Конкурсу «Коронація слова»



Сторінка10/40
Дата конвертації29.01.2018
Розмір3.3 Mb.
ТипКонкурс
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   40

10

Навіть за такою страшною роботою час збігав швидко.

Гора мертвих у гаражі з досить низькою стелею здавалася більшою, аніж була насправді: коли трупи почали вкладати у своєрідний катафалк, то виявилося, що їх двадцять три. Дев'ятнадцять чоловіків усякого віку й чотири жінки, всі молоді. Кому належали відрубані руки–ноги, незрозуміло, проте деякі жертви були жорстоко скалічені. Відрубані частини за наказом комісара склали на брезент, замотали у вузол і закинули в кузов, немов мішок зі сміттям.

Ніхто з гурту в губчека не лишився. Усім звеліли моститися поруч із мертвими, по краях прилаштувалися червоно–армійці. Тепер кузов був заповнений ущерть, декому для певності довелося влягтися наспід. Ті, що не знаходили вільного місця, змушені були моститися просто поверх трупів. Шеремет далі тримався свого нового товариша, відчуваючи, що хоч вони й випромінюють якусь дивну для смертників упевненість, проте ані він сам, ані селянин не ризикнуть відчайдушно кинутися з вантажівки на ходу, щоб утекти. Час, змарнований серед мертвих тіл, зробив свою руйнівну справу: Артем відчував цілковиту апатію, пригніченість і брак волі до перемоги. Зовсім не думав про можливість порятунку. Лежав собі, дивився в захмарене небо й розумів: ось вона, його остання путь, передсмертна мандрівка, пряма дорога до кінця життя.

Помирати не хотілося. Але й жити, втративши чи не єдиних близьких людей, Ліду та Мирона, та ще й усвідомлюючи, що ту країну, до якої звик, теж невблаганно втрачає, Артем уже не міг. Тобто спробувати можна. Якщо виживе. Тільки не уявляв собі як.

Куди їх везли цього весняного ранку, Шеремет навіть не здогадувався. У камері, корчившись від болю, думав: усе кругом спинилося. Та вперше бозна за скільки часу, — за кілька днів чи тижнів, — вибравшись на свіже повітря, відчув: весна, улюблена пора року поетів і його трагічно загиблої дружини, не вповільнила своєї ходи. Навпаки, виявляла себе нестримно: вітерець не так холодив, обласкавлюючи все довкола першими квітневими повівами й наближаючи буяння природи. Іти з життя, розуміючи це, було ще недоречніше, ще болісніше. Тож Артем, щоб не ятрити душі, заплющив очі й лежав так, трясучись у такт вантажівці, яка підскакувала, коли гутаперчеві шини наїжджали на вибоїни.

Їхали за Київ, на околицю, кудись під дніпрові береги. Незабаром потягло річковою вологою. Шеремет розплющив очі, спробував визирнути з кузова, але дістав легенького, незлобивого тичка прикладом. Червоноармієць тикав більше для годиться, вказуючи приреченому на його місце, аніж хотів його по–справжньому огріти. Артемові навіть здалося, що юнак у будьонівці зовсім не сприймав його за ворога. Йому дали гвинтівку до рук, пояснили, в чому правда і за що треба воювати. Відтепер він старанно виконує наказ свого командира. Найімовірніше, жодну з жертв, хоч мертву, хоч живу, ці бійці не вважали за людей. Лише за істот, від яких треба очистити цей дивний новий світ, що його надумали збудувати більшовики.

Нарешті авто зупинилося.

Ніхто зі смертників не підвівся. Хряснули дверцята кабіни, і почувся аж надто бадьорий Дзюбин басок:

— Приїхали, дядьки! Вилазьте!

Арештанти по черзі, але не кваплячись, спустилися на землю. Артем покрутив головою, роздивляючись навколо. Справді, вони стояли недалеко від дніпрового берега. Попереду видніли плавні, однак ніяких ознак людського житла не було. Дзюба звелів усім стати в шеренгу, тоді пройшовся, розминаючись, повів кругом очима й кивнув кудись перед вантажівку, якнайдалі від берега:

— Отам, значить. Беріть лопати — і вперед. Хто не вміє, заразом і навчиться. Не бійтеся, мозоль не натрете. А як натрете, то не страшно.

— Куди вперед? — поцікавився Шеремет, схаменувшись ураз, бо решта приречених чомусь мовчала.

— Туди, — Дзюба знову мотнув головою. — Будете яму копати. Не скидати ж вас просто так. Звірі порвуть, не по–християнськи.

— Ви ж заперечуєте Бога.

— О! А де тут Бог? Не молитися приїхали. Приказка така: до християн треба ставитися по–християнськи. Усі люди — християни.

— Не всі.

Дзюбу несподівана полеміка зі смертником почала дратувати.

— Слухай, у нас тут не диспут. Був би за нас — тебе б партійні наші агітатори швидко перекували. Вони, розумієш, євреї. У їхнього брата язики добре вигострені й підковані.

— Підковані язики? — Навіть з огляду на те, що відбувалося, Артем не зміг стримати посмішки. — Уперше чую.

— А тут, дядьку, все вперше, — підтакнув Дзюба. — Я так собі думаю, багато нового ще буде. Як не побачиш, то я не винен. Самі ж пішли проти влади. Чого б вам ото не змиритися?

— Філософ, — Шеремет знову гмикнув. — Може, політик. Чи комісар, хто там у тобі вмер?

Розмова вже помітно втомлювала чекіста.

— Балакати ви вмієте, — визнав. — Кашею не годуй, дай простому людові голову задурити. Мені взагалі–то цікаво. Я ж колись теж хотів учитися. Книжки читав усякі. Тільки потім війна. Забрали. Мобілізований. Треба ж комусь за вас, базік, пролити крівцю.

І за кого ж ти воював? За віру, царя й Вітчизну?

— Це тебе не гребе! — Утому змінила злість. — Чого я взагалі з тобою панькаюся? Ти найрозумніший? Он люди мовчать собі, а ти розходився. Покажи, як умієш діло робити. За лопату — і вперед.

— Не можу.

Прозвучало це досить зухвало. Дзюбині брови злетіли вгору.

— Чого це так?

— Реманент під мертвими.

— Що?

— Лопати трупами завалені, кажу.



— То розвантажуйте! Бігом! — і додав, клацнувши язиком: — Бач, реманент. А воно ж лопати як лопати.

Щоб іще раз підтвердити свій наказ і довести, хто тут головний, витяг нагана, підніс вертикально вгору й стрельнув. Навряд чи в цьому була якась нагальна потреба. Та Дзюбу справді, здається, запалила, збентежила чи розгнівила розмова з Шереметом. Налякати приречених ще більше було годі, але більшість здригнулася, навіть переполошилася.

— Не злили б ви його, Артемію, — тихо попросив доцент Куприк.

І що буде? Застрелить? А ви маєте іншу думку щодо його найближчих дій? Хочете пожити на кілька хвилин довше?

— Просто не дражніться, — мовив доцент.

— Правда, мовчи вже, — підтримав його селянин. — Говорити ще з цими кацапами...

— Він наш, здається, — зауважив Артем. — Не з Росії–матінки, точно.

— Один чорт, кацапам продався, — зітхнув і додав упевнено: — А командують ними самі жиди.

— Добалакаєшся в мене! — прикрикнув Дзюба.

Відмахнувшись, селянин поліз у кузов. Шеремет, задумавшись, знизав плечима. Справді, чого він розходився? Нема ж з ким говорити. Хіба що внутрішній голос підказує: тягтимеш час — житимеш трохи довше. Хоч... інженер уже пробував заговорити до комісара, його тут–таки застрелили. Тепер тіло Свириденка треба витягати з кузова разом з іншими.

Ну його, цього Дзюбу.

До біса їх усіх.

Є в словах селянина мудрість: не варто розмовляти з тим, хто за кілька хвилин збирається в тебе стріляти...

Вивантажили тіла швидко й мовчки. Дзюба, четверо червоноармійців з гвинтівками, на які були насаджені багнети, і водій у шкірянці встали осторонь, стежачи за процесом. Час від часу вусань покрикував, аби контра ворушилася, та швидше в них не виходило. Спочатку в'язні складали страчених рядком на землю, проте Дзюба наказав валити всіх купою. Йому скорилися.

Нарешті машину звільнили. Можна було взяти лопати. Тої ж миті селянин схопив одну з них, а другу простяг Шереметові, якого вже мав за свого. Третьою ж озброївся довготелесий немолодий музейний доглядач із глибоким свіжим шрамом на правій щоці. Решта розступилася, ніби визнаючи за цією трійцею право якоїсь першості.

— Чого спинилися? — запитав Дзюба. — Нуте, розбирайте цей ваш реманент! Копайте, до ночі ми тут стирчати не будемо.

— Де копати? — запитав Артем, розуміючи, як наївно, навіть по–дитячому, це прозвучало.

— Там, де стоїш! Не доводь мене до сказу, грамотний!

Перебуваючи в губчека і спілкуючись із тамтешніми працівниками, Шеремет дійшов несподіваного, але однозначного висновку: слово «грамотний» для них — заразом і лайка, і звинувачення. Тому й не здивувався, почувши його знову, а просто відступив на один крок назад і встромив лопату в м'яку весняну землю.

Селянин примостився за кілька метрів від нього. Музейник, уже не розуміючи, нащо взяв інструмент, роззирнувся круг себе, немов шукаючи свого місця й намагаючись опанувати нову для себе професію копача могил.

— По черзі будете, — нагадав Дзюба. — Слуг тут нема, дядьки.

Викопавши кількома заходами невеличку ямку, Артем відчув, що процес його захоплює. Розумів, що риє могилу не лише мертвим, а й собі. Усвідомивши це, чомусь почав орудувати лопатою активніше. Поруч сопів селянин. У нього виходило краще, аж витер змокрілого лоба. Коли лопата почала входити в яму на один штих, він повернувся до Дзюби й запанібрата махнув:

Іди сюди, старший.

Вусатого нахабство смертника не обурило, не розізлило, а тільки здивувало.

— Чого тобі? — запитав, але все ж таки наблизився, не підозрюючи нічого лихого.

Зате Шеремет, що стояв неподалік, ураз напружився. Дивний спокій цього масивного чоловіка від самого початку сіяв якісь підозри. Але тепер Артем відчув наближення чогось раптового, непередбаченого і про всяк випадок спробував глянути селянинові в лице, ззирнутися з ним, аби подати який знак, що ладен зробити все. Однак селянин на нього не дивився, а, знай, стояв і чекав на чекіста, зіпершись на лопатилно.

— Ну? — гаркнув Дзюба, наблизившись до нього майже впритул.

Ступивши крок назад, селянин ніби заточився, хитнувся, тримаючи рівновагу за допомогою лопати. А тоді різко махнув нею, вдарив чекіста навідліг, цілячи в голову, й заволав:

— ТІКАЙТЕ!

Далі все закрутилося так швидко, що Шеремет не встигав ні за чим стежити, а слухався лише своїх інстинктів.

Схопившись за голову, Дзюба зойкнув від болю і присів.

Селянин спробував хряпнути його ще раз, згори, намірившись розтрощити череп.

Гримнув залп. Двоє з чотирьох солдатів, похопившись першими, скинули гвинтівки й ураз пальнули. Цілитися не було коли, жодна з куль не зачепила відчайдуха, та сталося дивне: жоден з півтора десятка смертників не зрушив з місця. Чи вони налякалися, чи не були готові діяти — за мить уже стало не так важливо, бо червоноармійці спам'яталися. За мить клацнули замки — і ще дві гвинтівки почали стріляти.

Другим залпом селянина звалили з ніг. Він упав головою просто в ту яму, що викопав сам.

Нарешті приречені прийшли до тями і сипнули хто куди. Однак за ту коротку мить заніміння червоні швидко розтяглися ланцюгом і посунули за втікачами, методично й прицільно стріляючи на ходу. Зі свого місця, стоячи навколішках, навздогін їм палив і Дзюба, водночас витираючи лівою рукою цівку крові з розбитого лопатою лиця.

Навперейми втікачам уже спішив шофер, стріляючи в них із револьвера. Він був якнайближче до в'язнів, тож у ціль влучала кожна його куля.

Шеремет бачив це, лежачи на землі. Коли почалося, щось підказало йому не тікати — падати, так, наче підстрелений. Тепер солдати пройшли повз Артема, вважаючи його за вбитого чи пораненого. Артем опинився позад них. Ще трохи — і можна повзти, рачкувати, щосили намагаючись добутися до плавнів, рятівних плавнів. На його очах червоні наздоганяли знесилених смертників, стріляли, кололи багнетами, чи то добиваючи поранених, чи просто зганяючи на них свою лють за вибух непокори. Шеремет нічого не міг удіяти. Та й не хотів.

Тепер його охопило тільки одне бажання — будь–що вижити самому. Коли Дзюба теж на якийсь час забуде про нього, маючи за мертвого, то такий шанс напевне з'явиться. Єдиний, примарний, навіть не шанс, а сяка–така можливість. Проте скористатися з неї треба.

Розпроставшись, чекіст Дзюба рушив до своїх, копнувши на ходу тіло вбитого селянина. Артем принишк, утиснув лице в землю. Вусань пройшов повз нього, посунув туди, де солдати добивали решту непокірних смертників. Ще встиг почути роздратоване:

— Блядь, дядьки, це мені самому яму копати?

А тоді знову гримнули постріли.

Другої миті Шеремет не повірив власним вухам — кричали солдати. Знову виматюкався Дзюба, цього разу — кучеряво. Артем обережно повернувся на бік. І не повірив очам.

Солдати падали.

Один уже лежав, другий якраз валився, підстрелений невідь–звідки. Двоє разом із шофером почали відстрілюватися, але ані вони, ані Шеремет ще не розуміли, з якого боку насунула небезпека. Артем пошукав Дзюби очима — і не знайшов його. Зате тут–таки побачив, як з–за верболозу вибігли троє озброєних вояків у легеньких кожушках, чоботях, смушкових шапках та папахах. Із голови того, що біг поперед усіх, шапчину збила куля. Він пригнувся, ніби пірнаючи в повітрі, а тоді спокійно скинув правицю з відрізаном і пальнув у відповідь. Улучив у шофера, і в цьому видовищі Шеремет побачив щось лялькове, театральне, іграшкове, не зовсім справжнє, хоч розумів: усе відбувається в натурі.

Шофер і двоє бійців, що були ще живі, не мали шансів. Вистрілявши у втікачів усі патрони, не могли дати відсічі. Може, й мали ще припаси, бо готувалися стріляти, та перезарядити зброю не встигли. Вояки з засідки розстріляли їх. Фактично беззбройних, хіба що при багнетах.

Артем усе ще не наважувався підвестися й показати, що живий. Невидима сила притискала до землі й не давала звестися на ноги, змушувала чекати, поки й ці вояки підуть — невідомо ж бо, хто вони такі й чого можна сподіватися від них. Хіба відповз трохи ближче до автомобіля, намірившись прослизнути під днище, принишкнути, перележати.

— Стій! — почулося раптом здалеку.

А тоді ще один голос:

— От падло! Гадюка!

Бахнув постріл. Вояки розвернулися до плавнів. Звідти двоє — один у розстебнутому жупані, а другий у шинелі без погонів — виволокли попідруч Дзюбу.

Навіть зі свого місця Артем побачив, як устиг помінятися чекіст за цей дуже короткий час. Тепер на ньому не було ременів, шапки з зіркою й навіть шинелі. Гімнастерка була роздерта, сам він закричав, побачивши вояцький гурт:

— Хлопці! Я живий, хлопці! Я свій, мене Яків звати! Яків Дзюба!

— То й що? — почулося у відповідь. — Де взяли?

— Сидів у плавнях, — пояснив вояк у жупані. — Нас побачив. Перелякався.

— Ага! Перелякався! Мене разом із людьми мало не розстріляли! Наче вдруге на світ народився! А тут — знову кричать! Я ж ваш, хлопці, ваш!

Хоч хто були ті вояки, проте Дзюбина вистава розвіяла весь Артемів страх.

— Не вірте! — закричав щодуху, став рачки, а тоді випростався. — Це тварюка з губчека! Стріляйте в нього!

— Дуже грамотний, дядьку? — огризнувся Дзюба.

Шеремет навіть у таку мить щиро захоплювався сміливістю й нахабством вусаня.

— Хлопці, хто він такий? Запитайте в нього! Бач, заховався! Лежав, прикидався! Розберіться з ним, розберіться!

Шеремет хитався і, щоб хоч якось триматися, розставив ширше ноги. Один з вояків махнув відрізаном.

— Сюди підходь, чоловіче. Хто такий?

— Не бійся, ходи сюди, — підтакнув інший.

Артем рушив. Ноги вперто не хотіли гнутися. Наблизившись, побачив суворі, обвітрені, зарослі щетиною, уважні обличчя. Набрав повні груди повітря й видихнув:

— Мене звуть Артем Шеремет. Заарештований губчека, привезли сюди на розстріл. Вони мою жінку вбили, брата її. Ось він, — кивнув на Дзюбу.

— Я? — здивувався той щиро. — Бога не боїшся, га? Хай тебе грім поб'є за брехню!

Шеремет не знав, звідки з'явилася та сила, але кинувся на Дзюбу й хотів учепитися в горлянку. Та один із вояків, з усього видно — старший, тут–таки встав між них.

— Ану, припиніть. Обоє ви, я так бачу, щось крутите.

— Чому обоє? — вирвалося в Артема.

— Що ти, що товариш твій. Узялися тут чортзна–звідки. Один одного ладні вбити. Розібратися треба.

— То розбирайтеся!

— Батько розбереться. Гайда до Зеленого, з ним поговорите. Хапайте обох, хлопці. Автомобіль комісарський запаліть, бензином облийте. Хай горить вогнем. А зброю зберіть. Не по–хазяйськи кидати...



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   40

Схожі:

Конкурсу «Коронація слова» iconЯзиката хвеська
Ну чисто тобі язиката Хвеська з відомої української народної казки Кримінальна комедія Андрія Кокотюхи свого часу змогла насмішити...
Конкурсу «Коронація слова» iconКонкурсу «Учитель року 2014» у номінації «Світова література»
Високе мистецтво слова допомагає дітям пізнати великий І складний світ, осмислювати людські стосунки й знаходити шлях до «царства»...
Конкурсу «Коронація слова» iconНаказ №827 Про результати проведення міського етапу Обласного конкурсу-виставки декоративно-ужиткового та образотворчого мистецтва «Квітуча Україна»
Центум згідно з інформаційно-методичними рекомендаціями було проведено міський етап конкурсу-виставки
Конкурсу «Коронація слова» iconКонкурсу мистецтв "Зірковий Час"
Відкриття та конкурсна програма Всеукраїнського фестивалю-конкурсу мистецтв «Зірковий Час» (вокальний, хореографічний І оригінальний...
Конкурсу «Коронація слова» iconАнкета учасника районного етапуВсеукраїнського конкурсу «Класний керівник року»
Прошу дозволити взяти участь у районному турі Всеукраїнського конкурсу „Класний керівник року – 2016”
Конкурсу «Коронація слова» iconКонкурсу «Мистецтво проти засилля корупції»
Міська громадська організація «Асоціація безперервної фахової освіти «атенеум» за підтримки Департаменту сім’ї, молоді та спорту...
Конкурсу «Коронація слова» iconКонкурс шевченкознавців Умови та оцінка конкурсу
Учасники конкурсу повинні знати основні І провідні етапи життя Кобзаря, що вплинули на формування його особистості. За кожну правильну...
Конкурсу «Коронація слова» iconКонкурсу юних фотоаматорів «Моя Україно!»
Богуславської районної державної адміністрації від 23. 09. 2013 №198 Про проведення районного етапу обласного конкурсу юних фотоаматорів...
Конкурсу «Коронація слова» icon2-а клас Математика
Англійська мова: вивчити назви числівників від 11 до 20. Повторити слова теми. Виписати в словник нові слова с. 78. Читати та перекладати...
Конкурсу «Коронація слова» iconКонкурсу «Молодь за майбутнє» у номінації «Україна незалежна»
Пропонуємо матеріали з досвіду роботи керівників гуртків птнз області за результатами огляду-конкурсу у 2016 році «Молодь за майбутнє»...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка