Конкурсу «Коронація слова»



Сторінка17/40
Дата конвертації29.01.2018
Розмір3.3 Mb.
ТипКонкурс
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   40

7

Військова нарада.

Ось куди він потрапив, зрозумів нарешті Шеремет, але нічого на серці не відчув. Не зацікавила його нова вільна республіка, що її створив отаман. Хіба промайнуло якесь розчарування, та й то невелике. Два дні — дуже мало, щоб пізнати незнайому раніше людину, розібратися в її думках і намірах.

Артемові дуже не хотілося поспішати з висновками. Не любив чіпляти ярликів і робити нашвидку якісь висновки. Проте, почувши про Трипільську республіку, тут–таки прирівняв Данила Зеленого до Наполеона Бонапарта. Хоч трипільський отаман і не був курдуплем, маючи вищий за французького імператора зріст. Шеремета б не здивувало, якби отаман надумав раптом проголосити себе в рідному Трипіллі кимось на кшталт диктатора. Утвердився в цій думці, коли почув про його намір наступати на Київ. Ще не перетравивши почутого, не до кінця повіривши в серйозність слів, Артем запитав:

— Хто куди йде?

— Ми... — просто відповів Зелений, глянувши на своїх сотників. — Усіх планів тобі не скажу, бо бачу тебе вдруге. Але ти ж нікуди не подінешся, нікому нічого не розкажеш. До того ж у мене до тебе все одно буде прохання, тож знати про нашу операцію в загальних рисах ти повинен. Я так гадаю. Хтось проти, хлопці?

Заперечень не почув, переступив з ноги на ногу й повів далі:

— Червоні комісари, — якби ти розумів, усі чисто жиди, — наступають на українське село. Стискають у кулак, вичавлюють усі соки. Комунії створюють, а обіцяної землі — катма. Видали, значить, оце недавно такий документ: заборонено роздавати селянам конфіскований у сільських експлуататорів реманент. А обробляти землю чим? Велено здавати все знаряддя до комуній, а там посадять ледащо чотириоке — і воно буде селянинові за гроші чи за яку пайку видавати те все причандалля, як тепер кажуть, напрокат. Покопав лопатою — здав на склад. Зорав землю — веди назад коня, тягни плуга. Колективне господарство, колективне майно. Грабіжники, бандити, хіба ні?

— Радянська влада, — обережно нагадав Артем.

— Знов ти за рибу гроші! — роздратовано вигукнув Зелений. — Скільки казати: то не справжня радянська влада! Здавай плуга на склад, ори землю ще й плати за це живі гроші! Хіба не жид таке придумав? А ледацюгу, п'яницю непросипущого, владою називати, бо воно, плюгаве, комуніст? Ось йому! — отаман скрутив дулю. — Через те народ по губернії саджає їх на вила. Та й узагалі, вистачає по селах доброї зброї. Хлопці стріляти навчилися ще за царя, багацько нашого люду забривали в москалі. Я сам у війську служив.

— Знаю.

— Добре, що знаєш. Далі слухай. Півнів червоних пускають усім комуніям. Кругом по губернії, і не тільки київській, повстають невдоволені люди. Формують загони, проголошують маленькі республіки, обирають отаманів. Час нам об'єднатися, щоб спільно діяти. Така воєнна наука, пане докторе.

Зелений зробив паузу. Шеремет зрозумів, що отаман затягає його в розмову, тому сказав не дуже впевнено:

— Мабуть, треба.

— Бач, ось тому ми наважилися поки що почати втрьох. Ось півсотник Дорош, — кивнув на кремезного чоловіка в перетягнутій портупеєю черкесці зі зрізаним газирями, — приїхав від Ілька Струка, з Чорнобильського повіту. Жеромський Богдан, — тут дав про себе знати русявий повстанець у зеленому суконному офіцерському кітелі без відзнак, — їздив за моїм завданням на Васильківщину, говорив з отаманом Бурлакою23. Звістки привезли добрі. Досить хлопцям поодинці гуляти. За кілька днів разом, кожен зі свого боку, будемо прориватися до Києва.

Артем закашлявся. Зелений розцінив це по–своєму.

— Що таке?

— Нічого, нічого, — Шеремет зробив поспішний жест рукою. — Просто подумав, прикинув... Крути–верти, а червоних армійців у місті більше. Нехай усіх вас разом тисяч з вісім–десять назбирається. Та й усі не підете, не зовсім же дурні, тили заголювати. Отож виставите проти більшовиків, а також проти губчека, де також чимало псів муштрованих, близько чотирьох тисяч шабель. Хіба ні?

Настала отаманова черга прокашлятися. Глянув на своїх, немов закликаючи підтримати його, а тоді промовив дещо іронічно:

— Ти б сховав поки свої клістири куди, докторе. Спершу йди козаком хоч до Жеромського, хоч до побратима Любченка. Гляди, незабаром півсотню заслужиш, а то й сотню довірять. Бач, стратег, правильно мислиш.

— Математика нехитра.

— Отож. Тільки не забувай, — отаман знову почав збиватися на патетику, ніби мітингуючи, — що ми не самі в губернії. А є ще й батько Ангел24 на Чернігівщині — то не так далеко. Батько Махно25 добре стоїть у Гуляйполі, теж своя республіка. Як піде поголос, що Данило Зелений та інші отамани взяли Київ і вигнали звідти комунію, велике повстання почнеться разом. Ось тобі, пане докторе, наш план.

Від коментарів Шеремет утримався. Лише поцікавився:

— Моя роль тут яка? Ви, отамане, довгенько, як кажуть, запрягаєте.

— Зате їду швидко! — відбрив Зелений. — Отаман Оскілко тебе знає...

— Не близько, ще раз мушу нагадати, — урвав Артем і додав: — Горілки разом не пили, говорив уже. Не довелося.

— А дарма, — прозвучало без найменшого жарту. — Усе одно, він знає, що ти — Шеремет, Артем, син Данилів, знає?

— Може згадати, — погодився той.

— У такому разі слухай. Повстанські загони — добре. Нам усім рано чи пізно буде потрібна підтримка регулярного війська. Тобто головнокомандувач усіх наших українських збройних сил, повстанських і армійських. Оскілко до такого діла може придатися, і тут мене й інші отамани підтримали. Я ж запитав... тобто просив запитати. Тому посилаю делегацію до отамана, відряджаю своїх людей. Напишу листа, посольство проситиме підтримки.

Тепер Зелений звертався до Шеремета так, ніби саме від Артемової думки залежить, чи погодиться Оскілко прийняти посольство й допомогти повітовим отаманам, чи категорично відмовить.

— Між вами й Петлюрою контри зайшли, — нагадав. — Чи все ж таки хочете через Оскілка спробувати домовитися з ним?

— Нема мені про що з ним говорити! — відрубав Зелений. — Тут інше. Дійшло до нас сюди, розвідка моя донесла, ніби сам командувач Оскілко вже хоче розійтися з паном Головним. Отут ми з командувачем спільної мови й пошукаємо. Я напишу листа, поясню: Київська губернія повстала вся. Отамани беруть Київ, а він, Оскілко, повертається й заходить туди вже головним отаманом. Далі розгортаємося по фронту — і вперед. Сил, щоб визволити Україну від комунії нас вистачить. Потім долучаться й інші отамани. Так і поженемо їх назад до Москви. Чи бодай до Харкова.

— Чому тільки до Харкова?

— Відкинемо туди, значить. А там побачимо.

Видно, що буде далі, Зелений поки не придумав. Але, слухаючи його й розуміючи навіть найближчі отаманові плани, Шеремет не міг не помітити, як захоплено, а головне, переконливо він про це все оповідав. На словах отаман уже здійснив свій перший великий військовий план, переміг усіх ворогів. Думка його не стояла на місці, галопом мчала далі. Артем подумав: от якби не треба було нічого планувати й утілювати, розмова могла б затягтися надовго. Зелений жив цим, не приховував своїх поглядів і зовсім не видавався наївним.

— Хочете, щоб поїхав до Оскілка? — здогадався Артем.

— А чого ж ні? Знайомцям простіше говорити й домовлятися. Розкажеш, як ми тут воюємо. Підтвердиш: хлопці в нас серйозні, обстріляні, готові діяти разом. Тобі повірить. Хіба ні?

Що відповісти, Шеремет уже знав, тільки–но зрозумів отаманові плани щодо себе. Та говорити не поспішав, намагаючись хоч трошки уявити собі реакцію Зеленого. Проте отаман чекав, і тягти час не було ніякої рації. Кінець кінцем Артем сказав:

— Не знаю. Ще раз нагадую: знайомство в нас поверхове. Навіть якби було й ближче... Ви мені наказуєте?

— Це прохання.

— Ви можете мені наказати виконати ваше прохання?

Зелений глянув на повстанців, ніби ті могли чимось зарадити. Звісно, всі присутні мовчали.

— От не знаю, Шеремете, — він уперше звернувся до Артема на прізвище. — Не знаю, хто ти в мене, боєць чи полонений.

— Зате ви все добре вирішили з Дзюбою, що з губчека.

— Бо він мені все пояснив про себе. І з ним мені все ясно. Від нього я почув, що той ладен порвати з минулим і стати до лав моєї армії. Більше нічого мені не треба. Як воюватиме — побачимо. Ти ж, як я розумію, хоч пішов з Оскілком, та розумом лишився з Петлюрою. А він тепер більшовик.

— Не думаю, — спокійно відказав Артем.

— Своїй розвідці я довіряю.

— Гаразд, теж повірю. Коли так, то мені нема, виходить, до кого йти, щоб пристати. Ви стоїте за радянську владу. Ваші вороги — комуністи. Згоден. Але я казав уже і знову повторю: пане отамане, я не розрізняю більшовизм і владу рад. Якщо Оскілко взяв намір відійти від Петлюри, то це ще не означає, що він укладе військову угоду з сільськими повітовими отаманами.

— Он як, — протяг Зелений. — Ну–ну. Я слухаю.

Шеремет і собі запалився, тож, не зупиняючись, повів далі:

— Отак! Скажімо, він погодиться. Хоч би тому, щоб насолити Петлюрі. Значить, він стане на бік радянської влади — ви ж її тут пропагуєте, кричите й захищаєте. Для мене це неприйнятно. Чи ж маю я право, не поділяючи ваших поглядів і, чесно кажучи, не розуміючи, як за радянську владу можна повстати й боротися з комуністами, вести з командувачем якісь переговори? А що, як Оскілко побив горшки з Петлюрою і радянська влада йому не до душі? Він же й мене, і все ваше посольство, пане отамане, візьме та заарештує. Ще й накаже розстріляти як провокаторів. Йому то дрібничка. Бачите, скільки маю причин відмовитися. Що, ви мене тепер — до стінки? Учора не добили одні, то сьогодні другі порішать?

Кажучи це, Шеремет важко дихав. Усвідомлюючи собі ризик і не знаючи межі, якої, на його думку, отаман Зелений не переступить, Артем усе одно підсвідомо боявся: що, як розстріляють? Зате виговорився... Хоч і не велика перемога — сказати, що думаєш.

— Треба ти мені... Добивати ще...

Отаман повернувся на своє місце за столом, змахнув звідти невидиму крихту і криво всміхнувся.

— Не більшовик — знаю. Петлюрівець ти, а вони мені вороги... Ти ж он не знаєш, яка буча довкола твого Головного отамана. Але можеш іти собі з миром. Куди очі бачать. Отак.

Щоб не казав ніхто: мовляв, отаман Зелений у себе в Трипіллі всіх чохом стріляє, хто не подобається.

— Не подобаюся, виходить?

— От над чим би я ще думав! Чим би голову собі сушив! Не дівка ти, щоб подобатися. Але в мене тут або бойові побратими, або жінки, діти й старі люди. Ти хто?

— Лікар. Доктор медицини.

— Та знаю! І що з того?

— У мене щонайменше одна хвора, тяжка. А в Трипіллі, у вашій республіці, з медичною допомогою сутужно.

Зелений не чекав на такий виверт або й не думав над цим. Почухав потилицю, на коротку мить обернувшись із грізного, справедливого для своїх батька отамана на звичайного селянина. Не на молодого й раннього юнака, а на доходжалого чоловіка, який раптом стикнувся з незвичною, несподіваною проблемою, що її треба чимшвидше розв'язати.

— Трудна Григоренчишина невістка?

— Зробив, що міг. Доглядати треба. Тітка сама не зможе.

— То лишишся?

— Біля Марусі хіба. Оклигає — піду. Хоч, як гнатимеш...

— Треба ти мені! Гнати ще! А лікаря в Трипіллі, правда, поки що нема. Значить, побудеш. У вас там, я чув, клятва є.

— Клятва Гіппократа, — підтвердив Шеремет.

— Лікувати ви повинні всіх, хто того потребує. Як підстрелять мене, витягнеш кулю, хай я за радянську владу, тільки без комуністів?

Напруга почала згасати. Принаймні попустило Артема. Як хотів повестися з ним отаман, так до пуття і не втямив.

— Витягну. Навіть якщо порубаного більшовика мені сюди привезеш, так само полікую. Така вже доля.

— То йди, — отаман махнув рукою. — Без тебе обійдеться моя делегація. І ще... Маємо правило одне у війську: червоних комісарів ми завжди на смерть рубаємо. Не буде чого лікувати.






Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   40

Схожі:

Конкурсу «Коронація слова» iconЯзиката хвеська
Ну чисто тобі язиката Хвеська з відомої української народної казки Кримінальна комедія Андрія Кокотюхи свого часу змогла насмішити...
Конкурсу «Коронація слова» iconКонкурсу «Учитель року 2014» у номінації «Світова література»
Високе мистецтво слова допомагає дітям пізнати великий І складний світ, осмислювати людські стосунки й знаходити шлях до «царства»...
Конкурсу «Коронація слова» iconНаказ №827 Про результати проведення міського етапу Обласного конкурсу-виставки декоративно-ужиткового та образотворчого мистецтва «Квітуча Україна»
Центум згідно з інформаційно-методичними рекомендаціями було проведено міський етап конкурсу-виставки
Конкурсу «Коронація слова» iconКонкурсу мистецтв "Зірковий Час"
Відкриття та конкурсна програма Всеукраїнського фестивалю-конкурсу мистецтв «Зірковий Час» (вокальний, хореографічний І оригінальний...
Конкурсу «Коронація слова» iconАнкета учасника районного етапуВсеукраїнського конкурсу «Класний керівник року»
Прошу дозволити взяти участь у районному турі Всеукраїнського конкурсу „Класний керівник року – 2016”
Конкурсу «Коронація слова» iconКонкурсу «Мистецтво проти засилля корупції»
Міська громадська організація «Асоціація безперервної фахової освіти «атенеум» за підтримки Департаменту сім’ї, молоді та спорту...
Конкурсу «Коронація слова» iconКонкурс шевченкознавців Умови та оцінка конкурсу
Учасники конкурсу повинні знати основні І провідні етапи життя Кобзаря, що вплинули на формування його особистості. За кожну правильну...
Конкурсу «Коронація слова» iconКонкурсу юних фотоаматорів «Моя Україно!»
Богуславської районної державної адміністрації від 23. 09. 2013 №198 Про проведення районного етапу обласного конкурсу юних фотоаматорів...
Конкурсу «Коронація слова» icon2-а клас Математика
Англійська мова: вивчити назви числівників від 11 до 20. Повторити слова теми. Виписати в словник нові слова с. 78. Читати та перекладати...
Конкурсу «Коронація слова» iconКонкурсу «Молодь за майбутнє» у номінації «Україна незалежна»
Пропонуємо матеріали з досвіду роботи керівників гуртків птнз області за результатами огляду-конкурсу у 2016 році «Молодь за майбутнє»...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка