Коліївщина гайдамацьке повстання 1768 р. Петро Мірчук



Сторінка4/25
Дата конвертації22.02.2018
Розмір3.59 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25
Не менша розгнузданість і неймовірно низький рівень моралі та культури, як у цивільному житті тодішньої польської шляхти, царювала і в польському війську. Військові становища були платні. А тому той сам польський шляхтич "бував ротмістром в одному відділі й одночасно полковником у другому та генералом у третьому, побираючи скрізь платні і пропускаючи їх на пиятику та гульні. А при тому ще й організуючі грабежі".77 Поняття дійсного патріотизму було полякам чуже: "Князь Каспер Любомирський - колись краківський воєвода, а в тому часі (1768р.) генерал у чинній російській службі".78
Хоробрість, що нею так чванилися завжди поляки, була в дійсності соромним боягузством: "На протязі трьох чвертин століття (т. зн. весь період Гайдамаччини) поляки не здобулися ні разу на акт лицарської оборони, але замість того, жебрали ласки і протекції московських генералів, скаржилися на сеймиках, писали обширні жалісні меморіяли до послів, слізні супліки до королів. Замість вирушити на поле бою, шляхта тікала до оборонних замків, під опіку чудотворних образів, де її досягали гайдамацькі списи і де справлювано різню, забираючи шаблі, що служили полякам-шляхтичам вже лише для прикраси їхніх кунтушів".79 Відважними були поляки тільки супроти безборонних та у грабіжницьких нападах на слабшого поляка-шляхтича.
"Судді, що не вміли ні читати, ні писати, судили справи чародійства, брали обвинувачених на тортури й це було так широко практиковане, що хоча б обвинувачений признався одразу до вини й був засуджений на смерть, то все одно наперед брано його на тортури, щоб видав спільників. Палено на стосі "чарівниць" і "чарівників", прилюдно катовано разом із звірятами неодружених матерів - і тому то стільки немовлят потайки вбивано; а все те було вислідом фанатизму монахів і ксьондзів".80
"Вище духовенство (польське) наслідувало повністю так звану аристократію, вживаючи аж до пересади розкошів і насолоди. Ксьондзи не цуралися мати більш розкішні палати, аніж костьоли, багатше хатнє умеблювання, аніж прикраси в костьолах; числену обслугу і ще більше бідноти на гною... Було багато єпископів, які рідко, всього кілька разів у році були при престолі. Ординації, тобто висвячування священиків, вони здавали на своїх авдиторів, а самі віддавалися забавам, розривкам, двірській розпусті... Пшерембський, канонік краківський і київський... їздив завжди з музикою і в товаристві монаха ордену бернардинів, який замість ньото відмовляв молитви... Єпископ куявський Рибінський та луцький Нарушевич тримали обидва по "старостисі". Більшість монахів, а особливо манастирських настоятелів зуживали манастирські добра для своїх розкошів".81
Таким ото було дійсне культурне й моральне обличчя тогочасної польської шляхти й польського духовенства згідно із свідченнями польських сучасників і польських істориків, сумлінних дослідників тієї доби.
5. Польські збройні сили в період Гайдамаччини
Регулярна польська армія в період Гайдамаччини виносила від 17 до 20 тисяч жовнірів. Вона складалася із двох частин: польської - 12 тисяч і литовської - від 5 до 8 тисяч. "Польське" військо, або теж "коронне", ділилося на чотири "партії" по 3 тисячі жовнірів: великопольську, малопольську, сандомирську й українську; назви тих частин походили від території, на якій дана частина була стаціонована і яку та "партія", тобто частина регулярної польської армїї, повинна була обороняти. Комендант "партії" звався "регіментар". Військова "партія" ділилася на приблизно 30 сотень, званих "хоругов", якими командували "ротмістри". Вояками тієї регулярної польської армії були "товариші", тобто шляхтичі, що зголосилися до військової служби, і приведені ними по 2 до 4 "шерегові", члени їхньої челяді, звичайно дрібної, безземельної шляхти. Ротмістр одержував із державної каси гроші на удержання його "хоругви" і розділяв її між "товаришів" для кожного із них і для його "шерегових". Заможнішим шляхтичам, що голосились до війська, залежало тільки на гонорах, тому їхня дійсна участь в армії кінчалася часто на вписанні себе до військового реєстру, званого "компут" і до принагідного вдягання військового мундиру для паради. Для заступства у війську вони приводили свого "намісника", тобто ним оплачуваного заступника. Ротмістри такому звичаєві нітрохи не противились, бо коли "товариша" не було на час, щоб особисто забрати платню для себе і його "шерегових", то платня залишалася ротмістрові. Заможні шляхтичі, які вписалися до "хоругви", воліли бавитись і не переривати своїх гулянок, щоб забрати платню, й оплачували своїх "намісників" та своїх "шерегових" власними грішми. Ів. Антонович думає,82 що "шереговими" були кріпаки або челядники; польські джерела подають, що "шереговими" були засадничо зубожілі польські шляхтичі із дрібної шляхти.
Правильного військового вишколу не знала тодішня польська армія зовсім. Польський мемуарист згадує, що йому тільки раз доводилось бачити щось подібне до муштри, проводжене ротмістром із вояками його "хоругви", тобто сотні, а й то, на його думку, було тільки забаганкою, для розривки, без якоїсь продуманої системи. Свій час проводили польські жовніри на грі в карти, пиятиці і розбишацтві.
Боєздатність вояків польського війська була дуже сумнівної вартости. Вони виявляли розбишацьку відвагу в нападах на безборонних селян, щоб пограбувати їх; але при зустрічі з гайдамаками вони звичайно тікали до замку, якщо їх не було хоч уп'ятеро більше від гайдамаків. Очевидець Кітович свідчить, що "треба було виставляти 200, 300 або й більше вояків нашого (т. зн. польського) війська, щоб перемогти 50 гайдамаків".83 Тому регулярне польське військо було придатним тільки для переслідування маленьких гуртів гайдамаків; при висилці проти більшого гайдамацького загону роблено з'єднання багатьох "хоругов".
Підтвердження оцінки відваги коліїв і польських жовнірів, поданої Кітовичем, зустрічаємо в судових протоколах справи Тарана: коли отаманові загону коліїв Павлові Таранові (запорожцеві, що передше звався по батькові Сагадаш) донесено про напад 30-ох польських жовнірів на Тетіїв, Таран бере дев'ять коліїв і їде з ними проти поляків. Їх він наздігнав у селі Стадниці. Побачивши коліїв, польські жовніри замкнулись у винокурні. Але колії розбили двері й в бою закололи дванадцять польських жовнірів; решта поляків втекла".84
Сумнівна бойова вартість і розбишацько-грабіжницькі практики жовнірів регулярного польського війська спонукали польських магнатів створити свою власну, приватну міліцію, особливо ж після того, як кількакратні спроби організувати на допомогу регулярному війську крайову міліцію закінчилися невдачею. До приватної міліції наймали пани або зубожілу польську шляхту, або українців, що їх звали "надворними козаками". В тогочасних документах та мемуарах зустрічається не раз згадка про міліції, зложені з "волохів" і багато українських істориків вважає, що це були дійсно волохи, які, ставши членами панської міліції, на диво скоро єдналися з українськими гайдамаками. Але польські історики вияснюють, що "волохами" називано в тих випадках українських селіян ("русіні"), які поселились були по волоській стороні польського кордону. Величина міліції була дуже різна: менші магнати мали сотню-дві; міліція пана Потоцького в Умані нараховувала в половині ХVIII століття 2.600 козаків. Козацька міліція мала право вибирати свою команду з-поміж себе, до сотника включно; комендантом кількох сотень із назвою "полковник" міг бути тільки польський шляхтич. Родина надворного козака була вільна від усіх панщизняних повинностей, але за те надворний козак мусів сам придбати коня і приписану військову уніформу. Кошти вдержання міліції покривало населення даної місцевости.
Козацька міліція виявила себе знаменитою в переслідуванні дійсних грабіжників та у збройних порахунках пана з іншими шляхтичами, але небезпечною для панів, коли йшлося про дійсних гайдамаків. При кожному ширшому повстанні надворні козаки масово переходили до гайдамацьких повстанців.

------------------------------------------------------------------


[46] Tadeusz Korzon. "Wewnetrzne dzieje Polski 1764-1794", Krakow, 1887. І, 160.
[47] Lelewel. "Polska, dzieje a rzeczy jej". ст. 218.
[48] Busching. "Geografia Polski", 1768.
[49] Г. Лужницький у своїй праці "Українська Церква між Сходом і Заходом", ст. 417, твердить, що в тому часі було десять мільйонів українців-католиків. Це очевидна помилка, бо ж усього населення в Польщі було тоді лише дванадцять мільйонів, а на всій українській території під Польщею жило тоді не більше як чотири й пів мільйона населення - українців, поляків і жидів разом.
[50] M. Bobrzynski. "Dzieje Polski", ІІ, 233.
[51] Поляки говорили: "За короля Саса - їж, пий і попускай паса" (пас - пасок).
[52] Корзон, 245.
[53] Там же, ст. 396.
[54] J. I. Kraszewski - "Polska w trzech rozbiorach", I, 148-150.
[55] Jezierski - "O poddanуch Polskich r. 1788", ст. 44.
[56] Корзон, 88.
[57] Там же.
[58] Корзон, 319.
[59] Корзон, 233.
[60] Там же, 219.
[61] Там же, 363.
[62] Там же, 363.
[63] A. Poplawski - "Zbior niektorych materyi politichnich", 1774, ст. 48.
[64] Корзон, І, 392.
[65] Там же, 362.
[66] W. Skrzetuski. "Prawo Polityczne narodu polskiego, 1784". т. 2, ст. 1135.
[67] Архів Юго-Зап. Росії, ч. VІ, т. 2, ст. 45-48.
[68] Равіта-Гавроньський, т. 1, ст. 140.
[69] Jezierski - "O poddanуch Polskich r. 1788", ст. 33.
[70] J. I. Kraszewski - "Polska w trzech rozbiorach", I, 149.
[71] Равіта, ІІ, 93.
[72] Равіта, ІІ, 92.
[73] Равіта, ІІ, 94.
[74] Равіта, ІІ, 171.
[75] Равіта, І, 222.
[76] Равіта, І, 223.
[77] Кітович, ІІ, 130.
[78] Равіта, І, 93.
[79] Равіта, І, 191.
[80] Равіта, ІІ, 2.
[81] Равіта, ІІ, 2-4.
[82] Ів. Антонович - "Розвідка про Гайдамаччину", ст. 43.
[83] Kitowicz, т. ІІ, 140.
[84] Гермайзе, ст. 71.
ІІ. ГАЙДАМАЧЧИНА ДО 1768 р.
Коліївщина це назва повстання українського народу проти польських займанців на Правобережжю, що спалахнуло весною 1768 року і протривало до літа 1769 року.
Чим було те повстання окремим, замкненим у собі епізодом, непов'язаним із минулим українського народу і без впливу на майбутнє, чи звеном визвольної боротьби українського народу, міцно з'єднаним із іншими в одну, нерозривну цілість?
Тільки надто плиткі "історики", які мають за мету не наукове дослідження, але демагогічну пропаганду, оцінюють Коліївщину як відірваний, сліпий "бунт" без історичного коріння і будь-яких політичних цілей. Кожний, хто глибше розглядає Коліївщину, приходить до протилежного висновку незалежно від своєї індивідуальної оцінки того повстання. І так навіть такий польський дослідник Коліївщини, як Фр. Равіта-Гавронський, пристрасний ненависник визвольної боротьби українського народу, признає: "Ядро тієї драми, її початок, корінився глибоко в історії Руси і польської Речипосполитої, а Коліївщина була тільки останнім актом".85 "Неспокої на українських теренах тривали безустанно. Це був котел, що кипів безустанно, підсичуваний традиціями минулого".86
Особливо ж тісно зв'язана Коліївщина з ланцюгом повстань, що спалахували раз-по-раз на Правобережжю на протязі перших трьох чвертьстоліть вісімнадцятого віку, відомих в історії під назвою Гайдамаччина. Вірніше - Коліївщина це останнє звено Гайдамаччини, її завершення.
А тому при розгляді Коліївщини конечно на вступі бодай побіжно розглянути теж інші періоди Гайдамаччини, а часом сягнути іще глибше в минуле.
1. Початки Гайдамаччини
Політичний катаклізм в Україні на початку вісімнадцятого століття - повстання гетьмана Івана Мазепи проти Московщини і його невдача в 1709 році - дали полякам змогу знову захопити правобережню Україну, за виїмком Києва, що залишився під московською окупацією, і договором Польщі в 1711 з Московщиною, а з Туреччиною в 1714 р. закріпити формально приналежність тих земель до Польщі.
Тип гайдамаки
І - зараз же по поновному захопленні Прабережжя польські окупанти зустрічаються тут із стихійним спротивом і явною ворожістю українського населення до польських панів і до Польщі взагалі. Цей спротив зі зброєю в руках охрещено назвою "Гайдамаччина" від турецького слова "гайдамак", що означає менш-більш те саме, що українське "бунтар", або "повстанець".87
Хто вперше вжив тієї назви - невідомо. Український історик Микола Костомарів у своїй праці "Богдан Хмельницький" називає "гайдамацькими загонами" гурти українських повстанців-селян періоду Хмельниччини; але Антонович вважає, що цю назву перекинув Костомарів з вісімнадцятого століття на події сімнадцятого століття, а в дійсності тоді такого слова ще не вживано, бо в ніяких оригінальних документах з періоду Хмельниччини його не зустрічається. В документах назва "гайдамаки" зустрічається вперше в універсалі польського "регіментара партії української" Яна Галєцького, виданому у Львові 5 березня 1717 р., в якому він закликає польську шляхту до винищування "свавільного гайдамацького гультайства", тобто українських повстанців, що діяли в тому часі в воєвідствах київському, брацлавському і подільському.88 Після цього термін "гайдамаки" і "Гайдамаччина" зустрічаються в польських документах все частіше, при чому вони завжди стосуються тільки "бунтарів" в Україні під польською займанщиною в періоді перших трьох чверть століть 18 віку.
Факт, що регіментар Галєцький закликає в 1717 році польську шляхту винищувати гайдамаків по всій Україні свідчить виразно, що "гайдамацтво" було в тому часі вже широко поширене; значить, воно зродилося вже раніше. А тому, якщо й прийняти, що назву "гайдамаки" вжито вперше в згаданому маніфесті коменданта польських збройних сил в Україні в 1717 р., то самого явища "гайдамаччини" треба шукати раніше.
Ми думаємо, що "Гайдамаччина" починається масовою участю українського селянства в повстанні на Правобережжю в 1702-1704 роках під проводом Семена Палія і Самійла Самуся. Бо, хоч у тому часі назви "гайдамаки", мабуть, ще дійсно не вживано, то форми збройних виступів українського селянства проти польських займанців, їхні причини і ціль та зовнішні обставини того періоду зовсім подібні до всіх пізніших "гайдамацьких" виступів.
2. Семен Палій: перехід від козаччини до гайдамаччини.
Діяльність фастівського полковника Семена Палія на переломі 17. і 18. століть в цілому є перехідним звеном від періоду Козаччини до періоду Гайдамаччини; в "Паліївщині" коріниться безпосередно гайдамаччина під ідейно-політичним оглядом, через "Паліївщину" переходить до "Гайдамаччини" суть ідейно-політичних змагань Козаччини за відновлення української держави із справедливим соціяльним ладом. Тому ми й спинимося коротко на тому періоді.
Семен Палій, козак ніжинського полку на прізвище Гурко, перейшов на Січ в 1684 р. і вже в наступному році приєднався як отаман козацького полку до армії польського короля Яна Собєського в його "волоській кампанії" проти татар і турків. Вже в перших зударах з татарськими загонами Палій звернув на себе увагу Собєського як надзвичайно відважний і непересічно здібний командир; від того часу аж до своєї смерти в 1696 р. Собєський незмінно високо цінив Палія як найкращого полководця, тим більше, що не лише в часі "волоської кампанії", а й пізніше полковник Семен Палій із своїми козаками багато разів рятував польського короля Собєського з опресії в боях із татарськими ордами. По повороті з "молдавської виправи" Собєський ухвалою польського сойму в 1685 році признав Семенові Палієві Фастів з околицею, а його товаришеві, полковникові Захарові Іскрі Корсунь, які формально належали до дібр київських єпископів. Ті терени були в тому часі обезлюднені не лише в висліді безустанних воєн періоду "руїни", але, в додатку, внаслідок акції загального переселення українців з Правобережжя на Лівобережжя, проведеного гетьманом Самойловичем в 1681 році.
Зробивши Фастів осідком полку, Семен Палій приступив відразу енергійно до заселення безлюдних просторів українськими втікачами з Волині й Поділля, заводячи козацький лад без панщини й шляхетчини. В 1686 р. в договорі Польщі з Росією було постановлене залишити широку смугу Правобережжя здовж Дніпра безлюдною пустинею. Але Палій не прийняв тієї постанови до відома і успішно проводив далі свою акцію залюднення безлюдних просторів Правобережжя і заводячи козацький лад. В скаргах польської шляхти на Палія до короля говорилося, що ціллю Палія є забрати під свою владу все Правобережжя від Дніпра аж по Білорусь на півночі і по Случ та Дністер на заході і створити там незалежну козацьку державу. Спроби польської шляхти повернутися на заселені Палієм простори повертав Палій внівець козацькою зброєю, витинаючи впень польських зайд.
Рисунок на козацькому прапорі
Формально Польща визначувала в тому часі козацького гетьмана для Правобережжя. Але призначеного поляками гетьмана Могилу і його наслідника гетьмана Гришка Палій зовсім ігнорував, а з наслідником Гришка гетьманом Самусем співпрацював, але відразу накинув такий стан, з яким Самусь беззастережно погодився, що Самусь був тільки формально "гетьманом", а фактично усім керував полковник Семен Палій. Так само ігнорував Палій згірдливо всякі шляхетські власті Польщі, а респектував тільки короля. Посуваючись послідовно на захід, де вже були поселення, Палій проганяв шляхту, ліквідуючи поголовно тих із польської шляхти, хто не вспів втекти від козацької шаблі паліївського війська. Рішуча й успішна боротьба Палія із польською шляхтою, запровадження справедливого соціяльного ладу та ідея відновлення української козацької держави "без ляхів, без холопа і без пана" здобули Палієві скоро глибокі симпатії всего українського населення, для якого він ще за життя став національним героєм, оспівуваним в піснях. Палій заводив адміністрацію на взір запорозьких земель, вважаючи українця вільним, осілим козаком. Козацькій старшині та церквам призначував маєтки, які однак мали бути оброблювані найманою на базі добровільности працею за домовленою винагородою. Козацькі суди стояли на сторожі справедливости. Польський дослідник того періоду історії Польщі Ян Перденя признає: "Палій перейшов до історії і до народньої традиції власне тому, що не допускав до протиставлення інтересів козацької старшини інтересам селянства і простих козаків, не був сторонником упривілейовування одних коштом упосліджених інших, не позволяв старшині збагачуватися коштом праці селянина чи простого козака".89
Бажаючи позбутись зовсім зверхности Польщі над Правобережжям і об'єднати знову всю Україну, Палій запропонував в 1688 році лівобережному гетьманові Іванові Мазепі свою підданість Мазепі і прилучення Правобережжя під владу Мазепи, як гетьмана всієї України. Але, як над Палієм висіла формально і лише почасти фактично зверхність Польщі, так над Мазепою висіла повністю, і формально, і фактично тверда зверхність Москви. Передану Мазепою пропозицію Палія цар відкинув. Вона не була по лінії плянів царя. Москва була тоді ще лиш у стадії росту до могутности. Цар Петро хотів вперед загнуздати вповні Лівобережну Україну. Приєднання Правобережжя, заселеного Палієм на засадах повної свободи й рівности всего українського люду могло зворохобити проти царського ладу все Лівобережжя. Тому цар запропонував Палієві залишити Правобережжя і перейти з полком козаків на Лівобережжя, в Гетьманщину, де цар надасть йому досмертне полковництво.
Таку пропозицію Палій відкинув. Тому хоч приязні зв'язки Палія з Мазепою залишилися відтоді аж до 1704 року і хоч в пізніших роках Палій ще кількома наворотами повторяв свою пропозицію, Мазепа на наказ царя мусів за кожним разом пропозицію відхиляти і - обидва великі політики й патріоти, що змагали до тієї самої цілі, мусіли йти кожний своїм шляхом: Мазепа зі своїми плянами скинення царського ярма, а Палій зі своїми мріями прогнання всіх поляків із всего Правобережжя і відновлення вільної козацько-української держави. Спираючись тільки на власні сили, полковник Семен Палій стоїть далі твердо і певно в безупинних боях з татарськими ордами і одночасно в змагу з польською шляхтою, що намагалася знову загарбати заняті Палієм терени України збройними наскоками, воєнними походами, інтригами перед королем і, врешті, благаннями царя про допомогу в ліквідуванні Палія, небезпечного так для польських, як і для московських загарбників.
В 1699 році польський сойм ухвалив відібрати козакам всі землі на Правобережжю і зліквідувати козацтво, як окремий стан. Козаки склали протест. Але в липні 1699 р. польський сойм провів дискусію над козацьким протестом і відкинув його. Новий польський король Август ІІ після однорічного вагання вислав Палієві письмову вимогу, щоб він підчинився рішенню польського сойму, розпустив всіх козаків, передав весь терен Правобережжя, що був під його владою, польській шляхті і сам виїхав із Правобережжя. Вслід за тим посунула з заходу в Україну знову польська шляхта в асисті сильних військових загонів, щоб захоплювати українські землі.
3. Повстання 1702 р.: народження Гайдамаччини.
В відповідь на те Семен Палій і Самусь як наказний гетьман проголосили літом 1702 р. повстання проти Польщі. У виданому універсалі закликалось все українське населення до рішучої розправи з польськими загарбниками. Ціллю повстання поставлено прогнання польської шляхти з цілої України раз на завжди. "В тих закликах - каже згадуваний польський історик Перденя - як далекий відгомін відзивалися традиційні козацькі мрії про виборення козацької держави".90
На заклик відгукнулися не тільки козацтво, але й маси селянства. Селянські ватаги повстанців вирушили в бій з поляками, насамперед у воєвідствах брацлавському і подільському, а далі й на Волині та Поліссю і навіть в Галичині. Зібрана в Каменці на сеймику польська шляхта перервала на чотири тижні наради і в переляку розбіглася. Дрібна українська шляхта на чолі із Братковським приєдналася до повстання. Ватаги селянських повстанців появились в околицях Золочева і Сокаля. Козацькі і селянські загони під командою Самуся розгромили в жовтні 1702 р. кількатисячне польське "Посполите військо", а в самому Бердичеві двотисячну залогу Потоцького. Полковник Абазин здобув Вінницю, Бар, Дунаївці, а під Межибожем розгромив півторатисячний відділ польських військ київського воєводи. Палій здобув після довгої облоги твердиню Білу Церкву й переніс туди свій осідок.
На польську шляхту впав переполох. Вона змобілізувала всі свої сили й на початку 1703 р. з Волині, Литви, Галичини посунули на Україну різні польські військові частини, що разом начисляли поверх 30 тисяч вояків і понад 50 гармат. Вони заскочили козацькі частини, що розбрелись на зимування малими частинами по різних "леговищах", та селянських повстанців, що на зиму розійшлись домів, і завдали дошкульних ударів. Крім цього поляки спонукали кількатисячну татарську орду напасти на українські землі з півдня. І, врешті, звернулися поляки по допомогу до московського царя. 2 березня 1704 р. цар Петро окремим листом візвав Палія негайно передати Білу Церкву полякам і скапітулювати перед Польщею, погрожуючи, що в противному разі московські війська змусять його до того. Самусь як наказний гетьман Правобережжя передав 5-го лютого 1704 свою булаву Мазепі, підчиняючись йому. Палій відкинув вимогу царя і посилив свою боротьбу проти поляків. Активність партизанських загонів українських селян збільшилася знову і поширилася знову аж на Волинь, Полісся й Галичину.
В травні 1704 р. на наказ царя Мазепа із кільканадцятитисячною козацькою армією перейшов на Правобережжя. Палій передав Мазепі Білу Церкву без бою і переніс свій осідок до Немирова; таке, виходить, було таємне домовлення між Палієм і Мазепою в часі зустрічі в Батурині в другій половині травня 1704, після того, як Мазепа 3 травня того року дістав від царя доручення арештувати Палія. Мазепа не арештував Палія, але дозволив йому свобідно перенестися до Немирова й після передачі Білої Церкви Мазепі продовжував з Немирова боротьбу проти польської шляхти.
Цар Пйотр Пєрвий: "Це той первий,

що розпинав нашу Україну".


Така розв'язка не задоволила ні поляків, ні царя. 31 липня, коли Палій прибув до табору Мазепи в Паволочі, Мазепа передав йому виклик царя прибути негайно до Москви. Палій відмовився. Супроти того Мазепа казав заарештувати Палія і відставити його до Батурина. По дорозі Палій утік. Але російська сторожа зловила його й відставила до Москви. Після цілорічного в'язнення в Москві, цар видав 10 серпня 1705 р. наказ заслати полковника Семена Палія на Сибір, до Томська. Так виконав цар своє зобов'язання супроти Польщі з договору про "вічний союз", підписаний 30 серпня 1704 під Нарвою, 4-та стаття якого постановляла: "Тому що король і Польща не всилі впоратися з українським повстанцям і змусити Палія до послуху, цар на просьбу короля і станів, як приятель, сусід і коллігат зобов'язується до уділення Польщі помочі і змусить Палія до звороту опанованих в часі повстання територій".91


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25

Схожі:

Коліївщина гайдамацьке повстання 1768 р. Петро Мірчук iconГайдамацьке повстання 1768 р
Початки Гайдамаччини. Семен Палій: перехід від козаччини до гайдамаччини. Повстання 1702 р
Коліївщина гайдамацьке повстання 1768 р. Петро Мірчук iconБіографія івана гонти ватажка народно-визвольного гайдамацького повстання 1768-1769 рр на Правобережній Україні
Уманський сотник Іван Гонта увійшов в історію як чільний провідник Коліївщини великого народно-визвольного гайдамацького повстання...
Коліївщина гайдамацьке повстання 1768 р. Петро Мірчук iconVarnak ueuo com Дмитро Дорошенко
Хмельниччина в історіографії. Польська Річ Посполита напередодні повстання Хмельницького. Причини повстання. Особа Богдана Хмельницького....
Коліївщина гайдамацьке повстання 1768 р. Петро Мірчук iconПетро конашевич-сагайдачний
Цей Петро Конашевич, муж рідкісної мудрості й зрілого судження у справах, винахідливий у словах І вчинках, хоча за походженням, способом...
Коліївщина гайдамацьке повстання 1768 р. Петро Мірчук icon12 липня 1900 р. – народився Петро Григорович Нестеренко
Оскільки земля не могла прогодувати родину, батько подався на заробітки до Донбасу, де й син Петро, отримавши початкову освіту, вже...
Коліївщина гайдамацьке повстання 1768 р. Петро Мірчук iconПетро Антонович Косач
Петро Антонович Косач — український юрист, громадський діяч, освітянин. Батько Лесі Українки та Михайла, Ольги, Оксани, Миколи, Ізидори...
Коліївщина гайдамацьке повстання 1768 р. Петро Мірчук iconПетро Антонович Косач
Петро Антонович Косач — український юрист, громадський діяч, освітянин. Батько Лесі Українки та Михайла, Ольги, Оксани, Миколи, Ізидори...
Коліївщина гайдамацьке повстання 1768 р. Петро Мірчук iconМах Петро Петрович
Бугом. У квітні 1941 року батько Петро Олексійович трагічно загинув від рук польського шовініста, І мати Анастасія Дмитрівна взяла...
Коліївщина гайдамацьке повстання 1768 р. Петро Мірчук icon1690 р. – народився Петро Іванович Калнишевський
Петро Іванович Калнишевський, останній кошовий Запорозької Січі, який після її знищення був засланий на Соловки. Помер у Соловецькій...
Коліївщина гайдамацьке повстання 1768 р. Петро Мірчук iconIssn 2312-1165 Державний вищий навчальний заклад
Редакційна рада: Микола Кугутяк, Олег жерноклеєв, Леонід Зашкільняк (м. Львів), Петро Круль, Василь Марчук, Борис Савчук, Михайло...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка