Конкурсу «Коронація слова»



Сторінка12/40
Дата конвертації29.01.2018
Розмір3.3 Mb.
ТипКонкурс
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   40

2

У хаті за столом сиділи двоє чоловіків.

Обоє — в зелених френчах, погони з плечей зрізані. Один — високий, із широким відкритим лицем, пишною каштановою кучмою та доглянутими, чепурними вусиками — перетяг себе навхрест ременями. Вони легенько похрускували, тільки–но той чоловік намагався поворухнутися. Він примостився на лаві, зайнявши собою майже весь центр стола.

Його товариш сидів на лавці скраєчку. На вигляд був не набагато старший за Артема. Можливо, вони були однолітки. Чорнявий, середній на зріст повстанець не був подібний до мужика, в якому безпомильно можна вгадати селянина. Він випромінював не лише силу, а й шляхетність і скидався на вишколеного в царських казармах нижнього чина, що завдяки талантам і особистим якостям швидко вибився в офіцери. Його справжню чоловічу вроду підкреслювало гладенько поголене лице. Без портупеї, лише підперезаний широким ременем. Видавалося, що цей, із гострим обличчям, або начальник штабу, або отаманів ад'ютант.



Дійшовши висновку, що високий чоловік — не хто інший, як сам батько, Шеремет ступив ближче до стола й відтіснив Дзюбу плечем. Хотів був щось сказати, та раптом замовк з розтуленим ротом. Не міг дібрати слів. Не знав, як треба триматися перед повстанським отаманом і що слід говорити.

Виручив гостролиций. Пружно підвівся, наблизився, заклав руки за спину, зміряв оком обох і мовив:

— Я Зелений — командир Першої київської повстанської дивізії. Тут мій головний штаб. Це, — кивнув через плече на вусаня, — сотник Дмитро Любченко — мій бойовий побратим. Вас затримав Панас Овчар — козак його сотні. Він уже розповів, що там і як було. Тепер ви розказуйте.

Значить, от він який — отаман Зелений...

Проковтнувши помилку й віддихнувши, Шеремет випалив:

— Мене звуть Артем Шеремет. Я лікар. Мене тримали в Києві, в губчека. Сьогодні вранці оцей, якого привели разом зі мною, командував нашим розстрілом. Його прізвище — Дзюба. Він наказав нам копати яму, могилу...

— Мені наказали! — вигукнув Яків, теж подавшись уперед. — Ви його не слухайте, браття! Він класовий ворог, а я ж свій, з–під Ржищева!

— Замовкни! — гаркнув зі свого місця сотник Любченко. — Відповіси, коли отаман скаже! З тобою поки не говорять.

— Еге ж, — погодився Зелений. — Стій, слухай і мовчи. До тебе ще дійде черга. А під Ржищевом, до речі, всякі водяться. Злапали якось одного. Пам'ятаєш, Дмитре? Хліб трусив у Стайках.

— Продрозверстка, — старанно вимовив довге неоковирне слово сотник. — Було таке. Приперся зі своїми шибениками. Агітував за комунію. Зібрав на майдані всю стайківську голоту, босоту, всіх п'яниць та й волає: ви, мовляв, нині опора новій радянській владі, — розказуючи, Любченко вовтузився на лаві, мостився і скрипів ременями, помітно запалюючись бо, видно, ті згадки досі не давали спокою. — Те саме торочив. Я ж, каже, свій, з–під Ржищева. Такий самий селянин. Пани його, бач, гнобили, змушували працювати на спиртозаводі...

— Та гнобили, гнобили, експлуататори, — підтакнув Зелений без ніякої іронії. — Тільки ж я таких бачив. Тамтих панів — кого погнали, кого повісили на гілляках. Нате вам, селяни, панську землю й панські заводи. Працюйте, освоюйте, робіть. Та ні ж, не хочуть, бач.

— Не хочуть, — підхопив Любченко. — Бо той агітатор каже, значить, голоті: хто зараз поможе з розверсткою, хто скаже, де в якого куркуля захований від народної влади хліб та інші надлишки, матиме за те десять процентів.

— Від чого? — Шеремет уже мимоволі почав утягатися в розмову.

— Як це від чого? Від усього, що сільські ледацюги з п'яницями поможуть більшовикам забрати в трудових людей, — пояснив Зелений і перевів погляд на враз принишклого Дзюбу. — Тож, земляче, ти тут земляцтвом своїм не козиряй. Краяни, знаєш, усякі трапляються. Як отой... Звали його як, Дмитре?

— Крук. Іван Крук, — нагадав сотник. — Мандат мені ще тицяв тоді. Думав, його мандат для мене щось значить. Коли моя сотня його валку під Стайками перехопила, верещав, наче порося різане — має право. Його влада, бач, уповноважила.

— Еге, влада, — на тонких губах Зеленого нарешті з'явилася усмішка. — Ще по селах ніхто нічого не сіяв. Весна лиш почалася, не орали навіть. А влада їхня присилає таких земляків по зерно, цукор, борошно — по все, що люди горбом заробили. І наготували для себе, аби пережити. То вони, бач, пруть сюди, з мандатами й декретами. Нічого, вже не сунуться. Роги обламаємо. Доведеться їм із селом торгуватися. Нехай починають переговори, як свербить. Не буде в губернії комун. Ніхто з тутешніх цього не дозволить. Ясно, земляче? — і відразу, ніби забувши про Дзюбу, знову звернувся до Шеремета: — Які в губчека щодо нас плани, може, чув?

— Зі мною про таке ніхто не говорив. Між собою при мені чекісти теж цього не обговорювали. Хіба... був сьогодні з нами один, ніби з ваших...

— Знаю, — кивнув отаман. — Хлопці впізнали його. Юхимчук Сидір, сотник, із близького оточення отамана Струка20. Чув про такого?

— Ні, — признався Шеремет.

— Ну, а ти? — Зелений усім тулубом повернувся до Дзюби.

— А я, батьку отамане, чув про все і всіх! — відрапортував той. — Тільки чув, більше нічого не знаю. Я в чека тую випадково вскочив. Демобілізувався, а коли зовсім уже чесно, то втік. Гвинтівку розбив об стіну, викинув, пішов додому. А в моєму селі гайдамаки хату нашу спалили. Добре, що пішов тоді, ще в царську армію, нежонатим. Став би ще й удівцем...

— Ти мені баки забиваєш? — поцікавився Зелений, але знову в його голосі Артем не почув ніяких лютих ноток — лише цікавість. — Якого дідька я мушу це все слухати?

— Він бреше! — вигукнув Шеремет.

— А тепер ти помовч, — урвав отаман Артема і перепитав: — То що ти хочеш мені довести?

— Озлився я на гетьмана, батьку отамане! — заторохтів Дзюба. — Повернувся назад до Києва. Не схотів лишатися в селі. От не знаю чому. Батьків давно поховав, ще до війни. У хаті брат старший жив, каліка від народження. Нога коротка. Зате, дівкам казав, щось інше довге. Одне Бог узяв, друге дав. Оженився, до жінки перебрався в хату. Його ж, кривенького, ніяка ще влада не чіпала...

— Ти можеш не тарабанити? — сотник Любченко грюкнув кулаком по столу.

— Чому ви його слухаєте? — втрутився Шеремет. — Хіба ваш козак чи хто він там не розповів, як оця гнида розстрілювала людей? Це він у того сотника стріляв, до речі. На моїх очах.

— Брешеш! — визвірився Дзюба, і Артемові навіть дух перехопило.

Здивувало впевнене зухвальство, з яким вусатий чекіст заперечує очевидне, те, що дуже легко довести.

— Ти, як тебе, Шеремете, справді помовч поки, — підтримав свого побратима Зелений. — Бо з тобою мені, здається, все ясно. А з оцим розібратися ще треба. Як тебе звати?

— Дзюба, батьку отамане. Яків Дзюба.

— Отже, Дзюбо, якого ж ти дідька подався в губчека, до більшовиків? Хто в кого стріляв, ми потім з'ясуємо.

— Значить, пішов я до Києва, коли там уже хазяйнував Петлюра, — охоче вів далі Яків. — Гетьмана вони скинули...

— Не вони, — перервав Зелений. — Без моїх хлопців нічого б у Симона Васильовича не вийшло. Спершу, пам'ятаю, нам тут, у Трипіллі, до їхнього гетьмана ніякого діла не було. Потім якось порубали його гайдамаки моїх людей. Понад десяток поклали. Наскочили козаки на засідку, тоді ж воювати ще ніхто до пуття не вмів. Злість узяла, зібралися ми докупи — і вибили гетьманських сердюків із Трипілля. Тікали вони разом зі своїми друзями–німцями, аж гай шумів! Ми тоді добрячого прочухана дали їм, поскубли пана гетьмана, мов курку. Отоді вже й пан Петлюра про нас згадав. Нумо, каже, разом. Гаразд, кажу. Зібрав я коло себе ще більше хлопців, вибили гетьмана з Києва. Петлюрівці вже на все готове прийшли. Це так, щоб ти розумів. Далі ми з Симоном Васильовичем розійшлися.

— Ну, то вже ваші справи, отаманські! — легко підхопив Дзюба. — Я ж подумав собі: все, мені з петлюрівськими ніби й по дорозі. Там казарми лишилися. Мав намір знову записатися до війська. Місце в казармі — хіба не дах над головою? Ось... Тоді побачив: щось не те петлюрівці заварюють. Сказав одному там, у казармах, то мене в кутузку. Більшовики, бач, випустили. Сам розумієш, батьку Зелений, не лишалося в мене тоді іншої дороги. Хіба до них іти на службу. Оце все думав, як ото б ще від них дременути. Бо в їхній владі теж не все, як хотілося б нашій людині. От і жив думкою: добре було б звідти втекти.

— Куди? — суворо запитав Любченко.

Прозвучало це з–за отаманової спини коротко й несподівано. Зелений знову озирнувся на сотника, кивнув, повторив, пронизавши Якова гострим поглядом:

— Еге ж. То куди хотів тікати?






Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   40

Схожі:

Конкурсу «Коронація слова» iconЯзиката хвеська
Ну чисто тобі язиката Хвеська з відомої української народної казки Кримінальна комедія Андрія Кокотюхи свого часу змогла насмішити...
Конкурсу «Коронація слова» iconКонкурсу «Учитель року 2014» у номінації «Світова література»
Високе мистецтво слова допомагає дітям пізнати великий І складний світ, осмислювати людські стосунки й знаходити шлях до «царства»...
Конкурсу «Коронація слова» iconНаказ №827 Про результати проведення міського етапу Обласного конкурсу-виставки декоративно-ужиткового та образотворчого мистецтва «Квітуча Україна»
Центум згідно з інформаційно-методичними рекомендаціями було проведено міський етап конкурсу-виставки
Конкурсу «Коронація слова» iconКонкурсу мистецтв "Зірковий Час"
Відкриття та конкурсна програма Всеукраїнського фестивалю-конкурсу мистецтв «Зірковий Час» (вокальний, хореографічний І оригінальний...
Конкурсу «Коронація слова» iconАнкета учасника районного етапуВсеукраїнського конкурсу «Класний керівник року»
Прошу дозволити взяти участь у районному турі Всеукраїнського конкурсу „Класний керівник року – 2016”
Конкурсу «Коронація слова» iconКонкурсу «Мистецтво проти засилля корупції»
Міська громадська організація «Асоціація безперервної фахової освіти «атенеум» за підтримки Департаменту сім’ї, молоді та спорту...
Конкурсу «Коронація слова» iconКонкурс шевченкознавців Умови та оцінка конкурсу
Учасники конкурсу повинні знати основні І провідні етапи життя Кобзаря, що вплинули на формування його особистості. За кожну правильну...
Конкурсу «Коронація слова» iconКонкурсу юних фотоаматорів «Моя Україно!»
Богуславської районної державної адміністрації від 23. 09. 2013 №198 Про проведення районного етапу обласного конкурсу юних фотоаматорів...
Конкурсу «Коронація слова» icon2-а клас Математика
Англійська мова: вивчити назви числівників від 11 до 20. Повторити слова теми. Виписати в словник нові слова с. 78. Читати та перекладати...
Конкурсу «Коронація слова» iconКонкурсу «Молодь за майбутнє» у номінації «Україна незалежна»
Пропонуємо матеріали з досвіду роботи керівників гуртків птнз області за результатами огляду-конкурсу у 2016 році «Молодь за майбутнє»...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка