Конкурсу «Коронація слова»



Сторінка11/40
Дата конвертації29.01.2018
Розмір3.3 Mb.
ТипКонкурс
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   40

Частина друга

Трипілля

Село не одержує ані потрібних продуктів, ані знарядь виробництва. Воно сидить без одягу й світла. У такий вкрай гострий і небезпечний момент з'являються гасла, які не мають аніякісінького практичного значення, але бунтують село проти нової влади.

З доповідної записки уповноваженого РРФСР Давида Гопнера — Володимиру Леніну 9 квітня 1919 року

Київська губернія, квітень–липень



1



Куди вели, Шеремет не уявляв. Спробував запитати, проте у відповідь почув спершу «куди треба», а потім — «до отамана». Відтак замовк, зрозумівши: довідатися щось у своїх рятівників годі. Він не міг до кінця пояснити собі, чого сподіватися далі. Якби ще ці бійці розстріляли на місці чекіста Дзюбу після Артемових викриттів, то він, певна річ, розібрався б, як треба поводитися. Але тепер Яків був такий самий бранець, як і Шеремет. Тож, здається, повстанці до них ставляться однаково.

У тому, що на чекістів налетіли бійці селянського повстанського війська, Артем не сумнівався. Коли згадали Зеленого, збагнув, куди йдуть. Уже чув, що цей отаман гуляє на своїй вотчині, в Трипіллі та його околицях. Це нарешті допомогло Шереметові розібратися, де він є.



Їх вивезли в напрямі до Обухова. Та навряд завезли далеко від київських околиць, щоб розстріляти й закопати в землю. Подумаєш, чергова партія контриків...

Артем хоч і був військовий лікар, проте мав дуже малий армійський досвід. Тому досить легко знайшов відповідь на питання, чому селяни виникли раптом саме тут. Цілком може бути, — так, напевне, і є, — що невеличкий загін повстанців опинився неподалік міської околиці, щоб учинити якусь партизанську акцію. Або ж розвідати територію. Щойно подумав про це, як підслухав коротку розмову бійців. Розвіялися останні сумніви: карателі з губчека справді наскочили на розвідний дозір Зеленого.

З того всього Шеремет міг зробити тільки один висновок.

Дозорців, як відомо, просто так не висилають. Значить, отаман щось замислив, запланував і найближчим часом почне діяти.

Безперечно, йдеться про військову операцію проти більшовиків. Артемових знань, уявлень, а головне — досвіду спілкування з червоними вистачало, щоб чітко сказати собі й при нагоді будь–кому іншому: військову потугу ворог має. Торішньою поразкою навчений. Цього разу більшовики вчепилися в Україну міцно. Недарма перенесли столицю своєї УСРР до Харкова. Адже Київ, де комуністів після кривавих погромів минулої зими містяни категорично не сприймали, навряд чи міг стати пристановищем керівних органів.

Повстанські отамани, які почали діяти по всій губернії, не визнавали жодної з влад — від Скоропадського до Директорії. Судячи з того, що почув Шеремет, їздивши від села до села, спільної мови з більшовицькими керівниками селяни також не знайшли. Тож цілком логічно було перемістити столицю якнайдалі від казана, в якому повсякчас бурлить таке небезпечне вариво, як сліпа стихія народного бунту.

І не треба бути військовиком, аби усвідомити: саме Київщину в тій ситуації більшовики підсилили своїм військом. Хай там як, але влада будь–кого з отаманів поширювалася хіба на кілька довколишніх сіл разом із прилеглими хуторами або й обмежувалася його вотчиною. Навіть якщо в кожній сільській хаті була добре змащена зброя, яку щедро постачала попередня війна, однаково отаман не міг виставити проти регулярного війська багато бійців.

Поки йшли, здебільшого мовчали. Заговорити, звісно, кортіло. Їх вели до отамана Зеленого, про якого він по селах дечого наслухався. А більше нічого й знати не треба. Проте Артема гризла одна думка, можна сказати, невідчепна.

Він щойно уник смертної кари. Але все одно попрощався з життям назавжди. Коли ж найближчим часом отаман, до якого його ведуть, не вирішить інакше і не засудить на смерть, то Шеремет знав, із чого почне своє друге, нове життя.

Прологом до початку має стати смерть Якова Дзюби.

Не відаючи, як це зробити й чи взагалі вийде порішити його так скоро, як хочеться, Артем пообіцяв собі будь–що виконати цей задум, поставивши покарання вусатого чекіста за найближчу мету свого нового життя.

Раз по раз він зиркав на ворога. Той ніби не помічав — упевнено простував попереду, не озираючись. Була мить, коли Шеремета гостро зацікавило, про що Дзюба тепер думає і чи журиться чимось узагалі. Хотів навіть спитати, скільки, мовляв, проживе ще...



Та Якова ніби й не турбувало власне майбутнє. Ішов, розправивши плечі, так ніби став жертвою непорозуміння і всі довкола знають про це. А що зв'язали — то виконують наказ. Порядок, так заведено. Сам би чинив так само: інших дій не зрозуміло б начальство, ще й догану міг дістати чи сісти за порушення на кілька діб у холодну. Причини такої впевненості Артем зрозуміти не міг. Тож мовчки дивився Дзюбі в потилицю, ніби читаючи потаємні думки вусатого чекіста.

Самі ж повстанці їхали верхи. Коней перед тим лишили далі, в підліску. Коло них чатував наймолодший, зовсім ще хлопчик, який на вигляд мав не більш як шістнадцять років. Звісно, для бранців коней з собою не привели. Але й ніхто з бійців не збирався саджати полонених собі на спину. Шереметові й Дзюбі спершу довелося навіть бігти підтюпцем, щоб не відставати. Однак довго так тривати не могло. Вершники це скоро відчули й відтоді повели коней так, щоб піші могли йти поруч, широкими кроками, не гальмуючи руху розвідників.

До того ж після короткої сутички всім відразу стало зрозуміло: пліч–о–пліч цих двох бранців не ставити. Через це Артема з Яковом розділили, й вони трималися ніби затиснуті між кіньми. Коли–не–коли вершники трохи виривалися вперед, і тоді Дзюба наддавав бігу, ніби змагався з конями, хто швидший. Шереметові не хотілося бавитися. До того ж тортури й голод виснажили його і, на відміну від ситого та здорового чекіста, йому бракувало сил. Тому він часто відставав і мусив підбігати, бо чекати на нього ніхто не хотів.

Ішли відкрито, не ховаючись. Правда, попервах стереглися, тримаючи напоготові зброю. Але так було недовго. Тільки–но повстанці перетнули відому лише їм межу, як стали поводитися вільніше. Навіть почали перемовлятися, обмінюватися короткими, малозначущими фразами, не звертаючи на бранців аніякісінької уваги. Із цього Шеремет знову виснував: бійці вже ступили на свою, контрольовану їхньою військовою силою територію, а значить, незабаром усі будуть у розташуванні.

І не помилився. Щойно вони перевалили через пагорб, як побачили в долині село. Сонце на цей час уже піднялося в зеніт і почало звертати з полудня. Небо було на диво безхмарним, і яскраві промені без перешкод освітлювали картинку, що її неначе намалював провінційний пейзажист іще перед війною. Працюючи земським лікарем, Шеремет призвичаївся до акуратних сільських хат–мазанок, які от–от потопатимуть у розкішній весняній зелені, а згодом укриються цвітом яблунь, аличі, вишень та абрикос. Усе довкола мало буденний, мирний вигляд. Скрізь панував дивний сонний спокій. Наче Шеремет і не лежав зранку в брудному заґратованому підвалі з присохлою на стінах кров'ю. І немов там, у Києві, нема ніяких каральних акцій, а конвеєр чрезвичайки не працює на повну потужність і не мучить тіл, живлячись нелюдськими криками болю.

Недалеко від сільської околиці їх зупинила варта — озброєні чоловіки в легеньких кожушках та армійських шинелях з відпоротими відзнаками. Довго не затримували, просто поцікавилися, кого це ведуть до отамана. Цілком удовольнившись відповіддю, сказали:

— Батько розбереться.

Не стримавшись, Шеремет спитав:

— Як зветься ваше село?

— Як і раніше, Трипілля, — охоче відповів котрийсь із вартівників.

— Столиця, — не без гордощів додав інший.

— Чия?

— Наша, — коротко промовив вершник, обіч якого весь час ішов Артем, і легенько вдарив коня нагаєм по крижах. — Вйо, там тобі все розкажуть, паничу.

— Отакої! — вирвалося в Шеремета. — Чому відразу панич?

— На себе глянь, — почулася незлобива відповідь. — Скажи ще — гречкосій.

Заперечувати було марно, і Шеремет знову напружився. Наслухавшись, як сільські ватажки ставляться до тих, кого тепер звуть буржуями, Артем раптом відчув, що може потрапити з дощу та під ринву. І суд місцевого батька отамана може бути похіпливіший за більшовицьке правосуддя. Зрештою, для слідчого Гусика, чекіста Ананьєва і селянського повстанця він і такі, як він, — класові вороги.

Дивно, але небезпідставні Артемові побоювання розвіяв Дзюба. Точніше, не сам вусань, а його безтурботний вигляд. Або Яків щось–таки знав про свою подальшу долю, або завжди був такий безоглядний. Його не вбили на місці, хоч і запідозрили, що він — чекіст. Виходить, можна сподіватися, що далі теж щаститиме. Хай там як Шеремет хотів голіруч задушити Дзюбу, а потім померти з чистим сумлінням, видимий, хоч і показний спокій його заклятого ворога мимоволі додавав певності йому самому.

Поки полонених вели сільськими вулицями до центрального майдану, де бовваніла церковна баня, на них дивилися самі жінки й старі діди, проводжаючи чужинців цікавими очима. Якийсь хлопчина показав Шереметові худенького кулака. Інший, трошки старший, простяг руку вперед і скрутив дулю, націливши її на нього, немов револьверне дуло. «Мають за ворогів», — примирився з невеселою думкою Артем. Чого–чого, а от дружнього ставлення до себе він поки ні від кого не відчував.

Нарешті біля однієї з хат вершники зупинилися, спішилися. На подвір'ї стояли припнуті коні. Під тином примостилася запряжена бричка. У глибині двору Шеремет розгледів віз, на якому стояв максим. Біля самої хати якась молодиця, зібравши волосся під білий очіпок, вправно орудувала саморобним квачем, вимазуючи стіну розчиненою у відрі з водою крейдою. Коли б не кулемети на возах та озброєні суворі селяни, це був би зовсім інакший світ — такий, де нема революцій і воєн, губчека й більшовиків, де життя йде своїм звичним, давнім ладом.

Глянувши байдуже на прибульців, молодиця сховалася зі своїм квачем за рогом хати. Вартівник був і тут, на подвір'ї. Уздрівши старшого розвідника, махнув йому й миттю зник за дверима. Так само швидко повернувся і сказав:

— Заходь. Чекає.

— Вас гукнуть, — кинув розвідник полоненим і квапливо зайшов до хати.

Шеремет зрозумів: це штаб.

Довелося нудити світом. На ногах він ледве тримався, проте сісти ніхто йому не запропонував. Єдине, що лишилося, — впертися задом у тин і так стояти, щоб не завалитися.

Дзюба й далі тримався спокійно. Навіть спробував попросити закурити, наразився на лайку, знизав плечима й облишив намір. Глянувши на мовчазного Шеремета, підморгнув, вишкірився, спитав:

— Ну що, дядьку? Разом тепер?

Артем не відповів. Не хотілося заходити з ворогом у балачки. Та й, чесно кажучи, не зовсім розумів, що Яків хотів цим сказати, якої реакції сподівався. Дзюба ж знову підморгнув, тепер уже іншим оком, розправив плечі, ніби хотів злетіти в небо. Правда, замовк надовго. Стояти далі Шереметові була несила. Що буде, то й буде. Він зігнув коліна, сповз по тину на суху квітневу землю і якнайзручніше примостив сплутані за спиною руки. Зухвало глянув на своїх охоронців, проте ніхто нічого бранцеві не сказав.

Нарешті двері прочинилися. Звідти вигулькнув розвідник і махнув рукою:

— Розсілися? Катайте сюди, отаман із вами говоритиме. Тут усе й вирішимо.

Шеремет хотів був підвестися сам, та не зміг. Побачивши це, один із бійців підхопив його попідруч і допоміг випростатися. Поки охоронці воловодилися з Артемом, Яків сам хапливо посунув до штабу, випередивши Шеремета.

І не скажеш, що на смертний вирок поспішає.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   40

Схожі:

Конкурсу «Коронація слова» iconЯзиката хвеська
Ну чисто тобі язиката Хвеська з відомої української народної казки Кримінальна комедія Андрія Кокотюхи свого часу змогла насмішити...
Конкурсу «Коронація слова» iconКонкурсу «Учитель року 2014» у номінації «Світова література»
Високе мистецтво слова допомагає дітям пізнати великий І складний світ, осмислювати людські стосунки й знаходити шлях до «царства»...
Конкурсу «Коронація слова» iconНаказ №827 Про результати проведення міського етапу Обласного конкурсу-виставки декоративно-ужиткового та образотворчого мистецтва «Квітуча Україна»
Центум згідно з інформаційно-методичними рекомендаціями було проведено міський етап конкурсу-виставки
Конкурсу «Коронація слова» iconКонкурсу мистецтв "Зірковий Час"
Відкриття та конкурсна програма Всеукраїнського фестивалю-конкурсу мистецтв «Зірковий Час» (вокальний, хореографічний І оригінальний...
Конкурсу «Коронація слова» iconАнкета учасника районного етапуВсеукраїнського конкурсу «Класний керівник року»
Прошу дозволити взяти участь у районному турі Всеукраїнського конкурсу „Класний керівник року – 2016”
Конкурсу «Коронація слова» iconКонкурсу «Мистецтво проти засилля корупції»
Міська громадська організація «Асоціація безперервної фахової освіти «атенеум» за підтримки Департаменту сім’ї, молоді та спорту...
Конкурсу «Коронація слова» iconКонкурс шевченкознавців Умови та оцінка конкурсу
Учасники конкурсу повинні знати основні І провідні етапи життя Кобзаря, що вплинули на формування його особистості. За кожну правильну...
Конкурсу «Коронація слова» iconКонкурсу юних фотоаматорів «Моя Україно!»
Богуславської районної державної адміністрації від 23. 09. 2013 №198 Про проведення районного етапу обласного конкурсу юних фотоаматорів...
Конкурсу «Коронація слова» icon2-а клас Математика
Англійська мова: вивчити назви числівників від 11 до 20. Повторити слова теми. Виписати в словник нові слова с. 78. Читати та перекладати...
Конкурсу «Коронація слова» iconКонкурсу «Молодь за майбутнє» у номінації «Україна незалежна»
Пропонуємо матеріали з досвіду роботи керівників гуртків птнз області за результатами огляду-конкурсу у 2016 році «Молодь за майбутнє»...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка