швачка був у гурті тих кільканадцяти запорожців, які прийшли з Січі разом із Залізняком. У кожному разі, Швачка належав до тих чотирьох провідників коліївського повстання, які те повстання разом із Залізняком плянували і якому згідно із пляном повстанських дій було призначено керувати діями на ширшому терені.
Швачці було призначено район Білої Церкви, в якому оперував колись славний козацький полковник Семен Палій. У свій район дії маршував Швачка зразу із головним повстанським відділом під командуванням полк. Максима Залізняка, беручи участь у перших повстанських боях. Щойно по здобутті Богуслава, коли Залізняк скерував свій марш на захід, Швачка із своїм заступником Андрієм Журбою відділився від Залізняка й помаршував із своїм відділом на північ. Його відділ у тому часі, як це подав на слідстві Чернявщенко,389 мав 10 запорозьких козаків і 200 "польських", тобто надворних українських козаків, що приєдналися до повстання разом із поручником Копиткевичем. До того основного ядра стали горнутится українці не тільки з тієї частини "польської" України, де оперували повстанські загони Швачки. Мешканець Києва Чернишенко оповідає на допиті, що після вибуху повстання до Києва прибув післанець Швачки, запорожець Василь, із завданням збирати охочих до повстання. На його заклик відгукнулося 50 молодих українців із Києва, які прокралися через бережений російським військом кордон і з'єдналися із Швачкою. А на території Запоріжжя власник козацького зимівника Максимів зорганізував відділ із 40 душ і, перейшовши кордон, помаршував у Білоцерківщину, де з'єднався з отаманом Швачкою. У скорому часі частина полковника Швачки зросла до тисячі повстанців.390 Про цей повстанський загін маємо виразні свідчення, що він складався із запорожців зі Січі, запорожців із зимівників, українських козаків польської надворної міліції, правобережних українських селян, українських міщан із Києва, і навіть український шляхтич із Волині, свояк Швачки, Митинський, став членом цього повстанського загону.
Швачка поділив свої повстанські сили на сотні й у скорому часі прочистив від поляків район між Богуславом, Білою Церквою, Васильковом, доходячи на заході до Бердичева й Житомира. У Трипіллі над Дніпром Швачка зударився з російською частиною, яка стала в обороні поляків. Змусивши боєм ту частину відступити за російський кордон, Швачка завернув до Хвастова і тут зробив свою квартиру. На початку липня Швачка розділив свою частину: Журба із трьома сотнями як їх комендант, отже полковник, подався далі на захід, а Швачка переніс свою квартиру до Богуслава.
Швачка із своїм помічником Журбою - каже Гермайзе391 - займалися не тільки військовими операціями, а й вели інтенсивне листування із представниками польської та російської влади. Виступ російської армії у Трипіллі над Дніпром проти українських повстанців, в обороні поляків, заскочив Швачку. Чи це був тільки самовільний виступ одного загону російської армії, чи вияв постави російського уряду й самої цариці до українського повстання? Щоб вияснити це, Швачка із Журбою починають переписку із представниками російської влади. "Ваша милость удержує руку за ляшеньками" - пишуть вони в листі російському генерал-губернаторові в Києві.392 Вони подають, що діють по дорученню "нашого полковника Залізняка", кошового і "єя в-ва і-ці".393 Дехто думає, що в тій згадці про царицю виявляється переконання Швачки, Журби та інших повстанців, що вони діють на доручення, або щонайменше згідно з волею російської цариці Катерини. Алеж факт, що першу розмову провели Швачка й Журба з російським військом зброєю у кривавому бою в Трипіллі над Дніпром, і щойно після того почали листовну переписку із представниками російського уряду, говорить про що інше. Вживані в листах фрази на адресу цариці ніщо інше, як вживані скрізь у світі дипломатичні хитрування. Доказом того є те, що переходячи до прямого контакту з Воєйковом, Швачка й Журба не їдуть на запроповану зустріч самі, але висилають із листом своїм представників.
9-го липня (28-го червня ст. ст.) 1768 р. Швачка й Журба, бажаючи розкрити становище російського уряду до українського повстання, вислали до російського генерал-губернатора Воєйкова в Києві з листом спеціяльне посольство у складі трьох козаків. Воєйков заарештував усіх трьох, як злочинців і бунтівників, але після консультації з царицею Катериною відіслав одного з них до Хвастова з повідомленням про негативну поставу російського уряду до Коліївщини й закликом, щоб Швачка й Журба з усіми повстанцями здалися російському військові. Швачка й Журба відкинули цю вимогу, продовжуючи діяти як командири незалежної української повстанської армії. Замість здаватися москалям, вони почали поширювати між українським народом відозву з остереженням, що Росія є таким самим ворогом українського народу, як і Польща.
На доручення генерал-губернатора Воєйкова проти Швачки й Журби був висланий Московський карабінерний полк під командою полк. Протасова. Російське військо оточило квартиру Швачки з частиною його війська в районі Богуслава. Скільки повстанців мав тоді Швачка при собі - невідомо. Але й тепер він рішуче відкинув вимогу москалів здатися. В народній пісні співається про це:
"Крикнув Швачка на осавула:

"Із коней додолу!

Ох, не даймося, панове молодці,

Ми москалям в неволю".


У кривавому бою частина повстанців загинула, частина прорвалася з моаковського оточення й відступила в ліси, а ранений Швачка із шестидесятьма вісьмома повстанцями попав у московський полон.
Дальша доля полковника Микити Швачки така сама, як й інших повстанських отаманів, що попали до рук москалів. Після слідчих допитів у київській військовій тюрмі, російська окупаційна влада Лівобережної України засудила його на кару смерти, зі заміною на стоп'ятдесят ударів батогом, випалення розпеченим залізом на чолі й обидвох лицях тавра каторжника, вирвання ніздр і заслання на досмертні важкі роботи в сибірській каторзі. Присуд на Швачці і 28 інших жертвах московського звірства мали бути виконані у Васильківському російському форпості. Ця група була вислана з київської тюрми 24-го вересня ст. ст., тобто 3-го жовтня н. ст. 1768 р. під охороною відділу Сєвського піхотного полку під командою ппор. Урбановича. Чотири дні пізніше командир Васильківського форпосту рапортував генерал-губернаторові Воєйкову: "Швачка с товарищами присужденное им наказание у Васильковского форпоста при границе в присутствие моем через отправленного Киевской губернской канцелярией палача Леонова учинено".394 Після цього Швачку з іншими відставлено в Сибір.
Потверджена кількома наворотами істориком Гермайзе, який в іншому місці твердив, нібито всі колії були неграмотними, широка переписка Швачки свідчить, що він був свідомим самостійником, непримиримим ворогом і польських, і російських наїзників.
6. Полковник Андрій Журба
Андрій Журба, якого Равіта-Гавроньський називає Василем Журбою, запорожець, колишній отаман Канівського куреня, був одним із тих кільканадцяти запорожців, що прибув до Мотронинського манастиря для організування повстання разом із Залізняком. Ведена ним кореспонденція, зразу разом із Швачкою, а потім самостійно, вказує, що Журба був людиною письменною і грамотною.
Равіта згадує, що до Коліївщини Журба звався Василь Тесленко; на жаль, Равіта не подає, звідки він узяв ту відомість і чи те ім'я та прізвище, Василь Тесленко, було родове, по-батькові, чи прибране на Січі. В кожному разі ця інформація вказує, що ім'я і прізвище "Андрій Журба" були прибраними.
В перших двох місяцях повстання, травні й червні, Журба діяв разом із Швачкою. Разом вони обидва й підписували листи та відозви. Виглядає, що Журба був тоді заступником Швачки.
На початку липня загін Швачки, що мав тоді більше як тисячу повстанців, розділено, й Журба почав діяти самостійно. Із поверх трьома сотнями повстанців Журба подався з Богуслава через Білу Церкву на північний захід у напрямі Волині.
Але коло села Блощинці в районі Білої Церкви Журба попав у засідку російських частин, що в районі Києва перейшли кордон, щоб помагати полякам ліквідувати українське повстання. Рум'янцев звітував, що у кривавому бою згинуло 30 повстанців, а 64 попало в полон. Командир московського карабінерного полку, полковник Протасов, рапортував Воєйкову, що він здобув у бою чотири знамена, дві мідні й одну чавунну гармату та п'ять залізних гаківниць і що "стаман Журба и до тритцати человек казаков на месте побито". "Так скінчив своє життя цей сподвижник Швачки" - робить із того позасумнівний висновок Гермайзе.395 Спираючись на цей рапорт російського полковника Протасова, й інші історики приймають, як факт, що Журба загинув у бою під Блощинцями.
Та в інших джерелах ми знаходимо що інше. Польський сторик Корзон396 подає, що ще й навесні 1769 року оперували три сильні повстанські загони: Журби, Тимченка й Панченка, силою разом поверх тисячі люда. А інший польський історик, А. Й. Роллє397 подає, що всю зиму 1768-69 рр. Журба, отаборившись у лісі під Вільхівцем, Панченко в районі Лисянки, а Тимченко у Звенигородщині вели дуже жваву бойову дію, даючися взнаки і польським, і російським військовим частинам. Загін Андрія Журби мав тоді понад сімсот чоловік, а загони Панченка й Тимченка - по 200 чоловік. Із цих даних виходить, що інформація російського полковника Протасова, начебто отаман Андрій Журба загинув у бою коло села Блощинці, незгідна із правдою; Протасов або впав жертвою фальшивої інформації, або свідомо вигадав це, щоб підбити собі ціну як тому, що вбив отамана Журбу.
На ділі, Журба в запеклому бою біля Блощинець із масою свого загону прорвав московське оточення й відступив, пересунув свій осідок і після того, як три дні пізніше полковник Швачка в бою коло Богуслава попав раненим у московський полон, перебрав становище Швачки, як білоцерківський полковник.
На тому пості полковник Андрій Журба продовжував успішно повстанські дії всю осінь 1768 та зиму 1768-69 рр. Між українським населенням, - подає Ролле, - поширювано відозви, підписані "Козак Іван", в яких голошено, що не лише ляхи, але й москалі (чи, як хтось хоче - росіяни) є ворогами українського народу, й тому треба боротися проти обидвох ворогів, бо, лише звільнившись з ляцького й московського ярма, Україна стане вільною. Повстанські відділи ліквідували польську шляхту, що на вістку про російську військову акцію проти повстанців під Уманю почала повертатися з Польщі в Україну, та громили менші загони російської армії, які йшли на поміч польській шляхті. Алярмуючі вісті про успішні дії українських повстанців та благання поляків заставили князя Голіцина вислати ген. Вуїча із 2-ма тисячами донців, 60-ма стрільцями й гарматами для підсилення російських сил, що помагали польському комендантові Стемковському. Весною 1769 року злучені польсько-російські війська розбили під Ротмістрівкою частини загону Журби під командою отамана Шостака, а три дні пізніше головні сили полковника Журби. В запеклих боях отаман Шостак і полковник Андрій Журба загинули.
Це сталося, мабуть, у травні 1769 року. Значить, полковник Андрій Журба зумів устоятися в боях проти польських і російських військ цілий рік.
7. Полковник Станкевич
Дуже цікавою особою являється другий із черги наслідник полковника Неживого на пості керівника повстання в південно-східній частині Наддніпрянщини - Станкевич. У час Коліївського повстання він був капітаном російського гусарського полку у Новосербії, а до коліїв пристав осінню 1768 року. Цікавий він насамперед тим, що до повстання приєднався вже після захоплення москалями в полон гетьмана Максима Залізняка й полковника Івана Гонти, коли повстанці мали вже виразно проти себе поруч польських військ теж московські війська й офіційно задекляровану ворожість до повстання московської цариці, а тому всі познаки вказували, що з'єднані польсько-московські війська втоплять повстання в морі крови. Зумівши вибитись у російській армії на становище капітана, Станкевич мусів бути людиною інтелігентною і знавцем військового діла. З того, як повелися москалі з тими учасниками коліївського повстання, які попали в полон, Станкевичеві мусіло бути ясним, що його жде тільки смерть у бою, або жорстокі тортури, якщо б він попав до рук москалям. І коли він усе таки приєднується до повстання, то цим засвідчує свій небуденний патріотизм, відчуття морального обов'язку супроти свого поневоленого народу, що став до бою, і свій подивугідний героїзм. По-друге, особливе зацікавлення мусить викликати факт, що його боротьба скеровується виразно проти московських військ і має не тільки оборонний, але й зачіпний характер.
На жаль, інформації про нього дуже скупі. Можливо, що їх і було мало. Але, якщо докладніші інформації про нього й були в російських архівах, то й давні московські, й теперішні совєтські "історики" поспішили знищити їх. Бо власне Станкевич, полковник коліївських повстанців, недавній капітан російського гусарського полку, найвиразніше доказує своєю дією, що не "за возз'єднання із братнім русским народом", але за звільнення України однаково з польського, як і з московського ярма колії підняли повстання і стали до нерівного бою проти Польщі та проти Москви.
Коли саме і в яких обставинах Станкевич приєднався до коліїв - невідомо. Вперше згадується його ім'я в польських повідомленнях під кінець листопада 1768 р. як наступник впавшого в бою полк. Майбороди. Збережений у польському архіві "Журнал польського війська" описує бої пол'яків і москалів зі загоном Станкевича силою ок. 1.000 повстанців у першій половині грудня 1768 р. В районі Сміла-Жаботин 15-го грудня загін Станкевича розгромив московську військову частину під командою пор. Вепрейського, що транспортував полонених повстанців до київської тюрми, і звільнив усіх полонених. 18-го грудня ротмістр польського війська Бучацкі звітував Браніцкому про бойові дії частин Станкевича в районі Біла Церква-Жаботин-Лисянка-Богуслав.
Загинув Станкевич у бою з москалями, мабуть, весною 1769 року.398
Для поляків Станкевич "росіянин", бож недавній капітан російського гусарського полку, для інших серб, бо його частина перед його переходом до коліїв була стаціонована у Новосербії. Для ще декого він "мабуть білорус", бо прізвище Станкевич відоме серед білорусів. А в дійсності Станкевич чистокровний українець із Лівобережної України, який у тодішніх умовинах опинився на пості російського капітана так, як Гонта на пості польського сотника. Обидва вони залишалися щирими українськими патріотами й гідно сповнили свій обов'язок супроти України в час важкої проби.
8. Полковник Іван Бондаренко
Іван Бондаренко належав до гурту тих запорожців, що разом із Максимом Залізняком прийшов із Січі до Мотронинського манастиря організувати нове повстання проти польських займанців. Він став теж одним із чотирьох головних командирів повстанських дій: згідно з виготовленим організаторами повстання у "Мотронинській Січі" плянами, Бондаренкові припало завдання керувати звільненням північної частини Київщини, Полісся й північної Волині.
Історик Я. Шульгин подає, що Іван Бондаренко був родом із села Грузьке, київського "уєзда". Відомо теж, що він був запорозьким козаком, але коли пішов на Запоріжжя і що там робив, невідомо.
Дуже скупі відомості про його бойові дії занотовані в Коденській книзі.399 Там згадується про здобуття його частинами Маркова, Брусилова, Рожова, Бишова та змальовано його як безпощадного винищувача поляків і жидів. Суджений у Кодні в травні 1770 р. Корній Москаленко подає, що по здобутті Бишова полковник Бондаренко казав повісити на воротах цвинтаря домініканів польського ксьондза, жида й собаку та помістити над ними великий напис: "Лях, жид і собака - все віра однака".


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   25

Схожі:

Коліївщина гайдамацьке повстання 1768 р. Петро Мірчук iconГайдамацьке повстання 1768 р
Початки Гайдамаччини. Семен Палій: перехід від козаччини до гайдамаччини. Повстання 1702 р
Коліївщина гайдамацьке повстання 1768 р. Петро Мірчук iconБіографія івана гонти ватажка народно-визвольного гайдамацького повстання 1768-1769 рр на Правобережній Україні
Уманський сотник Іван Гонта увійшов в історію як чільний провідник Коліївщини великого народно-визвольного гайдамацького повстання...
Коліївщина гайдамацьке повстання 1768 р. Петро Мірчук iconVarnak ueuo com Дмитро Дорошенко
Хмельниччина в історіографії. Польська Річ Посполита напередодні повстання Хмельницького. Причини повстання. Особа Богдана Хмельницького....
Коліївщина гайдамацьке повстання 1768 р. Петро Мірчук iconПетро конашевич-сагайдачний
Цей Петро Конашевич, муж рідкісної мудрості й зрілого судження у справах, винахідливий у словах І вчинках, хоча за походженням, способом...
Коліївщина гайдамацьке повстання 1768 р. Петро Мірчук icon12 липня 1900 р. – народився Петро Григорович Нестеренко
Оскільки земля не могла прогодувати родину, батько подався на заробітки до Донбасу, де й син Петро, отримавши початкову освіту, вже...
Коліївщина гайдамацьке повстання 1768 р. Петро Мірчук iconПетро Антонович Косач
Петро Антонович Косач — український юрист, громадський діяч, освітянин. Батько Лесі Українки та Михайла, Ольги, Оксани, Миколи, Ізидори...
Коліївщина гайдамацьке повстання 1768 р. Петро Мірчук iconПетро Антонович Косач
Петро Антонович Косач — український юрист, громадський діяч, освітянин. Батько Лесі Українки та Михайла, Ольги, Оксани, Миколи, Ізидори...
Коліївщина гайдамацьке повстання 1768 р. Петро Мірчук iconМах Петро Петрович
Бугом. У квітні 1941 року батько Петро Олексійович трагічно загинув від рук польського шовініста, І мати Анастасія Дмитрівна взяла...
Коліївщина гайдамацьке повстання 1768 р. Петро Мірчук icon1690 р. – народився Петро Іванович Калнишевський
Петро Іванович Калнишевський, останній кошовий Запорозької Січі, який після її знищення був засланий на Соловки. Помер у Соловецькій...
Коліївщина гайдамацьке повстання 1768 р. Петро Мірчук iconIssn 2312-1165 Державний вищий навчальний заклад
Редакційна рада: Микола Кугутяк, Олег жерноклеєв, Леонід Зашкільняк (м. Львів), Петро Круль, Василь Марчук, Борис Савчук, Михайло...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка