Конкурс «Історія міст і сіл»



Сторінка1/2
Дата конвертації22.03.2018
Розмір0.53 Mb.
ТипКонкурс
  1   2

Міністерство освіти і науки України

Дніпропетровська обласна державна адміністрація

Департамент освіти і науки

Комунальний заклад

«Дніпропетровський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти»

Відділ освіти Межівської районної державної адміністрації

РКЗО « Новопідгороднянська середня загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів»

Матеріали на конкурс «Історія міст і сіл»

2014 рік


Незабуте минуле «Село на межі»

На сході Дніпропетровщини, за один кілометр від межі з Донецькою областю, розташований крайній населений пункт Межівського р-ну село Новопідгородне. Широкі прямі вулиці свідчать про порівняно недавнє виникнення села.

Свою історію Новопідгородне веде з 1905 року. Назва походить від того, що першими його мешканцями були поселенці з села Підгороднього, яке розташоване на правому березі річки Солоної (територія нинішньої Новопавлівки). Розливи річки часто завдавали шкоди селянам Підгороднього, і тому частина його жителів на зібрані гроші купила землю в поміщика Кремаря і поступово заселила територію, відведену під нове село. Оскільки переселенці були з Підгороднього, то й новий населений пункт названо Новопідгородне, і входив він до Новопавлівської волості Павлоградського повіту Катеринославської губернії. Хоча довго дехто за тим, що земля колись належала поміщику Кремарю, село називав Кремарське.

З історії минулого про наш край відомо, що понад три століття тому землі, які знаходилися на схід від середньої течії Дніпра, були майже незаселені, за винятком козацьких зимівників, що виникли біля річок. Більшість території становий безкраїй степ, і називався він Дике поле, яке не мало своїх землевласників. Згодом, особливо за Катерини II, коли Росія проводила свою експансію в Північне Причорномор’я, Приазов'я та Крим, землі Дикого поля ставали власністю різного роду чиновників, яких держава щедро наділяла за їх службу.

Нема можливості встановити як і коли поміщик Кремар став власником землі, що продав згаданій вище громаді. Комісія, найнята з Катеринослава, розмітила план майбутнього села. Спочатку були забудовані вулиці, де зараз знаходиться центр. Поступово з роками кількість жителів збільшувалась, а
відповідно збільшувався і розмір Новопідгороднього. Першими жителями його були переселенці з Підгороднього Омельченки, Кирички, Радченки, Дрегвалі, Коваленки, Коротуни, Рачки, Мартиненки, Юрченки, Лозівські та інші. Значна кількість жителів Новопідгородного і тепер проживають в селі під такими
прізвищами.

Сьогодні село має вісім вулиць, що тягнуться з півдня на північ. За півкілометра від південної околиці села проходить Донецька залізниця (колись Катерининська) та асфальтова дорога, що з'єднує Межову з містом Красноармійськ. Село розташоване на порівняно рівній місцевості, яка ледве помітно знижується на північ.

У минулому майже всі жителі села були селянами-землеробами і наділені землею з розрахунку по три десятини на душу чоловічого населення. Дехто з селян на певний строк наймався працювати на залізниці. Рівень життя населення був низький. Хати з саману або глинобитні з солом'яною покрівлею, тільки в декого покрівля була вкрита черепицею. В хаті селянина панувала бідність: підлога земляна (долівка), з меблів - дерев'яний стіл, ліжко, табуретки та мисник для посуду. Численність душ у кожного домовласника здебільшого була велика. В деяких сім'ях було по 12-15 душ. Отже, мати по 10-12 дітей було чи не нормою в ті часи.

У 1908 році в центрі села на кошти жителів було збудоване приміщення чотирикласної школи, де два вчителі навчали селянських дітей початкової грамоти. На той час грамотною вважалась та людина, яка могла читати, писати та рахувати. Але й таких в селі було небагато, бо не кожний селянин мав змогу віддати своїх дітей навчатись. Тут же, в центрі села, в 1909 році була збудована Різдво-Богородична церква, яку закрили в роки суцільної колективізації, знявши верхню частину будівлі. Нижня частина приміщення використовувалась для зберігання сільськогосподарської продукції. В 50-х роках залишки церкви було розібрано повністю.

У перші роки заснування села лікування селян проводив у себе "на дому" сільський фельдшер, хоча у багатьох випадках хворі звертались до місцевих бабусь-знахарок, які в спадок передавали своїм дітям досвід так званої народної медицини. Через низький рівень життя та відсутність умов дотримання санітарії та гігієни частим явищем були різні хвороби та смертність.

На північній околиці села стояли два вітряки - єдині механізовані підприємства по переробці зерна. Дехто з старожилів твердить, що один вітряк був і на південній околиці, недалеко від залізниці.

Події Лютневої та Жовтневої революцій 1917 рому докотились і до цього українського села. 29 грудня Катеринославі, а потім і по всій губернії було встановлено Радянську владу. У Новопідгородному, як і в багатьох інших селах України, в 1919 році був створений комітет бідноти, ініціатором якого був житель села Коба Олександр Опанасович.Комітет бідноти допомагав Радянській владі провести націоналізацію землі, здійснити соціалістичні перетворення на селі. В наступному 1920 році в Україні створились комітети незаможних селян (комнезами) - класові організації незаможного селянства. Організація КНС була зумовлена гострою класовою боротьбою між незаможним селянством і куркульством, яке чинило опір владі і здійснюваним нею заходам.

У складі комнезаму в Новопідгородньому були жителі села Рачок Микола Йосипович, Коваленко Василь Іванович, Арсієнко Олександр та інші.

Після перемоги соціалістичної революції в Росії уряди капіталістичних держав не могли примиритися з існуванням Радянської держави. Метою інтервентів і внутрішньої контрреволюції було знищення Радянської влади, реставрація буржуазно-поміщицького суспільного і державного ладу.

Комуністична партія на чолі з В.І. Леніним підняла народи країни на громадянську війну за збереження здобутків соціалістичної революції. Активними захисниками порядків у Новопідгородньому встановлених Радянською владою, були Ганенко Микита Іванович, Міщенко Федот Григорович та Давиденко Лазар Іванович. Вони тримали зв'язки з партизанами інших сіл Межівщини, вели боротьбу з різного роду білогвардійськими бандами.

Зі спогадів старожилів відомо, що в 1921 році через Новопідгородне проскакував загін махновців. За селом 15-річний хлопець Коза Захарій пас пару своїх коней, яких махновці забрали, прив'язали до кулеметної тачанки і рушили до сусідньої Сергіївки.

Після переможного закінчення громадянської війни Комуністична партія і Радянська держава приступили до здійснення нової економічної політики, розробленої Леніним. Ця політика була заснована на використанні товарно-грошових відносин для соціалістичного будівництва, для встановлення змички між містом і селом.

Разом з новою економічною політикою запроваджувався принцип матеріальної заінтересованості широких мас трудового селянства в розвитку сільськогосподарського виробництва. Селянин, сплативши податок, мав право вільної торгівлі хлібом.

Завдяки непу в СРСР було успішно відбудовано народне господарство, проведено соціалістичну індустріалізацію і колективізацію сільського господарства. Трудящі, в тому числі і Новопідгороднього, у роки непу виявили активність у праці, підвищували доходи своїх господарств.

У селі виникли приватні млин і олійниця, якими спільно володіли жителі села: Сергій Коваленко, Явтух Бондик, Кирило Танчик, брати Микита і Павло Клименки. За селом з'явилися приватні цегельні. Оскільки у країні в цей час бурхливо розвивалася торгівля, селянин мав змогу придбати навіть у кредит будь-який товар вітчизняного чи зарубіжного виробництва: різного роду сільськогосподарський інвентар чи швейну машинку "Зінгер".

Значно поліпшується побут селян. Хоча в той же час нова економічна політика сприяла розшаруванню мешканців сси,і на багатих і незаможних, це суперечило принципам соціалізму. 1929 рік. У Новопідгородньому засновано товариство по спільному обробітку землі - покладено початок колективізації сільського господарства в нашому краї.

Активну участь у створенні першого колгоспу взяли громадяни-активісти: Олександр Коба, Семен Рачок, Володимир Мина, Пилип Танчик та Федот Міщенко. У1930 році з нагоди відзначення роковин Великої Жовтневої соціалістичної революції колгоспу в селі Новопідгородньому було присвоєно назву "13-річчя Жовтня", яку колективне селянське господарство носило аж до занепаду колгоспної системи при реформуванні села в незалежній Україні.

Першим головою колгоспу став виходець із села Слов’янки Лісовий. Але більшість колгоспників бажали бачити на чолі господарства свого земляка. Тож незабаром головою було обрано одного з активістів створення колгоспу Федота Григоровича Міщенка.

Як і в більшості випадків, принцип добровільності при вступі до колгоспу порушувався і в Новопідгородньому. Влада не визнавала приватної власності на землю та на засоби виробництва. Тому багатьох селян силою записували до колективного господарства. А хто вперто відмовлявся - підлягали розкуркуленню.

Жертвами цього нищівного дійства стали сім'ї Петра Гавриленка, братів Марка і Василя Павленків, Микити, Павла та Єлисея Клименків, Пилипа Кислицького та багатьох інших. Більшість з них було вивезено на Урал, до Сибіру та в інші віддалені райони країни.

Виною їх було тільки те, що вони більше від інших трудилися на той час, більше надбали і відмовилися розлучатися з кривавими результатами своєї праці.

Про долю одного з них - Федора Пилиповича Кислицького - на сторінках районної газети "Червона зірка" писав член Спілки журналістів України Михайло Пудла: "Жила сім'я Кислицьких в добрі і шані. Та одного дня щастя те... умерло. Прийшли на обійстя бідняки, які організували колгосп, і вигнали сім'ю з хати. Батька, котрий обурився самочинству, забрали і відправили в тюрму. Будував він - під конвоєм - "Азовсталь" у Маріуполі. А мати з дітьми втекла з села. Бо ті, хто посів їх добро, хотіли якнайшвидше спекатися господарів і сім'ю запланували вислати до Сибіру. Врятували родичі з далеких хуторів.

Федору Пилиповичу там вдалося, навіть, закінчити школу і здобути середню освіту. Це давало можливість вчитися далі

Спочатку, як говорять, він пройшов "коридорами" політехнічного вузу, національного університету ім. Т.Г. Шевченка - все вибирав професію. Аж доки не зупинився в театральному інституті ім. Карпенка-Карого.

Звісна річ, про те, що батько розкуркулений та заховали його в тюрмі, ніде в документах не згадував. Бо то значило виписати собі вовчий білет.

З театрального призвали Федора Кислицького до армії. А тут війна. Пораненого взяли до полону. А коли в 44-му на території Польщі звільнили з фашистського концтабору, ні з того ні з цього загримів Федір до беріївського ГУЛАГУ.

На 10 років запроторили зі страшним ярликом "зрадник Батьківщини". 10 років відбув, як кажуть, від дзвінка до дзвінка.

Скільки разів сидів у кам'яному мішку (у карцері) - на одному хлібові й воді, вже й не пам'ятає. І все за вірші, які потроху й сам став писати.

Але на цілих десять років був позбавлений всіх прав. Довго ще снився гавкіт сторожових собак, і він вже - посеред того страшного кошмарного сну - не розбере чиї то вівчарки гарчать і вишкіряють зуби: есесівські чи беріївські?.."

Дуже хотілося повернутися в рідне село Федору Кислицькому. Та, як кажуть, "хотій" не пускав. Вже давно реабілітовано його, вже заплачено йому грошову компенсацію за 10 років "Севжелдорлага" 11 млн. 881 тисячу купоно-карбованців, яких вистачило на 10 відер картоплі.

Добився він, щоб реабілітували (посмертно) батька. Добився і компенсації за батьківське майно. Але знову, що це за компенсація? За хату, за клуню, за коней, воли і корови, за

птицю, за сільськогосподарське знаряддя нарахували 4,5 млн. ті ж купоно-карбованці.

Федір Пилипович від такої компенсації відмовився і написав заяву до правління сільгосппідприємства "13-річчя Жовтня", якому тоді перейшло все майно Кислицьких, з проханням відшкодувати йому, спадкоємцю, за батькове добро. Він не пам'ятає, хто виводив коней зі стайні в далекому 1930 році, хто забирав корів, хто ховав по кишенях сало із комірчини...

Він хотів одного: повернутися в село, засноване його великим родом, від якого в Новопідгородньому, на жаль, не залишилося й сліду. Від колгоспних зборів позивач не хотів багато: а всього-навсього, щоб купили хоч якусь хатину, аби дожити віку на своїй малій батьківщині.

Ні, не зрозуміло людину нове покоління, не прийняли збори позитивного рішення для Федора Кислицького, не прийняло село "блудного сина", яким він став не з своєї волі".

Після тих рокових зборів морально вбитий наш земляк востаннє обійшов навколо двоповерхової школи-красуні. Бо саме на цьому місці було колись подвір'я Кислицьких. З хатою та всіма господарськими будівлями.

Сумною звісткою в історії перших років колективізації став голод в Україні 1932/33 років який не обійшов і Новопідгородне. Голод - катастрофа, яка коштувала нашій республіці щонайменше сім мільйонів життів. І найстрашніше було в тому, що причиною її став не недорід, а попередньо визначений урядом план хлібозаготівлі.

Сталін та його найближче оточення вимагали будь-якою ціною здати в державні засіки відповідну кількість зерна. Щоб довиконати плани, в селі через місцеву владу за участю міліції, комсомольців та комуністів здійснювали примусове вилучення у селян, так званих, лишків зерна. Забирали не тільки в одноосібників, а й у колгоспників.

Активісти села добросовісно виконували вказівку тодішнього першого секретаря ЦК КП(б)У Косіора С.В., який говорив: "Сталін сказав, що хліб необхідно забирати з кров'ю. Все, що буде здобуто в ім'я соціалізму, є законним".

Село опинилося на межі крайнього занепаду. Одним загрожували карою на випадок зриву хлібозаготівлі, інші перебували під страхом терору, якщо вони не відберуть для держави сховану пригорщу зерна.

Те, що голодомор ініціювався зверху, ні в кого сьогодні не викликає сумнівів. Доступність до архівних матеріалів дала можливість в цьому переконатися. Ось витяг з протоколу засідання політбюро ЦК КП(б)У від 6 липня 1932 року: п.2. «Про план хлібозаготівель». Визнати правильним встановлений ЦК ВКП(б) план хлібозаготівель по селянському сектору в розмірі 356 мільйонів пудів і прийняти його до безумовного виконання".

У разі зриву виконання плану до винних з боку держави застосовувалися жорстокі методи покарання. Про це свідчить витяг з постанови Раднаркому УРСР и ЦК КП(б)У від 6 грудня 1932 року. РНК і ЦК постановили за явний зрив плану хлібозаготівель і злісний саботаж, організований куркульськими і контрреволюційними елементами, занести на чорну дошку такі села (далі йшов перелік сіл, в тому числі с. Гаврилівка Межівського району).

Щодо них планувалося провести такі заходи:

1. Негайне припинення підвозу товарів, повне припинення кооперативної і державної торгівлі на місці і вивіз з відповідних кооперативних і державних крамниць усіх наявних товарів.



  1. Повна заборона колгоспної торгівлі як для колгоспів, для колгоспників і одноосібників.

  2. Припинення всілякого роду кредитування, проведення дострокового стягнення кредитів та інших фінансових зобов'язань".

Сьогодні важко назвати точну цифру, скільки людей померли з голоду в Новопідгородньому. Але достовірним залишається той факт, що смертність у селі була. Вмирали поодинці, цілими сім'ями.

Чотири чоловіки померло в сім'ях Василя Птиці та Савелія Лозівського. Тільки дехто вижив із родини Дарії Романій. А взагалі з розповідей старожилів випливає, що голодомор в Новопідгородньому все ж не набрав такого масового катастрофічного масштабу, як в інших селах району та області.

Наш односельчанин Сергій Іванович Щудро одного разу розповів:

Мені тоді було вісім років. Але я добре пам'ятаю, як забирали все, що можна було взяти. Навіть, посуд, ганчір'я, яке було на печі, де лежали діти.

Ті, хто вижив після голодного 1932/33-го, трудилися в колгоспі за мізерну плату. Видавали по 2 кг хліба на трудодень. Не було ні взуття, ні одягу. Ночами треба було стояти, щоб купити хоча б якийсь метр ситцю. До того ж навкруги панувала несправедливість, засилля "активістів" та різних уповноважених, котрі ладні були і рідного батька продати, щоб їм добре жилося.

За будь-який протест, необережно сказане проти існуючого ладу слово або тієї чи іншої посадової особи слідував вирок без суду і слідства - ворог народу. Це були жахливі роки сталінських репресій, яких не уникали ні прості люди, ні посадовці будь-якого рангу.

Тож точно встановити кількість загиблих новопідгородян у часи голодомору не вдалося. Чорна статистика таїться в багатьох могилах наших односельчан. Голодомор знищив не одного одвічного хлібороба. Багатьох змусив покинути батьківську хату і шукати порятунку від голодної смерті у містах. Тож закономірно, що населення Новопідгороднього за перші роки колективізації зменшилося майже на половину.

Не дивлячись на трагічні наслідки голодомору і репресій 1937 року, колгосп поступово набирав сили, множилися ряди перших його ударників.

З історії розвитку довоєнного колективного господарства широко було відоме ім'я Паші Ангеліної - першої в країні жінки-трактористки, бригадира першої жіночої тракторної бригади, її заклик "Сто тисяч подруг - на трактор!" був підхоплений з ентузіазмом в усій країні. Не залишилися осторонь і наші землячки: Надія Гордіївна Міщенко, Євдокія Полікарпівна Ткаченко, Марія Семенівна Мина. Закінчивши у Межовій курси трактористів, вони на колісних тракторах ХТЗ та "Універсал" нарівні з колегами-чоловіками обробили не одну тисячу гектарів землі у рідному господарстві.

А колгосп "13-річчя Жовтня" поступово і неухильно підіймався вгору. Вже у 1940 році в господарстві було З вантажні машини, багато різного сільськогосподарського інвентаря: сівалки, жниварки, борони, кінні плуги тощо.

Загальні доходи колгоспу за 1940 рік склали 2 млн. 800 тис. карбованців, а в неподільні фонди щороку відраховували по 700-800 тис. крб..

Зростали й доходи колгоспників. У тому ж 1940 трудодень оплачувався 3 кілограмами хліба і грішми. Про життєвий рівень і культуру колгоспників можна судити з того, що в багатьох їхніх домівках були на той час радіоприймачі, патефони, велосипеди.

Доброї трудової слави зазнали трудівники села: Дубина Іван, Танчик Пилип, Рачок Федосій, Радченки Іван та Василь, Макаренко Катерина та інші. Катерина Макаренко з подругами Харитиною Литвиненко, Ганною Бугай, Софією Пластун та ще чотирма дівчатами і жінками очолюваної нею ланки дивували навіть досвідчених господарів. На землях, що звідали більше прокльонів, ніж догляду, та сліз, вони збирали небувалі на той час врожаї картоплі, буряків, пшениці, жита, кукурудзи. Так, наприклад, з кожного гектара, закріпленого за її ланкою, у 1934 році одержали по 360 центнерів буряків, а пшениці - по 31,7 цнт на круг.

Нелегко дістався Катерині та її дівчатам той пам'ятний урожай. Взимку, щоб забезпечити ділянку вологою, лопатами і граблями стягували сніг. Трудилися до сьомого поту, вивозячи волами та кіньми у степ перегній. Весною, влітку і до глибокої осені, що називається, днювали і ночували в полі. Доглядали за сходами, мов за малими дітьми, забувши про відпочинок.

І все ж "зоряною годиною" для рільничої ланки Катерини Михайлівни став 1939 рік. Вони зібрали рекордний для Межівського району урожай: кожний гектар пшениці дав по 42,1 центнера зерна, а буряка - по 500 центнерів.

Трудову перемогу Катерини Михайлівни Макаренко було високо оцінено державою: вона першою серед односельчан стала кавалером ордена Леніна.

А колгосп напередодні трагічних подій продовжував розвиватися по висхідній і нарощувати темпи виробництва. Життя селян входило у звичну колію мирних буднів, які нагло обірвалися на світанку 22 червня 1941 року. Шквалом артилерійського вогню, який накрив прикордонні застави на заході країни, бомбуванням великих міст почалася Велика Вітчизняна війна. Радянський народ піднявся проти фашистської Німеччини, постав проти новітнього рабства, яке ніс на наші землі нацизм.

Одним із перших, хто став жертвою війни у перший же її день, був наш односельчанин - червоноармієць Григорій Якимович Салько.

Вже у перші місяці війни сотні наших односельчан влилися у ряди Червоної Армії і пішли на фронт. 31 серпня 1941 року у

Межівському будинку культури зібралися на збори комсомольці району. 397 з них записалися добровольцями у 38-й добровільний комсомольський інженерно-саперний полк, що формувався за постановою військ ради Південного фронту.

Серед тих комсомольців-добровольців було і семеро новопідгородян: Федір Прокопович Косткж, Євдоким Марковим Романій, Іван Федорович Засипка, Микола Іванович Сніда, Григорій Миколайович Говоруха, Микола Панасович Острянин і Антон Григорович Бондик. Двоє з них, Сніда та Острянин, навіки залишилися на фронтовій дорозі.

Тривожною випала осінь 1941 року. Відлуння війни докотилося і до наших країв. Червона Армія неухильно відступала на схід, а в колгоспі, як і по всій Україні, достигав небувалий урожай. Та збирати його не було кому.

З верхів надійшло розпорядження: хліб ворогові не залишати!

Щовечора і щоночі палали багряно-червоні заграви - то горіли поля незібраного урожаю на захід від Межівщини у Васильківському, Покровському та Петропавлівському районах. Народ з тривогою і болем у серці спостерігав сумну картину нищення його невтомної наполегливої праці. Насувалося щось невідоме і страшне.

Охоплені вогнем, палали поля Межівського району. Не бажаючи залишати ворогові колгоспне добро, партійна організація господарства доручила тимчасово виконуючому обов'язки голови правління Олександру Івановичу Омельченку організувати відправлення худоби в тил, а незібраний хліб спалити. На пні згоріли 200 гектарів, а 150 голів великої рогатої худоби евакуйовано на схід.

410 вересня 1943 року село було визволено. У бою за нього віддали своє життя 48 червоноармійців. Всі вони поховані у братській могилі в центрі села.

А в 1979 році у селі урочисто відбулося відкриття меморіального комплексу, яким вшанували пам'ять 200 наших земляків, полеглих на фронтах Великої Вітчизняної. З того часту стоїть на площі посеред Новопідгороднього у скорботі статуя матері-батьківщини. Стоїть на тому самому місці, звідки у далекому 1941 році пішли на війну хлібороби.

З кожної вулиці, з кожної хати виряджали їх у далеку дорогу, бажаючи швидкої перемоги над ворогом. А дорога та затягнулася на цілих чотири роки. І не всі пройшли її до переможного кінця. Багатьом не судилося зустріти травень 1945 року. Мабуть, не знайдеш в селі родини, яка б не втратила на війні когось із близьких. А в сім'ї Єрмолая Костюка на полях брані полягли всі четверо синів. Більше 20 новопідгородян повернулися живими, але назавжди залишилися інвалідами.

Відгриміли над селом артилерійські канонади. Смертельний гул бойової техніки відкочувався все далі й далі на Захід. Над притихлими сільськими оселями спадала тиша. Люди вірили і не вірили у своє щастя - нарешті повернулися свої, звільнили рідну землю від ненависних окупантів, невже знову вони вільні громадяни своєї великої могутньої Батьківщини.

Кілька днів минуло від того незабутнього радісного повернення до волі і мирного життя. Поступово оговтувалися від пережитого за часи окупації. Час ішов уперед і вимагав налагодження мирного життя, відродження понівеченого війною господарства.

Налагодження мирного життя у повоєннім Новопідгороднім почалося 21.09. 1943 року, коли колишні члени правління сільгоспартілі "13-річчя Жовтня" (голова правління Іван Пилипович Логвиненко, завгосп Тимофій Павлович Вірчменко, агроном Олександр Іванович Омельченко, завідуючий фермою Федір Федорович Шевченко, комірник і зав птахофермою Ілько Самсонович Засипка), 13 бригадирів та 37 колгоспників зібралися для вирішення важливих питань. Думали над тим, як організувати роботу і які завдання потребують вирішення в першу чергу.

Кілька днів минуло від того незабутнього радісного повернення до волі і мирного життя. Поступово оговтувалися від пережитого за часи окупації. Час ішов уперед і вимагав налагодження мирного життя, відродження понівеченого війною господарства.

Налагодження мирного життя у повоєннім Новопідгороднім почалося 21 вересня 1943 року, коли колишні члени правління сільгоспартілі "13-річчя Жовтня" (голова правління Іван Пилипович Логвиненко, завгосп Тимофій Павлович Вірчменко, агроном Олександр Іванович Омельченко, завідуючий фермою Федір Федорович Шевченко, комірник і зав птахофермою Ілько Самсонович Засипка), 13 бригадирів та 37 колгоспників зібралися для вирішення важливих питань. Думали над тим, як організувати роботу і які завдання потребують вирішення в першу чергу.

А докласти рук було до чого. Адже господарство колгоспу було знищене практично повністю. Нанесені окупантами збитки складали 5982880 крб.

Обговорюючи нагальні проблеми налагодження господарства, виступаючі відзначають необхідність відновлення сільськогосподарських робіт та ліквідацію наслідків господарювання німецьких окупантів. На цьому першому засіданні правління визначилися з обсягами осінньо-польових робіт та по відновленню тваринницьких приміщень.

З протоколу видно, що господарювали і під час окупації. Бо на черзі дня ставилося питання про збирання пізніх культур.

Так, перед агрономом було поставлено завдання "...взяти на облік скільки є землі по колгоспу та її розташування по полях, розкріпити площу збирання пізніх культур, сівби озимих, підготовки зябу, зокрема за бригадами, підготуватися до буртування картоплі та організувати його згідно агроправил".

Першочергові завдання було визначено кожному члену правління і спеціалісту. До відбудови зруйнованого війною господарства підходили серйозно, з одвічною селянською відповідальністю. За великими справами не забували і про конкретну людину.

Вона також постраждала і потребувала уваги й підтримки. Тому знайшовся час для розгляду індивідуальних заяв. Були прийняті відповідні рішення:

"Надати допомогу Киричку Михайлу в ремонті хати, як такому, що постраждав від пожежі. Допомогти лісоматеріалом".

"Виділити комісію по обстеженню хат, що постраждали від бомбардування, Ганенко П.С., Вірченко Т.П., Давиденко Л.І.".

Чому так багато уваги приділяю саме цьому першому повоєнному документу?

Бо з нього починається повоєнна історія господарства - сільгоспартілі "13-річчя Жовтня". Бо через три дні - 24 вересня 1943 року - відбулися загальні збори колгоспників. На них були присутні 372 члени артілі, з яких 331 жінка.

У цьому співвідношенні яскравий вияв воєнного часу: чоловіки продовжували фронтову епопею і звільняли землі Європи від коричневої чуми фашизму, а їхні матері, дружини, сестри і доньки робили все можливе, щоб забезпечити фронт і всю країну хлібом, молоком, м'ясом".

Збори затвердили намічені правлінням плани і завдання.

А вже у грудні 1943 року новопідгороднянам були доведені державні плани хлібозаготівель: "План зернових поставок - 830 цнт, держзакупівля зернових - 725 цнт, соняшнику - 474, картоплі - 876 цнт. Колгоспники, робітники і службовці мають здати у держзакупівлю зернових - 500 цнт, соняшнику - 120, картоплі - 300 цнт".

Як бачимо, здавати повинне було і господарство, яке діяло лише неповних два місяці, і сільські мешканці, котрі пережили лихоліття окупації. Цього потребувала війна і вимагала держава.

У наступних протоколах засідань правління і загальних зборів колгоспників сільгоспартілі "13-річчя Жовтня" постають ті ж одвічні сільськогосподарські проблеми: сівба, ремонт інвентарю, тяжке становлення громадського тваринництва і контрактації телят, нестача тяглової сили, трудова дисципліна... Обов'язково розглядалися повсякденні клопоти окремих колгоспників та односельчан. По можливості задовольнялися їхні прохання.

За даними річного бухгалтерського звіту на 1 січня 1944 року на території колгоспу "13-річчя Жовтня" проживало 1188 чоловік. Працездатних чоловіків було 34, жінок - 325, підлітків від 12 до 16 років - 124, працюючих у промисловості - 43. Виробничі ділянки закріплювалися за 7 рільничими бригадами, 1 - городньою, 1 - садівничою. Рільничі бригади складалися з 28 ланок, у яких працювало 206 колгоспників. У тваринництві працювало 6 телятниць, 1 конюх, 4 скотарі-пастухи. Переважна більшість працездатних була зайнята у рослинництві.

Про умови та відношення людей до праці можна судити з того, що робочий день був ненормований - працювали, як правило, від сходу до заходу сонця. Аби забезпечити умови успішної сівби, посівне насіння носили на собі клунками з Межівського елеватора. Тож і результати були відповідними.

Посіви озимої пшениці займали 188 гектарів, а урожайність її складала 11,3 цнт з га при запланованих 9 цнт. Добре родили ячмінь, овес - дали по 18 цнт з гектара. Менше очікуваного отримали від посівів кукурудзи, урожайність якої становила 5,9 цнт при за планових 10 цнт/га. Всього ж у 1944 році рільники зібрали зернові і бобові на площі 752 гектари й отримали 7771 цнт зерна.

Подібна ситуація складалася й у вирощенні технічних культур. їх посіви зайняли 172 га при планових 166. Зібрали 742 цнт соняшнику і 75 цнт льону. Городники поставили у 1944 році 2402 цнт картоплі, 570 капусти, 282 помідорів, 106 столових буряків, 10,1 цибулі.

Завдяки сумлінності і наполегливості рільничих ланок посівний клин було розширено на 100 га до запланованих.

Не залишали поза увагою і кормовиробництво. Для забезпечення кормами громадського тваринництва на зимовий період 1944-1945 років заклали 4400 тонн силосу, заскиртували 1120 цнт соломи, заготовили 190 цнт сіна з багаторічних трав.

У перші повоєнні роки особливо турбувалися про розвиток тваринницької галузі. На початок 1944 року у колгоспі налічувалося 327 голів великої рогатої худоби. За один рік наполегливої роботи в галузі її кількість зросла до 421.

Окрім того в колгоспі було 100 свиней, 26 овець, 509 голів різної птиці, 180 бджолосімей і 38 коней.

Досягли і певних успіхів. Виконали державний план м'ясопостачання. Здали 7379 цнт м'яса згідно доведених планів і 3678 цнт - у рахунок 1945 року.

Загалом трударі колгоспу "13-річчя Жовтня" у 1944 році спрацювали продуктивно. Валовий прибуток господарства склав 671916 карбованців. Такий стан справ дав можливість виділити 15243 крб. на культурні потреби. Ці кошти витратили на підготовку кадрів, реорганізацію дитячих ясел, ремонт школи, премії та матеріальну допомогу трудівникам.

З новими планами і світлими надіями вступали у 1945 рік. Всі чекали перемоги. Вірили у її швидкий прихід і натхненно трудилися. Знали, що від їхнього буденного героїзму на полях і фермах також залежить доля великої Перемоги над фашизмом і майбутнє благополуччя Батьківщини.

Це натхнення до праці зберегли новопідгородяни і в послідуючі роки.

Ще до війни в дружну колгоспну сім'ю влилося подружжя Павла Демидовича і Тетяни Семенівни Давиденків. Разом з іншими обробляли землю, доглядали громадське тваринництво, раділи першим успіхам колективного господарювання, затишку і достатку родини. Ця радість тимчасово була перервана воєнним лихоліттям.

І хоча з фронту Павло Демидович повернувся на милицях у 1945 році, радості сім'ї Давиденків не було меж. З того часу вони разом трудилися, допомагаючи і підтримуючи одне одного.

Саме в ті роки вони стали виділятися з-поміж інших невичерпною енергією до праці, бажанням зробити свій колгосп економічно міцним, а життя колгоспників - заможним і красивим.

Тетяна Семенівна багато років чесно трудилася дояркою на молочно-товарній фермі господарства. А праця в перші роки після війни була нелегкою: вручну носили відрами воду, кошиками підносили корми. Та не боялися труднощів. Знали - це тимчасово.

І віра трудівниці не залишилася марною. З роками розбагатів колгосп. На ферми прийшла механізація. Легшою стала праця тваринників. Зростали відповідно й виробничі показники.

Визначну сторінку в біографію свого життя і трудового колективу вписала Тетяна Семенівна Давиденко у 1965 році, коли надоїла від кожної фуражної корови по 3216 кілограмів молока. Показник рекордних для колгоспу та й району також.

І уряд держави високо оцінив працю трудівниці. Колгоспники і родина щиро вітали з перемогою і високою державною нагородою-орденом Леніна. А в 1966 році такої ж відзнаки була удостоєна завідуюча молочнотоварною фермою Олександра Григорівна Самодай.

Багатий досвід допомагав доярці-трудівниці Т.С. Давиденко отримувати і надалі високі надої і довго залишатися в числі передовиків виробництва. За численні перемоги у соціалістичному змаганні, за самовіддану працю Тетяну Семенівну Давиденко у 1973 році було нагороджено другим орденом Леніна. Цього ж року високої урядової нагороди був удостоєний і бригадир комплексної бригади Іван Никифорович Чорняк.

Нав'язана фашизмом війна внесла свої корективи не лише у господарське життя, але і в справи освіти, в тому числі й нашого села. У дні окупації приміщення школи хоча й збереглися, але вороги спалили парти та інші меблі. Нічого не залишилося з наочних посібників, карт, таблиць та іншого навчального приладдя.

Нестача кадрів учителів, знищена матеріальна база, тяжкі матеріальні умови життя людей - все це гальмувало розвиток світи на селі.

Ось як згадує про школу наша односельчанка Рита Максимівна Звінцова, якій довелося вчитися у ті роки:

Щоб натопити школу, ми по черзі приносили з дому паливо. Тобто "кирпич", який в кожному дворі виготовляли з гною від домашньої худоби. Чорнило робили з бузини. Писали хто на чому знаходив. Для підтримки нашого здоров'я в школі було організоване одноразове харчування. Готували затірку, часом учнів у класах ставало все менше, бо життєві труднощі гнали молодь у місто. Там, у школах фабрично-заводського навчання (ФЗН) можна було отримати й освіту, і якусь спеціальність, і швидше піти працювати на свій власний хліб. Добре відомо, що в дореволюційні часи вищі та середні педагогічні заклади Росії готували для початкової і середньої школи добротні, у широкому розумінні, кадри вчителів. Проте ля широких мас населення існувала система елементарної світи.

Через нестачу шкіл і низький життєвий рівень трудящих переважна більшість дітей шкільного віку залишалася поза школою. Як свідчать статистичні дані, на території України серед всього населення від 9 до 49 років неписьменних серед

сільського населення було 80 відсотків.

Такий стан з освіченістю затруднював економічний і культурний розвиток молодої Радянської республіки. Нестача кадрів учителів особливо відчутною стала у 30-х роках: одні вчителі вибули за віком, багатьох забрали сталінські репресії.

Через нестачу вчителів організовувались прискорені курси по їх підготовці. Залучалася до навчання передова молодь, переважно з комсомольців.

З метою ліквідації неписьменності в Україні ще у травні 1921 року була прийнята Постанова "Про боротьбу з неписьменністю". Через так звані лікнепи (ліквідація неписьменності) багато хто з дорослого населення оволодів навиками початкової грамоти. Велике значення мало запровадження у 1930-1931 роках загальної початкової освіти в країні.

На той час у Новопідгородньому функціонувала семирічна школа. Кадри селу постачали все більше педагогічні вищі те середні учбові заклади. Саме так прибули на педагогічну робот) в наш район брати Судоплатови Георгій Миколайович Анатолій Миколайович, які зі своїми дружинами започаткувалк педагогічні династії Межівщини: Георгій Миколайович ) Новопідгородньому, Анатолій Миколайович у Новопавлівці.

Ті з новопідгороднян, кому довелося здобувати освіту і довоєнні роки, пам'ятають вчителів: Гапонову-Гнітко Марію Петрівну, Міщенка Петра Митрофановича, Шеремета Василя Калістратовича. А також і тих, хто працював з ними у перш повоєнні роки: Судоплатов Георгій Миколайович, Судоплатова Марія Ларивонівна, Вузький Омелян Несторович, Горбунко Петро Герасимович, Белименко Семен Лаврентійович, Киричок Софія Кирилівна та ін.

Всі вони сумлінно несли знання в маси та готували молодь до життя. Про всіх них можна сказати багато хороших і теплих слів.

Не залишалася в боргу й школа. Щорічно допомагали господарству у прополці кукурудзи та соняшнику, городніх культур, на збиранні врожаю в колгоспному саду. І в організації всіх цих робіт колгоспні агрономи тримали зв'язок з біологом школи - Ольгою Георгіївною Кравченко. її вплив на вихованців був надзвичайним - багато випускників Новопідгороднянської СШ обрали у своєму житті професію улюбленої вчительки.

З року в рік колгосп набирав сили, зростали доход трударів, а це в свою чергу позитивно впливало й на роботу школи.

Під керівництвом тодішнього директора, Петра Герасимовича Горбенка, який за фахом був біологом і до глибини душі закоханою в природу людиною, учні на пришкільних ділянках освоювали секрети високих врожаїв. Частим гостем у
школі був і агроном Федот Григорович Міщенко. Будучи вже людиною похилого віку, на своїй бідарочці він встигав за день об'їхати всі поля, ще й зустрітися з юннатами в школі. Таке спілкування мало ефективний результат: колгосп і школа, починаючи з 1954 року, три роки поспіль були учасниками Всесоюзної сільськогосподарської виставки в Москві і відповідно нагороджені медалями.

Немало учнів після закінчення школи обрали у своєму житті сільськогосподарську професію і в подальшому працювали і продовжують працювати в рідному господарстві чи інших в Межівському районі та на Дніпропетровщині. Так, колишній випускник Новопідгороднянської СШ Микола Іванович Овчаров після закінчення навчання у Вознесенському сільськогосподарському технікумі (Миколаївська область) працював садоводом у колгоспі "13-річчя Жовтня" і не один десяток років очолював бригаду садівників. Як кращий садовод Межівщини не один раз займав місце на районній Дошці пошани.

Багато випускників школи по закінченні навчання у профтехучилищах, технікумах чи інститутах повернулися в рідне село аби працювати в різних галузях народного господарства для процвітання рідного краю.

З 1954 по 1960 рік школу очолював інвалід війни Роман Омелянович Буділь. При ньому продовжувала зростати матеріальна база навчального закладу.

Особлива увага приділялася трудовому вихованню. Учні власноруч побудували невеличку теплицю, де вирощували розсаду для пришкільних ділянок, доглядали за шкільним садом площею 0,6 га, мали шкілку для вирощування саджанців плодових і декоративних дерев.

Шкільна кролеферма налічувала до сотні кролів. За нею також доглядали учні. Вся позакласна робота велася через піонерську організацію, яка носила ім'я льотчика, тричі Героя Радянського Союзу Івана Микитовича Кожедуба.

Старша піонервожата Лідія Григорівна Гладченко організувала піонерів на переписку з учнями Ображіївської середньої школи Шосткінського району Сумської області, де до війни вчився прославлений льотчик. Сам же Іван Микитович .і нагоди свят присилав вітання нашим піонерам.

Переписувалися школярі також з піонерами міста Галле (Німецька Демократична Республіка) та з дітьми В'єтнаму. У 1960 році Буділя Р.О. наказом райвно призначили директором Демуринської семирічної школи, а Новопідгороднянську СШ очолив Орест Миколайович Кущ. Це була енергійна, молода, талановита і глибоко ерудована людина.

Вчителі окрім основної роботи брали активну участь в громадсько-корисних заходах серед населення: лектори, агітатори, учасники художньої самодіяльності несли культуру в сільське середовище.

Сам Орест Миколайович і його дружина Таїсія Андріївна активізували роботу драматичного гуртка при сільському будинку культури. Започатковане Кущем О.С. драматичне народне мистецтво стало традицією в культурному житті новопідгороднян. Не одну роль на сільській сцені зіграли вчителі: Валерія Якимівна Коба, Віра Олексіївна Кравченко, Наталія Хомівна Ярова, Тетяна Михайлівна Мущир, Валентина Олексіївна Кузьміна, Любов Кузьмівна Міщенко, Валентина Іванівна Птиця, Вікторія Ярославівна Лукашова, Микола Іванович Олексенко.

До участі в постановці п'єс залучалися здібні аматори драматичного мистецтва з числа мешканців села: Тимофій Костянтинович Кулібаба, Олександр Іванович Редька, Василь Михайлович Мірошниченко та ін.

Тим часом у селі назріла потреба у будівництві нового приміщення школи. Адже старі будівлі не відповідали вимогам часу і були в аварійному стані. За перебування на посаді директора Куща О.М. ця проблема стала невідкладною, а вирішувати практично всі проблеми будівництва довелося вже новому директору школи, автору цього рукопису. Орест Миколайович перейшов на роботу в апарат Межівського РК КПУ.

Замовлено було проект нової школи на 320 учнівських місць, розв'язано питання з підрядником, яким стала Павлоградська механізована колона-90 (ПМК-90). Всі витрати по будівництву взяв на себе колгосп "13-річчя Жовтня". Внутрішнє обладнання кабінетів, майстерні, харчоблоку було завезено централізованим порядком за рознарядкою облвно.

Будівництво постійно перебувало на контролі завідуючого Дніпропетровським обласним відділом народної освіти Анатолія Родіоновича Гречина, завідуючого Межівським райвно Михайла Костянтиновича Омельчака, заступника голови райвиконкому Володимира Миколайовича Плахотника. Весь процес будівництва - від самого початку і до завершального кінця - проходив успішно. Роботи зайняли 18 місяців, і вже у вересні 1969 року учні мали змогу навчатися у новій школі в нових умовах.

Без перебільшення хочу зазначити, що вихідців з Новопідгородного можна зустріти в усіх колишніх республіках, починаючи з Калінінграда на Заході і аж до узбережжя Тихого океану на Сході. Декілька наших земляків мешкають у столиці колишнього СРСР - Москві. І про одного з них - Івана Костянтиновича Пронозу - варто сказати кілька слів.

Дехто з новопідгороднян ще пам'ятає, як 50 років тому все село проводжало на службу в армію юного Івана Пронозу. Ніхто тоді не міг подумати, що цей сільський хлопчина своїм незвичним захопленням стане відомим на всю країну.

Його життя в селі проходило як і всіх дітей післявоєнних років. Вже з дев'яти років став прилучатися до праці: пастух, погонич волів тощо. На власному досвіді пізнавав, що таке труд.

У місцевій школі отримав грамоту за чотири класи, не маючи наміру продовжувати навчання далі. Але, оскільки Існував закон про обов'язкову семирічну освіту, змушений був закінчити 7 класів, а після школи пішов на курси трактористів, які закінчив з відзнакою.

Далі його життєвий шлях пролягав через службу в армії, до отримав середню освіту. Це дало змогу після демобілізації продовжити навчання в будівельному технікумі, закінчивши який пішов працювати на Московський індустріальний завод "Фрезер".

Та ще будучи в армії і сповідуючи здоровий спосіб життя, Іван Костянтинович став прихильником школи Порфирія Іванова. Що означало ходити босоніж будь-якої пори року, обливатися холодною водою, плавати у крижаній воді. Одне слово, бути "моржем".

Звичайно, послідовників великого Вчителя багато, але для нашого земляка захоплення його ідеями стало професією. Ще працюючи на заводі "Фрезер", Іван Костянтинович організовує секцію "моржів", веде пропаганду здорового способу життя на основі "Діточки" Вчителя.

У 1990 році в Москві було створено міжнародну асоціацію "Марафонські зимові плавання". А в січні наступного 1991 року

в м. Алушта за ініціативи цієї асоціації було проведено заплив, у якому Проноза І.К. вийшов переможцем і отримав звання "Морж - герой СРСР". Його обрали віце-президентом асоціації "Марафонські зимові плавання".

Звичайно, переважна більшість вихідців з нашого села проживають в межах України. Вони працювали, а молодші продовжують працювати в різних галузях господарства, культури, науки, у військовій справі.

Люди старшого покоління пам'ятають написи повоєнних років на стінах будинків чи їх руїнах "Мин нет". Велику роботу провели сапери військових підрозділів, очищаючи нашу землю ВІД смертельних слідів Великої Вітчизняної війни. Але й до цього часу доводиться їм стикатися з заіржавілою смертю, що Залишили по собі окупанти та бойові операції по знищенню ворога.

Саме на такій службі був і наш земляк Мущир В.Г., де вимагається від людини особлива мужність і відвага, сміливість і рішучість. Адже кожне розмінування таїть у собі смертельну небезпеку, не раз доводиться діяти, як і під час бою, рішуче й і сміливо, бути готовим піти на ризик задля виконання поставленого завдання.

Знешкодження "пам'яток" Великої Вітчизняної проводив Мущир В.Г. на землях Київської, Чернігівської та Черкаської областей, що входили до території Червонопрапорного Київського військового округу. Володимир Григорович неодноразово нагороджувався почесними грамотами та цінними подарунками від командуючого округом, місцевих партійних і державних органів.

З 1988 року Мущир В.Г. - начальник інженерної служби полку. Два роки був викладачем Центральних курсів цивільної оборони України. У 1992 році призначений на посаду начальника інженерно-технічного відділу штабу ЦО м. Києва, пізніше й заст. начальника штабу цивільної оборони м. Києва.

Нагороджений орденом "За службу Родине" 3-го ступеня, медаллю "За бойові заслуги". У вікопомному травні 1986 року став учасником ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС.

У школі постійно ведеться облік випускників, даних про те, де вони проживають, яку обрали професію, ким працюють тощо. Зазначу, що серед наших земляків є люди різних професій: вчителі, лікарі, працівники вищих та середніх учбових закладів, військові, шахтарі, залізничники, робітники заводів і фабрик і, звичайно ж, багато з них пов'язали своє життя з сільським господарством.

Просто немає можливості згадати про них усіх, хоча б коротко розповісти про долі і життєві шляхи. Але декого не можу не назвати: Овчаров Валерій Іванович - кандидат технічних наук, декан факультету технології органічних речовин Українського державного хіміко-технологічного університету (м. Дніпропетровськ), Засипко Любов Гнатівна - головний лікар Одеської обласної санітарно-епідеміологічної станції; Дрегваль Володимир Олексійович - головний конструктор Донецького науково-дослідного інституту в галузі машинобудування, має близько десяти винаходів і патентів; Рудоквас Микола Федорович - полковник, начальник відділу по боротьбі з організованою злочинністю Донецької області; Логвиненко Володимир Іванович - багато років обіймає різні відповідальні посади при Донецькій обласній державній адміністрації.

Від самого початку колективізації головами колгоспів обиралися здебільшого активісти, вихідці із самих же селян, віддані справі соціалістичних перетворень. Більшість з них мали освіту 3-4 класи церковно-приходської школи, але як нащадки потомственних хліборобів добре зналися з методами господарювання на землі.

Очоливши колективне господарство, одні з них виявили себе гідними довіреної посади. Господарство за їх керівництва виправдовувало себе, як нова форма господарювання на селі. Але були й такі, що не могли пристосуватися до роботи з людьми в нових умовах і змушені були сходити з дороги.

На підтвердження хочу навести власні спостереження. Мій учительський шлях починався в кінці 40-х років в одному із сіл Сумщини, де головою місцевого господарства був зачинатель колективізації. Нічим особливим колгосп, очолюваний ним, не виділявся як до війни, так і в кінці 40-х років. І причина була не пише в недостатній грамотності. Головне - невміння працювали з людьми: він не міг організувати сельчан на розвиток всіх галузей сільського господарства, на зростання економіки, а відтак не покращувалося і вкрай важке становище самих колгоспників.

Всім уже було очевидно, що одними закликами керувати колгоспом і будувати нове суспільство неможливо. І приймається рішення про зміну керівника - головою стає більш грамотна, з відповідною освітою людина.

Інакше складалася доля колективного господарства у Новопідгородньому. Тут біля витоків колгоспу «13-річчя Жовтня» стояв прекрасний керівник - Петро Якович Танчик.

Вихідець з бідняків. Він і кайлував на ремонті залізниці, і наймитував у німецьких колоністів, і служив у воєнізованому батальйоні по охороні та супроводженню вантажів на залізниці. У роки війни був політруком. Після тяжких поранень, коли списали з військової служби, став головою райвиконкому, в з 1946 року очолив колгосп у Новопідгородньому.

Велика життєва школа дала йому можливість стати і великим керівником сільськогосподарського виробництва.

Петро Якович мав багато позитивних рис. Та головне - був добрим господарником, обізнаним із землеробством, умів працювати з людьми, дбав про розвиток усіх галузей господарського комплексу колгоспу «13-річчя Жовтня».


Попереду немало говорилося про те, як новопідгородняни одностайно взялися за відродження поруйнованого війною господарства. Це ж натхнення не покидало їх за весь час головування П.Я. Танчика.

Колгосп швидко і впевнено набирав сили і вже на початок 50-х років був у числі передових не тільки в районі, але і в області. Хоча в землеробстві і тваринництві переважала ручна праця, та завдяки умінню голови спрямувати правління на мобілізацію продуктивної роботи людей вагомо підвищувалася культура землеробства, зміцнювалося громадське тваринництво, значно зростала продуктивність праці.

Свідченням цьому є те, що робочий день (особливо у гарячу жнивну пору) починався рано вранці і закінчувався з вечірніми сутінками. Дисципліна була беззаперечною. Постійно вишукувалися шляхи економічного зростання колгоспу.

Позбулися збиткових галузей. Крім доходів від землеробства і тваринництва значні кошти надходили до колгоспної каси від реалізації продукції млина, олійного цеху, саду, пасіки та городу.




На той час у колгоспі вже мали чималий автопарк. Тож стала можливою реалізація виробленої продукції не тільки на ринках Дніпропетровської області, але й Донбасу, і центральних областей Росії.

Колгоспники працювали за вироблений трудодень і отримували зерно, фрукти, овочі.

У 50-і роки колгосп досяг неабиякого розвитку і брав участь у Всесоюзних виставках досягнень народного господарства. Звідти привозили й премії-два вантажних автомобіля.

Своєрідним пам'ятником Петру Яковичу Танчику у Ново-підгородньому став Будинок культури, споруджений в центрі села у 1955 році, як перший культурний заклад Межівщини - новобудова. А оскільки господарство мало власну цегельню та накопичені кошти, то було збудовано також до десятка нових будівель тваринницьких ферм.

Планував П.Я. Танчик збудувати і двоповерхову школу для юних новопідгороднян. Не з його вини ця мрія в ті роки не могла здійснитися. Школа на 320 учнів була збудована у Новопідгородному у 1969 році вже за часів іншого голови колгоспу.

Здоров'я Петра Яковича було підірване тяжкою хворобою. Він змушений був залишити посаду, виїхати до м. Красноармійськ. Там він помер, не доживши до 70-річного віку.

У 1956 році головою колгоспу «13-річчя Жовтня» став Голуб Олександр Іванович, який до цього півтора року очолював колгосп імені Шевченка. За рекомендацією Межівського РК КПУ, як агронома з середньою спеціальною освітою, учасника Великої Вітчизняної війни, інваліда II групи, а головне - перспективного на майбутнє керівника його було обрано головою колгоспу і довірено очолювати єдиний на той час у районі колгосп-мільйонер.

Новий голова продовжував взятий попередником курс на подальший розвиток усіх галузей сільськогосподарського виробництва. Хоча на перших порах почувати себе впевнено і спокійно після такого авторитетного і міцного господарника як Танчик, новий керівник ще не міг.

Але стабільно працювали комплексні бригади і ферми, люди трудилися із завзяттям і праця їх оцінювалася достойно. Добре була поставлена робота в саду, на городі, інших об'єктах сільськогосподарського виробництва.

Дорожна бригада підтримувала у належному стані шляхи до віддалених бригад у Мар'ївці та Новоолександрівці.

На той час центром культмасової роботи, як і завжди, був Будинок культури. Для нього було придбано театральні костюми, повний комплект духового оркестру.

Проте Олександру Івановичу доводилося долати і труднощі. Як нова людина на селі, він вивчав і пізнавав підлеглих. Іноді виникали й конфліктні ситуації.

У 1962 році Голуба О.І. районний комітет КПУ звинуватив у тому, що колгосп засіяв менше пшениці й кукурудзи, аніж було доведено районними планами. Обговорення цього факту на бюро райкому було досить гарячим і привело голову колгоспу не додому, а прямо в лікарню. А потім слідував висновок медичної комісії: для збереження свого здоров'я залишити таку нервову та відповідальну роботу.

Голуб О.І. залишився жити у Новопідгородньому. Працював у колгоспі до виходу на заслужений відпочинок - пенсію. Спочатку працював касиром, а після закінчення економічного факультету Дніпропетровського інституту - головним економістом.

Жителі Новопідгородного знають і пам'ятають його як справедливу, віддану загальній справі людину.

А на загальних зборах колгоспників після такого медичного вердикту було обрано нового голову господарства. Розглядалося дві кандидатури: Міщанин Павло Олександрович та Мущир Григорій Іванович. Обидва місцеві, члени КПРС, мали досвід роботи на керівних посадах. У ході голосування перевагу отримав Міщанин П.О., який до цього керував комплексною бригадою №2, був секретарем партійної організації господарства.

За традицією стабільно йшла робота на фермах та інших об'єктах колгоспного виробництва.

Оскільки у колгоспі на той час сформувався потужний автопарк, то були в наявності ліс та інші будівельні матеріали, що завозилися самостійно. Це був час бурхливої забудови приватного житла трударів села.

Та за рішенням райкому партії Міщанина П.О. було призначено директором Межівського інкубатора. Головою колгоспу «13-річчя Жовтня» обирається Яцура Дмитро Мусійович.

Новий голова добре знав господарство, бо не один рік очолював садову бригадута був головним агрономом. Колгосп продовжував утримуватися на середніх показниках по виробництву зерна та продукції тваринництва. У селі спорудили ряд громадських будівель: двоповерхову школу на 320 учнівських місць, дитячі ясла, акушерсько-фельдшерський пункт, будинок зв'язку та побуткомбінат.

Змін, здається, не передбачалося. Але за рішенням бюро Межівського РК КПУ за наполяганням першого секретаря райкому Грушового 1.1, було звільнено Яцуру Д.М. з посади голови колгоспу «13-річчя Жовтня». Причина йього звільнення для колгоспників і до сьогодні залишається загадкою.

Значні зміни сталися в господарстві, яким протягом 15 років керував Іващенко Віктор Іванович. За час його правління продовжували нарощуватися темпи будівництва: виникла нова вулиця з 30 житлових будинків для молодих сімей, на фермах було зведено нові капітальні тваринницькі корпуси, на околиці села виросли автогараж, майстерня та будинок механізатора у тракторній бригаді. З'явилися новий механізований тік, численні складські будови. Асфальтовано більшість вулиць села. Споруджено меморіальний комплекс в пам'ять про односельчан, які не повернулися з фронтів Великої Вітчизняної війни, і полеглих за визволення Новопідгороднього у 1943 році воїнів.

За сприяння у зміцненні матеріально-технічної бази сільської школи Міністерство освіти України нагородило Віктора Івановича значком «Відмінник народної освіти».

Вільного часу у голови колгоспу було вкрай мало. А любив війн порибалити у вільну хвилину, пограти на баяні та поспівати українських народних пісень. Односельчани поважали голову за простоту і людяність, справедливість і веселу вдачу.

Та з роками стало здавати здоров'я, швидко прогресувала хвороба і Віктор Іванович Іващенко змушений був залишити посаду голови колгоспу.

20 грудня 1985 року в залі Будинку культури зібралися колгоспні збори, аби подякувати Іващенку В.І за його нелегкий і плідний труд на посаді голови правління протягом 15 років.

За рекомендацією другого секретаря райкому КПУ Гладуна В.І. на посаду голови колгоспу «13-річчя Жовтня» було обрано Харламова Віктора Георгійовича.

У 1974 році він закінчив Дніпропетровський сільськогосподарський інститут. Був рекомендований для навчання в аспірантурі. На кафедрі селекції і насінництва став співавтором книги «Культура картоплі в степу України».

До приходу в Новопідгородне пройшов добру агрономічну школу як спеціаліст в колгоспі «Радянська Україна» (с. Слав'янка), радгоспі імені Петровського (с. Зоряне). Але тільки в Новопідгородному остаточно сформувався як талановитий і здібний керівник.

З приходом на посаду голови колгоспу Харламова В.Г. значно зріс матеріальний і культурний рівень життя трудящих села. Керівник господарства постійно вникав в усі сфери життя колгоспників. Підвищилася оплата праці всіх категорій працюючих. Внаслідок цього змінилося ставлення до праці, підвищилась трудова дисципліна.

Віктор Георгійович розумів, що людина не може бути багатою, якщо вона духовно бідна. Тому постійно дбав, аби центром духовної культури Новопідгороднього були школа і сільський клуб.

Навчальному закладу він сприяв у зміцненні матеріальної бази. Для клубу було придбано театральні костюми, музичні інструменти тощо. Це дало змогу активізувати художню самодіяльність та забезпечити культурний відпочинок односельчан.

Не обходив своєю увагою і роботу шахової секції та виступи місцевої футбольної команди. Для популяризації футболу в селі та з метою підвищення класу гри наших футболістів за його сприяння команда з Новопідгороднього зустрічалася командою вищої ліги «Дніпром».

Активна діяльність Харламова В.Г. піднесла авторитет його як особистості не лише в нашому районі, але і за межами Межівщини. Це дало йому змогу у 1994 році перемогти інших кандидатів на виборах до Верховної Ради України II скликання. Ставши народним депутатом, Віктор Георгійович не прагнув записатися в штатні оратори парламенту. На трибуні його бачили не часто.

Він уперто, без самореклами вів державотворчу роботу. Як член групи «Єдність» був у складі комітету Верховної Ради з правової політики та судової реформи. Від групи «Єдність» запропонував Верховній Раді не приймати за основу в змінах Земельного кодексу України 1995 року питання про продаж землі, як передчасне, а проголосувати про довготермінову оренду землі на строк до 50 років. Ця пропозиція до нового ЗКУ була прийнята і врахована навіть в редакції 2002 року.

За час роботи у Верховній Раді України Харламовим В.Г. вирішувалися і звернення його виборців. За проханням депутата Кабінет Міністрів виділив 15 млрд. грн. на будівництво газопроводу в смт. Межова, с. Українка, с. Ленінське, с. Сухарева Балка, с. Райполе, с. Новопідгородне з можливістю згідно проекту приєднання с. Сергіївка, смт Удачне Красноармійського району та шахти «Західна» і західної частини м. Красноармійська.

Збудовано розподільник на АГРС смт Межова для підключення райцентру, с. Антонівське, с. Богданівка та інших сіл Межівського району.

Збудовано газопровід низького тиску в с. Новопідгородне, с. Райполе, с. Сухарева Балка.

Надано допомогу Межівській центральній районній лікарні для придбання медичного обладнання в розмірі 6,5 тисяч доларів.

Брав участь у вирішенні питання фінансування об'єктів у Юр'ївському районі, газифікації Петропавлівського і Павлоградського районів.

Активно працював над розробкою законів «Про Кабінет Міністрів України», «Про Конституційний суд» та Конституцією України.

Через адміністрацію Президента України депутат Харламов В.Г. добивався визволення по амністії 4 помилково засуджених громадян.

Робота у Верховній Раді дала можливість Харламову В. І пройти стажування в США за курсом «Розвиток управління у сільському господарстві», «Управління в умовах доринкової системи господарювання» (Німеччина, Берлін), навчатися у центрі політичного і дипломатичного навчання (Англія, Лондон)

У складі офіційної делегації України наш земляк брав участь у відкритті посольства України в Лівані. Знайомився з сільським господарством Угорщини під час службової поїздки з підприємцями. До цього часу Віктор Георгійович член Асоціації народних депутатів України.

Хай читач не дивується, що так детально висвітлю діяльність депутата Харламова В.Г. Адже не кожне українське село може мати свого посланця у вищому законодавчому органі країни.

Пізніше, 28 грудня 2002 року, Указом Президента У країн Кучми Л.Д. було присвоєно Харламову В.Г. звання «Заслужений працівник сільського господарства». Відсутність талановитого керівника господарства, економічні перетворення в країні негативно позначилися на діяльності членів колгоспу. Почався спад виробництва, трудової дисципліни. В пам'яті новопідгороднян і досі поля кукурудзи та цукрового буряку, залишені зимувати.

В державі почався занепад колгоспного руху. Його деградація не обминула і Новопідгородне. Спад сільськогосподарського виробництва позначився не лише на колективному господарстві, але й на культурі, на загальному вигляді всього села.



Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2

Схожі:

Конкурс «Історія міст і сіл» iconРозповідати про життя мешканців українських сіл та міст у 18-19 ст. Розповідати про життя мешканців українських сіл та міст у 18-19 ст
Чим відрізняється сучасне вбрання від одягу 18 ст.? Виконайте останнє завдання на с
Конкурс «Історія міст і сіл» iconНаказ №52А м. Київ Про підсумки ІІІ туру Всеукраїнської історико-географічної експедиції „Історія міст І сіл України за 2012 рік

Конкурс «Історія міст і сіл» iconДмитро білоус. У назвах міст І сіл слова
Мета: вдосконалювати навички свідомого виразного читання; розширити знання дітей про творчість Дмитра Білоуса; розвивати зв’язне...
Конкурс «Історія міст і сіл» icon1. Історичне краєзнавство комплексна наука про історію розвитку суспільства в певній місцевості
Перспективи програми дослідження історії міст І сіл України, в тому числі Рівненщини
Конкурс «Історія міст і сіл» iconОбіцяне І зроблене 2002-2006 р р” (моніторинг діяльності та передвиборчих програм міських голів Черкащини)
Вже в перші роки після отримання незалежності в Україні змінився принцип формування місцевої влади. Громади міст І сіл почали обирати...
Конкурс «Історія міст і сіл» iconКонкурс "колосок-2011" Нехай не згасне світ науки! (Пантелеймон Куліш) спеціальна тема конкурсу: "історія природничих наук" Неймовірні факти про життя видатних учених та їхні відкриття чекають на тебе
Міжнародний клуб лідерів популяризації прирознавства міжнародний природничий інтерактивний конкурс "колосок-2011"
Конкурс «Історія міст і сіл» iconВасиль Биков. Круглянський міст. Повісті. Зміст. Прорив до правди (післяслово) круглянський міст Пастка 78 «Покохай мене солдатику»
Без творчості Василя Викова сьогодні неможливо уявити не тільки сучасну білоруську літературу, а й широкі розлоги європейського І...
Конкурс «Історія міст і сіл» iconУрок за твором Джанні Родарі «Листівки з видами міст»
Г. Бічер-Стоу «Хижина дядька Тома», В. Г. Короленка «Сліпий музикант», Джанні Родарі «Листівки з видами міст», творчості Астрід Анни...
Конкурс «Історія міст і сіл» iconКонкурс "Юнацький водний приз" Загальні положення Всеукраїнський конкурс "

Конкурс «Історія міст і сіл» iconКонкурс для уболівальників «Не зіб'юся». а Конкурс «Загадка»; б Конкурс для уболівальників «Для кмітли­вих »
Математичний турнір «Ну ж бо, математи­ки!» можна проводити як з учнями одного, так І кількох класів однієї паралелі. Його метою...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка