Конкурсу «Коронація слова»



Сторінка1/40
Дата конвертації29.01.2018
Розмір3.3 Mb.
ТипКонкурс
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   40

Андрій Кокотюха

СПРАВА


ОТАМАНА

ЗЕЛЕНОГО


Українські хроніки 1919 року

Роман

Від п`ятиразового лауреата престижного літературного конкурсу «Коронація слова» і Золотого автора України!

Лікар Артем Шеремет за зброю визнавав лише скальпель, але жорстокі реалії громадянської війни в Україні 1919 року докорінно змінили життя героя. Він змушений був узяти до рук справжню зброю і поринути у вир буремних подій. Трагічні обставини приводять його до армії отамана Зеленого. Запекла боротьба, смертельна небезпека, зрада та надія, кохання і втрата — не омине ніщо...


Обережно!

Ненормативна лексика!

«Справа отамана Зеленого» занурює нас у перипетії бурхливого 1919 року.

Революційне протистояння на той час досягло апогею. Українські землі стали полем битви між різними владами, різними режимами. Водночас 1919–й позначився розгортанням масштабного селянського повстанського руху, що був адекватною відповіддю українського села на національні й соціально–економічні утиски. Кожна зі сторін конфлікту мала свої плани і бачення майбутнього України. Від того, хто стане переможцем, залежала не тільки доля української державності, а й майбутнє всієї Росії.

У центрі сюжету — історія київського лікаря Артема Шеремета, який з волі трагічних обставин опинився у повстанській армії отамана Зеленого серед селян, покликаних звільнити Україну з–під ворожих окупацій і встановити тут справедливу українську владу. Поширеним явищем був ідеологічний дрейф: на початку повстанський загін б'ється під гаслом «За радянську Україну без більшовиків і євреїв!», а вже згодом — «За самостійну соборну Українську державу!». Ймовірно, лише під кінець 1921 року українські селяни затямили, хто є національним ворогом і що тільки у своїй державі вони зможуть зберегти право господаря. Та слушний момент було втрачено — остаточна перемога червоних залишалася справою часу.

Історію — реальність 26 млн українців, яким довелося жити в революційні 1917–1921 роки, — автор відтворив за документами, мемуарами сучасників та тогочасною пресою.

З–поміж кількох десятків вигаданих героїв роману один — найсправжнісінький. Це відомий на всю Україну отаман Дніпровської повстанської дивізії Зелений — псевдо йому присвоїли чи то за юність, чи, за іншою версією, — від паролю, який він використовував у підпільній роботі ще в роки першої російської революції. Коротке його життя повне суперечностей.

Народився майбутній отаман 16 грудня 1886 року в родині Ілька та Варвари Терпил, загалом батьки мали вісім дітей. Навчався в церковно–парафіяльній школі, двокласному училищі, а згодом — Житомирській школі прапорщиків. На заклики Директорії в листопаді 1918–го створив загін із чотирьох тисяч селян і взяв участь у повстанні проти гетьмана Скоропадського. 13–14 грудня «зеленівці» під червоними прапорами і з гаслом «Вся влада Радам!» вступили в Київ, влаштували в місті бешкети. Пограбувавши військові склади на Святошині, вони повернулися до Трипілля. Звідси Зелений вислав Ультиматум у Київ: скинути Директорію й визнати радянську владу, або він піднімає повстання проти уряду УНР. Обеззброїти бунтівників вдалося січовим стрільцям на чолі з сотником Осипом Думіним. Натомість Зелений допоміг червоним під час їхнього наступу на Київ у лютому 1919–го. А вже згодом він повернув зброю проти них, у квітні разом з іншими отаманами зробив спробу захопити Київ.

У час найвищого піднесення угруповання Зеленого нараховувало 35 тисяч бійців. Зелений був одним із небагатьох повстанських отаманів, що мали свою флотилію на Дніпрі. А ще ходили легенди про те, як він роздавав селянам землю. 13 жовтня 1919–го Данила Терпила було важко поранено в бою з денікінцями за Канів... Похований він у рідному Трипіллі.

Роман Кокотюхи — динамічне й захопливе читання про український повстанський рух, малознану сторінку історії, боротьбу мешканців Великої України за її незалежність і соборність. Герої роману — звичайні собі люди, зі своїми характерами, мотиваціями, переживаннями й глибокими внутрішніми змінами. Автор без пафосу й зайвих емоцій зумів це передати.

Бажаємо читачам насолоди від прочитання.

Миру і злагоди вашим родинам та Україні!
Ярослав Файзулін,

кандидат історичних наук,

науковий співробітник відділу історії

Української революції 1917–1921 рр.

Частина перша

Губчека

Озброєні з голови до ніг люди від імені чека, комендатури міста, кримінально–розшукової міліції та інших установ роблять обшуки, арешти, підкидають фальшиві гроші, напрошуються на хабарі, шантажують цими хабарами, ув'язнюючи тих, хто цей хабар дав, щоб кінець кінцем звільнити людину з–під страху смерті за десятикратний або двадцятикратний хабар.

З доповідної записки представника РРФСР в Україні Давида Гопнера — Володимирові Леніну 22 березня 1919 р.

Київ, березень



1

— Ти вже пробач, Артеме Даниловичу, але я тобі не радий.

Говорячи так, Мирон виставив на стіл полумисок із холодною, звареною в лушпинні картоплею, поруч поклав почищену половину цибулини, додав чвертку сірого хліба, зітхнув:

— Ось, чим можу.

Шеремет знизав плечима, підхопив із підлоги солдатський речовий мішок, видобув із надр замотаний у полотняну шмату кусень жовтуватого, старого сала — невеликий, трохи більший за його долоню. Потім виклав мішечок із чорними сухарями, промовивши:

— Мій внесок, свояче. Я не обжирати прийшов.

— Ага, зараз нікого в Києві здорово не об'їси, — буркнув Мирон. — Товариші–більшовики кажуть, що теж голодують. Але я дуже в цьому сумніваюся. Чрезвичайка точно посилену пайку собі виписує, — зітхнув, додав з гіркою іронуєю: — Служба шкідлива.

Про Надзвичайну комісію — чека, чрезвичайкута її діяльність Артемові Шеремету доводилося чувати чимало. Ось хоч би з Полтави: там уже орудували більшовики, й звідти розходилися відкриті заклики Короленка1, наповнені більше емоціями гуманіста, ніж конкретними прикладами.

Молодший брат Лідії, його дружини, теж був не надто говіркий, коли Артем починав випитувати в нього, що з того правда, а що — чутки чи й відверта брехня. Хотів розібратися, як правильно поводити себе з чекістами, яких у Києві нізащо не обминеш. Але Мирон не хотів підтримувати розмови: так, ніби її тут, за стінами його квартири, хтось почує. І негайно покарає, щоб навіть наодинці не патякав зайвого. Не тільки про це, а й будь про що інше. Та й узагалі він не приховував невдоволення від появи родича. Проте Шеремет, щоб не розділяти себе з Мироном прірвою мовчання, все одно спитав:

— Чим це вона така шкідлива?

— Розстрілюють мало не щодня, — неохоче відповів свояк, сторожко озирнувшись, немов у темному куті заховався шпиг із револьвером. — А в лютому, ну, коли ото тільки придумали свою чека, взагалі між собою воювали. Прямо на вулицях.

— Це як?

— А отак! — згадавши це, Мирон ураз помітно пожвавився. — Територію ділили. Вулиці, квартали, на Липках переважно. Щоб простіше пояснити: ось тут грабують одні, на сусідній вулиці — другі. Один загін забреде на чужий город — другий огризається. Люди носа не потикають на вулицю і думають, як оце я: аби Бог дав, щоб вони один одного постріляли, — помовчав і додав, уже зовсім осмілівши: — Коли комісари трошки освоїлися в місті, чекісти почали по квартирах закуски шукати. Сміх і гріх.

— Тобто? — Артем далі відмовлявся розуміти почуте.

— Коли вип'єш, треба закусити, — з показною терплячістю розтлумачував Мирон очевидні речі. — Зазвичай напивалися на нічних патрулях та облавах. От і лізли в першу–ліпшу оселю. До мене ввалилося троє таких. Один, старший, навіть пояснив, чого вони такі п'яні. Нетутешній, із Пітера, робітник–путиловець.

— Совість заїла?

— У кого совість! У комісара з наганом? Ну тебе! — відмахнувся Мирон. — Каже, в нашому Києві тяжко йому. Колотить усього.

І з чого ж його так тіпає? Набридло стріляти ворогів?

...У свої тридцять Шеремет уже встиг зажити слави досить перспективного лікаря. Хоч для медика, який прагнув, щоб його сприймали серйозно, вік справді був не досить солідний. Але ще півроку тому, коли вчився рятувати життя, він і гадки не мав, що отак спокійно говоритиме про страти.

За власну, хай невеличку, дореволюційну та довоєнну практику Артем не бачив стільки смертей, скільки побачив останнім часом. Аргумент, що, мовляв, кругом громадянська війна і дідько його розбере, хто за кого та проти кого йде в атаку, міг би задовольнити. Адже коли все почалося чотири з половиною роки тому, ще за царя, Шереметові нічого пояснювати не треба було. Є фронт, є тил, є загиблі герої, є поранені вояки. Уявляючи собі, скільки людських жертв приносить кожен день війни, він усе одно сприймав цифри по–філософському. Ще й дискутував із тестем та його друзями з губернських дворянських зборів, чи встановлює хто перед кожною воєнною кампанією відсоток припустимих утрат.

Уже й не вірив у те, що сам колись із піною в роті доводив: солдати й офіцери, готуючись воювати, повинні усвідомити, що теоретично кожен із них може загинути. А їхні керівники, зокрема й командувач, сам государ імператор, мусять відверто сказати їм, що всі вони разом і поодинці — мішень для ворожих куль. Ціль для багнетів. І гарматне м'ясо. Лише за таких обставин вояки чітко зрозуміють, що передова — це місце, де вбити можуть не того, хто праворуч чи ліворуч від тебе, а найперше тебе самого. Сміливість, відчайдушність і готовість померти за віру, царя та вітчизну будуть врівноважені бажанням прагматиків жити й боротися за найвищі ідеали.

Артемові слова присутні називали єрессю.

А самого Артема — хлопчиськом.

І всі хором бажали йому та всім присутнім, щоб війна ніколи не прийшла до їхніх домівок.

Тоді, не лише тисяча дев'ятсот чотирнадцятого, а й два роки по тому, ніхто всерйоз не припускав, що війська кайзера дійдуть до Київської губернії. Хоч, як порівняти з Харковом, а надто з Москвою, не кажучи вже про Петроград, їхнє місто лежало якнайближче до Східного фронту. До того ж усі вони, навіть Ліда, тоді ще Артемова наречена, щиро раділи, коли переможна російська армія зайняла значну частину Галичини й Буковини, просуваючись на захід. Тесть підняв за це бокал на заручинах. Якраз о тій порі після багатьох невдач військо нарешті досягло успіхів на австрійському кордоні. Бувши напідпитку, він розмахував вузьким високим бокалом, наче шаблюкою, розхлюпував дороге шампанське й вигукував патріотичні гасла, звівши все до того, що Російська імперія не окупує Галичини, а лише повертає до свого складу історичні території, що їх надовго відірвали ненажерливі Габсбурги.

Справді, важко було уявити, що минулої зими, в лютому вісімнадцятого, війна вдереться на київські вулиці зовсім не з того боку, звідки на неї могли чекати. Тоді Шеремет із Лідією дивом утекли. Не відступили — саме втекли. Тесть гнівно тупотів ногами й вимагав від Артема негайно врятувати його доньку, бо в місті розруха, влади нема. Ходять чутки, ніби Червона армія от–от зайде до міста, і хтозна, чого можна сподіватися від озброєних більшовиків.

А Шеремет, навпаки, хотів записатися в ополчення як не медиком, то бодай рядовим бійцем. Тими днями міські газети закликали киян записуватися до війська, саморобні листівки радили створювати загони самооборони. Та містяни не виявляли до того найменшої охоти. Не вірили, що з Росії — хай вона тепер і зветься радянською — може прийти ворог, несучи смерть. Артем був серед здатної мислити меншості, яка готувалася до найгіршого, бо уряд усе ж таки мав намір покинути Київ. Правда, ненадовго: обіцяє незабаром повернутися, діставши підтримку союзників2. Отоді запанує спокій — і почнеться формування власних збройних сил.

Кінець кінцем тесть узяв гору, і Шеремет із Лідою та двома валізами речей вибралися до далеких родичів Артема в Проскурів. Як діставалися — то вже інша історія. За місяць, коли все ніби налагодилося, надумали повернутися.

Телеграфний зв'язок поновили. Артем надіслав телеграму, повідомляючи тестя про приїзд. Відповіді не дочекався, звернувши це на погану роботу пошти. І от вони з дружиною подалися назад, думаючи, що Київ просто ще не оговтався. Доходили, звісно, різні чутки й до Проскурова. Та Шеремет категорично відмовлявся вірити в них. Ще й Ліду сварив за надмірну паніку. Навіть якось зопалу назвав поширення тих чуток дамською істерикою, після чого дружина аж до вечора копилила губки.

Найгірше підтвердилося. Лідиного батька, київського присяжного повіреного Станіслава Романовського, російські матроси–революціонери закололи багнетами на порозі квартири вже на третій день після того, як більшовицька армія зайняла місто. Ті, що дивом вижили в перші криваві дні, розказували: грабувати Київ іменем революції червоні загони почали з Липок, з найбагатших кварталів. Усяку пристойно вбрану людину вважали за буржуя. Таких зупиняли просто на вулицях. А починала людина тікати — стріляли навздогін. Потім добивали, роздягали вже мертвих. Можна не чинити опору, але шанс вижити однаково був мізерний: убити могли за косий погляд.

Зрозумівши небезпеку, містяни почали перевдягатися в простий одяг. Проте їх усе одно зупиняли патрулі, вимагали показати руки й, не побачивши на них мозолів чи розгледівши манікюр, волокли до найближчого штабу, де за кілька годин розстрілювали. Або й без мороки знищували класово чужий елемент, протикаючи бідолах багнетами тут–таки, на тротуарі.



Мертве тіло Станіслава Романовського, високого, ставного, шістдесятирічного чоловіка, що був певен, ніби вдома найбезпечніше, лежало на порозі квартири ще добу. Поховати вбитого буржуя ніхто з уцілілих у різанині не наважувався. Це зробили самі червоні, звільняючи або, як самі сказали, вичищаючи квартиру для товариша комісара. Помешкання на Катерининській3 йому дуже припало до душі. А тіло пана Романовського кинули на загальну купу. Як і решту тіл тих, кого вбили за ці дні в квартирах і на вулицях.

Уже трохи згодом Шеремет дізнався, що присяжний повірений мав шанс уціліти, навіть мав намір переховуватися. Хоч, знаючи покійного тестя, Артем уявив собі, як складно йому, дворянинові, далася сама думка про те, що мусить, немов тарган, залазити в якусь вузьку шпарину. Та ще й у рідному місті. Проте страх перед смертю переважив. Адвокат міг пересидіти лихі часи, мав шанс потай вибратися з Києва. Але на нього доніс двірник Микита, який на революційній хвилі так само відчув себе пригнобленим пролетарем.



Ні Артем, ні Ліда не могли зрозуміти, чим і коли Романовський встиг образити того дядька. Пан завжди вітався з Микитою, часом давав п'ятака, коли той запопадливо відчиняв браму, на Великдень та Різдво обдаровував рублем. А коли в Петрограді скинули царя, навіть почав ліберально простягати двірникові руку. Той спершу тиснув панську правицю нерішуче, боязко. Потім звик, уже перший почав совати адвокатові п'ятірню, називав товаришем, і від цього присяжний повірений трошки ніяковів. Хто б міг подумати, що одного разу двірник приведе до нього загін озброєних матросів на чолі з комісаром — так розповідали очевидці, ховаючи погляди від заплаканої та пригніченої Лідії Станіславівни...

— То що ж не так у твоєму пролетареві з Пітера? — повторив Шеремет, не дочекавшись відповіді.

І зовсім він не мій, — у голосі Мирона почулися дратівливі нотки. — Ти теє, обережніше. Тепер у Києві слово «пролетар» треба промовляти шанобливо.

— Може, ще й шапку перед ними ламати?

— Треба буде — знімеш. Жити схочеш — на коліна станеш, — відрубав свояк. — Здається мені, цього разу більшовики тут надовго. Коли думаєш, що їх хтось пожене звідси в шию, як торік, — забудь. А нервує товариш із Путиловського заводу з причини, якої ти й не второпаєш відразу.

— Ти кажи. Спробую вже якось розібратися.

— Не вкладеться в голові, Артемію. Але поясню. Колотить співробітника чека від того, що він не вправляється, не встигає виявляти й негайно ставити перед революційним трибуналом усіх кровопивців, експлуататорів трудового народу. Нащадків мерзенних кріпосників, як він сам каже. Боїться він, Артемію, — забагато, мовляв, на його вік буржуїв. Не доріжуть їх. Отак.

Вірити не хотілося.

— Ти це серйозно, Мироне?

— Більш ніж серйозно. Це неминучість. Нові реалії їхньої радянської влади. І це лише одна з них.

Присунувшись ближче, свояк стишив голос. Роззирнувся сторожко, ніби тут хто заховався й може підслухати. Заговорив, наче ділився страшною таємницею:

— Мають вони тут не одну чрезвичайку, Артемію. Кожна їхня радянська, більшовицька установа — окрема чекістська філія. Хоч полковий штаб, хоч домовий комітет чи як це все в них зветься — усяк із мандатом від нової влади має право робити арешт4. Навіть судити на місці. Посилаються на революційну доцільність і таке інше. Насправді ж більшість випадків — це узаконений грабунок.

— Тобто?

— Майно і житло, Артемію. Чиясь прислуга давно накинула оком на панські меблі, наприклад. Пише донос у чека, та й по всьому. Кажу ж тобі: тут революційне правосуддя на кожному кроці. Хто неграмотний — іде до комісара, той записує з голосу. Ображений тільки хрестика малює біля свого прізвища. Чи пальця прикладає. Таке теж трапляється. Далі машина працює злагоджено.

— Абсурд.

— Якби це все не закінчувалося розстрілом, то таки був би абсурд. Сидимо тут, мов миші. Чекаємо, коли прийдуть і по нас. Так і живемо, свояче.

Слухаючи брата своєї дружини, Артем ніби дивися на себе збоку. І не міг до кінця зрозуміти, де він справжній. І який з двох Шереметів тепер поводиться правильно: той, хто спокійно собі слухає про криваве свавілля влади робітників та селян у Києві, чи той, хто ледь–ледь панує над собою.

Хотілося кинути все, перепинити Миронове скиглення.

Схопити за барки. Труснути, щоб аж голова смикнулася.

Гарикнути просто в лице, спитавши, де тепер Ліда.

І чому той досі ще й пальцем не кивнув, щоб вирятувати свою старшу сестру з неволі.




Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   40

Схожі:

Конкурсу «Коронація слова» iconЯзиката хвеська
Ну чисто тобі язиката Хвеська з відомої української народної казки Кримінальна комедія Андрія Кокотюхи свого часу змогла насмішити...
Конкурсу «Коронація слова» iconКонкурсу «Учитель року 2014» у номінації «Світова література»
Високе мистецтво слова допомагає дітям пізнати великий І складний світ, осмислювати людські стосунки й знаходити шлях до «царства»...
Конкурсу «Коронація слова» iconНаказ №827 Про результати проведення міського етапу Обласного конкурсу-виставки декоративно-ужиткового та образотворчого мистецтва «Квітуча Україна»
Центум згідно з інформаційно-методичними рекомендаціями було проведено міський етап конкурсу-виставки
Конкурсу «Коронація слова» iconКонкурсу мистецтв "Зірковий Час"
Відкриття та конкурсна програма Всеукраїнського фестивалю-конкурсу мистецтв «Зірковий Час» (вокальний, хореографічний І оригінальний...
Конкурсу «Коронація слова» iconАнкета учасника районного етапуВсеукраїнського конкурсу «Класний керівник року»
Прошу дозволити взяти участь у районному турі Всеукраїнського конкурсу „Класний керівник року – 2016”
Конкурсу «Коронація слова» iconКонкурсу «Мистецтво проти засилля корупції»
Міська громадська організація «Асоціація безперервної фахової освіти «атенеум» за підтримки Департаменту сім’ї, молоді та спорту...
Конкурсу «Коронація слова» iconКонкурс шевченкознавців Умови та оцінка конкурсу
Учасники конкурсу повинні знати основні І провідні етапи життя Кобзаря, що вплинули на формування його особистості. За кожну правильну...
Конкурсу «Коронація слова» iconКонкурсу юних фотоаматорів «Моя Україно!»
Богуславської районної державної адміністрації від 23. 09. 2013 №198 Про проведення районного етапу обласного конкурсу юних фотоаматорів...
Конкурсу «Коронація слова» icon2-а клас Математика
Англійська мова: вивчити назви числівників від 11 до 20. Повторити слова теми. Виписати в словник нові слова с. 78. Читати та перекладати...
Конкурсу «Коронація слова» iconКонкурсу «Молодь за майбутнє» у номінації «Україна незалежна»
Пропонуємо матеріали з досвіду роботи керівників гуртків птнз області за результатами огляду-конкурсу у 2016 році «Молодь за майбутнє»...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка