Коліївщина гайдамацьке повстання 1768 р. Петро Мірчук



Сторінка5/25
Дата конвертації22.02.2018
Розмір3.59 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25
Заарештування й заслання Палія на Сибір означало практично кінець повстання. Всі регулярні козацькі частини Правобережжя підчинилися Мазепі як гетьманові цілої України. А поскільки й Мазепу зобов'язував "вічний мир" між Польщею і Росією, Мазепа був зобов'язаний виявляти себе приятелем поляків, значить закликати українське селянство до послуху супроти польських панів і не перешкоджати польській шляхті повертатися в ролі панів на правобережні українські землі. Тому продовжуваня боротьби перейшло повністю на саме українське селянство. На місце плянових воєнних дій регулярних козацьких військ прийшли некоординовані вже одним центральним проводом збройні розправи селянських повстанчих загонів, що продовжували свої дії теж в наступних роках. Так, наприклад, у волинських актах XVIII ст. згадується, що в 1708 році на Волині діяв сильний повстанський загін, очолюваний Грицьком Пащенком.92
Це власне був перехід Козаччини на правобережній Україні в Гайдамаччину; зміна форм боротьби при збереженні тієї самої ідейно-політичної настанови - змагу за привернення й оборону вільної української держави, без ляхів і без холопа та без пана. Семен Палій оживив і закріпив традицію Хмельниччини, традицію боротьби за українську державу, і скріпив її переконливо ілюстрацією, що "наша Правда" - воля і справедливий соціяльний лад, - є не якоюсь нездійснимою мрією, але реальною, найкращою розв'язкою. Польський дослідник того періоду Перденя, що уважливо нотує найменший прояв суспільно-політичної настанови населення Правобережжя в тому часі, з признанням засвідчує, що на протязі 20 літ на теренах заселених і опанованих полковником Палієм не було ні одного селянського бунту проти козацької адміністрації, ні одного внутрішньо українського збройного конфлікту на соціяльному тлі. І то в часі, коли селянські бунти в інших околицях Правобережжя проти польських панів були щоденним явищем.
На протязі наступних пятьох років Правобережжя перебувало в злуці із Лівобережжям під гетьманом Мазепою. Але невдача повстання Мазепи проти Москви в 1709 році привела до поновного поділу України між Польщею і Москвою. По двох роках загального замішання, намагання царя задержати Правобережжя під своєю зверхністю, спроб гетьмана Орлика при допомозі Туреччини опанувати Правобережжя і зробити його випадовою базою для звільнення Лівобережжя з під московської окупації, та впертого тиску польської шляхти на привернення свого панування на тих теренах У країни, цар Петро в договорі з Туреччиною 3 липня 1711 зобов'язався забрати свої війська з Правобережжя і указом з 6 жовтня 1711 р. повідомив козацьких полковників на Правобережжі про віддачу всего Правобережжя Польщі. Повторилася історія з-перед чверть століття: Правобережжя знову захопили поляки, а гетьман Скоропадський, як давніше гетьман Самойлович, провів масове переселення українського населення з Правобережжя на Лівобережжя. На обезлюднені вдруге простори почали знову напливати українські поселенці з західніх частин України, з Галичини, Волині, Полісся. Цим разом з ініціятиви і під контролею польської шляхти.
Але цим разом виселення на Лівобережжя не було так повне, як колись за гетьмана Самойловича. Багато тих, що поселилися на Правобережжі за Семена Палія, залишилося тут. І, що найважніше, залишилася з ними пам'ять боротьби за ідеали козацької України: вільної, без ляхів і без холопа та без пана. А тому й зараз же польські займанці зустрічаються тут з тим, що згаданий польський регіментар Галєцький називає в своєму універсалі "славільним гайдамацьким, гультайством", тобто - з явною ворожістю украінського населення і безупинними вибухами збройного спротиву польським окупантам. Це було логічне, органічне продовження "гайдамацької" боротьби, початої полковником Семеном Палієм.
Польський історик Тадеуш Корзон пише про це: "В душі руського люду... нагромаджувалось почуття щораз більшої ненависти до "ляхів", головно в Україні, де зберігалися спомини про Хмельницького, обичаї та дух козаччини. Підсичували цю нехіть: терпкість повсякденних відносин, несправедливість судів...
Гайдамацтво, або попросту розбої, вибрики свободи, а радше сваволі козацької переплутувались тут з темним релігійним фанатизмом і створювали дійсний хаос під кожним оглядом. При браку війська, при дуже слабій граничній сторожі, серед політичної анархії тільки патримоніяльна влада дідичів, виконувана їхніми офіціялами, "губернаторами" і комісарами, вдержує останні звена суспільного ладу. Самі пани не мешкають в Україні ізза щоденного страху. На степовому пограниччі, в поближжю "диких піль" шляхтич не спить вдома, але десь поза фільварком. Живеться тут як на вулькані в безупинній тривозі".93
"Хлоп (український) читати й писати не вмів, але приналежним до польськости не почував себе ніяк".94 Це значить: свідомість національної окремішности в українського селянина не була вислідом якоїсь начитаности, а вроджена і незнищима.
Те саме засвідчує й Микола Костомаров: "Ім'я Богдана Хмельницького було відоме і старому, і малому, відоме не з книг, а з живого передання, переданого батьками дітям, українські матері за панською пряжею співали дітям про те, як то колись їхні предки козаки панськими трупами греблі гатили. Таємна надія на визволення з ляцької неволі не покидала український нарід так, як колись Ізраїля в днях його неволі".95
4. Перші гайдамацькі виступи.
Описуючи ситуацію в Польщі в 1705 році, польський історик Перденя завважує: "В подільському воєвідстві виступили перші прояви типово гайдамацьких рухів".96
Ці рухи збройного спротиву українських селян польським панам, що були безпосереднім продовженням боротьби Палія і Самуся, посилились теж на Волині і прибрали таких розмірів, що зібрана на своєму "сеймику" в Лятичеві в травні 1705 р. польська шляхта присвятила всі свої наради проблемі боротьби з гайдамацькими загонами. Окремою постановою було візвано всю шляхту на окупованих поляками українських землях організувати військові відділи для винищування гайдамаків, а до польського коронного гетьмана Сєнявського вислано прохання прислати на поміч частини регулярної польської армії з "Корони", тобто з дійсно польських земель. Але, як признають поляки, і допомога військ Сєнявського виявилася безуспішною. Гайдамацькі загони існували й діяли далі.
Вслід за заселюванням обезлюднених просторів знову захопленого поляками Правобережжя поширювалася туди гайдамаччина.
Гайдамаки стосували виключно партизанські методи боротьби. Вони діяли завжди малими загонами. Вони з'являлися несподівано, переводили акт кривавої розправи з ворогом в одній або кількох місцевостях і зникали. Але бувало й так, що цілі села зривались проти пана і його гайдуків, ліквідували їх і зі зброєю в руках рубались з польським військом.97
В 1712 році коронний гетьман Сєнявський був змушений знову слати на Волинь і Поділля значні частини польського регулярного війська для поборювання гайдамацьких загонів.
В 1713 році посилились дії гайдамацьких загонів на Поділлі і в Брацлавщині. У повідомленнях польської шляхти з 1713 зустрічаємо теж вістку про дію гайдамацькоого загону силою 15 чоловік під проводом запорожця Дзюби в околицях Києва. Сильніший загін гайдамаків налетів в тому році на містечко Пиків і розгромив маєток князя Любомирського.
В наступних роках дії гайдамацьких загонів стають щоденним явищем на всіх просторах правобережної України, Поділля і Волині.
Хвиля гайдамацьких виступів зросла в роках 1729-30. В грудні 1729 р. вони відбулися в Кагарлику, Смілі, Кузьминім, Вінниці, при чому було зруйновано панські замки на Вінниччині.98 На початку 1730 року широка хвиля гайдамацьких виступів охопила Київське і Брацлавське воєвідства. Польський уряд був змушений вислати туди окремі військові підкріпленя під командою регіментаря Свідзанського.99 В березні 1730 р. гайдамацький загін побував в містечку Ольшана, в червні під Кам'янцем.100 В червні гайдамаки зруйнували маєток князя Сангушки в Кам'янській Рудні.101 Перелякана шляхта залишала свої маєтки й стала хоронитись до укріплених міст, як от у Смілі, де в тому часі було стаціоновано тритисячний загін польського регулярного війська з артилерією.
5. Повстання Верлана 1734-1735 рр.
Але аж до 1734 року всі гайдамацькі загони творились стихійно і діяли нескоординовано, кожний сам про себе. Першу спробу з'єднати всю дію гайдамаків і перетворити її в плянове всенароднє повстання зробив в 1734 році сотник Верлан.
Загальна політична ситуація в Польщі в тому часі була особливо пригожа для проведення плянового загального повстання в Україні. В 1733 році помер польський король Август ІІ і при виборі його наіслідника польська шляхта розбилася на два табори: більшість вибрала королем Станіслава Лєщинського, але меншість не погодилася з тим, вийшла з сойму і проголосила королем Августа ІІІ. В цілій Польщі настало безладдя. Одна частина шляхти стала по стороні короля, друга по стороні другого, противники поборювали себе збройно, нападали на маєтки членів противної партії і грабували їх. На допомогу Августові прийшли в Польщу московські війська. Їхній перемарш через правобережну Україну збільшив замішання. Московський командант Полянський видав заклик до українців, щоб вони піддержали короля Агвгуста, поборюючи прихильників короля Станислава Лєщинського. В такій ситуації українці постановили виступити - проти всієї польської шляхти й вигнати її з українських земель. На чолі зриву став Верлан, сотник надворної міліції княз'я Любомирського у Шаргороді. Як "наказовий полковник" Верлан видав відозву до всего населення правобережної України, закликаючи його, до повстання:
"Прийшов наш час, громадяне, що живете в шляхетських, королівських, чи церковних маетках: час визволення з шляхетського ярма і звільнення від тягарів, які накинули на вас ваші пани. Бог зглянувся з високого неба на вашу недолю. На ваші сльози й терпіння, вислухав ваших молитов, послав вам захисників, що помстять ваші кривіди. Ставайте на допомогу тим, що взялись захищати вас і ваші права. Настала пора зажадати від ворогів розплати за ваші кривди, биття, муки, нечуване здирство, що їх ви зазнавали від них досі. Посилаємо вам провідників, яким треба довіряти і за якими треба йти зі зброєю, яку хто має. Залишайте хати, жінок, ваших коханих дітей, а не пожалієте того, бо скоро вже переконаєтесь, що Бог призначив для вас перемогу і станете всі вільними людьми, як знищите те гадюче племя ваших панів, що досі ссуть вашу кров. Ми вже й давніше закликали вас, але ви не вірили в успіх; тепер можете повірити, коли ваші брати почали успішне звільнення з неволі і з цього ярма на Україні і Поділлі. Кличте Бота на рятунок і єднайтеся з нами, щоб помогти".102
В відповідь на заклик вся правобережна Україна спалахнула полум'ям повстань. До гайдамаків приєдналися насамперед зложені з українців надвірні міліції із своїми командантами: уманська із сотником Писаренком та ротмістри Степан Скорич, Михайло Флоринський, Іван Рингач та Сава Чалий, із їхніми частинами. В ряди гайдамацьких повстанців стали теж запорожці Грива, Медвідь, Моторний, Темко, які очолили зорганізовані ними селянські загони. Верлан став заводити козацький лад: всіх повстанців заводив у козацькі реєстри, призначив сотників, ротмістрів, поручників. Писаренка, Скорича і Чалого призначив полковниками. Про розміри зриву свідчить хоча б факт, що Писаренко, включаючи до своєї сотні надвірних козаків повстанців-селян, підніс швидко стан свого полку до 1,207 чоловік.103 Зросли й інші сотні. Сам Верлан, первісна сотня якого, подібно як сотня Писаренка, розрослась швидко в полк силою поверх тисячі чоловік,104 пройшов кілька разів Брацлавщину, винищуючи польську шляхту та жидів, - брацлавський хорунжий подає в виготовленому ним 1735 року реєстрі 90 польських панів, що згинули в Брацлавщині з рук українських повстанців у час перемаршу Верлана105 - а далі Поділля і південно-західню Волинь, зайняв Кременець, Жванець, Броди і Збараж, а його відділи появилися під Камянцем і Львовом.106 Грива зі своїм відділом здобув твердині Вінницю і Межибож. Добре зорганізовані сотні повстанцв захопили в київському воєвідстві міста Корсунь, Бердичів, Погребище, Паволоч, Котельню, Кошовате, Ходорів, Рожів та інші. В Чуднові самі міщани розплатились з шляхтою.107
Надворний козак з Корсуня
З початку 1735 повстання охопило вже всю територію українських воєвідств.108
Польські джерела залюбки представляли повстання Верлана, як теж всі попередні й пізніші гайдамацькі повстання із Коліївщиною включно, як московську інтригу: Верлан, мовляв, підняв повстання проти поляків з доручення російського полковника Полянського, що йдучи в 1734 р. через правобережну Україну із своїм військом на допомогу польському королеві Августові, задержався був в Умані. Але ніяких документарних доказів для цього ніколи ніде не подано. А намагання поляків, представляти всі українські державницькі змагання, звернені проти польської окупації, як чужу інтригу, надто відомі: адже вони й боротьбу українців в 20-му столітті намагаються представляти як австрійську або німецьку інтригу проти Польщі. А тому й немає підстав приймати серйозно твердження про московську ініціятиву будь-котрого гайдамацького повстання.
Інша справа, що гайдамацькі повстанці дійсно сподівались, що Росія поставиться прихильно, співчуваючи, до визвольних змагань українського народу. Адже релігійне питання грало в тій боротьбі важливу ролю, а москалі ж - православні. До того, в частинах полковника Полянського було чимало лівобережних козаків, які дійсно щиро співчували своїм братам гайдамакам і нераз доказували це чином.
Дійсна постава Московського уряду, і москалів взагалі, до гайдамацьких повстань була наскрізь ворожа. З політичних мотивів і з огляду на соціяльні кличі, в ім'я яких ішла боротьба гайдамаків. Ту свою крайню ворожість задемонстрували москалі чином, як тільки поляки звернулися до них з проханням допомоги для ліквідування гайдамацького повстання.
Спроби поляків впоратися з гайдамаками самим не досягали цілі. Польський воєвідський сойм в Брацлаві 22 березня 1735 р. покликав до життя спеціяльні суди для судження учасників повстання та підозрілих в допомозі повстанцям. Польський уряд вже в 1734 візвав польську шляхту на окупованих українських землях організувати негайно спеціяльні військові частини для боротьби з гайдамаками. Все польське регулярне військо, що перебувало тут, кинено в бій з гайдамаками. Для допомоги йому було вислано частини Польського коронного війська з західньої Польщі, яке однак довго маневрувало понад Вислою, лякаючись зустрічі з гайдамаками.109 Ті ж польські військові частини, що зустрілись з гайдамацькими відділами, були розгромлені. Тому поляки звернулися до московського уряду з проханням про допомогу.
Цариця Анна радо прихилилась до польського шляхетського прохання, щоб у часі походу через Україну дати полякам бажану допомогу. Виконуючи те доручення, київський генерал-губернатор граф Вейсбах доручив московському генералові фон Гайне залишитися з його військами на Правобережжю до кінця весни 1735 року110 і помагати полякам ліквідувати гайдамацьких повстанців.
Спільні польсько-московські воєнні дії проти українських повстанців проводились від осені 1734 року. Але весною наступного року дії повстанців все ще проходили в широких розмірах. Так, для прикладу, в листі гайсинського старости Чечеля до Коронного канцлера з датою 24-го травня 1735 року повідомлялось, що гайдамацькі загони далі нападають на шляхетські маєтки майже на всій території Брацлавщини.111 І з зізнань повстанця Дениса Семененка в київському суді довідуємось, що він приєднався з гуртом запорожців до повстанського загону Сави Чалого, що начисляв тоді кругло 300 чоловік, в березні 1735 року.112
Головні повстанські сили були зліквідовані зимою 1734-35 років. Отаман загону Моторний попав в московські руки й переданий полякам, які після тортур покарали його смертю. Отамани Грива і Медвідь повернулися з недобитками своїх загонів на Запоріжжя. Полковники Верлан, Скорич і Писаренко перейшли з рештками повстанців до Молдавії.
Коли головний провідник повстання полковник Верлан залишив українські землі - невідомо. Польський історик Равіта-Гавронський подає такі хронологічні інформації: "В неділю 13-го травня 1734 Верлан вирушив із своїм відділом на Умань. Разом з ним були отамани: його син Ілля, ротмістр Степан Кіфа з Марківки, поручники міліції з Підорми і Рашкова, Поручник Сава з Молокиша і сотник Сава Чалий з Комаргорода. При кінці червня Верлан вирушив на Волинь, маючи вже близько дві тисячі повстанців. До бою з великою частиною польських військ прийшло під Кремянцем. З повстанців згинуло кільканадцять; по польській стороні - 143 вбитих райтарів і пахолків, 24 шляхетських кіннотчиків. Зпід Кремянця пішов на Броди і здобув місто, а опісля здобув Збараж. 13-го липня рушив на Станиславів.113 На цьому вістки про Верлана вриваються й тільки пізніше говориться про те, що польський уряд домагався від молдавського господаря видачі Верлана, Скорича і Писаренка, але їх не видано.
Про той зрив каже Равіта-Гавронський: "На протязі нецілого пів року його ім'я стало зморою (для польської шляхти), злим духом, що розпростер свої крила від Побережжя аж по Волинь і Руське воєвідство (тобто від Дніпра по Галичину). Нігде не знаходимо, згадки, щоб він особисто брав в який небудь спосіб участь в грабежах, хоч вина спадала на нього. Революція Верлана була рухом одностайним, зорганізованим і пролетіла через Правобережжя і Волинь як вогниста куля".114
Найцікавішою є доля Сави Чалого, що задержався на окупованих поляками теренах найдовше і здобув собі серед своїх і чужих широко славу непереможного рубаки. В часі повстання Верлана, Чалий, тоді сотник козаків, пристав відразу до повстанців і дався добре взнаки польській шляхті. Продовжуючи боротись до літа 1735 року, він зустрівся в боях з московськими частинами і, видно, під впливом того змінив основно свої політичні погляди: він визнав головним ворогом українського народу Москву. Тому, коли повстання під ударами, головно московських військ догаряло, він з ватагою 860 чоловік перейшов до Бендер,

Бандурист оспівує подвиги про козака Мамая



де був тоді славний гетьман Пилип Орлик.115 Гетьман Орлик готовився тоді до війни з Росією в оперті на Туреччину. Але з тих плянів з вини Туреччини нічого не вийшло. Тому під кінець 1736 року Чалий, не маючи змоги залишитися при Орлику із-за браку засобів на життя, повернувся з частиною свого загону назад до Немирова, поскільки поляки, прихильники прогнаного короля Лєщинського, були союзниками Орлика. Потоцький - мабуть за попереднім домовленням - дав Чалому і прибувшому з ним Касіянові амнестію за їхню участь у повстанні Верлана і призначив їх полковниками надвірних козаків: Саву Чалого в Немирові, а Касіяна у Смілій.116
Але такий оборот справ поставив Саву Чалого в гострий конфлікт із колишніми його друзями, що продовжували боротись проти польської шляхти. Не вміючи погодити тих двох суперечностей, вірности ідеям визвольної боротьби українського народу і співпраці з поляками, Чалий почав поборювати гайдамаків, зударяючись з своїми недавніми друзями Гривою й Медведем, що повернулися з Запоріжжя і зорганізували нові гайдамацькі загони для ліквідування панування польської шляхти. Через це Саву Чалого визнано нікчемним зрадником. Колишній його найкращий приятель Гнат Голий на Різдво 1741 року застукав Чалого зі своїм загоном в його селі Степашках і вбив його у поєдинку.117
Що сталося з полковниками Верланом, Писаренком і Скоричем, які відступили до Молдавії - невідомо. Але ті, що скрились хвилево на Запоріжжі, не занехали початої боротьби. Весною 1736 року, як вже згадано, Медвідь повертається з сильною ватагою гайдамаків; він захопив Крилів і Чигирин і винищив там шляхту, та поруйнував польські замки в околиці. В кількох зустрічах із сотнями польського регулярного війська він розгромив їх і викликав польського регіментаря Молінського на поєдинок. Але Молінський дістав сильну допомогу москалів і замість прибути на поєдинок, напав з'єднаними силами на загін Медведя, що начисляв 500 повстанців. Медвідь був важко ранений, його відділ був розбитий, багато гайдамаків попало в полон. Але за відступаючими гайдамаками поляки й москалі не гнались, бо на підмогу прийшли гайдамацькі відділи Гриви і Харка.118 Інша ватага гайдамаків побувала в тому часі у містах Смілі і Паволочі, а загін Тараса в Немирові.
Осінню 1736 в брацлавському та київському воєвідствах розгортають свої дії колишні отамани повстання Верлана: Грива, Медвідь, Жила, Рудь, Іваниця, Харко.119 Грива й Медвідь здобули місто Паволоч, розгромивши там сотню ("хоругов") польського регулярного війська і винищили всіх шляхтичів та жидів. Те саме зробили вони в Погребищах, де на вістку про появу гайдамаків скрилося в замку багато шляхтичів. Харко подався до Таращі, де весною того ж року він узяв був штурмом замок і вбив губернатора Медведівського.120 Інші загони побували в околицях Сміли, Лисянки й Умані.
Весною 1737 в зимовниках над річкою Цибульницею, на території Запоріжжя, зібралася ватага гайдамаків силою поверх тисячі чоловік, щоб перейти для партизанської боротьби на заняті поляками терени України. Та несподівано в тій околиці з'явилися сильні загони татар. В боротьбі з ними загинули ватажки Харко, Іваниця, Жила та велика частина гайдамаків. Раненого Рудя заарештовано на Запоріжжю на вимогу москалів і відставлено до Глухова, де він під час допитів помер.121 Але загін силою 500 чоловік таки переправився через Синюху, в околицях Торговиці збудував обгороджену засіками випадову базу й на протязі 1737 р. провів наскоки на містечка Гранів, Рашків, Тальне, Суботів, Животів і дійшов до Могилева.122
Дії гайдамацьких загонів продовжуються і в наступних роках. В 1743 р. в околицях Лисянки вславився повстанський отаман Кузьма Гаркуша; в 1749 р. в районі Білої Церкви Іван Борода, а в Київщині отаман Невінчаний, Середа, Беркут.
6. Повстання 1750 р.
Дуже широких розмірів набрали дії гайдамацьких загонів в 1750 році. Вже на провесні того року регіментар польських військ в Україні видав універсал, остерігаючи польських панів, що з запорозьких земель перейшло на терени Брацлавщини, Київщини і Поділля поверх тисячу тайдамацьких повстанців. Два тижні після того він знову звернувся до всієї польської шляхти з закликом організувати додаткові збройні загони для боротьби з гайдамаками, звертаючи їхню увагу на те, що українські селяни по всій Україні радо приєднуються до гайдамаків.
Гайдамацькі частини, що ввійшли на територію київського воєвідства, захопили Мошни, маєток литовського гетьмана Радзивила, Білу Церкву із найсильнішою на той час польською фортецею і Володарку, винищуючи польську шляхту, панів і арендарів. У Брацлавщині інші загони здобули Умань, Гранів, Вінницю, Летичів. В серпні 1750 повстанчий загін під проводом Олекси Письменного здобув Хвастів. На Поліссі загін Івана Подоляки здобув Радомишль. Інші ватаги розсипались здовж усієї Прип'яті, переходячи теж на лівий беріг. До того часу Полісся вважалося відносно спокійним; тепер і тут на всіх поляків упав жах. У жовтні 1750 усі польські війська на Поліссі разом із спеціяльно організованими шляхетськими міліціянтами були послані в бій проти гайдамацьких повстанців.123
Отамани повстанських затонів в 1750 році крім двох згаданих були: Михайло Сухий, Прокіп Таран, Павло Мачула, Олекса Лях, Похил, Мартин Тесля,124 а також Іван Вовк, Олексій Майстренко, Павленко, Дубина, Василь Мелешко.125
Українське село на Волині
Польські війська і цим разом виявились неспроможними впоратися з повстанцями, не дивлячись на свою велику числову перевагу над гайдамаками. Наприклад, в зударі загону Михайла Сухого, що мав 320 чоловік, із багато сильнішим відділом польськото війська згинуло понад 50 поляків, а близько 100 було ранених, решта втекла; по стороні ж гайдамаків було лише кілька вбитих.126 В Білій Церкві польська військова залога втекла разом із своїм командантом і губернатором, яік тільки гайдамаки загону Мартина Теслі почали наступ на міцну твердиню.127 Поляки вже втертим звичаєм звернулися до московського уряду по допомогу.
Московський уряд і без прохань польської шляхти дбав про те, щоб здавлювати кожний прояв боротьби українського народу проти польської шляхти, лякаючись, щоб полум'я повстань не перекинулось на лівобережну Україну під московською займанщиною. Вже в 1737 році з наказу московського фельдмаршала Мініха розставлено здовж польського кордону, головно ж від сторони запорозьких земель, лінію форпостів і варт з завданням не перепускати гайдамаків і запорожців через кордон. Центральні форпости під зарядом премієр-майорів були встановлені у Вишгороді, Кременчуку, Крилові, в Орловській та Архангелогородській фортецях.128


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25

Схожі:

Коліївщина гайдамацьке повстання 1768 р. Петро Мірчук iconГайдамацьке повстання 1768 р
Початки Гайдамаччини. Семен Палій: перехід від козаччини до гайдамаччини. Повстання 1702 р
Коліївщина гайдамацьке повстання 1768 р. Петро Мірчук iconБіографія івана гонти ватажка народно-визвольного гайдамацького повстання 1768-1769 рр на Правобережній Україні
Уманський сотник Іван Гонта увійшов в історію як чільний провідник Коліївщини великого народно-визвольного гайдамацького повстання...
Коліївщина гайдамацьке повстання 1768 р. Петро Мірчук iconVarnak ueuo com Дмитро Дорошенко
Хмельниччина в історіографії. Польська Річ Посполита напередодні повстання Хмельницького. Причини повстання. Особа Богдана Хмельницького....
Коліївщина гайдамацьке повстання 1768 р. Петро Мірчук iconПетро конашевич-сагайдачний
Цей Петро Конашевич, муж рідкісної мудрості й зрілого судження у справах, винахідливий у словах І вчинках, хоча за походженням, способом...
Коліївщина гайдамацьке повстання 1768 р. Петро Мірчук icon12 липня 1900 р. – народився Петро Григорович Нестеренко
Оскільки земля не могла прогодувати родину, батько подався на заробітки до Донбасу, де й син Петро, отримавши початкову освіту, вже...
Коліївщина гайдамацьке повстання 1768 р. Петро Мірчук iconПетро Антонович Косач
Петро Антонович Косач — український юрист, громадський діяч, освітянин. Батько Лесі Українки та Михайла, Ольги, Оксани, Миколи, Ізидори...
Коліївщина гайдамацьке повстання 1768 р. Петро Мірчук iconПетро Антонович Косач
Петро Антонович Косач — український юрист, громадський діяч, освітянин. Батько Лесі Українки та Михайла, Ольги, Оксани, Миколи, Ізидори...
Коліївщина гайдамацьке повстання 1768 р. Петро Мірчук iconМах Петро Петрович
Бугом. У квітні 1941 року батько Петро Олексійович трагічно загинув від рук польського шовініста, І мати Анастасія Дмитрівна взяла...
Коліївщина гайдамацьке повстання 1768 р. Петро Мірчук icon1690 р. – народився Петро Іванович Калнишевський
Петро Іванович Калнишевський, останній кошовий Запорозької Січі, який після її знищення був засланий на Соловки. Помер у Соловецькій...
Коліївщина гайдамацьке повстання 1768 р. Петро Мірчук iconIssn 2312-1165 Державний вищий навчальний заклад
Редакційна рада: Микола Кугутяк, Олег жерноклеєв, Леонід Зашкільняк (м. Львів), Петро Круль, Василь Марчук, Борис Савчук, Михайло...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка