Конкурсу «Коронація слова»



Сторінка19/40
Дата конвертації29.01.2018
Розмір3.3 Mb.
ТипКонкурс
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   40

9

З отаманом Артем тієї ночі так і не зустрівся, та й не дуже хотів.

Коли прийшов на сільський майдан і побачив збуджений гурт повстанців, піших і вершників, а поруч, у натовпі, жінок та молодиць, чиє голосіння вливалося в загальний чоловічий хор, то зрозумів: сам дасть собі раду, що треба робити. Гамір став суцільний, усеосяжний, обернувшись на єдине потужне гудіння. Майдан скидався на бджолиний вулик. Тож розібрати Шеремет нічого не міг. За якусь мить він побачив на возі пораненого, коло якого клопотався невеличкий гурт людей, і впевнено рушив туди:

— Е, селяни, розступіться! Доктор прийшов! — загорлав Дзюба.

— Заткни хайло, — процідив Артем.

— Слухай, дядьку, може, досить уже? Кинув би буржуйські звички, тут усе ж таки, кажуть, народна республіка. Гляди, хлопці тепер накручені.

— Будеш мене лякати? — кулаки Шеремета стислися самі собою, він глянув на пораненого, зціпив зуби, подумки порахував до десяти, а тоді сказав: — Краще відійди! Узагалі тримайся від мене якнайдалі! Щоб я тебе не бачив!

— То вже тебе не обходить, де я тримаюся, — відрубав Дзюба, і з його голосу чи не вперше за той короткий час, що Артем знав Якова, зникла простакуватість. — Роби своє діло, пане лікарю. І пам'ятай одне: для тебе тут кожен боєць будь–якої сотні — влада. Мені, бач, повірили. Тобі й таким, як ти, — ніколи. До того ж, кажу, хлопці накручені, злі. От бовкну, що ти комісарам плани здав. На місці порвуть, кіньми потопчуть, віриш?

Шеремет повірив щиро й відразу. Тож мовчки повернувся до Дзюби спиною, рішуче відсторонив від воза кількох людей і коротко, але голосно розпорядився:

— Вогню! Світла сюди!

Дивно, але до нього дослухалися: дуже скоро біля воза запалало кілька смолоскипів. Цього світла виявилося досить, щоб Артем побачив розстебнутий на грудях френч без погонів та інших нашивок і нерівну червону пляму. Із рани поволі текла кров. Узявши кволу руку й намацавши пульс, Артем нахилився ближче до лиця і побачив зовсім ще молодого чоловіка, навіть юнака, що кліпав очима і тяжко та хрипко дихав. З кожним видихом зсередини вихоплювався стогін.

— Микола, — почулося обіч. — Це Микола...



Повернувши голову, Шеремет уздрів біля себе таку ж юну дівчину. Спереду на її похапцем накинутому одязі теж були криваві плями, і Артем сікнувся був допомагати їй, та вчасно зрозумів: вона ж, мабуть, обіймала свого пораненого, тому й замастилася. При світлі смолоскипів він помітив вологу на її щоках, а тоді знову глянув на пораненого й мовив голосно:

— Хто переверне?

Кілька чоловіків, ні про що не питаючи, спритно й водночас обережно взяли хлопця за плечі, підняли його й поклали на бік. Жестом звелівши присвітити ближче, Шеремет нахилився, провів рукою по спині, шукаючи, але не знаходячи отвору. Тоді показав знаком перевернути хворого горілиць і промовив чи то до присутніх, чи то сам до себе:

— Оперувати треба. Різати.

— То ріж! — почулося з натовпу.

— Отут? — підніс голос Шеремет. — Я не Господь Бог, та й не тесаком же його кремсати! Операція потрібна. Ви тут десь шпиталь обладнали? Давно ж воюєте!

— Поранені по хатах, — озвався інший голос.

— У яку хату цього везти?

— До мене! — заплакана дівчина сіпнула Артема за рукав. — До нас! Він... Це мій... Микола Поклад... Ми хотіли вінчатися.

Шеремет зітхнув, але так, щоб це не видавалося занадто приречено.

— Не довеземо. Те, що його взагалі довезли сюди живим, — чудо Господнє. Тільки ж я див не творю, дорогенька.

— Він не помре! — закричала дівчина, зриваючись на істерику. — Не помре! Ви доктор, ви з Києва, ви вчилися на це! Микола буде жити, пообіцяйте!

— Не можу, — цієї миті, як ніколи, Артемові важко давалися такі слова. — Якби можна було витягти кулю просто тут, то ще пообіцяв би... Та й то... Але тепер...

Поранений на возі голосно захрипів. Тіло смикнулося, немов його пронизав електричний струм. На губах запухирилася червона піна, з кутика рота потекла цівка крові. За мить очі вже дивилися в чорне нічне небо. Простягти руку, Шеремет опустив йому повіки.

— Ні–і–і–і–і! — дівчина вчепилася Артемові в лікоть. — Не треба! Нащо ви зробили так! Не треба, не треба! Миколо!

— Хтось тут є з її рідні? — втомлено спитав Шеремет. — Забрати хтось її може?

Та вже й без його заклику до пригніченої розпачем дівчини підступили дві жінки. Найстарша була, певно, мати. Між другою з них, молодицею з покритим волоссям, і самою дівчиною навіть при тьмяному світлі смолоскипів Артем помітив неабияку подібність. Не інакше, як старша сестра. Заміжня або навіть удова. Щоб покінчити з цією справою, відвернувся, взяв з воза картуза й делікатно накрив ним мертве лице.

Тоді став так, щоб його могли добре бачити, і запитав голосно, немов намагаючись перекричати весь цей людський вулик:

— Поранені ще є? Де поранені?


10

Ранком Шеремет застав себе на лавці в сінях хати, куди заходив востаннє.

Запам'яталося: хазяїн, поки Артем порався коло інших, надумав сам собі виколупати кулю зі стегна. Коли Шеремет уперше переступив поріг тої хати, то йому здалося, що тут тільки–но когось убивали, бо боса господиня, підіткнувши спідницю вище колін і скинувши верхню сорочку, старанно змивала з підлоги криваву калюжу. Сам же повстанець сидів без штанів, накривши ноги для пристойності широким рушником, і, ніби нічого не сталося, пив самогон, закушуючи салом та цибулею. Із печі на татка позирали двоє хлопчиків. Шеремет не наважився б сказати, хто з них старший, а господиня, перехопивши погляд і наче прочитавши його думки, мовила:

— Степанко — то перед тим, як мого на війну забрили. Кузько — то як моєму за рік відпустку дали. За подвиги.

— За які? — поцікавився Артем.

— Німців порубав. У Галичині, — без ніяких гордощів, так, ніби розказує про оранку, пояснив хазяїн. — Мене в газеті друкували. Георгіївський кавалер.

— Зберігаємо, зараз покажу! — хазяйка кинула ганчірку, витерла руки об спідницю, ступила до кутка, де стояла ікона, та чоловік осадив:

— Не бігай, Ганно! Бач, людина в хату прийшла, чарку давай, чи що.

Звали його Федір Палій. На стіні під рушниками, подібно до образів на покутті, висів його фотопортрет із причепуреною, а через це ніби не такою жвавою Ганною та хлопцями на колінах. Але центром уваги як родини, так і київського фотографа, був справді георгіївський хрест першого ступеня.

— Обдурили тоді, морди, — сказав Палій незлобиво.

— Кого? — не зрозумів Шеремет.

— Мене. Усіх, кому чіпляли, — охоче пояснив Федір, бо, видно, ділився цим не вперше. — Ми, знаєш, коли пішли зніматися, ще перед революцією, спочатку зайшли в ательє на Подолі. Потім Ганя почала трубити — зайди та зайди до жида, в ювелірню. Той народ знається на таких штуках. Хай скаже, золотий хрест чи не дуже.

— Навіщо?

— Ти, чоловіче, в Ганьки спитайся, за яким чортом їй треба було знати, скільки в мене на грудях золота. Прийшли на свою голову. Жидок запхав собі таке кругле скельце в око, крутив, глядів, колупав, навіть на зуба брав, важив. Тоді каже: у вашому золотому хресті, шановний, золота трошки більше половини. Решта — срібло й мідь. Бач, халтура. Але ж за знімок заплатили, тому забрали. Хай собі буде халтура. Тепер царські хрести нічого не значать. Скасовані.

— Куди ж подів? Викинув?

— Нащо? Діти граються. Сідай уже до столу, бо на ногах ледь тримаєшся.

Але Шеремет, подякувавши, все одно наполіг на тому, щоб спершу оглянути рану й переконатися, чи Палій, бува, колупаючись у ній ножем, не наробив собі шкоди. Той запевнив, що все добре, бо перед тим випив для хоробрості дві чарки, жінка дала ложку в зуби, а саму рану обрізав кругом та залив горілкою.

— Як сльоза, — пояснив. — Усяку заразу вбиває.

Однак Артем ще раз промив рану, прочистив, наклав тугу пов'язку з саморобних бинтів, що їх завбачливо наготувала Ганна. Лише тоді сів за стіл і дозволив собі випити. Він зрозумів, що й справді втомився за цю ніч.

Палій командував півсотнею і так само спокійно, без поспіху, що, певно, було в його характері, розказав Артемові, як отамани вчора цілий день утримували Київ. Судячи з усього, Федір не належав до найближчого кола отамана Зеленого. Та коли виступили, то план майбутньої операції знали геть усі бійці трипільського повстанського загону.

— Хлопці Ілька Струка йшли з Петрівців, — розказував Палій так, наче завжди це знав, навіть готував наступ. — Там ще раніше збиралася армія. Два дні тому наш отаман отримав звідти цидулку. Ніби на Струка комісари вислали загін карателів, а хлопці в Петрівцях кого перебили, а кого захопили в полон. Трусонули легенько, то ті й виклали: Київ про наші наміри якось довідався, запросили військову підмогу. Значить, каже Зелений, чекати вже не можна. Треба почати раніше, ніж вони наспіють. Ну, тому ми й виступили так швидко.

— Пізніше планували?

— Трошки. Бач, не дуже були готові. А вони встигли.

...Зі слів свого нового знайомого Шеремет почув таке, у що навіть тепер, коли самому дивом удалося врятуватися від смерті, вірилося важко. Виявляється, виступивши одночасно, узгодивши свої дії через вістовців і не покладаючись зовсім на жодну регулярну армію, отамани намагалися щільно замкнути кільце довкола Києва. Наступали разом, ідучи з Петрівців, Обухова та Василькова. Попереду мчала повстанська кіннота, вона й удерлася в Київ зранку, захопивши всю Куренівку, прорвавшись на Поділ і витіснивши червоні загони з Царської площі26 та Хрещатика. Але це Палій знав від інших, бо сам змушений був затриматися на Подолі.

— Бій? — спитав Артем, коли Федір перепинив свою мову, щоб узятися до ще однієї чарки.

— Дуля з маком, — відповів той, скрутив дулю, витер тилом долоні губи, крекнув. — Чорт його знає... От я з тобою тепер тут сиджу, горілку п'ю, жінка порається, діти сплять. Татко, виходить, удома, все добре. А міг би на Хрещатику лишитися, коли китайці полізли.

— Чому китайці?

— Біс його розбере, де вони їх, малих та жовтих, стільки собі понабирали. Уже коли верталися назад, почув від когось із хлопців: батько Ангел не встиг перекрити рейок. Їх залізницею навезли. Підмога, свіжі сили. Бо так ми б свої бастіони тримали. У комунарів, Артемку, людей насправді мало було. Змобілізували всіх. Наші бачили шпаків27 із рушницями. Уже вичищали наші Київ від таких вояків. Потім почали закінчуватися боєприпаси. А без них як воювати?

— Точно, — погодився Шеремет, відчуваючи, як щораз дужче шумить від випитого в голові.

— Отож. Поки шукали складів, поки туди, поки сюди — бач, із боку Дарниці китайців нагнали. Їхня губчека теж отямилася, вдарили щосили. Тільки, кажу ж тобі, не було мене на Хрещатику.

— З тобою б, георгіївським кавалером, запросто відбилися б.

— А ти не пащекуй, — Палій не образився, не підніс голосу, просто зауважив, пояснюючи: — Хлопців почали дрібнити, ганяти вулицями. Заганяли в двори, в будинки. Створювали такі собі котли й варили, аж поки придушували. Хтось вирвався й відступив, більшість лишилася там. Не тільки наших, трипільців, — усі загони поскубли. У містах воювати ще треба вчитися, ось що я тобі скажу.

— Мені не треба. Отаманові вашому говори.

— Та й Зелений знає, — відмахнувся Федір. — Не в чистому полі, не в лісі партизанити, не по селах, де всі свої й однаково готові встромити кола комісарам у спини. Усе ж ніяк не докажу, чому живий лишився. Через братчика твого, чув?

Шеремет труснув головою.

— Нічого не розумію. Ти про кого?

— Дзюба Яків. Вас же разом хлопці привели? Ви ж наче один одного постріляти хотіли, хіба ні?

— Розстріляти мене, коли правду казати, збирався він, — Артем легенько стукнув кулаком по краю стола. — Знаєш, що цей Дзюба колись у чека служив?

— А я, Артемку, рубав німчуру на фронті за віру, царя та вітчизну, — він лукаво посміхнувся, засовався, мостячись зручніше, і його посмішка перейшла в гримасу, бо зачепив поранене місце. — Присягав государю імператору. Кругом війна, вже не перший рік. Люди не розібралися. То за одних виходять, то за других. Усе правильно робиться.

— Правильно? — Артем почав повільно тверезіти. — Чого це правильно? Хто таке сказав?

— Життя, чоловіче, — Палій знову налив чарки. — Дивись, скільки часу над народом стояло якесь начальство? І кожне, велике чи мале, каже нам, що, коли, як і чому треба робити. Завжди все вирішували за простих людей. Думали, як букви знають, то грамотні. Я, може, теж букви знаю, свої чотири класи відбув. Тільки багато в чому, Артемку, грамотніший за них. Усіх укупі. Таке тобі мало не кожний скаже тепер.

— Що скаже? — Шеремет досі нічого не розумів.

— У народу ніколи не питали, — хоч Федір говорив спокійно й далі, проте в його словах і навіть тоні забриніли нові звуки — нотки цілковитої впевненості. — Через те й світова революція. Народна влада. На–род–на, чуєш, як звучить? Не нового царя над нами поставлять, не жидівського комісара в шкірянці, не вічно п'яного кацапа, якому все кругом дай за його красиві очиці, бо він, бач, гноблений російський пролетар. Народ — це ми. І ми дуже довго не могли розібратися, що ж довкола діється та до чого. Через те, як ти кажеш, то з одними злигається людина, то з другими.

Логіку важко було зрозуміти. Ще важче — пояснити. Тому Шеремет лиш мовчки кивнув, і Палій, очевидно, сприйняв це по–своєму: ніби бесідник погодився. Задоволений собою, власним умінням переконувати й обстоювати свою правду, він закликав Артема почаркуватися, випив і повів далі:

— Так ото про Дзюбу. Ми з ним в одній сотні. Мені він теж не дуже, чесно скажу. Не можу розібрати, що він за один. Заведешся з ним, і таке враження, наче в гною вивалявся. А глянь з другого боку, то без Дзюби й діла б не було. Значить, хтось його тримає коло нас на цьому світі. Нащось же він потрібен. Сьогодні вдень, бач, життя мені врятував.

— Дзюба?

— Еге ж. Тільки... як би це... Добре, гляди сам, — Федір знову завовтузився, зачепивши рану й скривившись. — Ми зайшли на Поділ зі свого боку, як наказав батько Зелений. Місцевий люд розбігся по хатах, сидять, що твої миші. Тих, хто там був і в нас стріляв, змели за одним разом. Тоді чуємо — наказ: вирушати до Хрещатика на підмогу хлопцям Струка чи хто там у той час уже був. Коли бачу: Яків Дзюба підбив ще трьох козаків і добувається в якусь крамницю. А я знаю ту крамницю! Коли оте робили, дітям цукерки там купував!

Палій махнув рукою на вже знайому Артемові фотографію, намагаючись пояснити, що заходив до цукерні тоді ж, коли робив свій сімейний знімок. Помах вийшов рвучкий, майнув над свічкою, від чого раптом згас ґнотик. Щось пробурчавши собі під ніс, Федір знайшов, чим запалити. Вогник свічки знову висвітив його лице, тепер на ньому відбивалося якесь легке здивування, навіть заклопотаність.

— Отак. Виходить, почав Дзюба грабувати. І не просто: справжній погром влаштував! Там же власник — жидок. На Подолі такого зілля рясно посіяно! Нічого вони мені не зробили, але й любити в нас, по селах, їх особливо нема за що. До революції, за царя, ще так–сяк з ними вживалися. Млин десь тримають, спиртовий завод, купують продукцію в людей. Гроші платять, не великі, та заробити дають. А тоді, бач, повдягали разом шкіряні куртки, об'явилися комісарами, агітують по селах за комуну. Насправді ж вигрібають у селян хліб до зернини. Та й хіба тільки хліб?... Словом, нема чого панькатися з жидами, а надто тепер. Хоч вони, знаєш, усякі бувають. Той чоловік, наприклад, який цукерки продавав, їх, бач, і досі продає. Нащо його громити?

— Я теж так думаю, — мовив обережно Шеремет, розуміючи, що саме цієї миті може легко втрапити на слизьке, тож поклав собі не обговорювати небезпечних тем. — Але, бач, Дзюба — погромник!

— Сам воював?

— Лікар я.

— А у війську хіба лікарів не треба?

— Не воював, — признався Артем і тут–таки похапцем, ненавидячи за це сам себе, додав, ніби виправдовуючись: — Не встиг.

— То я тобі скажу як георгіївський кавалер. Нема такого наказу ніде на папері. Не записано це в жодному статуті. Але правило таке є: всякому переможцеві дають час на те, щоб погуляти на захоплених теренах.

— Щоб пограбувати когось?

— Щоб узяти трофеї. Дзюба — служивий, я так його трошки розгледів. Просто зарано почав вимагати отого свого права переможця. Не дочекався. Ще й хлопців підбив, сучий син...

Дивно, але те, що сказав Палій про Якова Дзюбу, перегукувалося з Шереметовими думками. Справді, якась двоїста натура. З одного боку, йому гидко було слухати про грабіжництво вчорашнього чекіста. Нічого іншого від таких Артем не сподівався. Але, з другого боку, чути про Дзюбині «подвиги» було й приємно. Навіть кортіло дізнатися ще, щоб ще більше переконатися в тому, що Дзюба — падлюка і трипільські повстанці це чудово розуміють. І незабаром можуть віддати йому по заслузі.

— Ти був проти, чи не так?

— За інших обставин сам би поліз, — щиро признався Палій. — Ну, от є такий закон, є! Таким, як ти, паничам, воно, може, й огидно. А нашому братові — саме воно. Тільки ж наказали висуватися на Хрещатик. А хлопці, бач, двері трощать та вікна б'ють. Сказав їм раз. Сказав два. Не доходить. Довелося відтягати. Сили трошки є.

Федір був міцний чолов'яга. Із тих, про кого кажуть: кулаком цвяхи забиває.

— Послухалися?

— Наші хлопці — відразу. Ми ж нічого, Федьку, кажуть. А Дзюба затявся. Ти, каже, мені не командир, дядьку. Отак і каже...

— Знаю. А ти?

— Ну, не витримав. Зацідив у писок. Усе як треба. Та ж таке воно завзяте, таке противне! Мало, бач. Поліз на мене, ще й револьвера тягне, перед носом махає. Тут уже не в крамниці, гори вона вогнем, річ. Я, бач, мішаюся не в своє діло, порушую, мовляв, його права. Ще й жидів бороню.

— Він тобі таке виявив?

— Атож. Значить, я теж не стояв. У самого револьвер наготований. Хлопці взялися нас розбороняти. Одне слово, почалася в нас там, на Подолі, своя війна, маленька тільки. Чесно сказати, забули, навіщо в Київ зайшли. Таке теж буває. Ну, а далі комунякам підмога прийшла. Бач, що воно виходить?

Шеремет замість відповіді мотнув головою.

— Отак, через Дзюбу, щоб він мені був здоровий, я й лишився на цьому світі.

До Артема аж зараз почав доходити звихнутий, народжений логікою громадянської війни, а проте справжній парадокс.

— Тобто, якби Дзюба не почав громити цукерні, то ви б усі разом прорвалися на Хрещатик і там, у середмісті, потрапили б незабаром у котел? Отже, цілком імовірно, вас, зокрема тебе, Федоре, там могли вбити? А так ти зачепився з тим Дзюбою і розгром обійшов тебе стороною?

— Бач, дійшло нарешті, — Палій знову говорив з переможним виглядом. — Не те щоб зовсім стороною, на нас теж полізли. Тільки їх було не так багато, можна було відбитися. Та й поскубли кацапів трошки. Тут уже з Дзюбою пліч–о–пліч воювали. Потім він узагалі прикривав, коли поранили. Витяг мене, допер до тачанки. Сів на віжки й сам вивіз. Засіли ми на околиці, ще й наших хлопців прикрили, як вони відступали. З кулемета він садить добряче...

— Хто?

— Та Яків же! Ну, хіба розбереш тут — як ви, інтелігенти, любите — свій він чи чужий?



Собі на це питання Шеремет уже давно відповів. Та все одно визнав: Палій своєю селянською досить простою логікою загнав його в глухий кут, із якого найближчим часом вийти навряд чи вдасться. Тож Артем надумав піти найпростішим з можливих шляхів — почав пити нарівні з пораненим хазяїном. А це теж було самовпевненою помилкою, як показав похмурий ранок. Проте питання, зовсім не підвладні Шереметовому розуму, таки розвіялися.

Підвівся з лавки. Трохи хитнуло, та минеться. Він уже знав напевне і давно до цього звик, хоч напивався навіть у війну не дуже часто.

Досі не міг уявити повною мірою, яким важливим був чи міг стати для трипільських повстанців учорашній день. Зате вчорашня дивна розмова за чаркою, коли згадував її наново, видалася йому вкрай потрібною. Насамперед для нього самого.

Дуже довго ми не могли розібратися, що відбувається довкола. Слова не професора з науковим ступенем, який прочитав сотні томів, знає кілька мов і бував у світах. Висновок зробив звичайний сільський чоловік, що побував на війні і має зовсім інший, ніж у вченого мужа, досвід.

Щось підказувало Артемові: саме такого досвіду бракує йому.

Він теж повинен розібратися в тому, що відбувається довкола. Війна — наслідок. А коли є наслідок, то мають бути й причини.

Цього квітневого ранку, після незвичної для себе пиятики з повстанцем загону отамана Зеленого, лікар Шеремет пояснив собі, чому повинен лишитися в Трипіллі.

Дарма що місцеві сповідують радянську владу — хай і без комуністів.





Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   40

Схожі:

Конкурсу «Коронація слова» iconЯзиката хвеська
Ну чисто тобі язиката Хвеська з відомої української народної казки Кримінальна комедія Андрія Кокотюхи свого часу змогла насмішити...
Конкурсу «Коронація слова» iconКонкурсу «Учитель року 2014» у номінації «Світова література»
Високе мистецтво слова допомагає дітям пізнати великий І складний світ, осмислювати людські стосунки й знаходити шлях до «царства»...
Конкурсу «Коронація слова» iconНаказ №827 Про результати проведення міського етапу Обласного конкурсу-виставки декоративно-ужиткового та образотворчого мистецтва «Квітуча Україна»
Центум згідно з інформаційно-методичними рекомендаціями було проведено міський етап конкурсу-виставки
Конкурсу «Коронація слова» iconКонкурсу мистецтв "Зірковий Час"
Відкриття та конкурсна програма Всеукраїнського фестивалю-конкурсу мистецтв «Зірковий Час» (вокальний, хореографічний І оригінальний...
Конкурсу «Коронація слова» iconАнкета учасника районного етапуВсеукраїнського конкурсу «Класний керівник року»
Прошу дозволити взяти участь у районному турі Всеукраїнського конкурсу „Класний керівник року – 2016”
Конкурсу «Коронація слова» iconКонкурсу «Мистецтво проти засилля корупції»
Міська громадська організація «Асоціація безперервної фахової освіти «атенеум» за підтримки Департаменту сім’ї, молоді та спорту...
Конкурсу «Коронація слова» iconКонкурс шевченкознавців Умови та оцінка конкурсу
Учасники конкурсу повинні знати основні І провідні етапи життя Кобзаря, що вплинули на формування його особистості. За кожну правильну...
Конкурсу «Коронація слова» iconКонкурсу юних фотоаматорів «Моя Україно!»
Богуславської районної державної адміністрації від 23. 09. 2013 №198 Про проведення районного етапу обласного конкурсу юних фотоаматорів...
Конкурсу «Коронація слова» icon2-а клас Математика
Англійська мова: вивчити назви числівників від 11 до 20. Повторити слова теми. Виписати в словник нові слова с. 78. Читати та перекладати...
Конкурсу «Коронація слова» iconКонкурсу «Молодь за майбутнє» у номінації «Україна незалежна»
Пропонуємо матеріали з досвіду роботи керівників гуртків птнз області за результатами огляду-конкурсу у 2016 році «Молодь за майбутнє»...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка