Конкурсу «Коронація слова»



Сторінка13/40
Дата конвертації29.01.2018
Розмір3.3 Mb.
ТипКонкурс
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   40

3

Дзюба відповів не відразу.

— Чорт його знає, — промовив нарешті, вперше за цей час відверто виявляючи непевність. — Правда, розгубився. Не до Петлюри ж вертатися. Навіть якби захотів, то далеко. Думав просто кинути все й вибратися з Києва. Там кругом по селах людей треба.

— Треба, — погодився отаман. — Піді мною більше трьох тисяч шабель, і люди ще йдуть. Струмочками пливуть. Чого ж раніше не тікав, скажи–но мені? Бо хоч так, хоч сяк, а мої хлопці бачили: людей там, де ти був, стріляли.

— Він убивав, — нагадав Шеремет. — І командував. Тепер викручується.

Яків повернувся до Артема всім тулубом. Вони стояли один навпроти одного, немов бойові півні, готові скубти один одному пір'я. Видовище псували зв'язані в обох за спинами руки. Затяті вороги мали оперетковий вигляд. Але Шеремет був певен, що навряд чи комусь іще можуть спасти на думку такі порівняння.

— Слухай, ти, буржую! — просичав Дзюба, витягши шию. — Я про себе розказав усе. Хто я, звідки, чому й кому служив. А ти язика прикусив. Знаєш, я твоєї особової справи не читав. Мені до сраки, за що тебе забрали. У нас... — тут–таки сплюнув і виправився, — у них, у чека, не розбирають. Не сортують, хто більший ворог владі, а хто менший. Гребуть усіх, хто не сподобався. Тільки ж не я тебе забрав! І хто тобі сказав, що я думав стріляти? У тебе, в інших...

— Не збирався?

— Ні! — вигукнув Дзюба.

Шеремет краєм ока помітив, що Зелений пильно стежить за ними й уважно слухає, зробивши вже, напевне, якісь висновки.

— Ні, не збирався! Моє діло — командувати, віддавати накази! Чи в тебе пам'ять коротка, буржую? То я нагадаю — сьогодні рано в губчека хто пробував комісара нашого, тьху, їхнього втихомирити хоч якось? Воно ж безумне, воно кокаїн у спирті розмішує й хлебче. Сам бачив! Не стріляв би я в тебе! Батьку отамане, не стріляв би я в нього! Наказ же виконують тільки солдати. А моє завдання — такий наказ віддати, я ж на службі! Служба така! Сам підневільний!

— Але ж ти стріляв! — розпачливо закричав Артем. — Стріляв! Він стріляв, пане Зелений!

— Кого я вбив? — відбрив Яків. — Дурню, мене лупнули лопатою по макітрі! Мені кров очі заливала! Скажеш, не били мене? Кого б я поцілив? Хто знав, що там їхні козаки–розвідники? Думаєш, я раніше накази виконував, а оце сьогодні вранці дозрів — та й по всьому? Відпускаю всіх, збираю загін, іду проти червоних? У вас усе так просто, в грамотних! Не кажу, що розумний. Тільки зараз скрізь таке робиться — розумніші за мене плутаються! Ось ти, вчений, поясниш мені, мужикові, за кого сьогодні слід бути?

— За себе, — процідив Шеремет і, зрозумівши, що це прозвучало не до речі, швидко виправився: — Тобто кожен мусить вирішувати сам.

— От я і вирішив! — переможно мовив Дзюба, знову випроставши спину й гордо розправивши плечі. — Сьогодні, виходить, мій день. Батьків дозір нагодився вчасно. Якби не сьогодні, то іншим разом чкурнув би з чека. Усе, як Бог планує.

— Віруєш? — спитав з–за стола сотник.

— Хрестили, — відповів Дзюба. — Не завжди лоба хрещу, бо комуністи–безбожники розстріляти могли, якби побачили. Та й раніше... Але вони церкви палять, а це мені не до мислі.

Отаман легенько ляснув долонями.

— Так, Якове Дзюбо. Із тобою мені все ясно. Правильно ти кажеш, — тепер Зелений пронизував поглядом Артема. — Чув, Шеремете? Він усе правильно говорить. Про себе все сказав: де, коли, як, з ким і чому. А ти за кого? Бо сам за себе — це проти всіх, чоловіче. Значить, і проти мене, проти нас.

— Дивний висновок.

— Який є. Ти, видно, чоловік–таки освічений. А я маю лише два класи школи. Тільки ж і ми, селюки, книжки читали. Тебе й таких, як ти, за грамотність поважали. А нашого брата як зловлять із книгою, то відразу до суду та в Сибір, на заслання. І все одно, ми не такі неписьменні...

— Я й не казав...

— То подумав! — Зелений підніс голос. — Ось чоловік про себе все чесно розказав. Таких, як він, що шукають кращої долі й сумніваються, Україною нині багато ходить. От хто ні в чому не сумнівається й усе для себе вирішив, то це кацапи й жиди! А ще комуністи! Усі вони агітують за комунію, за неї ж і вбивають. Іменем радянської влади грабують та ґвалтують по селах. А радянська влада — це не забирати останнього. Це забрати в панів своє, щоб селянин міг вільно працювати, торгувати, заробляти гроші, багатіти. Де багатіти, як не на своїй землі? Чужого нам не треба, свого б не забирали!

Шеремет уже зрозумів: Зелений, судячи з усього, осідлав улюбленого коника. Або, якщо глянути під іншим кутом, вкотре зачепив болючу для нього тему. Хоч як, а допит от–от міг обернутися на мітинг у стінах хати. Артемові ж найменше хотілося, щоб його цієї миті хтось агітував. Адже він мало не загинув.

Раптом Шеремет відчув, як з голоду йому закрутило в животі. Та й у горлі давно пересохло. На щастя, отаман, чи то сам зрозумівши, що палкі промови перед двома бранцями не дуже доречні, чи то вже вибалакавшись, трохи заспокоївся й повторив питання звичним, рівним тоном:

— То з ким ти був, Шеремете? З ким хочеш бути? Кому служив перед тим, як потрапив у чрезвичайку?

— У грудні вісімнадцятого року мобілізований. Був військовим лікарем у шпиталі війська Директорії, — спокійно відповів Артем. — Вибрався з Києва в складі Північної групи військ. Після поранення самовільно покинув свою частину й повернувся назад до Києва. Хотів знайти дружину. Далі ви знаєте.

— Бач, самовільно, — наголосив Зелений, у його вустах це прозвучало навіть урочисто. — З тобою теж не все гаразд. Так само не вирішив до кінця. А на людину он шкіришся. Із паном Петлюрою в мене, як я вже казав, свої рахунки21. Не такі, як з гетьманом чи німчурою. Ці хотіли повернути в селах усе назад, як було перед революцією. Жиди–комуняки й кацапська голота нас просто грабували. А Симон Васильович — буржуй, хотів нацькувати мене на радянську владу.

— Так наче ваше військо, пане отамане, теж проти радянської влади?

— Ми воюємо з комунами, — озвався Любченко. — Батько правильно каже. Там кругом засіли жиди, вони перетягають ідеї радянської влади на свій копил. Ці хоч не дурні. Розумні паскудники. Знаєш, чому не дурні? Бо самі проти нас воювати не йдуть. Затуркують голови кацапам, дають їм зброю до рук — ось тобі й маєш армію. Чого вони, по–твоєму, вас усіх змушували собі могилу копати? Бо самі, шолудиві, не знають, за який кінець ту лопату треба тримати.

— Оце так загнули, — Шеремет спробував усміхнутися.

— Правильно все, — підтримав Зелений свого товариша. — А про більшовиків скажу. Мене он твій Петлюра більшовиком узвав. Хотів за це розстріляти, а хлопців моїх роззброїти. Зуби обламав, сучий пес. Ну, а що тепер я сам проти більшовиків — то всі помиляються. Знаєш, скільки разів я помилявся, відколи зібрав армію? Ого–го! І нічого, помилки визнаю. Хлопці мені вірять, а то б не називали отаманом. У нас тут не призначають — обирають. Як колись козаки–запоріжці, може, чув?

— Читав Гоголя, — стримано відповів Артем.

— Та й ми читали! — підхопив Зелений і хтозна–який раз повернувся до Любченка, ніби дожидаючи від нього як не підтримки, то бодай схвалення слів і дій, а тоді знову глянув на полонених: — Ясно, Шеремете, чому я так вирішив з твоїм Дзюбою?

— А він не мій.

— Тим паче. Покаявся чоловік, бачу. Розв'яжи руки, Дмитре.

Трохи незграбно вибравшись з–за стола, сотник на ходу взяв з лавки гострого армійського тесака. Але мотузка не різав — спритно підчепив вістрям, послабивши пута, далі легко розпустив їх, а мотузок скрутив і кинув на стіл. Дзюба, розтираючи зомлілі зап'ястки, вклонився отаманові — не до землі, та все одно запопадливо.

— Цього не треба, — скривився Зелений. — Скажи краще при людях — покаявся?

— Авжеж, покаявся, батьку отамане!

— Тоді йди з Дмитром. Він вирішить, у яку тебе зачислити сотню. Дивись, незабаром у бою перевіримо, яке твоє каяття.

Ледве за обома зачинилися двері, як отаман запитав Шеремета трохи стомлено:

— А з тобою мені що робити?

— Що хочете, пане отамане.

Зелений на мить стис тонкі губи, примружив очі, зміряв Артема поглядом з голови до ніг, ніби щойно вперше побачив.

Із Петлюрою мені не по дорозі, — нагадав він.

— А я бачив, що таке радянська влада, — відбрив Шеремет.

— Ти бачив більшовиків. Українська радянська влада — вона не жидівсько–кацапська.

— Для мене нічого не міняється, — Артем уперто правив своєї. — Совіти — це зло. Не буває чортів з янгольським крильцями. Називати можна по–різному — Люципер, Сатана, Диявол, Демон, Вельзевул. Однаково всі від чорта.

— Влади від Бога не буває.

— Росія скільки живе, стільки й називає царя помазаником Божим.

— Кацапи свого царя забили. Значить, вони вбили й свого Бога, хіба ні?

— Цікаво поговорити з вами, отамане.

— Тільки нема коли, — зауважив Зелений. — Ти зі мною, чи як?

— Ще не вирішив. Але вам я точно не ворог.

— Та й не друг поки що.

Взявши той самий тесак, отаман без вагань перерізав Артемові пута. Обрізки мотузка тихо впали під ноги.

Іди. Скажеш там хлопцям, що я звелів одягти й нагодувати. І нехай проведуть тебе до Григоренчихи.

— Це хто?

— Родичі то мої. Хоч і далекі, та все одно... Дівка в них хворіє. Ти ж наче доктор, глянь. Може, зарадиш. І таке ще... Північна група... Не в Оскілка служив часом?

— У нього.

— Особисто знаєш?

— Горілку разом не пили. Але ручкалися.

— Тоді поговоримо. Пізніше. Може, завтра. Мо', сьогодні ще... Розмова буде, це якщо лишитися в мене захочеш.

Слово було сказане.

Але й Шеремет не довго шукав відповіді.

Із радянською владою мені не по дорозі, — мовив. — Кажу ж, хоч як її називайте.

Губи Зеленого знову невдоволено розтяглися в тонку лінію.

Іди. Тебе проводять. І до Григоренчихи навідатися не забудь.






Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   40

Схожі:

Конкурсу «Коронація слова» iconЯзиката хвеська
Ну чисто тобі язиката Хвеська з відомої української народної казки Кримінальна комедія Андрія Кокотюхи свого часу змогла насмішити...
Конкурсу «Коронація слова» iconКонкурсу «Учитель року 2014» у номінації «Світова література»
Високе мистецтво слова допомагає дітям пізнати великий І складний світ, осмислювати людські стосунки й знаходити шлях до «царства»...
Конкурсу «Коронація слова» iconНаказ №827 Про результати проведення міського етапу Обласного конкурсу-виставки декоративно-ужиткового та образотворчого мистецтва «Квітуча Україна»
Центум згідно з інформаційно-методичними рекомендаціями було проведено міський етап конкурсу-виставки
Конкурсу «Коронація слова» iconКонкурсу мистецтв "Зірковий Час"
Відкриття та конкурсна програма Всеукраїнського фестивалю-конкурсу мистецтв «Зірковий Час» (вокальний, хореографічний І оригінальний...
Конкурсу «Коронація слова» iconАнкета учасника районного етапуВсеукраїнського конкурсу «Класний керівник року»
Прошу дозволити взяти участь у районному турі Всеукраїнського конкурсу „Класний керівник року – 2016”
Конкурсу «Коронація слова» iconКонкурсу «Мистецтво проти засилля корупції»
Міська громадська організація «Асоціація безперервної фахової освіти «атенеум» за підтримки Департаменту сім’ї, молоді та спорту...
Конкурсу «Коронація слова» iconКонкурс шевченкознавців Умови та оцінка конкурсу
Учасники конкурсу повинні знати основні І провідні етапи життя Кобзаря, що вплинули на формування його особистості. За кожну правильну...
Конкурсу «Коронація слова» iconКонкурсу юних фотоаматорів «Моя Україно!»
Богуславської районної державної адміністрації від 23. 09. 2013 №198 Про проведення районного етапу обласного конкурсу юних фотоаматорів...
Конкурсу «Коронація слова» icon2-а клас Математика
Англійська мова: вивчити назви числівників від 11 до 20. Повторити слова теми. Виписати в словник нові слова с. 78. Читати та перекладати...
Конкурсу «Коронація слова» iconКонкурсу «Молодь за майбутнє» у номінації «Україна незалежна»
Пропонуємо матеріали з досвіду роботи керівників гуртків птнз області за результатами огляду-конкурсу у 2016 році «Молодь за майбутнє»...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка