Коліївщина гайдамацьке повстання 1768 р. Петро Мірчук



Сторінка8/25
Дата конвертації22.02.2018
Розмір3.59 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   25
Історик О. Гермайзе, простудіювавши всі урядові російські документи в цій справі стверджує, що кару для суджених запорожців, учасників коліївського повстання, призначила особисто сама цариця Катерина.191
1-го листопада 1768 р., коли транспорт засуджених запорожців із Залізняком, везених на Сибір, задержався в слободі Котельня біля Охтирки, Залізняк зорганізував втечу: в'язні розбили тюрму, роззброїли екскортуючих солдатів і 51 в'язнів утекло. Але лише 16-ом пощастило дійсно втекти; решту вдалося московським гончим вишукати і зловити. Між зловленими був, мабуть, і Максим Залізняк, але ані якогось офіційного потвердження цього, ані ніякого іншого доказу цього досі не знайдено.
Всі учасники Коліївщини, захоплені москалями й заслані після катувань на Сибір, загинули там на каторжних роботах.

------------------------------------------------------------------


[132] К. Широцький - "Коліївщина", 15. Равіта-Гавронський, т. ІІ, 143, подає: "кінець квітня". При перечисленні дат 1768 старого стилю на новий треба додати 11 днів.
[133] Равіта-Гавронський, т. ІІ, 133.
[134] Равіта-Гавронський, т. ІІ, 133.
[135] Равіта-Гавронський, т. ІІ, 133.
[136] Ліпоман подає, що ті укріплення можна було оглядати ще в 1780 році.
[137] Про "Золоту Грамоту" буде мова в окремому розділі.
[138] Широцький, 18. Равіта, ІІ, 154. Шульгин.
[139] Костомаров, Посл. годи, 127.
[140] Кребсова (ст. 18 і 21) подає, що всіх надворних козаків в Уманщині було 2.000, з того половина в Умані в час повстання. Равіта (ст. 195), що в Умані тоді було 800 козаків міліції і 500 приведених Бендзінським.
[141] Мощинський, 139.
[142] Мощинський, 139.
[143] Ліпоман, 16-17. Младанович, 81. Кребсова, 19. Мощинський, 140.
[144] Равіта, ІІ, 188.
[145] Тучапський, 127. Мощинський, 147.
[146] Широцький, 29.
[147] Равіта, 204. Із 400 учнів школи Василіян половина вже була роз'їхалась додому на вакації, які почались скоріше з огляду на розрухи. (Рачиньський, 17).
[148] Равіта, ІІ, 190. Рачиньський, 83. Антонович, а за ним деякі інші, зробили помилку в перечислюванні старого стилю на новий, додаючи 12 днів, як це було в 19 столітті, замість 11 днів різниці, як це було у 18 столітті.
[149] Равіта, ІІ, 190.
[150] Равіта (І, ст. 190) підозріває, що гарматчики були у змові з гайдамаками.
[151] Младанович, 103; Мощинський, 146; Рачинський, 20; Равіта 210.
[152] Костомаров, 181-183.
[153] Широцький, 19.
[154] Лола, 113.
[155] Рачинський, 401.
[156] Равіта, 216.
[157] Припущення щодо дати базується на тому, що останній документ Неживого має дату 12-го (1-го за ст. ст.) липня 1768 р.
[158] Гуслистий, 28. Лола, 111.
[159] "Кіевская Старина", 1882, т. 9, ст. 550.
[160] Звідомлення полк. Протасьєва. Гуслистий, 26.
[161] Равіта, 226. Широцький, 42.
[162] Широцький, 20.
[163] Записки НТШ, 1910, т. ХСVІ, ст. 84.
[164] Шульгин, ст. 161.
[165] Широцький, ст. 31.
[166] Кречетніков, під датою 4-го іюля 1768 р. Іст. ст.
[167] Широцький, ст. 32.
[168] "Кіевская Старина", 1883, т. 7, ст. 257.
[169] Z dziejow Hajdamaczyzny, II., 17.
[170] Гайдамацький рух на Україні в ХVІІ ст. Київ, 1970, ст. 427.
[171] Там же, ст. 458-460.
[172] Там же, ст. 460-461.
[173] Там же, ст. 472-473.
[174] Там же, ст. 473.
[175] Там же, ст. 470-472.
[176] Там же, ст. 476-477.
[177] Там же, ст. 470-472.
[178] A. J. Rolle. Gawedy historyczne. Krakow, 1966. ст. 43.
[179] Гермайзе, ст. 73.
[180] "Гайдамацький рух на Україні ХVІІ: ст.", Документ ч. 273.
[181] "Гайдамацький рух на Україні ХVІІ: ст.", Документ ч. 275.
[182] Такий висновок робить теж совєтський історик Г. Ю. Храбан у статті "З історії Гайдамаччини", Український Іст. журнал, 1968, ч. 6, ст. 102.
[183] Браницький казав стяти голову, придивляючись тортуруванню, коли Гонта третього дня почав лаяти польського короля і всіх поляків: згідно з одним переданням - при здиранні шкіри; інше передання подає, що коли Гонту було посаджено на паль.
[184] Равіта, ІІ, 226.
[185] Ліпоман, 49.
[186] Тучапський, 143.
[187] Скальковскій, 135.
[188] Коденська книга, ст. 120. Шульгин, ст. 101-102.
[189] Равіта, т. 2, ст. 167.
[190] "Кіевская Старина" 1882, ХІІ.
[191] О. Гермайзе, оп. ціт., ст. 76.
ІV. КОЛІЇВЩИНА І ЗАПОРОЗЬКА СІЧ
При розгляді Гайдамаччини заскакує кожного відсутність Запорозької Січі як ініціятора, організатора й керівника тих збройних зривів. Бо ж це власне Запорозька Січ проводила усі повстання проти Польщі до Хмельниччини і вона ж була ініціятором та організатором успішного повстання під проводом Богдана Хмельницького, ставши опісля ядром і хребтом мілітарної сили української козацької держави. Доказуючи раз-по-раз чином свою непримиримість супроти кожного наїзника, Запорозька Січ стала символом безкомпромісової боротьби за волю України. Вона, Запорозька Січ, була теж завжди школою воєнного ремесла, військового вишколу.
А тим часом, основною прикметою Гайдамаччини є те, що це була низка стихійних збройних виступів самого українського населення Правобережжя, закутого польськими наїзниками в кайдани панщини. Коли ж при широких розмірах гайдамацьких повстань, як от у 1734-1735, ми бачимо козаків як ядро повстанських сил, а козацьких старшин на постах керівників повстання, то це не запорожці зі своїми курінними й кошовим отаманом, але "надворні козаки", міліція, зорганізована панами з рядів їхніх підданих, українських селян правобережної України.
Яку ж ролю відіграла в Коліївському повстанні і взагалі в Гайдамаччині Запорозька Січ? Чому не стала вона ініціятором і керівником Коліївського та інших гайдамацьких повстань так, як це було в повстанні Хмельницького й усіх інших повстаннях проти Польщі до Хмельницького?
При розгляді цього питання конечно усвідомити собі насамперед політичне й мілітарне положення самої Січі в тому періоді.
1. Перше зруйнування Січі
В 1709 році, після перемоги над Мазепою, московська армія посунула на Січ і на наказ царя зруйнувала Запорозьку Січ за те, що запорожці під проводом свого кошового отамана, Костя Гордієнка-Головка, приєдналися до Мазепи в боротьбі проти Московщини за волю України. Користаючи з того, що на Січі весною 1709 р. залишилася була лише невелика залога, московське військо здобуло запорозьку фортецю Переволочну вище порогів, а далі й Січ, що була тоді над річкою Чортомликом. Вся козацька залога загинула в бою. Січ і фортецю Переволочну москалі зруйнували дощенту.
Запорожці, які приєдналися до Мазепи, після невдачі відступили із своїм кошовим отаманам Гордієнком як особлива охорона гетьмана Мазепи та шведського короля Карла до Туреччини. Запорозька Січ перестала існувати, запорозьке військо із усією своєю старшиною опинилося на еміграції.
Тимчасовим осідком запорожців стали землі татарського хана.
В 1710 році після смерти Мазепи Козацька Рада в Бендерах вибрала гетьманом україни Пилипа Орлика, найближчого співробітника Мазепи. Орлик проголосив нову конституцію Української Держави і заприсягнув не скласти зброї, поки Україна не буде звільнена зпід московської окупації. Але можливостей здійснити цього не було.
В такій ситуації, на протязі цілого чвертьстоліття перебування запорожців на еміграції на татарській землі, вся увага гетьмана Орлика і всіх козаків була звернена на боротьбу проти Москви. Природними союзниками в цій боротьбі являлися не лише шведи й Туреччина з татарами, але й та частина поляків, що здавала собі справу з московської небезпеки для польської держави. Коли весною 1711 року Орлик із 16 тисячами козаків почав у союзі з татарами відвойовувати Україну від Москви, то його союзником став і польський король Станислав Лєщинський, який прислав Орликові загін польського війська під командою Йосифа Потоцького. Тому, за ввесь час, від 1709 до 1734 років запорожці, відірвані від тих частин України, що опинилися знову під Польщею й московськими та татарськими володіннями, не мали прямо фізично змоги ефективно піддержувати гайдамацьких повстанців. А до того, еміграційний гетьман і козацька старшина були заінтересовані у зберіганні приязних взаємин із Польщею як потенціяльним союзником у боротьбі проти Москви.
2. Відновлення Січі
Щойно в 1734 році, коли після 25 років побуту на чужині, повних невдач і розчарувань, запорожці втратили надію на допомогу турків чи когось іншого в боротьбі проти Москви і тому постановили помиритися з Москвою, прийшло до відновлення Січі на українській землі взамін за визнання запорожцями зверхности московського царя, запорожці одержали на своє володіння територію обабіч річки Самари як "Вольності Війська Запорозького". Лише тепер, у 1734 році, Запорозька Січ стала знову безпосереднім сусідом Правобережної, підпольської частини України.
"І, - стверджує в своїй праці про Гайдамаччину Володимир Антонович, - запорожці, як вернулися зі свого вигнання в Олешки і як в 1734 р. поновили Січ на колишніх своїх займищах, то зараз же шпарко почали допомагати народньому рухові. Через рік, у 1735, ми вже зустрічаємо перших запорожців поміж гайдамаками. Чим далі, то кількість запорожців все більше зростає, а біля 1750 р. уся гайдамаччина окупляється навколо запорожців".192
Але нова Запорозька Січ одразу відчула, що її політичне положення тепер зовісім інакше від того, в якому перебувала Запорозька Січ сто літ раніше. Тоді, під кінець ХVІ і в першій половині ХVІІ століття, Запорозька Січ вважалася самостійною і тільки у випадку конечности толерувала зверхність польського короля. Польський сойм, дискутуючи, наприклад, у 1611 і 1613 роках, на всі лади, що робити з козаками, стверджував, що "козаки нікого не слухають, крім своєї старшини".193 Починаючи воєнні дії проти Польщі запорожці були залежними тільки від себе самих і правно й фактично. А тому то у кожному повстанні проти Польщі того періоду Запорозька Січ являлася ініціятором і керівником. Тепер, по відновленні Запорозької Січі в 1734 р., козаки одразу відчули, що вони - закуті у важкі московські кайдани.
В 1734 році, майже одночасно з відновленням Запорозької Січі на українській землі, на Правобережжі вибухло велике гайдамацьке повстання проти Польщі, кероване полковником Верланом. На початку наступного року воно розгорнулося широко й переможно котилося по всій підпольській Україні все далі на захід. Немає сумніву, що приєднання Запорозької Січі до того повстання було б завершило повний розгром польських окупантів і відновлення незалежности Правобережної України. Але цьому спішно і з найбільшою рішучістю спротивилася Москва. В далекосяглих плянах Москви поневолення України й перетворення її в московську колонію лежало збереження на певний час польського панування на Правобережжі. Московський уряд дав гостру заборону Запорозькій Січі підпомагати гайдамацьке повстання. Проти самих повстанців Москва вислала на допомогу полякам армію під командуванням московського генерала фон Гайне й доручила російському генерал-губернаторові в Києві Вейсбахові докласти всіх старань для здавлення гайдамацького повстання і, перш за все, для успішного відсепарування Запорозької Січі від гайдамацьких повстанців.
З метою припинити зв'язки запорожців з українськими землями під Польщею, московський уряд збудував у роках 1734-1750 на території "Вольностей Війська Запорозького" вздовж польсько-козацького кордону від Дніпра до Буга лінію військових фортець із московськими залогами. Це було явним порушенням договору козаків із московським урядом, в якому цариця признала цю територію козацькими володіннями. Але козаки не були в силі спротивитися цьому. Вслід за тим Москва пішла далі: в 1751 році московський уряд відібрав запорожцям широку смугу землі над північно-західньою границею понад річкою Синюхою і створив з неї "Новосербську провінцію" для поселення сербських вихідців. У 1753 році такий грабіж козацької землі продовжено на схід від первісної "Новосербської провінції" аж до Дніпра. Так відрізано територію нової Запорозької Січі від українських земель під Польщею лінією московських фортець і двома новими російськими провінціями, заселюваними сербами. Врешті почали москалі будувати свої фортеці і в центрі "Вольностей Війська Запорозького", в сусідстві Січі.
Танцюючі козаки
В такій ситуації провідники запорозьких козаків визнали конечним подбати насамперед про розбудову і зміцнення самої Січі. На всю територію "Вольностей Війська Запорозького", обезлюднену війнами, прибуло крутло 20 тисяч запорожців. Поділені на 38 куренів, вони отаборились разом на новій Січі. Всю землю довкола Січі поділено на 8 округ, званих "паланки". Кожна паланка мала свій військово-адміністраційний центр, що звався "гард"; у гарді перебував полковник, військово-адміністраційний комендант паланки, із полковою старшиною. Хто із запорожців хотів, займав для себе частку землі паланки, будував собі "зимовник" і займався тут риболовством, хліборобством чи скотарством. Землі було доволі, тому на територію "Запорозьких Вольностей" почали скоро напливати й поселюватись утікачі із Правобережної й Лівобережної України. Вони були з родинами. Тому поруч осідку запорожців Січі і їх зимовників, починають виростати оселі вільних українських селян. Збережений в архівах реєстр населення "Вольностей Війська Запорозького", яке складало присягу новій цариці Катерині Другій в 1762 році, подає 13.427 самітних запорожців на Січі і 2.312 запорожців, що мали родини, на зимівниках та 150 сіл із поверх 150 тисячами душ вільних селян, усіх біля 200 тисяч душ.
Серед населення Запорозьких Вольностей почав зростати добробут. Очевидно - впарі з тим почало наростати й економічне зрізничкування. Спільність майна залишалася лише на Січі як військовому центрі. Поза Січчю зобов'язувала приватна власність. А при приватній власності, - як й сьогодні бачимо, напр., в Америці, - коли кількох починає з нічим, то по роках одні чогось доробляються, хтось розбагатіє, а хтось так і залишиться з нічим. Так було й на землях Запорозьких Воліьностей: з'явилися дійсні багатії і залишилася "голота", тобто такі запорожці, які тільки те й мали, що на них, та й то голим тілом не раз світили. Ті, які не мали нічого, наймалися на працю в заможних, або бурлакували, займаючись риболовством, чумацтвом тощо.
Кошового отамана і всю старшину Січі вибирано вільними голосами всіх присутніх на Козацькій Раді запорожців кожного року в часі Різдвяних Свят або на Новий Рік. Та звичайно вибирано заможних, як "статечних" і прив'язаних до землі Вольностей Запорозьких.
Між заможними й біднотою почав наростати конфлікт. Совєтські історики із захопленням підхоплюють і підкреслюють це як доказ, що на Січі панувала клясова ворожнеча та клясова боротьба між "дуками" - старшиною, нібито тодішньою козацькою "буржуазією", й біднотою чи "голотою", тодішнім козацьким пролетаріятом.
Але в дійсності ворожнеча почала наростати не на маєтковому, а на ідейно-політичному тлі; на тлі постави до визвольної боротьби українського народу, особливо на Правобережжі, та відношення до московського уряду.
Московські заходи - побудова лінії фортець уздовж польсько-козацького кордону та створення смуги "Новосербської" і "Слов'яносербської" провінцій між Запорозькою Січчю та Правобережжям - дуже утруднили зв'язок між гайдамаками й Запоріжжям. Але не зліквідували його. Запоріжжя й далі являлося пристановищем і вихідною базою для гайдамацьких загонів. На Запоріжжя йшли майбутні гайдамаки, щоб тут набрати військового вишколу і знання, організували тут зав'язок загону й поверталися на Правобережжя для боротьби з польськими займанцями. Сюди, на Запоріжжя, відступали теж вони, загрожені переважаючими силами ворога, прокрадаючись, або прориваючись збройно крізь лінію московських фортець і поміж сербські поселення.
3. Важке московське "нєт!"
Але московський уряд видав гостру заборону Запорозькій Січі давати піддержку гайдамацьким повстанцям, вимагаючи, щоб запорозька старшина дбала про виловлювання гайдамаків, які появилися на території Вольностей Запорозьких, і передавання їх московській владі. Оце, власне, й викликало розкол серед січового братства. Одні вважали, що Січ заслаба, щоб рискувати відкритий зудар із дуже сильною тоді мілітарно Московщиною. Для збереження самої Січі, на їхню думку, треба було бодай сповидно коритися Москві. Очевидно, сюди належали насамперед багатії, які боялися рискувати втратою власного майна й особистого добробуту, а згодом теж утратою надій дорватися до дворянства. Але сюди належала і старшина Січі, відповідальна за долю всієї Запорозької Січі. Вона боялася спровокувати нове зруйнування Січі. Тому кошовий отаман урядово передавав заборону запорожцям приєднуватися до гайдамаків, а коли ставало відомим, що гурт гайдамаків появився на території Вольностей Запорооьких, кошова старшина висилала загін запорожців для ловлення й заарештування гайдамаків, та доставлення зловлених до тюрми на Січі.
Загал запоріжців обурювався цим, щиро і глибоко співчуваючи гайдамацьким повстанцям та часто приєднуючись до них. Тому то у збережених в архівах звідомленнях звичайно подано, що висланому для ловлення гайдамаків загонові запорожців не вдалося зловити нікого з гайдамаків, а якщо часом траплялося, що гайдамаків таки зловлено й доставлено до тюрми на Січі, то ті майже все "умудрувались якось" втекти з тюрми і зникнути безслідно. Багато було між запорожцями таких, які одверто обурювалися будь-яким протиставленням запорожців гайдамакам. Для них гайдамаки були одвертими борцями за визволення українського народу з-під польського ярма, тому обов'язком кожного запорожця мусіло бути ставати поруч гайдамаків до боротьби. Вони бунтувалися проти покірности й підлеглости Москві. Зрозуміло, що сюди належали насамперед "бідняки", яким ніякі маєтки, ні почесті не в'язали рук і які тому були кожної хвилини готові мандрувати у випадку конечности з одного місця на друге.
Цей характер внутрішнього конфлікту між двома "крилами" запорожців нової Січі дуже виразно віддзеркалений у документі, цитованому совєтським істориком В. О. Голобуцьким, в якому описано інцидент при виборі членів "депутації" від козаків із чолобитнею Москві в 1767 році: "Вибори депутації відбувалися на сходці, якою керували курінний отаман Петро Остроух, депутат Комісії уложення 1767 р. Мусій Скапа та інші "достойні" козаки. Під час виборів один із козаків, Микита Дорошенко, назвав Скапу і "знатне товариство" зрадниками. Скапа вдарив Дорошенка. На допомогу Дорошенкові підбігли козаки... Козаки били Скапу, промовляючи: "Це ти чванишся що почепив на грудях цяцьку?" (сие же они называли портрет государственный").194
Відомо, що про "зрадника" говориться завжди в ідейно-політичній площині. Багатіїв прозивається "кровопивцями", "гієнами", "глитаями", а не "зрадниками". Отже, коли в даному випадку козак Дорошенко назвав депутата до московського уряду і старшину "зрадниками", то йшлося, очевидно, не про маєткову різницю, чи - як кажуть комуністи - "класову ворожнечу", а про політичну настанову депутата Скиби і таких як він, про їхню підлеглість московському урядові, яка є зрадою принципу політичної суверенности Запоріжжя. Тому то Дорошенко й витикає депутатові, що той почепив собі на груди "государственный портрет", символ рабства й підлеглости Москві, та ще й чваниться цією "цяцькою".
От тому то не з рядів кошової старшини, а з запорізької "бідноти" вийшли й ініціятори та керівники коліївського повстання 1768 року з Максимом Залізняком на чолі, і сотні тих запорожців, що скоро приєдналися до коліївського повстання.
Кошовим отаманом на Запоріжжі в час Коліївщини був Петро Кальнишевський. Кошового отамана вибирано на Кошовій Раді щороку на один рік. Але Кальнишевського вибирано Кошовим десять разів підряд. Він був добрий полководець і непересічно здібний організатор господарського життя. Про нього говорила козацька приповідка: "Коли кошовим став Кальниш, то з'явились на Січі сало й книш". Поруч хліборобства розвинено на землях Вольностей Запорізьких теж рибний і соляний промисел та торгівлю із сусідними державами. Про загальний добробут свідчить хоча б згадка в реєстрі шкід, заподіяних татарами в наскоку 1769 р. про те, що тільки в одного простого козака татари захопили 250 коней і 70 волів. Кальнишевський розбудував теж своє власне господарство; власними фондами він збудував чотири церкви.
4. Вимушена примирливість кошової старшини
Тільки ж для того, щоб заселити запорозькі землі і зробити Запоріжжя міцним економічно, а через те і мілітарно, Кальнишевський визнав конечним виминати всякі зудари з московським урядом. Тому, підкорюючись дорученням московського уряду, він, як Кошовий Січі, піддержував - особливо в період Коліївщини - заборону запорожцям приєднуватися до гайдамаків, чи будь-яким іншим способом помагати гайдамакам. І коли на вістку про участь запорожців у коліївському повстанні московський уряд поставив Кальнишевському запит, що це за люди "грабують у Польщі", кошовий Січі відповів: "Гайдамацкие шайки не суть Запорожское войско, а по слухам вышли от живших в Очакове людей, польських мужиков і винокуров, которыми предводительствовало несколько ватажков из запорожских воров і самозбройцов".195
А московський генерал-губернатор у Києві Воєйков писав у своєму ордері з датою 31-го липня 1768 року до кременчуцького коменданта бригадира Черткова: "В силу моих ордеров, от Кошового отамана командированием при шести полковниках и при нескольких куренных отаманах разных партий в степ запорожскую и рекою Днепром к Очакову надлежащие меры уже прийняли, как для пресечения перехода гайдамаков в Польшу, так для переловления возвращающихся оттуда з добычею в запорожские земли".196
Мабуть на підставі отаких джерельних інформацій дослідник Гайдамаччини Скальковський у своїй праці "Наезды гайдамак" твердить, що запорожці в гайдамацьких повстаннях і особливо в Коліївщині участи не брали і, взагалі, тим повстанням не співчували. Але, при наводженні документів із Коліївщини Скальковський таки згадує учаість поверх 600 запорожців у коліївському повстанні, сам заперечуючи цим своє заздалегідь зготовлене твердження про абсолютну неучасть запорожців у Колїївщині. А другий дослідник Коліївщини, Максимович, додає до числа 600 запорожців, участь яких у Коліївщині мусів признати на підставі документів Скалковський, ще 420 запорожців, про участь яких у Коліївщині він знайшов докази у розгляданих ним документах російських судів. Значить - участь поверх тисячі запорожців у Коліївщинї доведена тими документами російських судів, що збереглися в архівах. Супроти цього, твердження про неучасть запорожців у коліївському повстанні є аж надто очевидним абсурдом.
Натомість речевим залишається питання, як поставилася до Коліївщини старшина, команда Запорозької Січі.
Запорожцям, учасникам коліївського повстання, які попали в московський полон, ставлено на допиті кожному зокрема питання, чи "с ведома кошевого отамана и войсковой старшины отлучились они в Польшу". В протоколах допитів у кожному випадку записано відповідь, що ні кошовий отаман, ні січова старшина дозволу на перехід до коліївських повстанців не давали, кожний ішов із власного переконання, без відома кошового й січової старшини. В кількох випадках переслухувані висловили лише своє припущення, що старшина співчувала повстанню і тому мовчки схвалювала участь запорожців у повстанні.
Тому серед дослідників Коліївщини в питанні відношення Запорозької Січі до коліївського повстання прийнявся загально, погляд, що загал запорожців,

Козак при праці



низи, стали ідейно по стороні повстанців і масово приєдналися активно до нього, а натомість запорозька старшина з (Кошовим Кальнишевським на чолі поставилася проти повстання і проти допомоги коліям зі сторони Запоріжжя.
Такий погляд спішно підхопили совєтські історики, вкладаючи його у свою схему клясової боротьби: сірома, тодішній козацький "пролетаріят", включилася в Коліївщину, бо Коліївщина, - кажуть совєтські історики, - була власне пролетарським повстанням, а старшина, тодішня козацька "буржуазія", поставилася проти.
Але уважливий дослідник тієї доби, історик Василь Греков, рішуче заперечує такий погляд. Він признає, що на підставі тільки деяких документів, а саме тих, у яких старшина Запорозької Січі в кореспондеції з московським урядом офіційно заперечує причетність Січі до Коліївщини, можна б робити висновок, ніби козацька старшина Коліївському повстанню не сприяла. Тільки ж, - зауважує Греков, - поруч із такими документами "є відомості, до того ж не менш яскраві, що характеризують відношення Коша до Коліївщини в зовсім іншому освітленні".


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   25

Схожі:

Коліївщина гайдамацьке повстання 1768 р. Петро Мірчук iconГайдамацьке повстання 1768 р
Початки Гайдамаччини. Семен Палій: перехід від козаччини до гайдамаччини. Повстання 1702 р
Коліївщина гайдамацьке повстання 1768 р. Петро Мірчук iconБіографія івана гонти ватажка народно-визвольного гайдамацького повстання 1768-1769 рр на Правобережній Україні
Уманський сотник Іван Гонта увійшов в історію як чільний провідник Коліївщини великого народно-визвольного гайдамацького повстання...
Коліївщина гайдамацьке повстання 1768 р. Петро Мірчук iconVarnak ueuo com Дмитро Дорошенко
Хмельниччина в історіографії. Польська Річ Посполита напередодні повстання Хмельницького. Причини повстання. Особа Богдана Хмельницького....
Коліївщина гайдамацьке повстання 1768 р. Петро Мірчук iconПетро конашевич-сагайдачний
Цей Петро Конашевич, муж рідкісної мудрості й зрілого судження у справах, винахідливий у словах І вчинках, хоча за походженням, способом...
Коліївщина гайдамацьке повстання 1768 р. Петро Мірчук icon12 липня 1900 р. – народився Петро Григорович Нестеренко
Оскільки земля не могла прогодувати родину, батько подався на заробітки до Донбасу, де й син Петро, отримавши початкову освіту, вже...
Коліївщина гайдамацьке повстання 1768 р. Петро Мірчук iconПетро Антонович Косач
Петро Антонович Косач — український юрист, громадський діяч, освітянин. Батько Лесі Українки та Михайла, Ольги, Оксани, Миколи, Ізидори...
Коліївщина гайдамацьке повстання 1768 р. Петро Мірчук iconПетро Антонович Косач
Петро Антонович Косач — український юрист, громадський діяч, освітянин. Батько Лесі Українки та Михайла, Ольги, Оксани, Миколи, Ізидори...
Коліївщина гайдамацьке повстання 1768 р. Петро Мірчук iconМах Петро Петрович
Бугом. У квітні 1941 року батько Петро Олексійович трагічно загинув від рук польського шовініста, І мати Анастасія Дмитрівна взяла...
Коліївщина гайдамацьке повстання 1768 р. Петро Мірчук icon1690 р. – народився Петро Іванович Калнишевський
Петро Іванович Калнишевський, останній кошовий Запорозької Січі, який після її знищення був засланий на Соловки. Помер у Соловецькій...
Коліївщина гайдамацьке повстання 1768 р. Петро Мірчук iconIssn 2312-1165 Державний вищий навчальний заклад
Редакційна рада: Микола Кугутяк, Олег жерноклеєв, Леонід Зашкільняк (м. Львів), Петро Круль, Василь Марчук, Борис Савчук, Михайло...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка