Конкурсу «Коронація слова»



Сторінка14/40
Дата конвертації29.01.2018
Розмір3.3 Mb.
ТипКонкурс
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   40

4

Проводжав Шеремета юнак, який на вигляд не мав і двадцяти років, — Семен Середа.

Сам себе назвав козаком із сотні якогось Димаря. Прізвище це, звісно, ні про що Артемові не казало. Хлопець, кого він подумки називав не козаком, а козачком, охоче й не без гордощів розповів: так називають Ілька Димаренка, колишнього прапорщика царської армії, повного Георгіївського кавалера. Говіркого козачка захоплював не лише командир його сотні, а й решта старших повстанців. Від нього Шеремет і дізнався, що насправді їхній головний отаман — такий самий Зелений, як Димар.

Хрестили його Данилом Ільковичем Терпилом. Народився тут, у Трипіллі. Воював, заслужив Юріївські хрести, нежонатий, бо нема коли — революція. Років йому аж тридцять два. І для Середи отаман — герой та кумир абсолютний. Родичів у Терпила–Зеленого мало не півсела, до одних вони оце і йдуть. Хлопець навіть знав, у чому річ: завійниця вхопила Маруську — невістку тітки Григоренчихи.

Узагалі, хоч і мав хлопчина, як устиг дізнатися Артем, неповних дев'ятнадцять років, проте був дуже обізнаний у таких справах односельців, про які в його віці знати ніби й не треба.

— Та Маруська — Бог знає, вдова чи з чоловіком, — торохтів він, досить швидко визнавши Шеремета за свого, чому, безперечно, посприяло ставлення до Артема самого отамана. — Забрали його на війну, ще з німцями. Вони тоді якраз обкрутилися. Отак три роки сиділа ні в сих ні в тих, коли це Василь її приходить.

— Демобілізація?

— Не знаю, що було там, але втік, каже. Як царя скинули, ще трошки в шанцях вошей погодував. Потім, коли комуна заповзялася, нишком разом з іншими кинув гвинтаря, узяв сидір на плечі — і пішов собі з миром. Там, казав, агітатори були. Товкли: йдіть, мовляв, хто селяни — по селах. Нічого вам не буде за це. Ну, Васько й прийшов. Почали ніби якось жити. Тоді знову все закрутилося в губернії. Гайдамаки з німчурою стали в села вчащати. Василь десь рушницю роздобув, прибився до якогось загону. Пішов якось воювати — і нема. Живий, мертвий, ніхто не знає. Григоренчиха, тітка Катерина, його мати, значить... Маруська в них у хаті жила. Чули люди й бачили, ніби понесла в надії від Василя.

— Законний чоловік, — сказав Шеремет, аби підтримати розмову.

І я про це, — кивнув козачок. — Тільки там недобре щось. Ніби викинула дівка.

Середа був нижчий від Артема на цілу голову.

Тож Шеремет не міг дивитися на нього інакше, ніж як згори вниз. Ця обставина несподівано додала комічного ефекту. Про надзвичайно серйозні, повною мірою явно недоступні його розумінню речі хлопець говорив так упевнено, з таким знанням справи, наче щонайменше працював лікарчуком. Або починав десь учитися на медика. Утримавшись від ядучих коментарів, Артем просто запитав:

— Звідки знаєш?

— Ми тут усі десь трошки родичі, — пояснив той. — Одна баба сказала другій, друга — третій. Бабів у Трипіллі вистачає.

— Що є, то є.

— Ну, я ж і кажу... Тепер у Маруськи пузо болить, а фельдшера в селі нема. Забіг кудись, ще коли взимку на Київ ходили з Петлюрою.

— На Київ? — Шеремет тут–таки згадав розповідь Зеленого і відчув, що в пам'яті йому зринає інше, минуле життя. — І ти теж ходив?

— Куди ж без мене! Я ж від осені в сотню Димаря записався. Вишкіл пройшов. Невеличкий, та з мене стало. У бою довчуся. Тож я ось про що: фельдшер наш, кажу ж, тоді кудись завіявся.

— Ви зовсім без медичної допомоги?

— Чого це зовсім? Є тут у нас хлопці, спізнали лікарську справу ще в царській армії. Але рану перев'яжуть. Навіть кулю годні вирізати. Чи там руку відпиляти акуратно, якщо поранена і врятувати годі. Коли живіт у жінки болить... Не знає ніхто, чогось бояться. Прийшли.

Щойно ступили на подвір'я, Шеремет завважив щось дивне: сили, які зрадили вранці, тепер де й узялися. Побите тіло далі боліло, проте Артем не відчував себе безпомічним. Навпаки, відчуття того, що комусь потрібні його професійні знання й навички, сил ніби додавало. Умитися, поїсти, перевдягнутися — оце й усе, а тоді можна й до вечора не відпочивати. Не маючи ні наміру, ні охоти лишатися з отаманом, він усе ж таки віддав належне його гостинності. Тож сподівався, що за кілька днів відпочине, оговтається, надумає, що робити далі, — і тут, у Трипіллі, його вже буде.

Назустріч із хати вийшла старша жінка — з квітчастою хусткою на голові, стурбована, настрашена й розгублена. І, хоч надворі було ще не надто тепло, боса. Гостей, очевидячки, не чекала, а обідраного, худого, закривавленого незнайомця й поготів. Тож гримнула на козачка:

— Чорти б тебе забрали, малий!

— Не малий! — огризнуся Середа, з чого Шеремет зрозумів: хлопець відбивається так не вперше і не лише від тітки Григоренчихи. — Чого ви взагалі чортихаєтеся? Я вам лікаря привів!

— Оце? — кивнула Катерина. — Де ти його взяв?

— Не взяв! Батько розпорядився!

— Чого він такий?

Шеремет кахикнув.

— Ви якось так про мене без мене говорите. Добрий день, по–перше.

— Ну? — підозріло глянула на нього Григоренчиха. — І що скажеш?

— Я справді лікар. Мене звуть Артем Данилович Шеремет, я працював тут, у губернії, в земстві. Так склалося, що мене сьогодні звільнили з полону. І прямо сюди, до вас, щоб оглянув хвору. Вона в хаті?

— Хто?

— Хвора, — Шеремет говорив терпляче. — Ви мені все покажете і розкажете. Тільки дайте вмитися хоча б спочатку. І води гарячої, мила, якщо є. Спирту.



— Спирту?

— Або самогону. Теж підійде. Антисептик, — Шеремет витяг руки долонями догори. — Мені не пити — долоні протру.

Волосся вибилося з–під хустки, Катерина його поправила й буркнула:

— Бач, не пити йому... Хто тобі пити дасть. Ще заслужити треба. Ач який... Данилович... Цабе...

— Не цабе. Можна Артем. А ще краще звіть лікарем. Воно так буде правильно. Я доктор усе–таки.

— Та чули ми вже, чули, — відмахнулася Катерина, зиркнула на Семена й зітхнула. Тільки тут хоч скільки кажи «лікар», а Марусьці легше не стане. Помре, мабуть, дівка.

— О! Чого це ви так відразу — помре...

— Бо синок мій згинув. Дитину від нього втратила. Чоловік мій, Остап, ще рік тому згорів від іспанки. Пошесть якась кругом, і все на нас. От буває, вибере Господь когось із дітей своїх — і ну по одному...

Катерина хотіла ще щось сказати, та раптом передумала, відмахнулася, перехрестилася. А тоді, знов глянувши на Семена, прикрикнула:

— Чого став? Привів людину — то побігай. Води внеси, поллєш чоловікові.

— На зуба йому щось треба, — нагадав козачок, пустотливо підморгнувши Шереметові. — Сала.

— Я от комусь зараз знайду сала! — гукнула Катерина. — Людину без тебе нагодую. А ти попрацюй, вояче, коли сам отаман прислав. Бо, гляди, наскаржуся.

— Таж нема чого жалітися. Усі тут своє діло метко роблять! — реготнув Семен і, наче до себе додому, швидко зайшов до хати Григоренків.

Повернувся скоро, тримаючи в обіймах казан, із якого ще йшла пара. Щоб не обпектися, перехопив рушником. Спритно примостивши його на призьбі, зачерпнув ковшем з оцинкованого відра холодної криничної води, хлюпнув у гарячу воду, сколотив пальцем і гмикнув.

— Ну, Даниловичу, роздягайся.

Шеремет потяг через голову закривавленого подертого френча. З огидою скинув брудну спідню сорочку, відкривши стороннім очам великі синьо–чорні синці й посічену шомполами спину. Не знаючи, що далі робити з цим колишнім уже одягом, жбурнув собі під ноги.

— Весь роздягайся, — підбадьорив Семен. — Не бійся, ніхто тебе такого гарного не роздивляється. Тут усі свої.

Катерина тим часом знову пішла до хати, і Шеремет справді не побачив іншої ради, як стягти з себе чоботи, штани, спідню одежу. Голе збите тіло враз обдув приємний вітерець, який буває на початку квітня: ще не теплий, але вже й не холодний. Пахнув він теж по–особливому, і Артем підставив вітрові всього себе — так, ніби міг просякнути його запахами. Будь–чим, аби не потом та кров'ю.

Хлопець підніс казана. Але Шеремет зупинив його, спершу сам підхопив відро, заплющив очі й вилив на себе холодну воду. Миттю закоцюб, вкрився дрижаками, та не зважав. Почав розтирати воду по тілу, змиваючи з себе все, що нагадувало про смерть та вологі підвали чрезвичайки. Потім кивнув Степанові, і той почав поливати, тепер уже повільно, неквапом — так, щоб чоловік помився собі на втіху. Мила не знайшлося, та поки що вистачило й теплої води. Звісно, кортіло вимитися як слід, навіть поголитися, бо за ці дні заріс бридкою щетиною. Та не все ж відразу.

Шеремет не чекав, що надвір знову вийде господиня. Щойно Катерина з'явилася на ґанку, Артем рвучко повернувся, прикриваючись руками. Та жінка до його чоловічого єства виявилася байдужою. Підійшла ззаду, кинула на голу посічену спину чистого рушника і, тицьнувши невеличкого клунка Степанові, промовила:

— Віддаси.

А тоді звернулася до Шеремета:

— А ти, як Данилович, то бери й мовчи. Твоє лахміття тільки в пічку годиться. А це сина мого — Василя. Чоловіка Марусьчиного. Він наче такий на вигляд, як ти. Може, більший, але зовсім трохи. Нічого, обносиш. Воно випране, не кривися. Бо знаю вас, лікарів. Кирпи гнете... Вдягайся, а я на стіл зберу. Бо худий, наче дідько.

— Спершу до хворої.

— Таж поїсти все одно треба.

Коли жінка пішла, Артем старанно витерся, побачивши, що рушник потемнів від бруду. Потім натяг чисті кальсони, армійські, з зав'язками, суконні чорні штани, спідню сорочку, поверх неї другу — білу, вишиту. Босі ноги засунув у свої чоботи, бідкаючись, що нема онуч. Але, розваживши, що знайти чисті онучі в селі буде нескладно, загалом відчув себе затишніше.

Новий одяг, хай і з чужого плеча.

Нове життя, нехай ще не визначене.

— Ну, де там, — сказав Семенові й пройшов за ним до хати.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   40

Схожі:

Конкурсу «Коронація слова» iconЯзиката хвеська
Ну чисто тобі язиката Хвеська з відомої української народної казки Кримінальна комедія Андрія Кокотюхи свого часу змогла насмішити...
Конкурсу «Коронація слова» iconКонкурсу «Учитель року 2014» у номінації «Світова література»
Високе мистецтво слова допомагає дітям пізнати великий І складний світ, осмислювати людські стосунки й знаходити шлях до «царства»...
Конкурсу «Коронація слова» iconНаказ №827 Про результати проведення міського етапу Обласного конкурсу-виставки декоративно-ужиткового та образотворчого мистецтва «Квітуча Україна»
Центум згідно з інформаційно-методичними рекомендаціями було проведено міський етап конкурсу-виставки
Конкурсу «Коронація слова» iconКонкурсу мистецтв "Зірковий Час"
Відкриття та конкурсна програма Всеукраїнського фестивалю-конкурсу мистецтв «Зірковий Час» (вокальний, хореографічний І оригінальний...
Конкурсу «Коронація слова» iconАнкета учасника районного етапуВсеукраїнського конкурсу «Класний керівник року»
Прошу дозволити взяти участь у районному турі Всеукраїнського конкурсу „Класний керівник року – 2016”
Конкурсу «Коронація слова» iconКонкурсу «Мистецтво проти засилля корупції»
Міська громадська організація «Асоціація безперервної фахової освіти «атенеум» за підтримки Департаменту сім’ї, молоді та спорту...
Конкурсу «Коронація слова» iconКонкурс шевченкознавців Умови та оцінка конкурсу
Учасники конкурсу повинні знати основні І провідні етапи життя Кобзаря, що вплинули на формування його особистості. За кожну правильну...
Конкурсу «Коронація слова» iconКонкурсу юних фотоаматорів «Моя Україно!»
Богуславської районної державної адміністрації від 23. 09. 2013 №198 Про проведення районного етапу обласного конкурсу юних фотоаматорів...
Конкурсу «Коронація слова» icon2-а клас Математика
Англійська мова: вивчити назви числівників від 11 до 20. Повторити слова теми. Виписати в словник нові слова с. 78. Читати та перекладати...
Конкурсу «Коронація слова» iconКонкурсу «Молодь за майбутнє» у номінації «Україна незалежна»
Пропонуємо матеріали з досвіду роботи керівників гуртків птнз області за результатами огляду-конкурсу у 2016 році «Молодь за майбутнє»...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка